Українсько-турецькі відносини на сучасному етапі

Міністерство освіти і науки України Київський славістичний університет Кафедра міжнародних відносин та світової політики ДИПЛОМНА РОБОТА за ОКР Бакалавра Українсько-турецькі відносини на сучасному етапі

Київ — 2013

Реферат Об'єкт дослідження: українсько-турецькі відносини в умовах становлення постбіполярної системи міжнародних відносин.

Предмет дослідження: українсько-турецьке співробітництво у розбудові системи регіональної безпеки та економічна співпраця.

Мета роботи: розгляд та аналіз сучасного стану українсько-турецької співпраці.

Методика дослідження: базується на принципах історизму та об'єктивності. Автор використав загальнонаукові та міждисциплінарні методи: системно-структурного, системно-функціонального та системно-ситуаційного аналізу; проблемно-хронологічний; ретроспективний.

Результати дослідження можуть бути застосовані як навчальний матеріал при написанні курсів лекцій, у процесі підготовки, викладання у вищих навчальних закладах та вивченні курсів міжнародних відносин, новітньої історії, проблем безпеки, регіонознавства та країнознавства.

Одержані висновки та новизна: сьогодні Україна і Туреччина розглядають один одного як стратегічно необхідних партнерів, а також намагаються розвивати між собою конструктивний діалог та взаємовигідні політико-військові, економічні, культурні та інші відносини.

Результати досліджень: проаналізовано велика кількість тематичних джерел та літератури з даного питання; розкрито основні вектори українсько-турецької співпраці; проаналізовано розвиток українсько-турецьких політичних, економічних, військових та культурних відносин; розглянуто перспективи подальшого розвитку співпраці у різноманітних сферах між Україною та Туреччиною.

Ключові слова: українсько-турецькі відносини, регіональна безпека, євроінтеграція, Організація чорноморського економічного співробітництва, економічна співпраця, культурні зв’язки, туристичні відносини.

Анотація Дипломна робота студента четвертого курсу Яцуна Сергія Миколайовича (Київський славістичний університет, кафедра міжнародних відносин та світової політики) присвячена становленню та розвитку політико-військових, економічних та культурних відносин між Україною та Турецькою Республікою.

Результати дослідження можуть бути використані при підготовці курсів лекцій та практичних занять з міжнародних відносин, сучасної історії Туреччини та новітньої історії України.

Аннотация Дипломная работа студента четвертого курса Яцуна Сергея Николаевича (Киевский славистический университет, кафедра международных отношений и мировой политики) посвящена становлению и развитию политико-военных, экономических и культурних отношений между Украиной и Турецкой Республикой.

Результаты исследования могут быть использованы при подготовке курсов лекций и практических занятий по международным отношениям, современной истории Турции и новейшей истории Украины.

Библиография — 59 позиций, источники — 13 позиций.

Resume

The graduation research of the four-year student Iatsun Sergei Nikolaevich (Kiev Slavonic University, Department of Foreign Relations and World’s Politics) deals the formation and development of the political, military, economic and cultural relations between Ukraine and Turkey Republic.

The results can be used for the preparation of the lectures and student seminars on Foreign Relations, Contemporary History of Turkey and Ukraine.

Bibliography — 59 positions, sources — 13 positions.

Зміст Вступ Розділ 1. Встановлення та перспективи розвитку українсько-турецьких відносин

1.1 Історіографія, джерельна база та методологія дослідження

1.2 Етапи формування зв’язків між Україною та Туреччиною

1.3 Роль і місце України в зовнішньополітичних концепціях Туреччини

1.3.1 Ставлення Туреччини до проекту Спільноти демократичного вибору Розділ 2. Військова співпраця України з Туреччиною та участь двох держав у міжнародних організаціях Ї як об'єднуючий фактор

2.1 Військове партнерство між Україною і Турецькою Республікою як складова регіональної безпеки

2.2 Проблемні питання українсько-турецьких відносин і безпеки у Чорноморсько-Каспійському регіоні

2.3 Україна та Туреччина на шляху до ЄС: основні проблеми євроінтеграційного процесу та перспективи їх подолання

2.4 Співпраця України і Туреччини в рамках ОЧЕС

2.5 Стан і перспективи військово-технічної співпраці між Україною і Туреччиною Розділ 3. Українсько-турецька співпраця в галузях економіки та культури

3.1 Торгівельно-економічне співробітництво України та Туреччини

3.2 Туреччина як енергетичний союзник України

3.3 Інвестиційна політика України і Туреччини та їх співпраця у виробничій сфері

3.4 Українсько-турецьке співробітництво в культурній і туристичній галузях

3.5 Стратегія розвитку українсько-турецьких відносин у контексті пріоритетних завдань української держави Висновки Список використаних джерел та літератури

Вступ туреччина політика економічний торгівельний Актуальність теми дослідження. Співробітництво з Турецькою Республікою має особливе значення для самоствердження України на регіональному і глобальному рівнях. Обидві держави є взаємодоповнюючими сторонами транспортно-комунікаційного коридору, який зв’язує Європу з Азією в єдину магістральну систему. Саме тому українсько-турецькі відносини співробітництва висуваються на першорядні позиції. Перспективи і наслідки такої взаємодії настільки важливі, що роблять Україну бажаним політичним і економічним партнером для будь-якої держави — учасника міжнародного співтовариства.

Крім того, національні інтереси України і Туреччини суттєво співпадають у формуванні оптимального балансу сил у новій геополітичній ситуації, що склалася в регіоні після розпаду СРСР. Туреччина — ключова держава для України у розвиткові взаємин із країнами Східного Середземномор’я та Близького Сходу. Зустрічний рух України і Туреччини зумовлений також комплементарністю їхніх економік, співпрацею у форматі Організації чорноморського економічного співробітництва (ОЧЕС).

Головними стратегічними інтересами України в Чорноморському регіоні є диверсифікація джерел енергопостачання за рахунок ресурсів Каспію, вихід на великі ринки країн регіону через розбудову зручних та безпечних трансрегіональних транспортних комунікацій. Водночас Київ зацікавлений в усуненні загроз власній безпеці зі Сходу, особливо з конфліктних районів (нелегальна міграція, міжнародний криміналітет, наркобізнес та ін.), шляхом створення спільних регіональних механізмів. Турецька Республіка в цьому разі є одним із найперспективніших партнером України.

Співробітництво з Туреччиною задля підтримання безпеки в Чорноморському регіоні суттєво допоможе Україні реалізувати власні потенційні природні можливості в розвиткові економічних зв’язків Заходу зі Сходом. Київ має серйозний шанс відіграти помітну роль на пострадянському просторі в організації нової системи безпеки і стабільності в Чорноморському регіоні, створенні сучасних моделей міждержавного партнерства.

Мета бакалаврської роботи полягає у з’ясуванні причин, факторів і особливостей процесу становлення партнерських відносин між Україною й Турецькою Республікою.

Зазначена мета дослідження передбачає вирішення наступних завдань:

— з'ясувати концептуально-теоретичні засади дослідження;

— розкрити становлення партнерських відносин між Україною і Туреччиною та розвиток політичного діалогу;

— проаналізувати військове партнерство України та Туреччини як складову регіональної безпеки;

— визначити проблемні питання українсько-турецьких відносин і безпеки Чорноморського регіону;

— дослідити участь України та Туреччини в міжнародних організаціях Ї як об'єднавчого фактору двосторонніх зв’язків;

— охарактеризувати українсько-турецькі відносини з 1990 р. до сьогодення;

— зазначити роль і місце України в зовнішньополітичних концепціях Туреччини;

— з'ясувати українсько-турецьку економічну співпрацю, а саме: інвестиційну політику України та Туреччини та стратегію розвитку українсько-турецьких відносин у контексті пріоритетних завдань української держави.

Об'єктом дослідження є українсько-турецькі відносини в умовах становлення постбіполярної системи міжнародних відносин.

Предметом дослідження є українсько-турецьке співробітництво у розбудові системи регіональної безпеки та економічна співпраця.

Методи дослідження. Методологічною основою бакалаврської роботи є загальнонаукові принципи історизму та об'єктивності, що передбачають усебічне висвітлення і комплексний аналіз відносин між двома країнами на основі науково-критичного використання різноманітних джерел та дослідницької літератури. Це сприяє прогнозуванню подальшого розвитку українсько-турецьких відносин та дозволяє виробити певні рекомендації, що становить наукову новизну та практичну доцільность даного дослідження.

У роботі використані загальнонаукові та міждисциплінарні методи дослідження: системно-структурного, системно-функціонального та системно-ситуаційного аналізу; проблемно-хронологічний; ретроспективний.

Наукова новизна дослідження визначається, передусім, міжнародно-політичним підходом до аналізу формування і розвитку партнерських стосунків між Україною й Туреччиною на сучасному етапі.

Теоретичне значення роботи. Обґрунтовані в роботі наукові положення створюють підґрунтя для оптимізації подальшого дослідження партнерських відносин між Україною й Турецькою Республікою в рамках загального розроблення категорії міждержавного співробітництва.

Практичне значення. Можна виділити такі аспекти практичного значення бакалаврської роботи:

— прикладний — у діяльності зовнішньополітичних та інших державних відомств України при розробленні практичних питань двостороннього співробітництва регіональної та глобальної безпеки; при підготовці нової концепції зовнішньої політики України, зокрема, при визначенні ефективних шляхів реалізації національних інтересів і досягнення головних зовнішньополітичних цілей України — інтеграції до ЄС і НАТО;

— теоретичний — результати дослідження можуть бути використані, зокрема, при написанні курсів лекцій — у процесі підготовки та викладання у вищих навчальних закладах курсів та спецкурсів з міжнародних відносин, проблем безпеки, регіонознавства і країнознавства, навчальних посібників з дисциплін «Міжнародні відносини та зовнішня політика», «Зовнішня політика України», «Геополітика України», «Зовнішня політика країн Азії», «Країнознавство» тощо.

Структура бакалаврської роботи відповідає характеру визначених цілей, завдань і предмета дослідження та складається зі вступу, трьох розділів, висновків і списку використаних джерел та літератури.

Розділ 1. Встановлення та перспективи розвитку українсько-турецьких відносин

1.1 Історіографія, джерельна база та методологія дослідження

Перш за все слід визначити літературу, яка присвячена історії українсько-турецьких відносин, бо без з’ясування цього питання неможна оцінити зміст сьогоденних стосунків між нашими країнами. Дуже цікавою у цьому плані є стаття С. Бєляєвої «Такий невідомий відомий сусід…: Сторінки українсько-турецької історії». Загальні аспекти історичного минулого у відносинах двої країн розглянув у своїй статті «Украина и Ближний Восток» провідний вітчизняний сходознавець Ю. Скороход. Певні відомості про турецько-українські відносини містить академічне видання «Історія Туреччини», автором якого є А. Ю. Кримський. Аналогічне питання розкриває М. Знаменська у статті «Анкарський українсько-турецький договір» тощо.

Загальна характеристика сучасних українсько-турецьких відносин, переважно на рівні кількісних макроекономічних показників, подана в статтях вітчизняних дипломатів і керівників МЗС, що свого часу були послами в Анкарі, — І. Долгова, О. Моцика та І. Турянського, а також колишнього першого секретаря Посольства України в Турецькій Республіці В. Побережного [24; 46; 51]. З огляду на офіційний статус авторів цих публікацій, у них свідомо оминаються гострі кути й вузькі місця двосторонніх відносин, передусім щодо транзитного транспортування енергоносіїв.

Питанням налагодження та розвитку стосунків України та Туреччини на сучасному етапі присвячені праці І.О. Долгова «Не лише Чорне море єднає нас. Посольству України в Туреччині 10 років: минуле, сьогодення, майбутнє» [24], статті «Мости дружби. Україна — Туреччина» [44], «Україна — ГУУАМ — Турция: состояние и перспективы дальнейшего развития отношений» [63], О. Моцика «Чорне море єднає нас: Українсько-турецькі відносини» та ін.

Аналіз історико-політичних підстав українсько-турецького партнерства та стану сучасних українсько-турецькі відносини надається у статтях В. Шишкіної [70; 71; 72]. Основні напрямки зовнішньополітичної діяльності України вісвітлюють А. Караосманоглу у допису «Для України важливо використати турецький шанс» та В. Побережний у статті «Туреччина у зовнішній політиці України».

Частина праць висвітлює ставлення Туреччини до України. Зокрема, у статті П. Варбанеця «У повітрі запахло змінами: Регіональні пріоритети зовнішньої політики Туреччини» аналізується політична лінія турецького уряду стосовно нашої країни.

Історію та сучасний стан українсько-турецьких економічних зв’язків висвітлив колектив авторів під керівництвом В. Козика в фундаментальній праці «Міжнародні економічні відносини» та у монографії «Мировая экономика» за редакцією А. С. Булатова. М. Нікітіна у роботі «До питання про державну політику Туреччини у зовнішньоекономічній сфері» визначає, що для Туреччини еканомічні зв’язки з Україною є бажаними через певну комплементарність наших економік

Торгівельні відносини між двома країнами розкриває А. Б. Яценко у праці «Міжнародні ринки ресурсів» [44], М. Мусієнко у статті «Торгувати активно і цивілізовано» [47], М. Г. Никитина у статтях «До питання про державну політику Туреччини у зовнішньоекономічній сфері» та «Украино-турецкие экономические отношения: инвестиционный аспект» [49; 50].

Історичного й геополітичного обґрунтування південного вектора зовнішньої політики України торкалися у своїх публікаціях одеський політолог С. Василенко, який у праці «Чорноморській доктрині України» підкреслив спільність інтересів України та Туреччини в цьому регіоні. Аналогічну думку висловив ветеран вітчизняної дипломатії, орієнтолог Ю. Кочубей у статті «Відповідно до «чорноморської орієнтації». Стретегічні інтереси нашої країни в Чорноморському регіоні пов’язують з проблеми національної безпеки — автори колективної монографії під керівництвом Б. О. Парахонського [59], а також відомий вітчизняний фахівець Н. Пророченко.

Найменша кількість праць торкається пітань культурних зв’язків наших країн та питань туризму. В. Кифяк у роботі «Організація туристичної діяльності в Україні» надав певні відомості стосовно обміну України та Туреччини групами туристів. Цікаві відомості містять стаття «Туреччина чекає, що кількість туристів з України збільшиться на 10%» та праця О. Шаптали «Рекреація і туризм: взаємозв'язки, відносини і проблеми».

Культурні аспекти розкриті в монографіі за редакцією В.І. Сергейчука «Українство у світі: традиційність культури та спільнотні взаємини».

Зауважимо, що на пострадянському просторі центром політологічних досліджень із сучасної тюркології виступає Інститут вивчення Ізраїлю і Близького Сходу Російської Академії Наук. Останніми роками він опублікував серію наукових збірників, що містять статті з аналізом окремих аспектів зовнішньополітичного курсу Турецької Республіки, та особливостей політичної системи держави, які впливають на вироблення нею міжнародного курсу [14; 16; 17].

На жаль, українсько-турецьке політичне зближення, інтенсифікація військової співпраці та підвищення рівня міждержавних стосунків розцінюються російськими політологами, переважно, в контексті прагнення Анкари послабити стратегічні позиції Москви в регіоні, взяти під сумнів домінуючий статус Росії в СНД. Стосовно ж геополітичних інтересів України в Причорномор'ї та Закавказзі, російські наукові публікації, здебільшого, мовчать, уникаючи розгляду такого делікатного для Кремля питання, як участь України у регіональних проектах безпеки.

Незважаючи на накопичений протягом останніх двох десятьолітть багатий фактичний матеріал і ґрунтовну міжнародно-правову базу українсько-турецького співробітництва, воно ще не стало предметом окремого наукового дослідження. Нові практичні інструменти міждержавного співробітництва, які почали використовуватися в умовах становлення та розвитку постбіполярної системи міжнародних відносин, до яких відноситься і «конструктивне партнерство» між Україною й Туреччиною, наразі не знайшли достатнього теоретичного відображення у вітчизняній та зарубіжній політологічній літературі.

Слід зазначити, що дослідження українсько-турецьких відносин було найбільш інтенсивним наприкінці 1990;х — у середині 2000;х рр. В останні роки кількість наукових праць із проблеми зменшилась. Такий стан наукового вивчення проблеми обумовлює необхідність комплексного дослідження процесу становлення і розвитку українсько-турецького партнерства.

Документальну основу для вивчення політичного, дипломатичного, військового й економічного виміру українсько-турецького співробітництва склали, передусім, чинні міжнародні договори, міжурядові й міжвідомчі угоди, офіційні заяви, інші документи двосторонніх відносин, укладені між Україною й Турецькою Республікою на різних рівнях [1−13]. За своїм змістом і формою матеріали міжнародно-правової бази двосторонніх взаємин є достатніми для з’ясування параметрів і якісного рівня українсько-турецьких відносин, дозволяють змоделювати науково обґрунтовані варіанти їхнього розвитку в найближчій перспективі. Окреме місце серед міжнародних договорів як джерел дослідження посідають багатосторонні угоди та інші документи.

До цієї групи джерел за сутністю наближаються законодавчі акти й доктринально-концептуальні документи вищих органів державної влади України, зокрема Договір про дружбу і співробітництво між Україною і Турецькою Республікою. Офіційні заяви й виступи вищих посадових осіб України та Турецької Республіки складають наступний джерельний блок дослідження. Нарешті, останньою за переліком, але не за значенням у джерельній базі дослідження є блок матеріалів щодо угод із окремих галузей співробітництва, зокрема Постанова Кабінету Міністрів України вiд 05.11.2005 «Про затвердження Угоди між Урядом України та Урядом Турецької Республіки про співробітництво в галузі енергетики» [6]; Меморандум про взаєморозуміння між Міністерством оборони України і Міністерством національної оборони Турецької Республіки [2]; Спільний план дій між Кабінетом Міністрів України та Урядом Турецької Республіки з розширеного співробітництва [8]; Угода між Урядом України та Урядом Турецької Республіки про співробітництво в галузях військової підготовки, технологій та науки [12]; Постанова Кабінету Міністрів України від 25.04.2012 № 329 «Про затвердження Угоди між Кабінетом Міністрів України та Урядом Турецької Республіки про умови взаємних поїздок громадян» та ін. Зазначені документи містяться на сайті Офіційного Інтернет-порталу Верховної Ради України (режим доступу: http://zakon1.rada.gov.ua) та сайті

Офіційного представництва Президента України (режим доступу: http://www.president.gov.ua/news/?cat=1). Опрацьовані у процесі дослідження документи дозволяють визначити основні напрямки співробітництва України та Туреччини.

Таким чином, наявна джерельна база та масив дослідницької літератцри є достатніми для виконання даного дипломного проекту.

1.2 Етапи формування зв’язків між Україною та Туреччиною Туреччина і Україна, як самостійні держави, народилися на уламках імперій, що розпалися. Ряд соціально-економічних і політичних чинників, зокрема, національно-визвольна боротьба народів, що входили до складу Російської та Османської імперій, призвели зрештою до їх занепаду.

Після повалення Російської імперії, голова Центральної Ради М. Грушевський, перший президент УНР, прагнучи побудувати суверенну демократичну Українську державу, підкреслював особливу важливість «економічного й культурного співробітництва, кооперації народів Чорного моря».

Османська імперія на кінець XIX ст. втратила значну частину своїх територій у Європі, Північній Африці та Азії. Вступивши в Першу світову війну на боці австро-німецького блоку, імперія зазнала поразки. За умовами перемир’я, нав’язаними Антантою, Османська імперія фактично припинила своє існування. 29 жовтня 1923 р. Туреччина була проголошена республікою. Так, на руїнах Османської імперії виникла нова суверенна держава. У той час Україна здійснювала активну зовнішньополітичну діяльність щодо підтримки Туреччини, хоча ситуація тут також була досить складною. В Україні в результаті подій жовтня 1917 р. та проголошення Української Соціалістичної Радянської Республіки (УСРР) на певний час встановилося двовладдя, розпочалася громадянська війна. Таке внутрішньополітичне становище не сприяло широкому розгортанню зовнішньополітичних відносин України і Туреччини. Проте вони мали місце. Туреччина, одна з перших країн світу, визнала незалежну Українську державу (УНР) і встановила з нею дипломатичні відносини. Першим послом УНР у Туреччині був призначений М. Суховкін, якого пізніше змінив О. Лотоцький. У Туреччині султанський режим змінився республіканським. У той же час, була ліквідована УНР і на території України встановився режим радянської влади.

Уряд УСРР продовжував розвивати і зміцнювати дружні відносини з урядом Туреччини. Початком цих відносин стало підписання представником УСРР Ю. Коцюбинським (сином визначного українського письменника М. Коцюбинського) та надзвичайним посланником Ангори (Анкари) Алі-Фуад-пашою конвенції про репатріацію турецьких військовополонених та громадян, інтернованих під час Першої світової війни.

У 1922 р. в Анкарі було підписано Договір про дружбу і братерство між Україною і Туреччиною. Він відповідав життєвим інтересам обох країн, став правовою основою зміцнення і подальшого розвитку добросусідських відносин, закріпивши, зокрема, оформлення політичного союзу і започаткувавши досить активне торговельно-економічне і культурне співробітництво. В умовах дипломатичної та економічної блокади Туреччини з боку країн Антанти цей договір значною мірою сприяв військовим перемогам турецьких патріотичних сил.

З утворенням 30 грудня 1922 p. CPCP, союзні республіки втратили безпосереднє право на участь у міжнародних відносинах. Тоталітарний режим обмежив, але не припинив добросусідські відносини України з іншими країнами. Україна займала важливе місце в загальносоюзному експорті у країни зарубіжного Сходу, в тому числі Туреччину. Туреччина ввозила в Україну свої традиційні товари — вовну, тютюн, бавовну, цитрусові, горіх-фундук тощо. До Туреччини експортували чавун, різні види сталі, електродвигуни, а також вугілля, ліс, борошно, цукор. Частка України в зовнішньоторговельному обороті СРСР з Туреччиною у другій половині 20-х pp. складала 45%.

Починаючи із 30-х рр., а потім і далі у наступних роках, була надана значна допомога Туреччині в спорудженні велетнів текстильної промисловості - комбінатів у Кайсері і Назіллі, заводів по виробництву скла поблизу Стамбула та ряду інших підприємств.

Складалися добрі традиції в українсько-турецьких відносинах у галузі культури і науки. Значна роль тут належить Всеукраїнській науковій асоціації сходознавства, створеній у 1936 р. за ініціативою академіка А. Ю. Кримського (1871−1942). Велике значення у зближенні українського і турецького народів, поглибленні їх культурних зв’язків мав обмін делегаціями діячів культури, візити на різних рівнях.

Проте весь потенціал розвитку українсько-турецьких відносин на той час не був використаний. Ситуація змінилася у 1944 p., коли Верховною Радою СРСР був прийнятий Закон про надання союзним республікам повноважень у зовнішній політиці. Україна стала однією із засновниць ООН, членом багатьох інших міжнародних організацій, що де-факто означало міжнародне визнання статусу України як суб'єкта світової політики. В українсько-турецьких відносинах це призвело до посилення економічних, науково-технічних, культурних зв’язків.

Новий період в історії українсько-турецьких відносин пов’язаний з відновленням незалежності України 1991 р. Проголошення незалежності України значно активізувало українсько-турецькі відносини, піднявши їх на якісно новий рівень. 16 грудня 1991 р. Туреччина однією з перших країн світу офіційно визнала Україну як незалежну державу. З лютого 1992 р. між країнами були встановлені дипломатичні відносини на новому рівні. Базовим документом цих відносин став Договір про дружбу і співробітництво між Україною і Турецькою Республікою [1], який укладено строком на 10 років з автоматичним продовженням його чинності на наступні п’ятирічні періоди. В Анкарі та Києві діють посольства обох країн, а в Стамбулі - Генеральне консульство України.

Перші кроки Туреччини та України у справі розвитку двосторонніх стосунків у нових історичних умовах продемонстрували взаємну зацікавленість, наміри досягнути якісно нового рівня міждержавної взаємодії. Про це свідчать високі темпи зближення позицій України й Туреччини з широкого кола актуальних проблем, вирішення яких може відіграти важливу роль в економічному, соціальному та культурному житті обох країн. Подальша активізація контактів між обома державами сформувала по суті новий вектор у їхніх зовнішньополітичних курсах, спроможний радикально змінити пріоритети міжнародних орієнтацій держав Близького та Середнього Сходу, Центральної та Східної Європи.

Турецько-українські зв’язки у сфері туризму починаються з підписанням 30 квітня 1994 р. Договору про співробітництво. Згідно і ним договором сторони зобов’язуються виконувати таке:

— надавати пріоритетного значення розвитку та розширенню туристичних Ликів між двома країнами:

— заохочувати близьке співробітництво між туристичними організаціями та установами двох країн;

— організовувати тури, молодіжний туризм та різного роду культурні і спортивні заходи з мстою збільшення потоку туристів;

— заохочувати проведення виставок туризму в обох країнах і збільшення обміну основними статистичними даними, дослідницьким матеріалом, туристичними виданнями та досвідом.

5 квітня 2002 р. у Києві було проведено другу конференцію з питань туристичного потенціалу двох країн. За результатами конференції було підписано протокол, згідно з яким сторони дійшли згоди в такому:

— співпрацювати в таких сферах, як розширення туристичних пропозицій в обох країнах, організація належного інформування та реклами, реалізація проектів щодо збільшення ваш туризму и економічному та соціальному житті, у сфері туристичної освіти, шляхом обміну студентами та спеціалістами ціп сфери па додаток до існуючих освітніх програм, і метою збільшення потоку туристів;

— надавати пріоритет пожвавленню обміну туристами та потенційним можливостям сфери для збільшення туристичного потенціалу обох країн у рамках співробітництва на рівні приватного та державного секторів;

— ознайомлювати міжнародний ринок із продукцією місцевого туризму, встановлювати безпосередні зв’язки між туристичними фірмами, збільшення продуктивності у сфері пролажу туристичних послуг, збільшувати суму коштів, отримуваних з туризму, в бюджеті країни та заохочувати до участі у цьому спеціалістів обох країн;

— інформувати один одного про всі туристичні заходи, що проводитимуться на території обох країн;

— Забезпечувати взаємну підтримку в питанні полегшення портових закордонних формальностей і. згідно з цим, надаючи особливого значення чорноморському ралі «Кайра», підтримку зацікавлених організацій у реалізації цього заходу;

— розглядати спільні можливості входу в базис розвитку міжнародних транспортних коридорів, разом зі спрямованими інвестиціями включно, а також обмінюватися технічною Інформацією стосовно можливості реалізації інвестиційних проектів;

— періодично проводити засідання збірної комісії з метою врегулювання проблем, що можуть виникнути в ході виконання умов договору;

— забезпечити участь представників туристичних, готельних, страхових, транспортних організацій та фірм обох країн у роботі збірної комісії [70, с.84−86].

1.3 Роль і місце України в зовнішньополітичних концепціях Туреччини В цілому, потрібно констатувати велику увагу, яку приділяють турецькі дослідники та політична еліта Україні та її місцю в зовнішньополітичних пріоритетах країни. Туреччина розглядає свої взаємини з Україною з точки зору більш широкої структури безпеки, яка пов’язана із збереженням балансу сил у Східній Європі та Чорноморському регіоні.

Анкара часто підкреслює, що, завдяки спільним прагненням, а також географічній близькості та багатьох сторінок спільної історії, Туреччина і Україна повинні об'єднати зусилля у формуванні безпеки та економічної динаміки у великому регіоні від Європи до Середньої Азії.

На думку турецьких дослідників, демократична, стабільна, орієнтована на Захід Україна є для Туреччини союзником проти експансіоністських устремлінь Росії та в справі забезпечення стабільності в Чорноморському регіоні і на Кавказі.

Позитивним є те, що і Туреччина, і Україна заради стратегічних інтересів демонструють вміння не загострювати окремі проблеми, такі як конкуренцію України і Туреччини в діяльності енергетичних коридорів і випадки з затриманням турецьких рибалок прикордонними військами України.

1.3.1 Ставлення Туреччини до проекту Спільноти демократичного вибору Створення СДВ розглядається турецькими аналітиками як таке, що має чітке антиросійське та прозахідне спрямування. Це начебто є випадом проти СНД з сторони її західно орієнтованих членів. Здається, що головним лейтмотивом створення цієї організації турецькі аналітики вважають бажання країн-членів вийти зі сфери впливу Росії, якщо не протистояти їй, так хоча б зрівноважувати її вплив. Україна та Туреччина знаходяться на межі європейської та азіатської культур і володіють потенціалом, який може дозволити їм стати мостом співробітництва між Чорним, Балтійським та Середземним морями. Турецька сторона підтримує Україну у її прагненнях стати частиною євроатлантичної системи безпеки, а також архітектури безпеки Чорноморського регіону, як і її відносини з міжнародними організаціями. Завдяки спільним прагненням Туреччина і Україна повинні об'єднати зусилля у формуванні безпеки та економічної динаміки у великому регіоні від Європи до Середньої Азії, підкреслює Анкара.

Тобто Туреччина розглядає свої взаємини з Україною з точки зору більш широкої структури безпеки, яка пов’язана із збереженням балансу сил у Східній Європі та Чорноморському регіоні. Саме тому, що Україна займає центральне положення в цій структурі, її безпека так само важлива для турків, як і для народу України.

Важливою точкою дотику між Україною та Туреччиною є їх європейське зовнішньополітичне спрямування. Приємно, що Туреччина підтримує прагнення України вступити до ЄС, надає всіляку підтримку в цьому процесі.

Підводячи підсумки, можна зауважити, що українсько-турецьке співробітництво ще не стало предметом окремого наукового дослідження ані у вітчизняній, ані в зарубіжній фаховій літературі. Проте стосунки між двома державами мають довгу і не завжди позитивну історію. У новітній час вони набули нового змісту. Вже у 1922 р. було підписано Договір про дружбу і братерство між Україною і Туреччиною. УРСР займала важливе місце в економічному та культурному житті Туреччини.

Із відновленням незалежності України відносини між двома країнами стали будуватися на новій основі. Вже 16 грудня 1991 р. Туреччина офіційно визнала Україну як незалежну державу. З лютого 1992 р. між країнами були встановлені дипломатичні відносини. Перші кроки Туреччини та України у справі розвитку двосторонніх стосунків продемонстрували взаємну зацікавленість, наміри досягнути якісно нового рівня міждержавної взаємодії. Подальша активізація контактів між обома державами сформувала по суті новий вектор у їхніх зовнішньополітичних курсах, спроможний радикально змінити пріоритети міжнародних орієнтацій держав Близького та Середнього Сходу, Центральної та Східної Європи.

До того ж інтереси України та Туреччини збігаються в їх європейському зовнішньополітичному спрямуванні. Туреччина послідовно підтримує прагнення України стати членом ЄС і надає нашій державі підтримку в цьому процесі.

Розділ 2. Військова співпраця України з Туреччиною та участь двох держав у міжнародних організаціях — як об'єднавчий фактор

2.1 Військове партнерство між Україною і Турецькою Республікою як складова регіональної безпеки Завдяки особливостям свого геополітичного положення Чорноморський регіон перманентно знаходиться у фокусі зіткнення стратегічних інтересів різних держав. З історичного погляду він завжди був ареною економічного, політичного й культурного спілкування народів та цивілізацій і водночас складним вузлом суперечностей між блоками і країнами. Тому, безумовно, одним з найбільш ефективних шляхів подолання протиріч, а, відповідно, і покращання військово-політичного клімату не тільки в Чорноморському регіоні, але й у цілому в Європі, є створення регіональної чорноморської системи колективної безпеки.

Основними функціями системи колективної безпеки у Чорному морі можуть бути:

— об'єднання зусиль щодо збереження стабільності у Чорноморському регіоні;

— забезпечення безперешкодного функціонування існуючих та перспективних транспортно-енергетичних коридорів;

— спільна реалізація міжнародних акцій військового і гуманітарного характеру з локалізації та ізоляції зон конфліктів у басейні Чорного моря, що проводяться під егідою ООН або ОБСЄ;

— вчасне інформування про аварії морських суден (літальних апаратів), наслідки яких становлять, або можуть становити загрозу забруднення територіальних вод, економічних зон, повітряного простору та прибережної смуги однієї із сторін;

— проведення спільних пошуково-рятувальних операцій [72, с.14−15].

Присутність України в Чорноморському регіоні, безперечно, можна розглядати як одну з можливих її ідентифікацій, поряд із центральночи східноєвропейськими схемами ідентичності. Україна як спадкоємець частини інтересів, цілей і проблем колишнього СРСР, може й повинна відігравати помітну роль в організації нової системи порядку і в цьому регіоні. Для Києва життєво важливо мирне врегулювання конфліктних ситуацій на Балканах, у Придністров'ї, на Кавказі, формування моделей рівноправного партнерства з Туреччиною й Росією як регіональними лідерами в цій частині світу.

Головними стратегічними інтересами України в Чорноморському регіоні є:

— диверсифікація джерел енергопостачання за рахунок ресурсів Каспію;

— вихід на ринки країн Близького Сходу й Центральної Азії шляхом створення зручних і безпечних трансрегіональних транспортних комунікацій;

— ліквідація загроз власній безпеці східного походження (міжнародний тероризм, нелегальна міграція, міжнародний криміналітет, наркобізнес) за допомогою організації регіональних механізмів протистояння цим загрозам;

— підвищення геополітичного значення України через зміцнення її впливу в країнах регіону й формування регіональної системи стабільності, можливе отримання Києвом статусу регіонального лідерства.

Військове співробітництво між Україною й Турецькою Республікою перетворилося на важливу складову двостороннього партнерства й виступає органічним доповненням політичного діалогу на міждержавному рівні. У цій якості воно спирається на засади прагматизму і взаємної економічної вигоди, а в регіональному сенсі слугує підґрунтям і базовим елементом бажаної системи колективної безпеки в Причорномор'ї. Інтенсифікація українсько-турецької військової співпраці не лише сприяє зміцненню клімату довіри у двосторонніх взаєминах й безпеки в Чорноморському регіоні, але й цілком узгоджується з курсом України на євроатлантичну інтеграцію, наповнює його реальним змістом і відкриває нові конструктивні перспективи.

2.2 Проблемні питання українсько-турецьких відносин і безпеки у Чорноморсько-Каспійському регіоні

Доводиться констатувати, що на сьогодні між Україною й Туреччиною існує конфлікт інтересів, і транспортні енергетичні коридори входять до їх числа. Ухваленням маршрутів нафтопроводу Баку-Тбілісі-Дхейхан і Транскаспійського газопроводу для транспортування туркменського газу завершився політичний етап оформлення енергомосту Каспій-Туреччина-Європа. Цим були створені об'єктивні передумови для посилення позицій Турецької Республіки в Чорноморському регіоні. Таким чином, Анкара — певною мірою є конкурентом Києва в питаннях зміцнення ГУАМ і транспортування енергоносіїв (у цьому контексті не випадкова турецька ініціатива щодо вироблення Пакту зі встановлення миру і стабільності на Кавказі).

Але час вимагає знайти спільне розв’язання проблем і співпрацювати разом. І, якщо у своїй зовнішній політиці Україна тривалий час вимушена була балансувати між Сходом і Заходом, то на Півдні могла б знайти твердий ґрунт під ногами і стати потужною регіональною силою. Для цього вона має проводити в Чорноморському регіоні активну зовнішню політику, спрямовану на розвиток економічного співробітництва, зміцнення взаємодовіри в політичній та воєнній сферах.

Водночас очевидно, що Анкара намагається посилити інформаційний вплив в Україні та створити позитивний образ Турецької Республіки в сприйнятті як пересічних громадян, так і політичної еліти нашої держави. Для цього Туреччина вдається до акцій гуманітарного характеру, одним із прикладів яких є фінансова й моральна підтримка кримськотатарського народу в його стосунках з офіційним Києвом та на міжнародній арені. Поки що, внаслідок цілої низки об'єктивних причин, найбільш підтримують партнерські відносини з Україною Туреччина і Грузія. Азербайджан традиційно розвиває співробітництво з Туреччиною, яка, у свою чергу, проявляє себе дедалі ініціативніше і стає об'єктом притягання інших країн [37, с.23; 59].

А загалом і Україну, і Росію, і Грузію, і Туреччину мусять об'єднати спільні інтереси щодо освоєння природних багатств регіону, реалізації перспективних економічних проектів, гарантування безпеки і стабільності в Причорномор'ї. Останнім часом тут відбувається процес переструктурування геополітичного простору, яке пов’язане зі зменшенням впливу Росії й посиленням ролі Туреччини. Своє належне місце прагне зайняти в Чорноморському регіоні й Україна, що також сприятиме формуванню нової системи міждержавних зв’язків у Європі, посиленню інтеграційних процесів.

Хоча можна спостерігати, що Туреччина та Росія співпрацюють в енергетичній сфері дуже часто за рахунок українських інтересів, все ж таки є потенціал і для українсько-турецької співпраці в енергетичній сфері. Крім того, потрібно співпрацювати чи хоча б обмінюватись досвідом з питання інтеграції в ЄС, в чому Туреччина демонструє велику наполегливість.

Крім того, потрібно вказати і регіональні ініціативи. Саме Україна та Туреччина виступили за те, щоб зробити ОЧЕС дійсно ефективною та функціональною, а не просто форумом. Що стосується Blackseafor, Україна підтримує цю ініціативу. Але в той же час Україні хотілося б бачити, що Туреччина підтримує більш сильну позицію НАТО в регіоні. Українській владі не хотілося б, щоб Туреччина вважала, що для Чорноморського регіону достатньо і Blackseafor. Розширення впливу НАТО в Чорноморському регіоні, вступ України, Молдови, Грузії до цієї організації стануть основою для створення стабільної архітектури безпеки в Чорноморському регіоні. Українська влада хоче бачити домовленість та узгоджену позицію Туреччини та України конкретно по цьому питанню, адже безпеку не можна звести до звичайних озброєнь. Є багато прикладів, коли Туреччина та Україна співпрацюють по проблемам soft security — нелегальна міграція, контрабанда зброї та наркотиків і т. д. Україна позитивно сприймає дуже активну турецьку позицію щодо привертання уваги всіх держав Великого Чорноморського регіону до цих проблем.

Стосовно Криму, Туреччина та Україна хочуть бачити його стабільним, процвітаючим та в рамках України. Тому що будь-який неспокій у Криму, що, на жаль, є одним із можливих сценаріїв розвитку подій, був би дуже небезпечний для інтересів обох держав.

2.3 Україна та Туреччина на шляху до ЄС: основні проблеми євроінтеграційного процесу та перспективи їх подолання

Мало хто в середовищі політичних еліт в Україні та Туреччині ставить під сумнів важливість інтеграції обох країн до ЄС. У Туреччині вступ до ЄС розглядається як логічне завершення тієї політики модернізації, що розпочалась ще за часів Ататюрка. В Україні курс на інтеграцію до ЄС став ключовим питанням діяльності з часів «помаранчевої» команди.

Однак, незважаючи на очевидну бажаність для України та Туреччини вступу до ЄС, на значні успіхи українських і турецьких демократичних перетворень, на успішність євроінтеграційної політики обох держав, на сьогодні існують певні труднощі на шляху прийняття України та Туреччини до ЄС. Ці труднощі викликані культурними, економічними та політичними особливостями цих країн, а також складною внутрішньополітичною ситуацією в ЄС, що виникла внаслідок розширення Євросоюзу на схід.

В цілому можна виділити дві великі групи проблем, що стоять на шляху євроінтеграційного процесу в Україні і Туреччині. Перша група проблем пов’язана з об'єктивними чинниками, а саме — з необхідністю модернізації економік, політичних систем та законодавства країн — кандидатів на вступ до ЄС. Друга група проблем пов’язана з суб'єктивними причинами, такими як внутрішньополітична ситуація всередині ЄС.

Отже, до першої групи проблем належать проблеми економічного характеру, що пов’язані з доволі низьким рівнем розвитку економік України та Туреччини у порівнянні з країнами ЄС. Сюди ж слід віднести проблему адаптації законодавства до європейських стандартів. До цієї групи відноситься і проблема готовності суспільної думки до вступу до ЄС, адже, якщо для політичних еліт це питання вже є вирішеним, то згідно з даними соціологічних досліджень, певна частина пересічного населення в Україні і Туреччині ставиться до євроінтеграції негативно.

До другої групи проблем слід віднести неготовність європейського законодавства до включення України та Туреччини до ЄС, оскільки, у разі прийняття цих країн, вони отримають одні із найбільших представництв у Європарламенті, а отже — стануть його найвпливовішими членами. Сюди ж відноситься і неготовність європейської громадської думки до прийняття нових членів. На сьогодні лише 37% населення 27 країн-членів ЄС бажають бачити Туреччину у своїх рядах (щоправда щодо України, то тут європейці більш поблажливі).

Водночас незрозумілі і самі перспективи ЄС, адже європейську конституцію так і не було прийнято. Все це свідчить, що питання вступу України та Туреччини до ЄС — це питання довгострокової перспективи, яке не виглядає визначеним, навіть для Туреччини.

2.4 Співпраця України і Туреччини в рамках ОЧЕС

На сучасному етапі процеси регіональної інтеграції все активніше охоплюють транзитивні країни, і створення ОЧЕС стало реалізацією цієї тенденції. Первинними мотивами формування ОЧЕС була необхідність усунення перешкод у використанні транспортних артерій та вирішення екологічних проблем, а основною ознакою функціонування організації - превалювання двосторонніх зв’язків над багатосторонніми. Феномен ОЧЕС полягає в тому, що це перше велике інтеграційне угруповання країн постконфронтаційного етапу розвитку, яке поєднало держави, що до останнього часу розвивались, орієнтуючись на принципово різні економічні й політичні моделі.

Інтереси України в ОЧЕС полягають в адаптації цієї організації до сучасних реалій та спрямуванні її діяльності на посилення євроінтеграційних процесів, економічного розвитку та забезпечення економічної безпеки в регіоні. Перспективи діяльності нашої країни полягають у досягненні конкретних результатів в окремих сферах співробітництва (енергетика, транспорт, зв’язок, туризм, охорона навколишнього середовища) за рахунок використання можливостей Фонду розвитку проектів ОЧЕС та взаємодії з ЧБТР. Формуючи власну інтеграційну політику, Україні необхідно визначитися з відповідними середньота довгостроковими пріоритетами, виходячи з сучасних умов ефективного функціонування національної економіки.

Провідну роль у розвитку Чорноморського регіону має відігравати економічний сектор. При цьому першочерговими завданнями мають бути такі: створення єдиних або взаємозалежних транспортних, комунікаційних і енергетичних систем, які, у свою чергу, мають активізувати співпрацю у сфері торгівлі, туризму, екології. Слід зазначити, що загальний стан інфраструктури держав-членів ОЧЕС, на жаль, на даний час не відповідає високим вимогам Євросоюзу. Виходячи з цього, пріоритетними завданнями країн ОЧЕС в найближчий період є:

— забезпечення сприятливих умов для виходу країн-членів ОЧЕС на світові ринки;

— підтримка вітчизняних експортерів;

— створення ефективної банківської і кредитної систем, гарантування прав власників валютних коштів їх вільного використання;

— створення інфраструктури зовнішньої торгівлі і нової системи її інформаційного забезпечення;

— стимулювання розвитку малих підприємств з виробництва товарів з місцевої сировини і сприяння їх виходу на зовнішні ринки;

— реалізація режимів вільної торгівлі між країнами СНД і ЧЕС.

Слід зазначити, що серед інтеграційних об'єднань Європи (СНД, ЄЕП, ЄС-25, ГУАМ) ОЧЕС посідає передостаннє місце за обсягами торгівлі - 7%.

Значне місце в рамках діяльності ОЧЕС приділяє двосторонній співпраці з країнами чорноморського басейну, зокрема з Туреччиною. Оскільки Росія займає окреме місце в зовнішній торгівлі України, то при розгляді співпраці України з країнами чорноморського басейну потрібно виключати Росію в деяких сферах. Експорт України в країни ОЧЕС у 2002;2004 рр. складав: Туреччина — 50,2%, Румунія — 13,4%, Молдова — 13,1%, Болгарія — 12, 2%, Греція — 5,8%, Азербайджан — 4,3%, Грузія — 0,3%, Вірменія — 0,1%.

В 2002;2004 рр. на Туреччину припадало 11% від інвестицій із країн ЧЕС (разом з Росією — 59%).

Імпорт в Україну із країн ОЧЕС в 2002;2004 рр. (без врахування Росії) складав: із Туреччина — 46,2%, Молдова — 15,2%, Болгарія — 13,9%, Греція — 9,9%, Румунія — 7,1%, Грузія — 4,2%, Вірменія — 2,0%.

Таким чином, наведені дані свідчать, що після Росії Туреччина є головним партнером України в ОЧЕС.

2.5 Стан і перспективи військово-технічної співпраці між Україною і Туреччиною Військове співробітництво України з Турецькою Республікою здійснюється на основі Меморандуму про взаєморозуміння між Міністерством оборони України і Міністерством Національної оборони Турецької Республіки від 14 липня 1993 р. [2], Угоди про співробітництво в галузях військової підготовки, технологій та науки від 27 липня 1994 р. та Угоди між Міністерством оборони України та Генеральним штабом Збройних Сил Турецької Республіки про двостороннє співробітництво в галузі військової освіти і підготовки військ від 28 січня 1997 р. Зазначена договірно-правова база на цей час у цілому відповідає задачам військового партнерства обох країн, передусім у сфері безпеки Чорноморського регіону.

У воєнно-політичній площині, починаючи з 1994 р., головною формою українсько-турецького співробітництва стали регулярні зустрічі на вищому рівні - міністрів оборони та начальників генеральних штабів. Їхня активізація припала на 1997;2003 рр., коли офіційний Київ активно пропагував свій курс на євроатлантичну інтеграцію.

Віховим у розвитку українсько-турецького військового партнерства став офіційний візит в Україну 12−15 травня 2003 р. міністра національної оборони Туреччини М. Гьонюля, що підбив підсумки першого десятиріччя співпраці двох держав у безпековій і оборонній сферах. В ході переговорів М. Гьонюль відзначив, що його країна ніколи не відступиться від своєї принципової позиції щодо підтримки України на всіх рівнях у всіх міжнародних організаціях. Турецький міністр зазначив, що військово-технічний потенціал України і Туреччини досить потужний, і якщо Київ і Анкара об'єднають свої зусилля, то досягнуть набагато кращих результатів.

Останніми роками помітно активізувалася й українсько-турецька співпраця за програмою «Партнерство заради миру». 6 квітня 2001 р. в рамках навчань «Морська зірка — 2001» в Одесу з триденним візитом прибули два фрегати Військово-Морських Сил Туреччини «Саліхрейс» та «Муавінет» під командуванням контр-адмірала М. Більгеля. Він мав зустріч з командувачем військами Південного оперативного командування Сухопутних військ України генерал-полковником О. Затинайком і міським головою Одеси Р. Боделаном. Щорічно в дусі програми «Партнерство заради миру» ВМС Турецької Республіки проводять у її територіальних водах міжнародні навчання «Чорноморське партнерство».

Один із найкрупніших танкових тендерів останніх десятиріч (4 — 4,5 млрд дол.) офіційно почався 4 лютого 2000 р. і стосувався реалізації проекту зі спільного виробництва з Туреччиною 1 000 танків. Причому бронетехніка мала виготовлятися в Туреччині з використанням технологій і комплектуючих поставника. Перші 250 танків, за розрахунками Генерального штабу турецьких Збройних сил, повинні були зійти з конвеєра не раніше 2006 р. Серед претендентів на перемогу в тендері було Харківське конструкторське бюро ім. Морозова. Танковий проект був включений до 30-річної програми модернізації Збройних сил Туреччини (1996;2025 рр.), на яку Анкара планує витратити 150 млрд. дол. Вартість виготовлення (не більше 2,5 млн. дол.) і компліментарність (як з натівською 120-мм гарматою, так і з українською 125-мм) робили український танк Т-84 найвигіднішим варіантом.

Паралельно 2 січня 2001 р. стартував новий турецький тендер (більше 1,5 млрд дол.) на виробництво восьми патрульних корветів типу MILGEM. Активну участь у тендері від України взяли миколаївський Казенний дослідно-проектний центр кораблебудування та суднобудівельний завод «Океан». Але помірковані ціни на українську бойову техніку і успішні результати її випробувань не стали головними факторами успіху. При ухваленні рішення турецький Генштаб керувався переважно політичними мотивами, а тендери супроводжуються великим політичним торгом і закулісними інтригами.