Економіка Донбасу в народногосподарському комплексі України

Економіка Донбасу в народногосподарському комплексі України

У ході пропагандистської кампанії, активісти Народного руху розклеювали статистичні таблиці з даними про виробництво головних видів промислової продукції і національного доходу на душу населення України. Таблиці були переконливі, але не показували всієї глибини її залежності щодо енергоносіїв з інших регіонів СРСР.

Упродовж двох останніх перед проголошенням незалежності десятиліть нафта і газ надходили в Україну у великих кількостях з інших регіонів. При цьому нафтогазове паливо реалізувалося за цінами, які в десятки разів поступалися світовим. Командна економіка могла собі дозволити такі диспропорції, але платила за це майже цілковитим браком енергозберігаючих технологій.

За 1970;1990 рр. український енергобаланс зазнав вражаючих змін. У 1970 р. УРСР давала понад 250 млн тонн умовного палива, а споживала тільки 210 млн. У 1990 р. вона вже була паливодефіцитною і завозила нафту й газ у величезних кількостях: в перерахунку на світові ціни — до 15 млрд доларів США Кучма Л. Вірю в український народ. — К., 2000. — С. 73, 400. З перетворенням союзних республік на незалежні держави і зникненням монополії зовнішньої торгівлі, що існувала в СРСР, Україна стала змушеною платити справжню, тобто світову ціну за спожиті нафту і газ. Замінити куповане в Росії і Туркменістані паливо вітчизняним було неможливо. По-перше, устаткування підприємств давно пристосували для споживання нафти і газу замість вугілля. По-друге, вуглевидобуток на Донбасі не зростав, а скорочувався. По-третє, після Чорнобильської катастрофи були переглянуті плани використання атомної енергії в бік істотного зменшення. В результаті дії цих факторів споживання енергоносіїв стало найвужчим місцем вітчизняної економіки.

Не менш важливою причиною труднощів, з якими зустрілася українська економіка після розпаду Радянського Союзу, був високий ступінь її мілітаризації. В радянські часи за директивами з центру промисловість республіки розвивалася в інтересах передусім військово-промислового комплексу. На задоволення потреб внутрішнього ринку спрямовувалося не більше п’ятої частини промислової продукції власного виробництва. Структурна перебудова такої промисловості, переорієнтація її на задоволення попиту широкого споживача вимагали великих капіталовкладень і тривалого часу. Ні коштів, ні часу на масштабну реструктуризацію промисловості не знайшлося. Більше того: той сегмент промисловості, який задовольняв потреби внутрішнього ринку, почав стрімко занепадати. З відкриттям кордонів попит населення на промислову продукцію став задовольнятися імпортом більш дешевих і якісних іноземних товарів.

На перший погляд, так звані «базові галузі» української промисловості, передусім вугледобувна і металургійна, були винятково розвинутими. В них працювали сотні тисяч кваліфікованих робітників і спеціалістів. За випуском промислової продукції на душу населення Україна перебувала на перших місцях серед європейських країн. Насправді, однак, технічний рівень цих галузей був низьким. В умовах відкритого ринку величезний індустріальний потенціал України виявився вкрай недосконалим та вразливим. Базові галузі спромоглися вийти на міжнародний ринок тільки з напівфабрикатами, які нерідко продавалися за цінами нижче собівартості. Така торгівля була економічно невигідна, але приносила тверду валюту.

Трансформація командної економіки в ринкову також відбувалася з величезними труднощами. При цьому наслідки дезінтеграції єдиного загальносоюзного народногосподарського комплексу меншою мірою позначилися на Росії, і більшою — на інших республіках, які істотно поступалися їй за територією та економічним потенціалом. Ця особливість випливала із самої суті командної економіки: ступеня її централізованості. Адже союзні відомства в усіх республіках будували підприємства-гіганти. їм було зручно управляти заводами та фабриками, продукція яких задовольняла потреби великого регіону або навіть усієї країни. Промисловість загальносоюзного підпорядкування була цілісним самодостатнім організмом і не залежала у фінансовому та техніко-економічному відношеннях від території, на якій розміщувалася. Основна, на чотири п’ятих, частина промислової продукції УРСР складалася з напівфабрикатів та комплектуючих виробів, що використовувалися у виробничому процесі в інших республіках, або з готових виробів, які розподілялися за межами республіки. Після розпаду СРСР промисловість загальносоюзного підпорядкування перетворилася на тіло без голови. Певний час ще підтримувалися налагоджені роками виробничі зв’язки, хоча одразу почалися труднощі з фінансуванням. Незабаром стали відчуватися перебої з матеріально-технічним постачанням.

Вихід з налагодженої системи господарських зв’язків ініціювала не Росія, яка була зацікавлена утримати колишні союзні республіки всередині свого економічного організму хоча б з політичних причин. Він був зумовлений більшою мірою прагненням політичного керівництва України утвердити незалежність новонародженої держави переорієнтацією економіки на Захід. Проте продукції українських підприємств на світових ринках ніхто не чекав, вона була, як правило, неконкурентоспроможною. Припинення або скорочення традиційних зв’язків залишило сотні підприємств без споживача, а відповідно — й без фінансування. Падіння виробництва в Україні у 1993 р. порівняно з 1990 р., прийнятим за 100%, становило по валовому суспільному продукту 75,2%, по обсягу промислової продукції - 82,2%, по обсягу сільськогосподарської продукції - 78,2%. Не менш як на третину недобір продукції зумовлювався скороченням зв’язків з колишніми союзними республіками Шляхом радикальних економічних реформ. Матеріали до доповіді Президента України про основні засади економічної і соціальної політики. — К., 1994. — С. 3,7.

Економічна криза 90-х рр. була успадкована в багатьох своїх компонентах від радянських часів. Однак чим далі, тим більше на тяжке економічне становище накладали глибокий відбиток недоліки в політиці українського керівництва. Воно не знало, як реагувати на конкретні прояви кризи, або не мало політичної волі для адекватної реакції, або, нарешті, було нездатним внаслідок внутрішніх розбіжностей опрацювати послідовну економічну політику. Верховна Рада і Президент України надто часто демонстрували замість продуманої політики хаотичні й суперечливі дії. Українська політична еліта не мала досвіду і несміливо приймала власні рішення (раніше її привчали тільки виконувати вказівки союзного центру). Ринкові перетворення були позбавлені інтелектуального забезпечення, яке враховувало б національні інтереси. Найчастіше вони здійснювалися шляхом сліпого копіювання рішень, опрацьованих або в Росії, або в країнах розвинутого ринку. Як правило, закони, що приймалися за порадами західних експертів, були відірваними від життя. Невідповідність між новим законодавством і економічною практикою призводила до істотного послаблення, а подекуди й фактичного усунення впливу держави на розвиток економіки. Так в Україні створювалося поле для криміналізації економічного життя. Дрібні й великі функціонери могли безперешкодно привласнювати «нічийну» власність, користуючись владними повноваженнями.

Тривалий етап перебування української економіки у стані напівколапсу — напівхаосу пояснювався не тільки недосвідченістю лідерів, але й злою волею багатьох представників колишньої компартійно-радянської номенклатури, яка гарячково міняла владу на власність. Відсутність запобіжників, здатних попередити використання влади в інтересах особистого збагачення, не була випадковим явищем. Компартійно-радянська номенклатура, яка зберегла свою владу після розпаду Радянського Союзу, особливо не переймалася катастрофічним станом справ в економіці. Ситуація, що склалася, була сприятливою для використання державної власності в інтересах особистого збагачення, а суспільство не реагувало на дерибан власності у захмарних масштабах, тому що було призвичаєне до планово-директивної економіки і не довіряло приватній ініціативі, коли вона почала проявлятися.

Олігархічна Україна виникла через те, що їй дозволили виникнути. Той народ, що дозволив, був вдячний олігархам, які дали йому можливість працювати, щоб заробляти на життя. Адже директивна економіка раптом і цілком неочікувано для всіх припинила існування. Люди опинилися в зовсім іншому середовищі, як риби у водоймі, раптом позбавленій води. Наскільки вони були наївні в азбучних істинах ринку, показує історія МММ і десятків інших «лохотронів» — фінансових пірамід, в яких відсотки по вкладах більш ранніх інвесторів сплачувалися за рахунок дерибану вкладу тих, хто прийшов пізніше.

Олігархами ставали ті, хто не розгубився в ситуації економічного хаосу і навіть спромігся обернути його собі на користь. Зрозуміло, що для успішної підприємницької діяльності були потрібні або стартовий капітал, або міцні зв’язки в коридорах влади. На перше місце у середовищі олігархів слід поставити представників компартійно-радянської номенклатури, передусім її комсомольської гілки. Успіх супроводжував тих, хто мав підприємницьку жилку і, звичайно ж — везіння. На другому місці опинилися представники здебільшого технічної інтелігенції, які спромоглися зорієнтуватися в ситуації економічного колапсу, скористатися новими законами про підприємництво і шпаринами в них, щоб обійти законодавство у випадку необхідності, налагодити корупційні зв’язки з владними структурами і знайти найбільш перспективні горизонти для бізнесу, особливо в сфері експортно-імпортних операцій. Серед олігархів знайшлися також найбільш успішні підпільні комерсанти, які сформувалися у тіньовій радянській економіці.

Вплив олігархів на економічне життя не можна малювати чорно-білими фарбами. Американський професор шведського походження Андерс Аслунд, який працював економічним радником у російському (199−1994) і українському (1994;1997) урядах, не бачив в олігархах аж надто серйозної загрози для позитивних змін в суспільстві. «В Україні, — підкреслював він, — олігархи сильніше, ніж будь-де, проте їхня непослідовність вражає. Олігархи приходять і йдуть, і їхня велика різноманітність показує, що між ними точиться дуже серйозна боротьба за владу. Врешті-решт, олігархи навряд чи зупинять перехід України до нормальної ринкової економіки, щонайменше — лише уповільнять його» Асмунд Андерс. Розбудова капіталізму у країнах колишнього радянського блоку. — К., 2003. — С. 13. Не варто закликати до націоналізації майна олігархів, щоб не повторити з віковим інтервалом вже випробувані методи досягнення соціальної справедливості. Взаємодія суспільства і держави у справі встановлення рамок підприємницької діяльності повинна полягати в тому, щоб виключити випадки неймовірно великого збагачення окремих осіб завдяки використанню корупційних схем. Якщо збагачення вкладається в рамках закону, суспільство не мусить ставитися до олігархів недружньо. Власне, у цьому випадку для позначення дуже багатих людей доведеться підшуковувати інший термін.

Майже всі українські олігархи походили з Донецько-Придніпровського економічного району. Незважаючи на спільність походження, між донецькими і дніпропетровськими олігархічними кланами відбувалася боротьба. Спочатку перед вели дніпропетровці, потім на першому плані опинилися так звані «донецькі» — Ю. Звягільський, С. Тарута, Р. Ахметов та інші.

Аналізуючи важку індустрію Донбасу в роки незалежності, слід зазначити основне: на тлі властивих всій українській промисловості кризових проявів трансформаційного періоду її стан слід характеризувати як особливо важкий. У свою чергу, стан вуглевидобутку в Донбасі на тлі всієї донецької індустрії виглядав зовсім катастрофічним. Не випадково ще в радянські часи уперше пролунали поодинокі голоси про доцільність припинення вуглевидобутку. Науковці, які тоді задумувалися над тим, що чекає вугільний Донбас через кілька десятиліть, звертали увагу на багато факторів: високий рівень травматизму під час добування вугілля; великий тягар для загальносоюзного бюджету, на який оберталася необхідність підтримувати в дієздатному вигляді цю галузь промисловості; негативні екологічні наслідки видобування і споживання кам’яного вугілля порівняно з іншими видами палива; невигідні показники економічної ефективності вуглевидобутку порівняно з ефективністю видобутку нафтогазової сировини; особливо невигідні показники ефективності добування донецького вугілля порівняно з видобутком вугілля в інших регіонах Радянського Союзу та в інших країнах Старыкович М. А., Синяк Ю. В. Исследования дальних перспектив развития энергетики // Вести Академии наук СССР. — 1986. — № 4. — С. 46−54.

Справді, запасів донецького вугілля вистачить на сотні років, але понад 80% цих запасів зосереджено в шарах потужністю не більше 1,2 метра, наскрізь газоносних, небезпечних за раптовими викидами вугілля та газу і, що є найважливішим, — розміщених на великих глибинах. Такі шари вугілля у багатьох країнах взагалі не виймаються через відсутність ефективних засобів виймання і дорожнечу. До того ж донецьке вугілля має великий вміст сірки (від 2 до 4%), що не відповідає усталеним нормам (від 1 до 1,2%). Це обмежує попит на нього як на сировину для виробництва коксу і як на енергетичне паливо Амоша О.І., Стариченко Л. Л., Череватський Д. Ю. Стан, основні проблеми і перспективи вугільної промисловості України. Наукова доповідь. — Донецьк, Інститут економіки промисловості НАН України, 2013. — С. 14.

Могутня паливно-металургійна промисловість Донецького басейну впродовж багатьох років розвивалася завдяки високоякісним антрацитам, що видобувалися в шахтах неглибокого залягання або взагалі відкритим способом — в розрізах. Проте такого вугілля більше не існує. За останні десятиліття потужна індустріальна інфраструктура, в якій задіяні мільйони людей, почала залежати від неякісного й одночасно дорогого місцевого вугілля. Побороти цю залежність керівники загальносоюзної, а з 1991 р. — української промисловості намагалися по-різному: удосконаленням технічних засобів видобутку палива; будівництвом вуглезбагачувальних фабрик; технічною реконструкцією підприємств-споживачів вугілля; завезенням на Донбас вугілля, видобутого в інших регіонах; переведенням металургійних комбінатів та інших споживачів вугілля на нафту і газ. Кількість діючих шахт скорочувалася, а вугільні розрізи після вичерпання промислових запасів вугілля, що виходило на поверхню, зовсім закрилися. Закриття шахт призводило за загострення соціальних проблем, оскільки зависали у повітрі цілі міста, що виникли внаслідок розгортання вуглевидобутку і не мали інших робочих місць. Проте ніхто з політиків і господарників ніколи не ставив питання про припинення вуглевидобутку на всьому Донбасі. «Донбасс порожняк не гонит!» — з гордістю говорили мільйони людей, які жили у цьому регіоні з яскравою і героїчною історією. Вони знаходилися в атмосфері радянського «застою», ностальгійно згадуючи своє провідне становище у тогочасному суспільстві і ретельно зберігаючи всі його зовнішні ознаки включно з трудовими традиціями та топонімікою, а навколишній світ ставав іншим. Олігархічна, тобто капіталістична у першому поколінні Україна ретельно підтримувала радянську гомогенність регіону, намагаючись підрівняти під нього всі інші регіони й тим самим законсервувати в усій Україні стан «дикого капіталізму». Олігархи цінували те, що відбувалося навколо них тут і зараз, не бажаючи розуміти, що економіка вугілля і сталі у XXI ст. позбавлена перспектив.

Кількість діючих шахт на Донбасі постійно скорочувалася, і в останні роки особливо стрімкими темпами: в 2010 р. — до 147, в 2013 — до 131. Найбільш перспективні шахти ставали приватною власністю. Ті з них, де видобуток був неможливим без вагомих бюджетних дотацій, залишалися в державному секторі. Показники роботи кам’яновугільної промисловості по секторах були такими: Стариченко Л. Л., Фокіна І.В. Сучасний стан та перспективи розвитку вугільної промисловості України // Економічний вісник Донбасу. — 2014. — № 2(36). — С. 47.

україна економіка ринковий донбас.

Державна дотація на покриття збитків при видобутку вугілля зросла з 5 807 млн грн в 2010 р. до 13 279 млн в 2013 р., а витрати держави, пов’язані із закриттям шахт — з 1 059 до 1 215 млн грн. Існуюча динаміка дала можливість економістам запропонувати лише такий вихід: прискорити виведення з експлуатації, переважно шляхом консервації, найбільш збиткових малопотужних шахт і здійснювати їх дальше роздержавлення Там само.

Подібні висновки були природними напередодні нинішніх подій на Донбасі. Тоді терміном «реструктуризація» позначалося виведення збиткових шахт з експлуатації. Ніхто навіть думати не наважувався, що замість «реструктуризації» галузі, яка залишала за бортом економічного життя багатомільйонне населення шахтарських поселень, потрібно здійснювати реструктуризацію регіону — так, як це робили, наприклад, в Німеччині або у Великій Британії. Щоб створити новітні галузі промисловості в депресивному регіоні, потрібні були десятки й десятки мільярдів американських доларів. Де було взяти ці велетенські суми і кому можна б було віддати їх на освоєння, якби їх знайшли? Та головним в такій головоломці було навіть не це. Вимагалося визнати, перш за все, що Донбас — це депресивний регіон. Чи можна було таке чекати від партій, які посідали домінуючі позиції в регіоні?

Ситуація була тим більш складною, що за показниками валового виробництва та прибутковості Донбас, як і в радянські часи, посідав поважні позиції в українській економіці. На Донеччині - в серці Донбасу — створювалося 25% ВВП України. Тут діяло 822 промислових підприємства, зосереджено левову частину видобутку вугілля. На площі 4,4% від території України і 9,9% населення України на Донеччині розташовувалося 11,2% основних фондів, 21,2% промислового виробництва держави, Донбас давав 21,5% експорту, 9,5% інвестицій у основний капітал Донецька область. Статистичний щорічник. — Донецьк. — 2003. — 376 с.; Головне управління статистики у Донецькій області [Електронний ресурс]. — Режим доступу: http://www.donetskstat.gov.ua/region/index.php; Білецький В.С. Схід України в інтегративних процесах сучасного державотворення. — Донецьк, Східний видавничий дім, 2005. — С.16. За таких обставин українська влада вимушено тиражувала тактику статус-кво, нічого принципово не змінюючи у структурі регіональних соціально-економічних відносин. Життя засвідчило, що вона була провальною.