Історія міжнародних відносин України

1.Східні слов’янські племена та їх зв’язки зі своїми сусідами (ІІ-VІІ ст.)

Зародження слов’янства та їх розселення

Від найдавніших часів терени України були місцем, де проживали різні племена і народи; тут пролягала межа між двома світовими цивілізаціями: світом осілих землеробських культур, що заклали основи європейської цивілізації, та степовим азійським світом.

Через відсутність писемних пам’яток висвітлення стародавньої історії можливе тільки завдяки археологічним даним. Еволюція людського суспільства тривала міліони років і для кращого розуміння та орієнтації у цьому процесі ділять її на чотири основні періоди: кам’яний вік (2 млн. р. до н.е. — 6−5 тис. р. до н. е.). Своєю чергою він ділиться на: палеоліт (старокам'яний вік) — 2 млн. р. до н.е. — 12 тис. р. до н. е.; мезоліт (середньокам'яний вік) — 12−7 тис. до н. е.; неоліт (новокам'яний вік) починається приблизно: 6−3 тис. р. до н. е.; енеоліт (міднокам'яний вік) — 4−3 тис. р. до н. е.; бронзовий вік — кінець 3 — початок 1 тисячоліття до н. е.; ранній залізний вік є останнім в археологічній періодизації. На території України він починається з VI — V ст. до н.е.

Розвиток людства на Україні відбувався так як і у інших регіонах Землі. На заміну пітекантропу і неандертальцю, які жили в ранньому палеоліті, приходить кроманьйонський тип людини (приблизно 40−35 тис. років тому), яку називають «гомо сапієнс» (людина розумна). Відповідні зміни відбуваються і в суспільній організації. Первісне людське стадо у часи пізнього палеоліту поступається місцем вищій формі організації - родовій общині зі спільною власністю на засоби виробництва. Рід стає основою суспільної організації. Він об'єднує родичів по материнській лінії, на основі чого можна говорити про виникнення матріархату. Матріархат не означав головної ролі жінки у виробничій сфері, однак жінка охороняла вогонь, житло, дітей.

У пізньому палеоліті вдосконалюються знаряддя праці - на заміну дрючку і загостреному каменю приходить метальний спис. Кам’яні знаряддя стають різноманітними, розповсюджуються знаряддя з кісток, з’являється одяг. Оскільки посуду ще не було, то наші предки використовували черепи тварин (від цього, очевидно, походить слово «черепок», а від шкірок з черева малих звірів, якими людина обтягувала ноги, — «черевик»). Однак найбільшим відкриттям палеолітичної людини стало штучне видобування вогню. Стоянки доби пізнього палеоліту розташовані по всій території України. Залишки матеріальної культури паолеолітичних племен знайдені в Мізині на Десні, а також в інших місцях, що свідчить про високий рівень розвитку тутешніх палеолітичних племен. Людина епохи палеоліту відчувала існування вищої сили, що керувала її життям і хотіла привернути її увагу до себе певними діями, амулетами, якими слугували різноманітні жіночі фігурки, браслети з складними візерунками. Відтоді й досі в побуті українського народу збереглися статуетки тварин, зображення птахів на короваях, а орнамент на писанках точнісінько такий самий, який був на браслетах, знайдених археологами на стоянці палеолітичних людей у Мізині та інших стоянках. Ці факти свідчать про те, що палеолітичні племена потрібно вважати за найдавніших предків українців.

В епоху мезоліту (12−7 тис. р. до н. е.) людиною було зроблено відкриття лука та стріл. Основним її заняттями залишалися полювання і рибальство. Вона приручила перших тварин: собаку, вівцю, рогату худобу. В Україні відкрито селища тієї доби: Погоріле на Чернігівщині, Збанки на Волині та інші. В часи мезоліту появляються племена людей і формується родоплемінний лад. Його розквіт припадає на добу неоліту, який почався в Україні близько 7 тис. років тому. Високий рівень знарядь праці приводить до продуктивного господарства — землеробства і скотарства. Тоді з’являються вдосконалені кам’яні сокири, човни — перший транспортний засіб людства, обпалений глиняний посуд — кераміка.

Першою неолітичною хліборобською культурою була Трипільська культура. Хронологічні рамки УІ-ІІ тис. до н. е. Територія. Займалися землеробством. Розвинуте скотарство. Вигодовували трипільці і домашню птицю, займалися бортництвом. Великого розвитку набуло гончарство, використовували гончарний круг. Трипільці вміли виготовляти тонку тканину і фарбувати її травними і рослинними фарбами. Знаряддя праці виготовляли з каменю, кремнію, а потім і з міді. Відзначалась високим будівельним мистецтвом: будівлі були з дерева, устатковані конструкціями з випаленої глини, мали цегляні долівки. Вже тоді існували великі племінні центри: Сушівка, Володимирівна, Петрени, Більче Золоте з широкою периферією економічних впливів, що сягали Чернігівського та Волинського Полісся та Малої Азії.

Трипільців вважають основоположниками українського народного мистецтва. Розмальована трипільська кераміка була попередницею пізніших грецьких ваз та усієї егейської та крітської культури, яка розквітла у ІІ тисячолітті до н.е. У трипільців була своя писемність. Вона створена була на основі звукового алфавіту.

Трипільці створили свою систему поглядів на світ, яка має зв’язок з українською і характерна тільки для неї. Трипільці заклали заклали основи українського національного світогляду й витворили ті своєрідні українські традиції, яких немає в інших народів.

Трипільці мали великі досягнення в галузі будівництва.

Все це свідчить про вплив неолітичних трипільських племен на етногенез українського народу. Матеріальна та духовна культура стоїть найближче до сучасних українців.

В деяких дослідженнях є твердження, що в першій половині ІІІ тис. до н.е. на території північного Причорномор’я відбулося зіткнення двох чужорідних людських спільнот — землеробської і кочової, в результаті якої перемогу здобули останні. Це були так звані племена аріїв, які належали до індоєвропейської групи племен, прабатьківщиною яких був Східний Сибір. Вони частково винищили, частково примусили відступити трипільців зі своїх земель і утвердилися у північному Причорномор'ї.

Тут на рубежі ІІ-І тис. до н.е. вони розділилися на багато груп і вирушили в подальшу мандрівку з України. Лише на північ від Чорного моря цілою залишилась велика група старих індоєвропейських племен. Серед них, на думку прихильників цієї теорії, і потрібно шукати праукраїнців. Проти цієї теорії, про прихід індоєвропейців з Азії на територію України, ще у середині ХІХ ст. багато вчених виступили проти неї. М. Грушевський зауважував, що таке твердження не має жодних підстав, а ґрунтується на традиційному уявленні про Азію як прабатьківщину людського роду. Натомість на основі лінгвістичних досліджень вчені дійшли висновку, що ймовірно їх прабатьківщиною була лісостепова смуга, яка простягається в південно-західному напрямі через Східно-Європейську рівнину. У мові індоєвропейських племен виявлено слова, пов’язані із заняттям скотарством, а також назви бджоли, меду, ведмедя. Отже предки українців автохтонні на певній частині своєї території.

В період міді-бронзи (ІУпочаток І тис. до н.е.) відбувається диференціація індоєвропейських племен і виділення з них поодиноких народів і мовних груп. Спочатку індоєвропейці поділилися на дві групи: східну і західну. До східної належали племена арійські (іранські та індійські), тракійсько-албанські (предки нинішніх вірмен і албанців), слов’янські і литовські; до другої групи — західної, відносяться грецькі, кельтські та германські. Слов’яно-литовська група займала проміжне становище між арійською і германською, причому найближче вона стояла до арійських племен. Це підтверджено лінгвістичними дослідженнями. Найбільша спорідненість спостерігалась у мовах слов’янських і литовських племен, тому що остаточне їх розділення відбулося приблизно в середині І тис. до н.е.

Таким чином, індоєвропейці чи арійці були автохтонним населенням Східної Європи, можна стверджувати, що до них належали і трипільці. Залишки трипільських поселень знаходять не лише на території України, а й поза її межами, зокрема в Німеччині і Скандинавії. Разом з тим знайдені там пам’ятки є набагато молодшими за ті, які відомі в Україні, тобто вони з’явилися там внаслідок розселення трипільських племен.

Спираючись на сучасні методи досліджень, а також на основі археологічних знахідок, багато вчених схиляються до думки, що правітчизною індоєвропейців було північне Причорномор’я.

Десь на початку ІУ-ІІІ тис. до н.е. розпочинається конфлікт між племенами західної землеробської культури (трипільців) і східної скотарської, що належалт до тієї самої індоєвропейської спільноти. Завоювавши територію поселень трипільських племен, кочівники не асимілювали їх, а навпаки, підпали під їх вплив і стали вести осілий спосіб життя, займатися землеробством ім. ремеслом. Серед багатоманітності землеробсько-скотарських племен Східної і Середньої Європи в ІІ тис. до н.е. виділяються племена культури шнуркової кераміки. Пам’ятки цієї культури знову ж пов’язують Україну з Середньою Азією, Кавказом, а також з егейською культурою.

Наприкінці епохи міді-бронзи райони Північного Причорномор’я від Карпат до гирла Дунаю і Кубані опанували кімерійці. Це перший народ Східної Європи, власна назва якого збереглась в писемних джерелах (Геродот). Вони займалися скотарством і землеробством, підтримували торговельні контакти з Кавказом і Середземномор’ям, виготовляли і широко застосовували металеві знаряддя праці і зброю. Кіммерійці мали укріпленні городища. Їх етнічна приналежність остаточно не з’ясована. Деякі дослідники вважають, що їхня культура була продовженням трипільської, пристосована до умов табунного скотарства, тому що перехід дол. Нього штовхав нащадків трипільців на південь у степи Причорномор’я.

Починаючи з УІІІ ст. до н.е., кіммерійців витісняють з північного Причорномор’я скіфи.

Скіфи створили першу рабовласницьку державу близько УІ ст. до н.е., заселяли територію між Доном і Дунаєм. Держава являла собою деспотичну монархію. У 513 р. до н.е. скіфи розгромили персидського царя Дарія. Мали активні контакти з греками, тому що у УІІ-УІ ст. до н.е. на північному Причорномор’ю виникають грецькі колонії - міста-держави. Це були типові рабовласницькі держави. Вони багатіли на торгівлі хлібом, рабами, рибою, ремісничими виробами.

Геродот поділяв скіфів на окремі групи: на лівому березі Дніпра жили скіфи-кочівники, по обох берегах Дніпра — скіфи-хлібороби, в басейні Середнього Бугу жили скіфи-орачі, які називали себе сколотами. Найновіші дослідження схиляють вчених до думки, що це були слов’янські праукраїнські племена, які беруть свій початок від трипільців.

За етнічною приналежністю скіфи належали до індоєвропейської спільноти, а саме — іранської групи племен. Якщо дотримуватися теорії європейської прабатьківщини індоєвропейців, то їхню появу у Північному Причорномор’ю можна пояснити зворотнім рухом кочових племен, викликаним міграційними процесами в Середній Азії.

Ці факти підтверджують неперервність етногенезу українського народу. Київський вчений М. Суслопаров, дешифруючи писемність трипільців, виявив, що нею користувалися і племена Зрубної культури, зокрема кіммерійці. Ряд дослідників дотримуються думки про виділення вже у ІІІ-ІІ тис. до н.е. на Наддніпрянщині відповідних діалектів, які стали предками пізніших прибалтійської і праслов’янської мов. Скіфиземлероби (сколоти) за своєю матеріальною культурою перебували у безпосередньому зв’язку з трипільцями, а тому брали участь у формуванні протислов’ян (протоукраїнців). Поховання скіфів мають аналогію з похованнями трипільців та кіммерійців під курганами, а видатних осіб спалювали на вогні. Обидва обряди продовжували зберігатися аж до слов’янських дохристиянських часів на Київщині та Чернігівщині; скіфи продовжують розробку трипільської міфології, яку перейняли і слов’яни. Скіфи користуються всіма формами посуду, виробленого трипільцями. Його характерні стилістичні риси збереглися і в сучасному народному гончарстві; від скіфів маємо традиційні білі штани і сорочку, чоботи шпилеподібні, козацьку шапку, перначі, сагайдаки, келепи тощо.

Починаючи з ІІ ст. до н.е., скіфів витісняють інші кочові племена — сармати. Вони, як і скіфи, належали до іранської групи племен і вирушили з південного узбережжя Каспійського моря в результаті натиску інших племен з Середньої Азії. Сармати були кочовими племенами, лише невелика їх частинка займалася хліборобством біля Дунаю та Азовського моря. Це був войовничий народ, який усе життя провів у війнах, але так і не створив єдиної політичної організації, а жив окремими племенами.

З переселенням сарматів у степи Північного Причорномор’я значно розширилися їхні зв’язки з античними містами. Ці зв’язки сприяли поглибленню у сарматів процесу творення різних соціальних верств і посилення племінної знаті, довкола якої групувалися військові дружини. У них, як і у скіфів, існувала приватна власність на худобу, що була їх багатством і головним засобом виробництва. Чільне місце у їхньому господарстві посідала праця рабів, в яких вони перетворювали захоплених під час безперервних воєн полонених.

Сармати підтримували зв’язок з Китаєм, Індією, Іраном, Єгиптом. Кочовий спосіб життя сарматів і торговельні зв’язки з багатьма народами сприяли поширенню різних культурних впливів. Їх культу поєднувала елементи культури Сходу, античного Півдня і Заходу.

У ІІІ ст. н.е. північно причорноморські степи опановують германські племена готі, що туди прийшли з-над Балтики. І в кінці ІІІ-ІУ ст. розпочинається велика слов’янська міграція.

Слов’яни становили окрему слов’яно-литовську групу. Їхньою батьківщиною вважається територія між Віслою, Балтійським морем, Дністром, Бугом і Середнім Дніпром. Литовські народи займали північну частину цієї території. Велике слов’янське переселення ІІІ-ІУ ст. не лише остаточно розриває слов’яно-литовську групу індоєвропейців, а й розпочинає диференціацію в середовищі самих слов’ян. Поєднання археологічних та лінгвістичних даних дає підстави відносити скіфів-землеробів (сколотів) до праукраїнців, зокрема полян і русів. Перші писемні згадки про слов’ян відносяться до І ст. н.е. У творах авторів І-ІІ ст. зокрема Плінія, Таціта, Птоломея вони виступають під назвою венедів. Назва «словен», «славен» з’являється у УІ ст. і стосується західних слов’ян. Поділ слов’ян на західних, східних і південних розпочинається ще перд їх розселенням, а в його процесі лише закріплюється. Предки українців проживали у південно-східній частині праслов’янської території в районі середньої течії Дніпра.

Готський історик Йордан говорить «…венеди походять від одного корення і нині відомі під трьома назвами — венеди, анти, словени». Отже венеди ділилися на дві частини: західну (склавени) і східну (анти). Венеди — це стара германська назва склавинів. Анти, — писав Йордан, — проживають між Дністром і Дніпром аж до Чорноморського побережжя. Відомості про антів залишив і візантійський історик Прокопій Кесарійський. Починаючи з УІ ст. анти регулярно вторгалися в межі Візантійської імперії.

У ІУ-УІ ст. н.е. давньослов’янські племена були об'єднанні у два великі союзи державного типу, очолювані царями — Антський на сході і Склавінський на заході. Відомо, що анти створили міцну державу на чолі з королем, яка існувала у ІУ-УІ ст. Головним заняттям антів було землеробство, яке досягло високого розвитку. Також розвивалося городництво, рибальство, збиральництво, мисливство, які становили важливий засіб розвитку зовнішньої торгівлі.

Для антського суспільства початку І тис. до н.е. була характерна територіальна община. Одні землі, залишаючись у колективній власності общин, вже передавалися наділами в індивідуальне користування окремими сім'ями.

За такої форми земельних відносин продукт, отриманий в результаті обробітку конкретної ділянки землі, становив вже приватну власність і міг бути джерелом збагачення. Відбувається диференціація суспільства.

В антів існувало рабовласництво, однак воно не перетворилось у них в основу суспільного ладу, а відразу еволюціонувало до більш прогресивних феодальних відносин.

У ІУ ст. анти вели запеклі війни з готами, що прийшли з над Балтики. Анти зазнали сильної поразки. Готи полонили і розп’яли антського короля Буса (Божа) разом із синами і 70 старшинами. Однак готський король Вінітірій протягом року був розбитий антами, а його державу зруйнували гуни, які прийшли з Алтайських гір. Вони створили велику державу, що охоплювала територію між Нижньою Волгою і Доном аж до басейну Дунаю. Антське царство уникло гунського погрому тому що виступало союзником гунів. Після розпаду гунського державного об'єднання, який настав відразу ж по смерті короля Атіли в 453 р., Антське царство переживає піднесення.

559 р. анти разом з іншими слов’янськими племенами вдерлися до Тракії і дійшли майже дол. Константинополя, але були змушені відступити і повернутися на свої землі.

Анти є безпосередніми предками українців, а їхня держава попередниця Київської Русі. Анти виступають на території, де у УІІІ-ІХ ст. з’являється ім'я «русин». В середину УІ ст. на Антське царство напали кочові племена аварів, що прийшли з прикаспійських степів. З другої половини УІ ст. Антська держава занепадає. Остання згадка про неї відноситься до 602 р. Під час війни з аварів і Візантії на боці останньої виступили анти. Це свідчили, що анти були підкоренні аварами не остаточно, оскільки вступали в союзницькі зв’язки з іншими державами. Можна припустити, що під тиском аварів вони відступили в Середнє Придніпров'я.

В карпатській улоговині авари заснували свою державу — Аварський каганат. Вона проіснувала до другої чверті УІІ ст. і була розгромлена Франкською імперією.

З початком УІІ ст. уриваються писемні згадки про східних слов’ян. На зміну Антській державі приходить полянсько-руський політичний союз у Середньому Придніпров'ї, якому судилось стати завершальним етапом формування українського етносу.

Літопис «Повість временних літ» дає такий огляд племен, що у УІІІ-ІХ ст. проживали на території сучасної України: поляни жили на правому березі Дніпра, поблизу Києва; сіверяни — над Десною, Сеймом і Сулою; древляни — між Тетеревом і Прип’яттю; дуліби (або бужани) — вздовж Бугу (їх називали волинянами); білі хорвати на Прикарпатті; уличі - над Бугом; тиверці над Дністром. З цих племен і повстав український народ. Всіх східнослов'янських племен налічувалось понад сто. Вони об'єднувалися у 14 великих племінних союзів.

Поляно-руські племена займалися рільництвом, скотарством, полюванням, бортництвом, рибальством, гончарством, ткацтвом, обробляли залізо. Вони вели жваву торгівлю із сусідніми і далекими країнами, користуючись торгівельними шляхами. Серед них — великий водний шлях «з варяг у греки»; шлях зі сходу на захід (з Каспійського моря — через Київ — Володимир — Краків — Прагу — Регенбург), з'єднуючи арабський світ з Центральною і Західною Європою; шлях на схід від України (від Каспійського до Балтійського моря), єднаючи арабський світ з Прибалтикою і Скандинавією.

Про майнову диференціацію і поширення торгівлі в той час свідчать знайденні при розкопках скарби монет і коштовностей.

Київська держава у УІІІ ст. вела інтенсивну торгівлю з Візантією, Волзькою Болгарією, Хозарським каганатом, країнами Центральної та Західної Європи, а також арабського світу.

Головну роль серед східних слов’ян відігравали поляни. Столицею полян був Київ, сіверян — Чернігів, деревлян — Іскоростень (Коростень), дулібів — Волинь (Городок над Бугом), в уличів — Пересічень. Відома ціла система міст пов’язаних з життям білих хорватів. У середині І тис. князь Киї за переказом «Повісті временних літ», заснував Київ. Вигідне розташування на перехресті торгових шляхів швидко перетворило його у могутній економічний, культурний і торговий центр.

На середину Х ст. у різних частинах східнослов'янської території сформувалися три великі політичні утворення, відомі в арабських джерелах під назвою Куявія, Славія та Арсанія. Куявію ототожнюють з Київською Руссю, державою великого нащадка Кия — Аскольда. Славія — це об'єднання ільменських словен та окремих неслов’янських народів, майбутня Новгородська земля. Її столицею була Лагода. Арсанія знаходилась в Приазов'ї та Причорномор'ї, де пізніше утворилося Тмутараканське князівство.

Територія де жили слов’яни, це терен перехрещування культурних і політичних впливів Сходу і Заходу. Вона зберігала нашарування різних культур і розвивала свою багату культуру, яка згодом синтезувала ці впливи. Однак відкритий характер землі у сусідстві з кочовим степом, не сприяв розвитку цієї культури, оскільки всі сили народу спрямовувалися на боротьбу із нападниками.

Духовний світ праукраїнців Антської держави був доволі складним. Кожне плем’я шанувало своїх богів. З процесом творення держави відбулося виділення загально племінних богів, головними з яких були: Дажбог — бог сонця, Велес — бог худоби, Сварог — бог неба, Ярило — бог весни, краси, кохання. Марен — богиня смерті. Дещо пізніше був встановлений для усіх племен спільний культ Перуна — бога війни і блискавки. Крім того, праукраїнці вірили, що у воді живуть русалки, у полі - мавки і польовики, у лісі - лісовики, у хатах — домовики, у болотах — дідьки. Це били другорядні божества, яких називали слов’янським словом — бісами.

Благословення вищих і нижчих богів здобували різними молитвами, обіцянками та жертвами. Для своїх богів анти споруджували спеціальні культові споруди — капища. Дещо пізніше з’являться служителі культу — волхви.

В антів був поховальний обряд. Мертвих або закопували в землю, або палили на великому вогнищі, а попіл збирали в горщики і ставили їх на стовпах на роздоріжжі. Агатих покійників ховали дуже пишно. З ними живцем закопували в яму або палили їх жінок, слуг, коней, усе, що могло знадобитися покійнику у потойбічному світі. Після похорону на його могилі справляли тризну (поминки) — пили, їли, співали.

Таким чином, українське населення є автохтонним і споконвіку проживало на цих землях. Починаючи з неоліту і упродовж наступних етапів формування протоукраїнців, колискою цього складного процесу виступало Придніпров'я, зв’язане з цивілізацією Середземномор’я та іншими народами як Європи так і Азії. Саме на цих землях всередині І тис. н.е. почалося формування державності майбутньої Київської Русі.

У 860 р. у літописах згадуються київські князі Аскольд і Дир., які нібито були спершу боярами Рюрика, але відпросилися в нього в похід на Царгород і на шляху до нього здобули Київ. За іншою версією (Шахматов, Грушевськи, Толочко, Брайчевський) проаналізувавши літописні повідомлення вони зробили висновок про те, що Аскольд і Дир. Були нащадками Кия, останніми представниками місцевої київської династії. Князювали вони, напевно, в різний час. Спочатку — Дір, про якого згадує Ал-Масуді, вважаючи його найвидатнішим із слов’янських князів, що володів багатьма містами і великими територіями. Набагато більше свідчень збереглося про Аскольда. Найвизначнішими зовнішньополітичними акціями Аскольда були походи на греків (860,863,866,874), результатом яких стали дуже вигідні для нього договори.

860 р., після перемоги над греками, Аскольд запровадив у Київській Русі християнство і здійснив перше хрещення свого народу. У Києві було створено митрополію, куди було направлено архієпископа (митрополита) М. Сірина та шість підлеглих йому єпископів. Почалося будівництво церков. Аскольд прийняв титул кагана, що дорівнював імператору. В 882 р. Аскольд був вбитий Олегом, що прийшов з півночі.

— Норманська і анти норманські теорії походження назви Русь.

— Вплив норманців на формування державності.

В останній чверті ХІІ ст. у писемних джерелах з’являється назва «Україна». Уперше її фіксує Іпатіївський літопис 1187 р.

— походження назви «Україна».

Формування й об'єднання Київської Русі було справою не тільки щасливих походів, але й зручної дипломатії. Міжнародні відносини цього періоду відбуваються як у різних формах, так і у різних напрямках. Основними формами є торгівля й культурні зв’язки. Серед напрямків зовнішньополітичної діяльності Русі можна відзначити такі: Русь і країни Європи; Русь і країни Сходу. Той чи інший напрямок набув першорядної ваги у зв’язку з об'єктивними подіями. Відповідно змінювалися і мета зовнішньої політики Русі, методи її проведення. Якщо до кінця ХІ ст. головним було розширення кордонів Київської Русі за рахунок колонізації сусідніх територій з метою забезпечення торгових шляхів, а також охорона своїх кордонів, а другий період — період розпаду й занепаду Київської держави — характеризується підпорядкуванням зовнішньополітичної політики забезпеченню цілісності держави.

Тема 2.

Міжнародні відносини Київської Русі та Галицько-Волинської держави (4 год.).

Князівська держава проіснувала п’ять століть. В історичному розвитку українського народу вона виконала надзвичайно важливу роль — запобігла його знищенню і забезпечила розвитку господарства і культури.

Київська Русь була найбільшою державою Європи. Вона творила величезне об'єднання народів, рівного якому на Заході не було. Її економічний розвиток не тільки забезпечував населенню прожиток, а й поставляв багато продуктів на експорт. Внасідок зручного географічного положення на перехресті торговельних шляхів між Чорним та Балтійськими морями і між Азією та Середньою Європою праукраїнстька територія стала одним із важливих чинників міжнародної торгівлі. Великі простори захищали державу від наступів сусідів — у воєнних змаганнях вона завжди виходила переможцем. Хозарська держава впала під ударами Києва. Візантія ніколи не відважилась вийти поза Крим і тільки політичними інтригами намагалася стримати зростання могутності північного сусіда. Війни з Угорщиною, Польщею та Литвою носили пограничний характер, і в кінцевому підсумку українська територія не зменшувалася, а розширювалася. Боротьба, яка вела Київська Русь, була однією з ланок у відвічних змаганнях, що проводила Європа проти натиску Азії. Україні у цій боротьбі випало найнебезпечніше місце для оборони — проти азійських «воріт народів», що пропускали в Європу дикі орди. Вона перша брала на себе удари кочівників і століттями вважалася «непереможним щитом» Європи.

Займаючи величезну територію від Балтійського моря і Північно-Льодовитого океану до Чорного моря і від Волги до Карпат, Київська Русь відігравала важливу роль у формуванні політичної історії Європи. Зрозуміло, неабияку роль як в Київській Русі, так і Галицько-Волинській державі відводилося міжнародним відносинам.

1. Зовнішня політика Київської Русі

Писемні джерела, зокрема «Повість временних літ», фіксують формування київської держави з УІ ст. Важливим чинником у процесі політичної консолідації Полянського міжплемінного союзу стало заснування Києва.

Надзвичайно зручні географічні, культурні, економічні умови сприяли швидкому розвитку його як головного політичного центру української держави. Спираючись на дружини полян-русинів, київський князь володарював над усіма тими племенами, головні ріки яких текли до Києва: над деревлянами, дреговичами, радимичами, сіверянами. Першим київським князем, згідно з літописом, був Кий.

Автор літопису «Повість временних літ» називає Кия першим полянським князем, який разом із братами Щеком, Хоривом та сестрою Либіддю заснував місто. Літопис наводить дві версії щодо особи Кия. Згідно першої він був перевізником через Дніпро, а за другою князем. А користь другої версії є більше літописних свідчень. Кия з почестями приймав візантійський імператор. Повертаючись з Візантії Кий мав намір поселитися на Дунаї, де збудував місто Києвець, але під тиском місцевих племен змушений був повернутися до Києва. (За Грушевським).

М.Брайчевський говорив, що Кий походить зі східнослов'янського племені хорватів, яке входило до складу Полянського союзу. Під ударами аварів Антсько-Полянський союз розпався. Авари переселили хорватів на Балкани. Належав Кий до соціальної еліти, яка змушена була терпіти аварську зверхність. Учився в Константинополі, був приятелем майбутнього імператора Іраклія.

Близько 635 р. Кий підняв повстання проти аварського каганату. Маючи підтримку Іраклія, здобув низку перемог, намагався закріпитися на нижньому Дунаї, де здобув Києвець. Однак у подальшій боротьбі зазнав невдач і відійшов на північ до Середньої Наддніпрянщини, де і заклав Київ.

У УІІІ-ІХ ст., за літописом, у середньому Подніпров'ї склалося державне об'єднання — Київська Русь, до складу якого увійшли поляни, деревляни, сіверяни.

860 р. у літописах згадуються київські князі Аскольд і Дір, які нібито спершу були боярами Рюрика, але відпросилися у нього в похід на Царгород і на шляху до нього здобули Київ. Ця версія спростована О. Шахматови, М. Грушевським, П. Толочком і М.Брайчевським. Проаналізувавши літописні повідомлення вони зробили висновок про те, що Аскольд і Дір були нащадками Кия, останніми представниками київської династії. Спочатку князював Дір, про якого згадує Ал-Масуді, вважаючи його найвидатнішим із слов’янських князів, що володів багатьма містами і великими територіями. Набагато більше свідчень збереглося про Аскольда. Найвизначнішими зовнішньополітичними акціями Аскольда були походи на греків (860, 863, 866, 874), результатом яких стали дуже вигідні для нього договори.

Після перемоги над греками в 860 р. Київське князівство уперше сповістило середньовічний світ про своє існування й початок боротьби за першість з Візантією на Чорному морі, Південно-Східній Європі та Передній Азії. Внаслідок вдалих походів на володіння Візантії, Київська держава уклала дуже вигідні договори.

860 р., після перемоги над греками, Аскольд запровадив в Київській Русі християнство і здійснив перше хрещення свого народу. У Києві було створено митрополію, куди направлено було архієпископа (митрополита) М. Сіріна та шість підлеглих йому єпископів. Почалося будівництво церков. Аскольд прийняв титул кагана, що дорівнювало імператорському. У 882 р. Аскольда було вбито прибулим з півночі Олегом.

— норманська теорія утворення давньоруської держави (В.Антонович, С. Томашівський, В. Липинський, Д. Дорошенко та інші);

— походження назви «Русь» (М.Грушевський, О.Єфременко, Б. Рибаков, П. Толочко, С. Макарчук) .

В останній чверті ХІІ ст. у писемних джерелах з’являється назва «Україна». Уперше її фіксує Іпатіївський літопис 1187 р.

— походження назви «Україна».(С.Скляренко).

Формування й об'єднання Київської Русі було справою не тільки щасливих походів, а й зручної дипломатії. Міжнародні відносини взаємини того періоду відбуваються як у різних формах, так і у різних напрямках. Основними формами є торгівля й культурні зв’язки. Серед напрямків зовнішньополітичної діяльності Русі можна визначити такі: Русь і країни Європи; Русь і країни Сходу. Той чи інший напрямок набував першорядної ваги у зв’язку з об'єктивними подіями. Відповідно змінювалися і мета зовнішньої політики Русі, методи її проведення. Якщо до кінця ХІ ст. головним було розширення кордонів Київської Русі за рахунок колонізації сусідніх територій, з метою забезпечення торгових шляхів, то другий період — період розпаду й занепаду Київської держави — характеризується підпорядкуванням зовнішньополітичної політики забезпеченню цілісності держави.

Організація дипломатичної діяльності. Закордонними взаєминами князівства керував князь. Хоча є дані що у Х-ХІ ст. утворилась окрема канцелярія при княжому дворі для чужоземних справ. Пізніше, в період феодальної роздробленості Київської Русі, такі канцелярії могли перестати існувати, бо окремі князівства не в змозі були утримувати їх.

Для переговорів з іноземними державами посилались наближені до князя особи, яким князь довіряв і які знали іноземні мови. Часто в ролі дипломатів виступали представники духовенства. Навіть монгольські хани у зносинах з Царгородом використовували руське духовенство. Латинське духовенство залучалось до переговорів з галицько-волинськими князями.

Постійного дипломатичного корпусу за кордоном Київська Русь не мала, хоча в деяких іноземних державах перебували якісь княжі представники.

Руська дипломатія керувалась певними нормами міжнародного права. У ІХ ст. почало діяти право оголошення війни, яким послуговувався Святослав. З того часу відоме

і друге правило — точне дотримання мирного договору, також, недоторканість уповноважених для переговорів, признання рівноправності сторін у міжнародних договорах, оборона свобод торгових шляхів, особливо морів і рік.

Дипломатичні методи і прийоми. Дипломатія стародавніх русичів використовувала, з одного боку, традиції і звичаї східнослов'янських племен, а з іншого, — міжнародний досвід, насамперед слов’янських державних утворень, Візантійської імперії, держав Східної і Північної Європи, Передньої Азії.

Засвоїли процедуру укладання усних договорів про припинення військових дій і обміну полоненими, навчилися укладати перемир’я і мир, зокрема з місцевою візантійською владою у Північному Причорномор'ї; стали направляти посольства в сусідні держави, пізніше вступали в прямі дипломатичні контакти з центральним візантійським урядом, з державою франків, Хорватією та іншими державами. На початку ІХ ст. починається налагодження дипломатичних відносин. Уже в 836−839 рр. є відомості про руське посольство до імператора Феофіла. 860 р. Русь після вдалого походу на Константинополь уклала перший відомий договір «миру і любові» з Візантією. Цей договір став своєрідним дипломатичним визнанням Київської Русі. Він передбачав встановлення між державами мирних відносин.

З кінця ІХ ст. договори «миру і любові» були укладені з варягами, уграми; дружні відносини пов’язували наприкінці ІХ — на початку Х ст. Русь і Болгарію.

В Х ст. у міру зміцнення і розвитку Київської держави, активізувалася і зовнішня політика: Русь освоювала щоразу нові форми дипломатичних відносин з навколишніми країнами й народами.

З Візантією були укладені договори 907, 911 і 944 рр. Договір 907 р. містив традиційні для договорів «миру і любові» умови. Вони передбачали відновлення мирних відносин між країнами, сплату імперією данини Київській Русі і визначення статусу посольських і торговельних місій. Судячи по спільних військових діях Русі і Візантії проти сильних противників, цей договір містив й усну домовленість про військовий союз. Вироблення спочатку перемир’я, а згодом і миру у 907 р. супроводжувалось посольськими обмінами та посольськими конференціями. Це були перші руські посли, які представляли на переговорах Київську Русь.

За договором Олега з греками від 911 р., один з перших руських князів вимовляє собі контрибуцію, право торгівлі без мита і визначає норму торговельних зносин Русі з греками. Руські купці, прибуваючи до Царгорода, мали право залишатися там шість місяців і, повертаючись, отримували на дорогу потрібні припаси. Проживати вони у Царгороді вони мусили на передмісті. Входити до міста могли тільки групами не більше 50 осіб, без зброї і в супроводі грецьких урядовців. Договір визначав також форми судового процесу між русинами і греками, спеціальні припаси щодо корабельних пригод на морі, про спадщину померлих на грецькій території руських купців і дозвіл русинам служити в імператорському війську.

Русько-візантійський договір 911 р. показав, що на початку Х ст. Русь не тільки вміла укладати звичайні для того часу договори «миру і любові», а й йшла до освоєння вершин тогочасної дипломатії - письмових двохсторонніх рівноправних міждержавних договорів, які охоплювали політичні, економічні, військові та юридичні питання. Київське посольство в Візантії приймали відповідно до встановлених правил, поширених і на інші іноземні місії.

Договір 911 р. став якісно новим щаблем в історії давньоруської дипломатії. Він включав на тільки головну загальну угоду 907 р. — ідею «миру і любові», а й «ряд» — конкретні статті, присвячені різноманітним торговельним, військово-союзним, юридичним та іншим питанням.

Угода була зафіксована в автентичних грамотах, написаних рідною мовою обох сторін, і в копіях, написаних мовою іншої сторони. Обмін оригіналами і копіями, порядок підписання грамот візантійським імператором і руськими послами, процедура їх клятвеного ствердження свідчили про рівноправність міждержавних переговорів.

У середині 30-х рр. Х ст. економічна, військова і політична міць Русі продовжує зростати. Вона хоче оволодіти Північним Причорномор’ям, зруйнувати візантійські опорні пункти в Криму, міцно закріпитися на східних торговельних шляхах. Після припинення виплати данини Візантією Київська Русь починає війну з Візантією 941 р.

Війна закінчується в 944 р. спочатку перемир’ям, а потім укладення нового договору. Згідно нього, встановлювалася свобода дипломатичних і торговельних зносин, заборонялися безчинства русичів на грецькій території, обмежувалися закупки паволок (дорога шовкова тканина) руськими купцями, були внесенні статті про повернення рабів, що втікали від своїх панів, про підсудність русичів в час побуту в Царгороді, про викуп полонених. Спеціальною постановою Русь зобов’язувалась не втручатися до справ Корсунської області в Криму. Русичам дозволялось вільне рибальство у гирлі Дніпра, але не можна було там зимувати.

Фактично цей договір увібрав у себе попередні договори 907 і 911 рр. Угода 944 р. стала вершиною давньоруської дипломатичної практики і документалістики — першим розгорнутим письмовим договором про військовий союз двох держав.

Новий крок зробила руська дипломатія і в період руського походу на схід 945 р. Захопивши місто Бердаа, русини зробили спробу закріпитися у краї і здійснили заходи щодо укладення миру з місцевим населенням.

Руська дипломатія багато досягнула за правління дружини Ігоря Ольги (945−964). У міжнародній політиці вона намагалася забезпечити інтереси держави дипломатичним шляхом. 946 р. княгиня у супроводі великого посольства відвідала Константинополь. У переговорах з імператором йшлося про відносини двох держав й актуальну для Русі справу християнізації.

Щоб добитися більших поступок з боку Візантії, Ольга активізувала дипломатичні відносини з західноєвропейськими державами. В часи її правління зріс міжнародний авторитет Київської держави.

Таким чином, у середині Х ст. Русь стабілізувала свої відносини з Візантією, Хазарією, угорцями, варягами, Болгарією, печенігами, встановила мирні відносини з Німеччиною.

Із середини 60-х років Х ст. Київська Русь вступила в смугу тривалих і важких війн і дипломатія Святослава розвивається переважно в умовах військового часу, які мали певний вплив на її характер.

У часи Святослава дипломатія Київської Русі розв’язувала нові завдання, які постали перед державою у зв’язку з активізацією його зовнішньої політики, підпорядкуванням його владі більшості східнослов'янських племен, зміцненням позицій у Північному Причорномор'ї, зокрема в районі Таманського півострова, в Нижньому Подніпров'ї і Подністров'ї.

Нові зовнішньополітичні завдання давньоруської держави, за Святослава, вимагали і нового рівня дипломатії. Різноманітні прийоми і методи давньоруської дипломатії при Святославі базувалися на дипломатичному досвіді минулого, сприяли його подальшому збагаченню відповідно до розвитку давньоруської державності, розширюючи політичні зв’язки Русі з іншими країнами.

Нейтралітет Візантії завдяки союзному (944 р.) договору дав можливість Святославу напасти на Волзьку Болгарію, землі буртасів, Хозарський каганат. Водночас Русь здійснила низку політичних заходів для оволодіння захопленими районами Приазов’я і Поволжя. Договір, укладений із населенням відвойованих у Хазарів народів, повинен був тут забезпечити тут міць і тривалу владу давньоруської держави.

Остаточне, наперекір договору 944 р., оволодіння Руссю гирлом Дніпра, підпорядкування своїй владі слов’яноруських племен, які проживали по Дніпру і Бугу, встановлення протекторату над грецькими володіннями в Криму створили серйозну загрозу візантійським володінням у Північному Причорномор'ї, насамперед Херсонесу. У зв’язку з тим Візантія укладає із Руссю таємний договір 967 р., який передбачав відновлення мирних відносин між двома державами, порушених руською агресією в Криму, відмову Київської Русі від подальших нападів на візантійські володіння у Північному Причорномор’ю, згоду Візантії не перешкоджати Русі в оволодінні Нижнім Подунав’ям .

Готуючись у 967 р. до дунайського походу, Святослав створив першу коаліцію, забезпечивши союз у угорцями. Внаслідок наростаючого конфлікту Святослав весною 970 р. починає війну з Візантією.

У цій війні Київська Русь виступила на чолі коаліції, до складу якої входила Болгарія, печеніги і угорці. Її створенню передували руські посольства в Панонію до угорців і в причорноморські степи до печенігів, а також певні політичні кроки щодо Болгарії, в підсумку яких болгарський народ виступив союзником Київської Русі у цій війні.

У ході візантійської компанії договір влітку 971 р. Святославу не вдалось відродити анти візантійську коаліцію у попередньому складі. Русько-візантійський договір 971 р. ознаменував остаточну їх відмову від угоди 967 р. щодо Болгарії і знову повертав Київську Русь і Візантію до вихідної точки — до тих відносин, які склалися між двома державами до 966 р., тобто до року успіхів руської зброї на Сході.

Дипломатичні зусилля Київської Русі періоду 60−70-х років Х ст. сприяв широкому виходу давньоруської держави на міжнародну політичну арену, були одним із могутніх чинників розширення і розвитку давньоруської феодальної держави.

Повертаючись з походу 972 р., Святослав був вбитий печенігами в районі дніпровських порогів.

Діяльність Святослава важко оцінити однозначно. Дбаючи про зміцнення міжнародних позицій свої держави, він майже не займався її внутрішніми проблемами. Його військові походи свідчать про недостатнє розуміння реальної ситуації, разом з тим вони сприяли зростанню ролі Київської держави у вирішенні міжнародних питань.

Володимир Великий (980−1015). Завершується тривалий процес об'єднання території Київської держави.

Замість далеких походів, Володимир зосередився на захисті власних кордонів. Він звернув погляд на Захід і додав до своїх володінь Перемишль і червенські міста (981 р.). Змусив литовських ятвягів (983 р.) визнати його верховенство. З метою зміцнення північно-східних кордонів Русі Володимир здійснив похід на Волгу проти болгар (985 р.). Володимир налагодив дружні відносини з поляками, мадярами і чехами. В основі цієї західної орієнтації лежало його прагнення підпорядкувати собі головні торговельні шляхи на захід, а також прокласти інші шляхи на Константинополь.

Впровадження християнства

У 987 р. у Візантії спалахнуло повстання проти імператора Василя ІІ під проводом Варди Фокі. Василій ІІ звернувся до князя Володимира за військовою допомогою, пообіцявши видати за нього заміж свою сестру Анну. Але, коли небезпека минула, імператор не захотів виконувати свою обіцянку. Тоді Володимир напав на візантійські міста в Криму, взяв Корсунь (Херсонес) і погрозив походом на Константинополь. Імператор відповів, що не може видати своєї сестри за поганця. У відповідь прозвучала заява Володимира про готовність охреститися. Щоб врятувати вітчизну від загрози війни, принцеса Анна вирішила погодитися на шлюб. Хрещення, а водночас і шлюб Володимира з Анною, можливо, відбулося у Корсуні в 987 р. По приїзді князя до Києва, він охрестив своїх синів і киян (988 р.).

Значення прийняття християнства

По-перше, християнство принесло в Україну вищий рівень культури, сприяло поширенню писемності. По-друге, сприяло об'єднанню держави і зміцненню міжнародного авторитету Київської держави серед християнського світу. По-третє, прийняття християнства зміцнювало державну владу князя, бо освячувало її.

15 липня 1015 р. князь Володимир помирає. Відразу по його смерті розпочинається усобиці між його синами.

Часи Ярослава Мудрого (1019−1054) — період найвищого розвитку Київської держави. Вона відігравала важливу роль у міжнародній політиці. У 1030−1031 рр. Ярослав відвоював захоплені Польщею червленські міста в Забужжі. Унаслідок походів на північ приєднав до Русі фінські племена чудь, завоював місто Юріїв. 1036 р. Ярослав завдав нищівного удару печенігам. Усе ж у зовнішній політиці Ярослав Мудрий надавав перевагу дипломатичним методам налагодження зв’язків з різними країнами, підкріплюючи їх династій ними шлюбами.

Сам він був одружений з Інгігердою — дочкою норвезького короля Ольфа, а другим шлюбом — з Анною, дочкою візантійського імператора. Дочка Ярослава Анна була дружиною французького короля Генріха І. Друга дочка Ярослава Мудрого стала дружиною норвезького короля Гаральда Сміливого, а третя, Анастасія, вийшла заміж за угорського короля Андрія. Три сини — Ізяслав, Святослав та Всеволод — були одружені відповідно із сестрою польського короля Казімира, онука німецького цісаря Генріха ІІ і дочкою візантійського імператора Константина ІХ Мономаха.

Активні дипломатичні відносини мала Русь з Германською імперією, обмінюючись посольствами в часи воєнних дій 1030−1031 і 1040−1043 рр. Сторони вважали, що їх відносини будуть взаємовигідні - Русь прагнула мати союзника в боротьбі проти Візантії, Германія в особі Генріха ІІІ хотіла скористатися військовою підтримкою Русі в зовнішньополітичних акціях.

На схилі літ князь поділив Київську Русь між п’ятьма синами: Ізяслав одержав Київ, Древлянську землю з Туровом та Новгородом із Псковом; Святослав — Чернігів, Муромі Тьмуторокань; Ігор — Володимир-Волинський; Всеволод — Переяслав, Суздаль і Ростов; В’ячеслав — Смоленськ. Ярослав увів принцип сеньйорату. Сини князя, які на досягли князівства, називалися «ізгоями», їх позбавляли права на землю. Система сеньйорату була однією з причин міжусобиць, ослаблення і, зрештою розпаду держави.

Після смерті Ярослава Ізяслав (1054−1078) намагався поширити свою владу і на деякі землі братів. Він зайняв Володимир-Волинський після смерті Ігоря (1060 р.), а також Полоцьк (1067 р.), Отже усі землі на правому березі Дніпра були під його владою. Поразка, завдвнв половцями у 1068 р., викликала повстання киян проти Ізяслава. Вони вибрали собі за князя Всеволода, який перед тим був ув’язнений, Ізяслав мусів тікати до Польщі, просити допомоги у короля Болеслава Хороброго. Ізяслав усе-таки повернув Київ, але грабіжництво союзників і помста князя киянам викликала нові заворушення. Крім того, Ізяслав посварився з братами і в 1073 р. мусив удруге втікати до Польщі і подався дальше у Європу шукати допомоги.

В цей час у Києві правив колишній чернігівський князь Святослав ІІ (1073−1076). Після його смерті Ізяслав помирився з братом Всеволодом і втретє став князювати у Києві (1076−1077), але незабаром загинув у боротьбі зі Святославовичами.

Останній Ярославич на київському престолі - Всеволод І (1078−1093) об'єднав головні землі Київської Русі.

Після Всеволода Святополк ІІ (1093−1113) увесь час вів боротьбу з половцями. У цій боротьбі йому допомагав Володимир Мономах, переяславський князь, під проводом якого було здобуто перемоги над половцями у 1105−1111 рр.

Володимир Мономах (1113−1125) головну увагу приділяв зміцненню політичноїб єдності держави. Дипломатичними методами і військовою силою він домігся визнання своєї влади майже усіма князями. Здійснив переможні походи на половців у 1103, 1107 та 1111 рр.

Володимир Мономах підтримував зв’язки із Західною Європою, був одружений з дочкою англійського короля Гідою. Син Мономаха Мстислав був одружений зі шведською королівною, а його дочки знайшли чоловіків у Норвегії і Данії. Добрі взаємини мав Володимир із Візантією.

Із смертю Мономаха зовнішня політика перестає бути найвищим пріоритетом у державному житті. Найстарший син Мстислав І (1125−1132) отримав Київ, Смоленськ і Новгород, інші землі перейшли до братів. Він прогнав половців з українських степіва. Мстислав підтримував зв’язки із Західною Європою, був одружений зі шведською королівною, а дочок видав заміж за королів Угорщини, Данії, Норвегії.

Після смерті Мстислава І Київська держава розпалась на кілька окремих князівств.

Феодальна роздробленість Русі змінила характер її зовнішньої політики. Єдиній зовнішній політиці наступив кінець. Кожне князівство проводило політику, вигідну тільки йому і часто невигідну для країни загалом. Водночас залишаються і спільні для всіх князівств методи ведення міжнародної політики. Русь продовжує виступати як значна міжнародна сила в Європі.

У часи феодальної роздробленості, підтримуючи з Візантією дружні відносини, Київська Русь однак намагається звільнитися з-під надмірної опіки Візантії., насамперед церковної, що здійснюється через митрополитів-греків. Політичні мотиви переплітаються з теологічними, творячи складну палітру русько-візантійських відносин.

Важливим є відносини українських князівств з Польщею. Польщі був потрібний союзник у боротьбі проти Німеччини. Водночас Польща не відмовлялася загарбати руські землі, які ослабли внаслідок міжусобної війни. До Польщі тяжіли Волинське і Чернігівське князівство. Поляки брали участь у поході чернігівського князя на Галич 1144 р., дочка чернігівського князя Всеволода вийшла заміж за сина польського короля. У великих київських князів були також добрі відносини з Польщею. Син Ізяслава одружився із сестрою Болеславовичів, а Мешко ІІІ взяв за дружину Євдокію Ізяславівну. Наприкінці ХІІ ст. намітився поворот Галича до Польщі. Завдяки цьому галицько-волинсько-польські відносини, не дивлячись на окремі конфлікти, були союзницькими. Ярослав Осьмомисл використовував поляків у конфлікті із сином Володимиром. Міцні зв’язки з польським королем Казімиром ІІ мало і Чернігівське князівство. Відомі і спільні походи польсько-українських князів проти ятвягів. Ці факти свідчать про те, що у ХІІ ст. відносини між українськими князівствами і Польщею були досить тісними.

Чесько-українські відносини були дружніми. Насамперед це стосується Волині. Ще 1123 р., відстоюючи свої права на Волинь, князь Святослав Ярополчин, крім польських та угорських використовував і чеські наймані війська, які неодноразово брали участь у міжусобицях на Русі. У 30−70-ті рр. Галицький князь Осмомисл був в анти візантійській коаліції разом з чехами. Чеський князь Володислав повертався із христового походу з Візантії через Київ і мав політичні контакти з великим київським князем.

Криза Візантійської імперії і утворення другого Болгарського царства сприяли зміцненню відносин між болгарами і українцями. Це проявилося при Асені ІІ, який в1207 р. знайшов притулок у Галичі. Тоді ж руські війська перебували у складі болгарських. Русь-Україна також брала участь в угорській війні через Сербію і сприяла боротьбі за самостійність Сербії і Болгарії.

Відносини із Угорщиною мали досить складний характер. Спочатку Угорщина допомагала відокремленню Галичини і Волині, згодом, боячись зміцнення Галицького князівства, підтримувала Волинь. Мадяри також були зацікавленні у сильному союзнику проти Візантії. У 1145−1146 рр. король Геза ІІ скріплює цей союз шлюбом із Єфросинією Мстиславівною, але в конфлікті між Галичиною і Волинню угорські війська несподівано повернулись назад: угорці брали участь у поході волинського війська на Київ. Відомо не менше шести походів на Русь. 1152 р. відбувся похід на Галичину, який закінчився для неї невдало. Загалом у Галичині з Угорщиною склалися дружні зв’язки, які ускладнилися після 1118 р., коли Угорщина вступила в боротьбу за Галич.