Державотворчі процеси в УНР в часи Центральної Ради та Директорії

Міністерство Освіти та Науки України Дніпропетровський національний університет ім. О. Гончара Центр заочної та вечірньої форми освіти каф. Української історії та етнополітики

КУРСОВА РОБОТА

на тему: «Державотворчі процеси в УНР в часи Центральної Ради та Директорії»

Виконавець:

ст. гр. ІІ - 09 — 1з Коваленко Юрій Леонідович Науковий керівник:

Кандидат історичних наук Доцент Книш Григорій Миколайович м. Днепропетровск

2011 р.

Вступ

Історичний шлях розвитку України і української державності надзвичайно складний і тернистий. Державотворчі процеси в Україні мають свої багатовікові корені і продовжуються досі. Проте в різні історичні епохи вони мали характерні властивості, які слід враховувати на сучасному етапі. Зокрема значний інтерес представляють особливості державного будівництва за часів Центральної Ради, Гетьманату, Директорії і радянської влади в Україні. Політичні лідери зазначених форм державних утворень в Україні вивчаємого періоду намагалися впровадити свої власні принципи управління і часто не враховували попередні надбання у справі розбудови держави.

У процесі боротьби за утвердження державності протягом 1917;1920 рр. недооцінювалися соціальні аспекти. А відсутність національної єдності серед населення Наддніпрянської України і, передусім, серед політичної еліти Української держави, суперечки тощо спричинили послаблення Центральної Ради, чим і скористалися інші держави — Німеччина та Росія. Це сприяло утвердженню влади гетьмана при підтримці Німеччини та подекуди встановлення радянської влади, ініційованою «червоною» Росією. Конфронтація представників влади всередині країни, які керувалися різними принципами державотворення й мали різні політичні цілі, переросла у збройну боротьбу за владу. Вже за часів Директорії, в умовах поглиблення кризи, внаслідок відсутності єдності українських сил у справі державного будівництва республіка парламентського типу еволюціонувала до президентської. Директорія фактично набула рис воєнного режиму.

Досвід минулого, що вміщував як позитивні, так і негативні аспекти змін у державі, необхідно враховувати при здійсненні реформування сучасних державних структур і визначенні повноважень, завдань, взаємовідносин різних гілок влади. Між тим, державотворчі процеси протягом 1917;1920 рр. мало досліджені, хоча досягнення і прорахунки українського державотворення революційної доби сприяли б більш критичному та об'єктивному оцінюванню розбудови держави на сучасному етапі історії України.

Історіографію данної проблематики слід розділити на вітчизняну та історіографію української діаспори.

Історичні набутки української діаспори представляють інтерес, оскільки вони здебільшого ґрунтувалися на спогадах свідків, на матеріалах особистих фондів науковців діаспори, політиків, партійних діячів, які були обізнані з діяльністю українських політичних партій, що брали безпосередню участь у боротьбі за становлення української державності. Серед них слід зазначити Д. Дорошенка, Т. Гунчака, І. Лисяка-Рудницького, І. Нагаєвського, Н. Полонської-Василенко, О. Субтельного тощо, але вони мають переважно загально-історичний, а не державно-правовий аналіз подій зазначеного часу.

Також були використані праці Грушевького, Верстюка, Винниченка, Дорошенко, Кориленко, Солдатенко, Реєнта та інших.

Ця тема є актуальною, адже в період лояльності цих утворень були закладені підвалини будівництва незалежної нашої країни. Вивчаючи данну проблематику можна проаналізувати досягнення та помилки політики керівництва часів Української революції.

Данна курсова робота містить вступ, 2 розділи в яких детально розглянуто державотворчі процеси у ЦР та Директорії, висновок та список використаної літератури.

Розділ 1. Центральна Рада і державотворчі процеси центральна рада директорія універсал

1.1 Утворення Центральної Ради, склад та характеристика Падіння самодержавства викликало могутній підйом національно-визвольної боротьби поневолених народів Російської імперії. На боротьбу за національну незалежність піднявся і український народ. Очолила її

Центральна Рада. Довгий час в радянській історіографії їй давали однозначну оцінку — як буржуазно-націоналістичного, антидемократичного органу української буржуазії, що не міг представляти інтереси українського народу, але наразі ситуація змінилась.

Отже, Центральна Рада утворилася 4 березня 1917 року на зборах київської групи Товариства Українських Поступовців, яке складалося, в основному, з інтелігенції. Спочатку вона нараховувала кілька десятків чоловік. Потім, у квітні, відбувся Український Національний Конгрес, на який прибули делегати від українських політичних партій та організацій. На ньому було перебрано Центральну Раду. Впродовж травня — липня 1917р. Вона поповнилася делегатами від цілого ряду всеукраїнських з'їздів: селянського, другого військового, робітничого. Склад Центральної Ради збільшився до 600 чоловік. [4. С.30−88]

Таким чином, вона поступово трансформувалася в демократичний орган. Враховуючи те, що продовжувалася війна, організувати більш демократичні її вибори було практично неможливо.

Тому можна стверджувати, що з цілому склад Центральної Ради відображав ту соціально-політичну ситуацію в Україні, що склалася після лютого 1917 року. Провідну роль в її політиці відігравала інтелігенція.

Основу Центральної Ради становили середні та заможні селяни, в липні 1917 року вона поповнилась національними меншинами. Вони одержали 30% у Центральний Раді і 18 із 58 — у Малій Раді, що виконувала функції президії. Крім того у виконавчому органі Центральної Ради — Генеральному Секретаріаті, який з червня 1918 року почав виконувати функції уряду автономії. В Україні була посада Генерального секретаря міжнародних справ. Його заступники були представниками трьох найбільших меншин України: російської, єврейської, польської. За політичним складом Центральна Рада була багатопартійною. До неї входили партії українських соціал-демократів, есерів, соціалістів-федералістів, ППС представники, більшовики. Отже, з самого початку свого існування український парламент став на шлях політичного плюралізму. [6. С. 68−72]

Центральна Рада спершу вважала головною метою відродити національну державність у формі автономії України у складі Росії. Остання ж розглядалася нею не як унітарна держава, а як союз рівноправних автономних держав. Ідея повної державної незалежності той час ще не знаходила підтримки у Центральній Раді. Перші реально вагомі кроки на шляху до відродження української державності були зроблені у травні 1917 року, коли Центральна Рада скликала І Всеукраїнський військовий з'їзд, який зажадав від Тимчасового уряду надання Україні автономії і створення української національної армії. Разом з тим, уже на з'їзді найвпливовіші політичні партії Центральної Ради — УСДРП і УПСР припустились величезної помилки, виступивши проти створення постійної національної армії. Їм вдалося провести на з'їзді свою революцію, у якій проголошувалась необхідність заміни постійної армії народною міліцією Таке рішення було дуже небезпечним, тому що в умовах війни і боротьби за відновлення української державності лише національна регулярна арміямогла стати її опорою та гарантом від зовнішньої загрози. [7. С. 10−74]

1.2 Універсали Центральної Ради, як законодавче оформлення ідей державотворення Відомо, що російський Тимчасовий уряд надто вороже — ставився до українських національно-визвольних змагань, проводив відверту шовіністичну політику. Однак втримати закономірний процес українського відродження йому було не під силу. Свідченням цього стало прийняття 10 червня 1917 р., всупереч його волі, 1 Універсалу Центральної Ради, який проголошував автономію України. Всі загальноросійські партії, крім більшовиків, засудили його зміст.

Більшовики України звинуватили Центральну Раду в тому, що «загальний тон» універсалу заступає класові завдання української революційної демократії, висовуючи на перший план національні прагнення деяких верств українського народу"

Дана київськими більшовиками оцінка Універсалу на ділі повністю фальсифікувала його зміст.

Бездіяльність Тимчасового уряду в соціально-економічній сфері і його курс на війну до переможного кінця призводили до послаблення державної влади й падіння популярності урядових партій. У червні 1917 року в Петрограді та інших містах відбулися масові демонстрації, які викликали політичну кризу. [1. С. 211−225]

В Універсалі вказувалося, що Центральна Рада має поповнити представниками від інших народів, що живуть в Україні, після чого стане єдиним найбільшим і найвищим органом революційної демократії краю.

Поповнена рада виділить зі свого складу відповідальний перед нею органГенеральний Секретаріат, що буде представником на затвердження Тимчасовому урядові як носій вищої крайової влади. У згоді з національними меншинами Центральна Рада готуватиме закон про автономний устрій України для внесення його на затвердження Установчих зборів. До затвердження цього закону вона зобов’язиться не здійснювати самочинно автономію України. Комплектування окремих військових частин включно українцями здійснюватиметься під контролем військового міністра.

Зміст Універсалу свідчив про те, що Центральна Рада зробила істотні поступки урядові, який прагнув обмежити певними рамками національновизвольний рух. Для українців цінність укладеної угоди істотно знижувалася тим, що не окреслювалася територія, на яку мала поширитися влада Центральної Ради та її Генерального Секретаріату. Не уточнювалися також повноваження Секретаріату, особливо в його стосунках з місцевими органами Тимчасового уряду, які продовжувались існувати. Однак сам факт вимушеного визнання Центральної Ради з боку центрального уряду мав історичне значення. [8. т.2 С.98−130]

Влада Тимчасового уряду виявилася недовготривалою. Більшовики на чолі з В. Леніним та Л. Троцьким готували Росії державний переворот. Повстання у Петрограді розпочалося 24 жовтня 1917 року. Вночі з 25 на 26 жовтня озброєні загони моряків, робітників і солдатів захопили Зимовий палац та арештували Тимчасовий уряд. Прем'єр міністр О. Керенський втік за кордон.

Незабаром у Москві, 17 губерніальних центрах та інших містах і місцевостях влада перейшла до більшовиків — Велика Жовтнева соціалістична революція, — здійснилась.

Другий Всеросійський з'їзд Рад 25 жовтня 1917 року проголосив перехід всієї влади до Рад, прийняв декрети про мир і про землю, сформував більшовицький уряд — Раду Народних Комісарів на чолі з 3. Леніним.

Рада 7 листопада видала Третій універсал, яким проголошувала утворення Української Народної Республіки, але знову ж таки у федеративному союзі з Росією. Окрім цього в Універсалі Були проголошені такі основні положення:

1. Конфіскація поміщицького, удільного, церковного, монастирського землеволодіння і передання земель трудовому народові без викупу.

2. Встановлення 8-годинного робочого дня та державного контролю за виробництвом.

3. Негайний початок переговорів та укладення справедливого миру між воюючими сторонами.

4. Оголошення повної амністії за політичні виступи та ліквідація смертної кари як міри покарання.

5. Закріплення за населенням усіх прав місцевого самоврядування

6. Забезпечення громадянам усіх прав і свобод: свободи слова і друку, віри, зборів, союзів, страйків, недоторканості особи і житла, рівноправності усіх мов.

7. Визнання за всіма народами, які населяють Україну «національно-персональної автономії» та рівних прав, тощо.

У жовтні 1917 року Центральна Рада на своєму засіданні прийняла резолюцію:

" Визначаючи, що влада у державі повинна перейти до рук усієї революційної демократії, вважаючи недопустимим перехід усієї влади виключно до рук рад, які являються тільки частиною організованої революційної демократії Українська Центральна Рада через це висловлюється проти повстання у Петрограді.

Раднарком, очолений В. Леніним, спочатку визнав за українським народом право на відокремлення й утворення самостійної держави, яке проголосила Декларація прав народів Росії. Про це говорив і писав сам Ленін.

Проте, відчувши реальну загрозу втратити Україну, В. Ленін швидко переорієнтувався. Раднарком РРФСР 4 грудня 1917 р. видав «Маніфест до українського народу» з ультимативними вимогами до Центральної Ради.

Заявляючи, що «Рада Народних Комісарів признає УКР, її право зовсім відділитися від Росії», РНК висувала різні звинувачення Українській Народній Республіці, зокрема стосовно дій Центральної Ради та її уряду на власній території, в Україні, з якими Раднарком не погоджувався. Ультиматум був грубим втручанням Раднаркому у внутрішні справи України.

У відповідь на цей ультиматум Генеральний Секретаріат надіслав Раднаркомові РРФСР ноту, в якій зазначав, що не можна визнавати право народу на самовизначення і грубо порушувати це право, нав’язуючи свої Форми політичного устрою. Проте ця відповідь ситуації не змінила. [3.С.177−186]

У Харкові 11−19 грудня 1917 р. відбувся Перший Всеукраїнський з'їзд Рад, який, визнаючи Україну федеративною частиною Російської республіки, оголосив Центральну Раду поза законом, передавши всю повноту влади тільки Всеукраїнському заїздові Рад, а на місцяхРадам робітничих, селянський і солдатських депутатів. Україна оголошувалася Республікою Рад.

" Народе України, — пишеться з універсалі, -твоєю силою, волею, словом стала на землі Українській Вільна Українська. Народна Республіка.

Справдилася колишня мрія батьків твоїх, борців за вільності і права трудящих!"

Оскільки у складі Росії Україна не могла мати справжньої волі, то «однині Українська Народна Республіка стає самостійною, вільною, суверенною державою!»

Чи було щось протиприродне, незаконне у цьому? Ні. Прагнення до свободи, незалежності, бажання бути господарем на своїй землі, а не житии під владою чужинців — це природне, невід'ємне право кожного народу, кожної нації. Зрештою, Акт проголошення незалежності України відбувся у повній відповідності до Декларації прав народів Росії, прийнятої Раднаркомом Росії 2 листопада 1917 року. [2. С. 55−64]

Україна, — зазначалося в Четвертому універсалі, — хоче жити у мирі та злагоді з усіма сусідніми державами, але жодна з них не повинна втручатися у внутрішнє життя України. До скликання парламенту — Установчих зборіввлада тимчасово буде належати Центральній Раді та її виконавчому органу-Раді Народних Міністрів. Тут же було доручено самостійно проводити переговори про мир з державами Центрального блоку і домагатися укладення справедливого миру. Щодо нашестя «петроградських більшовиків, що нищать та руйнують наш край, приписується Правительству твердо і рішуче взятись до боротьби з ними». [10. С. 20−170]

Щодо аграрного питання в Універсалі повідомлялося: «Земельна комісія… вже виробила закон про передачу землі трудовому народові, без викупу, прийнявши за основу скасування власності (очевидно помішицькоїі соціалізацію землі». Проект закону планувалося розглянути і прийняти на трудящих неодмінно відбулась ще до початку весняних робіт". Усі ліси, води і надра конфісковувались у попередніх власників і переходили у власність держави.

Проголошувалася націоналізація «найважливіших галузей торгівлі», весь дохід від якої «піде на користь народові». Встановлювалася монополія держави на зовнішню торгівлю. Для конкретної реалізації цих положень уряд повинен подати проекти відповідних законів, а також видати розпорядження про «монополію держави на виробництво заліза, шкір, тютюну та інших товарів і продуктів, з яких найбільше бралося прибутків з робочих класів на користь нетрудящих класів» .

Встановлювався контроль держави над усіма банками, «які допомагали визискувати трудові класи.» З цього часу кредити банків повинні були надаватися «головним чином на підтримку трудового населення та розвиток народного господарства в Україні .»

Цікаво, що Центральна Рада, проголосивши незалежність України, і надалі не відкидала можливості укласти федеративний союз «з народними республіками колишньої Російської держави». [11. С.50−64]

Ось таким був цей відомий документ Четвертий Універсал Центральної Ради без сумніву прогресивний, без сумніву, не зважаючи на певні недоробки і неясності, — історично значущий. Він завершив складний і нелегкий процес становлення у ті роки Української державності.

Проголошення суверенної Української Народної Республіки викликало значний міжнародний резонанс. Її визнали в 1918 році: Румунія, Франція, Великобританія, США, Німеччина, Австро-Угорщина, Болгарія, Туреччина, Японія, Китай, Португалія, Данія, Греція, Норвегія, Ірак, Іспанія, Фінляндія, Польща, Швеція, Швейцарія та інші; у 1919 році - Угорщина, Чехословаччина, Ватикан, Голландія, Італія тощо". [10. С.171−173]

1.3 Конституція УНР Конституція мала підназву:" Статут про державний устрій, права і вільності УНР". Вона складалася з восьми розділів і 85 статей: І розділ — Загальні постанови. ІІ розділ — Права громадян України. ІІІ розділОргани влади УНР. IV розділ — Всенародні збори УНР. V розділ — Про Раду Народних Міністрів УНР. VI розділСуд УНР. VII розділ — Національні союзи. VIII розділПро тимчасове припинення громадянських свобод.

У розділі «Загальні постанови» підкреслювалося, що УНР — держава «суверенна, самостійна і ні від кого не залежна», а носієм державного суверенітету є весь український народ, всі громадяни України, які проживають на її території. Реально свій суверенітет народ здійснюватиме через Всенародні збори України (ст.3)

Звертає на себе увагу ст. 4, де зазначалося, що територія України — єдина, неподільна і без згоди 2/3 депутатів Всенародних зборів ніяка зміна кордонів України, а також ніяка зміна у державно-правових відносинах якоїсь частини території держави до всієї цілісності неможлива. «Не порушуючи єдиної своєї власті, -підкреслюється у ст. 5 — УНР надає своїм землям, волостям і громадам права широкого самоврядування». Усім націям і національностям, які населяють Україну, надавалося право на «впорядкування своїх культурних прав у національних союзах».

Відразу за першим загальним розділом йшов розділ про громадянські права і свободи. Отже, у тогочасній Українській державі велике значення надавалося проблемі проголошення і гарантування прав та свобод громадянам.

Громадянином УНР вважалася кожна особа, яка набула це право у передбаченому законодавством порядку. Інститут подвійного громадянства не допускався. Позбавити людину прав громадянства міг тільки суд республіки. Ніхто не обмежувався на території України у свободі слова, друку, віросповідання, створення організацій і союзів, праві на страйк, якщо тільки вказані дії не мали характеру кримінального злочину. На території УНР скасовувалась як вид покарання смертна кара, тілесні покарання та ті, що ображали людську гідність і честь. Скасовувалась як покарання конфіскація майна. Виборче (активне і пасивне) право надавалося тільки громадянам УНР, яким на день виборів виповнилося 20 років. Виборче право було загальним, рівним, таємним.

Не могли голосувати і бути обраними тільки особи, визнані у законному порядку душевнохворими. У наступних чотирьох розділах Конституції йшлося про вищі органи влади, управління і судові органи. Основу побудови структури вищих органів держави становила відома теорія розподілу влади — на законодавчу, виконавчу і судову. Отже, найвища законодавча влада вручена, згідно з Конституцією, Всенародним Зборам, виконавча — Раді Народних Міністрів, судова Генеральному Суду. Місцевими органами влади й управління стали виборні Ради та управи — у громадах (сільських і міських), волостях і землях.

Парламент країни — Всенародні Збори — мав обиратися населенням на основі рівного, прямого, загального, таємного голосування за пропорційною системою виборів: депутат від 100 тис. жителів строком на три роки. Проголошувався принцип депутатської недоторканості, вводилася оплата праці депутатів. Закони приймалися тільки парламентом. Він встановлював бюджет країни, оголошував війну, укладав мир, тощо. Право законодавчої ініціативи належало: Президії Всенародних Зборів, партійним Фракціям, зареєстрованим Всенародними Зборами, групам депутатів (не менше 30 осіб), Раді Народних Міністрів, органам самоврядування, які об'єднували не менше 100 тис. виборців, виборцям у кількості не менше 100 тис. осіб. Найвищим судом республіки оголошувався Генеральний Суд, який обирався Всенародними зборами. У Конституції є інше важливе положення: «Судових рішень, но можуть змінити ні законодавчі, ні адміністративні органи впасти» (ст.63). Окремий розділ Конституції розглядав національні проблеми. «Кожна з населяючих Україну націй, — зазначалося у ст. 69 — має право в межах УНР на самостійне устроєння свого національного життя, що здійснюється через органи Національного Союзу». Кожна національна меншина входить у свій Національний Союз, обирає свої органи самоуправління.

Кожен Національний Союз видає законодавство. Цікавим був останній розділ Конституції, де йшлося про можливість тимчасового (не більше ніж на три місяці) призупинення дії громадянських прав і свобод — у випадку війни чи внутрішніх заворушень.

Таке рішення приймали Всенародні Збори, а у виняткових термінових випадках — Рада Народних Міністрів. Нічого у Конституції не було записано про герб, прапор, гімн держави, про основні принципи внутрішньої та зовнішньої політики, порядок обрання місцевих органів влади й управління, органи прокуратури, судову систему, тощо. Конституція, очевидно, повинна була мати тимчасовий характер, адже вона створювалася на перехідний період — період становлення української державності.

Незважаючи на це, вона мала демократичний характер, була доброю правовою основою держави, основою для всього іншого законодавства України, створення демократичної державності, законності, правопорядку. Таким чином, УЦР в цей час займала автономістично-федералістичні позиції, намагалася сприяти національно-визвольному руху інших народів, не обмежуючись лише вирішенням власне українських питань, що ймовірно і не стало каталізатором для відтворення власне української держави. [21. С.33−74. С.147−152]

Розділ 2. Директорія та державотворчі процеси

2.1 Встановлення влади Директорії, її характер Характерною рисою ситуації в Україні після революцій 1917 р. було те, що поряд із політичними рухами, що боролися за створення унітарної держави (більшовики, білогвардійці, іноземні інтервенти), досить активно проявили себе сили, що поставили за мету створення незалежної української держави. Перша така спроба була зроблена Центральною радою в 1917 — на початку 1918 р. На превеликий жаль ця спроба не мала успіху.

29 квітня 1918 р. в Україні відбувся державний переворот. Німецько-австрійська окупаційна влада, спираючись на підтримку буржуазно-поміщицьких кіл, скинула Центральну раду і замінила її урядом гетьмана П. Скоропадського.

Його реакційний внутрішній курс поглиблювався певною залежністю «Української держави» від німецько-австрійських правлячих кіл. А те, що усі найвищі посади були зайняті російськими бюрократами, поглиблювало недовіру і нетерпимість до гетьманського уряду. Крах Центральної ради у квітні 1918 р. не припинив активності в справі відродження української національної державності.

Після зречення гетьмана Директорія, утворена у листопаді, фактично прийшла до влади. Прихід Директорії до влади вилився не в практичні справи, а в цілу низку святкувань. Безпосередній учасник тих подій В. Винниченко писав:

" Перед нами стояв цілий ряд кричущих питань нашої політики, від яких залежало існування Республіки; круг нас творився хаос, з яким треба було негайно почати найсерйознішу боротьбу; нас жагуче жадали всі серйозні політичні партії в Києві. А ми не могли туди їхати, бо штаб готував вступ Головного Отамана в Київ" .

18 грудня 1918 p. Директорія Української Народної Республіки урочисто вступила до Києва. 26 грудня був створений перший уряд Директорії на чолі з В. Чеховським.

Того ж самого дня Директорія проголосила свою заяву, а услід за нею прийняла цілу низку законів. В заяві Директорія пояснювали громадянам, що відтепер вся влада в У HP має належати лише трудящим класам: робітництву та селянству. Класи нетрудові позбавлялись права порядкувати державою. Директорія запевняла, що передасть свої права і повноваження лише трудовому народові самостійної УНР.

Віддаючи належне програмним цілям Директорії, накресленим в заяві, слід зазначити, що остання з’явилась дуже пізно: тільки через півтора місяця після сформування Директорії та початку повстання й через два тижні по взяттю Києва. Весь час населення майже нічого не знало про основні завдання соціальної й політичної програми Директорії. Більш того, ця заява залишалась на папері, оскільки влада керувалася іншою, неписаною і неоголошеною програмою. [20. С.135−137]

Становище нової влади було дуже тяжким. Армія повстанців, що забезпечила переможний рух на Київ, розтанула з такою ж швидкістю, з якою створилась. Масу її складали селяни, які, поваливши гетьманський режим, поспішили додому, щоб ділити панську землю.

Україна була оточена ворогами з усіх боків. Шість різних армій діяли на її території. На заході стояли польські війська. Після повалення гетьманської держави посилився рух радянських військ в Україну. На південно-східному кордоні виступили російські сили антибільшовицького спрямування, які очолив генерал Денікін. Південна смуга, з Одесою, Миколаєвом, Херсоном, була зайнята французами.

Німецька та австро-угорська армії тримали «нейтралітет», бо їх солдати кидали зброю і амуніцію й шукали нагоди для виїзду додому. Крім того, в Україні почали діяти сотні загонів під проводом різних отаманів.

Велике лихо Директорії полягало в тому, що вона не мала відповідних органів, які б проводили в життя її програму. Становище уряду було важким ще й тому, що усередині його не було єдності, не було спільної політичної лінії. Єдиним, що спочатку об'єднувало прихильників Директорії, була боротьба проти гетьмана та його уряду. З падінням гетьманату розбіжності посилились. У керівництва Директорії не було сталої думки — ні політичної, ні соціальної. Тертя між течіями Українського національного союзу, з членів якого було обрано Директорію, не припинялось. Більшість його — В. Винниченко, В. Чеховський, М. Шаповал — стояла за союз (з певними застереженнями) з більшовиками проти Антанти. Інша частина, яку підтримував С. Петлюра, була за спільну дію уряду з Антантою проти більшовиків.

Політична структура України була такою: представники соціалістичних партій на початку грудня 1918 p. ухвалили, що найвища влада належить Директорії, а законодавча — трудовому конгресові, обраному «трудовим населенням». Виконавча влада належала Раді Народних Міністрів, а влада на місцях — трудовим радам селян, робітників та «трудової інтелігенції». В уряді точилася дискусія щодо поняття «народ». Прем'єр В. Чеховський наполягав, що право на участь в конгресі мають тільки представники «трудящих мас». Але кого визнавати за «трудящих»? Виборчих прав були позбавлені «не тільки «капіталісти» та «поміщики», а й частина інтелігенції:професори, адвокати, лікарі, педагоги середніх шкіл тощо. Виборчих прав дістали представники інтелігенції, які мали «безпосередні стосунки з народом: лікарські помічники, фельдшери, вчителі народних шкіл, службовці канцелярій та ін. Так розуміли автори інструкції «трудовий принцип». [16. С.285−305]

5 січня 1919р. з’явився закон, яким було призначено перше засідання Трудового конгресу на 22 січня 1919 р. В законі говорилось, що на Трудовий конгрес треба обрати 593 делегати: 377. — від селян, 118 — від робітників, 33 — від трудової інтелігенції і 65 — від західноукраїнських земель.

Перебуваючи у скрутному становищі. Директорія, її уряд і український народ нетерпляче очікували відкриття Трудового конгресу сподіваючись, що його представники знайдуть вихід з важкого становища держави і вживуть заходів до виведення України з міжнародної ізоляції і подолання внутрішніх труднощів.

23 січня, в перший день своєї роботи, сесія Трудового конгресу одноголосно прийняла Акт соборності. Конгрес ухвалив закон «Про форму влади в Україні», яким вся влада передавалася Директорії;

були створені різні комісії: оборони держави, земельної реформи, бюджету, закордонних справ, харчова, культурно-освітня тощо.

Директорія одержала право приймати закони, які мали бути затверджені або відкинуті наступною сесією конгресу. Директорія призначала або усувала з посад членів кабінету. Конгрес висловився за демократичний устрій в Україні. Рада Міністрів і комісії одержали завдання підготувати вибори майбутнього Сейму України. Конгрес схвалив також протест проти порушення цілісності української території більшовицькою Росією, Денікіним і Польщею.

Ситуація, в якій опинився Трудовий конгрес, була непростою. Більшовики підходили до Києва. Головну увагу конгрес присвятив орієнтації — чи на більшовиків, чи на Антанту.

Директорія не була спроможна об'єднати українські сили. На бік більшовиків перейшла одна з найбільших повстанських груп під командуванням отамана М. Григор'єва, яка перед тим тривалий час боролася з ними на півдні України. Перейшов на бік більшовиків також анархіст Н. Махно зі своїм великим загоном. Ще більше значення мав перехід на бік більшовиків Дніпровської дивізії, що стояла поблизу Києва, під командою отамана Зеленого. Україна вкрилася повстанськими загонами, які не визнавали влади Директорії. Простір їх дій був обмежений: кожний діяв у своєму регіоні. Вони часто змінювали орієнтацію: то ставали на бік Директорії, то переходили до більшовиків, чим посилювали анархію. А у Директорії не було сил боротися з радянськими військами, з плинними настроями повстанських отаманів, з антиукраїнською агітацією. [12.]

2.2 Політика Директорії в руслі державотворення Після падіння гетьманщини Директорія продовжила свою діяльність як орган тимчасової законодавчої влади.

У Декларації від 26 грудня 1918 р. Директорія наголошувала, що постійною організацією влади повинен стати Трудовий конгрес. 5 січня 1919 р. з’явився наказ, що призначав перше зібрання його на 22 січня 1919 р. Конгрес розпочав свою діяльність саме цього дня.

Одночасно 22 січня відбулося об'єднання двох суверенних українських держав — Української Народної Республіки (УНР) і Західно-Української Народної Республіки (ЗУНР) в одну самостійну соборну державу. Урочистий Акт злуки був проголошений Директорією на Софійському майдані Києва. Йому передували Предвступний договір, укладений 1 грудня 1918 р. в м. Фастові між УНР та ЗУНР, а також Ухвала Української Національної Ради від 3 січня 1919 р. про злуку УНР і ЗУНР. Однак об'єднання через ряд обставин не було тоді доведено до кінця.

Серед усіх запланованих Директорією заходів найбільш важливою була розробка аграрної реформи. Ще 8 січня 1919 р. уряд видав «Основний закон для всіх земель Української Народної Республіки». Реалізація аграрної програми не вимагала від уряду надзвичайних зусиль. Справу аграрних перетворень було досить передати у руки самих селян, які через земельні комітети оперативно здійснили б їх. У разі реалізації закону на селі відбулася б справжня аграрна революція. Проте цей закон не відповідав прагненню діячів Директорії побудувати в Україні суспільство трудящих, позбавлених будь-якої експлуатації.

Дуже важливими були розходження серед самих лідерів Директорії. Фіктивність її як «колективного» органу влади була очевидною. В ній неухильно зростав вплив С. Петлюри.

На так званій Державній нараді було запропоновано передати владу військовим (тріумвірат мали складати С. Петлюра, В. Коновалець, О. Болбочан). Спроба ця провалилася. А після виходу В. Винниченка зі складу Директорії С. Петлюра став її головою.

Після вступу до Києва, військовики Осадного корпусу Є.Коновальця розгромили майже всі робітничі організації. В місті було запроваджено стан облоги жорстку цензуру. У Києві мало не щодня знаходили трупи невідомо ким забитих робітників. В такій атмосфері з’явився текст Декларації Директорії, яка була оголошена 26 грудня 1918р., відновлювались права, які мали селяни і робітники за Центральної Ради. Всі трудові господарства залишались в користуванні попередніх власників непорушними, а решта земель переходила у користування безземельних і малоземельних селян. Було відновлено 8-годинний робочий день. Знов установлено колективні договори, право коаліцій і страйків, а також усю повноту прав робітничих фабричних комітетів. Головним Отаманом С. Петлюрою було висунуто гасло: «Геть гетьманців, геть совдепи; нехай живе Директорія!», на яке пристали практично всі отамани. Платформа Директорії, відповідні їй дії спочатку знайшли підтримку мас. Про це свідчили селянські з'їзди. Однак, через короткий час селянські з'їзди припинились, вони оголошувались «більшовицькими». А лідери УСДРП виступили за «справжній демократизм» (Установчі збори, демократичні органи самоврядування на місцях тощо), тобто за принципи загального виборчого права. Тим створювалася ідейна база для повернення організацій правого флангу — хліборобів-демократів, соціалістів-самостійників, соціалістів-федералістів, Січових стрільців, різноманітних отаманів тощо. [13. С.160−177]

Сформований у квітні 1919р. соціалістичний уряд у відозві до населення говорив про суцільне вороже оточення. Через те державне діло стояло багатократно перед катастрофою: в січня 1919р. — в Києві, в лютому — і Вінниці, в травні - в Волочиську, в червні - в Кам’янці. Все це — етапи українського народу по дорозі на Голгофу, — робиться висновок у документі. У відозві сформульовано лише одну програмну тезу — захист самостійної незалежної України. Втрачаючи можливості впливати на ситуацію в Україні, лідери УНР виявляли велику турботу про впорядкування системи державних владних інститутів. У найкритичніший момент — 12 листопада 1920р. було затверджено «Закон про Тимчасове верховне управління та порядок законодавства в УНР».

Директорія не мала єдності щодо перспектив державного будівництва. Її голова В. Винниченко наполягав на розбудові держави за радянським зразком і союзі з більшовицькою Росією проти Антанти. Головний отаман війська С. Петлюра, навпаки, виступав за «європейську модель», і спільну з Антантою боротьбу проти радянської росії. В такій ситуації визначився третій, компромісний шлях.

В основу розбудови держави Директорією було покладено так званий трудовий принцип (що спричинило звинувачення Директорії у «більшовизмі»). В «Декларації» зазначалося, що «Директорія є тимчасова верховна влада революційного часу», яка «…передає свої повноваження лиш трудовому народові самостійної Української Народної Республіки». Тобто, за цим принципом експлуататорські класи позбавлялися виборчих прав.

В умовах кровопролитної громадянської війни Директорія й урядові установи змушені були неодноразово змінювати місце перебування (Вінниця, Проскурів, Рівне, Кам’янець-Подільський). [15. С. 106−119]

Революція в Росії, загострення соціально-економічних і національних суперечностей викликали хвилю революційного піднесення і в Австро-Угорській Імперії. Намагаючись врятувати монархію, імператор Карл видав 16 жовтня 1918 р. маніфест, за яким Австро-Угорщина перетворювалася на багатонаціональну федеративну державу. «Коронним землям» надавалося право створити власні представницькі органи — Національні ради. 18 жовтня у Львові відбулися збори всіх українських депутатів австрійського парламенту, галицького і буковинського сеймів, представників від основних політичних партій, а також від духовенства і студентства. Збори зі свого складу заснували Українську Національну Раду (УНРаду) на чолі з Є.Петрушевичем.

УНРада у Маніфесті від 19 жовтня проголосила Галичину, Північну Буковину й Закарпаття «одноцільною українською національною територією», що уконституйовується як Українська держава, щоправда у складі Австро-Угорщини.

9 листопада УНРада визначила назву української держави — Західноукраїнська Народна Республіка (ЗУНР). З перших днів існування ЗУНР робилися спроби возз'єднання із Східною Україною. 14 грудня 1918 р. у Фастові делегація ЗУНР підписала з Директорією передвступний договір. Акт злуки (соборності) урочисто відбувся 22 січня 1919р. на Софіївському майдані у Києві.

Невдовзі ЗУНР зазнала прямого нападу з боку Польщі, Румунії і Чехословаччини. З згоди і санкції Антанти Північну Буковину захопила Румунія, Закарпаття спочатку відійшло до Угорщини, а через декілька місяців — до Чехословаччини. Отже, територію ЗУНР фактично складала лише Східна Галичина з 4-мільйонним населенням.

Є. Петрушевич з оточенням у листопаді 1919р. змушений був покинути українські землі і виїхати до Відня. В еміграції, з огляду на тісні контакти керівництва УНР і Польщі та неспроможність УНР захистити західних українців від Польщі, він оголосив про припинення чинності закону щодо об'єднання ЗУНР і УНР 25 липня 1920р. було утворено закордонний галицький уряд (уряд диктатора ЗУНР). Цей уряд і урядові установи, а також дипломатичні представництва і місії ЗУНР проіснували до травня 1923 р. Вони були розпущені Є. Петрушевичем після того, як Антанта 14 березня 1923 р. визнала Східну Галичину як таку, що належала без жодних застережень Польщі. [17. С.230−309]

Ситуація в Україні складалася надзвичайно тяжкою. Звідусіль її оточували вороги. Директорія все більше втрачала підтримку населення, чисельність її армії неухильно скорочувалась.

В умовах жорстокої боротьби й недостачі української інтелігенції Директорії «на ходу» доводилось створювати новий державний апарат: систему законодавчих і виконавчих структур як у центрі, так і на місцях, армію, органи охорони громадського порядку. Та зробити це кваліфіковано у неї не було ні сил, ні можливостей.

Отже, приходу Директорії до влади сприяли народна підтримка, швидке формування численної армії, авторитетні та впливові лідери, вдало обраний момент для повстання. Проте недалекоглядна, суперечлива внутрішня політика; відсутність моделі державотворення, яка б відповідала тогочасним реаліям; протистояння політичних лідерів; катастрофічно слабіюча армія; міжнародна ізоляція; втрата контролю за розвитком подій були тими слабкими сторонами Директорії, які не дали змоги їй надовго втриматися при владі та утвердити незалежну УНР. [14. С. 511−518]

Висновок Політичне становище у Наддніпрянській Україні протягом 1917;1918 рр., коли йшов процес відродження української державності, значною мірою вплинуло на пріоритети законотворчості українського уряду. Законодавча діяльність українського парламенту проходила у два періоди. Основою першого періоду (квітень — жовтень 1917 р.) законодавчої діяльності Центральної Ради мав переважно декларативний характер, про що свідчив зміст універсалів, декларацій та інструкцій. Його основним здобутком стали нині відомі універсали, яким судилося відіграти таку саму роль, що й «Декларація про державний суверенітет» 1991 року. Універсали формували основи української державності. Здобутком другого періоду законодавчої діяльності Центральної Ради (грудень 1917 — квітень 1918 рр.) стало проголошення Конституції Української Народної Республіки, що, як історичний документ, продемонструвала теоретичні можливості та досягнення українського лібералізму XX ст. Творці Конституції мислили демократично і були гуманними політичними діячами, які мріяли створити правову модель суспільного порядку для населення України. З поваленням Української Центральної Ради закінчився перший етап відродження української державності, який охопив шлях від вимоги національно-територіальної автономії до проголошення повної незалежності України.

Після відновлення Української Народної Республіки Директорія обрала компромісний шлях — між парламентською демократією та радянською республікою. Він полягав у створенні вертикалі трудових рад: від повітових та губернських на місцях — до Конгресу трудового народу в центрі. Себе Директорія вважала лише тимчасовим органом, що має передати владу Конгресу. За принципами організації і формування органів вищої державної влади Директорія зразка 1920 р. фактично мало чим відрізнялася від Гетьманату 1918 р. Система державного управління Директорії трансформувалася із соціалістичних «трудових рад» в авторитарне правління з ознаками перетворення його в президентську республіку. Особливість системи державного управління полягала в тому, що, попри задекларованість «трудового принципу» чи принципу загального виборчого права, визначальними завжди залишалися авторитарні методи правління. Постійні побіжні заходи і дії диктували відповідні воєнному часу методи державного правління Директорії і не давали можливості створити сталу систему. Однак усе зроблене Директорією Української Народної Республіки в плані конституційного процесу свідчить про значні якісні зрушення і в сутності цієї форми української державності. Від фактично більшовицьких соціально-економічних гасел і «трудового принципу» було пройдено шлях до утвердження ліберально — демократичних ідей: на рівні з іншими формами власності зберігалася приватна власність, легітимувалися загальне виборче право і надавалися гарантії прав людини.

З огляду на те, що Директорія УНР не виконала своєї головної мети — зміцнення і збереження самостійної української державності - можна говорити про формальну поразку українських визвольних змагань 1917 — 1920 рр. Ці процеси були лише етапом становлення українського суспільства і держави.

Негативною рисою державного будівництва в Україні у 1917;1920 рр. була слабкість, а часто й повна відсутність спадкоємності різних форм української національної державності, нехтування наступним політичним режимом попередніх здобутків і прорахунків у державотворенні, впевненість провідних державних керівників у тому, що тільки вони діють бездоганно і без помилок.

Аналіз нормативно-правових актів дає нам можливість констатувати, що економічна політика Центральної Ради була мало ефективною у відношенні фінансів та промисловості, економічна політика гетьманського уряду носила вузький класовий характер і не мала підтримки серед трудових класів.

Одночасне існування та непримиренні протиріччя між національно-державними утвореннями, орієнтованими на побудову незалежної української держави та радянською державністю, мета якої полягала у збереженні фактично унітарної форми державного устрою колишньої Російської імперії, призвели до втрати української національної державності.

Таким чином, початок формування державності був покладений, але недостатньо ефективна організація показала на слабкі сили будівників державності на той час.

Література

1. Верстюк В. Історія України: нове бачення / В. Верстюк та ін. / Під ред. В. Смолія. — К.: Україна, 1996. — 494 с.

2. Винниченко В. Відродження нації. — Ч.ІІІ. — К.; Відень, 1920. — С.110.

3. Гнатюк А., Рожик М., Історія встановлення української державності.Львів: центр Європи, 1995. С.320

4. Грицак Я. Нарис історії України. Формування модерної української нації XIX—XX століття. — К. «Генеза» 1996. — С.217

5. Грушевский М. Очерк истории украинского народа. — К., 1991. — С. 512 [http://ukrknyga.at.ua/load/grushevskij_m_s_ocherk_istorii_ukrainskogo_naroda/9−1-0−1893]

6. Гунчак Т. Україна: перша половина XX століття: Нариси політичної історії. — К. «Либідь», 1993. — С. 420

7. Дорошенко Д. Історія України 1917—1923, т. І. Доба Центральної Ради. Т. ІС.437 [http://www.hurtom.com/culture/booksother/7148-doroshenko-d.-storja-ukrani-1917;1923.html]

8. Дорошенко Д. Нарис історії України. — Т. 1—2. — К. «Глобус», 1991. т. ІС.437; т. ІІС.423

9. Жуковський А., Субтельний О. Нарис історії України. — Львів «Глобус», 1993.

10. Копеленко Ол. «Сто днів» Центральної Ради — К.: «України», 1992. — С. 204

11. М. Коваль, С. Кульчицький, Ю. Курносов «Історія України». — Київ «Райдуга», 1992 р. — С.112.

12. Махун C. 1917;1918 роки: Згаяний час Центральної Ради, або «Між двома кріслами» // Дзеркало тижня, № 32, 2005р. [http://www.dt.ua/articles/44 285?section=newspaper#article]

13. Нагаївський І. «Історія української держави ХХ-го століття». — Київ «Знання», 1993 р. — С.200.

14. Нариси історії державної служби в Україні / Авт. колектив: Аркуша О. Г., Бородін Є.І., Віднянський С.В., Гай-Нижник П.П. та інш. — К.: Ніка-Центр, 2008. — 536 с.

15. Панюк Анатолій, Рожик Микола, Історія становлення української державності. — Львів: центр Європи, 1995. — С.424

16. Н. Полонська-Василенко «Історія України». — Київ, 1993 р. — С.305. [http://www.infoukes.com/ukremb/history/POLONSKA/Title.htm]

17. Реєнт О. Українські визвольні змагання 1917;1921 рр. / О. Рубльов, О. Реєнт. — К.: Видавничий дім «Альтернативи», 1999. — С.320

18. Солдатенко В. Українська революція. Історичний нарис / В. Солдатенко. — К. «Либід», 1999. — С.976

19. Субтельний 0." Україна", Київ, «Либідь», 1992 р.

20. Шаповал М. Гетьманщина і Директорія // Вітчизна. — 1996. — № 1 — 2. — С. 135 — 137.

21. Яблонський В. Від влади п’ятьох до диктатури одного. Історико-правовий аналіз Директорії УНР / В. Яблонський. — К.: «Альтпрес», 2001. — 160 с.