Виникнення та розвиток Ольвії і Херсонесу

Вступ

Актуальність теми полягає в тому, що на сьогоднішній день, дана тема є мало дослідженою і викликає низку дискусій серед дослідників, тому потребує більш глибокого та систематичного дослідження, а також аналіз праць відомих дослідників з даного питання. Адже точиться багато дискусій навколо даного питання: по-перше який вплив на громадські стосунки, побут і культуру скіфів та сарматів справляли античні міста-держави, по-друге коли почали створюватися в Криму та Північному Причорномор'ї греками-колоністами?

Мета реферату дослідити історію виникнення та розвиток таких античних міст, як Ольвія і Херсонес, а також їх соціальний та економічний устрій.

Завдання:

— По-перше дослідити історію виникнення та розвиток античного міста Ольвія, як адміністративного, економічного та культурного центру Північного Причорномор’я.

— По-друге дослідити та проаналізувати історію виникнення та розвиток іншого не менш важливого центру античної культури в Північному Причорномор'ї міста — Херсонес.

Хронологічні межі — VII — I ст. до н.е., оскільки в саме цей період такі міста як Ольвія і Херсонес були економічними та культурними центрами Північного Причорномор’я.

Географічні межі — Північне Причорномор’я — Херсонес — сучасне місто Севастополь (Гагарінський район), Ольвія — с. Парутино Очаківський р-н.

Історіографія даної теми представлена працями таких відомих українських дослідників як: С. Б. Сорочан, О. А. Гавриленко, М. В. Зубарь, Л. В. Марченко, Ю. Г. Виноградов та ін. В своїх працях досить широко розкривають питання економічного та культурного життя античних міст Херсонес та Ольвія та їх розвиток спираючись на різні історичні джерела.

Розділ 1. Античне місто Ольвія

У другій половині VII ст. до н. е. перші грецькі поселенці в районі майбутнього ольвійського поліса заснували поселення на о. Березані. Пізніше, у першій половині VI ст. до н. е., на правому березі Бузького лиману, неподалік від місця його впадіння у Дніпровський лиман, поблизу нинішнього с. Парутиного, в 40 км на південь від сучасного Миколаєва, виникла Ольвія, яка з часом стала найзначнішим античним центром Північно-Західного Причорномор’я.

Заснували Ольвію вихідці з Іонії, головним чином з Мілета. Існує думка, що в цьому процесі брали участь також переселенці з Родоса, Хіоса, Самоса. Назва міста «Ольвія» в перекладі з грецької мови означає «щаслива». Її жителів називали ольвіополітами. У творах деяких античних письменників і вчених місто називалося Борисфеном (за грецькою назвою Дніпра), а його жителі - борисфенітами. Певно, це пояснюється тим, що Ольвія знаходилася неподалік від гирла Дніпра, а цю ріку греки вважали однією з найбільших рік у світі.

Найбільш рання частина Ольвії повністю ще не досліджена. Проте відомо, що не пізніше другої половини VI ст. до н. е. тут виникла священна ділянка — теменос, на південь від якої розмістилася торговельно-адміністративна площа — агора. Наявність релігійних і торговельно-адміністративних центрів дає підставу говорити про виникнення міста, можливо, і поліса вже у VI ст. до н. е. На цей ранній етап формування поліса припадає і початок випуску грошей. Не пізніше як з другої половини VI ст. до н. е. в Ольвії почалося карбування власної бронзової литої монети у вигляді дельфінів.

До цього часу належить і поява цілого ряду невеликих поселень на узбережжі Бузького і Березанського лиманів, населення яких займалося переважно сільським господарством. Матеріальна культура жителів цих поселень мала яскраво виражений еллінський характер, що свідчить про їх грецьке походження. Звідси можна припустити, що за умов проживання на новоосвоєних землях греки мали й певні античні форми об'єднання. Тому, найімовірніше, вони могли входити до складу ольвійського поліса як його хора. Якщо це так, то межі ольвійської хори на той час на заході проходили по східному берегу Березанського лиману, а на півночі сягали, очевидно, широти Миколаєва[1].

З V до останньої третини IV ст. до н. е. поліс поступово зміцнювався, розвивалася його економіка. Розгорнулося міське будівництво: напівземлянкові житла другої половини VI — початку V ст. до н. е. поступаються наземним будинкам; розвиваються сільське господарство та різні ремесла — металоробне, металообробне, гончарне, будівельна справа. З початку V ст. до н. е. Ольвія розпочала карбування литої монети звичайної круглої форми — так званих асів, на лицевому боці яких вміщувалося зображення Афіни, Горгони або Деметри. Слід зазначити, що ці монети з’явилися раніше від римських асів і у ваговому відношенні різнилися від них.

Існує думка, що в 30-ті роки V ст. до н. е., під час понтійської експедиції Перікла, Ольвія ввійшла до складу Афінського морського союзу, що було пов’язано для неї з деякими економічними обмеженнями з боку Афін. Проте вже в передостанньому десятиріччі V ст. до н. е. Ольвія вийшла з цього союзу, про що свідчить випуск власної серії срібних монет загальногрецького зразка (за діючими законами членам Афінського союзу карбувати срібні монети заборонялося). На цей час економіка поліса ще більше зміцніла, на що вказує, зокрема, поява на рубежі V і IV ст. до н. е. монет, які незаперечно свідчать про перехід монетної справи під контроль держави. Про заходи, спрямовані на впорядкування грошового обігу, вказують також епіграфічні дані, зокрема декрет середини IV ст. до н. е., який зобов’язував провадити всі торговельні розрахунки лише в ольвійській монеті.

Значне місце в економіці Ольвії у цей період посідала торгівля з античними містами Середземномор’я та Понту. Протягом VI — IV ст. до н. е. поступово відбувалася певна переорієнтація торговельних зв’язків. Так, якщо в VI ст. до н. е. основними контрагентами Ольвії були переважно середземноморські центри Хіос, Самос, Родос, Корінф, район Аттіки, то з появою на історичній арені в V ст. до н. е. Афін основну роль почала відігравати торгівля саме з ними. Проте вже в IV ст. до н. е. після виходу Ольвії зі складу Афінського союзу набуває розвитку торгівля Ольвії з південнопонтійськими центрами, зокрема Гераклеєю і Сінопою.

Вигідне географічне розташування Ольвії неподалік від гирла Дніпра і Південного Бугу сприяло встановленню за її посередництвом найтісніших зв’язків античних міст з осілим населенням Лісостепу та кочовими племенами степової зони Східної Європи. Про досить жваві зв’язки з місцевими племенами свідчить, зокрема, розповідь Геродота про скіфського царя Скіла, який мав в Ольвії розкішний палац з біломармуровими сфінксами й грифонами[2].

За даними Геродота, з Ольвією сусідили осілі племена калліпідів, яких він називає також елліно-скіфами; на північ від них жили землеробські племена алазонів та скіфів-орачів. Усі ці племена займалися землеробством, скотарством, рибальством і були заінтересовані у збуті своєї сільськогосподарської продукції грекам в обмін на ремісничі вироби. Торговельні зв’язки Ольвії на ранньому етапі її існування простежуються до Середнього Подніпров'я на півночі та Приуралля — на сході. З IV ст. до н. е. провідне місце в торгівлі з племенами, що жили на північ і схід від Азовського моря, почав відігравати Боспор.

Ольвія являла собою типовий античний поліс, політичний устрій якого — демократична рабовласницька республіка. Органи державного управління поділялися на законодавчі й виконавчі. Законодавчі функції належали народним зборам (що скорочено називалися «народом») і раді, від імені яких видавалися декрети й постанови. Народні збори, що в них юридично могли брати участь усі повноправні громадяни, вирішували питання зовнішньої політики, оборони держави, взаємовідносин з навколишніми племенами, зокрема організацію посольств. Народні збори видавали закони про грошовий обіг, розв’язували питання про забезпечення населення продовольством у неврожайні роки, приймали постанови про надання привілеїв купцям і звільнення їх від сплати мита, надання громадянських прав іноземцям. Вони ухвалювали декрети про нагороди громадян, які робили важливі послуги своєму місту, «щоб, — як пишеться в одному з таких декретів, — і всі інші громадяни були також стараннішими в послугах батьківщині, бачачи, що благодійники удостоюються належної шани».

До функцій ради входило попереднє обговорення всіх найважливіших питань державного життя, після чого ці питання виносилися на розгляд народних зборів. Крім того, рада контролювала роботу органів виконавчої влади, займалася іншими питаннями, зокрема перевіркою здатності кандидатів займати державні посади перед їх виборами або призначенням.

Виконавчу владу здійснювали різні колегії - магістратури або окремі службові особи — магістрати, які обиралися на народних зборах відкритим голосуванням строком, як правило, на один рік. Найвищою магістратурою була колегія архонтів з п’яти чоловік. Вона не тільки керувала всіма іншими колегіями, а й могла скликати в разі потреби народні збори, особливо в момент загрози нападу ворогів. Архонти стежили також за станом фінансів, карбуванням грошей.

Безпосередньо фінансовими справами займалися дві колегії: колегія Дев’яти й колегія Семи. Доходи держави складалися зі збирання мита, добровільних пожертвувань, податків на жертвоприношення, платежів за орендоване державне майно, стягання штрафів та конфіскацій майна. Головними статтями видатків були будівництво та ремонт міських укріплень і громадських споруд, влаштування громадських свят і спортивних змагань, нагородження громадян, які особливо відзначилися, посольств, «дари» сусіднім племенам, заготівля продовольства у неврожайні роки. Скарбниця, священна казна, а протягом деякого часу карбування монет перебували у віданні колегії Семи.

Колегія стратегів з шести чоловік відала військовими справами, дбала про обороноздатність і захист держави. Вона відповідала за комплектування війська і керівництво ним. Колегії агораномів з п’яти чоловік та астиномів стежили за порядком на ринках, особливо на агорі, за якістю товарів, правильністю мір та ваги. Існувала ще колегія ситонів, яка повинна була дбати про закупівлю хліба на випадок неврожаю, його зберігання і продаж громадянам за встановленими цінами.

До складу державного апарату входили й одноособові посади гімнасіарха, що керував гімнасіем і, певно, іншими формами навчання та фізичного виховання юнацтва, влаштуванням різних змагань; глашатая, який оголошував на народних зборах, у театрі та громадських місцях декрети й постанови; секретарів, жерців та ін. 3,35].

В Ольвії існував також суд, що складався з кількох відділів; кожний з них відав певним колом питань. У судочинстві брали участь судді, обвинувачені, свідки. Визнаних винними штрафували, іноді як міру покарання щодо них застосовували конфіскацію майна тощо. Особливо суворо карали вільновідпущеників, їх навіть могли повернути знову в рабство.

Вільна частина населення Ольвії в етнічному й економічному відношенні у VI — на початку V ст. до н. е. становила, очевидно, більш однорідну масу, ніж у наступні часи. В місті не було різкої майнової диференціації, серед жителів хори не існувало власників великих господарств або садиб. Населення периферії у пізньоархаїчний час складалося з малозаможних людей, як видно, вільних землеробів, побут і економічні можливості яких мало чим різнилися від умов життя і становища рядових городян. Згодом, судячи з повідомлень римського граматика першої половини V ст. н. е. Макробія, в місті вже існували досить гострі соціально-економічні суперечності та була, очевидно, значна кількість рабів.

Все це виразно виявилося під час ускладнення зовнішньополітичного становища Ольвії в останній третині IV ст. до н. е., у зв’язку з походами Александра Македонського та утворенням його держави. У 331 р. до н. е. Ольвію обложив один з полководців Александра — Зопіріон, який з 30-тисячним військом вирушив у завойовницький похід у Північне Причорномор’я, щоб підкорити Скіфію. Становище обложеної Ольвії було тяжке: регулярного війська вона не мала, військова організація її базувалася на народному ополченні. За Макробієм, державі довелося вжити надзвичайних заходів, щоб привернути на свій бік широкі верстви суспільства: рабам вона надала волю, іноземцям, які проживали в Ольвії, — права громадянства, усім було скасовано борги. Цим держава намагалася розширити ряди захисників міста і водночас послабити внутрішні соціальні суперечності, підвищити заінтересованість усіх жителів Ольвійської держави в перемозі над ворогом. Місто вистояло у цій боротьбі, і Зопіріон мусив зняти облогу. Таким чином, Ольвія зуміла не тільки вистояти в цьому тяжкому випробуванні, а й зберегти свій економічний потенціал, достатній для того, щоб після відходу ворожих військ взятися за перебудову міста, розвиток його господарства, забезпечити піднесення торгівлі.

В останні десятиріччя IV ст. до н. е. значно зміцніли зв’язки Ольвії з її колишньою метрополією — Мілетом. Громадянам обох міст були надані права ісополітії, тобто громадяни Мілета користувалися в Ольвії всіма правами ольвіополітів, так само як і ольвіополіти в Мілеті[4].

Кінець IV — III ст. до н. е. були для Ольвії періодом найбільшого розквіту. В цей час розгорнулося велике будівництво, як монументальне — культове і міське, так і приватне: іноді переплановувалися і перебудовувалися цілі райони. Територія міста досягла максимальних за всю його історію розмірів — близько 50 га. На кінець IV ст. до н. е. припадає і грошова реформа, коли Ольвія почала карбувати власну золоту монету.

Розвивалися гончарне, металургійне, ткацьке, косторізне та інші ремесла, певною мірою рибальство (в Ольвії існував окремий рибний ринок). Значно розширився ареал торговельних зв’язків та обсяг торгівлі. Поряд з традиційними для IV ст. до н. е. торговельними зв’язками з Сінопою та Гераклеєю, зав’язалися відносини з Пергамом, Самосом, Косом, Кнідом, які в цей час вийшли на історичну арену у зв’язку з утворенням нових елліністичних держав.

Особливо велику роль у торгівлі з Ольвією почав відігравати Родос. Як і в попередні часи, головними статтями імпорту лишалися маслинова олія, вино, парадний посуд, прикраси тощо. Вивозилися зерно, худоба, шкіра й інші сільськогосподарські товари. У III ст. до н. е. Ольвія торгувала також з Александрією Єгипетською, звідки головним чином вивозилися тканини, скло, предмети торевтики (художня обробка металу), у меншому обсязі - керамічна продукція.

Піднесення економіки й культури міста супроводжувалося розвитком його сільськогосподарської округи — хори. Відновлювалося життя на багатьох старих поселеннях, засновувалися нові. Розширилося використання у будівництві каменю, житла будувалися на зразок міських. В цей час з’явилися досить великі садиби. Проте чіткої єдиної системи землевпорядкування, характерної, наприклад, для Херсонеса, тут поки ще не простежується, що може свідчити про відсутність державної регламентації а цього питання.

Приблизно з кінця III — першої половини II ст. до н. е. Ольвія вступила в період соціально-економічної та політичної кризи, що охопила майже весь грецький світ. Спостерігається зубожіння середніх верств населення і зосередження величезних багатств у руках окремих осіб. Про різку майнову поляризацію ольвійського населення свідчить, зокрема, одна з найяскравіших лапідарних пам’яток того часу — декрет на честь ольвійського багатія і громадського діяча Протогена, який дав у борг Ольвії велику суму грошей для закупки хліба у неврожайні роки, відбудови старих і будівництва нових укріплень, придбання подарунків вождям ворожих племен. У середовищі ольвійських рабовласників і багатіїв Протоген, судячи з ряду інших декретів, був не єдиним «благодійником». Позичаючи державі гроші, тим самим такі, як Протоген, створювали умови для свого дальшого збагачення та експлуатації населення. Гострі соціальні суперечності існували і в другій половині II — першій половині І ст. до н. е., про що красномовно свідчить один з ольвійських написів того часу — декрет на честь Нікерата.

Поряд із загостренням внутрішніх суперечностей, які роздирали ольвійське суспільство, значно погіршало і зовнішньополітичне становище держави, що зумовлювалося ускладненням політичної обстановки в античному світі в цілому та змінами в оточенні самої Ольвії. У Північне Причорномор’я просунулися сарматські племена, які відтіснили від Ольвії частину її давніх сусідів, з якими місто підтримувало в основному мирні стосунки.

Нові сусіди дивилися на Ольвію як на джерело збагачення. Їй постійно загрожували напади навколишніх племен, вождям яких — Сайтафарну та іншим — вона сплачувала данину. Ремесла і сільське господарство Ольвії почали занепадати, скоротилася торгівля, майже припинилося міське будівництво. Поступово завмирало життя на поселеннях периферії. Особливо гостра ситуація склалася під час загрози нападу на Ольвію войовничих племен галатів, які наприкінці III ст. до н. е. проникли на територію Фракії. Тяжке становище Ольвії в дуже похмурих тонах змальовано в декреті на честь Протогена. Частина жителів залишила Ольвію; раби й мікселліни перейшли на бік ворогів.

Сусідні племена скіфів, фісаматів і савдаратів, побоюючись жорстоких галатів, мали намір укритися за стінами Ольвії. Невідомо, чи відбулося нашестя галатів, але становище Ольвії не поліпшилося: у II ст. до н. е. вона підпала під протекторат пізньоскіфської держави Криму. Поряд із звичайною монетою в Ольвії почалося карбування монети скіфського царя Скілура. Після поразки Скіфського царства (при царі Палаці у його війні з Херсонесом) в останні роки II — перші десятиріччя І ст. до н. е. Ольвія потрапила в залежність від понтійського царя Мітрідата VI Євпатора (121 — 63 до н. е.), під владою якого на той час уже перебували Боспор і Херсонес. Готуючись до війни з Римом, Мітрідат VI розмістив у Ольвії гарнізон та переселив до неї частину жителів південнопонтійського міста Армени (поблизу Сінопи).

У 70-ті роки І ст. до н. е. Ольвія, мабуть, вийшла з-під влади Мітрідата. Полишена сама на себе, вона не раз зазнавала нападів войовничих племен. Про це відомо, зокрема, з промови Діона Хрисостома, якому в Ольвії розповідали, що «місто вже кілька разів перебувало в руках ворогів». Соціально-економічна і політична криза, що охопила колись квітучий поліс, завершилася всередині І ст. до н. е. найстрашнішим за всю історію Ольвії розгромом. Вона зазнала нападу з боку гетів Дністро-Дунайського межиріччя під проводом Буребісти. Після цієї навали місто остаточно втратило значення одного з найважливіших торговельно-економічних центрів Північного Причорномор’я[5,26].

Розділ 2. Херсонес

античний місто ольвія херсонес Другим великим осередком античної цивілізації в Північному Причорномор'ї було західне узбережжя Криму. Найбільше місто тут — Херсонес Таврійський (в перекладі - півострів таврів) — засноване у 422 — 421 рр. до н. е. вихідцями з дорійського міста Гераклеї Понтійської. Знаходилося воно у південно-західній частині Криму на західній околиці сучасного Севастополя, на березі Карантинної гавані. Місцеположення Херсонеса на скелястому мисі, оточеному бухтами, зручними для мореплавства, з точки зору його оборони було дуже вигідним. Знахідки уламків іонійської кераміки, які датуються VI ст. до н. е., дають підставу вважати, що, можливо, на місці Херсонеса до його заснування було невелике іонійське поселення.

З часу свого виникнення Херсонес, на відміну від інших античних міст Північного Причорномор’я, перебував у ворожому оточенні: в горах жили племена таврів-скотарів, а степи Криму були зайняті кочовими скіфами, які пізніше ввійшли до складу Скіфського царства в Криму. Становище було настільки небезпечним, що херсонесити мусили укріплювати не тільки місто, а й його сільськогосподарську округу. Існує припущення, що оборонні стіни мала, зокрема, найдавніша сільська територія Херсонеса на Маячному півострові (так званий Страбонівський Херсонес). Напружена обстановка стримувала встановлення економічних зв’язків Херсонеса з місцевим населенням Криму. Тому господарською основою міста стало власне розвинуте багатогалузеве сільське господарство, а згодом і ремесла.

Приблизно наприкінці IV ст. до н. е. почався бурхливий економічний і політичний розвиток Херсонеса, що особливо яскраво виявився у III ст. до н. е. Збільшилася основна землеробська територія поліса. Крім сільськогосподарських ділянок — клерів, що виникли на початку IV ст. до н. е. на Маячному півострові і займали площу близько 360 га, на рубежі IV — III — на початку III ст. до н. е. державою була додатково розмежована територія Гераклейського півострова, площею близько 12 тис. га. Загальна кількість клер зросла з 80 — 90 до 450 — 470. На відміну від клерів Маячного півострова, площа кожного з яких становила 4,5 га, клери Гераклейського півострова мали в середньому розміри близько 26,4 га кожний. На ділянках до 50% площі займали виноградники; зернових культур вирощували порівняно мало — тільки для внутрішніх потреб. Кожний клер мав садибу. Ділянки надавалися вільним херсонеситам в особисту власність, в оренду, на відкуп тощо. Для обробітку угідь великих клерів використовувалися раби. Крім великих землевласників та рабів, хору населяли різні групи залежного і напівзалежного різноетнічного населення, а також вільні общинники.

До складу поліса після розпаду у 339 р. до н. е. Скіфської держави Атея ввійшли землі Північно-Західного Криму, в тому числі Керкінітіда — античне місто, засноване наприкінці VI — на початку V ст. до н. е. Виникли нове місто Калос Лімен та цілий ряд поселень різних типів: укріплення, поселення, розташовані поряд з невеликими фортецями, комплекси вілл та неукріплені садиби. Ці райони постачали Херсонес головним чином хлібом. Слід зазначити, що питання про забезпечення міста хлібом стояло досить гостро. Так, у Херсонеській присязі була окрема стаття, яка забороняла вивозити хліб з рівнини у будь-які інші пункти, крім Херсонеса[6].

Поряд з сільським господарством, розвивалися ремесла, зокрема керамічне, металообробне, ткацьке. Значне місце посідало гончарство. Під час розкопок у Херсонесі відкрито кілька керамічних майстерень, де виготовлялися амфори, столовий та кухонний посуд, художня кераміка тощо. Розвивалося також морське рибальство, рибозасолювальне виробництво, соляний промисел. Вино, риба, сіль та деякі інші продукти були основними товарами, що йшли на експорт у внутрішні райони Північного Причорномор’я.

Певну роль в економіці міста відігравала торгівля. Наприкінці V — на початку IV ст. до н. е. встановилися досить жваві зв’язки Херсонеса з Гераклеєю Понтійською, Фасосом та Сінопою. Розвивалася також торгівля з Ольвією, Боспором та середземноморськими містами. Гераклея Понтійська, яка активно підтримувала Феодосію в її боротьбі з Боспором за незалежність, не могла не бачити реальної загрози і Херсонесу з боку останнього. Гераклея як метрополія була кровно заінтересована у збереженні незалежності Херсонеса від Боспору. Цим, зокрема, значною мірою пояснюються подальші тісні зв’язки Херсонеса з Гераклеєю. У ряді офіційних документів навіть перших століть нашої ери херсонесити називають Гераклею своєю матір'ю. Значення для економіки Гераклеї торговельних відносин з Херсонесом, зокрема після встановлення між ними прямого зв’язку Чорним морем, особливо посилилося з втратою впливу Гераклеї на Феодосію після приєднання останньої до Боспору. На початку IV ст. до н. е. Херсонес почав карбувати власну дрібну срібну монету. Загалом торгівля, особливо посередницька, в економіці Херсонеса відігравала, очевидно, меншу роль, ніж в інших державах Північного Причорномор’я. Усе це сприяло тому, що Херсонес менше, порівняно з іншими містами, зазнав впливу місцевих племен і продовжував лишатися грецьким містом.

Економічне зміцнення держави сприяло розвиткові міста. Зросла його територія. В місті, що мало регулярну прямокутну систему планування, були збудовані храми, театр і ряд інших монументальних споруд. Місто оточувала система міцних оборонних стін з фортечними брамами та вежами. Особливо надійні укріплення мав порт.

Херсонес, який за державним ладом на ранніх етапах історичного розвитку являв собою типовий рабовласницький демократичний поліс, згодом набув деяких рис централізованої, елліністичної держави, хоча й зберіг ряд інститутів, характерних для полісної системи. Влада перебувала в руках багатих греків-рабовласників. Один з написів називає їх «природними громадянами». Верховні органи — народні збори і рада — вирішували питання зовнішньої політики і внутрішнього життя. Ряд державних установ наслідував форми, типові для Мегар (метрополії Гераклеї Понтійської). Зокрема, члени ради або однієї з її комісій, як і в Мегарах, називались ейсимнетами (розсудливими). У перші століття нашої ери ця назва зникає, замість неї в епіграфічних пам’ятках згадуються проедри. Локальною особливістю Херсонеса, що виділяла його серед держав Північного Причорномор’я, була також наявність службової особи, яку називали царем (басилевсом). Назва «цар» мала досить умовний характер. Цар був епонімом — особою, ім'ям якої при датуванні державних документів називався рік. Цим, а також релігійними справами, обмежувалися функції царя. Пізніше титул царя взагалі втратив будь-який практичний сенс і був символічно перенесений на богиню Діву, яка звалася «царюючою».

Виконавчу владу здійснювали різні колегії: номофілаків — «стражів закону», які контролювали виконання державних декретів і постанов; симнамонів, які виконували обов’язки глашатаїв і стежили за вирізьбленням відповідних текстів на кам’яних плитах. Головною магістратурою була колегія деміургів або архонтів (питання щодо назви цієї колегії остаточно не з’ясоване)[7].

Економічний розквіт Херсонеса супроводжувався посиленням майнової та соціальної диференціації населення, загостренням внутрішньої кризи Херсонеської держави. Тут неодноразово виникали серйозні соціальні конфлікти, постійно точилася боротьба за владу між прихильниками демократичної та олігархічної форм правління. Про це свідчить, зокрема, одна з найцікавіших пам’яток — Херсонеська присяга, вирізьблена на мармуровій плиті, що її повинен був давати кожен херсонесит. Поява такої присяги наприкінці IV — на початку III ст. до н. е. була, очевидно, зумовлена спробою повалити демократичний лад, можливо, існуванням короткочасрюї тиранії. Присяга яскраво змальовує картину життя Херсонеса у той час. В ній, зокрема, йдеться про вірність демократичному устрою Херсонеса, служіння народові, боротьбу проти спроб відторгнення будь-яких частин держави, до складу якої, за текстом, входили Керкінітіда, Калос Лімен та інші міста. Особливу увагу приділено необхідності протидії змовам.

За умов існування приватної власності на землю, можливості її продажу і купівлі, продажу навіть громадських ділянок, мало місце зростання концентрації земельних угідь у руках небагатьох власників, що досить чітко простежується вже на рубежі III і II ст. до н. е. Це призводило до дальшого розшарування населення, загострення соціальних суперечностей[8].

Значні зміни спостерігаються і в зовнішньополітичному становищі Херсонеса, зокрема в його стосунках з навколишніми племенами. Так, у III — II ст. до н. е. у сусідів Херсонеса — скіфів Криму — виникла держава на чолі з Скілуром, яка невдовзі стала досить сильною. Свої зусилля скіфи спрямували на завоювання грецьких морських портів, щоб налагодити безпосередню морську торгівлю з грецькими державами Чорноморського і Середземноморського басейнів[9].

Певно, вже з другої половини — кінця III ст. до н. е. розпочалися перші сутички Херсонеса з Скіфською державою. Агресія скіфів у той час була спрямована головним чином на херсонеські володіння у Північно-Західному Криму. На рубежі III і II ст. до н. е. скіфи напали на Херсонес. За таких несприятливих умов Херсонес намагався скористатися з ворожих відносин між скіфами і сарматами. Останні на той час становили вже досить значну силу. В 179 р. до н. е. Херсонес, уклавши договір «про дружбу» з царем Понтійської держави Фарнаком І, подібно до сарматського царя Гатала, ввійшов до коаліції припонтійських держав. Можливо, що союзницькі відносини з сарматами, а також з Боспорською державою існували і раніше. За договором Фарнак І зобов’язався бути «другом херсонеситів», а в разі, «якщо сусідні варвари виступлять походом на Херсонес чи підвладну херсонеситам країну або кривдитимуть херсонеситів», виступити на його захист. Проте вже приблизно в середині II ст. до н. е. Північно-Західний Крим опинився під владою скіфів, яким у їхній боротьбі проти Херсонеса, можливо, допомагали таври. Наприкінці II ст. до н. е. Херсонес, потрапивши у скрутне становище, змушений був звернутися за допомогою до Мітрідата VI Євпатора. Не виключено, що підставою для цього могла бути згадана угода, укладена з понтійським царем Фарнаком І. Втручання у боротьбу між Херсонесом і скіфами було вигідне Мітрідату, який мав намір закріпитися на узбережжі Північного Причорномор’я. У 110 р. до н. е. він відправив на допомогу Херсонесу військо на чолі з полководцем Діофантом. Почесний декрет Херсонеської держави на честь Діофанта розповідав саме про ці події. Під час походу військо Діофанта підкорило таврів, примусило скіфів відступити на свою територію, оволоділо Неаполем Скіфським і фортецею Хабеями. Через рік скіфи вийшли з-під влади царя Мітрідата VI Євпатора, у зв’язку з чим він знову послав у Крим Діофанта. Під час другої експедиційної кампанії Діофант до свого війська залучив «найсильніших з громадян» Херсонеса. Він знищив майже все скіфське військо і знову рушив на Хабеї та Неаполь Скіфський. Очевидно, під час цього походу скіфи зазнали остаточної поразки. Проте допомога Понтійської держави не пройшла даром і для Херсонеса: він потрапив у залежність від Боспору, верховним правителем якого став Мітрідат VI Євпатор[10,34].

Висновки

Отже під час даного дослідження можна зробити такі висновки, що ці два величні міста — Ольвія і Херсонес були як культурними так і економічними центрами Північного Причорномор’я.

Усі причорноморські міста-поліси, в тому числі і Ольвія і Херсонес, були демократичними або аристократичними республіками, де раби, жінки та іноземці не мали прав громадянства. Найвищим органом законодавчої влади були народні збори. Виконавча влада перебувала в руках колегій і човників. Окремо існувала судова влада. Усі міста карбували власні монети.

А також можна сказати що саме завдяки існуванню цих грецьких міст-колоній розвивалася торгівля і в південній та центральній частині україни. Грецькі міста активно вели торгівлю з місцевим населенням та кочовими скіфами, обмінювали ювелірні вироби, вина, кераміку на м’ясо, шкури та іншу сільсько-господарську продукцію.

Щодо побуту і культури причорноморських грецьких держав, то вони мали багато спільного зі способом життя і культурою античного світу. Жителі міст вважали себе греками. Фізичне та інтелектуальне виховання молоді здійснювалося в навчальних закладах-гімназіях. Населення міст суціль було письменним. У суспільному й культурному житті важливе місце посідав театр. Дуже популярним був спорт. У містах працювали вчені-філософи та історики. У V ст. до н. є. Ольвію відвідав «батько історії» Геродот, який залишив найдавніший опис України-Скіфїї.

Основу релігійних вірувань колоністів становило багатобожжя. Особливо популярним з богів був Аполлон — заступник колоністів. Поряд з культами божеств існували культи героїв — Ахілла й Геракла. Відправленням культів керували жерці. Деякого поширення набули також скіфські і сарматські культи плодючості, а в римські часи — культи римських імператорів. У Боспорі в перші століття н. є. поширювалось християнство, яке захопило також Херсонес.

У мистецтві переважали еллінські художні традиції, хоча значно поширились варварські елементи. Художники малювали релігійні й міфологічні сюжети, створювали портрети. Інтер'єри будинків, гробниці розписували фресками. Підлогу багатьох будинків вимощували мозаїкою. Красиво розмальовували вази. Міста прикрашали статуї. Прикраси грецького виробництва були популярні в середовищі скіфської і сарматської знаті.

Отже протягом тисячолітнього існування в Північному Причорномор'ї античні міста-держави чинили великий вплив на розвиток місцевих племен: скіфів, сарматів, слов’ян.

Список використаних джерел та літератури

1. С. Я. Ольговський. Херсонеська держава. Давньогрецькі міста-колонії Північного Причорномор’я: навчальний посібник. — К.: КНУКіМ, 2007

2. Ю. Г. Виноградов. Политическая история Ольвийского полиса. VII—I вв. до н.э. Историко-эпиграфическое исследование. — М.: Наука, 1989. — 284 с.

3. Ю. Г. Виноградов. Декрет в честь Антестерия и кризис Ольвийского полиса в эпоху эллинизма // Вестник древней истории. — 1984. — № 1. С. 51−80.

4. Ю. Г. Виноградов, П. О. Карышковский. Проблемы политической и социально-экономической истории Ольвии второй пол. IV в. до н.э. // Вестник древней истории. — 1982. — № 4. — С. 26−46; 1983. — № 1. — С. 21−39.

5. О. А. Гавриленко. Правові основи валютного регулювання в Ольвійській державі на початку IV ст. до н. е. // Держава і право. Зб. наук. праць (Інститут держави і права ім. В. М. Корецького НАН України). — 2002. — № 17. — С. 26−31.

6. http://www.myslenedrevo.com.ua/uk/Edu/ForStudents/AnticStates.html

7. С. Б. Сорочан, М. В. Зубарь, Л. В. Марченко. Херсонес, Херсон, Корсунь. — Київ: Стилос, 2003

8. П. Шубарт. Пізнай свій край, або Україна чудесна// Чорноморські новини, 2007. — № 117−118.

9. О. А. Гавриленко. Античні держави Північного Причорномор’я: біля витоків вітчизняного права (кінець VII ст. до н. е. — перша половина VI ст. н. е.). Монографія. — Харків: Парус, 2006. — 352 с.

10. О. А. Гавриленко. Особливості правосвідомості громадян північнопричорноморських держав античної доби // Часопис Київського університету права. — 2006. — № 1. — С. 30−35.