Руїна

Реферат на тему:

" Руїна"

Стан козацтва після смерті Богдана Хмельницького

Великий народний рух, піднятий Хмельницьким, дав новий лад усій східній Україні - Гетьманщині. Козацька воєнна організація уже в перших десятиліттях XVII віку поволі осідала на землю, в міру того як все більше осілої й господарської селянської й міщанської людності віддавалося під присуд козацький і приписувалося до війська. Поділ козацького війська на полки переходив в поділ покозаченої території на полкові округи. Вже в 1630-х роках стрічаємо ми такі полки як чигиринський, черкаський, канівський, корсунський, білоцерківський, переяславський і навіть лубенський — хоч Лубенщина була маєтністю панською, а не королівською. Вже в ці часи полковники, сотники й отамани були не тільки начальниками своїх військових відділів на війні, але і в спокійний час мали значіння власті судової й адміністративної для всієї козачої людності свого округа, заступаючи для неї будь-яку іншу владу. Хмельниччина на довгий час викинула з великих просторів східної України, з воєводств Київського, Брацлавського і Чернігівського всяке інше начальство; зосталися тільки виборні міські уряди, зісталися монастирські й церковні маєтки, збереглися старі порядки і управа. Ті що не приставали до козаків, писалися в міщан, однаково чи сиділи по містах чи по селах, і з них збиралися доходи до козацького військового скарбу.

Козаки не платила податків, тільки виконували військову службу. В ті часи постійних війн військо козацьке намагалося мати козаків якнайбільше, та й самі люди вважали, що безпечніше писатися в козаки, щоб не попасти назад під панщину. Число полків за Хмельницького було не однакове. В реєстрі 1649−50 р. на правім березі Дніпра бачимо 9 полків.

Але для наступників Хмельницького, які не мали такої популярності й престижу, виявилося набагато важче здобути широку підтримку. Вже перше питання, що стосувалося виборів гетьманського наступника — не вдалося вирішити без ускладнень. Піклуючись про родину, Хмельницький влаштував так, щоб після нього гетьманом обрали його сина Юрія.

Іван Виговський

Проте незабаром 16-річний хлопчина (як і старшина) сам переконався, що неготовий правити в такий переламний момент. Тому в 1657 р. гетьманом обрали одного з найближчих прибічників Хмельницького — генерального писаря Війська Запорозького Івана Виговського, який був одним із найрозумніших і найосвіченіших козацьких ватажків. Він походив із православного шляхетського роду Київщини і вчився у славетній Києво-Могилянській колегії. У 1648 році, перебуваючи на службі у польському війську, він потрапив у полон під Жовтими Водами. Оцінивши його освіченість та досвід, Хмельницький відпустив його на волю. Виговський приєднався до козаків і незабаром був призначений генеральним писарем. Новий гетьман швидко виявив свою прихильність до старшини. У зовнішніх стосунках він схилявся до заснування незалежного українського князівства. Проте Україна була надто слабкою для того, щоб зробити такий крок, тому Виговський зосередився на пошуках противаги московським впливам на Україні. З цією метою він зміцнює зв’язки з Польщею. Але якщо верхи козацтва і духовенства підтримували зближення з Польщею, то проти цього активно виступали народні маси, що з підозрою ставилися до всякого порозуміння між козацькою старшиною та польською шляхтою. До затятих ворогів такого зближення належали запорожці на чолі з Яковом Барабашем, а також козаки Полтавського полку під проводом Мартина Пушкаря — полковника, що мріяв стати гетьманом.

У той час як Виговський сподівався розіграти проти царя польську карту, московити, вмить відчувши загострення соціальних суперечностей в українському суспільстві, стали підбурювати народ проти гетьмана. Наприкінці 1657 року проти нього повстала велика кількість рядових козаків, і в червні 1658 року дві ворогуючі козацькі армії зіткнулися у кривавій битві. Переможцем із неї вийшов Виговський. Пушкар разом із 15 тис. повстанців загинув на полі бою, а Барабаша пізніше схопили і стратили. Це стало пірровою перемогою для гетьмана — українці заплатили за братовбивчу боротьбу ціною близько 50 тис. життів. Розуміючи неминучість розриву з Москвою, Виговський активізував зусилля, щоб налагодити порозуміння з поляками. Велику допомогу йому подавав український аристократ Юрій Немирич, який довгий час навчався в Європі й підтримував ідею суверенного «Руського» князівства, незалежність якого спиралася б на міжнародні гарантії, як у Голландії чи Швейцарії.

Але Виговський, що готувався до війни з Московським царством, не мав достатньої сили, щоб наполягати на визнанні поляками незалежності України. У 1658 р. після тривалих дискусій українські та польські посли досягли компромісного рішення, відомого як Гадяцький трактат. За цією угодою Київщина, Брацлавщина та Чернігівщина утворювали Руське князівство, що поряд із Польщею та Литвою ставало третім рівноправним членом Речі Посполитої. Новоствореному князівству надавалася широка автономія. Гетьман відповідав лише перед королем і мав власне військо, суди, скарбницю та монетний двір. Польським військам заборонялося вступати на територію князівства без запрошення гетьмана. Гарантувалися традиційні права козацтва, і щороку за рекомендацією гетьмана сотня козаків мала прийматися до шляхетського стану.

Однак, хоч і не реалізований, він викликав 1659 року війну з Москвою. Виговський звернувся до європейських дворів з маніфестом, в якому обвинувачував Москву в порушенні Переяславського договору: в захопленні Литви, завойованої українськими силами, у Віденському договорі з Польщею, в підтримці повстання проти гетьмана тощо. Стотисячна московська армія під командою князя Трубецького та Ромадановського рушила на Україну. Виговський, з допоміжними силами німців, поляків, татар, 28−29 червня під Конотопом розбив московське військо, при чому загинув цвіт московського боярства. Князя Пожарського татари взяли в полон і стратили. Москву охопила паніка, царський двір збирався тікати до Ярославля.

Виговський не міг продовжувати війни, бо в запіллі у нього почалося повстання: Ромен, Гадяч, Лохвиця підтримували Москву. Новий запорізький кошовий Сірко громив татар, Максим Филомонович, та Ічнівський, Семен Адамович, вислали Трубецькому донос про «зраду» Виговського. Проти гетьмана виступили старі полковники: Цюцюра, Золотаренко, Сомко та інші. Під час повстання забито коло 3.000 українців. Виговський скликав у Германівці Генеральну Раду і склав переданою булаву.

Гетьманство Юрія Хмельницького

На гетьмана обрано знову Юрія Хмельницького. Виговський подався до Польщі і дістав воєводство Київське. Року 1664 він був страчений поляками на донос полковника Тетері.

До цього часу немає докладної й об'єктивної оцінки діяльності гетьмана Виговського. Тогочасні літописці Величко і Самовидець, а також автор «Історії Русів» оцінювали його негативно. Так само оцінював Виговського історик-народник Михайло Костомаров, для якого він був тільки гетьманом старшини, а не всього народу, що не хотів союзу з Польщею і не довіряв полякам. В. Липинський писав, що Виговський був одним із найбільш освічених державних діячів-патріотів України. Так оцінювали його і Д. Дорошенко та Б. Крупницький.

Обраний на Раді в Германівці, Юрій Хмельницький був висунутий старшиною антипольського напрямку, яка схилялася до зміцнення союзу з Москвою. Новий гетьман був людиною невеликої освіти, мовчазний, позбавлений чарів батька, але впертий і завзятий. Головним дорадником Юрія був генеральний осавул Іван Ковалевський, якого старий гетьман призначив на його опікуна, близько стояли Луцький полковник Петро Дорошенко та кошовий отаман Сірко.

Юрій зі старшиною вирішили наладнати відносини з Москвою і добитися від неї поширення прав для України, приєднання північної Чернігівщини, частини Білоруси, заборони воєводам втручатися у внутрішні справи країни, свободи дипломатичних стосунків. Все це було оформлене в статтях, відомих під назвою Жердевських.

Юрій вислав посольство з П. Дорошенком на чолі, яке передало князеві Трубецькому Жердевські статті, але Трубецький їх не прийняв. Він запросив Юрія зі старшиною до Переяслава, де Генеральна Рада знову обрала його на гетьмани. Тероризований Трубецьким, Юрій прийняв, замість Жердевських статей — нібито статті Богдана Хмельницького. Насправді статті 1654 року були в Москві доповнені й перероблені, при чому в них проведено принцип повного підкорення України Москві, а митрополита Київського — Московському патріархові. Текст статей, затверджених на Переяславській Раді 1659 року, кардинально різниться від тексту статей 1654 року і є грубою підробкою! М. Грушевський в «Історії України-Русі» писав: «замість автентичних статей, московські дяки підсунули українській стороні довільну підробку».

Трагедія дальшої історії України була в тому, що цей сфальсифікований документ 1659 року став єдиним офіційним текстом так званих «Статей Богдана Хмельницького», і на ньому підписувалися згодом усі гетьмани. Надрукований він в «Полном Собрании Законов Российской Империи». Згідно з цим фальсифікатом гетьмани, після обрання, повинні були їхати на поклін цареві; не мали права вести дипломатичні стосунки; Рада не могла без дозволу царя усувати гетьмана; гетьман не міг без згоди царя призначати та звільняти полковників; не мав права виступати в походи і повинен був іти з військом, куди накаже цар; козацькі залоги мали вийти з Білої Русі; митрополит Київський повинен був визнати владу Московського патріарха. Все це стероризований московськими боярами ствердив своїм підписом Юрій Хмельницький, який поняття не мав про дійсні статті Богдана Хмельницького.

Московський уряд не рахувався з Юрієм Хмельницьким. Воєводи втручалися в управління, роздавали на свій розсуд землі, московські залоги грабували населення, уряд через голову гетьмана вів переговори зі старшиною. Гетьманська влада Юрія стала номінальною. Зростало незадоволення людності. Московські війська пішли на Правобережжя проти Польщі; з ними пішов і гетьман зі своїм військом. Під Чудновом, на Волині, в 1660 році поляки розбили московські та українські війська. Юрій

підписав з Польщею договір, що був повторенням Гадяцького договору, але без «Великого Князівства Руського», проте Україна діставала автономію.

Так Україну поділено на дві частини; Лівобережна залишилася під владою Москви, а Правобережна стала автономною частиною Польщі. Юрій не втрачав надії об'єднати знову всю Україну, але цього не досяг. На початку 1663 року, свідомий своїх невдач, він зрікся булави і пішов у ченці.

Юрій Хмельницький після свого зречення був ченцем, архімандритом з ім'ям Гедеона, якийсь час перебував у в’язниці в Мальборку, в Прусії, та Едичкульській в’язниці, у Туреччині. Турки звільнили його і посадили як «Князя Сарматського, Малої Росії-України і вождя Війська Запорізького». Спочатку, завдяки його імені, багато людей стало повертатися до нього. З допомогою турків Юрій здобув сильно укріплений Самойловичем Чигирин; з великим трудом Хмельницький з турками взяли його, але то були вже самі руїни. Свою столицю Юрій влаштував у Немирові, на Поділлі. Самойлович закликав населення переходити на Лівобережжя, а тих, хто не хотів — переганяв силою Це був так званий «великий згін». Юрій не спромігся створити міцної влади. Неврівноважений, прозорливий, позбавлений реальної влади, він відштовхував від себе людей жорстокими карами і тортурами. Навіть близьких друзів він стратив. І нарешті турки усунули його самого.

Турки передали країну Молдавському воєводі Іванові Дуці, і той почав колонізувати її, закликаючи утікачів вертатися та приваблюючи нових переселенців різними обіцянками. Спочатку люди охоче верталися на старі місця, але цей поворот припинили поляки. У 1681 році було укладено в цій справі угоду спочатку між Польщею та Москвою, а потім між Москвою та Туреччиною. На підставі «вічного миру» Москви з Польщею, Київ відійшов до Лівобережної України, а вся земля між Дніпром і Богом мала залишитися пусткою.

У 1683 році Польща зробила спробу залюднити Правобережну Україну: поновила козацтво, призначила на гетьмана Степана Куницького, доручивши йому скликати населення, але 1684 року козаки його вбили і обрали Андрія Могилу.

Із часу встановлення над Козацькою Україною зверхності Москви остання прагнула ввести пряме управління. Зі свого боку козацька верхівка, ще за доби Руїни розчарована польською й турецькою політикою, більше не ставила під сумнів необхідність підтримувати зв’язок з Москвою. І все ж козацькі гетьмани виступали за збереження того, що лишилося від прав, гарантованих Переяславською угодою 1654 р. Вони сподівалися, що, виявляючи лояльність до Москви, переконають царів у своїй надійності й дістануть згоду на автономію.

Іван Мазепа

Вирішальний етап у стосунках між Гетьманщиною та Москвою настав за гетьманування Івана Мазепи — одного з найвидатніших і найбільш суперечливих політичних діячів України. Народився Мазепа 1639 році у знатній українській родині, що користувалася великою повагою у Війську Запорозькому. Він дістав досить високу освіту. Провчившись у Київській колегії, Мазепа перейшов до колегії єзуїтів у Варшаві й згодом вступив на службу до польського короля. Це надавало йому можливість багато подорожувати країнами Західної Європи, а також виконувати обов’язки королівського посланця в Козацькій Україні. У 1669 році, повернувшись на Правобережжя, Мазепа вступає на службу до гетьмана Правобережної України Петра Дорошенка. Виконуючи свою першу дипломатичну місію, він потрапляє в полон до запорожців, які видають його гетьманові Лівобережної України Івану Самойловичу. Тонкий політик, Мазепа намагається перетворити потенційно катастрофічну для себе ситуацію на особистий тріумф. Своєю досвідченістю в міжнародних справах і бездоганними манерами він переконує Самойловича зробити його довіреною особою. Ці ж риси допомагають Мазепі встановити контакти з високопоставленими царськими урядовцями. У 1687 році, коли змістили Самойловича, його наступником було обрано не кого іншого, як Мазепу, підтриманого російськими вельможами.

Протягом майже всього 21-річного гетьманування Мазепа проводив традиційну для гетьманів Лівобережної України політику. З небаченою послідовністю він зміцнює становище старшини, роздавши їй понад тисячу дарчих на землі. Не забуває він і про власні інтереси. Завдяки щедрим дарам від царя Мазепа накопичує близько 20 тисяч маєтків і стає одним із найбагатших феодалів Європи. Людина досвідчена й витончена.

Мазепа скеровує значну частину своїх особистих прибутків на розвиток релігії та культурних установ. Ревний покровитель православ’я, і він будує по всій Гетьманщині цілу низку чудових церков, споруджених у пишноту стилі, що його часом називають мазепинським, або козацьким, бароко. За Мазепиного гетьманування Києво-Могилянська академія змогла завдяки його підтримці спорудити нові корпуси і збільшити до 2 тисяч кількість студентів. Крім того, він заснував багато інших шкіл і друкарень, щоб «українська молодь могла в повну міру своїх можливостей користуватися благами освіти».

Проте якщо київські спудеї та духовенство складали на його честь оди, то селяни й козацька чернь мало що доброго могли сказати про нього. Його відкрита й послідовна підтримка старшини збуджувала усюди невдоволення серед народних мас та настроєних проти старшини запорожців. Потенційно вибухова ситуація виникла у 1692 році, коли Петро Іваненко, писар, котрий мав широкі політичні зв’язки, втік на Січ і став піднімати там заколот проти гетьмана. Оголосивши, що настав час повстати проти старшини, яка «смокче народну кров» і «визволити нашу батьківщину Україну з-під влади Москви», Петрик у своїх намаганнях утворити незалежне Українське князівство заручається підтримкою кримських татар. Проте коли замість допомоги татари повернули проти нього й стали грабувати населення, популярність Петрика серед народу похитнулася й повстання згасло.

Взаємини з Москвою. Гідне подиву піднесення Мазепи від в’язня до гетьмана, його здатність тримати в покорі ненаситну й підступну старшину водночас із проведенням політики, що поклала початок добі бурхливого культурного та економічного розвитку — все це досягнення першорядної ваги. Та найбільш вражаюча риса Мазепи як політика полягала в умінні захищати як власні, так і загальноукраїнські інтереси, зберігаючи водночас добрі стосунки з Москвою. У 1689 році, коли на трон зійшов молодий і енергійний Петро I, гетьман уже вкотре застосував свій незбагненний дар чарувати людей, що мали велику власть. Він надавав царю активну допомогу в грандіозних походах на турків і татар, кульмінацією яких стало здобуття у 1696 році Азова — ключової турецької фортеці на Азовському морі. Старіючий гетьман також постійно давав недосвідченому молодому монархові поради у польських справах: згодом між ними виникла тісна особиста дружба. Козацькі полковники із сарказмом зауважували, що «цар скоріше не повірить ангелові, ніж Мазепі», а російські урядники заявляли, що «ніколи ще не було гетьмана кориснішого і вигіднішого для царя, як Іван Степанович Мазепа».

Завдяки близьким стосункам із Петром I Мазепа зміг скористатися великим козацьким повстанням, що вибухнуло на підлеглому полякам Правобережжі у 1702 році.

Після того, як цей район знову було заселено, польська шляхта спробувала вигнати звідти козаків. Правобережне козацтво на чолі з популярним у народі полковником Семеном Палієм підняло повстання: перелякані польські урядники повідомляли, що Палій хоче «піти слідами Хмельницького». Сили повстанців уже налічували 12 тисяч, коли до них приєдналися інші козацькі ватажки — Самійло Самусь, Захар Іскра, Андрій Абазин. Незабаром перед повстанцями впали такі польські твердині, як Немирів, Бердичів та Біла Церква. З утечею на захід польської шляхти схоже було на те, що розгортається щось на зразок меншого варіанту 1648 року. Однак полякам удалося відвоювати значну частину втрачених земель і взяти Палія в облогу в його «столиці» Фастові. Саме в цей час у Польщу вторгається найбільший ворог Петра I — король Швеції Карл XII. Скориставшись замішанням, Мазепа переконує царя дозволити йому окупувати Правобережжя. Знову обидві частини Наддніпрянської України були об'єднані, і заслугу здійснення цього міг приписати собі Мазепа. Щоб захистити себе від загрози з боку популярного в народі Палія, Мазепа за згодою Петра I наказує заарештувати того й заслати до Сибіру.

Проте на початку XVIII століття, у взаємовигідних стосунках із царем, які Мазепа так спритно підтримував, з’являється напруженість. І в 1700 році вибухнула велика Північна війна. У виснажливій 21-річній боротьбі за володіння узбережжям Балтійського моря головними супротивниками виступали російський цар Петро І, 18-річний король Швеції Карл XII — обдарований полководець, але дуже поганий політик. Зазнавши ряду катастрофічних поразок на початку війни, Петро I, палкий прихильник західних звичаїв, вирішує модернізувати армію, управління й суспільство взагалі. Значно зміцнювалася централізована влада, пильніше контролювалися всі ділянки життя, відмінялися також «застарілі звичаї». В межах цієї політики під загрозу потрапляла гарантована у 1654 році традиційна автономія Гетьманщини. Під час війни цар висунув перед українцями нечувані раніше вимоги. Козаки вперше повинні були воювати виключно за інтереси царя. Замість того щоб захищати свою землю від безпосередніх ворогів — поляків, татар і турків, українці були тепер змушені битися зі шведськими арміями у далекій Лівонії, Литві чи Центральній Польщі. У цих походах стало до болю очевидним те, що козаки не могли рівнятися з регулярними європейськими арміями. Рік у рік їх загони поверталися з півночі, зазнавши втрат, що сягали 50, 60 і навіть 70% складу. Коли, намагаючись узгодити дії своїх військ, Петро 1 поставив на чолі козацьких полків російських і німецьких командирів, моральний дух козаків занепав. Чужоземні офіцери ставилися з презирством до козацького війська, яке вважали гіршим і часто використовували просто як гарматне м’ясо. Коли поповзли чутки про наміри Петра І реорганізувати козаків, старшина, положення якої було пов’язане з військовими посадами, занепокоїлася.

Війна викликала ремствування також серед українських селян і міщан. Вони скаржилися, що в їхніх містах і селах розмістилися російські війська, які завдавали утисків місцевому населенню. «Звідусіль, — писав цареві Мазепа, — я отримую скарги на свавілля російських військ». Навіть гетьман став відчувати загрозу, коли пішли поголоси про наміри царя замінити його чужоземним генералом чи російським вельможею.

Невдоволення, що врешті штовхнуло Мазепу шукати іншого покровителя, було пов’язане з питанням захисту України. Коли польський союзник Карла XII Станіслав Лещинський став погрожувати нападом на Україну, Мазепа звернувся по допомогу до Петра I. Цар, чекаючи наступу шведів, відповів: «Я не можу дати навіть десяти чоловік, тому боронися, як знаєш». Це було для гетьмана останньою краплею. Петро I порушив зобов’язання обороняти Україну від ненависних поляків, що являло собою основу угоди 1654 року, і український гетьман перестав вважати себе зобов’язаним зберігати вірність цареві. 28 жовтня 1708 року, коли Карл XII, котрий йшов на Москву, завернув на Україну, Мазепа, в надії запобігти спустошенню свого краю, перейшов на бік шведів. За ним пішло близько 3 тисяч козаків і провідних членів старшини. Умови, за яких українці приєдналися до Карла, були встановлені у пакті, підписаному наступної весни. За надання військової допомоги та провізії Карл обіцяв захищати Україну й утримуватися від підписання миру з царем аж до повного звільнення її від влади Москви та відновлення її давніх прав.

Петро I дізнався про «вчинок нового Іуди — Мазепи з великим здивуванням». Через кілька днів після переходу Мазепи до шведів на гетьманову столицю Батурин напав командуючий російськими військами на Україні князь Меншиков і вирізав усіх жителів: 6 тис. чоловіків, жінок і дітей. Звістка про бойню в Батурині й терор, що його розпочали на Україні російські війська, заарештовуючи й страчуючи за найменшою підозрою в симпатіях до Мазепи, змінила плани багатьох із потенційних прибічників гетьмана.

Іван Скоропадський

Тим часом Петро I наказав старшині, що не пішла за Мазепою, обрати нового гетьмана, й 2 листопада 1708 року ним став Іван Скоропадський. Страхітливий приклад Батурина, жорстокість російських військ сіяли жах серед українців, водночас протестанти-шведи викликали в них настороженість. Тому велика частина українського населення не захотіла підтримати Мазепу. Вона бажала почекати й побачити, як розвиватимуться події. Як не дивно, але єдиною значною групою українського населення, що таки стала на бік гетьмана, були запорожці. Хоч вони й часто сварилися з ним за потурання старшині, та все ж вважали Мазепу меншим злом порівняно з царем. Але за це рішення вони мали дорого заплатити. У травні 1709 року російські війська зруйнували Січ, а цар видав постійно діючий наказ страчувати на місці кожного пійманого запорожця. Протягом осені, зими й весни 1708−1709 рр. військові сили суперників маневрували, прагнучи знайти для себе стратегічно вигідні позиції та заручитися підтримкою українського населення. Нарешті 28 червня 1709 року відбулася Полтавська битва — одна з найважливіших битв у європейській історії. Переможцем у ній вийшов Петро I, у результаті чого провалилися плани Швеції підпорядкувати собі Північну Європу. Росія ж тепер забезпечила контроль над узбережжям Балтійського моря й почала перетворюватися на могутню європейську державу. Щодо українців, то битва поклала кінець їхнім намаганням відокремитися від Росії. Тепер остаточне поглинення Гетьманщини міцніючою Російською імперією було тільки питанням часу. І справді, Петро I вважав англійське поневолення Ірландії придатною моделлю для здійснення своїх намірів щодо України.

Втікаючи після поразки від переслідування російської кінноти, Мазепа і Карл XII знайшли притулок у Молдавії, що належала Туреччині. Тут, 21 вересня 1709 року вбитий горем 70-річний Мазепа помер. Поховано гетьмана спочатку біля Бендер, а пізніше перенесено його останки до монастиря в Галаці. З ним зійшов зі світу один із найвидатніших діячів України, людина виняткових адміністративних та дипломатичних здібностей. Він прагнув створити з України незалежну державу західноєвропейського типу, з абсолютною владою правителя — гетьмана чи князя. Україну хотів він піднести на високий рівень культури. Українська Колегія за його гетьманування була підвищена на рівень Академії. Пишні будови, блискучий стиль «мазепинського бароко» прикрашали не тільки Київ та Чернігів, але й інші міста. Багаті дари в монастирі розносили славу України та її гетьмана. Зла доля поставила його супроти Петра I, що також прагнув піднесення своєї держави і що в цьому двобою вийшов переможцем.

Як уже сказано, негайно після того, коли Петро I дізнався про перехід Мазепи до Карла ХП, він наказав обрати нового гетьмана. Вибір його зупинився на Скоропадському. Це був один із найвидатніших полковників часів Мазепи, його щирий однодумець. Навіть обраний гетьманом, він ніколи не називав Мазепу «зрадником», як було прийнято в офіційній мові, а уживав назви «попередній гетьман» або «пан антецесор». Ці дрібні риски дають промовисту характеристику нового гетьмана та його моралі. Іван Скоропадський, коли його обрано гетьманом, мав понад 60 років. Походив він з Правобережжя, але перейшов на Чернігівщину і зробив блискучу кар'єру завдяки своїм дипломатичним здібностям. В 1709 році він мав усі права вважатися за одного з найповажніших полковників. Таким чином, обрання його на гетьмана, проведене під тиском Петра I, було цілком нормальним, і, якщо не було б цього тиску, його однаково обрали б «вільними голосами» старшини, бо мав тільки одного суперника — Чернігівського полковника Павла Полуботка.

Гетьманування Скоропадського припало на період швидкого зростання могутності Московської держави, яка офіційно перетворилася в Російську імперію, і приниження Української держави. Треба було багато такту, вміння лавірувати між тріумфуючим переможцем, який не приховував уже свого бажання остаточно знищити Українську державу і прагненням врятувати рештки державності.

Щоб уявити собі труднощі, які стали перед Скоропадським, треба познайомитися з листом князя Голіцина до канцлера Головкіна. Цей лист подає політичну програму російського уряду супроти України: «Задля нашої безпеки, — писав Д. Голіцин, — треба насамперед посіяти незгоду між полковниками і гетьманом. Не треба виконувати прохань гетьмана. Коли народ побачить, що гетьман уже не має такої влади, як Мазепа, то, сподіваюсь, буде приходити з доносами… Треба, щоб у всіх полках були полковники, незгодні з гетьманом; якщо між гетьманом і полковниками не буде згоди, то всі їхні справи будуть нам відкриті».

Згідно з традицією Скоропадський після обрання звернувся до Петра I з проханням затвердити «статті». Цар відмовився, посилаючись на воєнні обставини. Після полтавської катастрофи Скоропадський знову звернувся до Петра з проханням підтвердити права та вільності України і ще з такими проханнями:

· щоб українські козаки в містах залишалися під командою своєї старшини, а не московських офіцерів (Петро відмовив);

· щоб повернули Україні гармати, що їх взято в Батурині (відмовлено);

· щоб московські воєводи не втручалися у внутрішнє управління України (Петро обіцяв, що накаже воєводам «не цікавитись» внутрішніми справами України);

· щоб не обтяжували населення постоями московських військ.

Підсумок того всього був такий: «український народ з ласки царя має стільки вільностей, як ні один народ на світі».

Петро I призначив стольника Ізмайлова, брутальну людину, міністром при гетьмані і дав йому дві інструкції - таємну і явну. В таємній інструкції наказував міністрові-резидентові стежити за гетьманом, прислухатися до розмов старшин та козаків і про все доносити. Гетьманську столицю перенесено до Глухова, на самий кордон з Московією.

Незабаром Ізмайлова відкликано і призначено на міністра-резидента Протасьєва, який своєю брутальністю перевищував Ізмайлова. Петро обіцяв амністію старшині, що повернеться від Мазепи, але після полтавської перемоги цю амністію скасував. Чуйкевича, Максимовича, Зелеяського, Кандибу, Кожуховського, Гамалію та інших «мазепинців» заслано на Сибір, а маєтки їх сконфісковано. Не рахуючись з правами України, Петро сам призначав полкову та сотенну старшину. На полковників Стародубського, Чернігівського, Ніжинського були призначені москалі; призначав він на різні посади сербів, німців, волохів; роздавав маєтки, конфісковані у «мазепинців», росіянам та іншим чужинцям. Призначені поза гетьманом, усі ці люди не рахувалися з ним, а визнавали тільки владу царя. Вони переселяли з Московії кріпаків і тим вносили кріпацтво, якого в Україні не було. Жадні скарги на них не мали наслідків. Так — на полковника Гадяцького призначено серба Милорадовича; на полковника Прилуцького — Гната Галатана, який допоміг зруйнувати Січ; на полковника Новгород-Сіверського — колишнього священика Лісовського. Багато українців також, поминаючи гетьмана, діставали посади та маєтки безпосередньо від царя. Значення та влада гетьмана сходили нанівець.

Петро вживав усіх заходів, щоб ослабити Україну. Десятки тисяч людей — козаків та поляків, виряджалося на спорудження фортець, копання каналів біля Ладозького озера (тому такі примусові роботи називали в Україні «канальськими»), будування нової столиці Санкт-Петербургу на фінських болотах, в тяжкому, особливо для українців, кліматі. Вони ж будували укріплення над Каспійським морем, під Тереком, на Кавказі, копали канал між Волгою і Доном, коло Царицина. Кожного року, на місце померлих, покалічених козаків, висилали нових — і знову тисячі їх умирали з холоду, голоду та епідемій, а додому верталися каліки. Тяжко підрахувати, скільки втратила Україна своїх людей, своєї молоді. На ладозьких каналах обраховували, що загинуло 30% усіх, що там працювали. Мабуть, не буде помилкою поширити цей обрахунок на загальну кількість усіх працівників. До цього треба додати вислання козаків на війну з Персією 1721 року — під Дербент, а особливо в так званий Гилянський похід, де загинуло їх величезне число не від куль, а від хвороб. За офіційними відомостями в 1725 році майже з 7 тисяч козаків тільки десь 700 повернулося додому…

Одночасно, коли козаки та поляки гинули на роботах, їхнє господарство руйнувалося: йшла конфіскація коней, волів, збіжжя; по селах стояли російські полки на повному утриманні населення. Наслідком цієї політики Україна після загибелі Мазепи збідніла, що стали помічати й московські воєводи, які перекидали один на одного відповідальність за зубожіння. Ця політика мала й моральний наслідок: протягом цих років козаків використовували як звичайних чорноробів, і козацький, військовий дух їх почав занепадати. На це скаржився ще в 1735 році фельдмаршал Мініх.

Українська старшина, щоб зберегти своє становище, звертає увагу на економічний стан: поширює земельні посілості, забезпечує себе робітними руками, включається в торгівлю.

Торговельні інтереси наприкінці XVII і на початку XVIII століття зв’язували Україну з Польщею, Німеччиною та Туреччиною, а не з Московщиною. Петро I вирішив спрямувати українську торгівлю на Московщину, і тому з 1701 року лише туди наказано було вивозити деякі продукти. В1711 році, коли було завойовано Ригу, дозволено вивозити продукти до Риги. У 1714 році було додано дозвіл вивозити й до Петербургу. Всі ці обмеження дуже гальмували експорт. Ще гірше було з імпортною торгівлею: Петро примушував купувати певні товари на російських фабриках і забороняв ввозити їх з-за кордону. До цього треба додати регламентацію торговельних шляхів, якими треба було везти товари, і тяжку митну політику. Все це руйнувало українську торгівлю.

Деморалізація дедалі більше охоплювала вищі верстви суспільства. Гетьман втрачав свій авторитет, і не тільки чужинці, але й українці, звертаючись до московських бояр, виходили цим брудним шляхом на поверхню життя — здобували вигідні посади і маєтки. Гетьман не почував себе в силах вести з ними боротьбу. Російське начальство охоче приймало скарги на українську старшину та на самого гетьмана, і Петро I вважав себе за захисника гнобленого старшиною народу.

1722 року засновано Малоросійську Колегію із шістьох московських старшин з президентом-бригадиром Віл'яміновим на чолі. Вона мала приймати від населення скарги на українські) суди, контролювати фінанси, стежити, щоб старшина не обтяжувала козаків. У грамоті до українського народу Петро I заявив, що Малоросійську Колегію засновано для того, щоб «народ український не був ні від кого обтяжений — ні неправими судами, ні утисками старшин».

Таким чином Малоросійська Колегія позбавляла гетьмана навіть тієї влади, яка йому залишалася. Скоропадський пробував був протестувати, але марно. Він не переніс удару і незабаром — 3 липня 1722 року помер.

Павло Полуботок

Негайно після похорону Івана Скоропадського старшина звернулася з проханням до Петра I дозволити провести вибори нового гетьмана, а тимчасово уповноважила Чернігівського полковника Павла Полуботка перебрати правління як наказний гетьман. Одночасно приїхав до Глухова бригадир Віл'ямінов і сформував Малоросійську Колегію. Так постали два уряди: Генеральна Військова Канцелярія з наказним гетьманом Полуботком та Малоросійська Колегія з бригадиром Віл'яміновим, і між ними почалися тертя.

Павло Полуботок користався великою пошаною серед старшини й козацтва. Це була людина енергійна, твердої вдачі, оборонець автономних прав України. Він подав протест до Сенату проти Малоросійської Колегії, яка зверталася до Генеральної Військової Канцелярії з наказами, як до підвладної їй установи, і цим разом добився, що Сенат наказав Віл'ямінову звертатися до Військової Канцелярії з «про меморіями» і надалі працювати в контакті з вищими українськими установами. Але Віл'ямінов не відступив: він переслав Петрові проект реформи, і цар передав Малоросійській Колегії ведення фінансових справ. Тим часом Полуботок провів реформу судів, зробив Генеральний Суд колегіальним, розгорнув боротьбу з хабарництвом та тяганиною в провінційних сулах і встановив порядок апеляцій. Цим він вибив зброю з рук Малоросійської Колегії, яка створена була нібито для охорони інтересів українського народу.

Діяльність Полуботка обурила Петра і він викликав до Петербургу наказного гетьмана, генерального писаря Савича, генерального суддю Черниша та інших старшин. Тоді старшина Стародубського полку подала Віл'ямінову петицію з просьбою передати суди росіянам і призначити росіян полковниками. Полуботок і старшина також подали петицію про привернення Україні старих прав і обрання гетьмана.

Петро наказав заарештувати Полуботка, всю старшину, що була з ним, і всіх українців, що підписали петицію. Полуботок та полковник Переяславський Карпека померли у в’язниці. Інших, після смерті Петра, в 1725 році, звільнено, але інтерновано в Петербурзі. Відпущено на Україну лише тих, хто мав синів, а синів узято закладинами. Це був повний розгром української старшини. В Україні все затихло, пригнічене терором. Правила Малоросійська Колегія разом з слухняною старшиною.

Малоросійська Колегія накладала щораз нові податки, збираючи їх грошима та збіжжям; щороку сума податків збільшувалась: до 1725 року зібрано 45 тисяч 527 карбованців, року 1725 — 244 тисячі 225 карбованців. Все надсилалося до російського уряду.

В пам’яті українського народу Павло Полуботок залишився як один із улюблених героїв, який боронив українську автономію і заплатив за неї життям. В «Історії Русів» змальовано його як сміливого борця за національну свободу. В домах багатьох свідомих українських патріотів XVIII-XIX століття висіли портрети Полуботка із зверненими до Петра словами, що їх приписав йому автор «Історії Русів»: «Заступаючись за Вітчизну, я не боюсь ні кайданів, ні тюрми, і для мене ліпше найгіршою смертю вмерти, як дивитися на загальну загибель моїх земляків».

У січні 1725 року помер Петро I. В хаосі, який почався, коли не стало твердої, жорстокої руки Петра I, несподівано дістала престол друга Петрова жінка, слаба волею, мало культурна Катерина I. Фактично правив Росією за Катерини I Меншиков, який допоміг їй здобути трон.

Престиж Петра I залишався таким великим, що коли в Найвищій Таємній Раді поставлено питання про полегшення режиму в Україні й обрання гетьмана, в зв’язку з можливістю війни з Туреччиною, граф Толстой виступив з протестом. При цьому він покликався на політику Петра I, якої, мовляв, треба дотримуватися. Цариця погодилася з Толстим. Взагалі питання про обрання нового гетьмана було дуже складне, бо, на думку царського уряду, в Україні не було надійного кандидата. Впливовий у Петербурзі герцог Голштінський, чоловік старшої Петрової дочки Анни, виставляв кандидатуру Пилипа Орлика, який тоді перебував у Туреччині.

Справи змінилися, коли Малоросійська Колегія наклала нові податки на землевласників України, в тому числі й на Меншикова, що володів величезними маєтками й цілими містами — Почепом, Стародубського полку, та Ямполем, Ніжинського полку, які подарував йому Скоропадський. Меншиков став ворогом Малоросійської Колегії.

1727 року померла Катерина I і престол перейшов до законного наслідника, Петрового внука, хлопчика Петра II, за якого фактично правив Меншиков. Негайно скасовано податки, накладені Малоросійською Колегією, відкликано Віл'ямінова до Петербургу і дозволено обрати гетьмана. Малоросійську Колегію зліквідовано. Справи України знову передано з Сенату до Колегії Закордонних Справ.

1-го жовтня 1727 року в Глухові, в присутності радника Наумова, обрано на гетьмана полковника Миргородського полку Данила Апостола, а Наумову наказано бути при ньому радником. Обрання Данила Апостола переведено дуже урочисто і воно викликало в Україні загальне задоволення, яке виявилося не в адресах, привітаннях, але в тому, що посилився поворот українців з-за кордону.

Висновок

За доби Руїни доля трагічно відвернулася від українського народу. З могутньої войовничої держави за 20 років після смерті Богдана Хмельницького, Україна перетворилася на безпорадну жертву внутрішніх чвар, чужоземних вторгнень і поділів. Вона вже не могла так боротися проти загарбників, незважаючи на те, що гетьмани намагалися підтримувати таку організацію війська, яка була у Хмельницького. Але все це було марно, бо вже не було такого розумного та освіченого у військовій справі гетьмана, яким був Богдан Хмельницький…

Список використаної літератури

1. Орест Субтельний. «Україна. Історія». — Київ, 1993.

2. В.А. Смолій. «Історія України. Нове бачення». — Київ, 1995.

3. Н. Полонська-Василенко. «Історія України». — 1995.

4. М. Грушевський. «Ілюстрована історія України». — 1913.