Зовнішньополітичні орієнтації Української народно-трудової партії (1923-1925 рр.)

Зовнішньополітичні орієнтації Української народно-трудової партії (1923;1925 рр.)

Новий міжнародно-правовий статус Східної Галичини після 14 березня 1923 року поглибив суперечності у національно-державницькому таборі Західної України. Найвиразніше ці процеси проявились в Українській народно-трудовій партії (УНТП). На засіданнях Народного комітету партії (березень-травень 1923 року), а також на сторінках преси розгорнулася жвава дискусія щодо подальшої зовнішньополітичної тактики партії.

Українські та польські історики в останні два десятиліття неодноразово звертали свої погляди на різноманітні аспекти в діяльності народно-трудової партії у першій половині 1920;х рр., проте не акцентували уваги на особливостях її зовнішньополітичної стратегії, що актуалізує розвідку. Її джерельну основу становлять архівні матеріали, спогади сучасників подій, матеріали української та польської періодичної преси. Основна мета статті - визначити особливості зовнішньополітичного курсу УНТП у контексті суспільно-політичних процесів Другої Речі Посполитої.

Першу апробацію нова політична лінія УНТП отримала на засіданні Народного комітету 19 квітня 1923 року. В. Охримович, виступаючи з рефератом про лінію УНТП, наголосив на таких основних моментах: 1) «занадто переоцінюється одноцілий фронт […]. Ми уважаєм тактику не як засіб до ціли, тільки як спосіб психольогічної суггестії»; 2) «[слід] в нашій тактиці числити на найгіршу евентуальність»; 3) «тактика публичної явної, легальної боротьби. Засоби легальної боротьби можуть бути ріжні - парляментарні і позапарляментарні». Обговорення реферату засвідчило, що з багатьох питань тактики керівництва УНТП не було одностайним.

15 березня 1923 року після ухвали Ради Амбасадорів ідею автономії Західної України УНТП розглядала як тактичний засіб. На з'їзді УНТП, що відбувся у травні 1923 року, майбутній голова УНТП В. Охримович запропонував змінити «нашу дотеперішню тактику [екзильного уряду ЗУНР — І.С.]». На його думку, потрібно було б «використати найповніше», тому «слід домагатися повної територіально єдиної автономії для всіх українських земель під владою Польщі» [2, c. 1].

У підсумковій резолюції з'їзду відзначено: «В теперішніх політичних умовах Народний з'їзд стоїть за об'єднання всіх українських земель, що найшлися під владою Польщі, себто Східної Галичини, Лемківщини, Волині, Холщини, Полісся і Підляшшя в одноцільну правно-політичну одиницю в повноті політичних прав української нації на своїй землі; натомість Народний З'їзд рішучо протестує проти т.зв. воєвідської автономії» [3, с. 1].

Реакція політичних сил, зокрема Закордонної групи УНТП, була агресивно-критичною: НК УНТП звинувачено в «народній зраді», у зреченні найвищого національного ідеалу", оскільки «той, хто ставить менше домагання, той зрікається більшого, бо хто змагає до ближчої ціли, той резигнує з дальшої мети» [4, с. 1]. У відповідь В. Охримович у статті «За автономію» заявив: «Одначе рівночасно з національно-територіальною автономією ми ухвалили й опублікували резолюції й енунціяції, які виключають таку інтерпретацію, бо ми заявили ясно й недвозначно, що ближчу ціль уважаємо дорогою до осягнення остаточної мети, до якої змагаємо і якої ніколи не зречемося. Думаю, що для людей доброї волі се повинно вповні вистарчити для опрокинення такого закиду» [4, с. 1].

Резолюція Народного з'їзду УНТП (травень 1923 року) про автономію спричинила розкол не тільки у самій партії, а й у національно-державницькому таборі Західної України. Під тиском Незалежної групи УНТП (перебувала під впливом Є. Петрушевича і Закордонної групи УНТП), інших політичних партій національно-державницького табору Західної України, цю резолюцію було анульовано квітневим 1924 року з'їздом УНТП [5, с. 35−39].

Інша важлива тогочасна проблема — ставлення націонал-трудовиків до УСРР. Негативно ставлячись до радянської влади в Україні і орієнтуючись передусім на власні сили, УНТП водночас наполягала: «Мусимо орієнтуватись на наш національний центр, на Київ». Є.Петрушевич в цей період був готовий співпрацювати з будь-якою зовнішньою силою, яка б могла допомогти визволити Галичину від поляків. Його радянофільську орієнтацію підтримала закордонна група Української народно-трудової партії, яка у зверненні до Народного комітету УНТП від 20 квітня 1923 року визначила своєю політичною орієнтацією Схід, хоча й не відкидала «власних сил народу і чужої, західної допомоги. Щоправда, на той час покладатися можна було на співпрацю тільки з Литвою, Білорусією, Німеччиною; і як припускали, була можливість отримати допомогу від Англії, якщо б остання уклала угоди із Совітами».

15 червня 1923 року Загальна конференція ЗГ УНТП не погодилася із рішенням Народного з'їзду УНТП, особливо щодо територіальної автономії західноукраїнських земель, і закликала тих членів Української народної трудової партії, вірних національно-державницькій партійній ідеології, підтримати заходи для переведення в організаційній партійній формі політично-державницьку програму партії.

Значна частина ЗГ УНТП увійшла до складу Комітету оборони західноукраїнських земель (КОЗУЗ), що намагався консолідувати політичний табір Західної України та еміграції. У своїх резолюціях «Про т.зв. «Всеукраїнський фронт» і «Всеукраїнський центр» він відхилив ідею «всеукраїнського фронту». Підставою пропозиції стало передусім визнання державності на Наддніпрянщині та гіркий досвід короткотривалого існування Всеукраїнської національної ради 1921 року у Відні, що розпалася через непорозуміння з наддніпрянськими політичними силами.

Натомість 1−3 листопада 1923 року у Відні відбулася тільки політична конференція західноукраїнської еміграції, у якій узяло участь 40 учасників — «представників політично-активної старшої інтелігенції, академічної молоді і військової еміграції народницько-трудового, радикального і соціал-демократичного напрямків» [8, с. 18]. Ухвалено три резолюції «Про державні основи визвольної боротьби», «Про міжнародне положення», «Про практичні завдання визвольної боротьби» й обрано гасло національно-визвольної боротьби — «відірвання західноукраїнських земель від заборчих держав і їх злука з Великою Україною, без огляду на її державний устрій» [8, с. 18]. Створення єдиного західноукраїнського революційного центру доручено КОЗУЗ.

На противагу автономістам утворилася Незалежна група УНТП — союзниця ЗГ УНТП, яка активно втягнулася у дискусію з Народним Комітетом УНТП, виступаючи за перегляд програми і тактики партії. Тиск Незалежної групи на лідерів автономістів призвів до того, що у грудні 1923 року голова партії Володимир Охримович узагалі відмовився від керівництва. До управи партії увійшли незалежники о. Олександр Стефанович, Павло Евин, д-р. Степан Біляк [9, с. 1]. У програмі, яка складалася з семи розділів, члени Незалежної групи наголосили: «УНТП стоїть на становищі Соборної Української Самостійної держави» [10, с. 104] та визначили її основою політичного курсу партії.

Пішовши на компроміс, 21 квітня 1924 року з'їзд трудовиків, як уже зазначалося, скасував свою автономістську резолюцію, підкресливши тим самим державницьку платформу партії. Щодо радянської України, то — на відміну від радикалів, — з'їзд із задоволенням констатував «великі поступи українського народу Наддніпрянщини в напрямі розбудови свойого національно-державного життя» і висловив переконання «в рішаючу волю золотоверхого Києва відносно долі пошматованих кордонами українських земель» [11, с. 1].

На консолідаційні процеси в національно-державницькому таборі вплинули суспільно-політичні події в Радянській Україні. Українізаційні процеси на Наддніпрянщині спричинили поширення серед значної частини західноукраїнського суспільства та української еміграції радянофільських настроїв [12, с. 16].

Упродовж 1923;1925 рр. у західноукраїнському суспільстві тривала дискусія щодо шляхів розв’язання українського питання. Серед важливим питань — оцінка процесів у радянській Україні. Беручи участь у дискусії, Ф. Федорців уважав, що на Сході існує українська держава, хоча «своїм ладом, устроєм, правовими нормами, становищем в СРСР, вона не підходить до розуміння державного твору, яке є уосноване нашими правно-державними поняттями» [13, с. 1].

Ф. Федорців побачив на Наддніпрянщині 1923;1925 рр. глибокі зміни, адже у боротьбі з московським центром Радянська Україна дедалі більше розбудовувала й утверджувала свою державність. Було закладено основи українського шкільництва, уже в попередній період почала розвиватися українська культура, однак політична влада була зосереджена в руках КП (б)У, чужої українцеві. 1925 року влада російської комуністичної партії на Україні захиталася. У неї влився національно-український комуністичний елемент з УКП, тому українські комуністи здобули безпосередній вплив на уряд Радянської України. Як наслідок, — українізація перестала бути просто формальною. Об'єднання УКП із КП (б)У та перевага українського елементу в офіційній, правлячій партії не лише зупинила штучну русифікацію, а й перетворила радянський уряд України в самостійний чинник української національної політики. Опріч цього українізація охопила урядову партію, яка постановила українізуватися до 1 січня 1926 року [13, с. 1].

Майбутній голова УНДО Д. Левицький у статті «Ще про наше становище до Радянської України» на початку 1925 року стверджував: «На Радянській Україні росте, міцніє і розвивається українська національна ідея, і разом зі зростом цієї ідеї - чужі рямці фіктивної української державности наповняються рідним змістом справжньої державности. І цей факт є рішаючим для нас, як українських націоналістів, на скристалізування нашого відношення до Радянської України» [14, с. 1−2].

У період створення УНДО радянофільські сили домоглися внесення до платформи новоствореної партії компромісної позиції щодо Радянської України: «Хоча сучасний устрій Радянської України не покривається з ідеологією УНДО, все ж уважаємо Радянську Україну етапом до Соборної Незалежної Української Держави, яка зреалізується під прапором свідомих мас усього українського народу» [15, с. 5]. Окрім цього, у преамбулі політичної платформи ішлося про те, що всі суб'єкти об'єднання зливаються в єдину партію, визнають організаційні засади Української народної трудової партії та пристосовують свої програми, тактику і організаційні статути до сучасних політичних умовин [15, с. 5].

Стратегічною метою УНДО проголошено національну єдність усього українського народу, який «змагає до здобуття Соборної Незалежної Української Держави на всіх українських землях», підкреслено споконвічний український національний характер Східної Галичини, Холмщини, Підляшшя, Волині, Полісся. У зв’язку із цим УНДО ставило завдання — домогтися політичної консолідації сил і створити єдиний національний фронт.

Розроблена платформа засвідчила різко опозиційне ставлення УНДО до польської окупаційної адміністрації. «На західноукраїнських землях, — ішлося у третьому пункті, — УНДО свої змагання здійснюватиме всіма доцільними засобами боротьби, в якій не допускається признання правноти чужого панування на цих землях» [15, с. 5].

11 липня 1925 року УНДО звернулося до української громадськості з нагоди утворення новоствореної партії і дещо ширше пояснило своє ставлення до Радянської України: «Виходячи з демократичного становища, УНДО не може дати своєї апробати на існуючий на Радянській Україні переходовий диктаторський режим і одноклясовий устрій, одначе признає сучасну Радянську Україну поважним і далекосяглим станом державності українського народу та вірить, що під напором свідомих українських мас та своєрідна державна організація завершиться здійсненням універсальних змагань української нації» [16, с. 107]. До радянофільської групи УНДО належали передусім прихильники Є. Петрушевича: Лев Петрушевич, Григорій Микитей (видавали газету «Рада»), Кость Левицький, Олександр Марітчак та ін.

Таким чином, у 1923;1925 рр. в УНТП тривала внутріпартійна дискусія навколо ставлення до Польщі та УСРР. Здобуття соборної української державності значна частина членів партії пов’язувала з розбудовою УСРР та з об'єднанням навколо неї всіх українських земель. Посилення антирадянських настроїв у керівництві УНТП спричинило виступи проти проводу партії, звинувачення в догоджанні Польщі, у відході від програмних засад. Водночас окремі представники націонал-демократів в зазначений період гостро критикували політичний лад і політичну систему Наддніпрянщини, вбачали у суспільно-політичних процесах, які відбувалися в УСРР загрозу українству. Згодом, на IV і V з'їздах УНДО рішуче засуджено грабіжницьку політику СРСР щодо Радянської України, переслідування в національній, релігійній, соціальній, культурній, господарській сферах, спрямованих на повне знищення українства, як політичного і національного чинника.

Література

антирадянський західноукраїнський демократичний окупаційний.

• 1. Центральний державний історичний архів у м. Львові (далі ЦДІАЛ України). — Ф.581. — Оп.1. — Спр. 111.
• 2. Сучасне політичне положення й наша тактика (Зміст реферату д-ра Володимира Охримовича на Народному З'їзді 21 травня 1923) // Діло. — 1923. — 24 травня. — С.1.
• 3. Народній з'їзд. До політичних резолюцій Народнього з'їзду // Діло. — 1923. — 26 травня. — С.1.
• 4. Охримович В. За автономію (Моя відповідь) // Діло. — 1923. 1 липня. — С.1.
• 5. Соляр І. Консолідаційні процеси національно-державницьких сил Західної України (1923;1928) / І.Соляр. — Львів, 2010. — 168с.
• 6. Пиріг Р. Я. Життя Михайла Грушевського: останнє десятиліття (1924;1934) / Р. Пиріг. — К., 1993. — 120с.
• 7. Федорців Ф. Становище до Радянської України / Ф. Федорців // Діло. — 1924. — 2 грудня. — С.1.
• 8. Левицький Д. Ще про наше становище до радянської України / Д. Левицький // Діло. — 1925. — 21 лют. — С.1−2.