Роль музеїв у збереженні і репрезентації історичної пам"яті про українське село: тенденції 1990-2000-х рр

Роль музеїв у збереженні і репрезентації історичної пам’яті про українське село: тенденції 1990;2000;х рр.

У статті показано роль музеїв як осередків зосередження пам’яті соціуму. Музей, як інституція, посередництвом матеріальних та духовних пам’яток передає досвід попередніх поколінь майбутнім. У статті окреслено місце образу українського села у музейних установах в контексті формування історичної пам’яті українського народу. Розкрито діяльність найбільш відомих музейних комплексів на території України: Національного історико-етнографічного заповідника «Переяслав» та Музею народної архітектури та побуту у Києві. Схарактеризовано таку складову музейної справи України як громадське музейництво. Створені завдяки зусиллям українознавців-аматорів музеї на громадських засадах збуджували у населення інтерес до історії рідного краю, а відтак, у першу чергу, до сільських територій. Відмічено активну діяльність місцевих краєзнавців-аматорів, які становлять той духовний потенціал української нації, основою життя яких стало збереження історичних пам’яток для відродження історичної пам’яті наступних поколінь.

Музей — це багатофункціональний інститут пам’яті соціуму, через посередництво якого реалізується потреба суспільства у відборі, зберіганні та презентації специфічної групи культурних і природних об'єктів, які усвідомлюються суспільством як цінності, що передаються із покоління в покоління. Головна місія музею — це генерування культури теперішнього й майбутнього на основі збереження та актуалізації всіх елементів історичної спадщини.

Музей, згідно Закону України «Про музеї та музейну справу» — «науково-дослідний та культурно-освітній заклад, створений для вивчення, збереження, використання та популяризації музейних предметів та музейних колекцій з науковою та освітньою метою, залучення громадян до надбань національної та світової культурної спадщини» [3]. Міжнародна рада музеїв (ІСОМ) пропонує таке визначення поняття «музей» — «неприбуткова постійно діюча інституція, яка служить суспільству та його розвиткові, і для цього збирає, зберігає, досліджує, популяризує та експонує матеріальну і нематеріальну спадщину людства, а також об'єкти довкілля, з метою вивчення, навчання та для естетичного задоволення».

До проблем історії виникнення та діяльності музеїв у різнопланових аспектах, ролі музейних фондів та місця музейних зібрань у реконструкції минувшини зверталися у своїх роботах А. Ю. Баукова, Т.О. Гребінник [2], О.І. Кащук, І.М. Ситий, Ю. Г. Павленко, Н. М. Радченко, О. Б. Супруненко [7], М.І. Ткаченко, А. О. Хведась [9], Л. Д. Федорова, О.Є. Черненко [10]. Мета пропонованої статті - розкрити образ українського села через призму меморіалізації його культурних надбань, як дієвий засіб історичної пам’яті народу. Село вирізняється своєю глибокою національною сутністю. Упродовж усієї історії України саме селянство виступало головним носієм унікальної самобутності народу, оберегом традиційних та духовних цінностей українства.

Україна є однією із провідних країн Європи за кількістю об'єктів історико-культурної спадщини. За офіційними даними, на державному обліку в Україні знаходиться понад 140 тис. нерухомих пам’яток історії та культури, серед них: пам’яток археології - 57 206; пам’яток історії - 51 364; пам’яток монументального мистецтва — 5926; пам’яток архітектури та містобудування 16 800. Значна кількість пам’яток історії - більше 12 млн. — зберігається у фондах українських музеїв [8, с.145].

Музеї мають багато особливостей і специфічних рис, які зумовлюють їхні функції. Функції сучасного музею доволі складні, а форми діяльності різноманітні. У контексті наукової діяльності музеїв, зокрема, варто виділити глибоке вивчення історії рідного краю й зупинитися на колисці українського народу — мальовничому селі, авторитет якого незаперечний і перевірений часом. Кожне українське село має свій неповторний колорит. Багато з них стали музами для поетів, композиторів, художників, надихали їх. Більшість із митців народилися, здобули освіту й сформувалися як творчі особистості саме тут, у селах України. Українські села дбайливо зберігають сліди могутньої України та її численну культурну спадщину.

На території України понад 27 тисяч великих і малих сіл. На жаль, як відомо, у ХХ ст. з географічної карти України зникла значна їх кількість. Одні щезли в період громадянської і світових воєн, голодомору, депортації, інші - під час створення штучних водоймищ, деякі - внаслідок Чорнобильської катастрофи. Лише протягом 1960;80-х рр. знято з державного обліку 2 000 населених пунктів. З 1991 р. з мапи України стерто 641 сільський населений пункт, зокрема 40 селищ і 601 село [8, с. 134].

Значна частина історичної спадщини України зосереджена саме в сільській місцевості. Прикметно, що в Україні близько 5 000 сіл, яким понад 300 років. На превеликий жаль, на стані історичних пам’яток позначилося загальне зубожіння села. Окреслена ситуація виносить на поверхню ідею залучення громадськості до «справи збереження історичних сіл України» та культурних пам’яток, що там зосереджені [1].

Піднімається проблема охорони історичних сільських поселень, таких як Качанівка й Густине (Чернігівщина), Межиріч та Пляшева (Рівненщина), Великі Сорочинці (Полтавщина), Зимне (Волинь), Підгірці (Львівщина) та інших. Реконструюючи села, слід не тільки зберегти схоронність окремих пам’яток, а й зберегти розплановану структуру та просторову композицію побудови, відтворити історичне середовище" Напрошується думка, що вирішити цю проблему тільки завдяки громадськості, без залучення коштів і фахівців, неможливо [5].

Ще у 1991 р. від імені Спілки краєзнавців П. Т. Тронько звернувся до організацій і громадян з проханням підтримати програму «Пам'ять втрачених сіл». Всеукраїнська Спілка краєзнавців (П.Т. Тронько), Селянська Спілка України (І. Мозговий), редакція газети «Сільські вісті» (І. Сподаренко) висловили сподівання на підтримку співвітчизників допомогти в реалізації задуманої програми. У їх колективному зверненні «…до всіх співвітчизників, котрі в різні часи не з своєї волі полишили рідні гнізда і не мають вже змоги в них повернутися», рекомендувалося написати спогади про своїх предків, про історію зниклих сіл [4]. Це питання піднімалося на V Всеукраїнській конференції «Розвиток історичного краєзнавства в контексті національного і культурного відродження України», яка відбулася в Кам’янець-Подільському, де йшлося про відтворення повного реєстру й історичного опису втрачених населених пунктів України. «В країні давно назріла потреба в державній дослідницькій програмі „Історичні міста і села України“, публікації відповідної серії книг в центральних і регіональних видавництвах. Не викликає ніяких сумнівів необхідність введення постійних рубрик з історії населених пунктів на сторінках центральних обласних, районних і міських газет». Її існування дозволило б оперативно ознайомити читачів з дослідницьким матеріалом, що стосується того чи іншого населеного пункту", — говорив тоді Тронько П. Т. [8, с. 121].

Варто згадати ідею створення енциклопедичного видання «Зводу пам’яток історії та культури» (поч. 90-х років), в якому будуть представлені статті про основні пам’ятки археології, історії, архітектури і містобудування, монументального мис-тецтва. Задумано підготувати 28 томів «Зводу» — по тому кожної області, Автономної республіки Крим, містам Києву і Севастополю та українським пам’яткам зарубіжжя. Підготовка «Зводу» розпочалася за рішенням Ради Міністрів від 3 вересня 1982 р. У 24 областях України, Автономній Республіці Крим, Києві і Севастополі почали діяти редакційні колегії та авторські колективи. З об'єктивних причин сьогодні їх кількість дещо скоротилася. Сприяли підготовці томів «Зводу» Укази Президентів України щодо підготовки і видання «Зводу», видані у грудні 2000 р. і в листопаді 2007 р.

Науково-методичну допомогу здійснюють Інститути історії України, архео-логії, мистецтвознавства, фольклористики та етнографії НАН України, архітектурні установи. Координує зусилля авторських колективів Центр підготовки «Зводу» пам? яток історії та культури України Інституту історії України НАН України.

Основним критерієм відбору пам’яток до цього унікального видання має бути їх значення для розкриття вирішальних етапів історичного, соціально-економічного та культурного розвитку України, процесу її становлення як незалежної держави. При підготовці «Зводу» приділяється увага всім історичним періодам, значимим явищам та персоналіям крізь призму пам’яток історії та культури. Це стосується також і тих сторінок української історії, котрі з ідеологічних міркувань не знайшли докладного й об'єктивного висвітлення за радянської доби.

Кожен том «Зводу» складатиметься з ґрунтовного вступу про історико-культурну спадщину області (міста), статей про окремі пам’ятки; буде багато ілюстрований, у ньому вміщуватимуться численні картографічні матеріали, плани, схеми. Обсяг тому в середньому становитиме від 100 і більше авторських аркушів. Деякі з томів складатимуться з кількох книг.

Вийшли в світ 1, 2 і 3 частини першої книги Київ (1999, 2004, 2011). Числен-ним колективом авторів виявлено, обстежено та описано 2450 об'єктів історико-культурної спадщини міста. Це видання вже надає значну не тільки теоретичну, а й практичну допомогу науковцям, представникам державних структур та широкому колу людей, що цікавляться культурною спадщиною України.

Затримка з підготовкою та виходом «Зводу» перш за все пояснюється недостатнім фінансуванням, яке проводиться в значній мірі за рахунок місцевих бюджетів. Підготовка та вихід томів «Зводу» активізує пошукову роботу, виявлення пам’яток, піднімає їхнє збереження на новий рівень.

Музеям належить вагома роль у збереженні нерухомих об'єктів національно-історичної спадщини. Це заповідники, музеї просто неба тощо. У плані створення державних історико-культурних заповідників Україна має традиції, гідні пошани і наслідування. Відродженню етнографічних мотивів історичної пам’яті українського народу сприяв рух аматорів за створення Музею народної архітектури та побуту. Рада Міністрів УРСР 26 лютого 1969 р. прийняла постанову «Про створення Державного музею народної архітектури та побуту Української РСР». Ідея створення музею піднімалася представниками творчої інтелігенції Б. Патоном, О. Гончаром, К. Гуслистим, М. Стельмахом, П. Загребельним. Основна ідея, що була закладена в проекті - це збереження, відтворення, популяризація кращих зразків українського народного зодчества, прикладного мистецтва, промислів, народного побуту шести історико-етнографічних районів України (Середня Наддніпрянщина, Полісся, Поділля, Слобожанщина, Карпати, Південь України).

На площі 120 га планувалося встановити понад 150 споруд-пам'яток українського народного будівництва ХVІ-ХХ ст. [8, с. 89] Це штучні ставки з греблями, водяні млини, сукновальні тощо.

На стадії формування музею розгорнулася активна творча робота, в яку включилися науковці АН України, інституту Держбуду, органи Міністерства культури, краєзнавці. Організатором цієї справи виступило Українське товариство охорони пам’яток історії та культури. Величезну пошукову та організаторську роботу по створенню унікального комплексу провели В. Сікорський — перший директор музею, Я. Петрусенко — заступник голови Товариства. Самовіддано працювали ентузіасти і сподвижники М. Ходаківський, С. Смолінський, Л. Орел, С. Щербань, С. Вергонський, Р. Кобальчинська, Н. Зозуля, Р. Свирида, П. Вовченко, Л. Назаренко.

У 1976 р. будівництво першої черги Державного музею народної архітектури та побуту було завершено. 10 вересня 1976 р. Рада Міністрів УРСР прийняла Постанову «Про завершення будівництва унікального Музею архітектури та побуту Української РСР». Незважаючи на ідеологічні чинники музей у 80-х роках розбудувався. Було виявлено нові експонати, такі як Троїцька церква, збудована 1773 р. П. Калнишевським, привезено нові речі побутового вжитку українців — гончарні вироби, одяг, фарби, прялки та інше. Завдяки подвижницькій, самовідданій праці науковців та ентузіастів-краєзнавців було відтворено частину нерухомих пам’яток народного зодчества, які відтворюють культуру, побут і традиції, нашу далеку минувшину.

Статус Національного дістав історико-етнографічний заповідник «Переяслав». Завдяки невтомній діяльності групи ентузіастів на чолі з М.І. Сікорським старовинний Переяслав-Хмельницький перетворився на музейне місто. Сьогодні він об'єднує 24 музеї. До його складу входять більше 400 об'єктів та пам’яток культурної спадщини. Основний фонд заповідника нараховує понад 180 тис. одиниць зберігання.

Перлина заповідника — Музей народної архітектури та побуту Середньої Наддніпрянщини — справжнісіньке старосвітське село, яке має адміністративний центр (сільську управу), шинок, корчму, ставки, городи, церкви, сади, церковнопарафіяльну школу, колекцію вітряків і навіть мисливський будинок князя О.Горчакова. А чого варті затишні хатки гончара, бондаря, ткача, столяра з усім домашнім начинням, з яких немов тільки-но вийшла господиня!

Не залишають байдужими Музей Заповіту Т. Г. Шевченка, меморіальний музей Г. С. Сковороди, Музей-діорама «Битва за Дніпро …», Музей рушника, Музей обрядів, Музей транспорту, музей «Поштова станція» та багато інших. Усі вони неповторні, оригінальні за формою та унікальні за змістом, усі вони — живі.

Наукові співробітники заповідника організовують і проводять виставки майстрів народної творчості та різноманітні театралізовані свята, які вже стали традиційними в Переяславі-Хмельницькому.

Вивчення історико-культурної спадщини краю, розвиток музейної справи на Переяславщині нерозривно пов’язані з іменем заслуженого працівника культури України, лауреата Національної премії України імені Тараса Шевченка, Героя України Михайла Івановича Сікорського — незмінного директора закладу у 1951;2008 рр. (нині - почесного генерального директора НІЕЗ «Переяслав»). На момент його приїзду до Переяслава-Хмельницького місцевий краєзнавчий музей займав лише три кімнати у родовому будинку друга Т. Шевченка, місцевого лікаря А. Козачковського. Проте вже через три роки було створено нову експозицію, відкриття якої відбулося 13 квітня 1954 р. до святкування ювілейної дати — «300-ліття возз'єднання України з Росією». Того ж року рішенням Ради Міністрів УРСР музею присвоїли ІІІ республіканську категорію і він отримав назву «Переяслав-Хмельницький державний історичний музей». На базі цього закладу і створеного ним комплексу пам’яток у 1979 р. було утворено Державний історико-культурний заповідник, перейменований постановою Кабінету Міністрів України у 1999 р. на історико-етнографічний. Того ж року надано й статус національного закладу.

Музей народної архітектури та побуту, що розташований на околиці Львова у мальовничому Шевченківському Гаї сприяє збереженню 124 пам’яток народного будівництва з різних місцевостей Західної України. Це різноманітні типи народного житла, господарчих і виробничих споруд, пам’ятники монументальної архітектури. У ньому знаходяться хати 1749, 1859, 1910 рр. та гуцульська хата 1927 р. Наявність у музеї творів народного зодчества надає його експозиції більшої повноти і вагомості у розповідях про ту чи іншу пам’ятку, збагачує знання відвідувачів про народну архітектуру України, дає змогу відродити народну пам’ять про творчі методи відомих народних зодчих.

Невід'ємною складовою музейної справи України можна вважати громадське музейництво. Створені завдяки зусиллям українознавців-аматорів музеї на громадських засадах збуджували у населення інтерес до історії рідного краю. Рух за створення громадських музеїв став помітним явищем суспільного життя з другої половини 50-х — першої половини 80-х років минулого століття. В умовах панування тоталітарної системи громадські музеї залишались одним із небагатьох засобів популяризації маловідомих сторінок історії України. У процесі становлення і розвитку громадського музейництва були зроблені спроби підпорядкування його ідеологічним завданням політичного керівництва країни. Все це привело до зародження і поширення в ньому негативних тенденцій. З цими висновками не можна не погодитися, всі громадські рухи до початку 90-х років були під керівництвом або під контролем влади. Сьогодні існує інша проблема — місцеві музеї, особливо на громадських засадах, потребують матеріальної та фінансової допомоги.

Унікальний музей на основі власної колекції створив у с. Пархомівці Краснокутського району на Харківщині ентузіаст Опанас Луньов. Поряд з краєзнавчими експонатами тут демонструються високохудожні твори образотворчого мистецтва. У 1940;х роках при Пархомівській школі організував гурток «Юний історик», який з початку 1950;х років перетворився у мистецький клуб «Райдуга». Організація позакласної роботи з учнями привела до ідеї створення музею. До цієї справи всіляко залучав і своїх вихованців. Пархомівський історико-художній музей став одним із перших Народних музеїв художнього напрямку, довгий час професійно діяв на громадських засадах, у 1967 р. йому офіційно було присвоєно статус «Народного», а з 1986 р. йому було надано статус державного (з цього часу функціонує на правах відділу Харківського художнього музею).

Успіх як у організації музею у сільській місцевості, так і подальшого розвитку закладу залежав і від особистості його засновника, його наполегливості та вміння організувати справу на професійній основі. Крім пошукової роботи на місці, він звернувся за порадами та допомогою до провідних музеїв СРСР, зокрема, Державного Ермітажу, Музею образотворчих мистецтв ім. О.С. Пушкіна, Російського музею, Спілки художників СРСР та особисто до художників. Це дало змогу отримати як методичні поради в організації такого культурного закладу в Пархомівці, так і згодом столичні музею (Державний Ермітаж, Музей образотворчого мистецтва ім. О.С. Пушкіна, об'єднання Музеїв Московського Кремля) передали збірку художніх творів для постійного зберігання в експозиції Пархомівського музею. Основний музейний фонд сформувався на початку 1980;х рр. На сьогодні основний та допоміжний фонди нараховують майже шість з половиною тисяч експонатів. За своєю цінністю Пархомівський історико-художній музей не поступається багатьом обласним музеям України, за своєю історією створення та різноманітністю художньою збірки є єдиним і унікальним в межах України і не має аналогів у світі [6].

Саме такі люди як О. Луньов, М. Сікорський становлять той духовний потенціал української нації, основою життя яких стало збереження історичних пам’яток для відродження історичної пам’яті наступних поколінь.

До числа краєзнавців-аматорів відносяться жителі Донеччини: С.К. Темір. в 70-х роках розпочав збирати речі домашнього вжитку, одяг, писемну продукцію. Зібране експонувалося в невеликій кімнаті. Нині колекція розрослася до десяток тисяч зібраних експонатів, які розміщені в Старомлинівському музеї культури та побуту. Подібну роботу провів О.І. Шевченко в с. Полесному. Ним зібрані безцінні експонати побуту селян Слобожанщини, які зберігаються і експонуються у спеціально спорудженому приміщені. Поряд з музеєм влаштоване подвір'я селянина ХІХ ст. з хатою, вітряком, кузнею. У вітрякові влаштовано музей знарядь праці землероба.

Видатний філософ М. Федоров (1828−1903) писав: «Музей є вираженням пам’яті, спільної для всіх людей, як собору всіх, хто живе, пам’яті, що не відокремлюється від розуму, волі і дії, пам’яті не про згубу речей, а про втрату осіб …». Протягом майже двовікової історії українського музейництва ці заклади щільно були пов’язані з науковою і практичною роботою по виявленню, обліку, реставрації, введення до наукового і суспільного обігу історико-культурних надбань народу. У розвинених країнах світу сьогодні дедалі наполегливіше висуваються вимоги до музею не просто реєструвати минуле, а використовувати його, щоб впливати на сьогоднішній і завтрашній день конкретного співтовариства. Музеї давно вже не можуть обмежуватися роллю сховища раритетів і старожитностей. Тематично насичені експозиції повинні відігравати потужну пізнавальну роль, сприяти формуванню світогляду нації як суб'єкта історії.

Література

Гудченко З. Скільки у нас історичних сіл? / З. Гудченко // Пам’ятки України. — 1995. — № 1.

Гребінник Т. Земські природничо-історичні музеї Півдня України: організація та природознавча діяльність (60-ті роки XIX ст. — початок XX ст.): / Т. Гребінник / Автореф. дис… канд. іст. наук: 07.00.07. / Гребінник Т.О. — К., 2002.

Закон України «Про музеї та музейну справу»: за станом на 28 лист. 2009 р. / Верховна Рада України. — Офіц. вид. — К.: Парлам. Вид-во, 2010.

Пам’яті втрачених сіл. (Звернення Всеукраїнської спілки краєзнавців, Селянської спілки України, редакції газети «Сільські вісті») // Краєзнавство. — 1993. — № 1.

Прибега Л. Збережемо історичні села / Л. Прибега // Пам’ятки України. — 1995. — № 1.

В Пархомівку — до шедеврів світового мистецтва — [Електронний ресурс] Prostir. museum. — Режим доступу: http://www.prostir.museum/ua/post/29 554.

Супруненко О. Археологія в діяльності першого приватного музею України (Лубенський музей К. М. Скаржинської): монографія; НАН України, Ін-т археології, Полтав. обл. рада, Центр охорони та досліджень пам’яток археології управ. культури Полтав. облдержадмін. / О. Супруненко — К.; Полтава, 2000. — 391 с.

Тронько П. Історичне краєзнавство: крок у нове тисячоліття. — К., 2000. — С. 148.

Хведась А. Розвиток краєзнавчих музеїв в західній Україні в кінці XIX — І пол. 40-х pp. XX століття. Джерела і література (на матеріалах Волинської, Рівненської та Тернопільської областей): Автореф. дис. … канд. істор. наук. / А. Хведась — Дніпропетровськ, 1997. — 19 с.

Черненко О.Є. Археологічне зібрання Музею українських старожитностей ім. В. В. Тарновського // Скарбниця української культури. — Вип. 3 / О. Черненко — Чернігів: Сіверянська думка, 2002. — С. 80 — 85.