Стилістика комічного в текстах сучасних ЗМІ

Стилістика комічного в текстах сучасних ЗМІ

Вступ

Актуальність теми дослідження. Комічне завжди було одним з предметів стилістичного дослідження. Але з плином часу змінюється менталітет і розуміння комічного ефекту. Змінюються його форми та засоби, а також стилі авторів. Використовуються певні прийоми та способи вираження комічного, через що стиль і мова стають унікальними і неповторними. В цій роботі будуть проаналізовані деякі джерела, та виявлено основні способи і прийоми вираження комічного ефекту, використовувані сучасними авторами ЗМІ.

Мета курсової роботи — полягає в тому, щоб проаналізувати комічне як категорію, виражену мовними засобами в сучасних ЗМІ.

Для досягнення цієї мети слід розв’язати такі завдання:

— Розглянути і уточнити поняття комізму як стилістичної категорії,

- Виділити різні рівні тексту, в яких проявляється ефект комізму,

- Проаналізувати прийоми і засоби комічного ефекту на різних рівнях тексту.

Об'єкт дослідження становить комічний ефект як стилістична категорія.

Предметом дослідження є способи та прийоми вираження комічного ефекту в текстах сучасних ЗМІ.

Джерела фактичного матеріалу. журнал «Перец» та газета «Україна молода».

Наукова новизна у 2013 році стилістика комічного в текстах сучасних ЗМІ на прикладах журналу «Перец» та «Україна молода» не була досліджена.

1. Особливості вияву комічного в публіцистиці

Комічне — категорія естетики, що характеризує той аспект естетичного освоєння світу, який супроводжується сміхом без співчуття, страху і пригнічення. У комічній ситуації людина інтуїтивно осягає невідповідність між неповноцінним, недосконалим змістом явища і його формою, яка претендує на повноцінність і значущість, між високою метою і негідними засобами її досягнення.

Ця окрема жанрова група відрізняється від інших уже тим, що життєві реалії розглядає винятково крізь призму сміху — це перша їхня особливість. Друга випливає з першої та полягає в тому, що ці жанри використовують відповідні сатирично-гумористичні та зображувально-виражальні засоби. Третя особливість — ці жанри використовуються як у журналістиці, гак і в художній літературі. На радіо та телебаченні ці жанри конкурують з іншими. Неможна уявити сучасне радіо FM без того ж афоризму, або каламбурів. Але детальніше про жанри. [2; 215−221]

Гумор і сатира — основні типи комізму. Гумор — сміх дружній, незлобливий, хоча, за висловом Ю. Борєва, «не беззубий». Він вдосконалює те чи інше явище, очищає від недоліків, допомагає повніше розкриватися всьому суспільно цінному в ньому. Гумор вбачає у своєму об'єкті якісь сторони, що відповідають ідеалу. Часто наші недоліки є продовженням наших чеснот. Такі недоліки — мішень для доброзичливого гумору. Об'єкт гумору, заслуговуючи на критику, все ж у цілому зберігає свою привабливість.

Інша справа, коли негативними є не окремі риси, а явище за своєю суттю, коли воно соціально небезпечне. У такому випадку народжується сміх засуджуючий, звинувачувальний, сатиричний. Сатира заперечує недосконалість світу в ім'я його докорінної зміни відповідно до ідеалу. Пародія спирається на схильність людини до зниження, перетворення великих речей в малі, поважних — у неповажні, піднесених — у звичайні.

Людина ніби бачить світ із зворотного боку.

Між гумором і сатирою ціла гама відтінків сміху. [1; 88]

Комічне завжди національно забарвлене, має національно-неповторну форму, його національна своєрідність історично змінна, що відображається в стилістичній системі національної мови.

Особливості національної своєрідності культури кожного народу полягають не стільки в його одязі або кухні, скільки в манері розуміти значні речі. Ця манера розуміти їх виразно і рельєфно виявляється в національно забарвлених формах комізму і в мовних засобах створення комічного ефекту.

Комічне національно своєрідне, і водночас у ньому проступають інтернаціональні і загальнолюдські риси. З огляду на спільність законів соціального розвитку часто одні й ті самі явища з однаковою непримиренністю осміюють всі народи.

Сучасну сміхову українську культуру ще належить дослідити.

«Тлумачний словник» пише: «Сміх — короткі і сильні видихальні рухи при відкритому роті, які супроводжуються характерними переривчастими звуками». Все вірно. Але якби у сміху було лише це, то він був потрібний тільки для того, щоб валити карткові будиночки, і ніколи не став би предметом естетичного розгляду.

На ділі сміх, як відзначив Салтиков-Щедрін, зброя дуже сильна, тому що ніщо так не збиває з пантелику порок, як свідомість, що він розкритий, і що з приводу його вже роздався сміх Герцен писав, що «сміх одне із самих могутніх знарядь руйнування; сміх Вольтера бив і палив, як блискавка. Від сміху падають ідоли, падають вінки й оклади, і чудотворна ікона робиться почорнівшою і дурно намальованою картинкою».

Комічне — реальність. Ідеалісти заперечують об'єктивну основу комічного. От так, наприклад, німецький письменник і естетик Жан Поль розглядає природу комізму на матеріалі одного з епізодів «Дон-Кіхота» Сервантеса. Коли Санчо Панса висить всю ніч у повітрі над дрібною канавою, вважаючи, що під ним стоїть прірва, то при даному припущенні його дії цілком зрозумілі. Він був би дурнем, зважившись зістрибнути і розбитися. Чому ж ми сміємося? Суть комічного для Жана Поля в «підстановці»: «Ми позичаємо його (Санчо Панса) прагненню наше розуміння справи і погляд на речі і витягаємо з такого протиріччя нескінченну незгідність…комічне…завжди живе не в об'єкті сміху, а в суб'єкті». [4; 104]

Внутрішні взаємозв'язки категорій естетики набувають завершення у комічному, оскільки воно фіксує відсутність у явищах духовних підстав для піднесення та утвердження ідеї в образі. Категорія «комічне» відображає суперечності життя у формі естетичного піднесення над негативними його проявами та долання вад його носіїв сміхом. Сприймання явищ як комічних зумовлене такою їх внутрішньою суперечністю, за якої духовна обмеженість прагне маскуватися зовні ефектною формою. В історії естетичної думки комічне характеризується як наслідок суперечності потворного — прекрасному (Аристотель), низького — піднесеному (І. Кант), хибного — значущому (Г. Гегель), нікчемного — великому (Ліппс) тощо. Видається, що найбільш чітке визначення комічного належить М. Чернишевському. В дисертації «Естетичні відношення мистецтва до дійсності» філософ пише: комічне — «внутрішня пустота і нікчемність, що прикривається зовнішністю, яка претендує на зміст і реальне значення» [7; 97].

Важливою характеристикою соціокультурної реальності є комічне, що являє собою об'єктивну суспільну цінність явища. Не все смішне є комічним, хоча комічне завжди смішне. Комічне породжує соціально значущий, одухотворений естетичними ідеалами сміх, що заперечує одні людські якості та суспільні явища та стверджує інші. Комізм соціальний своєю об'єктивною (особливості предмета) та своєю суб'єктивною (характер сприйняття) стороною.

З давніх часів життя людей супроводжувалося жартами, веселими обманами тощо.

Проте термін «комічне» має більш пізнє походження, що пов’язано з міфологічною культурою Стародавньої Греції. Згадуваний уже бог Діоніс був в Античній Греції символом і сумного, і радісного. Суть першого стану проявлялась у передчасній його смерті, що стала основою осмислення трагічного, а суть іншого стану — радісного, веселого — розкривалася під час його воскресіння. Цей стан переходу страждання в радість відобразивсь у народженні феномена комедії.

Етимологія ж цього слова визначилась особливостями культу Діоніса. Під час свят на честь бога радість з приводу його воскресіння висловлювали ряджені - веселі напідпитку чоловіки — «п'яні бражники». І «весела життєствердна пісня п’яних бражників» буквально відповідає змісту терміна «комедія» («комос» — п’яні бражники, «ода» — пісня).

Комічне (від грецьк. кпмЯкьж — смішний) — це метакатегорія естетики, яка відображає конфлікт суспільно значимої форми в поведінці і діях людини з нікчемністю соціального і морального змісту цієї дії, що не загрожує суспільним цінностям і долається через сміх. Предметом комічного є, як правило, несуттєві, хибні або уявні цінності, нікчемність яких усвідомлюється в процесі розв’язання комічного конфлікту. Комічне передбачає розвинуте почуття гумору, яке вважається інтелектуальним почуттям і свідчить про гнучкість розуму. Комічне є продуктом розвинутої людської культури, здатністю поглянути на себе збоку, піднятися над буденністю. Комічне, як і трагічне, пов’язане із свободою людини, впевненістю її в безумовній можливості піднятися над собою, над власними інтересами. Гегель вважав, що загальне підґрунтя комічного — це світ, в якому людина як суб'єкт зробила себе повним господарем того, що є значущим для неї; це світ, цілі якого руйнують самі себе своєю несуттєвістю. Суперечність між значущістю форми і нікчемністю змісту, що вгадується критично спрямованим розумом, створює комічність колізії. Почуття гумору, як і будь-яке інше естетичне почуття, не дається людині від народження, воно розвивається разом із особистістю і стає показником динамічної пружності людського розуму і фантазії. За визначенням Канта, гумор у позитивному значенні є здатність, талант людини без усяких на те підстав набувати доброго настрою (коли про все судять не так, як звичайно, а навіть навпаки, проте дотримуючись певних принципів розуму). Маркс пов’язує комічне, як і трагічне, з діалектикою історичного процесу, де комічне характеризує певні фазиси світової історії. Якщо причиною трагічного є незнання, помилка, то головним джерелом комічного є облуда, свідоме чи несвідоме наслідування дійсно героїчних зразків. Звідси виникає самопародія, театралізація, переодягання в історичні костюми.

1.1 «Комічне» та види його реалізації

Комічне найчастіше пов’язується із ситуацією, коли самі по собі незначні і неважливі цілі здійснюються з надто поважним виглядом та зі значними приготуваннями. Але якщо людина і не досягає в цьому випадку своєї мети, то нічого й не втрачає, позаяк вона бажала чогось справді незначного, що не впливає на її життя. Комічною є ситуація, коли індивід бере на себе вирішення якихось надзвичайних завдань, але абсолютно не здатний до цього. Комічні ситуації створюються і через випадкові обставини, збіг протилежних інтересів і характерів. Сміх є необхідним елементом комічного, завдяки якому відбувається розв’язання самої колізії, а водночас і душевна розрядка глядача, слухача, читача від напруги співпереживання. Джерело комічного — це не тільки підміна змісту, значення, а й порушення міри, створення ілюзії. Тому сміх супроводжує викриття нікчемності, що претендує на якусь значущість, сміх зміцнює гідність людини. Комічне є різноманітним, має різні ступені і форми вираження, такі, зокрема, як гумор, іронія, сатира, сарказм. Усі вони є знаряддям подолання вад у людині та в соціальних процесах, руйнації хибних ілюзій людини про себе, засобом ствердження ідеалу через заперечення старого, того, що віджило.

Сутність комічного — в протиріччі. Комізм — результат контрасту, розладу, протистояння: потворного — прекрасному (Аристотель), підлого — піднесеному (Кант), безглуздого — розсудливому (Шопенгауер), нескінченої передбачуваності - нескінченому свавіллю (Бергсон), вигаданого, удавано поважного — значущому, міцному та істинному (Гегель), внутрішньої порожнечі - зовнішності, що має зазіхання на значущість (Чернишевський), нижчесереднього — вищесередньому (Гартман) тощо.

Перше теоретичне осмислення естетичного феномена комічного було здійснене класиком античної філософії Аристотелем. Є свідчення, що в своєму відомому трактаті «Поетика» мислитель відвів йому цілий розділ. Проте цей розділ не зберігся (існують лише посилання на нього). Певні міркування Аристотеля про аналіз цього феномена є і в розділі, присвяченому трагедії.

Згідно з Аристотелем, комічне (філософ ототожнює його з насмішливим) є частиною потворного:"… смішне — це деяка помилка й потворне, що нікому не приносить страждання та ні для кого не є згубним…". У мистецтві воно має естетичний характер. Проте комічне пов’язане з потворним не абсолютно, адже це може спричинити лише відразу, а помірно, що викликає лише сміх.

Сьогодні є чітка відмінність між поняттями «комічне» та «смішне». Комічне базується на сміхові. Проте це різні поняття. Сміх є суто людською емоцією — в живому світі аналогу цьому феноменові немає (в емоційному світі тварин сміх відсутній). Крім цього, природа сміху досить складна. З одного боку, сміх є певною фізіологічною реакцією, що може виникати внаслідок подразнення певних нервових центрів, зокрема в новонародженої дитини, а також унаслідок лоскоту, психологічного стресу. З іншого боку, це результат свідомої реакції на певні зовнішні подразники.

Перша форма сміху свідчить про те, що людина не завжди є його господарем. Інколи вона неспроможна контролювати сміх. Унаслідок цього в житті трапляються ситуації неадекватної реакції на певні явища чи процеси, що викликає зовнішній осуд. Цей фактор в людській природі може бути використаний зовні, в результаті чого людина може стати об'єктом маніпуляції. І це робить людей підвладними. Такі прийоми дуже часто використовуються в сучасному кінематографі.

Інша форма сміху відображає суть більш складного людського феномена, хоча теж базується на особливостях фізіологічної реакції. Ця форма є суттю прояву комічного.

Характеризується вона такими ознаками:

— це свідомий акт;

— він пов’язаний з міжособистісними стосунками;

— він вимагає відчуття ситуації.

Механізм дії комічного досягається:

— грою;

— гіперболізацією;

— раптовістю;

— протиставленням.

Комічне має два полюси (гумор і сатира), між якими вибудована ціла система відтінків, кожен з яких пов’язаний з мірою та глибиною висміювання, мірою критицизму, доброзичливістю, особливостями національного колориту, інтелектуального рівня тощо. Сьогодні ще не всі його грані відомі й досліджені. Проте визначимо найбільш відомі.

Гумор є найм’якішою формою комічного. Для сміху недостатньо комічного в дійсності, необхідна ще й здатність до його сприймання, відчуття гумору. Гумор — сміх дружелюбний, він удосконалює явища, очищує їх від недоліків, допомагає повніше розкриватися всьому, що є в найвищій мірі суспільне цінним. Гумор — це незлобливе ставлення до людських хиб або життєвих проблем. Гумор вбачає в своєму об'єкті певні сторони, що відповідають ідеалу.

Механізм дії гумору досягається використанням засобів дотепності та гри слів. Дотепність — активна, творча форма гумору. Якщо гумор — це здатність до сприйняття комізму, то дотепність — до його творення. Дотепність — це талант так концентрувати, загостряти та естетично оцінювати реальні протиріччя дійсності, щоб їх комізм став більш наочним та відчутним. Різним формам комізму обов’язково притаманні заперечення і ствердження. Навіть в сатирі, що різко критикує світ, заперечення засноване на позитивній, життєстверджуючій програмі - ідеалах. В сатирі заперечуються не окремі риси, а явище в своїй суті, коли воно соціальне небезпечне та може нанести серйозну шкоду, збиток суспільству.

Іронія (від грецьк. eironea — удаване незнання) вважається найінтелектуальнішою формою сміху. Вона передбачає прихований сміх, замаскований у серйозне оформлення звучання. Іронія спрямована на вузьке коло людей, котрі ситуативно знають, про що йдеться.

Сарказм — форма комічного, що викликає дошкульний сміх і містить руйнівну оцінку різних негативних явищ у соціальному житті та людській поведінці. Він близький до іронії, проте відзначається більш в'їдливою, злою формою.

Градація емоційного реагування на різні прояви комічного, його відношення до суспільного ідеалу передається в поняттях усмішка, жарт, іронія, гумор, чорний гумор, гротеск, сарказм, карикатура, інвектива [5; 368].

Гротеск (з франц. grotesque, походить від італ. grotta — печера) відрізняється гіпертрофією, особливим загостренням, фантастичним перебільшенням деяких негативних рис зображуваного персонажа чи явища при нівелюванні позитивних аспектів. У результаті гротескного висміювання виникають парадоксальні образи, що спричиняють не сміх, а відчуття різкої неприязні, відрази, іноді навіть страху. У культурі XX ст. в деяких авторів (сюрреалізм, театр абсурду, письменники-екзистенціалісти) гіперболізація та концентрація негативності досягла такого масштабу, що гротеск перетворився на абсурд.

Сатира заперечує, карає недосконалість світу в ім'я його корінного перетворення відповідно до ідеалів. У карнавальному сміху в нерозчленованому вигляді у злитій формі присутні і ствердження, і заперечення, і гумористичні, і сатиричні початки, які поступово вичленовуються в самостійні типи комізму.

Комічне є національна своєрідним, і водночас у ньому проступають інтернаціональні та загальнолюдські риси. В силу спільності законів соціального розвитку часто одні і ті самі явища з однаковою непримиренністю висміюють всі народи.

З огляду на те, що живиться комічне буденним життям людини, то, відповідно, очевидно — його природним середовищем є образотворчі мистецтва (живопис, театр, кіно, література). Зазначимо, що мова йде, переважно, про реалістичне мистецтво. В архітектурі ж, зокрема, не може втілитися комічне. Музика лише в деяких жанрах здатна розкрити комічне, та й то в тих, де вона тісно корелює з відповідними комічними словесними текстами.

Говорячи про мистецтва, де можливе досягнення комічного, необхідно звернути увагу, що механізм його дії досягається через протиставлення трагічному. Тож ідеться, переважно, про трагікомічне.

Творити комічне — це великий дар художника. Йому повинно бути притаманне випереджальне мислення, щоб зуміти спрогнозувати майбутнє, аби його творіння не втратило актуальності. Найбільшими досягненнями комічного можна назвати роботи В. Маяковського «Клоп», «Баня».

Працюючи в комічному, перед художником також стоїть велике завдання — не порушити етики митця. Ще раз пригадаємо Аристотеля, який зазначав, що «комічне перебуває на межі з потворним, перейшовши яку можна викликати не сміх, а відразу». Сміх може бути також аморальним (ним можна образити людину). Тож художник у сфері комічного повинен бути гуманістом.

1.2 Гумор як форма вияву комічного

В довготривалій боротьбі за свою національну ідентичність український народ виявляв не лише героїзм та волю до перемоги, а й розвивав критичне світосприймання. Це було своєрідним засобом духовного утвердження і самозахисту. Національна специфіка гумору є історично змінною, вона обумовлена постійними зрушеннями в соціально-політичному та економічному житті народу.

Почуття гумору — здатність людини розуміти гумор. Воно надає людині впевненості в собі й оптимізм. У крайніх випадках викликає почуття зверхності і влади над об'єктом приниження. Жарти добре розкривають вдачу людей. Про це вдало сказав славетний давньогрецький філософ й історик Плутарх. У своєму життєписі Олександра Македонського він писав «часто, слово чи жарт краще розкривають вдачу людини, ніж битви».

Гумор — 1. Доброзичливо-глузливе ставлення до чого-небудь, спрямоване на викриття вад. Фізична або вербальна дія, яка має на меті розсмішити.

2. Художній прийом у творах літератури або мистецтва, заснований на зображенні чого-небудь у комічному вигляді, а також твір літератури або мистецтва, що використовує цей прийом.

3. Психічний стан; настрій людини. У доброму гуморі - у доброму настрої. Не в гуморі - у поганому настрої. [8; 8−9].

Існують різні форми гумору: іронія, оксюморон або гра слів, пародія, сатира, сарказм, анекдот, жарт, каламбур і так далі. Особливий видом гумору є чорний гумор (може бути також представлений в графічному вигляді - карикатура, шарж та ін.). Інструмент гумору — це жарт. Зазвичай вдало вигаданий жарт знімає напругу, смуток або страх. Однак, жарт може викликати не тільки радість, а й бути актом агресії, оскільки людина може побачити в ньому зловмисну образу і приниження. Отже, для створення гумору потрібен не аби який талант. Слід продумувати всі тонкощі і ситуації, які можуть виникнути.

Слово гумор має давньогрецьке коріння. В античній медицині стан людини описувалося співвідношенням чотирьох рідин — крові, лімфи, жовтої та чорної жовчі - які вони називали «гумор». Співвідношення і гармонія цих рідин визначали здоров’я і самопочуття людини. Вперше у вітчизняній традиції світ сміхової культури можна спостерігати у відомій пам’ятці періоду Київської Русі «Молінні Данила Заточеника». Це унікальне першоджерело ХII століття дає нам можливість вивчення витоків формування українського гумору, його місце в духовній культурі середньовіччя.

Пізніше в литовсько-польську добу української історії об'єктом народного гумору стало панство, яке заради багатства відмовлялося від своєї національності. На рубежі XVI-XVII століть сатиричні стріли на адресу цієї верстви суспільства посилав Іван Вишенський. У своїй «Книжці» він висміював тих, хто «грошолюбивий» і «цукролюбивий», але не піклується про духовний бік життя. Проти грошолюбства та лицемірства було спрямоване і сатиричне перо Івана Пастелія, попередника Григорія Сковороди.

Більш відомі культурному загалу гумор і сатира Григорія Сковороди. Класикою гумористичного жанру є вірш Г. Сковороди «Всякому городу нрав і права». У цьому вірші Г. Сковорода розмірковує над тим, що багато людей перебувають у полоні своїх згубних пристрастей, марно витрачають життя, обманюють інших, наживаються за їхній рахунок. У ліричного ж героя поезії є одна турбота, один клопіт — як прожити життя чесно, по совісті. Але смерть нікого не пощадить — ні царя, ні мужика, і постати перед нею спокійно може лише «той, в кого совість, як чистий кришталь». У творі багато перелічень, порівнянь, дотепних висловів, які характеризують марнославство людей. А цикл його байок «Олениця і кабан», «Голова і тулуб», «Бджола і шершень», «Баба та гончар» є однією з вершин українського народного гумору. Багато байок та іронічних афоризмів Сковороди базуються на народних прислів'ях та приказках. Особливий акцент варто зробити на таких: «Якби не був свинуватий, то не був би і багатий», «Пан не любить правди, як пес мила», «Нема гіршої долі, як жити без волі», «Яка пташка, така й пісня», «Не той козак, що за водою пливе, а той, що проти».

Новий етап у розвитку сміхової культури започаткував Іван Котляревський. Своєрідність його «Енеїди» проявляється в широкому використанні бурлескної традиції XVIII століття. Спираючись на досвід своїх здебільшого анонімних попередників, Котляревський підноситься до сатиричного викриття суперечностей феодально-кріпосницької системи в Російській імперії. А на пропозицію царського генерала «перейти на російську мову», писати як Державін, Карамзін, Іван Петрович відповів: «Не для мене се, ваше превосходительство. Чи зможу зрівнятись у божественній майстерності зі згаданими піїтами? Але найпаче — я малорос і тому обов’язком своїм почитаю писати на мові рідної матері, земляків своїх» [5; 355]. Але ще за життя письменника про «Енеїду» будуть писати українські і російські літератори, а згодом літератори і діячі культури Чехії, Польщі, Америки, Англії, Німеччини, Франції, Італії.

Найбільшої відповідальності потребує аналіз сміхової культури, пов’язаної з іменами Тараса Шевченка та Миколи Гоголя. На думку відомого українського філософа Мирослава Поповича, для Гоголя характерна «та філософсько-естетична система, в якій карнавальний сміх сполучався з пастирським словом» [5; 362]. При цьому М. Попович справедливо зауважує, що складові художньої сили Гоголя (і раціонально-проповідницький і карнавально-сміховий) сягають своїми коренями «в народну ярмарково-сміхову культуру». Що ж до Т. Шевченка, то коли він звертався до М. Гоголя: «Ти смієшся, а я плачу, великий мій друже», він недооцінював сміхові аспекти своєї творчості. Його сміх ще в більшій мірі сполучається з проповідництвом і політичною критикою одночасно. Для цього досить згадати комедію «Сон».

Традиції сміхової культури М. Гоголя і Т. Шевченка в другій половині ХIХ століття розвивали Марко Вовчок, Панас Мирний, Іван Франко. Український гумор цього періоду — це самобутня сторінка історії нашої культури. Марко Вовчок присвятила один з найкращих своїх сатиричних творів «Інститутка» саме Т. Шевченку. Цей твір направлений на викриття соціальних вад того періоду. А гумор П. Мирного звернений до беззаконня влади, соціальних контрастів Російської імперії, жорстокості царя. В його творах «Хіба ревуть воли, як ясла повні?», «Повія» та інших висміюється панування суспільної неправди, лицемірство представників української соціальної еліти, бездуховність людей. Кращі традиції українського гумору розвивав І. Франко. Про це яскраво свідчить викривальний пафос повісті «Основи суспільства», в якій показано процес розкладу і деградації польської шляхти, а також оповідання «Свинська конституція» та ін. Варто підкреслити, що М. Вовчок, П. Мирний, І. Франко щиро використовували джерела народного гумору, кращі зразки фольклору, казок, приказок. Український гумор періоду першої революції в Російській імперії - це головним чином гумор газетно-журнальний. Розвиток українського гумору революційної доби пов’язаний з газетою «Громадська думка» (пізніше «Рада») та журналами «Шершень», «Рідний край», «Нова громада». Значну роль у розвитку українського гумору відіграв «Шершень», фактично єдиний на той час сатиричний журнал (він виходив з січня по серпень 1906 р. під редакцією В. Лозинського). Редакція «Шершня» листувалася з Іваном Франком і прислухалася до його порад. В журналі дотепно висміювалась облудність царських свобод, безперспективність різних «теорій» розв’язання земельного питання.

Гумор радянської доби — це тема окремої розмови. Попри те що й тоді працювали видатні, талановиті митці (Остап Вишня, Федір Маківчук, Степан Олійник), на творах цього жанру, безперечно, позначилась надмірна заідеологізованість — вогонь гумору був спрямований передовсім на «класових ворогів».

Тепер, коли Україна стала незалежною державою, гумористи стоять перед нелегким вибором — як не знизити гостроту пера й опанувати водночас нові, підказані часом теми. Якими будуть наслідки цього вибору — підкаже найближчий час.

Розгляд комічного сучасної публіцистики в її складних зв’язках з дійсністю, із загальнолітературним процесом сьогодення і минулого, уточнення проблем публіцистики на рівнях образа, жанру і структури добутку дозволяють підійти до деяких узагальнень і висновків. Більшість дослідників природи комічного пов’язують його з протиріччям. Істинну комедійність надають сміху обставини, загострюючі протиріччя і допомагаючі розкрити їхню соціальну природу. Конкретні форми комічного протиріччя дуже різноманітні. Тому жодне визначення не може бути всеохоплюючим. Комічне — це суспільно відчутне, суспільно значуще об'єктивне протиріччя, невідповідність (мети — засобам, форми — змісту, дії - обставинам, сутності - її прояву, причини — наслідку, дії - результатам, старого — новому, і т.д.), в якому або саме це протиріччя, або одна з його сторін протистоїть високим естетичним ідеалам.

Отже, комізм знаходиться на короткій дистанції від предмета відображення — нового факту, кола нових суспільних ідей. Зліт популярності комічного, ріст його естетичної впливовості й емоційного впливу, як правило, приходиться на періоди найбільш активних змін у суспільному житті. Сучасні комунікаційні процеси в цьому змісті не складають виключення.

Журналісти, що опанували таємницями комічного та сатиричних жанрів публіцистики, що стали королями цих жанрів, протягом усієї своєї практики давали новачкам різні ради.

Сміх не лише засуджує недосконалість світу, але і, обдавши світ, свіжою емоційною хвилею радощів і розваг, перетворює і оновлює його.

2. Мовностилістичні особливості вияву комічного в сучасних газетних текстах

Сміх, як і пісня, є прикметною особливістю українського менталітету. І в щасті, і в горі наш народ співав і сміявся. Співав і сумних, і веселих пісень; сміявся і з ворогів, і з власних вад. Взагалі, здатність до сміху свідченням нормального морального здоров’я. Бачити життя в гумористично-сатиричному освітленні є даром Божим, тим, що ми називаємо талантом.

Сатирично-гумористичні жанри завжди мали успіх серед українського загалу — теж риса національного характеру. Тому навіть у репресивні сталінські часи засоби масової інформації не відмовлялися від цих популярних, але ризикованих жанрів, — у багатьох газетах не тільки друкувалися окремі твори цих жанрів, а й цілі гумористичні сторінки та добірки. Випускалися сатирично-гумористичні журнали: у Москві - всесоюзний «Крокодил», в Україні - республіканський «ПР». Сорок останніх років перед незалежністю України «ПР» редагував Федір Маківчук. За дотепні саркастичні матеріали йому не раз перепадало на горіхи від тодішньої компартійної влади. [2; 215−221]

Із «ПР» вийшла ціла плеяда відомих гумористів і сатириків: Павло Глазовий, Юрій Прокопенко, Юрій Кругляк, Олег Чорногуз, Євген Дудар, Василь Шукайло, Михайло Прудник і багато інших. Сорок останніх років перед незалежністю України «Перець» редагував Федір Маківчук. За дотепні саркастичні матеріали йому не раз перепадало на горіхи від тодішньої компартійної влади. [2; 215−221]

Була сатирично-гумористична добірка й у «ВК» — «Веселі вечорниці». Виходила двічі на місяць, а то й щотижня, мала великий успіх. У ній друкували свої твори такі відомі майстри пера, як Є. Дудар, П. Глазовий, М. Прудник, Ю. Прокопенко, Ф. Маківчук, В. Лагода, В. Чемерис, Ю. Іщенко, а також наші численні читачі. Вибрані твори цього постійного газетного розділу було видано 1989 року в популярній «Бібліотечці Мерця» під однойменною назвою — «Веселі вечорниці». Власне, цією книжечкою було започатковано бібліотечку «ВК», в якій побачило світ понад два десятки книг за газетними публікаціями.

Наші незалежно-демократичні часи, на жаль, також не найкращі для сатирично-гумористичних жанрів. Зовсім не тому, що в нинішніх читачів зник інтерес до сміху — навіть за всіх негараздів люди шанують гумор і сатиру. Алє ж наше законодавство настільки недосконале, що за ним навіть коректну критику високопоставлених чиновників та олігархів можна трактувати, як образу честі й гідності. А кому хочеться, щоб його тягли до суду. Тому з усієї палітри сатирично-гумористичних жанрів залишився абстрактний гумор, який нікого конкретно не зачіпає. Практично зникли адресні фейлетони та памфлети.

Однак ця група жанрів живе, є надія, що вона відродиться і розквітне. В кожному разі, сучасному журналістові треба їх знати.

Фейлетон (з франц. feuille — лист, аркуш) — один із найпоширеніших та найулюбленіших сатиричних жанрів. Виник у Франції наприкінці XVIII століття. Спочатку так називалася невелика, дотепно написана літературно-критична стаття або театральна рецензія. У дорадянській Росії будь-який газетний матеріал, розміщений «підвалом» (на всю ширину нижньої частини газетної сторінки) називався фейлетоном.

У наш час — це конкретний літературно-публіцистичний твір, просякнутий критичним пафосом, що досягається засобами сатири й гумору. Фейлетон завжди гострий і дотепний, у ньому не просто критикують, а нещадно висміюють негативні явища, вади людського характеру, конкретних носіїв аморальності. Як правило, фейлетон є адресним матеріалом, на відміну від гуморески, яка є абстрактною. В художній літературі фейлетон може бути й абстрактним — у ньому бачимо художньо-сатиричне узагальнення негатив них явищ без називання конкретної адреси цих явищ чи конкретних їхніх носіїв.

Мова фейлетону колоритна, образна, гумористично забарвлена, з використанням фольклору, народної мудрості, іронії та сарказму. Фейлетони можу ті, бути прозові й римовані, мати форму байки чи поеми.

Авторам фейлетону, більше ніж авторам інших жанрів, треба бути вимогливими й обережними у виборі слів, щоб не скотитися до образи. Це, по-перше, аморально, а по-друге, надзвичайно небезпечно у наш час.

Памфлет — сатиричний твір, наближається до фейлетону, навіть є його різновидом. Так само висміює засобами сатири негативні явища в соціальному житті чи вади окремих осіб. Відрізняється різким засудженням негативу, пристрасністю тону, гнівною іронією та сарказмом. У памфлеті виправ дане й гротескне згущення фарб.

За радянщини помітним, хоча, зрозуміло, заідеологізованим памфлетистом, що писав на політичні теми, був Ярослав Галан. У наш час один з найсильніших майстрів памфлету — Євген Дудар.

Сатирична казка, сатирична байка — використання форм народної творчості для сатиричного зображення дійсності. У традиційні та широко відомі фольклорні форми вкладається реальний зміст — таким наслідуванням якраз і підкреслюється їхня сатирична сутність. Казка подається у прозі, байка, відповідно, віршована.

Гумореска — той самий фейлетон, але, по-перше, написаний у легкому гумористичному стилі; по-друге, безадресний. В основі гуморески може лежати гумористичний сюжет, часто взятий з народної творчості. Гумореска, як і фейлетон, може бути як прозовою, так і віршованою. Сприймається і як журналістський, і як суто художній твір.

Усмішка — різновид гуморески. їй властивий м’який ліризм, присмачений легким гумором — не регіт, не сміх, а саме усмішка.

Великим майстром цього жанру був Остап Вишня. Власне, від нього й пішла ця назва. Окремі збірки його творів у 20−30 роки так і називалися: «Вишневі усмішки (сільські)», «Вишневі усмішки крітські», «Вишневі усмішки закордонні». І як підсумок — «Зібрання усмішок у чотирьох томах».

Пародія — сатиричний твір (прозовий чи римований), що комічно імітує та висміює прикметні риси інших літературних творів — такий собі пересмішник. Гіперболізуючи окремі ті чи ті характерні ознаки твору, виставляючи їх на всезагальне осміяння, пародія рішуче виступає проти графоманства, сірості в художній літературі, здебільшого в поезії.

Епіграма — лаконічна віршована форма, яка закінчується гострим, колючим (часто безневинним) жартом, присвячена конкретній особі, хоча може бути і безадресною. Часто супроводжує карикатуру або шарж. У наш час цікавими майстрами епіграми зарекомендували себе поети Петро Осадчук та Микола Сом (обох залюбки друкував «ВК»), Вадим Скомаровський та інші.

Епітафія — різновид епіграми, поданої у формі епітафії. Цей жанр дуже полюбляє відомий поет-шістдесятник Микола Сом.

У перекладі з грецької епітафія означає надгробний напис. Характерна особливість Сомових епітафій полягає в тому, що вони написані… живим. У цьому їхня родзинка й несподіваність.

Епітафії можуть бути гумористичними (на кшталт дружніх шаржів), іронічними і сатиричними (нищівними за критичною напругою).

Афоризм — короткий, влучний оригінальний вислів-сентенція. Останнім часом дуже популярний жанр, його використовує багато газет, радіостанцій та телебачення, переважно це персоніфіковані афоризми, тобто придумані окремими людьми. Здебільшого вони містять парадокс, іронію, сарказм. «ВК», «Літературна Україна» та інші часописи, наприклад, часто друкували дотепні афоризми Перлюка — так звані «перлюкізми».

Анекдот — давно відома гумористична мініатюра з народних уст. Анекдотом народ відгукується не тільки на смішні, а й на драматичні події, окремі недоліки суспільного життя чи власні вади, висміює окремих осіб, часто політичних керівників. Газети друкують анекдоти не лише, для розваги читача, а щоб висміяти те чи те явище. «ВК» свого часу актуалізував подачу анекдотів, друкуючи найприцільніші, найзлободенніші, найгостріші на першій полосі під рубриками «Анекдот тижня» або «Анекдот у номер».

Свого часу, коли з трибуни Верховної Ради був озвучений анекдот про те, що Леонід Данилович є президентом в Адміністрації Табачника, відомий український письменник-сатирик запропонував «ВК» цикл придуманих ним анекдотів про Дмитра Табачника та його патрона. Оскільки проблема необмеженого впливу глави Адміністрації Президента на державні справи, здебільшого негативного, була на слуху не тільки в політичного бомонду, а й у широкого загалу, редакція прийняла цю пропозицію.

Такі анекдоти, зрозуміло, під псевдонімом, друкувалися щотижня і мали значну популярність у читачів. Понервувати довелося і головному герою, який намагався якимсь чином припинити ці публікації, але. слід віддати належне, до прямих репресій проти газети не вдавався. Редакція припинила публікацію аж тоді, коли її автор (псевдонім Павло Анекдотенко) виписався. себто вичерпав себе. В тому, що Дмитро Табачник згодом був ганебно розжалуваний зі свого поста, певну роль, можна припустити, зіграли й сатиричні публікації «ВК». Адже Президент пішов на такий рішучий крок через тиск громадської думки, а громадська думка формувалася не в останню чергу засобами масової інформації, зокрема, вшитого тоді часопису «ВК».

Колючі рядки — за обсягом і змістом та ж критична інформаційна замітка, тільки подана в сатирично-гумористичному тоні. Гостра, прицільна, дотепна.

Широко вживається у літературних мовах світу крилатий вислів «буря у склянці води» зі значенням «галас, що не заслуговує на увагу»: «Йдемо далі і беремо ту злощасну таємну ухвалу, якою депутати самі собі поклали найвищу платню в державі і яка викликала бурю в склянці води». [7; 21].

Як бачимо, нашим сатирикам є чим озброїтися, щоби сміхом боротися проти всього віджилого, проти недоліків, які гальмують поступальний рух сучасного суспільства. Цей перелік літературних жанрів ні в якому разі не можна вважати повним і зробленої. Жанри виникають і еволюціонують, тому точну класифікацію можна дати тільки для конкретної епохи, чи школи напрямки.

2.1 Комічне в спеціалізованому виданні (на прикладі журналу «Перець»)

У журналі «ПР» широко вживані омоніми, які створюють комічний ефект. Омоніми — слова, що мають однаковий звуковий склад, але відмінні значенням.

У мові «ПР» вони широко вжиті для створення дотепів і каламбурів, бо, в першу чергу, майстрів слова приваблює суперечність між формою і змістом, різниці між звучанням і значенням. Тут, крім повних омонімів, використовуються різні за значенням омонімічні групи: омоформи, омофони, омографи.

Повні омоніми для створення комічного ефекту виражаються тут за допомогою:

1. однієї частини мови:

іменника:

«Складається враження, що новий клас зароджується з тих, хто не дотягнув і до п’ятого класу» (М. Левицький, 1993, № 9, с. 1).

дієслова:

«Його хотіли з крісла вижить, не той був зав — спромігся вижить!»

(Г. Гарченко, 1991, № 11, с. 4);

У мові журналу вживаються і такі різновиди омонімів, як омоформи:

1. однієї частини мови, зокрема дієслова:

«Голова колгосп доїв, поки зовсім не доїв» (Флоріан Вишкварка, 1993, № 8, с. 1).

2) різних частин мови:

«У клубі всюди гасла, гасла, / А культробота — гасла, гасла» (Г. Гарченко 1991, № 11, с. 4); «Щоб перед законом були всі рівні, він і сам повинен бути на рівні» (М. Левицький, 1992, № 2, с. 3). Омофони як слова, подібні за вимовою слова, проте різні графічно, теж знаходять у мові журналу своє місце: «Не бачимо з них користі й на гріш ми, — / Та як уміють розкидатись грішми» (Г. Гарченко, 1991, № 11, с. 4); «Коли створив Господь Адама, він зразу запитав: „А дама?“» (Я. Штаудінгер, 1993, № 12, с. 12).

Антоніми посідають помітне місце серед виражальних засобів мови. Вони ж відіграють і значну стилістичну роль через можливість створювати контрастну характеристику образів, понять, предметів і явищ. Часто з допомогою антонімів можна передати крайні вияви людського буття. Логічну основу антонімії складають несумісні поняття зі спільною родовою ознакою, видові ознаки яких виключаються. Антоніми як засіб комічного можуть стосуватися внутрішнього світу людини: «На свій оптимізм дивився з песимізмом» (М. Левицький, 1991, № 8, с. 11).

Уживаючись у функції зіставлення, слова, що вказують на протилежні значеннєві стосунки, дозволяють порівнювати не тільки різні реалії, а й ознаки:

«- Тату, — каже вісімнадцятилітній син своєму батькові, — ти все думаєш, що я надто молодий, щоб водити наш автомобіль?

— Ні, синку, ти не надто молодий. Це наш автомобіль надто старий, щоб довірити його тобі" (1993, № 9, с. 11).

Ознака з семантикою комізму може мати й протиставний характер:

У поліклініці: «Одноразовим шприцам — масове застосування!» (992, № 4, с. 7). Вираження антонімічної ознаки може виступати й у формі прислівника: «Жити було б набагато краще, коли б ми не знали, як погано живемо» (О. Перлюк, 1993, № 7, с. 1). Антоніми-прислівники, які поповнили розряд прийменників, комічно відтворюють і локативне значення: Щоб гості не куняли в новорічну ніч перед телевізором, просадіть їх не попереду, а позаду телевізора (1992, № 1, с. 5). Антонімічні протиставлення закладені у всіх повнозначних частинах мови. Проте як засіб мовного комізму у журналі найчастіше вживаються головні частини мови — іменник і дієслово.

У мовній канві журналу трапляються антоніми, виражені іменниками як української, так і іншої мови: «Правила не існують для тих, хто живе за винятками» (О. Сеїн, 1992, № 2, с. 10); «Драма чоловіків починається, коли дружина перед ним ламає комедію» (Я. Гросс, 19 913, № 12, с. 12).

Дієслівні антоніми дозволяють зіставити різні дії: «Василь, чекаючи вироку, сидів, як на жаринах, і нещадно знущався зі своєї кепки: м’яв, розгладжував, натягував на коліно, ламав козирок» (Г. Шиян, 1992. № 2, с. 5).

Цікавим прикладом антонімів, вжитих для забезпечення комічного ефекту, можна вважати використання займенників «всі» і «кожен»: «Як відняти всіх, щоб додати кожному?» (Х. Ягодзинський, 1993, № 12, с. 12).

Оцінюючи вживання антонімів як лексичного засобу творення комічного, бачимо, що з їх допомогою виражено контрастні смислові стосунки. Особливо це помітно під час вживання контекстуальних антонімів: «І я виступав би за соціалізм, якби мав можливість їздити в капкраїни!» (О. Перлюк, 1992, № 2, с. 7). Не менш виразним у мові журналу виявляється вживання синонімів. Їх добір свідчить про добре мовне чуття, гнучкість у використанні мовного арсеналу, який покликаний передати зміст подібного поняття зі стилістичною настановою. З частиномовного погляду найколоритнішим тут виявляється дієслово: «Здолав десяток різних мов, а от своєї не зборов» (Д. Солодкий, 1993, № 10, с. 3).

Особливий комічний ефект досягається нагромадженням синонімів: «Найсвітліші керівні уми районного масштабу мізкували, як би трудівників села за звитяжну працю мобілізувати. І таки придумали. Змикитили, що в умовах суцільного дефіциту за можливість придбати щось таке за власні гроші люди кістьми лягатимуть» (М. Дорощук, 1992, с. 4); «Машинами, підводами, велосипедами й пішки селяни йдуть, трюхикають і тьопають до районного містечка» (В. Вовчик, 1992, № 1, с. 5).

Синоніми можуть бути і контекстуально вживаними: «Одні депутати щось відстоюють, інші - відсиджують» (М. Левицький, 1993, № 8, с. 1). Контекстом зумовлена схожість дій. У виразі: «Жінки люблять гумористів, зустрічаються з ліриками, виходять заміж за прозаїків» (О. Гаца, 1992, № 4, с. 3) — контекстуальними синонімами можна вважати назви людей з різними напрямами письменницької діяльності. Контекстуальні антоніми навіть через іменникову форму можуть показувати причинно-наслідкові зв’язки: «З великим нетерпінням шанувальники гумору чекають на вихід чергової збірки поета-лірика М. Зями. Свою любов до його поезії пояснюють тим, що на його вірші гумористи пишуть дуже дотепні пародії.» (1992, № 2, с. 5).

Нагромадження контекстуальних синонімів також відноситься до дієвих засобів вияву комізму, який стає виразнішим після почутої відповіді на першу репліку:

— «Гадаєте, якщо я провінціалка, то згоджуся жити у цій маленькій, тісній і незатишній кімнатці? Ні за що!

— Заспокойтеся. мадам, адже це лише ліфт…" (1992, № 3, с. 11)

Для створення гумористичного ефекту в мові журналу «Перець» послуговуються розмовно-зниженими фразеологізмами. Народнорозмовні фразеологізми акумулюють у собі народну мудрість.

Тому вони наділені значними виражальними можливостями. Їх використанням досягається невимушене, природне зображення об'єктивної, хоч і не завжди привабливої дійсності. Для такого змалювання використовуються розмовно знижені фразеологізми, напр.: «Бездара Ведмідь про вовка міркував: Пора провчить нездару Ізнов до мене завітав, Розсучий син Без дару!» (Анатолій Усенюк, 1996. — № 12. — С. 6); «Часом чим новіші ворота, тим більше ховається за ними баранів…» (Леонід Сухоруков, 1990. — № 11. — С. 11); «Дулю з маком уже ніхто не показує - у зв’язку із відсутністю Останнього» (Вячеслав Нальотов, 1990. — № 8. — С. 14).

За ключовим словом фразеологізми можуть вказувати на 1. Частини тіла людини: — рот: «Рота найкраще затикати делікатесами» (Борис Ревчук, 1990. — № 10. — С. 13);

— зуби: «Якщо ви не хочете покласти зуби на полицю, не ставте на них золоті коронки» (Борис Ревчук, 1990. — № 10. — С. 13);

«Мову будь-яку засвою! А свою — ні в зуб ногою» (Микола Сороченко, 1990. — № 10. — С. 11);

— руки: «Його не візьмеш голими руками» (Микола Сороченко, 1990. — № 10. — С. 11).

2. Назви тварин:

— цап: «Радіють барани рогаті, Бо їм пообіцяв Гусак: Коли в болоті свисне рак, То він підвищить їм зарплату» (Олексій Гаца, 1989. — № 8. — С. 11);

— лев: «Щоб одержати левову частку, нерідко вистачить прикинутися ослом» (Олександр Перлюк, 1991. — № 10. — С. 7).

3. Частини тіла тварин:

— крило: «Злетів би аж до неба енергійно, Та крила йому геть попідрізали: Дали йому вказівку діяти самостійно, А що це означає - не вказали.» (Володимир Стрекаль, 1990. — № 9. — С. 4);

— шкура: «Вовк натянув овечу шкуру — Вже кажуть: поміняв натуру. Якби спитать про ту натуру В тієї, з кого здерли шкуру…» (Григорій Єлишевич, 1990. — № 9. — С. 2).

4. Види рослини:

— блекота: «Не раді родичі обновам, Чи ти об'ївся блекоти, Що не свої, не рідним словом Із матір`ю говориш ти?» (Дмитро Білоус, 1990. — № 10. — С. 6);

— боби: «На жаль, сіючи розумне, добре, вічне, теж можна лишитися на бобах» (Сергій Юхименко, 1995. — № 11. — С. 3).

5. Частини рослин: «королі голі, а одягнуті з голочки» (Леонід Сухоруков, 1991. — № 5. — С. 11).

6. Будівлі та їх частини: «Широка натура — не лізе ні в які ворота» (Владлен Прудовський, 1990. — № 8. — С. 12).

У мові журналу «Перець» представлено спільнослов'янські фразеологізми, що зайшли в українську мову із праслов’янської і досі відомі, як правило, усім слов’янським мовам. Вони групуються переважно навколо частин людського тіла: «Його язик може довести не тільки до Києва, а й до інфаркту» (Петро Червінський, 1991. — № 12. — С. 3). Багато фразеологізмів виникло в епоху давньоруської мови.

Ці фразеологізми і тепер побутують у мовах східних слов’ян, але не мають дослівних еквівалентів в інших слов’янських мовах, напр.: «Це вже кінець, — похнюпившись, розмірковував Брюханчук. — Пропаду з орендою ні за цапову душу. Ні взяти, ні дати.» (Іван Токарчук, 1990. — № 8. — С. 2).

У мові журналу представлено в першу чергу фразеологізми, які стосуються:

1. Політики: У процесі передвиборної боротьби з`ясувалося: «Найнадійніша платформа — у кандидата від залізничників» (Юрій Шанін, 1990. — № 9. — С. 8).

2. Кравецького ремесла: «Ці червоненькі книжечки збудовані на червоних образах з червоною ідеологією, що червоною ниткою проходять через усі вищезазначені твори» (1991. — № 10. — С. 12).

3. Військової справи: «Не раз набуте він втрачав, десь на службовім перехресті: Так честь мундира захищав, що й власної позбувся честі» (Віталій Гунько, 1991. — № 11. — С. 3).

Помітне місце в мові журналу «Перець» відводиться фразеологізмам, які стали наслідком спостереження за побутовими процесами: Співробітництво: «Не знав Мішок із Віником біди: Він крав, а Віник замітав сліди» (Олексій Гаца, 1990. — № 8. — С. 11).

Журнал «ПР» — це класика національної сатиричної журналістики. Мабуть, це єдине видання в Україні, яке зберігає традиції гумору, закладені ще в першій половині ХХ століття. На відміну від телебачення, де все частіше ми бачимо гумор вище і нижче пояса, в на сторінках «ПР» такого бруду не прочитаєш і не побачиш в карикатурах. Це неповторимий стиль журналу, в якому гумор повинен бути легким до сприйняття, народним, але в той же час культурним і розумним.

2.2 Комічне в загальноінформаційному виданні (на прикладі газети «Україна молода»)

Засоби комічного у загально інформаційному виданні на прикладі газети «УМ» представлені в дуже малому обсязі.

Більшість сатиричних матеріалів газети УМ за жанровою формою є пародіями. Це можна пояснити тим, що журналіст не вважає тему матеріалу серйозною, гідною статті або нарису.

Наприклад, пародія «В очікуванні повернення Будулая» автор ставить собі завдання створити модель явища, що став предметом його уваги, імітувати його (явище) у своєму творі під певним кутом зору. Саме ця імітація може викликати (або не викликати) сміх у читача. У даної пародії йдеться про повернення у дніпропетровську, свого часу впливового у місцевому політикумі, Миколи Швеця. Автор з іронією пише про те, що ця людина є легендою Дніпропетровську. В іншій статті, автор використовує такий вислів: «Особливим статусом наділений тільки один птах-горобець: він лагодить гніздо, „оскільки не знає такого свята, бо він, бач, бусурмани поміж птицями“» — це стаття на тему свята благовіщення. За допомогою таких саркастичних висловів, властивих пародії журналіст показує, що не лише серед людей є люди, які не дотримуються церковних традицій. Автор не прагне критикувати недоліки, він намагається викликати сміх за допомогою імітації їм події. Тексти максимально наближенні до розмовного стилю, автори використовують вирази, що мають підтекст або відверто негативне забарвлення, наприклад.

Також часто на сторінках видання можна зустріти сатиричний коментар. Матеріалом для публікації «Словом, шарш» послужила виставка карикатуристів — «газетярів». Журналіст піддає її іронічній оцінці. З одного боку, він сміється над схожістю карикатур з прототипами, з яких писались роботи, іншого, над мімікою та жестами зображених, наприклад: «Герой одного з шаржів, явно зараховує себе до сомну святих і рече, бровою не повівши: „Мер вам!“…Космос хвацько змагається на рингу з двома інопланетянами…» Лексична складова цього тексту своєрідна тому що журналіст використовує індивідуально-авторські або оказіональні слова. Ці вирази стають опорою іронічного відношення до зображуваного.

Сатиричний коментар «Найвища цінність — вивіска ПР» розповідає про конфіскацію майна у депутата облради Петра Шкутяка. Автор подає матеріал через призму гумору та висміювання, наприклад: «Сотні суспільно важливих рішень судів служба виконує як море горить». Цим автор описує серйозну проблему, байдужого відношення влади. І відверто висміює поведінку «регіоналів» немов кримінальних авторитетів: «Вочевидь „регіоналам“ не терпиться продемонструвати, хто господар в області…». Автор використовує досить грубі висловлювання, щоб охарактеризувати поведінку своє відношення до події: «Мешканці на виборах традиційно підносять ПР найбільшого в Україні електорального гарбуза.». Такі вирази викликають у читачів посмішку, та змушують їх задуматися над ситуацією, що склалася. У той же час автору вдалося висміяти несправедливість.