Порушення норм сучасної української літературної мови в телевізійних засобах масової інформації

Порушення норм сучасної української літературної мови в телевізійних засобах масової інформації

Вступ

В останні десятиріччя у лінгвістиці спостерігається пожвавлення інтересу до проблем мовної культури телевізійних засобів масової інформації (ЗМІ), що пов’язано зі зниженням рівня якості телепродукції, яка щоденно виходить в ефір. Незважаючи на те, що дослідженню цієї проблеми присвячена велика кількість мовознавчих праць, багато аспектів залишається поза увагою науковців.

Проблема культури мовлення вітчизняних ЗМІ надто важлива. Слово з телеекрана має бути не лише засобом передачі інформації, але й фактором емоційного впливу на глядачів і взірцем правильної вимови, а текст, який вимовляється, повинен приносити глядачеві естетичну насолоду. На жаль, можна вказати лише на поодинокі українські телевізійні канали, що дбайливо ставляться до чистоти української мови.

Мова сучасних українських ЗМІ привертає до себе увагу багатьох науковців через те, що вона є багатющим джерелом для дослідження новітніх тенденцій у розвитку сучасної літературної мови. Одним із найпомітніших процесів, що відбуваються в ній сьогодні, є процес активного поповнення лексики, розширення меж сполучуваності слів, актуалізація лексем, що досі були на периферії. Лексика, як складова частина (рівень) мовної системи, тісно пов’язана із суспільно-історичним розвитком народу. Слова з’являються услід за новими предметами і явищами, коли виникає потреба їх номінації, і поступово зникають разом з ними або набувають нових значень.

Актуальність дослідження зумовлена підвищеним інтересом сучасної лінгвістики до вивчення мови телебачення, зокрема потребою детального висвітлення мовної специфіки телевізійних ЗМІ та її проблем загалом. На сьогодні ще немає ґрунтовного лінгвістичного дослідженння мови телебачення. Телевізійний текст — явище складне і вимагає нового підходу до свого вивчення. Водночас поза увагою дослідників залишилося комплексне дослідження порушень мовних норм на телеекрані, що дало б змогу вирішити широке коло мовознавчих інтересів. Саме тому проблема функціонування українського телемовлення сьогодні особливо актуальна. На ній неодноразово наголошено у працях А. Погрібного, С. Караванського, В. Лизанчука, О. Пономарева, С. Радчука, О. Білянської, М. Лесюка, Н. Бабич, С. Єрмоленко, А. Коваль, М. Пилинського, В. Русанівського, О. Сербенської, Н. Сологуб, Л. Хоменко та ін. У межах цього напрямку мову телебачення вивчають з погляду того, наскільки вона відповідає нормам літературної мови.

Мета роботи полягає у комплексному аналізі типології мовних помилок шляхом їх виявлення та систематизації, а також у визначенні основ лінгвістичної теорії, яка дає пояснення численній кількості нормативів, зафіксованих у журналістських матеріалах і дозволяє адекватно оцінювати мовні факти з погляду нормативності/ненормативності та функціональної доцільності і дає змогу розкрити причини появи помилок.

Реалізація поставленої мети передбачає вирішення таких завдань:

— подати чітку типологію мовних норм;

— розкрити проблеми якісної продукції в українському телеефірі;

— систематизувати негативний мовний матеріал, вилучений з телеефіру, та створити конструктивну класифікацію мовних помилок;

— з'ясувати лінгвістичні та окремі причини появи мовних помилок;

— узагальнюючи результати дослідження, запропонувати раціональні шляхи вдосконалення процесу редагування та підвищення рівня мовної грамотності вітчизняного телебачення.

Об'єктом дослідження є мовні одиниці, що засвідчують порушення норм сучасної української літературної мови.

Предмет дослідження становлять зафіксовані у мовленні сучасного телебачення орфоепічні, лексичні, акцентуаційні помилки, а також русизми та суржик.

Специфікою теми зумовлено комплексний підхід до вибору методів дослідження: описовий, що передбачав опис мовних фактів; лінгвістичного спостереження над мовними явищами; зіставного методу і методу компонентного аналізу, порівняльно-історичного методу.

Наукова новизна роботи полягає насамперед у тому, що у ній вперше в українській лінгвістиці здійснено спробу комплексного аналізу феномена помилки у мові телевізійних ЗМІ. Відійшовши від традиційної констатації мовних помилок досліджено типологічні ознаки порушення мовних норм, з’ясовано причини їх виникнення.

Практичне значення одержаних результатів роботи полягає в можливості її багатоаспектного використання у практиці редагування медіа-матеріалів, під час укладання довідників і порадників. Результати, основні положення, термінологічний апарат можуть бути використані у процесі розробки навчально-методичних матеріалів із лінгвістичних дисциплін та при підготовці підручників і посібників з культури української мови.

Наукове дослідження базується на програмах таких українських телеканалів як УТ-1, Інтер, СТБ, ІСTV, 1+1, М1, ТЕТ та інших.

телебачення мовний грамотність помилка

1. Поняття мовної норми в українській літературній мові

1.1 Типологія мовних норм

Проблема мовної норми — одна з найактуальніших і найскладніших проблем сучасної лінгвістичної науки. Українська літературна мова як вища форма загальнонародної національної мови, відшліфована майстрами слова, характеризується наявністю сталих норм, які є обов’язковими для всіх її носіїв. Унормованість — основна ознака літературної мови. Поняття норми? не лише мовної? за своєю природою прагматичне і відносне, проте аж ніяк не довільне і не суб'єктивне. Норми створюються людьми, однак вони створюються на підставі реальних суспільних законів. Історична залежність норми була завжди зрівноважена іншою її властивістю — відносною стабільністю, необхідною для нормального функціонування мови. У нормі відбувається відбір того, що вже або є в системі, або перебуває в ній у вигляді потенції. Вона вибирає те, що прямо чи посередньо є в самій системі (тому, власне кажучи, поняття норми і системи не протиставляються). Хоча норма і виявляється у сфері свідомого розвитку, це не заважає їй бути по-своєму закономірною, спиратися на систему, взаємодіяти з нею. У лінгвістичній літературі мовна норма визначається як «певна сукупність колективних реалізацій мовної системи, прийнятих суспільством на певному етапі його розвитку, які усвідомлюються ним як правильні і зразкові» [47, 126]. Інше визначення подається у тлумачному словнику: «Мовна норма — це сукупність найбільш придатних („правильних“, „кращих“) для обслуговування суспільства засобів мови, яка складається як результат добору мовних елементів… з існуючих, наявних, утворюваних знову чи добутих з пасивного запасу минулого у процесі соціальної, в ширшому розумінні, оцінки цих елементів» [15, 167]. За визначенням відомого мовознавця О. Пономарева «Норми літературної мови (літературні норми) — це «сукупність колективних реалізацій мовної системи, прийнятих суспільством на певному етапі його розвитку й усвідомлюваних ним як правильні і зразкові» [49, 201]. Літературні норми являють собою історично зумовлені, відносно стабільні реалізації мовної системи, такі реалізації, що закріплені в кращих зразках мовотворчості і яким віддає перевагу освічена частина суспільства; вони є ідеалізованим втіленням того загального, що вважається обов’язковим у незліченних конкретних актах мовленнєвої комунікації поміж окремими індивідуумами.

Мовні норми характеризуються:

— системністю (наявні на всіх рівнях мовної системи);

— історичною зумовленістю (виникають у процесі історичного розвитку мови);

— соціальною зумовленістю (виникають у зв’язку з потребами суспільства);

— стабільністю (не можуть часто змінюватися).

Із поняттям «мовна норма» тісно пов’язане поняття «культура мови», яке визначається як «прагнення знайти найкращу форму для висловлювання думок» і ґрунтується на бездоганному знанні мовних норм [58, 109] або як «ступінь відповідності нормам вимови, слововживання та ін., установленим для певної мови; здатність наслідувати кращі зразки у своєму індивідуальному мовленні» [33, 232]. Якщо норма існує на рівні «правильно-неправильно», то культура мови — на рівні «краще, точніше, доречніше». Опанування нормами сприяє підвищенню культури мови, що є свідченням культури думки та загальної культури людини.

Для культури мови — як галузі сучасного мовознавства — поняття мовної норми конкретизується як «історично зумовлений і відносно стабільний мовний факт, який відповідає системі і являє собою єдину можливість чи найкращий для цього конкретного випадку варіант, відібраний суспільством на певному етапі його розвитку з співвідносних фактів загальнонародної (національної) мови в процесі спілкування. Сукупність літературних норм з цієї точки зору — «літературна норма» як збірне поняття — дорівнює поняттю «літературна мова» [34, 118]. Ці норми безпосередньо відображають факти системи мови і належать до найбільш обов’язкових. Порушення їх утруднює спілкування (такі грубі помилки для мови телебачення не типові; якщо вони й трапляються, то переважно як наслідок недогляду, як випадковість).

Оскільки лінгвальна діяльність проявляється у різних формах і на різних рівнях, то й мовні норми бувають різних видів і типів. По-перше, є норми місцевих (територіальних) та соціальних діалектів. Норми діалектів (діалектні норми) — це також історично зумовлені, відносно стабільні реалізації мовної системи, але такі реалізації, які закріплені в територіально або соціально обмеженій мовленнєвій практиці. Носій певного діалекту завжди має конкретні уявлення (здебільшого суб'єктивні) про деякі особливості свого мовлення, що сприймаються ним на літературному або інодіалектному тлі, як норми цього мовлення. Діалектні норми — це «природні» норми, вони складаються стихійно і коригуються лише інтуїтивними уявленнями мовців про правильне і неправильне в певному діалекті; вони, на відміну від літературних норм, характеризуються ослабленою імперативністю та недостатньою усвідомленістю, меншою функціональною і стилістичною диференціацією, більшою проникністю і надлишковою варіантністю. По-друге, є норми різних рівнів мовної системи, тобто норми лексичні, фразеологічні, словотворчі, фонетичні (акцентологічні, орфоепічні) та граматичні (морфологічні й синтаксичні). Ці норми представляють історично зумовлені, відносно стабільні реалізації мовної системи, що закріплені мовленнєвою практикою в ієрархічних ярусах даної мови. По-третє, є норми стильові, міжстильові та стилістичні.

Функціонально-стилістичні норми виявляються на всіх рівнях мови, проте найочевиднішими вони є на рівні лексики і фразеології, оскільки лексичні і фразеологічні одиниці мови досить чітко закріплюються за окремими стилями (хоча й уживаються за межами цих стилів). Використання їх поза межами стилю може бути стилістично виправданим і ґрунтується саме на тому, що читач відчує і правильно зрозуміє причину відступу від норми. Як зазначав Л. Щерба: «коли чуття норми виховане у людини, саме тоді вона починає відчувати усю чарівність обґрунтованих відступів від неї…» [29, 114]. У художніх текстах такі відступи від норми — одна з ознак стилю. Для мови телебачення вони сприймаються як обґрунтовані й доречні лише в тих жанрах, які за всім комплексом своїх мовних параметрів наближаються до художнього мовлення, наприклад: нарис, фейлетон, політичний памфлет та ін.

Розглянемо конкретно мовні норми, порушення яких часто зустрічаються у мові сучасного телебачення.

Орфоепічні норми регулюють правильну вимову звуків, звукосполучень та наголошення слів. Порушеннях літературної норми найчастіше відбувається в таких випадках:

— тверда вимова шиплячих: чай, чому, Польща (а не [чьай], [чьому], [Польщьа]);

— дзвінкі приголосні в кінці слова або складу не оглушуються: гриб, репортаж, любов, раз, лід (а не [грип], [репорташ], [любоф], [рас], [літ]);

— голосний о ніколи не наближається до а: молоко, потреби, дорога (а не [малако], [патреби], [дарога]);

— літера щ передає звуки [шч]: вищий, що (а не [висший], [шо]);

— буквосполучення дж, дз передають злиті звуки: сиджу, кукурудза (а не [сижу], [кукуруза]);

В українській мові слід розрізняти г і ґ. Літера ґ була вилучена з правопису в 1933 році, але третім виданням 1990 року поновлена. Проте не всі слова з буквою ґ зафіксовані у новому виданні. Найповніший список з літерою ґ подається в «Орфографічному словнику української мови», яким варто користуватися, оскільки сьогодні втрачена літера вживається не лише згідно з нормою, а й на власний розсуд мовців, наприклад: біоґрафія, моноґрафія, орґанізація, але, ґрунт, підґрунтя. Літера ґ передає звук ґ: обґрунтування, ґатунок (а не обгрунтування, гатунок) [51, 23].

Акцентуаційні норми в українській мові цілком сформовані, але найменш усталені, оскільки на наголос впливають діалекти та інші мови. Дедалі скорочується в українському слововживанні кількість діалектних слів з дублетним наголосом. Слід пам’ятати, як правильно наголошувати: захворів, багаторазовий, податковий, босоніж, ненависть, новий, близький, чотирнадцять, текстовий, мабуть, завжди, літопис, байдуже, випадок, підуть, разом, приятель, показ.

Лексичні норми встановлюють правила слововживання. Вони відзначаються не тільки стабільністю, а й рухливістю. Лексичні норми фіксуються Словником української мови в 11-ти томах; Російсько-українським словником у 3-х томах; Орфографічним словником української мови та іншими. У лексиці офіційно-ділового стилю часто вживаються кальки з російської мови, що є наслідком недостатнього опанування лексичними нормами, невмілого використання синонімів.

Функціонування переважної більшості кальок в українській мові теоретично обумовлене відповідними словотворчими моделями, наприклад: підприємство, співіснувати, багатогалузевий тощо.

Граматичні норми передбачають правильне вживання граматичних форм слів, усталену побудову словосполучень, речень. Наприклад, у сучасній українській мові обмежено вживаються активні дієприкметники теперішнього часу, які під час перекладу з інших мов, зокрема з російської, замінюються прикметниками або іменниками:

На особливу увагу заслуговують прийменникові конструкції, поширені насамперед у діловому мовленні. Порушенням норми у багатьох випадках вважається вживання прийменника — по, оскільки в українській мові є чимало прийменників, які є вдалими замінниками, порівняйте:

Стилістичні норми визначають вживання мовних засобів відповідно до стилю мовлення. Наприклад, для офіційно-ділового стилю характерні сталі словосполучення — мовні штампи, що зазнають суржикового викривлення внаслідок впливу російської мови.

Синтаксичні норми (норми правильної побудови речень і словосполучень, уживання прийменників), наприклад:

Норма Порушення норми

згідно з наказом згідно наказу

відповідно до інструкції у відповідності з інструкцією

проректор з наукової роботи проректор по науковій роботі

лекція з математики лекція по математиці

повідомити факсом повідомити по факсу

робота за сумісництвом робота по сумісництву

після розгляду заяви по розгляді заяви

незважаючи на це не дивлячись на це

досвід (щодо) розроблення досвід по розробці

комісія з питань комісія по питанням

на замовлення по замовленню

Морфологічні норми (норми правильного вживання відмінкових закінчень, родів, чисел, ступенів порівняння і подібні), наприклад:

— вживання закінчень кличного відмінка: пане професоре, Андрію Петровичу, Ольго Василівно, добродію Панчук;

— вживання паралельних закінчень іменників у давальному відмінку: декану і деканові, директору і директорові, сину і синові; при цьому, називаючи осіб, слід віддавати перевагу закінченням — ові, — еві, наприклад: панові Ткаченку, ректорові, але заводу, підприємству, відділу тощо. У випадку, коли кілька іменників-назв осіб підряд стоять у давальному відмінку, закінчення потрібно чергувати: генеральному директорові Науково-дослідного інституту нафти і газу панові Титаренку Сергію Олександровичу;

— вживання іменників чоловічого роду на позначення жінок за професією або родом занять: професор Городенська, лікар Тарасова, заслужений учитель України Степова, декан Світлана Шевченко, викладач Олена Петрук (слова лікарка, викладачка, завідувачка і подібні використовуються лише в розмовно-побутовому стилі, але аспірантка, артистка, журналістка, авторка функціонують і в професійному мовленні);

— чоловічі прізвища на — ко, — ук відмінюються: Олегові Ткачуку (але Олені Ткачук), Василя Марченка (але Мар’яни Марченко), Максимові Брикайлу (але Тетяні Брикайло);

— форми ступенів порівняння прикметників та прислівників: дорожчий, найдорожчий (а не більш дорожчий, самий дорогий); швидше, найшвидше, якнайшвидше, щонайшвидше (а не саме швидше, більш швидше, більш швидкіше і т.д.);

— визначення роду іменників: так, слова шампунь, аерозоль, біль, степ, нежить, тюль, ступінь, Сибір, поні, ярмарок? чоловічого роду; слова бандероль, барель, ваніль, авеню, альма-матер — жіночого; євро, Тбілісі, табло — середнього;

— використання іменників, прикметників тощо замість активних дієприкметників: завідувач кафедри (а не завідуючий), виконувач обов’язків (а не виконуючий), чинний правопис (а не діючий), відпочивальники (замість відпочиваючі) і т. п. [13, 52].

Мовні норми найповніше в певній системі фіксуються в правописі, словниках, підручниках, довідниках і посібниках з української мови. Але разом з тим літературні норми з часом можуть змінюватись і в межах норми співіснують мовні варіанти, під якими розуміють видозміни однієї і тієї самої мовної одиниці, наявні на різних мовних рівнях: фонетичному, лексичному, морфологічному чи синтаксичному. Варіанти виникають відповідно до потреб суспільства в кодифікації написань і відображають тимчасове співіснування нового і старого в мові. У процесі розвитку літературної мови кількість і якість мовних варіантів змінюється. Проте це не означає, що змінність норми — як одна з її об'єктивно існуючих закономірностей — якось обминає мову телебачення. Навпаки, телебачення як складна єдність різноманітних жанрів демонструє розмаїття стильових різновидів літературної мови, оскільки перебуває в центрі відображення змін, які відбуваються в мові. Саме мова телебачення, а не мова художньої літератури, відбиває з дивовижною оперативністю ті семантичні зсуви, незвичні у своїй новизні сполучення слів, які щодня з’являються у мові [47, 231].

Отже, у мові телевізійних ЗМІ активно виявляють себе всі визначальні тенденції розвитку норм. Останні іноді вступають у виразні суперечності: з одного боку, це прагнення до збереження стабільності норми, з іншого, — діахронічні зміни; це, з одного боку, нормативна диференціація мови за стилями, з другого, — тенденція до переходу норми з одного стилю до іншого (норми наукового стилю починають діяти у публіцистичному стилі; у свою чергу, публіцистичний стиль помітно впливає у наш час на мову художньої літератури та ін.) У мовленні учасників телеефіру виявляється тенденція до зближення норм усної і писемної мови: з одного боку, оскільки варіанти писемної мови сприймаються як найбільш очевидно нормативні, то вони починають діяти і в усному мовленні, з іншого боку — навіть у діловому стилі відбувається процес поступової відмови від застарілих, книжно-писемних форм і конструкцій, що закріплюється мовною практикою телебачення [23, 169].

Культура писемного й усного мовлення всіх, хто користується українською мовою як засобом спілкування та передачі інформації, полягає в тому, щоб досконало оволодіти мовними нормами і послідовно дотримуватись їх. Опанування всіх норм літературної мови сприяє підвищенню культури мови [28, 17]. Як уже підкреслювалось, норма у мові є категорією суспільно-історичною, соціально-естетичною, вона відображає і фіксує живий процес мовної комунікації і повинна сприяти дальшому прогресу в мові, засвоєнню того нового, що його приносять потреби багатогранного суспільного розвитку, нові досягнення науки і культури.

2. Порушення мовних норм у телевізійних засобах масової інформації

2.1 Порушення орфоепічних норм вимови

Мовознавча наука як і будь-яка інша, існує не лише в собі і для себе: її результати через різні канали повинні поширюватись назовні? в середовище неспеціалістів. Одним з таких популяризаторів, а одночасно й кодифікаторів мовознавчих знань мало б бути телебачення. Упродовж 90-х рр. ХХ ст. та початку ХХI ст. засоби масової комунікації України зазнають надзвичайно великих змін у своїй діяльності. Йдеться про стратегічні й тактичні організаційні, матеріально-фінансові, творчі, морально-психологічні трансформації вітчизняних мас-медіа. Подібні зміни властиві й українському національному інформаційному радіомовленню. Навіть людина (споживач інформаційного продукту), яка здебільшого не втаємничена в особливості функціонування певної системи, протягом останніх 10−15 років не могла не помітити одну із найвагоміших і найкардинальніших змін у практиці українського радіомовлення — журналістське, редакторське ведення, а не дикторське озвучення інформаційної програми. Журналістів, які здійснюють підготовку та ведення інформаційної програми, називають ведучими або модераторами. Перед такими особами — ведучими-радіожурналістами — постає високе й благородне завдання — створити високоякісний інформаційний або інформаційно-аналітичний продукт. Саме він мав би стати для численної аудиторії українських громадян шляхом до повсякденного об'єктивного, якісного та повного сприймання й пізнання навколишнього світу. Носіями цього інформаційного високоінтелектуального продукту мають бути, безперечно, журналісти, ведучі телепрограм, диктори та ін. Дослідник культури і техніки мовлення в телерадіожурналістиці Ю. Єлісовенко справедливо зазначає: «…в цій професії виявляється важливим не лише те, що говориться, а й обов’язково те, як говориться. У певному розумінні це є специфікою телерадіожурналістики, бо неправильно вжиті в ефірі наголос, вимова, слово можуть спотворити зміст і мати непередбачені наслідки. До того ж, будь-які порушення техніки усного мовлення миттєво позначаються на культурі мови журналіста і цілком обґрунтовано викликають недовіру як до нього самого, так і до результатів його професійної діяльності» [23, 170]. Не викликає заперечень, що втратити довіру слухачів — це серйозне професійне випробування для ведучого, яке витримують не всі. Особливу увагу привертає мовлення телеведучих. Адже з допомогою засобів мови вони не лише інформують, а й впливають на мову, мовні норми (вимову, мелодику), словниковий запас глядачів. Така наука телеефіру часто результативніша, ніж мова школи, підручників і т. п. Для українського телебачення характерне порушення таких норм сучасної української літературної мови: орфоепічних, лексичних, акцентуаційних, морфологічних та ін. Ведучі та диктори часто несвідомо нехтують нормами української літературної мови.

У програмах телебачення нерідко можна спостерігати порушення орфоепічних норм. Орфоепія — складова частина тих засобів, які створюють естетику мовлення, а особливо коли йдеться про гармонійне виховання особистості, маючи на увазі музичну освіту, вміння розуміти світ мистецтва, знання іноземних мов, фізичний розвиток. Незнання правил орфоепії не дасть змоги повною мірою реалізувати себе як самодостатню особистість. Рідко говорять про необхідність досконалого володіння рідною мовою. Але ж мова — це те, що виявляє сутність людини, і тому на мовне виховання слід звертати особливу увагу. Навчання правильної вимови необхідне такою ж мірою, як орфографії та граматичних правил. Передусім це стосується мовленнєвої практики людей так званих «публічних професій», до яких належить, безумовно, і журналістика в усіх її проявах. У мовленні дикторів найбільше вражають слух помилки фонетичного плану. Зокрема, це порушення правила чергування у-в, і-й, варіантів прийменника з, із, зі. Мало що залишається від славнозвісної милозвучності української мови. Це можна пояснити засиллям російської розмовної мови, що впливає на особливості вимови звуків, а також дефекти вимови, пов’язані з будовою мовного апарату журналіста чи диктора.

В одній зі своїх праць Юрій Єлісовенко виділяє «три руйнівні тенденції» щодо порушення норм вимови? це «фекання», «шокання» і «цікання» [23, 170] і демонструє це на прикладі телеканалу «Інтер». Оскільки журналісти однієї з найважливіших інформаційних програм будь-якого каналу, тобто новин, створюють свої сюжети спочатку для російськомовних «інтерівських» «Подробностей», а потім подають у перекладі для українськомовних «Подробиць». Як наслідок? м’які шиплячі, акцентуаційні та інші порушення, наприклад: чьотири, шось, розпочафся, опануваф, зрозуміф, випадок, легкий, черговий і т. п.

Однією з багатьх проблем є неправильна вимова голосних та приголосних звуків. Із спостережень за українським мовленням у телевізійних ЗМІ виявлено такі типові помилки:

У вимові голосних:

1. Вимова звука а замість о (акання) в таких позиціях:

а) у прізвищах на — енко, — о в Н. в. однини:

Неправильно Правильно

Ющенка Ющенко

Тимошенка Тимошенко

Нестайка Нестайко

б) у прислівниках та збірних числівниках на — о:

Неправильно Правильно

багата багато

абсалютна абсолютно

кардинальна змінився кардинально змінився чотирнадцятера чотирнадцятеро

в) у середині слова:

Неправильно Правильно

кали піднялися коли піднялися

іназемний іноземний прапанують пропонують сваїм пацієнтам своїм пацієнтам колярів кольорів абсалютне абсолютне задаволений задоволений

2. Вимова звука у замість о (укання) в різних позиціях:

Неправильно Правильно

вусьми восьми дуведено вину доведено вину пукриття покриття пувернутися повернутися

удин один

утримати отримати

удержати одержати

3. Вимова звука и замість і в різних позиціях:

Неправильно Правильно

комплиментів компліментів родини Пинчук родини Пінчук всих всіх, усіх космичної космічної

4. Вимова звука і замість е на початку слова (навіть за умови йотації)

Неправильно Правильно

ікономічні економічні

Ївропі Європі

Їгипті Єгипті

ївропейське виробництво європейське виробництво

5. Вимова звука і замість и в різних позиціях:

Неправильно Правильно

восені восени

грузінські грузинські

Чілі Чилі

Кітай Китай століцею столицею митрополіт митрополит близько вісімнадцяті близько вісімнадцяти

Орфоепічною вимогою української літературної мови є набуття нею милозвучності. Досягається це шляхом використання чергування префіксів і прийменників у — в та сполучників і - й, наприклад: земля й небо, думки й почуття. Як бачимо, нескладовий голосний, що походить з і вимовляється на місці сполучника і після слова, яке закінчується голосним. Сполучник і використовуємо ж як сполучник між двома приголосними: вітер і дощ, використання сировинних і трудових ресурсів. Грубою орфоепічною помилкою є вимова на місці букви і-й і навпаки замість й-і, що призводить до затруднення мовлення, а далі й до його помилковості.

Ще однією орфоепічною помилкою у вимові приголосних, є тенденція до оглушення дзвінких звуків. Дзвінкі шумні приголосні в кінці слова та в кінці складу перед глухим приголосним в українській мові вимовляються дзвінко. Оглушення дзвінких приголосних у літературному мовленні не допускається, окрім окремих слів: вогко, легко, кігті, нігті.

1. Оглушення дзвінких приголосних звуків у кінці слова, у позиції перед глухим, деякими губними й сонорними приголосними звуками та на межі слів:

Неправильно Правильно

засіп засіб

шоколат шоколад

дії комант дії команд

приклат приклад

вперет вперед

біх біг

зарас зараз

прогнос прогноз

суперкупка суперкубка вітпочинок відпочинок ріске сростання різке зростання запоріський запорізький Наприклад:

— «Я маю вам віддати при[с],» (Мирослав Кувалдін, ведучий програми «Міністерство прем'єр» («М1»);

— «У номінації перемі[х]…», (Дмитро Єфименко, ведучий програми «Inside» («ТЕТ»).

2. Вимова звука ф замість ў (у нескладотворчого, графічного в). Про оглушення нескладотворчого ў варто говорити окремо. Якщо оглушення дзвінких приголосних як таких можна ще якось пояснити та виправдати, то заміна сонорного звука [в] на неприродний для української мови звук [ф], що призводить до втрати милозвучності, на нашу думку, спричинена виключно впливом російської мови.

Неправильно Правильно

Киїф Киїў

лаф-радіо лаў-радіо побувала ф Парижі побувала ў Парижі

дереф дереў

траф траў

Наприклад:

— «Вони поїдуть або [ф] Туніс, або [ф] Туреччину» (Ігор Пелих, ведучий програми «Галопом по Європах», «ICTV»);

— «У моєму міністерстві з’яви[ф] ся джекпот» (Мирослав Кувалдін, «М1»).

3. Вимова м’якого приголосного звука т' як ц':

Неправильно Правильно

розганяюць розганяють

безробіцця безробіття

4. Окрім оглушення дзвінких, не менш загрозливою у мовленні ведучих телепрограм є тенденція до вимови м’яких шиплячих. Згідно з літературними нормами української орфоепії, шиплячі приголосні завжди вимовляються твердо, не враховуючи окремі позиції. Однак для деяких телевізійників вимова м’яких шиплячих, мабуть, вважається нормою.

Неправильно Правильно

щьо що

дощь дощ

виїжджяють виїжджають чьотирі чотири

Наприклад:

— «У вас є якісь докази того, [ш'ч'о] я маю вам віддати приз?» (Мирослав Кувалдін, «М1»);

— «Ви ба[ч'і] ли?» (Ігор Пелих, «ICTV»).

З іншого боку, у мовленні окремих ведучих помітно зовсім протилежну тенденцію. Йдеться про «надуживання» твердих шиплячих, коли ведучі, намагаючись дотримуватись вимовних норм, іноді, образно кажучи, перегинають палицю. Наприклад:

— Тетяна Рамус, ведуча програми «Nota bene» на телеканалі «ТЕТ»: «…є ре[чи], яких ми не робимо»;

— Ольга Горбачова, ведуча передачі «Мелорама» телеканалу «Інтер»: «До ре[чи]»;

— Ольга Герасим’юк, ведуча ток-шоу «Без табу» на каналі «1+1»: «У нашій переда[чи]»;

— Катерина Могильна, журналістка програми «Inside» телеканалу «ТЕТ»: «Варто частіше дивитися співрозмовнику в о[чи]».

5. Мяка вимова приголосних перед голосним е:

Неправильно Правильно

Коблєво Коблево Нівєя Нівея мілєніум міленіум алгємба алгемба [25, 112].

Щодо оглушення приголосних на кінці слова, то воно пов’язане з поганою роботою мовного апарату, бо для того, щоб зберігати дзвінкість у кінці слів, треба виробити звичку до цього. Тому що збереження дзвінкості потребує постійної роботи над технікою мови. Оглушення дзвінких звуків у середині слова — явище неоднозначне. В цьому випадку можна, з одного боку, погодитися із Л. Прокоповою, котра на основі свого експериментального дослідження дійшла висновку, що «в українській мові можна констатувати наявність часткової регресивної асиміляції за глухістю під впливом глухих приголосних або беззвучної паузи». Відтак у словах «глибше», «необхідна», «розкіш» ми можемо констатувати регресивну асиміляцію за глухістю. Такої ж думки дотримується і мовознавець Л. Хоменко. Вона розглядає оглушення приголосних не як помилку, а як варіант, посилаючись на тих дослідників, котрі у різний час фіксували це явище (Є. Кроткевич, П. Тимошенко, А. Москаленко, І. Зілинський). Є. Кроткевич у 30-х роках писав про те, що якщо в слові збігаються два приголосних звуки, то перший вимовляється часом неясно, глухий приголосний перед дзвінким переходить у дзвінкий, а дзвінкий перед глухим — у глухий. Натомість М. Наконечний відносить підміну дзвінких шумних приголосних глухими до фонематичних помилок. За словами дослідника, «дзвінкі шумні приголосні в українській літературній вимові не обмежені певними позиціями в слові (тільки на початку складу перед глухими приголосними вони переходять у глухі), і кожна їх заміна глухим приголосним є фонематичною помилкою» [20, 104].

Таким чином, з одного боку, можна припустити, що оглушення дзвінких приголосних є природним для української вимови. Адже назване явище характерне для багатьох південно-західних говірок. З іншого боку, слід ураховувати, що норми української літературної норми базовані на центральних діалектах, де зберігається дзвінкість. У зв’язку з цим виникає чимало дискусій у колі мовознавців стосовно нормативності чи не нормативності оглушення приголосних.

Практичне значення орфоепії винятково важливе, оскільки дотримання орфоепічних норм, як й інших літературних норм, удосконалює мову як засіб спілкування, полегшує обмін думками. Унормована вимова є однією з ознак культури мовлення. Зрештою, у якому б розумінні ми не розглядали поняття орфоепії, можемо сміливо зауважити, що вона є складовою частиною культури мовлення та загальної культури людини. А тому порушення орфоепічної норми веде до зниження культури як окремої людини, так і цілого суспільства. У нашому випадку окремою людиною виступає людина публічна, зокрема телеведучий, помилки якого можуть призвести до мовної деградації цілого суспільства, себто глядачів.

2.2 Порушення акцентуаційних норм сучасної української літературної мови

Правильність наголошування є однією з ознак культури мовлення. Однак, часто у мовленні ведучих трапляються помилки у наголошуванні слів. Акцентуаційні помилки разом із гугнявою, монотонною манерою ведення програми створюють враження, що перед мікрофоном — байдужа та нецікава людина. Причина, як і в попередньому випадку, полягає у незнанні, рідше у небажанні дотримуватися літературних норм.

При виробленні акцентуаційних норм українська мова має набагато більше труднощів, ніж у формуванні лексики. Пояснюється це строкатістю наголошування в різних говорах нашої мови, а також упливом сусідніх мов, насамперед російської та польської. Ще один чинник, що не сприяє закріпленню нормативного наголошування серед широкого загалу мовців, — надуживання в творах багатьох авторів, особливо сучасних, поетичними вільностями. Нерідко це зовсім не поетичні вільності (себто відступи від норм, зумовлені стилістичними або ритмомелодичними міркуваннями), а просто мовна безграмотність та неохайність [17, 22].

У всіх цивілізованих народів акцентуаційним зразком є мова акторів національних театрів та кіно, мова дикторів радіо й телебачення. Нам, українцям, у цьому, як і ще багато в чому, не пощастило. Незважаючи на те, що ми дали світові Олександра Довженка, фільмів доброю українською мовою бачимо мало. Значна частина представників сучасного українського театру — не українські артисти, а люди, що грають роль українських артистів, бо розмовляють українською тільки на сцені. На радіо й телебаченні справи в цій галузі ще гірші. Коли, наприклад, в українському слові є подвійний наголос, вибирають спільний з російським: завжди, договір, алфавіт (рос. всегда, договор, алфавит), хоч природніші традиційні наголоси: завжди, договір. Наголос у слові алфавіт на другому складі основний у нашій мові, бо збігається з грецьким алфавітон, від якого походить українська лексема [44, 109].

Буває, що й не подвійний, а єдиний український наголос, не схожий на російський, замінюють останнім. Причому не лише недосвідчені молоді коментатори, а й диктори з чималим стажем. Замість Гарасим, Герасим (Гарасимович, Герасимович) вимовляють Герасим (Герасимович). Замість община (первісне дородове об'єднання людей) уживають община в словосполученні палата общин, демонструючи до того ж незнання лексичних норм, бо українською мовою можна сказати тільки палата громад, коли йдеться про парламент Великобританії.

Займенники той, цей у родовому відмінку однини мають наголос на закінченні - того, цього. А коли їх уживають із прийменниками, то наголошують на першому складі: до (після) того (цього). Деякі диктори радіо й телебачення ставлять наголос завжди в кінці: того (цього) і до того (цього).

Джерелом розхитування акцентуаційних норм є також необґрунтоване перенесення діалектних наголосів у літературну мову. Останнім часом чуємо імперський та ринковий. Треба пам’ятати, що ці прикметники мають наголос на тому самому складі, що й іменники, від яких вони утворені: імперія — імперський, ринок — ринковий. Поширені в розмовному мовленні варіанти імперський, ринковий або ринковий є ненормативними.

Зазначимо, що чимало українців не вміє правильно наголошувати навіть своєї самоназви та похідного від неї прикметника. Наголос Україна, українець, український з погляду загальнонародної мови діалектний, а з погляду літературної мови застарілий. Сучасна акцентуаційна норма припускає єдино можливий наголос на третьому складі? Україна, українець, український. Завдяки академікові Л. Булаховському таке наголошення закріпилося і в сучасній російській літературній мові? Украина, украинец, украинский; порушують його здебільшого українці, котрі відмовилися від рідної мови і стали «російськомовним населенням».

Найчастіше у телевізійних програмах неправильно вживають слова новий, випадок, середина, ненависть, текстовий, фаховий та ін. В телевізійному мовленні раз по раз чуємо новий. Колись це слово справді мало два наголоси, але вже давно наголошення на першому складі вважається ненормативним. Тим, хто хоче навчитися українських наголосів, треба більше читати поезії видатних майстрів нашого письменства: «Нове життя нового прагне слова» (М. Рильський); «Щоб пісні мої стали новими, Як налагодить струни мої?» (В. Сосюра) [28, 44].

Слово «випадок» у літературній мові завжди мало і має тільки один наголос — на першому складі. Воно належить до цілої низки подібних щодо творення слів з наголосом на префіксі ви—: вибалок, виняток, виросток, виселок, висновок тощо. Отже, наголос випадок невластивий для української мови. Слово ненависть, а також усі похідні від нього (ненависний, ненавидіти, ненавиджу й ін.) у літературній мові мають наголос на складі - наЦей наголос властивий для всієї території України, уживаний у поетів, що репрезентують різні говори нашої мови (Т. Шевченко, І. Франко, Л. Українка, М. Рильський, М. Вінграновський та ін.): «Тільки той ненависті не знає, Хто цілий вік нікого не любив» (Леся Українка); «Я ненавиджу рабства кайдани» (П. Грабовський). Тож для наголосу ненависть в українській мові немає жодних підстав. Текстовий і фаховий наголошують за зразком прикметників, що походять від односкладових іменників лісовий, льодовий, сніговий, цеховий (від ліс, лід, сніг, цех тощо).

В одній із навчальних передач довірливих телеглядачів запевняли, начебто українською мовою треба казати два острови. Але це не відповідає дійсності, бо, як відомо, іменники, які в множині змінюють наголос, у сполученні з числівниками два (дві), три, чотири зберігають наголос однини: озеро — озера, але два (три, чотири) озера; дерево — дерева, але два (три, чотири) дерева; жінка — жінки, але дві (три, чотири) жінки; острів — острови, але два (три, чотири) острови [30, 12].

Нижче наведемо слова та словоформи, в яких особливо часто спостерігаємо у мовленні сучасних телеканалів відступи від акцентуаційних норм:

1. У наголошуванні числівників:

Неправильно Правильно

вісімдесят вісімдесят одинадцять одинадцять чотирнадцять чотирнадцять

2. У наголошуванні іменників:

Неправильно Правильно

вигода вигода діалог діалог листопад листопад цінник цінник недоторканість недоторканність

3. У наголошуванні прикметників:

Неправильно Правильно

легкий легкий лікерний лікерний малиновий сік малиновий сік малиновий стяг малиновий стяг черговий черговий тонкий тонкий

4. У наголошуванні дієслів:

Неправильно Правильно

було було

візьму візьму

напишу напишу

5. У наголошуванні сполучників та прислівників:

Неправильно Правильно

або або

також також поки поки абияк абияк Дослідниця Н. Бабич вважає, що акцентуаційні норми мають еталоном живе народнорозмовне мовлення, тому вони частіше змінюються, відбувається їх уточнення, що (разом із впливом діалектного мовлення та поширеної російськомовної практики) є однією з причин появи типових помилок у наголошуванні слів [4, 33]. Звісно, словники наголосів мають бути настільною книгою ведучого інформаційної програми. Як зазначає відомий мовознавець В. Жугай «журналісти ніяк не усвідомлять, що без рідного слова (а в нашому випадку доречніше було б сказати: якісного рідного слова) вони є ніхто. А відтак і споживач подібної медіа-продукції теж ніхто. Як наша держава може претендувати на якесь світове визнання, якщо не шанує власної мови?» [25, 223].

На думку мовознавців, вирішення цієї проблеми розпочнеться лише тоді, коли або журналіст, або глядач перестане миритися з деформацією власної мови. Часто зустрічаються наслідки такого зверхнього ставлення ЗМІ до мови. Оскільки глядач, що споживає той чи інший телевізійний продукт, так чи інакше вважає його за орієнтир у мовному відношенні. А тому повторює мовні огріхи телевізійників, навіть не розуміючи, що вони не є нормативними.

2.3 Порушення лексичних норм у вживанні слів та словосполук: росіянізми, суржик

Лексичні помилки, виявлені в мовленні дикторів та ведучих на українському телебаченні, належать до трьох основних груп:

— вживання росіянізмів або кальок;

— вживання українських слів з невластивим їм значенням;

— вживання суржику в мові.

Російські слова вживають замість українських, адаптуючи їхнє фонетичне, словотвірне та морфологічне оформлення до українського (напр.: рос. опасения — укр. опасіння), або буквально перекладають їх, тобто калькують (напр. рос. горючее — укр. пальне). Щодо помилкового вживання деяких українських слів і словосполук, то здебільшого сплутують їхні значення, наприклад: особа і особистість. Для коментування відібрано ті помилкові вживання слів, що вже стали характерними для мовлення вітчизняного телебачення [20, 12]. «О рідне слово, хто без тебе я?»? над цим риторичним запитанням живого класика нашої літератури Д. Павличка представники української нації замислюються доволі нечасто. Оскільки якби це було не так, то українська мова, що згідно з Конституцією нашої країни визначається як державна, лунала б частіше, ніж іноземна, себто російська.

Про це свідчить та проблематична ситуація, що склалася на вітчизняному телебаченні. Звісно, не можна не відзначити тенденцію щодо зростання кількості саме українськомовного телевізійного продукту протягом останніх років. Утім, проблема полягає в тому, наскільки ця рідна мова відповідає елементарним літературним нормам, іншими словами, наскільки вона є якісною та повноцінною. Адже порушення загальноприйнятих правил паплюжить нашу мову, перетворює її на суржик або на пародію.

А втім, на думку мовознавців, найнебезпечнішим є те, що калічена українська транслюється на багатомільйонну аудиторію. Глядачеві нав’язують українську мову (якщо її можна назвати українською) досить низького ґатунку. Коли йдеться про помилкове вживання росіянізмів, то переважно мають на увазі лексичні росіянізми, при цьому здебільшого не беруться до уваги фонетичні, граматичні та ін. Проте варто зауважити, що будь-які росіянізми, вжиті без спеціальної стилістичної настанови, є вкрай небажаним явищем у мові мас-медіа, оскільки вони не просто тиражують помилки, а й руйнують саму «структуру української мови» [19, 33]. Ці помилки за частої їх повторюваності масовий глядач (читач) починає сприймати як певну «норму», як зразок для наслідування.

Але лексичні росіянізми справляють менший руйнівний вплив на структуру української мови, оcкільки їх легше зауважити в тексті і виправити, принаймні подумки, на відповідні українські слова. Значно більшої шкоди завдають мовленню граматичні росіянізми, які вносять в українську мову чужі їй структури, руйнуючи ті, що існували досі, уподібнюють українську мову до російської, нівелюють усі особливості української мови, які, власне, й визначають її своєрідність, відрізняють її від російської та інших мов. Після такого руйнування можна буде констатувати абсолютну подібність двох мов і дійти невтішних висновків щодо доцільності існування однієї з них, ясна річ не російської. Тому шкода від мимовільного, несвідомого руйнування самого фундаменту мови є набагато більшою, ніж здається на перший погляд. Ця руйнація переходить межі суто мовних явищ і стає вже важливою суспільною проблемою.

Насамперед зауважимо, що найбільше на телебаченні випадків помилкового вживання слів, які властиві російській мові і не характерні для мови української, тобто лексичних росіянізмів. Не можна сказати, що таких помилок частіше припускаються саме тележурналісти. Зрозуміло, на телебаченні лексичних росіянізмів більше, але тільки тому, що, крім журналістів, у передачах беруть участь також політики, фахівці з різних галузей народного господарства, науки й культури, просто люди, які потрапили в об'єктив телекамери випадково. Найчастіше причиною помилок є недостатній словниковий запас у людей, які порівняно недавно почали говорити українською мовою. Проте й ті журналісти, для яких українська мова є рідною, припускаються таких помилок через вплив російськомовного середовища чи внаслідок засилля російськомовних передач на окремих загальнонаціональних і місцевих телеканалах, на FM-радіостанціях (ці передачі, навіть якщо їх спеціально не прослуховувати, мимоволі впливають на підсвідомість, оскільки нав’язливо лунають у громадському транспорті, в кафе, в місцях масового відпочинку людей). Безумовно, будь-якій людині властиво помилятися, адже, як кажуть, не помиляється той, хто нічого не робить. Однак, з іншого боку, якщо ми спостерігаємо повторення одних і тих самих порушень уже не перший рік поспіль, то це означає, що вітчизняні медіа свідомо не дотримуються літературних норм української мови, навіть не намагаючись щось змінити. За словами мовознавця, доцента кафедри телебачення і радіомовлення Інституту журналістики Київського національного університету ім. Тараса Шевченка Юрія Єлісовенка, «треба боятися не помилок, а байдужого ставлення до них» [23, 169].

Найчастішими у мові ЗМІ є такі лексичні росіянізми:

— наступного дня можете у призначений час підійти у призначене місце і видати себе за чергову жертву; він не той, за кого себе видає (УТ-1. — 2009. — 14 вересня);

— до якого психотипу можна зачислити наше суспільство? (СТБ. — 2007. — 22 січня); на ваш рахунок зачисляться гроші в доларовому еквівалентні (ICTV. — 2010. — 2 жовтня);

— сюжет зводився до наступного: в Англії побудовано гігантський трансатлантичний корабель — втілення розкоші та комфорту (1+1. — 2003. ;

11 травня); привертають увагу наступні положення програми цього кандидата у Президенти України (СТБ. — 2005. — 23 жовтня);

— кожен з нас помічав: у певний період доби ми переживаємо емоційний та фізіологічний підйом чи спад (УТ-1. — 2000. — 1 червня); команда сьогодні на підйомі (1+1. — 2009. — 9 жовтня);

— були захоплені багаточисленні печери, у яких виявлені склади, казарми, госпіталь і навіть в’язницю (Інтер. — 2006. — 23 травня); це помітно в багаточисленних розповідях про пригоди (Інтер. — 2008. — 17 вересня);