Історія спартанської держави

План

Вступ Розділ 1. Спарта — місто-держава Стародавньої Греції

1.1 Утворення Спартанської держави

1.2 Державний устрій Спарти Розділ 2. Реформі Лікурга

2.1 Біографія Лікурга

2.3 Закони Лікурга Висновки Використана література

Вступ

Одна із проблем спартанської історії - це законодавство Лікурга. Вже стародавні не мали точної уяви про персону законодавця, часи проведення реформ та їх зміст. Частково це пояснюється відсутністю в Спарті власної історіографії. Що ж стосовно зовнішнього світу, то там про спартанські реалії малі дуже смутні уявлення. Все, що коїлось всередині Спарти, щільно приховувалось. Такою була принципова політика продовж всіх століть. На цю таємність спартанської держави натякає Фукідід, кажучи, що його відомості про спартанців дуже обмежені через «таємність їхнього державного устрою».

Через відсутність реальних фактів дуже велику роль при реконструюванні подій далекого минулого почали відігравати міфи та легенди. Цей процес міфоутворення проходів як всередині так і назовні Спарти. Її політичне лідерство та незвичайний внутрішній устрій викликали величезну цікавість у теоретиків поліса до тих механізмів, котрі змогли забезпечити подібний ефект.

Для Платона і Аристотеля Спарта стала еталоном стабільності і була покладена в основу їхньої концепції ідеального полісу. Це коло міфів і легенд, що складалися навколо Спарти ще в період античності, в сучасній науці іноді образно зветься «спартанською марою». Складність вивчення ранньоспартанської історії визначається не тільки нестачею достовірної історичної традиції. Складена в стародавності спартанська легенда часто заміняла собою історію, в наслідок чого будь-які, засновані на ній, історичні реконструкції стали викликати сумніви та недовіру, а іноді й заперечення взагалі. У науці яка вивчає античність XIX-XX ст. ясно продивляється тенденція в сторону щільного руйнування і заперечення античної літературної традиції про Лікурга і його законодавство. Іноді це заперечення набуває тотального характеру: Лікург визнається фігурою цілковито легендарною, а законодавство його — чистою фікцією. Не дивлячись на дотепність деяких із подібного роду гіпотез, тотальний скептицизм у відношенні античної традиції Лікурга невиправдані. Більш позитивною здається позиція тих вчених (а їх немало в сучасному антиковеденні), котрі вважають Лікурга фігурою історичною, а його законодавство — важливішою подією ранньої історії Греції.

Суспільна атмосфера Спарти за всіх часів була гострою й напруженою. Та особливо вона погіршилася після завоювання Мессіни, яке поповнило спартанські володіння плодючими землями, а спартанську соціальну напругу — ворожістю підкорених мєссінців, що примножили число ілотів. Тому від кінця VII століття до нашої ери Спарта перетворюється на замкнену корпорацію професійних воїнів-гоплітів, що силою зброї стверджують своє панування над численнішими ілотами. Постійна загроза бунту вимагала від спартанців максимальної згуртованості та організації. Це змусило спартанців здійснити низку соціальних реформ, — так звані «закони Лікурга», що перетворили Спарту на згуртований військовий табір.

Громадянином вважався тільки той, хто без заперечень підкорявся державним законам, які регламентували життя громадян до найменших дрібниць. Найважливіший політичний принцип законодавства Лікурга, принцип рівності, обмежував до мінімуму все особисте, від володіння майном до індивідуальних уподобань у їжі чи вбранні. Однаковість стала законом і гарантом згуртованості громадянського колективу.

Ефективність цих заходів для військової досконалості очевидна. Уславлена спартанська фаланга була неперевершеною довгий час. Спарта вже в середині VI століття до нашої ери підкорила своїй гегемонії такі великі поліси, як Корінф, Сикіон, Мегари. Відомі її завойовницькі зазіхання на Афіни.

Політичну стабільність Спарти схвально відзначали її шанувальники: Ксенофонт, Платон, Плутарх. Серед її критиків був Аристотель.

В VI столітті до нашої ери спартанська полісна система вичерпала себе. Економічно та культурно вона досить сильно відставала від інших грецьких полісів. Поступово занепала, а потім зовсім зникла своєрідна культура Спарти, яка ще в VII столітті до нашої ери створювала яскраві зразки. В наступних століттях Спарту спіткав цілковитий застій у соціально-політичному й культурному житті, вона не дала жодного поета, філософа, митця, вченого в культурну спадщину людства.

1. Спарта: місто-держава Стародавньої Греції

1.1 Утворення спартанської держави

Місто Спарта було засноване в Х ст. до н. е. на лівому березі р. Еврот, в області Лаконії. Сусіди називали його Лакедемон.

До початку VII ст. до н. е., спартанська община перебувала в стадії військової демократії й розвивалась, як і інші дорійські племені утворення. В кожній із трьох її філ були свій базилей, народні збори, рада старійшин. Держава Спарта займала територію, що знаходилася на півдні півострова Пелопоннес, та згодом спартанці захопили всю Лаконіку. Ахейці, що були корінним населенням, опинилися під владою спартанців. Представники верхівки місцевих жителів злилися з родовою знаттю переможців. Завоювання спартанцями Лаконії супроводжувалося масовим пограбуванням корінного населення.

Такім чином, поява приватної власності на землю і рабів сприяла процесу класоутворення. Поділ жителів за родами і філами поступово замінявся на територіальний. Утворилося п’ять районів. Спартанські села із центрів родових общин перетворювалися на дрібні адміністративні центри. Розбагатіла знать із спартанців і ахейців, перетворювалась у панівний стан, здобуваючи все нове майно у вигляді землі, худоби, грошей,. Розвиток товарно-грошових відносин створював грунт для закабалення й експлуатації общинників. Процес класоутворення і формування держави тут протікав так само, як і в Афінах до реформ Солона. Однак ситуація ускладнювалась аграрним перенаселенням. У VII ст. до н. е. нестача родючих земель стала відчуватися особливо помітно.

Почалися війни з метою захоплення Мессенії, розташованої в центрі півострова. Із закінченням двох Мессенських воєн (743—723 і 685—668 роки до н. е.) вдалося остаточно підкорити країну, після чого древні мессенці були позбавлені своїх земельних володінь і обернені на ілотів. Але і всередині країни в цей час не було спокою, це доводить насильницька смерть царя Полідора, розширення повноважень ефорів, що мало на меті обмеження царської влади, і висилка парфеніїв, які під начальством Фаланфа заснували в 707 до н. е. Тарент. Проте коли Спарта після важких воєн перемогла аркадян, особливо коли скоро після 660 до н. е. примусила Тегею визнати свою першість і за договором, який зберігався на поставленій поблизу Алфея колоні, змусила укласти почесний збройний союз, з тих пір Спарта вважалася в очах іноземних народів першою державою Греції. Це переважання спартанців виражалося в тому, що вони намагалися повалити тиранів, які з 7 століття до н. е. з’являлися майже у всіх грецьких державах.

В результаті першої та другої мессенських війн під владою Спарти опинилася дуже велика територія з багато чисельним населенням: 200 тис. рабів-ілотів; 32 тис. періеків (особисто вільних, але позбавлених політичних прав); 10 тис. спартитів (чоловіків-воїнів). Самоправність розбагатілої спартанської знаті набула широких масштабів, люди почали ігнорувати колишні звичаї та традиції. Демос та аристократія відокремились і протистояли один одному. Спартанська община була на межі розвалу, Лікург охарактеризував її як «хворе тіло, вражене всілякими хворобами». Спартанці в Мессенії уярмили населення, більшість якого належало до дорійців. Переможці й переможені говорили одною мовою, мали одну релігію. Перебуваючи в меншості, в оточенні багаточисельного населення, яке ненавиділо поневолювачів, спартанці жили в постійному страху, майже ніколи не знімали військові обладунки, не розлучалися зі зброєю. Наслідками військових успіхів здебільшого користувалася знать.

спарта полісний лікург пелопоннеський

1.2 Державний устрій Спарти

До запровадження реформ Лікурга, вищим органом державної влади вважалися народні збори (апелла), які приймали закони й обирали посадових осіб. Однак після реформ вони перестали самостійно розробляти закони і навіть втратили право законодавчої ініціативи. Виступати на зборах могли лише вищі посадові особи — царі, ефори, геронти. Рядовим громадянам виступати заборонялося. Апелла могла прийняти або відхилити пропонований їй законопроект. Призначенні «обліковці» визначали результати голосування на слух. Хоча цей спосіб підрахунку голосів ще античними авторами вважався примітивним. Якщо збори приймали неправильне рішення з точки зору царів і геронтів, їх дозволялося розпустити, а рішення відмінити. Прийняті зборами закони не дозволялося обнародувати.

Таким чином, народні збори у Спарті протягом декількох століть відігравали пасивну роль. Однак включення Спарти в боротьбу за першість серед грецьких держав мало своїм наслідком оживлення апелли. Наприкінці IV ст. до н. е. всі важливі рішення стали прийматися лише народними зборами.

Важливе місце в системі державних закладів посідала рада старійшин (герусія). Цей релікт родового суспільства в інших полісах був скасований за непотрібністю ще в стародавні часи. До складу герусії довічно обиралися народними зборами громадяни не молодше 60-ти років з числа глав знатних сімей. До герусії входили два царі і 28 геронтів. Вони попередньо обговорювали проекти законів і рішень. Герусія була головним судом за державними справами і тяжкими кримінальними злочинами. За її вимогою і наполяганням могли бути скинуті царі. Геронти нікому не підкорялися і ні перед ким не звітувалися.

Найбільша влада зосереджувалася в руках ефорів. Вони складали колегію із 5 чоловік, яка щороку обиралася народними зборами за рекомендацією герусії. Ефором міг стати будь-який спартанець. Ім'ям першого ефора називався рік. Колегія ефорів фактично володіла вищою владою в країні, аж до права суду над царями і членами ради старійшин, відала всіма питаннями внутрішньої і зовнішньої політики, скарбницею. Практично вони були не підзвітні навіть геронтам. Ефори стежили за вихованням підростаючого покоління в агелах, спостерігали за поведінкою, моральністю спартанців у побуті, під час сиссітій, в гімнасіях, були присутніми на військових заняттях. Вони мали своїх інформаторів. їм підпорядковувалися гармости, в їхньому розпорядженні перебували озброєні піші й кіннотні загони, а також особливий корпус із трьохсот вершників. Державні чиновники називалися ага-турами.

Арістотель відзначав, що через бідність ефори піддавалися підкупу. Вони підтримували інтриги і розлади між царями, у випадку відсутності в царя чоловічого потомства самі підшукували йому нову дружину. Один раз на вісім років ефори робили астрологічні розрахунки і якщо розміщення зірок здавалося їм несприятливим, це було приводом для них добиватися усунення небажаних їм царів.

Ефори головували на засіданнях ради старійшин, особливо у тих випадках, коли герусія виконувала роль верховного суду. Вони могли притягнути до суду геронтів, царів, накласти на них штраф, до їхніх повноважень входив розгляд скарг і позовів з майнових спорів громадян. Ефори захопили владу в Спарті не відразу, спочатку як контрольний орган вони повинні були спостерігати за діями царів, обмежувати їхній вплив на державні справи і лише з часом відтіснили на другий план царів і раду старійшин.

Наявність у Спарті не одного, а двох царів було результатом об'єднання верхівки ахійської та дорійської знаті. Царський титул передавався у спадок по чоловічій лінії. Царі мали великі маєтки. Вони брали участь у спільних трапезах спартанців. Раз у дев’ять років вони проходили релігійні випробування.

У мирний час царі виконували функції жерців. Вони розглядали судові справи з питань шлюбно-сімейного права, спадщини, всиновлення. Під час військових походів, коли царі оголошувалися командуючими, їхня влада була абсолютною. Однак і тут ефори спостерігали за їхніми діями, керували поділом військової поживи. За прорахунки в командуванні чи інші упущення ефори могли притягнути царя до судової відповідальності. Щомісяця царі давали клятву ефорам і геронтам дотримуватися законів і звичаїв країни. Спарта була закритою державою. Купцям заборонялося завозити до неї свої товари. Приїзд посла супроводжувався складними попередніми узгодженнями.

За формою організації влади, суспільним ладом Спарта посідає особливе місце серед давньогрецьких полісів. Низький рівень техніки, вкрай відстала економіка, обтяжена пережитками родового ладу, постійний страх перед можливим повстанням ілотів обумовили створення системи закладів та інститутів, покликаних зберегти, зміцнити корпус повноправних спартанців. Знамените «спартанське виховання» являло собою могутній засіб обробки громадської думки, що позначилося на всьому життєвому устрої спартиатів, вплинуло на їхню культуру і психологію. Воно доповнювалося свідомим ізоляціонізмом і насаджуваною ксенофобією.

За зовнішніми ознаками Спарта — монархія, оскільки на чолі держави стояли два царі. Та позаяк влада фактично належала ефорам і раді старійшин, то Спартанська держава була різновидом античної олігархії.

Закостеніла, архаїчна влада Спарти, її відсталий політичний лад мали своїм наслідком економічний і культурний занепад. В історії Спарти не було знаменитих учених, скульпторів, письменників. Прославилися лише полководці.

Кожна нова військова перемога Спарти ослаблювала її, примножувала кількість вдів і сиріт. Знаменитий історик Фукідід (460−400 рр. до н. е.), який відвідав Спарту в останній чверті V ст. до н. е., виніс сумне враження. На фоні розкоші й величі афінського зодчества віку Перикла Спарта здалася невиразним провінційним селищем.

2. Реформи Лікурга

2.1 Лікург

Найвідомішим джерелом відомостей про життя і діяльність Лікурга на сьогодення є «Порівняльні життєписи» Плутарха. Згідно з цим джерелом, ми можемо визначити наступне:

Більшість письменників висловлюють Лікургів родовід таким чином: від Прокла, сина Арістодема, народився Сой, від Соя — Евріпонт, від Евріпонта — Прітаней, від Прітанея — Евном, а Евному перша дружина народила Полідекта, друга ж, Діонасса, Лікурга. Отже, за Діевхидом, Лікург — нащадок Прокла в шостому коліні і Геракла в одинадцятому.

За загальною думкою, Лікург став наступником Полідекта, після його смерті. Він правив до тих пір, поки не виявилося, що дружина померлого вагітна. Лікург оголосив рішення, що царство належіть дитині, якщо тільки народиться хлопчик, і надалі погодився володарювати на правах опікуна — продика. Згідно Плутарху, Полідектова вдова пропонувала Лікургу вбити ненародженою дитину, одружитися, і володарювати вдвох, на що Лікург ніби згодився, але заперечив винищенню плоду, запропонувавши позбавитися від нього коли він народиться. А коли народився хлопчик, він забрав його, положивши на царське місце дав йому ім'я Харілай. Після цього царювання Лікурга продовжувалося тільки вісім місяців. Потім боячись невизначеного майбутнього і зачеплений чутками при дворі, Лікург вирішив виїхати, доки племінник не змужніє і в нього не народиться наступник.

Спочатку Лікург побував на Криті, вивчав там державний устрій, подружився з Фалетам і схилив його переселитися до Спарти. Славлячись ліричним поетом і прикриваючись цим ім'ям, Фалет на ділі здійснював те ж, що самі кращі законодавці. Його пісні були закликом до покори і згоди через наспіви і ритми, що несли в собі якийсь стрункий порядок. Ці пісні непримітно пом’якшували вдачу слухачів і вселяли їм завзяття до доброго і прекрасного, викидаючи з душі що запанувало в ту пору в Спарті взаємна недоброзичливість, так що до деякої міри Фалет розчистив шлях Лікургу і його виховним працям.

З Крита Лікург відплив до Азії, бажаючи, як розповідають, зіставити сувору простоту критян з іонійською розкішшю і зніженістю — за прикладом лікарів, що порівнюють із здоровими тілами хворі і недуги, щоб виразніше побачити відмінності в образі життя і державному пристрої. Там він вперше познайомився з поемами Гомера, ймовірно, що зберігалися у нащадків Креофіла, і знайшовши, що в них, окрім розповідей, що приносять задоволення і розвагу, поміщено багато надзвичайно цінного для вихователя і державного чоловіка, ретельно їх переписав і зібрав, щоб відвезти з собою. Якась смутна чутка про ці твори вже розповсюдилася серед греків, а небагато навіть володіли розрізненими їх частинами, занесеними до Греції випадково, але повне знайомство з ними вперше відбулося завдяки Лікургу.

Єгиптяни стверджують, що Лікург побував і у них і, гаряче похваливши відособленість воїнів від всіх інших груп населення, переніс цей порядок до Спарти, відокремив ремісників і майстрових і створив зразок держави, справді прекрасної і чистої. Думку єгиптян підтримують і деякі з грецьких письменників але відомостей про те, що Лікург відвідав і Африку, і Іспанію, поневірявся Індією і розмовляв з гимнософистами ми не виявили ні у кого, окрім спартанця Аристократа, сина Гиппарха.

Лакедемоняни сумували за Лікургом і неодноразово запрошували його повернутися, кажучи, що єдина відмінність їх нинішніх царів від народу — це титул і почесті, які їм виявляються, тоді як в нім видно природа керівника і наставника, якась сила, що дозволяє йому вести за собою людей. Самі царі теж з нетерпінням чекали його повернення, сподіваючись, що в його присутності натовп відноситиметься до них шанобливіше. У такому настрої знаходилися спартанці, коли Лікург приїхав назад і тут же почав змінювати і перетворювати весь державний пристрій. Він був переконаний, що окремі закони не принесуть ніякої користі, якщо, немов лікарюючи хворе тіло, страждаюче всілякими недугами, за допомогою очисних засобів, не знищити поганого змішення соків і не призначити нового, абсолютно іншого способу життя. З цією думкою він перш за все відправився в Дельфи. Принісши жертви богові і запитавши оракула, він повернувся, ввізши те знаменитий вислів у якому піфія назвала його скоріше богом, ніж людиною; на прохання про благі закони була отримана відповідь, що божество обіцяє дарувати спартанцям порядки, незрівнянно кращі, ніж в решті держав. Підбадьорений возвещаниями оракула, Лікург вирішив привернути до виконання свого задуму кращих громадян і повів таємні переговори спочатку з друзями, поступово захоплюючи все більш широкий круг і об'єднуючи всіх для задуманого їм поділа. Коли ж приспів термін, він наказав тридцяти знатним мужам вийти рано вранці із зброєю на площу, щоб навести страх на супротивників. З них двадцяти, найзнаменитіші, перераховані Герміппом, першим помічником Лікурга у всіх справах і найбільш ревним співучасником видання нових законів називають Артміада. Як тільки почалося замішання, цар Харілай, злякавшись, що це заколот, сховався в храмі Афіни Меднодомной але потім, повіривши домовленостям і клятвам, вийшов і навіть сам взяв участь в тому, що відбувалося. Він був від природи покірливий; недаремно Архелай, що розділяв з ним престол, сказав якось людям, які хвалили молодого царя: «Зрозуміло, Харілай — прекрасна людина: адже він навіть на негідників не уміє гніватися!». Коли найголовніші із законів укорінялися в звичаях спартанців і державний лад достатньо окріпнув, щоб надалі зберігатися власними силами, то, подібно до бога у Платона що звеселився побачивши виниклого всесвіту, що вперше прийшов в рух, Лікург був обрадуваний і захоплений красою і величчю свого законодавства, пущеного в хід і вже прийдешнього своїм шляхом, і побажав забезпечити йому безсмертя, непорушність в майбутньому — оскільки це доступно людському розумінню. Отже, зібравши всенародні Збори, він заявив, що тепер всьому повідомлена належна міра, що зробленого достатньо для благоденствування і слави держави, але залишається ще одне питання, найважливіше, суть якого він відкриє співгромадянам лише після того, як запитає ради у бога. Путь де вони неухильно дотримуються виданих законів і нічого в них не змінюють, поки він не повернеться з Дельф, він же, коли повернеться, виконає те, що повелів бог. Всі виразили згоду і просили її скоріше відправлятися, і, прийнявши у царів і старійшин, а потім і у інших громадян присягу в тому, що, доки не повернеться Лікург, вони залишаться вірні існуючому ладу, він виїхав в Дельфи. Прибувши до оракула і принісши богові жертву, Лікург запитав, чи хороші його закони і чи достатні для того, щоб привести місто до благоденствування і етичної досконалості. Бог відповідав, що і закони хороші, і місто буде на вершині слави, якщо не змінить Лікургову пристрою. Записавши прорікання, Лікург відіслав його до Спарти, а сам, знову принісши жертву богові і попрощавшись з друзями і з сином, вирішив не звільняти співгромадян від їх клятви і для цього добровільно померти: він досяг віку, коли можна ще продовжувати життя, але можна і покинути її, тим більше що всі його задуми прийшли, мабуть, до щасливого завершення. Він уморив себе голодом, твердо вірячи, що навіть смерть державного чоловіка не повинна бути даремна для держави, що самій кончині його належить бути не безвольним підпорядкуванням, але етичним діянням. Для нього, розсудив він, після прекрасних подвигів, які він здійснив., ця смерть буде справді вінцем успіху і щастя, а для співгромадян, що присягнулися зберігати вірність його встановленням, поки він не повернеться, вартовим тих благ, які він доставив їм за життя. І Лікург не помилився в своїх розрахунках. Спарта перевершувала всі грецькі міста славою впродовж п’ятисот років, поки дотримувалася законів Лікурга, в яких жоден з чотирнадцяти царів, що правили після нього, аж до Агида, сина Архидама, нічого не змінив. Помер Лікург, за словами деяких письменників, в Кирре, Аполлофемід повідомляє, що незадовго до смерті він прибув в Еліду, Тімей і Арістоксен — що останні дні його життя пройшли на Криті; Арістоксен пише, що критяни навіть показують його могилу поблизу Пергама у великої дороги. Він залишив єдиного сина на ім'я Антіор, який помер бездітним, і рід Лікурга припинився. Але друзі і близькі, щоб продовжити його праці, заснували суспільство, яке існувало довгий час, і дні, в які вони збиралися, називали «Лікургидамі». Аристократ, син Гиппарха, говорить, що, коли Лікург помер на Криті, ті, хто приймав його у себе, спалили тіло і прах розвіяли над морем; таке було його прохання, бо він побоювався, як би, якщо останки його перевезуть до Лакедемон, там не сказали, що, мовляв, Лікург повернувся і клятва втратила свою силу, і під цим приводом не внесли б зміни до створеного ним ладу.

2.2 Закони Лікурга

Реформи, які за традицією приписують Лікургу, відносяться до першої половини VII ст. до н. е. За короткий час Лікург врятував народ від заколотів і безладдя. Насправді, за чотири століття до Пелопоннеської війни у Спарті не було політичних потрясінь. Дрібні інтриги між царськими сім'ями не беруться до уваги.

Іноземців у Спарті вражав громадський спокій і безпека, беззаперечне підкорення молодших старшим, небагатослівність і законослухняність спартанців, потайність і засекреченість у державних справах. Вони дивувалися завзятій прихильності спартанців до військових занять і атлетичних вправ, їхній байдужості до наук і мистецтва. Правителі прагнули повністю ізолювати державу, своїх співгромадян від спілкування з іншими полісами і народами. Торговельні стосунки з іншими країнами були заборонені ще в VI ст. до н. е. Під загрозою смерті спартанцям заборонялося з особистих потреб виїжджати за межі своєї держави. Виїзд за кордон дозволявся лише воєначальникам, послам і проксенам.

Є така думка, що приписувані Лікургу античною традицією реформи насправді є тривалий процес перебудови суспільної системи дорійців. Саме ж «Лікургове законодавство», — продукт колективної творчості кількох або навіть багатьох реформаторів. Основною метою здійснюваних перетворень було згуртувати колектив громадян в критичній обстановці після другої Мессенської війни.

Реформи Лікурга—це комплекс перетворень соціально-економічного і правового характеру, в результаті яких ненависна демосу знать формально зникла, ніби розчинилася в масі спартанських громадян. Усі спартанці, які призивалися в ополчення, були наділені земельними ділянками (клерами). В Лаконіці і Мессенії їх налічувалося близько 10 тис. Клер вважався невідчужуваним, потомственним володінням, а оскільки земля була власністю держави, то його не можна було продати, подарувати, оформити у спадок. Розміри ділянок були однакові для всіх, тим самим на основі економічної рівності стверджувалась «община рівних». Ділянки обробляли ілоти, обов’язком яких було утримувати спартанця та його сім'ю.

Становище ілотів можна розглядати як специфічний різновид античного рабства. Особливість правового становища ілота в тому, що він не був відокремлений від засобів виробництва, самостійно вів господарство, користувався своєю худобою та інвентарем, половина зібраного ним урожаю залишалася в його розпорядженні. Однак спартанці мали над ілотами абсолютну владу.

Багато вчених відносять їх до категорії рабів. Спартанці не втручалися в господарські справи своїх ілотів, але останні відповідали життям за несвоєчасну сплату натурального оброку чи податі. Ілотів не можна було відпускати на свободу, продавати за межі держави. Вони вважалися общинно-державною власністю. Це економічно і юридичне зміцнювало «общину рівних», завершувало трансформацію поліса з общини в рабовласницьку державу зі своїми специфічними особливостями. Життєвий уклад демоса, його традиції, звичаї стали законом.

Ділянки землі отримали й періеки—ремісники, крамарі. Таких наділів налічувалося близько ЗО тис. Періеки були вільними, але не мали політичних прав. Вони сплачували податки, податі, а під час війни залучалися для служби в допоміжних частинах.

Повноправні спартанці вважалися рівними між собою, їхній образ життя від народження до смерті жорстко регламентувався. Немовля після народження оглядала спеціальна комісія. Якщо воно мало явні фізичні вади, було інвалідом, то підлягало негайному умертвлінню.

Із 7 років хлопчики виховувалися в гімнасіях, під наглядом наставників-педагогів. Вони утримувалися в суворих умовах, аби з них виросли витривалі воїни, які вміють беззастережно підкорятися. Діти спали на невкритому сухому очеретнику, ходили босі, купалися в холодних струмках. Вночі юнаки влаштовували засідки на дорогах і «полювали» на ілотів. Так їх привчали до войовничості й жорстокості. Дівчата ж регулярно займалися гімнастичними вправами, щоб стати здоровими матерями.

Навчанню грамоті та іншим наукам не надавалося великого значення. Разом з дітьми спартанців в агелах виховувалися вихідці з нижчих верств суспільства, зокрема мофаки — діти від змішаних шлюбів (між спартанцем та ілоткою). Головна мета навчання і виховання — підготовка майбутнього воїна. Досягнувши 14-літ-нього віку, підлітки піддавалися випробуванням (агонам) — жорстокому побиттю перед алтарем Артеміди.

Спільне виховання хлопчиків з дівчатками мало своїм результатом ранні шлюби. Наречений, дотримуючись давніх звичаїв, крав наречену. Втім, це робилося за взаємною згодою своїх та її батьків. Заховавши наречену в своїх знайомих, майбутній чоловік таємно відвідував її, пострижену і вдягнену в чоловічий одяг. Коли він знімав з неї пояс — символ цнотливості, наречена ставала де-факто його дружиною, але вступала в будинок чоловіка після весілля. Наречені приносили жертви Зевсу та його дружині. Посаг нареченій не належав. При укладенні шлюбу, окрім волі батьків, враховувалась і думка посадових осіб.

З 20 до 60-ти років спартанець вважався військовозобов'язаним і повинен був систематично, майже щоденно вдосконалювати свої атлетичні та бойові навички. До ЗО років він не мав політичних прав, йому належало в усьому дотримуватися порад свого опікуна, наставника.

Спартанці носили однаковий одяг, користувалися однаковим домашнім начинням, дотримували стандартну, загальноприйняту форму бороди та вус. До ЗО років спартанець повинен був одружитися, інакше він щорічно під час релігійного свята підлягав побиттю з боку жінок. Тим, хто мав трьох, чотирьох синів, виявлялась особлива повага, їм надавалися різні пільги.

Соціальний статус жінок у Спарті був порівняно високим. Вони не знали багатьох турбот по господарству, ілоти доставляли їм продукти, дітей виховувала держава. Чоловіки часто гинули у війнах. Дружини і вдови із знатних сімей мали значне матеріальне забезпечення. В їхніх руках в IV ст. до н. е. зосередилось близько двох п’ятих, а в III ст. до н. е.— більше половини багатств С: парти.

Єдність спартанців забезпечувалась спільними трапезами (сиссітіями), під час яких прості громадяни і. царі їли за спільним столом і займалися груповими атлетичними вправами. Кожний вносив щомісячно натуральний внесок в общину. Той, хто не міг цього зробити, вважався «таким, що опустився», і позбавлявся політичних прав. Будь-яка розкіш засуджувалася. Свій дім спартанець міг будувати лише за допомогою сокири, пилки і молотка.

Таким чином, повноправним громадянином Спарти вважався той, хто мав наділ землі з прикріпленими до неї ілотами, постійно брав участь в сиссітіях і в роботі народних зборів. Він повинен був знати напам’ять найважливіші закони (ретри) і бездоганно виконувати їх. Боягузство в бою, невнесення коштів на спільні трапези, непослушність посадовим особам призводили, як правило, до позбавлення громадянського стану.

Регламентувалося не лише громадське, а й особисте життя. Військова справа була основним заняттям громадян, їм заборонялося займатися ремеслом й торгівлею, оскільки це ганьбило їх, бо вважалося справою періеків. Ввезення до Спарти чужоземних виробів було заборонено. Золота і срібна монети були вилучені, замість них в обігу перебувала монета у вигляді залізних прутів — оболів. Було запроваджено заборону на предмети розкоші. Серед громадян панувала груба зрівнялівка і суворий взаємний контроль. Контакти із зовнішнім світом практично виключалися.

Поліс надавав матеріальну підтримку малозабезпеченим громадянам, аби вони могли брати участь в громадських справах.

Громадська думка багатство громадян засуджувала. Виняток робився в тих випадках, коли заможний спартанець утримував за свій кошт верхогонних коней і брав участь у кінних змаганнях.

Лише згуртування цивільної общини в єдиний військовий колектив забезпечувало спартанцям панування над переважаючою їх масою, уярмленого і залежного населення. Надавши ілотам господарську самостійність, спартанці безжально клали край будь-яким їхнім спробам до визволення. В період військових дій ілоти залучалися як допоміжна сила, але при цьому їм давали найпримітивнішу зброю, через що вони несли невиправдано великі втрати під час сутичок з добре озброєним противником. У 426 р. до н. е. в критичний для спартанців момент Пелопоннеської війни полководець Брасид набрав з ілотів двотисячний загін і завдав поразки афінському війську.

Ілоти не раз повставали проти своїх гнобителів. У 465 р. до н. е. Спарта змушена була просити сусідів, у тому числі афінський уряд, надіслати війська для придушення повстання ілотів. Під час Пелопоннеської війни велика маса мессенських ілотів приєдналася до афінян. Однак після укладання Нікеєвого миру в 421 р. до н. е. афінський уряд кинув їх на призволяще, фактично віддавши на розправу спартанцям.

Правовий статус періеків у Спарті багато в чому був схожим на той, що мали афінські метеки. Політичними правами вони не користувалися, займалися торгівлею, ремеслом. Регулярні побиття і вбивства, так звані криптії, яким піддавалися ілоти, на періеків не поширювалися. Високо цінувалися ремісники, оскільки армія потребувала зброю, обладунки. Вони користувалися деякими пільгами. Цим можна пояснити втечу в 411 р. до н. е. із Аттики в Спарту відразу понад 20 тис. рабів, переважно ремісників. У V ст. до н. е. Спарта мала найчисельніше в Елладі військо, досвідчених полководців, прекрасно підготовлених гоплітів.

За працею і поведінкою періеків постійно спостерігали спартанські начальники—гармости (начальники селищ). Під час війни періеки несли службу як легкоозброєні воїни. Ті, хто відзначився в бою, заохочувалися. Наприклад, ілоти, зараховані в гоп-літи і які відзначилися в бою, отримували свободу, їх називали неодамодами. За наявності вільної державної землі вони могли отримати земельний наділ.

Постійні військові заходи вимагали величезних витрат матеріальних і людських ресурсів, що врешті-решт стало причиною швидкого занепаду спартанської «общини рівних».

Висновки

Ознайомившись із наданою інформацією, мі можемо зробити такі висновки: по-перше слід пам’ятати, що достовірних даних про існування Лікурга та запровадження вищезазначених законів у Спарті саме ним науковці не мають, і думки з цього питання дуже суперечливі; по-друге Спарта дійсно була дуже сильною державою, як приклад ми можемо навести історичні факти її багатьох перемог. У другій половині V ст. до н. е. Спарта, спираючись на свою військову могутність, вела боротьбу за гегемонію в Елладі. В Пелопоннеській війні вона перемогла свого дуже сильного противника — Афіни. Останні прийняли всі умови, продиктовані Спартою, в тому числі скасували режим демократії і встановили олігархію на зразок Спарти. Спарта отримала велику контрибуцію. Однак Пелопоннеська війна різко погіршила її становище. Багато спартанців загинуло. Країна була виснажена. Населення підвладних Спарті полісів проявляло зневагу до переможців. Для Спарти перемога в Пелопоннеській війні означала кінець самоізоляції, почалося її втягування в загально грецькі товарно-грошові відносини. Знову в обігу з’явилися золоті й срібні монети. За словами письменника і філософа Плутарха, в цей період усі спартанці були охоплені прагненням до збагачення, ніби потягом до чогось почесного і великого. Особливо збагачувалися воєначальники. За законом ефора Епідатея (близько 400 р. до н. е.), спартанці змогли продавати й заповідати свої клери, тобто установився принцип приватної власності на землю. Кількість тих, хто опустився, втратив землю, майно (гіпомейонів), зростала, а кількість співтрапезників у сиссітіях зменшувалася. Почався занепад спартанської «общини рівних», її політична й суспільна структура не витримала натиску товарно-грошових відносин. У 480 р. до н. е. повноправних спартанців-воїнів налічувалося 8 тис., у 418 р. до н. е.— 4 тис., а до кінця IV ст. до н. е. їх залишилося менше одної тисячі. Більшість спартанців загинула, їхні наділи стали об'єктом купівлі-продажу. Спарта втратила свою самостійність, потрапила під владу персів, потім македонців, а з 146 р. до н. е.— Риму. Тож ми маємо приклад історії великої держави, із досить раціональним і справедливим законодавцем, котрим був Лікург. І досягла ця держава такого рівню дійсно завдяки тому державному устрою, що продовж довгого часу існував у Спарті. Хоча багато з прийнятих звичаїв були досить жорсткими, вони безперечно були дієві. Можливо деякі з реформ Лікурга були б актуальними і у наш час, адже здебільшого вони були орієнтовані на викорення пороків людської сутності, і вже потім на виховання слухняності державі і воєнної майстерності.

З іншого боку за формою організації влади, суспільним ладом Спарта посідала особливе місце серед давньогрецьких полісів. Низький рівень техніки, вкрай відстала економіка, обтяжена пережитками родового ладу, постійний страх перед можливим повстанням ілотів обумовили створення системи закладів та інститутів, покликаних зберегти, зміцнити корпус повноправних спартанців. Знамените «спартанське виховання» являло собою могутній засіб обробки громадської думки, що позначилося на всьому життєвому устрої спартиатів, вплинуло на їхню культуру і психологію.

Таким чином історія спартанської держави і прийняті в ній хакони викликають дуже суперечливі думки і висновки. Не підлягає сумніву лише одна річ — Спарта дійсно була унікальною державою, і її історія вражає. Найбільший спадок Спарта залишила у військовій справі. Дисципліна — необхідний елемент будь-якої сучасної армії. Бойовий стрій спартанців — попередник фаланги армії Олександра Македонського, а також далекий родич сучасного розгорнутого ланцюга піхоти. Значний вплив Спарта спричинила і на гуманітарні сфери людського життя. Спартанська держава — прообраз ідеальної держави, описаної у діалогах Платона. Відвага трьохсот спартанців у битві при Фермопілах була темою для багатьох літературних творів, сучасних кінострічок. Слово лаконічний, у значені малослівної людини, походить саме від назви країни спартанців Лаконії.

Використана література

1. Гаспаров М. Л. Занимательная Греция: Рассказы о древнегреческой культуре. — М.: Новое лит. обозрение, 1995;1998. — 381 с.

2. Кун Н. А. Легенди і міфи Стародавньої Греції. СПб.: Видавничий дім «Азбука классик», — 2008 — 512 с.

3. Ляпустін Б.С., Суріков І.Є. Стародавня Греція. — М.: Дрофа, 2007. -526, с.

4. Печатнова Л. Г. Кризис спартанского полиса (конец V — начало IV в. до н.э.). Учебное пособие для студентов. СПб., изд-во СПбГУ. — 1998.

5. Печатнова Л. Г. Формирование спартанского государства (VIIIVI вв. до н.э.). Учебное пособие для студентов. СПб., изд-во СПбГУ. — 1998.

6. Печатнова Л. Г. Спартанский полис периода архаики и ранней классики // Антология источников по истории, культуре и религии древней Греции. Под ред. В. И. Кузищина. Изд. Алетейя. СПб., — 2000.

7. Плутарх/В.А. Алексеев. Сравнительные жизнеописания. Том1. Ликург и Нума Помпилий. СПб: Суворина — 1891 — 334с.

8. Рассел Б. История западной философии. Академический проект, — 2006 -540с.

9. Рыжо К. Все монархи мира. Древняя Греция. Древний Рим. Византия. — М.: Вече, 1998. — 656 с.

10. Фридрих Шиллер. Собрание сочинений в 7 томах. Том 5. Законодательство Ликурга и Солона. Государственное издательство художественной литературы— 1955 , — 5460с.