Економічна думка Древнього Сходу

Реферат з теми:

Економічна думка Древнього Сходу

План

• Вступ
• 1. Економічна думка Стародавнього Сходу
• 2. Стародавній Єгипет
• 3. Вавилон
• 4. Стародавній Китай
• 5. Стародавня Індія
• Висновок
• Список використаної літератури

Вступ

Економічно-специфічна сфера людської діяльності народилася одночасно з виникненням людського суспільства. В процесі своєї господарської діяльності первісні люди накопичували виробничий досвід, набували навиків вирішення проблем економічного характеру. Все це закріплювалося в родовій пам’яті поколінь. Проте в ті віддалені від нас часи економічні погляди людей були складовою частиною їх архаїчного мислення. Тому помилково стверджувати, що члени первісного суспільства уміли мислити економічно. Економічні представлення древніх народів вдягалися у форму економічного мислення лише з появою писемності, яка є одним з атрибутів цивілізації. Процес його формування знайшов своє віддзеркалення в письмових пам’ятниках давньосхідних цивілізацій.

Найбільш ранні прояви економічної думки слід шукати в історії країн Давнього Сходу. Це пояснюється сприятливими економічними умовами, наявністю їжі, теплим кліматом. Це привело до значної концентрації населення в досить ранній період, виникає полювання, скотарство, землеробство.

Основа економіки того періоду — землеробство, надалі географічні умови втрачають свої пріоритети і економіка (її розвиток, ступінь розвитку) спирається тільки на землеробство. Виникають міцні людські поселення. Удосконалюються методи агрокультури, підвищуються урожаї, будуються іригаційні системи, стає можливим накопичення матеріального багатства. З’являється додатковий продукт, людина набуває господарської цінності, все в цілому це приводить до виникнення рабства.

Виникає держава: будівництво в грандіозних масштабах — храми, палаци — це виходить за рамки общини і навіть племінних союзів. Таким чином, країни Давнього Сходу дуже рано пережили економічний підйом, процес політичного об'єднання і культурний розквіт.

Все це і послужило основою раннього розвитку економічної думки Давнього Сходу. Воно відбувається на основі загострення економічних суперечностей разом з розвитком рабства і утворенням деспотичних держав. Виникали гострі проблеми, які і намагалася вирішити економічна думка. Вона відбивалася і в господарському законодавстві і в економічних вимогах народних мас, філософських системах і навіть в спеціальних творах.

Однією з найважливіших суперечностей економічного ладу Давнього Сходу була незавершеність процесу руйнування селянської общини. Община утримувала свої позиції в області сільського господарства: розподіл води, ремонт каналів. У боротьбі із загрозою поневолення як неоплатні боржники, селяни люто боролися за збереження общини між рабством і общиною, що заповнює всю історію Давнього Сходу. Поневолення іноземців, а тим більше місцевих жителів зустрічав великий опір: повстання рабів знаходили підтримку біля бідноти, держави знаходилися в стані перманентної громадянської війни. Виникає проблема морального виправдання рабства. Були зроблені і спроби її рішення. Про це свідчать «Вислови Іпувера», закони Ману, учення Конфуція і інші прояви економічної думки.

Розширення боргового рабства призвело до скорочення соціальних резервів деспотії і до напруження народних повстань, часто рабовласницькі держави розпадалися. Наприклад, в Єгипті централізована держава розпадалася кілька разів.

З моменту появи держави, воно грало виключно важливу роль в економічній історії. Іригаційні системи спостерігалися державним чиновником, розподіл води контролювався фараоном, государем або царем, виражалася система державних монополій (сіль, залізо), державне рабовласництво. Деспотичне і настирливе втручання держави порушувало економіку, ущімлювало інтереси, як панів, так і середніх верств населення. Вперше в історії економічної думки виникає складна проблема визначення меж втручання держави в економічне життя країни.

Господарство держав Давнього Сходу було в основному природним, але вже отримала значний розвиток торгівля, а коли виникає торгівля, тоді виробництво стає товарним. Так в економічній думці з’являється тема для дебатів — про перевагу натурального і товарного господарства.

Основні проблеми, які стояли перед ранньою економічною думкою Давнього Сходу:

— рабство;

— община;

— держава;

— натуральне і товарне виробництво.

У країнах Давнього Сходу, що були суспільствами азіатського способу виробництва, економічне життя мало натурально-господарську основу і регулювалося як первіснообщинною традицією, так і державною регламентацією. Тому в письмових джерелах тієї епохи важливе місце відводилося питанням зміцнення натурального господарства, організації і управління державним господарством, захисту майнових інтересів приватних рабовласницьких господарств і регламентації, товарно-грошових, що народжувалися, відношенні.

1. Економічна думка Стародавнього Сходу

З появою перших державних утворень і зародженням різних форм участі держави в господарському житті, тобто з часів древніх цивілізацій, перед суспільством виникла безліч насущних проблем, актуальність і важливість яких зберігається до цих пір і навряд чи коли буде втрачена. У їх числі найбільш значущою була і, очевидно, буде завжди проблема тлумачення ідеальної моделі соціально-економічного пристрою суспільства на основі логічно вивіреної систематизації економічних ідей і концепцій в економічній теорії, що приймається в результаті загального схвалення як керівництво до дії при здійсненні господарської політики.

Як же ця проблема вирішувалася в Стародавньому світі?

Коротко відповіді на ці питання можуть бути зведені до наступного:

Виразники економічній думці Стародавнього світу прагнули ідеалізувати і зберегти назавжди рабовласництво і натуральне господарство як головні умови відкритого розумом і що охороняється цивільними законами «природного порядку».

Докази ідеологів Стародавнього світу базувалися переважно на категоріях моралі, етики, моральності і були направлені проти крупних торгівельно-лихварських операцій, тобто проти вільного функціонування грошового і торгівельного капіталу, в яких убачали штучну суть, що порушує принцип еквівалентності і пропорційності процесу обміну товарів на ринку за їх вартістю.

Проте для ґрунтовної і повної характеристики еволюції економічної думки Стародавнього світу необхідний відособлений розгляд особливостей господарського життя східного рабства і класичного (античного) рабства і основних ідей і переконань в пам’ятниках економічного мислення цивілізацій Древнього Сходу і античних держав, що дійшли до нас.

2. Стародавній Єгипет

Староєгипетська економічна думка представлена в основному різного роду «Повчаннями» невідомих авторів. Присвячені вони питанням державного управління господарською діяльністю, викладені у формі необов’язкових для виконання рад господарюючим суб'єктам з приводу споруди і обслуговування іригаційних систем, проведення меліораційних робіт. Все це вимагало централізованого управління з боку уряду і чіткої організації виробництва, на що і робили упор господарські трактати.

На прикладі цієї країни людство має в своєму розпорядженні два ранні пам’ятники економічної думки за всю історію самоорганізації в рамках державних утворень:

«Повчання гераклеопольского пануючи своєму синові» (XXII століття до н.е.). У цьому «Повчанні» приводяться «правила» державного управління і керівництва господарством, оволодіння якими для правителя також поважно, як і всяка інша сфера мистецтва.

«Речення Іпусера» (поч. XVIII ст. до н.е.). Головна ідея — недопущення безконтрольного зростання позикових операцій і боргового рабства щоб уникнути збагачення «простолюдинів» і початку в країні громадянської війни.

Твір «Повчання гераклеопольского пануючи своєму синові» датується XXII ст. до н.е., складено царем Верхнього і Нижнього Єгипту Ахтоєм Уахкара для свого сина Мерікара.

Декілька основних положень з цього твору:

«Шкідлива людина — це підбурювач. Знищ його, убий, зітри ім'я його, погуби прихильників його. Його підлеглі люблять його. Бунтівник для городян — це смута, оскільки він створює з підданих два загони молодих воїнів. Якщо ти виявиш городянина і справи його відомі тобі, повідом про нього придворних, і вони знищать його — він ворог. Пригнічуй натовп, знищуй полум’я, яке виходить від неї. Той, хто бідний, — він ворог. Будь ворожий до бідняка. Він дає розлютитися натовпу, поміщеному в робітники будинку.»

«Поважай твоїх вельмож, охороняй твоїх людей. Укріплюй твої кордони і твої округи. Добре творити для майбутнього. Благословляй людину, що живе з відкритою особою, оскільки довірливість гірша, ніж нещастя. Прославляй твоїх вельмож, щоб вони поступали по твоїх законах. Не упереджений той, хто багатий в своєму будинку, він владика речей і не має потреби. Не говорить бідняк правди. Несправедливий той, що говорить: „Про, якщо б я мав“. Упереджений він до того, хто владика подаяний його. Великий цар своїми вельможами. Могутній цар владика, великий він багатством своїх вельмож. Говори правду в твоєму будинку, і боятимуться тебе вельможі в країні.»

«Прославляй молодих воїнів, і тебе любитиме столиця. Збільшуй з твоїх підлеглих воїнів. Дивися, серед твоїх городян багато молодих, сильних, яким виконалося 20 років. Молодим воїнам приємно, коли виконують їх бажання. Що стосується старих воїнів, то я піднісся завдяки ним при моїй коронації.»

«Нагороджуй вельмож податными списками, жерців — ділянками землі. Працюють для тебе, як один загін. Не буде бунтівників серед них. Не страждатимеш ти із-за Нила, що він не приходить. Податі півночі будуть в твоїй руці.»

«Дивися, вбитий прикордонний стовп для азіатів. Я встановив кордон на сході від Хебену до Дороги Гора. Там знаходяться поселення, повні вони кращими людьми зі всієї землі до кордонів її, щоб відображати азіатів. Хотів би я бачити могутнього, який минув би мимо всього цього, і зробив би більше, ніж я. Поганий той, який зменшить мій спадок.»

Ім'я царя Х династії Ахтоя III (Хеті III 2120−2070 рр. до н.е.), автора повчання, встановлене по царських списках папірусу Туріну. В цілому текстом є політичний трактат, що містить повчання спадкоємцеві про те, як треба управляти державою. У початок повчання, судячи по окремих фразах і словах, мова йшла про придушення заколоту і боротьбу з кочівниками, що прийшли зі сходу. Подальший зміст про те, як карати бунтівників і забезпечити Єгипет від набігів, підтверджує це припущення.

В період Середнього царства (XX-XVIII ст. до н.е.) надзвичайного поширення набуло боргове рабство, результатом якого стала громадянська війна, що супроводиться биттям аристократів і чиновників, переділом їх майна. Зберігся документ, що відображає економічні переконання побиваних під час війни аристократів. Це «Речення Іпувера» .

Вперше в світовій історії автор доводить, що соціальна нерівність цілком природно, раз люди, як і дерева нерівні від природи. Виголошуючи свою промову нібито перед царем Єгипту, він обурювався тим, що в результаті перевороту раби почали «володіти вустами», бідняки отримали майно багатих, і останнім довелося працювати. Як мовилося в «Реченні Іпувера» люди заможні «поставлені до роботи над ручними млинами», «діти вельмож вигнані на вулицю», «цар захоплений бідними людьми», розкриті архіви і «розкрадені їх декларації», чиновники убиті і придворні вигнані з царських будинків. Його обурювало те, що бідняки, не здатні побудувати навіть хатини, стали тепер власниками будинків, а селянин, який «не міг знайти собі биків для відкриття, став власником великої кількості худоби» і навіть спадкових рабів.

Іпувер наполегливо доводив, що учасники перевороту самі прагнули стати рабовласниками. Мета повстання залежить від того, наскільки глибоко укорінялося в свідомості самих рабів визнання рабовласництва, тому що метою перевороту в ранніх періодах ставало повернення громадських стосунків, в пізніх — можливість для колишнього раба стати самому рабовласником.

3. Вавилон

Одним з якнайдавніших центрів людської цивілізації був регіон Месопотамії, де в II тисячолітті до нашої ери виникло могутнє Вавилонське царство, що досягло свого розквіту в період правління пануючи Хаммурапі (ХVIII ст. до н.е.). При нім була розроблена збірка законів, що відома під назвою «Кодексу Хаммурапі», є цінним джерелом, що дає уявлення про економічну думку тієї епохи. У цьому зводі законів була викладена система правових норм, направлених на зміцнення натурально-господарських стосунків, а також на всебічне зміцнення економічної влади держави. Зокрема, він містив статті що захищали власність громадян Вавилону, а також регламентуючі стосунки оренди, найму робочої сили, лихварства і боргового рабства.

Основне завдання законів Хаммурапі - нейтралізувати соціальні наслідки боргового рабства:

Соціальний статус боргового рабства був оголошений тимчасовим станом, через три роки раб ставав вільним, довгі його анулювалися.

Заборона на вбивство неоплатних боржників.

В разі неврожаю орендарі звільнялися від орендної плати.

Встановлені норми для орендної плати.

Санкціонується приватна власність в різних видах і їй даються широкі гарантії (в разі крадіжки, обману).

Питання про натуральне і товарне господарство вирішується на користь останнього. Торгівля трактується як нормальне явище. Її регулюванню присвячувалося багато статей, вирішується наймання ремісників, работоргівля.

«Кодекс Хаммурапі»

У 1901 р. французькими археологами був виявлений кодекс законів пануючи Хаммурапі (1792−1750гг. до н.е.). Ці закони були вибиті на великому чорному базальтовому стовпі. Нагорі лицьової сторони стовпа змальований цар, що стоїть перед богом Сонця Шамашем — покровителем суду. Під рельєфом накреслений текст законів, що заповнює обидві сторони стовпа (247 законів).

Текст розпадається на три частки. Першою часткою є обширне введення, в якому Хаммурапі оголошує, що боги передали йому царство для того, щоб сильний не гнобив слабкого". Потім слідує перерахування благодіянь, які були надані Хаммурапі містам своєї держави. Після введення слідують статті законів, які у свою чергу закінчуються грунтовним висновком. При складанні кодексу в його основу було покладено старе звичайне право, шумерійські судді, нове законодавство.

Відповідно до цього закону, щоб уникнути руйнування натурально-господарських стосунків і загрози суверенітету країни із-за ослаблення державних структур і армії від надходжень податків, що скоротилися, в казну, вводилися надзвичайно жорсткі правові норми. Їх порушення спричиняло за собою найсуворішу економічну, адміністративну і кримінальну відповідальність, аж до страти.

Ось деякі приклади законодавчих установок в кодексі Хаммурапі:

що зробив замах на чужу власність, у тому числі на раба, карається зверненням в рабство або стратою;

за невчасну сплату боргів ні царські воїни, ні інші громадяни більш не позбавляються своїх земельних податків;

термін боргового рабства кого б то не було не повинен перевищувати трьох років, а сам борг відміняється після від'їзду терміну покарання;

межа відсотка грошової позики не може перевищувати 20%, натуральною — 33% від її первинної суми.

За часів правління Хаммурапі приватна власність досягла повного розвитку. У Вавилоні існували різні види земельної власності: були землі царські, храмові, общинные, приватні. І царським, і храмовим господарством управляв цар, і це було найважливіше джерело доходів. За часів Хаммурапі царська земля лунала в користування спільникам. Значення царського господарства було велике і в області торгівлі і обміну. Панування Хаммурапі відмічене інтенсивним розвитком приватної власності на землю, чому неабиякою мірою сприяло розширення царем Хаммурапі мережі каналів. Приватне землеволодіння було різним за своїм обсягом, крупні землевласники використовували працю рабів і найманих робітників, дрібні - самі обробляли свою землю. Розвиток приватної власності на землю вів до скорочення громадських земель, занепаду общини. Землі вільно могли продаватися, здаватися в оренду, передаватися по спадку, про які-небудь обмеження з боку общини джерела не згадують.

Особливий правовий режим існував відносно майна воїнів.

У Законах Хаммурапі є низка статей, регулюючих оренду землі, що грала, очевидно, велику роль в земельних стосунках того часу. Плата за орендоване поле дорівнювала зазвичай одній третині урожаю. При оренді на умовах віддачі половини урожаю, що здавав в оренду зобов’язався брати участь у витратах або в роботі по обробці поля. Сад, який давав більше доходу, здавався за дві третини урожаю. Оренда була короткостроковою (на один або два роки). На триваліший термін в оренду здавалася ще неосвоєна земля. Законодавство, що визначає відношення між господарем землі і орендарем, сприяло розвитку господарства. Якщо орендар не обробляв узяту землю, то він повинен був сплатити господареві поля, виходячи з об'єму урожаю, вирощеного сусідами.

Окрім оренди поля, саду, кодекс Хаммурапі згадують про різні види майнового найму: приміщення, домашних-животных, судів, возів, рабів. Закони встановлюють не лише плату за наймання речей, але і відповідальність в разі псування або загибелі найнятого майна.

Широко був поширений договір особистого найму. Окрім сільськогосподарських робітників, наймали лікарок, ветеринарів, будівельників. Закони визначають порядок оплати праці цих осіб, а також відповідальність за результати праці (наприклад, лікарки в разі смерті хворого).

Досить детально кодекс Хаммурапі регулював договір позики. Характерною межею законодавства Хаммурапі в цьому питанні є прагнення обмежити боржника від кредитора і запобігти борговому рабству. Про це свідчать положення про максимальний термін відробітку довга (3 року), обмеження відсотків, що стягуються лихварем як з грошової, так і з натуральної позики, відповідальність кредитора в разі смерті боржника в результаті поганого поводження з ним.

В умовах існування приватної власності, як на рухоме, так і нерухоме майно, великий розвиток отримав договір купівлі-продажу. Продаж найбільш цінних предметів (землі, споруд, рабів, худоби) здійснювався у письмовій формі (на глиняних табличках) при свідках. Продавцем міг бути тільки власник речі. Продаж майна, вилученого з обороту (наприклад, майно ілку), вважався за недійсний. Окрім названих, законодавство Хаммурапі знає договори зберігання (поклажі), товариства, доручення.

З кодексу Хаммурапі видно, що держава намагалася зупинити розмивання шаруючи самостійних виробників. Закони на відміну від іншої східної економічної праці не мають релігійного і морального характеру. Своїм законодавством Хаммурапі намагався закріпити суспільний устрій держави пануючою силою, в якому мали бути дрібні і середні рабовласники, де «сильний не гнобив би слабкого». Ці закони є першою спробою управляти економічним життям країни за допомогою правових норм.

4. Стародавній Китай

Найбільш зрілою в історії Давнього Сходу виявилася економічна думка Китаю. Він виявився батьківщиною багатьох економічних ідей. Економічні суперечності досягали в Китаї великої гостроти, що призвели до цілої лави реформ і навіть політичних переворотів.

Основні проблеми економічної думки:

втручання держави в економічне життя (надмірне)

проблема державних монополій

проблеми взаємин рабства і общини

питання фінансової політики, торгівлі.

У Стародавньому Китаї основний перебіг суспільного життя оформився в IVIII ст. до н.е. Своєрідність економічної думки старокитайського суспільства цього періоду якнайповніше відбилася в колективному трактаті «Гуань-цзи», написаному в IV ст. до н.е. Автори цього трактату, керуючись бажанням множення багатства держави і задоволення потреб його населення, приділяють велику увагу економічної політики держави, висловлюються за регулярний вплив її на господарське життя країни. З цією метою вони розробили систему державного регулювання економіки, яка включала такі заходи як регламентація праці землеробів, ремісників і торговців, «посилення землеробства» шляхом більш рівномірного розподілу земельних ділянок, визначення їх родючості, встановлення оподаткування з урахуванням якості землі, надання селянам кредитів і так далі Велике значення автори трактату надавали використанню державою товарно-грошових стосунків в цілях регулювання економіки. Вони сформулювали принцип «урівноваження господарства» шляхом створення державних зернових фондів в цілях стабілізації цін на хліб. Розглядувалися в трактаті і питання оподаткування і грошового звернення. В цілому, трактат «Гуань-цзи» зіграв величезну роль в становленні економічної думки Стародавнього Китаю.

У VI-V ст. до н.е. з’явилася школа економічної думки, засновником якої був Кун Фу-цзи, або Конфуцій (551−479 рр. до н.е.), сановник при дворі одного з князів. Він виклав своє учення в книзі «Лунь-юй» («Бесіди і думки»), захищаючи ідею довга і покори, заповіти старини і привілеї знаті. На його думку, кожна людина повинна займати певне місце в житті і знати свої обов’язки відносно сім'ї, держави, людства. Ідеалізуючи старизну, він пропагував культ предків і прагнув до відновлення патріархальних стосунків. Але їм не засуджувалося і рабство.

У праці Конфуція основними були такі положення:

тільки освічений правитель, будучи «отцем народу» і гарантом «правильної дії», здатний реально вплинути на рівномірний розподіл створюваного суспільством багатства.

тоді «у народу буде достаток» коли господарювання буде умілим, а праця, що примножує багатство народу і государя, стане однакова вигідним як в умовах «великої спільності» (колективній власності селянської общини), так і приватного володіння потомственої аристократії і рабовласників.

хоча він і визнавав божественний і природний початок ділення людей по станах, проте, вважав за обов’язковий борг кожної людини прагнути до моральної досконалості, збагненню природних правил пошани старших, синовій шанобливості і, дружбі з братами.

Конфуцій стверджував, що середина у всьому і складає чесноту. Його погляди були достатньо суперечливі, але дуже характерні для періоду розкладання громадський лад і формування рабовласницької держави. Конфуцій сперечається про перший і боїться останнього, але він пов’язаний з аристократією, яка зацікавлена в рабовласництві і тому він закликає до покірливості долі, упокорюванню, виконанню довга, чиношануванню.

В общині всі рівномайново. Конфуцій допускав накопичення багатства, але не в збиток основній масі населення і в рамках стійкого порядку. Їм засуджувалася гонитва за насолодою, рекомендувалася помірність споживання, відносна рівномірність розподілу багатства, хоча він і не був прихильником рівності. Завдання князя убачалося в збагаченні народу, оскільки це означатиме збагачення государя. У розділ всього ставилася чеснота, і підкреслювався нестійкий характер багатств, привласнених нечесними методами.

У одному з творів приписуваних Конфуцію «Лі-цзі» («Книга про ритуал») розвивалася ідея «великого шляху», ведучого до впровадження правди, миру, загального благополуччя, зникненню егоїзму, крадіжки, розбою. У таких умовах люди не замикатимуть коміра, не ховатимуть майно і працюватимуть тільки на себе. Величезне значення він надавав зростанню населення в збільшенні матеріального багатства. Конфуцію приписується вислів, що якщо буде населення, то буде земля і з’явиться багатство. Значить, в економічних переконаннях Конфуція були елементи соціальних утопій. Він мріяв про настання ери загальної благодаті, коли приватна власність не буде кумиром, що породжує лиха всякого роду (громадські ілюзії селянства).

Вже в IV ст. до н.е. йде гостра полеміка про долі общини, її економічні можливості і недоліки.

Розвиваючи конфуціанство, виступає Мен-цзи (372−289 рр. до н.е.). Основні цілі - обмежити свавілля багачів, зрівняти селян, врегулювати землекористування. Він пропонує відродити так звану «колодязну систему», при якій група сімейств повинна була об'єднуватися в общину і обробляти не лише свої наділи, але і наділ, урожай з якого йшов на користь держави — мова про реставрацію суспільного ладу. Мен-цзи ставив на перше місце народ, а государів на останнє, виступав проти важких податків і кваліфікував державу, як вбивцю народу, якщо такі податки доводили населення до убогості, голоду і смерті. Він захищав навіть право народу на повстання. На думку цього конфуціанця, неприпустимо дуже широке втручання держави в економічне життя, торгівля має бути вільною, збір мита має бути ліквідований, державі достатньо десятини.

Але разом з тим він рекомендував наділяти сановників землею по вищих нормах, а узяти її можна було тільки біля селянської общини, і практично мирився з ієрархією землеволодіння.

Теоретичними противниками були легісти, тісно пов’язані з рабовласниками і заможним селянством. Цю течію знайшло своє віддзеркалення в реформах Шан-Яна, міністра князівства Цинь. Вони проводилися приблизно в 350 р. до н.е. і набули характеру аграрного перевороту, проголосивши приватну власність на землю з дозволом купівлі-продажу земельних ділянок.

Селянські сім'ї зобов’язалися ділитися під загрозою стягування подвійного податку, якщо в них виявлялося двоє і більш за чоловіків. Відмінялася відробіткова форма податку, встановлювався табель про ранги, родовиті будинки, що не мали військових заслуг, виключалися із списків знаті. Люди, які нібито «бідніють від ліні», підлягали віддачі в рабство, разом з дружинами і дітьми. Змінювався поземельний податок на користь держави, він визначався залежно від оброблюваної землі (замість 1/10 урожаю). Реформи Шан-Яна торкнулися корінного питання — бути общині або рабству, і вирішили його на користь останнього.

Основні ідеї легістів:

Сильна держава, накопичення багатства тільки в державній казні.

Іронічне відношення до безплідних умствованиям, книжковій ученості, ремеслу і торгівлі, вважаючи за правомірних лише землеробство і військова справа. Страх перед торгівлею, тому що вона підриває засади натурального господарства, звідси — оспівування землеробства.

Народ протиставив державі, слабкість народасила держави.

5. Стародавня Індія

Особливістю Стародавньої Індії є раннє ділення населення на касти. Релігійним боргом і обов’язком шудр є служіння брахманам, кшатриям і вайшиям. Справа брахмана — зберігання і захист священного писання, кшатрия — управління і війна, вайшия — матеріальне забезпечення брахманів і кшатриев.

Найбільш яскраве вираження економічна думка знайшла в «Законах Ману», вони складалися впродовж декількох століть, і є зводом благочестивих розпоряджень, які приписуються Ману міфічному прародителеві людей.

Основні положення:

Рабство — нормальне явище, і існує сім випадків перетворення людини в раба: полон; зміст або народження в будинку пана; покупка; дарування; передача по спадку; через покарання.

Допускалося боргове рабство: «хай боржник сплатить борг навіть роботою, якщо він рівною або нижчою касти». Рабство видається за соціальну систему, встановлену самим богом.

У законах Ману мовилося, що «для процвітання світів Брахма створив зі своїх вуст брахмана, рук — кшатрия, стегон — вайшью, а із ступень шудру, встановивши обов’язки кожного з них». Брахманам він доручив навчання Ведам (якнайдавніші молитви, релігійні гімни, магічні заклинання), роздачу милостині; кшатриям — охорону підданих; вайшиям — пасіння худоби, торгівлю і лихварство; а для шудри — тільки одне заняття — «обслуговування цих каст з упокорюванням» .

Цар закликався ревно примушувати вайш’ю і шудру виконувати свій обов’язок, тому що вони «уникаючи своїх обов’язків, приголомшують цей світ». Соціальні функції царя визначалися дуже точно, підкреслювалося, що без царської кари «сильніші зажарили б слабкіших», «і не стало б ні у кого власності», а «нижчі зайняли б місце вищих», таким чином «всі касти були б зруйновані, всі закони були б порушені, і мало б місце всенародне повстання». Зате там, де діють покарання «піддані не обурюються». У повчанні цареві мовилося, що хай він «підпорядковує собі жваве саме силоміць» і, подібно до вовка, вириває здобич.

Економічна думка Індії ставила питання про державу. Вона допускала найширше втручання держави в господарське життя. На царя покладалася справа колонізації околиць, створення нових сіл, переселення надлишкового населення, заохочення імміграції іноземців, будівництво колодязів і резервуарів, іригаційна система, заохочення землеробства, скотарства, садівництва. Характерний, що купці описувалися як шахраї, і государеві рекомендувалося присікати шкоду, яку наносять країні «Злодії, що не носять назви злодіїв, тобто купці, найняті робітники, жонглери, убогі та інші шахраї». Цареві ж пропонувалося брати участь в торгівлі, заздалегідь з’ясувавши положення на ринку; заохочувати купців тих, що ввозять іноземні товари. Передбачався і експорт царських товарів з метою отримання прибули. Все це показує, що зачали ослаблятися натурально-господарські мотиви, хоча вони і продовжували домінувати.

Видатним письмовим пам’ятником, що характеризує полягання господарства і економічне життя Древньої Індії в IVIII ст., є знаменитий трактат «Артхашастра». У перекладі з мови санскрит ця назва означає науку про матеріальну вигоду, під якою розумілося поповнення державної казни. У цьому, затверджується в трактаті, полягає головна мета економічної політики держави. Основним джерелом державних доходів в трактаті називаються прибуток від царських господарств і різні податки і мита. Важливим джерелом збагачення державної казни визнається також торгівля, яка розглядувалася як об'єкт державної регламентації. Зокрема, фіксувалася норма торгівельного прибутку, встановлювалася «справедлива» ринкова ціна. В цілому, «Артхашастра» характеризує досить високий рівень суспільного розвитку Древньої Індії і характерні риси економічної думки в цій країні.

Автор — Каутілья «Артхашастри» (радник пануючи Чандрагупти I) затверджував про трудове походження багатства і освітив основні положення:

за широкі функції держави (забезпечення охорони іригаційних споруд, пільгове землекористування, освоєння джерел руді, будівництво дорогий, розвиток промислів, боротьба із спекулятивними торговцями і так далі)

«накопичення багатства» природним чином передбачає ділення суспільства на рабів і вільних громадян-аріїв, для яких «не повинно бути рабства», і кожен, хто не повертає ті, що належать за користування землею довгі, зобов’язаний за це розділити долю нижчого стану на якийсь час або назавжди.

формування справедливих цін на товари (частка прибутку торговців в ціні товару повинна складати 5% від ціни на місцеві товари і 10% від ціни на іноземних. В разі відхилень — різницю вилучати в казну).

Висновок

Економічне життя давньосхідних суспільств має практично повністю натурально-господарську основу і регулюється «знизу» успадкованою ще від первісних часів традицій, «зверху» — державною регламентацією, ще в багато чому заснованою на тій же традиції.

Пам’ятники економічної думки Стародавнього Сходу — це, як правило, зводи, законів і твору по мистецтву державного управління, економічне знання носить догматичний, апріорний характер. Періодичне повторення одних і тих же економічних ситуацій створювало можливість для успішного господарювання шляхом простого копіювання вдалого досвіду колишніх років.

Спочатку і протягом дуже довгого часу через об'єктивні причини економічною основою був центрально-керований тип господарства. Ринок (тим більше вільний ринок), як похідна економічної діяльності і низова господарська одиниця, зароджувався довго і достатньо болісно.

Для його становлення необхідно було дуже багато чинників, на перший погляд не пов’язаних з економікою: розвиток державно-правової сфери, духовно-ментальної середи, в цілому зростання цивілізованості особи і суспільства.

Розвиток ринку, зародження ринкового господарства і в цілому системи вільних ринків історично показали пряму взаємозалежність соціально-політичної і економічної сфер. Розвиток демократії і демократичної системи неможливий за відсутності системи вільних ринків. Там же, де панував центрально-керований тип господарства, в основі якого лежить відсутність системи приватної власності (насамперед на землю), завжди соціально-політична система виявлялася у формі деспотії.

У сучасній літературі можна зустріти різне трактування основних чинників виробництва. В цілому їх виділяють чотири: земля, праця, капітал і менеджмент. Зароджувалися вони в різний час, що було пов’язане з об'єктивним економічним розвитком. Розвивалися вони також по-різному, але завжди в тісному взаємозв'язку. Всі вони різнохарактерні і володіють своєю специфікою.

Тому зі всього вищевикладеного можна виділити спільні риси економічної думки Стародавнього Сходу:

трактати стародавніх мислителів були, перш за все, джерелами відомостей про господарський побут, і лише в другу чергу їх можна розглядувати як пам’ятники економічної думки вона виражалися в термінах, запозичених з буденної мови носила переважно нормативний характер, тобто відповідала на питання: «Як повинно бути? Як слід поступати?»

Саме на ці питання і саме ці риси економічної думки Давнього Сходу і виявилися у всіх творах філософів того часу.

Список використаної літератури

1. Черкурін А. Древній Восток / словарі і енциклопедії. К.: Ексмо, 2002.

2. Покидченко М. Г., Чаплигина І.Г. Історія економічних вчень / Навч. посібник. К.: Інфо, 2005.

3. Шмарловська Г. А. і ін. Історія економічних учений / Навч. посібник. К.: Нове знання, 2006.

4. Відяпіна В.І. Бакалавр економіки / Хрестоматия. Т.2.

5. Березін І.С. Коротка історія економічного развитку / Навч. посібник. К.: Ділова Література, 1999.

6. Бор М. З. Історія світової економіки. М.: Справа і Сервіс, 1998.

7. Історія світової економіки / Під ред. Г. Б. Поляка. М.: ЮНІТІ, 1999.

8. Економічна історія зарубіжних країн / Под ред. В.І. Голубовіча. К.: Екоперспектива, 1998.