Гроно журналістських імен («Українська хата» та її співробітники)

Реферат з історії журналістики

ГРОНО ЖУРНАЛІСТСЬКИХ ІМЕН.

(«Українська хата» та її співробітники)

Після того, як революційні події пішли на спад, із 1909 року почали з’являтися журнали, що розробляли ідеологічні основи визвольного руху і національного світогляду. Таким виданням, що до-тримувалося радикального напряму, став літературно-науково-громадський, економічний ілюст-ро-ваний місячник «Українська хата» (1909;1914) за редакцією П. Бо-гацького та безпосередньої участі М.Шаповала.

Навколо альманаху гуртувалася студентська мо-лодь, учителі, письменники, дрібні урядовці. Саме тут починали діяльність П. Тичина, М. Рильський, В. Свід-зинський, друкували твори М. Вороний, М. Ко-валенко, Г. Комарова, Я. Мамонтов, О. Олесь, Г. Чуп-ринка та ін. Поруч із молодими митцями на сто-рінках «Української хати» друкувалися й імениті, уже знані журналісти: Микита Шаповал, Павло Бо-гацький, Микола Євшан, Гнат Хоткевич, Андрій Товкачевський. Ці науковці, критики й публіцисти стали головним ядром, ру-шійною силою видання.

Постійним і незмінним редактором «Української хати» був П. Богацький (1883−1962). На сторінках ча-со-пису здебільшого друкувався як письменник і літе-ратурознавець, підписуючись зокрема ініціалами П.Б. Усі його дослідження пройняті повагою, толерант-ністю, глибокими знаннями життя тощо.

Після закриття місячника свій досвід і знання публіцист реалізовував, співпрацюючи з редакціями часописів «Книгар», «Україна», «Шляхи», «Слово», «Подільський шлях», а після еміграції - з польською газетою «Українська трибуна» і чеським журналом «Но-ва Україна». У якій би країні П. Богацький не знаходився, він усе своє життя працював на ук-раїнську ідею, літературу, журналістику. Чимало корисного здійснив на ниві шевченкознавства, вті-ливши свої роздуми у критико-бібліографічну монографію «Коб-зар» Т. Шевченка за сто років: 1840−1940″ .

М.Шаповал відіграв важливу роль у розвитку національної думки. Друкувався під власним пріз-вищем, використовував псевдоніми: найчастіше — М. Сріблянський, М., М.С., М.Ш., Бутенко Михайло, Понурий тощо. У кожній статті відстоював ідею на-ціонального патріотизму самостійності України, пока-зував негативне ставлення Російської імперії до українського народу та його боротьби за неза-лежність. У праці «Національність і мистецтво» він дає таке визначення української національності: «Укра-їнська національність, як певний соціальний, етичний, естетичний зміст, є цілою філософією, ро-зумінням усієї суми життя, є наш світогляд. І як філософський світогляд він є ідеалом» (1909). Подібні ідеї простежуються й у статті «Українство і великороси», де автор стверджував: «До української ідеї ніколи не ставилися з повагою, наших письменників завжди критикували і висміювали. Національні змагання українців ніхто не помічав і сприймав як „провінційні об“ яви граждансько-ро-сійської недозрілості». Росій-ське громадянство і уряд з неприхильністю ставились до усіх намагань українців брати активну участь у визвольній бо-ротьбі" (1909. — № 2).

Микита Шаповал брав участь у тривалій по-леміці «Української хати» й «Ради» щодо осмислення сутності національного питання, зокрема дис-кутуючи з Сергієм і Петром Єфремовими. «Хатяни» виступали за інди-відуальність, «людину на повен зріст», із яскраво вираженим «національним об-личчям», боролися з шаблонами, аскетизмом, обмеженістю думки й чуття в усіх царинах ук-раїнства. Значний внесок зробив М. Шаповал в осмислення творчості Т. Шевченка, наголошуючи: «…Наче й багато часу пірнуло в лету після фізичної смерті нашого Кобзаря, але він і досі живий між нами. Ви чуєте присутність його у всіх думках, почуттях, бажаннях, замірах, ви бачите його незриму постать скрізь, де ворушиться тепле ук-раїнське серце, і ця присутність великого духу на-повнює вас силами, вірою…» (1909. — № 1).

Після припинення видання «Української хати» (заборонена влітку 1914 р. із уведенням воєнного стану в Росії) письменник-публіцист плідно пра-цю-вав в ім" я України. Був одним з засновників місячника «Шлях», друкувався на сторінках «Діла», «Боротьби», «Універсального журналу», «Будучності», «Маяка». Окремо стоять великі публіцистичні праці - книги «Жертви громадської байдужості» (1910), «Шевченко і самостійність України» (1917), соці-ально-політичні нариси «Село і місто» (1926), «Стара і нова Україна» (1926) та ін.

До розгляду засад письменства і творчості звертався Микола Євшан (1889−1919), він також здій-снював переклади з німецької мови. Справжнє пріз-вище публіциста Федюшка Микола, також дру-кувався під псевдонімами Лебедик, Явір, М.Ф. У деяких статтях (наприклад, «Дещо про українське пись-менство в Галичині», «Новини нашої літе-ратури») відчувається мінорність, інколи навіть песимізм. Критик писав: «В Україні зараз від-чувається упадок творчості, утрата смислу існу-вання дійсної культури. Творець мусить мати ши-року артистичну культуру: сильний культурний грунт, повинен ставитися серйозно до себе і інших» (1910. № 1). Кілька своїх публікацій М.Євшан присвятив Кобзареві, серед яких найповажніше місце посідає стаття «Тарас Шевченко», надру-ко-вана у п’яти номерах журналу за 1911 рік. Поетичний геній народного поета розкритий усебічно, крізь увесь твір проходить твердження, що це була «натура свіжа, цікава на життє, спрагла і голодна на його вражіння. Він був, як звір, замолоду держаний у клітці, якого випускають на волю» (1911. — № 1).

Не менш впливовою особистістю вважався Андрій Товкачевський. Особливо вражає серія статей, присвячених «Оптимізму і песимізму в ук-раїнському житті». Автор подавав приклади, чому ж національні прояви у Росії «уявляють величезну пустиню, хоча й кілька одиниць бореться із сном, кричить, виступає проти, а решта 30 млн. рабів мовчить і мириться. Через песимізм навіть укра-їнська інтелігенція від Бога зреклась» (1909. — № 11). Поступово автор робив висновок: «Трагізм ук-раїнської інтелігенції полягає в тому, що борячись за свободу і в своїм запалі нехтуючи національною властивістю українського народу, вона однією рукою руйнує те, що утворює другою: на устах свобода, а на ділі рабство» (1910. — № 10). Проте А. Товкачевський вірив у майбутнє і позитивні зміни прийдешнього.

Хоча долі провідних митців і публіцистів «Ук-раїнської хати» склалися по-різному, але їх об'єд-нувала любов до рідного народу, прагнення під-нести свою державу та її духовні здобутки на вищий щабель, щоб увійти у коло цивілізованих євро-пейських суспільств.