Аграрні відносини в Україні

Особливості та проблеми реформування аграрних відносин в Україні

1. Зміст аграрних відносин в системі виробничих відносин

1.1 Механізм використання економічних відносин в аграрному секторі

Аграрні відносини на сьогоднішньому етапі розвитку економіки, розглядаються, як одні з визначальних і домінуючих в агропромисловому комплексі. Аграрні відносини представляють собою всю сукупність виробничих, соціальних, культурно — відносин між структурними формами в процесі виробництва, обміну, розподілу і споживання продовольства, що визначається характером землеволодіння і землекористування.

Аграрні відносини, як в попередні роки, так і в даний момент, знаходяться на такому рівні, на якому вони б мали бути. На відповідний рівень сучасні аграрні відносини здатні підняти лише наукові розробки теорії аграрних відносин. Проте ці розробки будуть лише тоді чогось варті, коли вони вивірені практикою, дають чітку орієнтацію та мають чітку базу для зваженої державної політики.

У становленні, розвитку та ефективному функціонуванні всіх без винятку економічних систем і країн одне з визначальних місць займає аграрний сектор. Незалежно від обсягів виробництва у ньому, його частки у внутрішньому валовому продукті він являє собою ту серцевину, навколо або з безпосередньою участю якої вирішується переважна більшість соціально-економічних проблем країни. При добрій розвину тості аграрної сфери вона збагачує країну економічно, зміцнює її у військово-оборонному і політичному відношеннях, набуває значення одного із найважливіших чинників формування досить високого життєвого рівня громадян. І, навпаки, недостатній розвиток цього сектора обмежує можливість країни ставати багатшою або робить її бідною у всіх відношеннях. Крім того, від розвитку аграрного сектора, залежить суспільно-політичне становище безпосередньо, навколо або й в країні в цілому, а при великих складнощах з його розвитком стає однією з найважливіших передумов ускладнення політичної ситуації. Це особливо проявляється в країнах, де аграрний сектор посідає важливе місце в економіці країни. З цих причин аграрні відносини, рівень їх розвитку і соціально-економічної віддачі у всі часи посідали і будуть посідати одне із найбільших або й найбільше місце серед пріоритетів, які в кожній країні доводиться вирішувати постійно і, як правило, з наростаючими зусиллями.

У найбільш загальному розумінні це зумовлюється двома групами причин. По-перше, як відомо, в аграрному секторі формується переважна частина (понад 90%) світових продовольчих ресурсів. По-друге він грунтується на найважливішому засобі виробництва у сільському господарстві - землі, боротьба за володіння якою, за права бути її господарем, відбувалася постійно в різних формах. Тому земельні, а отже і аграрні проблеми, та відповідні їм відносини завжди є не тільки соціально-економічними, а й політичними. Тим більше коли їх доводиться вирішувати на крутих поворотах суспільно-економічного розвитку, як це має місце в сучасній Україні, і формувати принципово нові нетрадиційні для неї аграрні відносини, не маючи для цього науково-методологічної та прикладної бази.

Це стає обмежуючим чинником прискорення, поглиблення і підвищення розвитку ефективності аграрних відносин. Об'єктивна дійсність формує ситуацію за якої аграрні відносини посідають особливе місце в системі інших суспільних відносин, в яких вони покликані виконувати ряд важливих функцій. Найважливішою з них є функція продовольчого забезпечення. Вона грунтується на загальноприйнятому розумінні визначального місця продуктів харчування в становленні людини і людства в цілому, без яких вони не могли бути замінені чим несуть іншим, що забезпечувало життєдіяльність людини, як щодо підтримання власного існування, так і виробництва у всіх без винятку сферах діяльності і галузях.

Тобто аграрні відносини є тим осередком, навколо якого тією чи іншою мірою, безпосередньо чи опосередковано формуються, забезпечуються, підтримуються виробничі відносини в усіх їх проявах. [3, ст. 68−72]

Головною метою економічних відносин АПК є формування конкурентоспроможного аграрно-промислового виробництва, спрямованого на вирішення політичних, соціальних, економічних завдань та забезпечення продовольчої безпеки країни. Найголовнішим на сьогодні є створення передумов для довгострокового економічного зростання, зокрема: посилення інноваційного спрямування аграрної політики; визначення пріоритетів структурної перебудови, технологічного і технічного забезпечення; вирішення питань земельних відносин; структуризація власності та формування організаційно — правових структур АПК; стимулювання кооперації. [8, с. 265−266]

1. Реформування майнових відносин: згідно із Законом України «Про колективне сільськогосподарське підприємство» майно ліквідованих колективних підприємств перейшло у власність селян — колишніх членів цих підприємств у вигляді майнових паїв пропорційно їхньому трудовому внеску. У разі виходу з підприємства або припинення його діяльності селянин має право на отримання паю натурою, грішми або цінними паперами. [2]

Однак у багатьох випадках таке паювання майна не проведено, воно неофіційно перейшло в господарське користування приватних формувань, створених на базі колективних підприємств. Тільки у половині господарств, за оперативними даними, майнові паї селянам визначені розрахунково і з ними укладено договори оренди майна.

Через відсутність реального власника та господаря майна воно псується і знищується, чиняться обман селян та зловживання з боку нових приватних господарників. Уряд, Міністерство аграрної політики, органи виконавчої влади на місцях та сільські ради повинні якомога швидше забезпечити паювання майна, визначення розмірів майнових паїв, документальне посвідчення права власності на них і створення умов для вільного господарського самовизначення селян стосовно використання майнових паїв.

Протягом 2010 р., як того вимагає Указ Президента України «Про заходи щодо забезпечення захисту майнових прав селян у процесі реформування аграрного сектора економіки» від 29 січня 2001 р., мало бути створене нормативно-правове та методичне забезпечення цих процесів, проведена необхідна організаційно-практична робота.

Для завершення реформування відносин власності та господарювання на селі Кабінету Міністрів України необхідно у нинішньому році врегулювати нормативно-правовими актами такі питання:

запровадження системи реєстрації прав фізичних і юридичних осіб на земельні ділянки, включення землі в економічний оборот, створення механізмів руху земельних сертифікатів, захисту прав та довгострокових інтересів селян — власників землі, формування інфраструктури ринку землі, її оренди, організації земельних аукціонів, земельного банку;

закріплення прав селян на майнові паї та створення умов для їх руху, зокрема індивідуальної та групової оренди, вилучення майнових об'єктів для самостійного господарювання, продажу юридичним та фізичним особам для господарського використання.

Для удосконалення земельних відносин і форм господарювання необхідно прискорити прийняття Земельного кодексу України та законів: «Про державну реєстрацію об'єктів нерухомого майна», «Про земельний банк», «Про особисте селянське господарство» і «Про охорону земель і родючості грунтів». [2]

На виконання нині чинних нормативно-правових актів Урядові та органам виконавчої влади на місцях слід невідкладно вжити організаційно-практичних заходів щодо видачі власникам земельних сертифікатів державних актів на право приватної власності на землю, майнових сертифікатів, удосконалення орендних відносин у використанні землі та майна, захисту прав та економічних інтересів селян у здійсненні права власності на паї, підвищення відповідальності сторін за охорону земель та збереження їх родючості.

2. Формування ринкового середовища: утвердження на селі приватної власності та приватного господарювання, розширення орендних відносин є необхідними, але не єдиними передумовами економічного піднесення галузі. Новим власникам і господарям на селі потрібні сприяння та підтримка для прибуткового ведення господарства і виробництва конкурентоспроможної продукції. Це стосується насамперед ціноутворення, оподаткування, кредитування, інвестування, митно-тарифного регулювання та страхування.

3. Формування сприятливої податкової системи: у цьому один з вирішальних чинників успішного функціонування аграрного сектора за ринкових умов. [13, с 161−164]

Відсутність протягом тривалого часу сприятливої податкової системи та паритету цін на продукцію промисловості і сільського господарства призводила до зростання недоїмки сільськогосподарських підприємств у платежах до бюджету та Пенсійного фонду.

Держава неодноразово йшла на реструктуризацію і списання цих боргів. На початок 2001 р. реформовані сільськогосподарські підприємства від них практично звільнені.

З кінця 90-х років в аграрному секторі формуються засади стимулюючої податкової системи. Указами Президента України запроваджено механізм нарахування податку на додану вартість із спрямуванням цих коштів на зміцнення матеріально-технічної бази сільськогосподарських товаровиробників, введено фіксований сільськогосподарський податок. Усе це значною мірою знизило податковий тиск на сільгоспвиробників, спростило оподаткування, повніше розкрило стимулюючий потенціал податкової системи. Це дало позитивні наслідки. Намітилося зміцнення податкової дисципліни, рівень сплати податків у 2007 р. перевищив 103,9%. Але це лише перші кроки. В аграрному секторі, де основним засобом виробництва є земля, стимулюючу функцію можна реалізувати значно ширше і повніше. Тому Уряд повинен продовжувати вдосконалення податкових відносин в цьому секторі економіки за такими напрямами: перетворення фіксованого сільськогосподарського податку в основний і стабільний податок на тривалу перспективу;

збереження і розширення інноваційно-інвестиційної спрямованості пільгового режиму податкової системи, особливо податку на додану вартість;

спрощення, уніфікація та інтегрування податкового і бухгалтерського обліку та звітності, скорочення витрат на їх ведення та забезпечення прозорості податкових відносин.

4. Розширення кредитування аграрного сектора: затяжна нееквівалентність економічних відносин сільського господарства з іншими галузями економіки негативно позначилася і на його кредитуванні. Наприкінці 90-х років у аграрній сфері частка засобів виробництва, придбаних за рахунок кредитних ресурсів, не перевищувала 1,5%, при оптимальному показникові - 25−30%.

У 2008 р. для аграрного сектора запроваджено здешевлення вартості кредитів, завдяки чому їх було залучено на 818 млн. грн. Вперше за багато років повернення одержаних позичок перевищило 92%. Урядові слід зберігати, удосконалювати і розвивати таку практику в 2010;2011 рр. як основний чинник нарощування обсягів кредитування.

Важливим резервом у цій справі має стати земля. Використання навіть її частини як заставного капіталу може забезпечити для аграрного сектора повну доступність та достатність кредитних ресурсів. Звідси нагальна потреба у прискоренні введення землі в економічний оборот, що означало б запровадження повноцінної її застави, у тому числі окремих ділянок, земельних часток (паїв), а також права оренди та організації іпотечного кредитування.

У зв’язку з цим набуває особливої гостроти прийняття Верховною Радою України Земельного кодексу України, законів про іпотеку та земельний банк. У процесі аграрної реформи створюється значний прошарок малих та середніх селянських і фермерських господарств, які потребують невеликих кредитів. Для їх обслуговування потрібна мережа кредитних спілок та кооперативних банків. Слід також ширше використовувати можливості Українського фонду підтримки фермерідля гарантування кредитів, які спрямовуватимуться на розвиток фермерських і селянських господарств.

5. Залучення інвестицій в аграрний сектор: інвестиційний клімат в аграрному секторі залишається чи не найгіршим порівняно з іншими галузями. Частка інвестицій у сільське господарство у 3−5 разів нижча від її питомої ваги в економічній діяльності країни. [2,13 с. 165−168]

1.2 Фактори, які визначають та забезпечують функціонування аграрних відносин

Крім вище зазначених механізмів використання економічних відносин реалізуються ще й і інші не менш значущі фактори аграрних відносин.

Один з них — збереження і підтримка способу життя, притаманного українському селянству. Як відомо, проживання в селі і робота в сільському господарстві - це не просто функціонування селянства, а спосіб їх життя з усіма його особливостями, складнощами і проблемами. За обставин, що склалися в останні роки в сільськогосподарській галузі, дуже багато з історично зумовленого способу життя українських селян втрачено або підірвано, що поглиблює сучасні складнощі.

Однак при цьому не втрачений потяг до землі, а навпаки, як свідчить досвід останніх років, відроджується їх тяготіння до власної, приватної землі. Ситуація не змінюється при зміні організаційних способі її використання, за яких поряд з безпосереднім, власним господарюванням на землі широкого розвитку набувають різні форми земельно — орендних відносин. Навпаки, урізноманітнення форм реалізації прав на приватні земельні ділянки набуває значення одного з найважливіших чинників відродження найкращих історично зумовлених рис українського селянств, які в свою чергу забезпечать відродження сільського господарства.

Засобом узгодження економічних інтересів суб'єктів, господарюючих на землі, як свідчить досвід, є система науково обгрунтованих рентних відносин та адекватного цінового механізму, яка грунтується на праві земельного власника продавати землю, давати її в оренду тощо. В Україні ці атрибути ринкової економіки відсутні а отже, немає реального власника землі. Він існує лише формально.

Земельна власність економічно реалізується у земельній ренті, розміри якої визначаються договором між землевласником і орендарем, де враховуються такі фактори, як родючість земельних ділянок, переданих в оренду, їх місцезнаходження відносно ринку збуту, вирощена на цих ділянках продукція, а також ринкова ціна землі та форма позичкового процента. Адже земельна рента є процентом на той капітал, який заплатив землевласник за землю або міг би отримати за її продаж. [9, с. 13−15]

Таким чином, на перший план формування реального приватного власника на землю висувається проблема визначення ринкової вартості землі, перетворення її в об'єкт купівлі - продажу, тобто товар. Купівля — продаж землі, її обіг у товарній формі є наслідком розвитку капіталістичного способу виробництва, до яких, як відомо, належить і земля. Але ж земля не має вартості, тобто не є продуктом праці, а тому і не є товаром. Однак для перетворення будь — якої речі в об'єкт купівлі - продажу, тобто товар, непотрібно нічого іншого, як здатності стати об'єктом монополії і відчуження. Приватна власність на землю одних передбачає відсутність власності на землю у других, що означає монополію і відчуження.

У результаті продажу землі, особливо тих ділянок, які нині не обробляють через відсутність у їх власників матеріально — технічних і фінансових резервів, нічого не відчужується від її речового складу, а тільки збільшується кількість земель як засобу виробництва. При продажу землі, яка уже слугує засобом виробництва, збільшується земля — капітал, не збільшуючи і не зменшуючи матеріальний склад або просторовий її вимір. Земля як матерія — вічна, а як капітал не більш вічна, ніж будь — який інший капітал, продуктивне використання якого приносить доход його власнику, зокрема земля — капітал — доход у вигляді ренти. Для землевласника рента є процентом на той капітал, який він заплатив за землю, землевласник продає тільки ренту, тобто монопольне право отримувати доход із землі у вигляді ренти. [9, с. 21−23]

Сезонний характер виробництва, фактор, який дуже суттєво впливає на характер аграрних відносин, що зумовлен великим періодом часу між початком виробництва і його кінцевим результатом. Крім цього саме через сезонний характер виробництва більшість сільськогосподарської техніки використовують мільки в певний період часу. Весь інший час техніка стоїть без діла.

Зараз більшість людей йдуть із села. Основними причинами такого явища є сезонність сільськогосподарського виробництва, недостатній рівень механізації виробничих процесів, відсутність необхідних санітарно — гігієнічних норм і умов на робочих місцях, слабка мережа дитячих дошкільних закладів, недостатній благоустрій сіл. Саме через сезонний характер виробництва сільське господарство всього світу змушене вдаватися до кредитів банків, щоб можна було нормально функціонувати на протязі періоду, протягом якого буде вирощуватись продукція.

Третім фактором аграрних відносин є та особливість, кінцевим результатом в сільському господарстві є сума зусиль людини і природи. Ця особливість існує тому, що сільському господарстві тісно переплітаються економічні і природні процеси відтворення. Тобто виробництво сільськогосподарської продукції відбувається за спільної і нерозривної участі праці людини і природних процесів. Розвиток сільського господарства саме по собі не відбувається. Він відбувається лише завдяки втручанню людини і природні процеси. Людина з давніх — давен намагалася своїми діями підкорити природні процеси, займатися землеробством, так як вона розуміла, що саме завдяки її гармонійної діяльності з природою, вона зможе вижити і продовжити свій рід. Тому ведення сільського господарства потребує знань про гармонійне життя з природою. Така проблема гармонійного життя з природою поставила зараз численні економічні проблеми, які важким тягарем нависли над природою. Тому ведення сільського господарства має бути по можливості екологічно чистим. Без господарського, науково обгрунтованого відношення до використання природних багатств неможливе розширене використання в сільському господарстві. Основними джерелами забруднення природного середовища, в першу чергу грунту, в процесі сільськогосподарського виробництва являються мінеральні добрива, залишки пестицидів, відходи великих тваринних комплексів, а також ерозія грунту.

Успішний розвиток сільського господарства на сучасному етапі обумовлено комплексними народногосподарським підходом до вирішення економічних і соціальних проблем, корінними і якісними змінами продуктивних сил і виробничих відносин. [14, с. 60−63]

2. Особливості та проблеми реформування аграрних відносин та аграрної політики в Україні

2.1 Рівень розвитку аграрних відносин в умовах ринкової економіки

Зросли обсяги виробництва валової продукції сільського господарства в порівнянні з 2007 роком на 17,5 відс., в тому числі в сільськогосподарських підприємствах на 35,2 відсотка. Тобто, суттєво зростає питома вага крупно товарного виробництва у загальних обсягах виробництва. В 2008 році отримано найбільший за всю історію аграрного виробництва урожай зернових — 53,3 млн. тонн та порівняно з 2007 роком його виробництво збільшилося в 1,8 рази.

Зростання виробництва сприяло стабілізації цінової ситуації на основні продукти харчування та в цілому дозволило в значній мірі уповільнити інфляційні процеси в державі. Харчова та переробна галузь займає одне із чільних місць в економіці України, її питома вага в загальному обсязі реалізованої промислової продукції у 2008 році склала 14,2 відс. та становить 108 млрд. гривень.

На протязі останніх років стабільно збільшувалося виробництво продуктів харчування. При цьому, в 2008 році не дивлячись на розгортання фінансової кризи та зменшення переробки тваринницької продукції, олії та цукру обсяги виробництва харчових продуктів, напоїв та тютюнових виробів, у порівнянні з 2007 роком склали 99,1 відсотка.

За останні роки постійно покращується якість продуктів харчування та її упаковка, в харчовій промисловості розроблено 453 національних стандартів та 13 технічних регламентів на харчову продукцію, гармонізованих до міжнародних та європейських стандартів.

З метою забезпечення безпечності та якості харчової продукції впроваджуються міжнародні системи управління безпечністю та якістю харчової продукції. На 01.01.2009 за даними моніторингу системи менеджменту безпеки і якості продукції та довкілля такі системи впроваджені на 152 підприємствах, в тому числі: за вимогами міжнародного стандарту ISО 9000 на 104 підприємствах; на 10 підприємствах — системи управління довкіллям за вимогами стандартів ISО 14 000; на 13 підприємствах — системи управління безпечністю харчових продуктів за вимогами стандартів ISО 22 000; на 25 підприємствах — системи управління безпечністю харчових продуктів на основі принципів НАССР. На 114 підприємствах харчової промисловості системи управління безпечністю та якістю харчової продукції в стані впровадження. Обсяги експорту харчової продукції щорічно зростають, у 2008 році вони склали 5,5 млрд. дол. США.

Активізація продовольчого ринку дала змогу збільшити на 40 відс. надходження коштів від підприємств АПК до Зведеного та Державного бюджету, у 1,6 раза зросли надходження від сільськогосподарських товаровиробників до Пенсійного фонду. Обсяг експорту продукції аграрного сектору у 2008 році зріс в 1,6 раза проти попереднього року і становив 11,3 млрд. доларів США, зовнішньоторговельне сальдо позитивне і становить 4,5 млрд. доларів США. Станом на 1 січня 2009 року вимоги банків за кредитами, залученими підприємствами агропромислового комплексу, складали майже 57,3 млрд. грн, що в 1,7 рази більше ніж у минулому році.

В результаті вжитих заходів забезпечено у 2008 році ефективне сільськогосподарське виробництво. Так, 82,1 відс. сільськогосподарських підприємств отримали 6,9 млрд. грн прибутків, рештою підприємств — збитки на суму 2,1 млрд. гривень. Загальна сума одержаного прибутку в сільському господарстві становить 4,8 млрд. гривень.

Стабільна робота підприємств агропромислового комплексу сприяла оновленню матеріально-технічної бази виробництва, зокрема збільшенню закупівлі сільськогосподарської техніки, обладнання, добрив, засобів захисту рослин та інших матеріально-технічних ресурсів вітчизняних товаровиробників.

Виробництво конкурентоспроможної сільськогосподарської продукції вимагає впровадження нових технологій виробництва. Тому оновлення техніки відбувається в основному для забезпечення інноваційних, ресурсо — та енергозберігаючих технологічних моделей 3 — 5 поколінь, які дозволяють впроваджувати сучасні технології з мінімальними витратами енергоносіїв.

В структурі посівів зерновий клин складатиме 15,9 млн. га (59 відс.), що на 303 тис. гектарів більше проти минулого року, зазначені площі відповідатимуть науково обґрунтованим рекомендаціям.

За даними регіонів під урожай 2009 року передбачається посіяти ярі культури на площі 16 млн. гектарів, для цього сільськогосподарськими товаровиробниками всіх форм власності заготовлено 1,2 млн. тонн насіння ярих зернових та зернобобових культур (104 відс. до потреби), яке доведено до посівних кондицій.

Для оперативного проведення комплексу весняно — польових робіт завершується підготовка 320 тис. одиниць тракторів, 375 тис. одиниць ґрунтообробних та посівних машин.

Станом на 25 лютого цього року готовність тракторів становить 90 відс., ґрунтообробних та посівних машин — 93 відс., що на 4 відс. вище проти минулого року.

Крім того, для оперативного проведення посівної кампанії в регіонах планується додатково залучити понад 30 тис. одиниць тракторів з промислових підприємств та навчальних закладів. [5, c. 9−12]

2.2 Основні фактори, що забезпечують розвиток аграрних відносин в умовах ринкової економіки

Основні фактори, що забезпечують розвиток аграрних відносин в умовах ринкової економіки залежать від сукупної дії природно і суспільно-географічних факторів. Водночас кожен фактор зокрема впливає на формування АПК в певному напрямі.

Найбільший вплив на формування АПК України мають такі суспільно — географічні фактори: рівень господарського освоєння території, науково — технічний прогрес, потреби населення в продуктах харчування, характер розселення і рівень забезпечення трудовими ресурсами.

Для формування АПК України дуже велике значення мають природно — географічні фактори, особливо для розміщення і спеціалізації сільського господарства. Під впливом природних умов формується територіальна структура АПК України. Серед природно-кліматичних факторів найважливіше значення мають агрокліматичні, ґрунтові і водні ресурси.

Агрокліматичні ресурси характеризують ступінь забезпечення сільськогосподарських культур теплом і вологою. Для України характерна зональність у розподілі тепла і вологи.

Водні ресурси відіграють важливу роль у розвитку аграрно — промислового комплексу. Основними джерелами задоволення сучасних і перспективних потреб господарства України в прісній воді є водні ресурси поверхневого стоку (річки, озера і водойми) і підземного стоку.

Україна має досить обмежені ресурси поверхневих вод. Загальне водоспоживання в країні досягло 65% її середнього багаторічного поверхневого стоку. Забезпеченість водними ресурсами місцевого стоку у розрахунку на одну людину становить 1000 м³ на рік. Найвищим є цей показник в Карпатах, на Поліссі та в західній частині Лісостепу, найменшим — у Степу. Найбільшим споживачем води в господарстві України є сільське господарство. Його частка становить більш як 2/3. Основний водо споживач — зрошуване землеробство. Особливо висока його питома вага в південних областях.

Отже, природні умови і ресурси України в цілому сприятливі для розвитку сільського господарства. Переважно рівнинний рельєф, достатня кількість тепла і вологи в період активної вегетації, великі площі родючих ґрунтів дають змогу вирощувати найрізноманітніші сільськогосподарські культури помірної зони і розвивати всі основні галузі тваринництва.

Земельний фонд України характеризується високим ступенем освоєння. Сільськогосподарські угіддя займають 38 150,3 тис. га, або 70% загальної земельної площі. Землі, які потребують освоєння, займають лише 2,5% її території. У сільському господарстві земля є найважливішим засобом виробництва.

Характерною особливістю структури сільськогосподарських угідь є висока питома вага орних земель (більше 80%). Інші площі використовуються під багаторічні насадження (2,7%), сінокоси (5,1%) і пасовища (11,4%). Найбільше розорані сільськогосподарські угіддя в Лісостеповій зоні (85,4%), а найменше — на Поліссі (68,9%). У Поліській зоні майже третину площ сільськогосподарських угідь займають природні кормові угіддя.

Розвиток великих систем розселення впливає на величину і структуру різних аграрно-промислових комплексів. Найбільші та великі міста є одним з найважливіших факторів формування приміських АПК. Навколо цих міст створюються спеціалізовані підприємства приміського типу для забезпечення міського населення свіжими овочами, молоком та іншою мало транспортабельною сільськогосподарською продукцією.

Різні природно-географічні зони України нерівномірно забезпечені трудовими ресурсами. В результаті одні регіони України мають надлишок трудових ресурсів у сільському господарстві, а інші відчувають їх недостачу. Найкраще забезпечені трудовими ресурсами лісостепові області, де найвищою є густота сільського населення. Найбільша потреба в трудових ресурсах відчувається у степових областях, де густота сільського населення найменша. Ступінь забезпеченості трудовими ресурсами впливає на спеціалізацію аграрно-промислових комплексів. Так, у регіонах, краще забезпечених трудовими ресурсами, формуються АПК, що виробляють праце містку продукцію.

Потреби населення в продукції АПК визначаються науково обґрунтованими нормами споживання на душу населення і реальними можливостями їх задоволення. Певною мірою на обсяг і асортимент необхідних продуктів харчування впливають природно-географічні умови, місцеві національні особливості і традиції.

Перехід до ринку вимагає розробки наукових основ ефективного господарювання на засадах підприємства, конкуренції. Актуального значення набуває питання пошуку оптимальних форм господарювання в народногосподарському комплексі і зокрема, в АПК. Від його рішення прямо залежить розвиток внутрішнього і зовнішнього ринків, майбутнє продовольчого сектору.

Проблема ця багатопланова, така, що стосується з одного боку, як суб'єктів господарювання, так і органів державної виконавчої влади, які виконують функції реалізації аграрної політики на місцях, а з другого, — потребує нового підходу до створення, функціонування та вдосконалення різних форм господарювання.

Гнучкі зміни обумовлюються вимогами ринку. Дослідники багатьох країн світу вказують на поступове зникнення інституційних і політичних бар'єрів, які відділяли село від міста. Відхід від адміністративно-командної системи організації економіки зробив неможливим існування практики централізованого розподілу ресурсів без урахування економічних реалій. У 1990 р. на сільське господарство витрачалась майже третина державного бюджету. Але нині, із зміною умов господарювання, держава об'єктивно не може в таких самих обсягах підтримувати сільське господарство. Не випадково висуваються вимоги до уряду про субсидіювання агропромислового сектора, як це було раніше.

Проте очевидно і те, що держава не в змозі цього робити, частка АПК в державному бюджеті скорочується, а перспективи її збільшення обмежені.

Основою ефективного розвитку факторів агропромислового виробництва в ринкових умовах є не стільки інституціальні зміни, скільки рівень та масштаби використання досягнень науково-технічного прогресу, якість виробничого потенціалу, кваліфікація працюючих, їх заінтересованість в досягненні високих кінцевих результатів. Через недооцінку цих положень практично зупинено інвестиційну діяльність, не відновлюються виробничі потужності, особливо техніка та обладнання. Знижується родючість ґрунтів та продуктивність праці. Тому і при ринкових відносинах потрібне визначення пріоритетів на кожному етапі розвитку агропромислового виробництва, матеріальне і фінансове забезпечення їх реалізації. [8, с. 261−268]

Для завершення реформування відносин власності і господарювання на селі Кабінет Міністрів України повинен протягом 2010 р. забезпечити врегулювання нормативно-правовими актами організаційно-практичного вирішення питань паювання майна реформованих колективних підприємств та закріплення прав селян на майнові паї, видачі державних актів на право приватної власності на землю та майнових сертифікатів, включення земельних і майнових паїв в економічний оборот, створення умов для їх руху, формування необхідної для цього інфраструктури, організації відповідних аукціонів, земельного банку, системи реєстрації прав власності на землю і майно, розвитку оренди земельних і майнових паїв, гарантування їх вилучення в натурі для самостійного господарського використання, захисту довгострокових інтересів селян від протиправного відчуження чи безоплатного використання їхньої власності.

Для цього потрібне прийняття Верховною Радою України у 2001 р. Земельного кодексу України та законів: «Про державну реєстрацію об'єктів нерухомого майна», «Про земельний банк», «Про особисте селянське господарство» і «Про охорону земель і родючості грунтів». [8]

2.3 Результати впливу методів реформування в Україні

Початковий етап реформування аграрних відносин в обновлюваній Україні має порівняно коротку історію. Проте задумане і зроблене вже дає підстави для певних узагальнень і висновків.

Запровадження приватної власності на землю і майно, створення умов для приватного господарювання стало суспільно-політичним актом утвердження історичної справедливості, вирішальним кроком до формування нового типу економічних відносин на селі, етапним соціальним здобутком аграрних перетворень. Завдяки цьому на селі сформовано багатоукладну систему господарювання: створено великі приватні агроформування на базі колишніх колективних підприємств, розширено і зміцнено особисті селянські та фермерські господарства, забезпечено свободу господарського самовизначення селян, вільний розвиток на платній основі оренди землі і майна, створено реальне конкурентне середовище.

Зазначені зміни вже дали позитивні економічні результати. У 2008 р. виробництво продукції сільського господарства зросло на 9,2%, харчової промисловості - на 26,1%, майже у 10 разів зменшилися збитки сільськогосподарських підприємств. [11, с. 11−13]

Поряд з реформуванням відносин власності та господарювання для зростання галузі необхідно забезпечити новим власникам і господарям достатні економічні умови для прибуткового ведення господарства, виробництва конкурентоспроможної продукції. Це, насамперед, удосконалення цінової політики та подолання диспаритету цін шляхом розвитку інфраструктури прозорого аграрного ринку, насичення його товаропотоками, забезпечення еквівалентності міжгалузевих економічних відносин, подолання бартеризації, заліків і неплатежів; посилення стимулюючої ролі податкової системи через розширення використання фіксованого сільськогосподарського податку та забезпечення інноваційно-інвестиційної спрямованості пільгового режиму оподаткування; формування спеціальної системи кредитування із застосуванням механізмів бюджетного здешевлення кредитів та запровадження іпотечного кредитування; суттєве нарощування інвестицій, особливо на територіях пріоритетного розвитку; удосконалення митно-тарифного регулювання з урахуванням сезонних особливостей; розширення страхування сільськогосподарської діяльності, у т.ч. на змішаній державно-корпоративній основі.

Тривала відсутність реального власника на землю і майно, нееквівалентність міжгалузевих економічних відносин зумовили виснаження матеріально-технічної бази, фінансового стану галузі та занепад соціальної сфери села. Тому подальші кроки з реформування відносин власності і господарювання мають бути підкріплені зміцненням матеріально-технічної бази сільськогосподарського виробництва, організацією ринку матеріально-технічних ресурсів, налагодженням їх вітчизняного виробництва, збалансованим забезпеченням ними аграрного сектора, забезпеченням ефективної (окупної) інтенсифікації сільськогосподарського виробництва.

Особливо гострою є потреба у формуванні сучасної технічної політики, реалізації державної та регіональних програм розвитку сільськогосподарського машинобудування, модернізації галузі, удосконалення та розширення застосування систем фінансового лізингу, запровадження гарантійного технічного обслуговування, розвитку мережі техніко-технологічного сервісу сільськогосподарських товаровиробників, формування повноцінного ринку сільськогосподарських машин, запасних частин і технічних послуг, технічного забезпечення селянських та фермерських господарств.

Основними завданнями соціальної політики на селі за сучасних умов має стати збереження соціальної інфраструктури, розширення бюджетного фінансування житлового та шляхового будівництва, газифікації, сфери житлово-комунального, освітнього, спортивно-культурного і оздоровчого забезпечення населення, підвищення зайнятості сільського населення, збільшення заробітної плати у сільському господарстві до рівня інших виробничих галузей, зростання сум і частки доходів селян від оренди землі та майна, збалансування пропозиції послуг соціального спрямування з реальним попитом на них.

Уряд і місцеві органи виконавчої влади повинні забезпечити завершення у 2010 р. передачі в комунальну власність об'єктів соціальної інфраструктури колишніх колективних підприємств при збереженні мережі і призначення цих об'єктів та забезпеченні їх діяльності.

У контексті вдосконалення управління аграрним сектором необхідно розмежувати функції державного та господарського управління, повноваження центральних і місцевих органів, ширше залучати до цього процесу громадські організації і професійні об'єднання. Органи регіонального управління мають взяти на себе відповідальність за функціонування всієї агропродовольчої сфери на місцях. Потрібно вдосконалювати наукове і кадрове забезпечення аграрного сектора, адаптуючи його до вимог аграрної реформи та ринку. Предметну основу освітньої підготовки та формування резерву кадрів мають визначати орієнтація на приватну власність та приватне господарювання, ринкові механізми економічних відносин на селі.

Реформування аграрних відносин буде ефективним лише за умови, якщо всі їх складові будуть вирішуватися в єдності і взаємо узгодженості, розглядатися як єдине ціле, в якому немає другорядних питань — всі вони без винятку важливі. Щонайменше недооцінка хоча б одного з них знижуватиме ефективність здійснення аграрних перетворень, а за певних умов може поставити їх під загрозу. [6, с. 53−55]

3. Шляхи підвищення ефективності аграрної політики в Україні

3.1 Особливості та проблеми реформування аграрних відносин в Україні

На сьогоднішньому етапі реформування аграрного сектору України велике значення має і економічна сторона аграрних реформ. Адже багато процесів у реформуванні АПК відбуваються на економічному підгрунті. Це особливо проявляється в останні роки, коли значно більше стало реформованих господарств і відповідно більше стало продукції, яку ці господарства виробляють.

Збільшення обсягів виробництва продукції сільського господарства, внаслідок негативного впливу світової фінансової кризи, не дало змоги покращити фінансові результати галузі та життєвий рівень сільського населення.

Крім того, незбалансованість пропозиції та попиту сільськогосподарської продукції, низька купівельна спроможність населення, що суттєво обмежує ємність внутрішнього ринку призвели до ускладнення цінової ситуації на окремих продовольчих ринках.

Складними залишаються питання формування цін на продовольчі товари. Темпи зростання оптово-відпускних (на рівні переробного підприємства) та роздрібних цін (підприємства роздрібної торгівлі) є вищими від закупівельних (виробник).

Таким чином, найбільший негативний вплив на зростання споживчих цін на продукти харчування мають саме переробка, оптова та роздрібна торгівля, а не вартість сировини.

Разом з тим, незважаючи на деяке зростання оптово-відпускних цін на продукти харчування, у минулому році фінансовий стан підприємств залишається складним. За попередніми даними в харчовій та переробній галузі 58,1 відсотка підприємств отримали прибутки в сумі 4,4 млрд. грн., при цьому прибутки отримані, в основному, підприємствами тютюнової, лікеро-горілчаної, пиво-безалкогольної та олійно-жирової галузей. Решта 41,6 відсотка — отримали збитки у розмірі 8,2 млрд. гривень. Це в основному підприємства м’ясо-молочної, хлібопекарської, цукрової та консервної галузей, де зношеність основних фондів складає 60 відсотків. Внаслідок відсутності законодавчого забезпечення державної підтримки, такі підприємства сьогодні непривабливі для інвесторів.

Фінансова криза негативно почала впливати на ситуацію в харчовій промисловості. За останні місяці суттєво зменшилися обсяги продаж продуктів харчування, погіршилися розрахунки між суб'єктами ринку, згортається кредитування підприємств АПК.

В результаті в січні 2009 року обсяги виробництва в харчовій і переробній промисловості знизилися на 14,3 відс. у порівнянні з відповідним періодом минулого року. [6, c. 437−439]

Для стабілізації роботи підприємств харчової та переробної промисловості в даних умовах гостро стоїть питання відновлення кредитування. При цьому проблеми отримання кредитів аналогічні як і по іншим галузям економіки. Вони вимагають забезпечення реальної підтримки банківської системи шляхом застосування рефінансування, надання стабілізаційних кредитів, утримання стабільності національної валюти, що потребує прийняття відповідних законодавчих актів.

Погіршується ситуація між товаровиробниками та підприємствами торгівлі, яка пов’язана з затримкою розрахунків за поставлені продовольчі товари до 20−90 днів, що призводить до вимивання обігових коштів та суттєво погіршує їх фінансовий стан.

В умовах кризових фінансових явищ посилення диспаритету цін на сільгосппродукцію, продукти харчування та ресурси, що споживає агропромисловий комплекс, гостро стоїть питання перегляду декларування оптово — відпускних цін на продовольчі товари, тобто, його дерегулювання. В даній ситуації це стало однією із основних причин загальної збитковості харчової промисловості.

В результаті несвоєчасного та недостатнього обсягу виділення у 2008 році коштів Аграрному фонду (2,25 млрд. грн.) для здійснення фінансових та товарних інтервенцій на аграрному ринку не забезпечено виконання вимог Закону України «Про державну підтримку сільського господарства України» щодо визначених обсягів закупівель продовольчого зерна та цукру (у 2008 році закуплено 2,5 млн. тонн зерна, в тому числі за заставними закупівлями — 1,2 млн. тонн, цукру закуплено лише 42 тис. тонн).

В даний час сільськогосподарські товаровиробники втрачають основні джерела одержання обігових коштів, зокрема, від реалізації власної продукції та зменшення державної підтримки, що вимагає невідкладного вирішення питань кредитування агропромислового комплексу, в першу чергу, для підготовки проведення весняно — польових робіт.

Більшість банків припинили або суттєво зменшили обсяги кредитування навіть по вже працюючих кредитних лініях, ставки по овердрафтам і кредитам зростають, платежі здійснюються із затримками.

Повільно здійснюється пролонгація кредитів, залучених у попередні періоди сільськогосподарськими товаровиробниками.

Станом на 25 лютого з 2007 підприємств агропромислового комплексу, які потребують пролонгації кредитів до 1 червня 2009 року в обсязі понад 3,8 млрд. грн., фактично пролонговано банками кредити для 909 підприємств на суму близько 1,5 млрд. грн., що становить майже 39 відсотків.

Питання кредитування товаровиробників вимагає термінового вирішення з боку Верховної Ради України, Уряду, Національного банку України.

Незважаючи на те, що темпи приросту заробітної плати у сільському господарстві за останні декілька років хоча і були вищими, за середні показники по галузях економіки та все ж вони не дають змогу в повній мірі забезпечити її мотиваційну функцію та закріпити кваліфіковані кадри на селі.

Так протягом минулого року середньомісячна заробітна плата одного штатного працівника у сільському господарстві збільшилася на 47 відс. і становить 1077 грн., проте вона залишається низькою і становить 60 відс. до середньої по галузях економіки.

Не дивлячись на те, що заборгованість із виплати заробітної плати на економічно активних підприємствах в 2008 році мала тенденцію до скорочення, починаючи з жовтня минулого року в сільськогосподарських підприємствах вона зросла майже в 7,5 разів. [6, c. 440−443]

Це призводить до зменшення надходжень коштів до бюджетів всіх рівнів та соціальних фондів, що негативно позначається на виплаті пенсій працівникам аграрного сектора, соціальних виплат тощо.

На сьогоднішній день є ряд важливих проблемних питань у розвитку земельних відносин і формуванні ефективних сільськогосподарських суб'єктів господарювання шляхом проведення державного земельного кадастру та комплексного землеустрою і землевпорядкування сільських територій, охорони та підвищення родючості ґрунтів, удосконалення системи моніторингу земель, розвитку меліорації земель, впровадження ринкових земельних відносин, реєстрації та перереєстрації договорів оренди земельних паїв тощо.

Продовжує занепадати соціальна і виробнича інфраструктура сільської місцевості, поглиблюються негативні демографічні тенденції на селі.

В Україні на сьогодні із 28,5 тис. сільських населених пунктів водопровід мають 6,3 тис. сіл (22% від загальної кількості), каналізацію — 742 села (2,6%), постачання природним газом — 12,3 тис. (43%). Амортизаційний знос інженерних мереж і споруд в регіонах складає від 50 до 70 відсотків.

Із наявних у сільській місцевості 68 тис. км водопровідних та 4,5 тис. км каналізаційних мереж, 30 відсотків уже відпрацювали свій амортизаційний термін (21,2 тис. км водопровідних, 1,2 тис. км каналізаційних) і знаходяться в аварійному стані, а тому підлягають капітальному ремонту або заміні, що пов’язано із значними фінансовими затратами. У 2009 році значно зменшено обсяги прямої державної підтримки.

Соціальні програми для розвитку сільських територій практично вилучені із видатків державного бюджету. [10, c. 268,273]

3.2 Основні заходи по забезпеченню удосконалення аграрної політики в Україні

Аграрна реформа не можлива без радикального політичного відновлення країни, послідовної демократизації суспільства. В цьому усвідомлено визначена величезна складність агарної реформи і водночас реальність її задуму і головне — реформа за концепцією не повинна була обмежуватись зміною зовнішніх форм економічного життя, складу і функцій центральних органів управління, економічних важелів, стимулів. Логіка реформ потребує почати масштабне оновлення відносин власності, що дозволить перейти від локальних перетворень до перебудови всієї системи господарювання. На початковому етапі з участю багатьох вдалося сформувати первинні стратегічні цілі аграрних перетворень, а саме:

* відхід від планово — розподільчої економіки та надання суб'єктам господарської діяльності у формуванні виробничих програм економічної самостійності, виборі каналів реалізації та визначенні цін на продукцію;

* широкомасштабне роздержавлення і приватизація державної власності в агропромисловому комплексі;

* перерозподіл землі між власниками і скорочення частки державного сектора і перехід до різноманітних форм власності на землю;

* розвиток кооперації в агропромисловому комплексі;

* лібералізація цін, скорочення дотацій і субсидій;

* створення ринку сільськогосподарської продукції і формування продовольчих резервів;

* формування ринку матеріально — технічних ресурсів і послуг;

* розвиток ринкової інфраструктури;

* лібералізація зовнішньоекономічної діяльності;

* надання пріоритету розвитку соціальної сфери села.

Незважаючи на їх завершеність, на практиці вдалося реалізувати ряд базових заходів, важливих для подальших реформ. У сільському господарстві України відбулися і відбуваються події, які мають історичне значення. Вперше селянин не на словах, а реально одержав у володіння і користування землю. Відбулися зрушення у бік ринкових відносин, самостійно господарюючі суб'єкти вільні у виборі діяльності, розпорядженні засобами виробництва та виробленою продукцією, на них не тисне, як було донедавна, адміністративна система. Кількість державних сільськогосподарських підприємств значно скоротилась. Суттєво зросла чисельність особистих підсобних господарств. У самостійний сектор формуються фермерські господарства. Зокрема за цим процесом можна прослідкувати по району області.

Серед найважливіших напрямів забезпечення аграрної реформи чи не найголовнішим є реформування відносин власності на засоби виробництва, як бази для створення ринкового середовища в агропромисловому комплексі. Зокрема, вже розпайована земля в 11 тис. Недержавних сільськогосподарських підприємствах, або 99% від їх наявності а в 96,5% господарств усім громадянам видано сертифікати на земельну частку. Більшість з них — колективні сільськогосподарські підприємства (КСП), акціонерні товариства (АТ), сільськогосподарські кооперативи, селянські спілки, різні товариства довіри, корпоративні господарські об'єднання селянські (фермерські) господарства, державні (казенні) підприємства, агрофірми та деякі інші. Останнім часом виникли приватно — орендні підприємства.

Незважаючи на відносно високі обсяги виробництва, фінансовий стан сільськогосподарських підприємств незалежно від організаційно — правових форм господарювання і власності є надзвичайно складним. Для сільськогосподарських підприємств стали недоступними кредити. Скоротилося також бюджетне фінансування сільського господарства до мінімуму. Розвинулась платіжна криза, загальмувавши грошові розрахунки, в тому числі і по платежах до бюджету. Господарства вдалися до бартерних операцій, натурального ведення господарства.

Як свідчать дослідження, у багатьох реформованих господарствах, де запровадженні прогресивні технології вирощування озимою пшениці, продуктивність гектара досягає 45 — 50 ц, на рівні показників господарств Угорщини, Польщі, Чехії, Німеччини. Тобто технологічні показники збігаються, причому наша робоча сила набагато дешевша. Проте одиниця продукції - дорожча. І в основному через гірші суспільно економічні умови. Господарства, з одного боку, не в змозі здешевіти виробництво продукції при мінімальних витратах на оплату праці, а з другого — продавати по вигідній ціні. За таких умов неможливо нагромадити масу прибутку, достатньо для нормального поповнення оборотних засобів та формування інвестицій.

Держава, з одного боку в своїй політиці прагнула якомога швидше, навіть формально, провести роздержавлення своїх підприємців, щоб показати світові, що реформи йдуть. В основному копіювався російський досвід. З другого боку, держава намагалася позбутися важкого тягаря дотування аграрного сектора. Крім того держава намагалася зберегти за собою адміністративне втручання в управління агропромисловим комплексом, його виробничими структурами. І досі вона не готова до великомасштабної реконструкції сільськогосподарських підприємств, запровадження нових внутрішньогосподарських відносин, створення самостійних організаційних форм як всередині підприємств, так і окремо, шляхом поділу на нормативні структури ринкового типу. При цьому проводиться політика стримування заробітної плати і цін на сільськогосподарські продукти, не говорячи про міжгалузевий і внутрішній диспаритет цін. [10, c. 271,274]

Тепер відкривши шлях до вільного підприємництва, у процес реалізації заходів розвитку втягуються не державні управлінці - чиновники, а мільйони людей, які діють на підставі свого власного інтересу. Урядові нарешті потрібно визначитись у питаннях аграрної політики, мати концепцію її розвитку і вирішення. Він повинен бути причетний до процесу управління економікою, але не як монополіст, а як регулятор інтересів товаровиробників та споживачів.

У подальшому процес розвитку форм господарювання, особливо на районному рівні, зосередити на індивідуальній власності на засоби виробництва і земельні паї. Для посилення цієї організаційної роботи деякі вчені пропонують:

* створення тимчасової міжвідомчої комісії з питань аграрної політики та реформ;

* приймання державної програми підтримки поряд з великомасштабними суспільними секторами приватного сектора і на цій основі формувати умови для розвитку всієї аграрної економіки.