Редакції та списки Руської Правди

Вступ

Обрана мною тема дослідження бакалаврської роботи з вивчення «Руської Правди» як історичної пам’ятки і джерела права, дозволяє відобразити формування юридичної думки в епоху часів Середньовіччя. Шляхом уніфікації та доповнення близьких та подібних за складом й соціальною природою історичних документів, так званого «Закону Руського», почався незворотній правовий процес перетворення норм звичаєвого права та становлення соціально-правового і культурного розвитку життя України-Русі.

Лише завдяки удосконаленню розвитку науки «Історії держави і права», сьогодні можна, використовуючи її вчення та знання, провести дослідження та правовий аналіз історичних джерел, з точки зору, науки правознавства. Одним із таких джерел на ранньому етапі зародження правової думки є «Руська Правда», що набула статусу офіційного письмового закону, після кодифікації існуючих звичаєвих норм, що значно розширили межі правового регулювання та свідомість сприйняття права в тогочасному ранньофеодальному суспільстві, поклавши початок зародження існуючого суспільного устрою.

Актуальність теми. На сучасному етапі розвитку людства суспільство має низку проблем, які пов’язані з недосконалістю політико-правової сфери регулювання.

Основне дослідження даної роботи полягає в детальному відображенні і вивченні історичних засад розвитку «Руської Правди» протягом часу її становлення, починаючи з початку V ст., в період зародження формування права франкських племен, складання Законів XII таблиць та епохи зародження і розвитку романо-германської правової системи XIII століття, що забезпечила ефективно новий етап її впровадження в нове феодальне суспільство на засадах сусідської територіальної громади, вироблення, зміни та вдосконалення, правового регулювання суспільних відносин в процесі їх адаптації; шляхів формування феодального суспільного ладу та його управління, яке поєдналося із правовим закріпленням та регламентацією правової системи, виділенні прав і обов’язків кожного її члена, а також аналізу ознак схожості з іншими джерелами тогочасного права, за допомоги яких відбувався процес їх гармонізації і введення в державний апарат.

Як перша писана збірка законів, започаткувала інтеграцію в романо-германську систему права, в цілому, на рівні з тогочасними європейськими правовими актами, що визначило історичну приналежність Русі-України до сучасного європейського ладу, що є досить актуальним в умовах євроінтеграційного руху розвитку правової системи і прагненні до євроінтеграції.

Мета і завдання дослідження полягає у вивченні історичних джерел та їх загальній характеристиці. Реалізація поставленої мети здійснюється за допомогою розв’язання таких завдань:

1) окреслити історіографію дослідження РП;

2) з’ясувати сутність та порівняти зміст РП і варварських правд;

3) подати загальну характеристику права КР та його джерел;

4) розкрити зміст та основні положення РП;

5) охарактеризувати зміст редакцій РП;

6) виявити основні положення списків РП.

Об'єктом дослідження виступають суспільно-правові відносини, що регулюються «Руською Правдою», як історичним джерелом давньоруського права.

Предметом дослідження є зміст «Руської Правди» як історичної пам’ятки та джерела права її основні форми.

Теоретичну базу бакалаврської роботи склали монографічні та інші наукові дослідження з теоретико-історичного блоку юридичних наук та історії. Особливе значення належить працям таких дослідників, як: М. Н. Тихомиров, В.І. Сергієвич, С. В. Юшков, А.А.

Зимін, А.І. Мусіна-Пушкіна, Л.В. Черепнін, Н.І. Новіков, М. О. Максимейко, М. Ю. Брайчевський, В. Н. Сторожев, М.Ф. Владимирський-Буданов, Л.К. Ґетц, Н. Л. Дювернуа, Н.М. Карамзін, М.А. Чельцов-Бебутов, А. Е. Пресняков, Н. П Граціанський, А.Д. Люблінська, Н. В Калачов.

Методи дослідження. При написанні роботи використовувалися такі методи: наукового пізнання, правового порівняння, аналізу, синтезу, формальної логіки, узагальнення, формально-юридичний, системний, герменевтичний, історико-правовий та діалектичний.

Наукова новизна одержаних результатів зосереджена на думці, що дана бакалаврська робота є цілісним комплексом наукового дослідження і пізнання вже існуючих джерел історико-правової науки, які практично вивчили та дослідили тему даної роботи, але шляхом широкого комплексу методів та всебічного перегляду, аналізу, наукового пізнання та узагальнення, розглянувши і порівнявши їх зміст, були внесені практичні висновки, основна ціль яких: виявити розбіжності між поглядами науковців, зробити аналіз своїх міркувань та доповнити прогалини в їх суперечних аспектах.

Для чого було використано літературу авторів різних часових форм та видавництв, як національних так і зарубіжних.

Практичне значення одержаних результатів Про практичне значення роботи. Дослідження феномену Руської Правди має важливе теоретичне і практичне значення. Матеріали пропонованого дослідження можуть бути використані у: а) науково-дослідницькій сфері - як підґрунтя подальшої розробки цієї проблематики; б) політичній сфері - при формуванні концепцій розвитку держави та засад зовнішньої і внутрішньої політики; в) правотворчості - у діяльності правотворчих органів під час розробки нормативних актів, зокрема у контексті збереження вітчизняної правової традиції; г) навчальному процесі - при підготовці відповідних розділів підручників, навчальних посібників із курсів історії, ІДПУ, ІДПЗК та ін., та при викладанні відповідних навчальних дисциплін; д) виховній сфері - для підвищення рівня правової культури і патріотизму, а також поваги громадян до вітчизняної правової традиції, яка має тисячолітню історію.

1.Теоретично-історичні засади Руської Правди як джерела права

1.1 Історіографія дослідження Руської Правди

Вивчення Руської Правди має величезне значення не тільки як для істориків, але й для вивчення давньоруської літератури та мови загалом, оскільки в ній, не в меншій мірі, ніж у літописах та джерелах, відбився вплив церковнослов’янської мови, що разом з руською «перехрещувалися в ході історичного розвитку мов низки інших народів» [121, с. 61].

Вже понад 200 років науковці сперечаються, «звідки пішла русь», а як наслідок і сама «Руська Правда», як тогочасна збірка норм, в процесі становлення державності Київської Русі. Існує безліч висунутих версій, походженню назви «Русь» присвячена численна література, але питання як і раніше залишається відкритим. Складність полягає і в тому, що змішують два різні питання. Перше — етимологія назви «русь» та історія етноніма, друге — походження держави «Русь». А втім, ці поняття також є взаємопов'язані. [153, с. 55].

Етимології слова «русь»:

«Скандинавська». Очевидно, що проблема походження назви «русь», є не рівнозначною проблемі становлення давньоруської державності як соціально-економічного та політичного процесу. [64, С. 114].

Слово «русь» розглядають, зазвичай, як етнонім і пов’язують із давньоскандинавським коренем rotpчерез похідні від давньофінського — Ruotsi і давньонімецького дієслова Rowan — «веслувати», давньошвейцарського Rodhsin — назва жителів області Рослаген, що на східному узбережжі Швеції з давньонімецьким — Rods чи давньошвейцарським — Rodher «весло, веслування, веслувати». [72, с. 67−70, 89−96, 163−167].

Гіпотеза не витримує критики, через причини: немає самої назви «русь», а лише взято етнонім; згадки про русь, росів з’являються набагато раніше, ніж почалася активність вікінгів; русь, роси виявляли себе не тільки грабіжницькими набігами, але й умінням організовувати міжнародну торгівлю, у чому вікінгів не помічали [153, с. 55].

Усі зазначені гіпотези апелюють до давньошведських форм, пряме звернення до яких, неможливе, оскільки їх виділення, як і інших діалектів, відбулося лише в Х-XI ст. Г. Шрам, докладно розглянув етимологічний аспект проблеми, вказав два можливих пояснення переходу «ts > c»: час утворення давньоруськогоцне встановлено, і цей перехід міг здійснитися до виникнення звукуцв давньоруській мові; якщоцвже й існувало, то могло виникнути як спрощення консонантної групиts- «Vepsa> весь». Отже, перехід Ruotsi> «pyсь» представляється в достатній мірі фонетично обґрунтованим. Проте поява скандинавів серед фінських племен Східної Європи (від Приладожжя до Верхнього Поволжя) вже до кінця I тисячоліття н.е. збіглася зі слов’янською колонізацією цього регіону. Вірогідні ранні контакти всіх трьох етнічних компонентів в Ладозі, поява тут норманів датується серединою VIII ст.

«Південноруська», або «середньодніпровська». Встановлюється відповідність етнонімів з топонімічної основою, мабуть, іранського походження. Ruxs/roxs — «світлий» (варіанти: рокс-, рас, раке-, ракш-, рокш-, рош), ареал другий у V ст. до н.е. — V-VI ст. н.е. охоплював Середню Азію, Північний Кавказ і Північне Причорномор’я. Збігається тотожність назви «русь» і річки Рось (як правої притоки Дніпра), з похідними назвами приток Роська та Росава і топонімами Поросся, м Рідне та ін. [136, с. 237, 262].

«Питомо слов’янська». Етимологія кореня «рус» пропонується С. Роспондом [104, 44−47]. Відштовхуючись від назви річки Ръсь, «русь» походить від загального слова *rud-/*rus — «русявий» і ru*/*ry — «пливти, текти» (русло, пол. runo, ruszyc). Першопохідним утворенням однієї з цих основ, Роспонд вважає, річку Рось, а також (назва міста Стара Русса і місцевості Порусся) з якого розвинувся етнонім «русь"[13, с. 262]. -12Воскресенская летопись, ПСРЛ. СПб., 1856. Т. VII. С. 262.

«Кельтська». Спирається на кельтський субстратний етнонім Rut (h)eni. Ідея даної теорії походження назви лежить в статті О. Пріцака, які він вказує як «Ruzzi, Ruzaramarcha"з'являються в першій половині IX ст. в латинських пам’ятках Каролінгської імперії (Баварський географ та ін.), він вважає, що ці форми виникли з кореня *Rut-/*Rut-en і пов’язує його з кельтським етнонімом Rut (h)eni, що зберігся в античних джерелах I ст. до н.е. Пріцак вважає, що корінь *Rыtмав проникнути до німецької мови до 600 рр. [52, с. 45]. У нижньонімецьких діалектах ця форма була замінена, на думку Пріцака, формою Ruzz-/Ruz->Russ-/Rus-; * Rut -> * Rudi -> Rugi. Історичними носіями цього найменування в середині I тисячоліття н.е. стали, на думку Пріцака, єврейські купці, так звані у арабського письменника першої половини IX ст. Ібн Хордадбеха «ар-разанійя», які ввели транс-європейську торгівлю і, змішавшись з фризькими купцями і скандинавськими вікінгами, утворили на Волзі політичне об'єднання, пізніше розвинуту руську державу [102, с. 25].

Утворення Русі припадає на середину І тис. н. е. і яка справді була головним акумулюючим ядром як у процесі формування давньоруської народності, так і в процесі утворення Київської держави — незалежно від того, звідки взялася її назва [ 5, с. 162].

Отже, щодо другого — походження держави «Русь». Як давньої назви Київської землі. Стала відома з середини IV століття до приходу Олега (Ольгъ) в Київ [84, с. 41−42; ]. Щодо цього, то всі частини держави є Руссю — Новгород, Залісся, Галич, Тьмуторокань, Середнє Придніпров'я з Києвом, Черніговом, Переяславом і Сіверська земля, ні разу не протиставлена Русі [93, с. 25].

Відкриття у 1737 році В. Н. Татищевим «Руської Правди» у складі Новгородської I літописі поклало початок наукового вивчення цієї пам’тки історії. Вперше видав «Руську Правду» по Академічному списку в 1767 році А. Л. Шлецер. А в 1786 році «Правду Руську» за тим же списком, але з примітками В. Н. Татищева видав академік С. Я. Румовський [, с. 5−22

Через два роки було вперше видано і список Розширеної Правди (Крестінський) [28, с.16−47]. Наступне видавництво пам’ятки, здійснив І. Н. Болтін, яке було зведеним. Його публікатор використав один список Короткої Правди і сім Розширених. Поєднання декількох редакцій в одному тексті, звичайно, було вкрай невдалим.

Новий етап у вивченні «Руської Правди» здійснив Н. М. Карамзін. У Софійській I літописі він виявив особливий список Розширеної Правди, що отримав пізніше назву Карамзінського, знайшов найдавніший Синодальний список кінця XIII ст. і ввів у науковий обіг так званий Мусін-Пушкінський список XIV ст. На думку Карамзіна, закони на Русь принесені варягами, племенами, що прийшли сюди внаслідок кочових переселень, а видавцем Правди був Ярослав.

Синодальний І список «Руської Правди» був опублікований К. Ф. Калайдовичем, який належав Засецькому. Це, за словами Н. В. Калачова, «перше вчене видання Руської Правди» [59, с. 20]. Вперше завдання вивчення «Руської Правди» в тісному зв’язку з кормчими поставив Г. А. Розенкампф, яка складалась, на його думку, як одна зі статей Кормчої книги. Далі Польовий Н. А., пов’язуючи «Руську Правду» з Новгородом, відмовлявся бачити в ній закони Ярослава, а вбачав більше змішання різних законів (як слов’янських, так і скандинавських) [95, с. 476]. Проти цього виступав професор Московського Університету Ф. Л. Морошкін. Вважав, що «Руська Правда» складалася, до часів Ярослава Мудрого і була пам’яткою приватного (земського права), а не княжого походження. Візантійським сусідством Моршкін пояснив запис норм Правди в «південній Росії».

Попов А. Н., вивчав питання кримінального і спадкового права по «Руській Правді», що відобразила історію російського права з часів Ярослава до Володимира Мономаха. «Повна» (Розширена Правда) була складена в 70-х роках XIII століття. Дубенський Д. Н., же, вважав, первісною Розширену, а не Коротку Правду. Йому належить видання Мусін-Пушкінського списку XIV ст.

Щодо вкладів по вивченню самої Правди як джерела, то велика заслуга цього належить історику Тобіну, який розділив списки правди на «прізвища», поділив Коротку Правду на Найдавнішу (ще до княжу) і доповнення, зроблені синами Ярослава. Розділив Розширену Правду, що складалася з двох частин: із законів Ярослава і Володимира Мономаха.

Погодін М. П., вважав, що «закони та звичаї руські» були насправді «норманські-скандинавські-варязькі». У 1016 «Правду Руську» записав Ярослав (перші 18 статей Короткої Правди). Потім вона поповнювалася при Ярославичах, Мономаху та в більш пізній час [94, с. 233, 359−383]. Підсумком вивчення «Руської Правди» стало дослідження Калачова. Н. В., який поставив для себе завдання, піддати пам’ятку історично-критичному вивченню, щоб можна було приступити «до видання критично-очищеного тексту», тобто пам’ятки XI ст. На момент вивчення, він вже знав 42 списки пам’ятки і створив досвід їх класифікації, що став основою для всіх подальших спроб систематизації її тексту. Всі списки він ділив на чотири прізвища. Перше — складали списки, що знаходилися в Новгородській I літописі (Коротка Правда). Друге — списки керманичів і мірил праведних. Вони ділилися ним на три види: перший список, перебував у Синодальній кормчі 1280 р., третій — два списки XVII ст., що містили Скорочену Правду, другий вид — всі інші. Третє прізвище складали списки, які сходили до Софійського I літопису, а четверте — списки в збірниках різного змісту (Пушкінський XIV ст., Погодінський IV, а також Троїцький IV).

Класифікація Калачова Н. В. ґрунтувалася переважно на складі збірок, в яких містилася «Правда Руська», а не на вивченні списків пам’ятки. Тому Скорочена Правда виявилася не виділеною з текстів Розширеної, а четверте прізвище складене було з різнорідних списків.

З відкритих в подальшому списків заслуговують особливої уваги, Археографічний І короткий і Археографічний II розширений з Першої Новгородської літописі з додатками, надрукованої в 1888 р. Археографічною комісією.

В. І. Сергійович, який знав уже близько 50-ти списків Правди, ділив її тексти на три прізвища (редакції): Коротку, Розширену і Скорочену. Пізніше він розділив Коротку Правду на дві редакції: «Правду Ярослава» (ст. 1−18) і «Правду Ярославичів» (ст. 19−43). Таким чином по Сергійовичу виходило, що «Правда Руська» збереглася вже в чотирьох редакціях.

З 70-х років XIX ст. почав займатися вивченням «Руської Правди» В. О. Ключевський. З 80-х рр., він вже присвятив цій темі спеціальний курс, який представляє собою коментоване читання як історичної пам’ятки. Вже в ті роки у нього сформувалося уявлення про неї, як про джерело церковного характеру. Розвинене воно було в «Курсі російської історії». На його погляд, «Руська Правда» «була твором княжої законодавчої влади, але й не залишилася і приватним юридичним збірником», так як призначалась для певної категорії справ [62, с. 215]. В цілому ж Правда Руська була складена «для потреб церковного судді» [62, с. 209].

Чотирьохтомна праця Л. К. Гетца, як би підводила підсумки вивчення цієї древньої збірки в старій дореволюційній літературі. Перший том був присвячений Найдавнішій Правді (перша редакція, за В. І. Сергійовичем), другий — «Статуту Ярославичів» (друга редакція), третій і четвертий — Розширеній редакції (третя редакція). Виходячи з поділу Короткої редакції Правди на дві самостійні редакції, Гетц Л. К. висунув гіпотезу про те, що Найдавніша Правда виникла ще в першій половині IX ст., якщо не у VIII ст. Перші дві редакції Гетц, вважав, неофіційними, тому що виникли в Києві, як інструкція для практичного судочинства [41, с. 62].

У 1906 році надрукована праця академіка Н. К. Нікольського з перерахуванням пам’яток стародавньої російської літератури, в якій, за відомостями з друкованих і архівних джерел автором вказані списки «Руської Правди». Всього їх перелічено 69, але два з них наведені помилково. З інших 67 — п’ять з друкованих джерел [88, с. 128−140, 518].

Наступні пошуки списків «Руської Правди» співпали з діяльністю як Академії Наук СРСР, так і Української Академії Наук, яка розпочала цей процес в 1928 р., причому в процесі цієї підготовки в 1929 р. було відкрито (Н. П. Поповим і В. П. Любимовим) в московських сховищах 10 нових списків, з восьми яких до цього часу не було відомостей в друці, а про два хоча і було відомо, але не було вказівок про їх місце знаходження.

Однак результати цих пошуків були використані для видання Українською Академією Наук власного видання, завдяки професору С. В. Юшкову. Крім того, окрім знайдених десяти, один список (Мясниковський) був відкритий в 1929;1930 рр. В 1935 р. у виданні Українською Академією Наук «Руська Правда» додано ще шість нових списків, які зберігаються в Санкт-Петербурзі.

У 1950 р. під впливом критики В. П. Любимова, С. В. Юшков вніс деякі корективи в побудову списків, виділивши ще одну редакцію (четверту), до якої включив Троїцький IV список Карамзінського типу та Пушкінський, залишивши в п’ятому (раніше у четвертій) редакції списки Археографічного виду Пушкінської групи. Всього, отже, у С. В. Юшкова вийшло аж цілих шість редакцій. Цей поділ поставив в один ряд Коротку Правду і окремі види Розширеної, хоча відмінності між останніми не носять редакційного характеру. При побудові цієї класифікації С. В. Юшков, змістив центр ваги із змісту та текстології «Руської Правди» на її розміщення в збірниках. Підсумки своїх доводів по Руській Правді С. В. Юшков виклав у книзі, опублікованій в 1950 р.

Поетапними були кроки у вивченні Правди праці Б. Д. Грекова, який займався вивченням цієї пам’ятки не менше двадцяти років.

У виданні текстів брали участь Г. Л. Гейерманс, Г. Е. Кочин, Н. Ф. Лавров, В. П. Любимов, М. Н. Тихомиров, в підготовці коментарів — Б. В. Александров, В. Г. Гейман, Г. Е. Кочин, Н. Ф. Лавров, Б. А. Романов.

В. П. Любимову належить новий досвід класифікації списків «Руської Правди». Розділивши її на два розділи — Коротку і Розширену, він об'єднав всі списки останньої в три групи: Синодально-Троїцьку, Пушкінську і Оболенсько-Карамзінску. Кожну з груп також поділив на види.

Істотні корективи вніс М. М. Тихомиров в класифікацію, запропоновану В. П. Любимовим. Він виділив пам’ятки в три редакції - Коротку, Розширену і Скорочену, виходячи з дослідження історії тексту кожної з них.

Помітне місце в історіографії Правди Руської займають праці Л. В. Черепніна. Початок його занять Руською Правдою відноситься ще до 1920;х років. В 1941 р. запропонував загальну схему історії тексту цього джерела, що була розвинена в фундаментальній праці 1965 р. Плідними намаганнями в історичних працях виявилися і спроби ввести «Руську Правду» в коло, так званих, «Варварських Правд» середньовіччя, які зробили інші вчені.

1.2 Руська Правда та Варварські правди Середньовічної Європи

Варварські правди латинською (leges baroarorum) — закони варварів або звичаєве право германських племен, записане в період між початком V і серединою XI ст. Відігравали роль судебників, тобто переліки штрафів та інших покарань за ті чи інші злочини. Латинська назва цих пам’яток звучить як Lex («закон») з додаванням назви племені чи народу в множині родового відмінка (наприклад, Lex Saxonum). Російською мовою вони, за аналогією з «Руською Правдою», називаються «правдами».

Найбільш рання з усіх збережених варварських правд — є «Вестогтська» (друга половина V ст.). Наприкінці V і початку VI ст. складена «Бургундська правда», в VI ст. — «Салічна» і «Ріпуарська», в VII ст. — Англосаксонські правди, в VII-VIII стт. «Баварська» та «Алеманська», наприкінці VIII і початку IX ст. -«Саксонська», «Тюрінгська» і «Фризька» правди.

Римляни все частіше використовували германців як найманих солдатів і поселяли їх на своїх кордонах. У V ст. вищі звання римських магістратів стали носити вожді варварських племен, що очолювали союзні Риму армії, які уклали угоду про перехід під його владу. Занепад імператорської влади та всезростаюча непопулярність римського правління, створили сприятливі умови королям-союзникам Риму для розширення повноважень, задоволення їхніх політичних претензій стягувати податки з місцевого населення та привласнювати владу на тій території [50, с. 262].

Завоювання Західної Римської імперії варварами-германцями, спричинило утворення держав, території яких населяли племена вестготів, вандалів, бургундів, франків, остготів і лангобардів, а також поширення слов’ян на Балканський півострів та утворення перших слов’янських держав, поклало процес зародження класового устрою та посилення воєнної знаті новостворених держав.

Зародження нових суспільних відносин вимагало появу писаних законів, які б регулювали взаємовідносини германців як між собою, так із населенням завойованої провінції. Починаючи з Vст., зародження класів і формування держав, в германців виникли свої писані закони, в основу яких покладено тогочасні звичаєві норми.

Формування Вестготського королівства під час правління короля Ейріха можна вважати завершальним процесом створення вестготської монархії, після визнання суверенітету Ейріха, передостаннім імператором Західної Римської імперії Юлієм Непотом, над усіма його землями в 475 році [55, с. 66]. Найважливішим проявом внутрішньої політики Ейріха стало прийняття ним першого кодексу вестготських законів «Кодексу Ейріха».

Створення кодексу було важливим кроком у розвитку вестготского права. Вперше видані закони були об'єднані в єдиний документ, який налічував не менше 336 статей, але ймовірно їх було більше. Для роботи над кодексом були залучені римські юристи або освічені римляни. У збережених фрагментах кодексу виявляються такі риси германського писаного права, як грошові стягнення за правопорушення, очисна клятва, видача злочинця родичам потерпілого, ранковий дар нареченого нареченій (моргенгабе), сліди сімейної відповідальності за злочин, вчинений родичем, опіка родичів над жінкою, виплата винагороди за дарування.

У той же час в законі Ейріха широко відображено римське цивільне і кримінальне право. Так, зокрема, застосовуються римська процедура захисту власності, римська форма заповіту. За римським зразком оформляється застава та відчуження майна, не відрізняються, як правило, від римських зразків норми, що регулюють статус рабів [43, с. 187, 195−196].

Вже починаючи з VII ст. «Вестготська Правда» містить залишки романізованої попередньої збірки Ейріха і нові норми, що ґрунтувались на римському праві, які були адаптовані під тогочасний лад, який не розрізняє вже готів і римлян, а лише населення, яке утворило сам вестготський народ. Остання редакція — на межі VІІ-VІІІ ст. далі завадило арабське завоювання. У зміненому варіанті діяла за арабів для католицького населення.

«Бургундська Правда» представляла собою поєднання записів звичаєвого права, складених переважно в період розселення, і нових королівських розпоряджень, що виникли після створення королівства. Спадкоємець Гундобада Сигізмунд (516−524 рр.), зробив ще ряд доповнень на початку VI ст., наприклад, прийняв християнство у формі католицизму. Але важливим досягненням Гундобада і його римських юристів було створення на початку V ст. двох збірок законів. «Бургундської Правди» (Lex Burgundiorium), яка складалася і доповнювалася в 501−515 рр. та розглядала справи бургундів, але застосовувалася також у разі позовів між бургундами і гало-римлянами. Друга збірка Lex Romana Burgundionum, складена близько 506 р., була призначена для розгляду судових позовів між галло-римлянами, що проживали в Бургундському королівстві. Цей кодекс був компіляцією приписів пізнього римського права, переважно з кодексу Феодосія. Шлюби між бургундами і римськими громадянами не дозволялися. Однак мирне співіснування між ними цим не порушувалось. Не тільки в Lex Romana Burgundionum, але і в «Бургундської Правді» чітко проступають сліди впливу пізнього римського вульгарного права.

Відповідно до приписів «Бургундської Правди» про покарання, вільні бургунди ділилися на три юридично відокремлені один від одного групи: «potentiores», «potentes» або «honestiores», що представляли собою панівний клас; на середній клас вільних, так званих «mediani» або «mediocres» та нижчий шар вільних — «minimi», «inferiores», «humiliores» або «viliores». Відповідно до цього поділом відрізнявся і вергельд [90, с. 454], тобто грошовий штраф, який сплачувався убивцею родичам убитого за їх відмову від кровної помсти [47, с. 112]. Вергельд оптимально складав 300 солідів, вільного середнього шару — 200 солідів, а нижчого вільного — 150 солідів [90, с. 454]. Ще нижче стояли вільновідпущеники і раби. Маса воїнів-бургундів, які стали власниками наділів «sortes» і вільними селянами, належали до середньої категорії вільних. Служива знать короля належала до панівного класу, до яких були прирівняні і католицькі єпископи. Галло-римляни також володіли правом носити зброю і були зобов’язані служити в армії. Шлюби між бургундами та сільським гало-римським населенням дозволялися. За бургундським правом, не існувало строків давності переслідування рабів, що здійснили втечу від рабовласника чи за вчинення ними якого-небудь злочину.

У 493 р. Теодеріх заснував в Італії Остготське королівство, яке виявилося найбільш недовговічним з німецьких варварських держав, якщо не вважати на існування королівства Одоакра. Його історія розпадається на два періоди — мирний до 534 року і період війни з Візантією, що закінчився в 555 році його загибеллю [65, с. 170]. Сам Теодоріх підкреслював свою повагу до римських звичаїв і культури. Ще в IV столітті готи прийняли християнство у формі аріанства. На початку VIст. було видано єдине законодавство для римлян і готів — назване «Едикт Теодоріха». Заснований на римському праві, в той час як в інших варварських державах існували свої, відмінні від римського, законодавства — «Варварські правди». «Едикт» зберіг безправ’я різних категорій рабів, забороняв їм скаржитися на панів, вводив для них більш суворі покарання за однакові злочини з вільними, зазвичай, смерть. Велика земельна власність охоронялася за ним не тільки від замахів з боку колона (спроби напівзалежного селянина збільшити кордони своєї ділянки, що карався смертю), але і з боку варварів — поселенців. Також Едикт скасовує положення римського права, щодо заборони продажу колонів-орігінарів, тобто рабів із шару колонів: саме тих, хто пішов з рабів, так званих «невільних колонів» [89, с. 32].

Лангобардське право племен лангобардів, його основу складає «Едикт Ротарі», головну складову якого утворює велике законодавство королів Ротарі 643 року і Ліутпранда 713−725 рр., доповнене окремими законами Гримоальда, Ратхиса і Айстульфа, а також капітулярії франкських і німецьких королів і імператорів, зібрані на початку XI ст. в особливий збірник, під назвою «Capitulare Langobardorum».

Зміст закону є свідченням наявності пережитків родоплемінного ладу в житті лангобардів, а саме збереження великої сім'ї, порядку спадкування майна, шлюбних відносин, рис общинного ладу; відображає процес зародження елементів феодальних відносин: майнову диференціацію серед вільних, мобілізацію земельної власності, початковий етап виникнення класів залежного селянства і феодалів-землевласників. Він дозволяє купівлю-продаж, дарування, із застереженнями, заставу землі. Ряд параграфів свідчать про відсутність єдиного вергельда за вільного лангобарда. В ньому є дані про порядки спадкування майна, положення позашлюбних дітей, даруванні і застави майна, орендних відносин, в судовому та адміністративному устрої простежується вплив класичного і посткласичного римського права.

«Англосаксонські правди» містили переліки санкціонованих королівською владою штрафів і викупів за окремі злочини і правопорушення без будь якої певної систематики, і дотримувались типового для варварських правд, казусного принципу. Дуже рідко і випадково вони регулюють сімейний стан, сімейні майнові відносини, спадщину.

Одними з найдавніших був «Закон короля Етельберта», початок VII ст. Складення було взаємозв'язане з утвердженням в Британії католицького християнства. Закон складався з 90 статей. На першому місці в ньому стояло переслідування порушень «церковного миру» і зазіхань на церковне майно, за яке накладалося багаторазове відшкодування, залежно від особливості потерпілого та вартості вкраденого. Королівська влада ще не користувалася, за законами, публічними привілеями. Злочини проти неї (крадіжка королівського майна, посягання на королівських людей, порушення миру у присутності короля), каралося штрафом вдвічі або втричі вищому, ніж проти звичайного, в якості «відшкодування пану"[14].

Найбільш розвиненими і докладними були «Закони короля Альфреда» (IX ст.). При їх складенні були використані попередні судебники з VII ст. Зміст був складений з 49 статей вступу та 77 статей основного тексту. Під багатослівним вступом до своєї Правди автор повторює 10 заповідей, робить великі вилучення зі Старого заповіту і апостольських послань.

Закони починалися особливим введенням з Біблії, і взагалі в них було чимало посилань на справедливість і церковні заповіді. Церква за цими законами володіла особливими привілеями: визнавалося недоторканне право притулку в церкві, захист церкви в разі непередбачених в законах злочинів зменшувала міру покарання, а за злочини, пов’язані з порушенням церковних правил, навпаки, карала їх вдвічі суворіше, передбачалась також смертна кара.

«Закони Альфреда» внесли нововведення за майнові злочини: за будь-яку крадіжку, виключаючи крадіжку людей, визначався єдиний за розміром штраф. Особливо регулювалися правопорушення, пов’язані з незаконним використанням лісів: за крадіжку дерев платили «поштучно», вбивства «під час спільної роботи в лісі» вважалися ненавмисними і не каралися. Також в законі регулювалися питання пов’язані з феодальними відносинами.

Ще однією особливістю англосаксонських законів було те, що ними майже не регулювалося судочинство. Суди (сотні і графства) керувалися традиціями і звичаєвим правом, а також загальною думкою зборів, які й вершили суд.

«Правда короля Альфреда» відобразила об'єднання англосаксонських королівств та порядки правлячого класу [80, с. 13].

Після початку доби правління короля Хлодвіга з кінця IV початку V ст. та завоювань частини Галлії, тереторії алеманів, які жили у середній та верхній течіях Рейну, вестготів в Аквітанії, східних франків у понизов'ї Рейну, здобуття офіційного статусу консула Візантійської імперії [42, с. 2, 38], переходу до християнської віри католицького тлумачення таофіційноговизнання Візантійською імперією, як правителя романського населення Галіїї. [40, с. 76]. На півночі Європи почався процес консолідації північно-германських племен центром якого стали салічні «приморські» франки на чолі зі своїм правителем Хлодвігом з роду Меровінгів. [51, с. 293].

Так «Салічна правда», чи «Салічний закон» («Lex Salica»), стала записом стародавніх судових звичаїв салічних франків, як найголовнішого племені, що осіло на території Римської Галлії та створило у V-VI ст. найбільше варварське королівство Західної Європи [115, с. 3].

Салічна правда, як одна з найбільш типічних пам’яток давньогерманського законодавства, хоча й не була найдавнішою збіркою звичаєвого права германців, як, наприклад, «Вестготська Правда» (LexWisigothorum), первинна редакція якої, збереглася до нашого часу в небагатьох вцілілих уривках, а всі наступні її редакції, мають характерний зміст більш пізнього походження [ 6, с. 320] та, все-таки, ця правда представляє собою найбільш широкий збірник варварських законів, що дійшов до нас в багатьох списках і варіантах більш раннього і більш пізнього часу, що за змістом відрізняється своєю архаїчністю. У ній, окрім слабо варваризованої латинської мови та римської золотої монети — золотого соліда та срібного денарія, майже не відчувається римського впливу. Тобто перед нами виступає давньогерманське право, що прямо нагадує риси побуту і звичаїв стародавніх германців ще за декілька сотень років до вторгнення їх у Римську імперію, які були описані колись Юлієм Цезарем і Тацитом.

«Салічна правда» так само як і «Руська Правда», не представляє собою систематичного збірника законів, який би стосувався всіх сторін суспільного життя, викладеного у формі яких-небудь загальних положень. Її зміст має характер більш загальних юридичних норм, які є переліком конкретних злочинів та встановлених покарань за ті злочини, тобто покарань у вигляді різноманітних грошових стягнень або штрафів.

«Салічна Правда», так само як і «Руська Правда», — це судебник, що складався з конкретних судових випадків або казусів та перетворився в результаті багаторазових повторень в судовий звичай [9, с. 31].

Враховуючи викладене, ця правда проіснувала близько 400 років (тобто з початку VI століття по IX століття). Багато разів за цей час вона редагувалася, доповнювалася, видозмінювалася. Є представленою в 358 списках, які наукова традиція розбила на 5 редакцій або «сімей». Найбільш ранньою «Lex Salica», яка дійшла до нас є I «сім'я», що збереглася в чотирьох рукописах. Найбільш раннім рукописом цієї «сім'ї», що дійшла до нас, — є рукопис «Paris 4404», що служить в науковій традиції вихідним положенням дослідження самої правди. З нею порівнюються тексти інших рукописів з інших «сімей» редакцій (II, III, IV, V). Порівнюючи більш пізні тексти з рукописом «Paris 4404», можна простежити зміни, що відбувалися в суспільстві і які позначилися в тексті.

Аналізуючи зміст Правди та викладене, можна дійти до висновку, що Салічна правда — це збірник записів звичаєвого права салічних франків доби Меровінгів, джерелом якого були звичаї та постанови франкських королів, тому що видозмінювалась за принципом верховної влади, за усвідомленням державної вигоди, причому зі слів найстарших представників племені. Місцем її виникнення було об'єднане франкське королівство. Редагувалась в останні роки правління Хлодвіга [18, с. 101].

Однією з основних рис як «Руської Правди» так «Салічної Правди» була їх громадська спрямованість, щодо регулювання внутрішньо-общинних відносин, питання спадкування за якими рухоме майно вільно відчужувалося і передавалося у спадок тільки за законом. Переважним правом спадкування володіли сини, потім — найближчі родичі, за «Руською Правдою» більшість питань вирішувались за соціальною ієрархією.

Стаття 59 «Салічної Правди» чітко встановлювала розмежування прав на зсемлю [71, с. 56], яка перебувала в індивідуальній власності кожного вільного франка, «земельное наследство ни в коем случае женщине не должно доставаться, но вся земля пусть поступает мужскому полу» [87, с. 56]. Так само як і на Русі земля закріплювалась за членами сім'ї чоловічої лінії або общиною.

Регулювання норм кримінального права та процесу, за якими проведення процесу забезпечувалось в однакових формах, порушення справи відбувалось лише з ініціативи позивача або постраждалого, рівні права сторін і проведення процесу у вигляді змагальності та дотриманням процесуальної форми [149, с. 22].

Злочини мали форми штрафів та містили чітко встановлену грошову суму. Також «Салічна Правда» свідчить про існування у франків пережитків кровної помсти яку передбачала й «Руська Правда» в Статуті Ярослава, ст. 1. Якщо злочинець не може сплатити викуп за вчинене вбивство, то «він має заплатити своїм життям». Проте кровна помста заборонялася, якщо вбивство вчинене ненавмисно. Яку церква пізніше прагнула обмежити та скасувати, як пережиток язичництва, смертної кари не передбачалося, хоча фактично існувала. Пізніше помста замінюється штрафами, вигнання з общини, згідно із законами, йшли не лише на користь потерпілих, але й справлялися в казну і ставали відчутним доповненням до державних коштів. Остаточно право стає на якісно новий рівень на відміну від попереднього законодавчого закріплення звичаєвого права.

2.Руська Правда в системі джерел права Київської Русі

2.1 Загальна характеристика права Київської Русі та його джерел

Виникнення поняття «джерела права» відноситься до тих часів, коли Тіт Лівій назвав Закони ХІІ таблиць «джерелом всього публічного та приватного права, маючи на увазі те, що ці Закони являли собою підставу, на базі якої склалось та розвивалось сучасне йому римське право» [142, с. 154].

Дьяконов М. О. писав: «Під джерелами права, з одного боку, розуміють ті творчі сили, які сприяють об'єктивізму права, містять ті чи інші його форми, з іншого боку — форми права, в яких є свідчення про те, що в даний час, в даному місті є позитивним чи діючим правом. В давні історичні епохи переважаючими формами права були звичай та договір. Пізніше з’являються зародки законодавчої діяльності». Проте деякі дослідники вважають, що з появою писемних джерел права чинність правових звичаїв нівелювалася. І тому ця думка є помилковою. Так як вони міцно вкоренилися в суспільні відносини, продовжуючи їх регулювати. Яскравим прикладом незмінності юридичної сили цих джерел є регулювання на їх підставі кримінального процесу в общинних судах. Більше того, деякі прадавні звичаї залишалися настільки стабільними, що і зараз продовжують діяти, потрапляючи через санкціонування у національне законодавство сучасної України (наприклад, ст. 82 Конституції України: «Перше засідання новообраної Верховної Ради України відкриває найстарший за віком народний депутат»).

Правові звичаї формувалися на території Київської Русі поступово, через застосування до однакових випадків чи відносин усім відомого правила, виробленого правовою свідомістю народу під впливом історичних умов його життя. Узгодження цього правила з релігійними та юридичними поглядами народу і створювали цьому правилу фізіологічно-примусову силу звички або звичаю [21, с. 214].

Звичайно, розвиток звичаєвого права був органічно пов’язаний з державою, що формувалася. Право було системою правових норм, що складалися з санкціонованих, тобто визнаних державою, звичаїв. Держава забезпечувала їх дотримання і захищала від порушень. До найдавніших норм звичаєвого права східних слов’ян, зокрема, належали норми, що регулювали порядок здійснення кровної помсти, проведення деяких процесуальних дій, наприклад, присяга, ордалії, оцінки показань свідків тощо.

Культовий історик М. Ф. Владимирський-Буданов писав: «Історія застає східних слов’ян в часи панування в них звичаєвого права, давні терміни визначають право взагалі, відносять до звичаєвого права, такі як: «правда», «норов», «звичай». Першоджерелом права є природа людини (фізична та моральна), яка підлягає таким же законам, як і природа органічна та неорганічна [10, с. 88]. «…Слово «закон», як і слово «покон», означає однаково звичай, походить від слова «кон», яке означає «початок», а разом з тим, «межу, масштаб» і деяке визначене місце у відомих межах. Але розмежування між словами «закон» та «звичай» трапилося тоді, коли в Київській Русі почало розповсюджуватися візантійське право.

Закон втілював волю законодавчої влади: князя та віча. Аналіз документів княжої доби засвідчує, що в той час поняття «закон» мало швидше моральний, релігійний зміст, ніж правовий. У «Повести временных лет» Нестор посилається на «Хроніку» візантійського автора Георгія Амартола, який під законом родів і племен розумів «отец свои обычаи», та й сам Нестор пише про закон як про традиції та звичаї предків. З прийняттям християнства поняття «закон» на Русі почало ототожнюватися з біблейськими заповітами (скрижалі Мойсея), з релігійними нормами, підтвердження якому було «Слово про закон і благодать» митрополита Ілларіона. Тому право й правові відносини в Київській Русі, що виходили з моральних норм, були пов’язані з родообщинними традиціями, звичаями та моральними вимогами, в яких належне й негативне оцінювалося як «правда» чи «неправда» [146, с. 59].

Разом з тим розподіл соціальних норм на звичаєві, моральні та релігійні при досліджуванні звичаю є досить ускладненим. Наприклад, кровна помста існувала у всіх народів з найдавніших часів. Це був спосіб захисту свободи, життя або майна. Помста була релігійним боргом, і звісно, не могла існувати до тих часів, доки згідно релігійним переконанням повинна була відмерти, коли релігія засуджувала та забороняла її.Такою релігією стало християнство[10, с. 639].

Відомо, що звичаї, а далі й звичаєве право в окремих землях Київської Русі відрізнялися один від одного. Тому виникла потреба у формуванні одноманітної системи звичаєвого права, яка б діяла на всій території держави, але для цього потрібен був час. Величезну роль у цьому процесі відіграли статути князів.

На думку В. І. Сергієвича, «статут — найдавнішнє слово… Спочатку статути були усними розпорядженнями князів. З розповсюдженням грамотності їх стали записувати для того, щоб пам’ятати» [.

Питання про законодавчу діяльність великих князів кінця IX—X ст. досить спірне. Одні вчені вважають, що в період князювання Олега діяло тільки звичаєве право «законы» і лише за часів князя Ігоря воно доповнюється новими князівськими законами — «статутами» і «поконами».

О. Івановська вказує на те, що в укладених князем Олегом із візантійськими імператорами договорах вже згадується про існування в 907−911 рр. своєї гано розвинутої системи звичаєвого права Київської Русі, так званого «Закону руського».

В. І. Сергієвич вважав, що один з найважливіших способів формування давньоруського права — це рецепція Візантійського законодавства, а міжнародні угоди Київської Русі з Візантією містять джерела, що проникнуті грецькими поняттями [118, с. 34]. Договори часів Київської Русі, за публічно-правовим характером можна поділити на такі категорії: договори українських князів з чужоземними державами (договори міжнародні), (Олега у 907 та 911 pp., Ігоря у 944 p., Святослава у 971 p.), договори князів різних земель поміж собою, (у Любечі, на Долобському озері) та договори між князем і народом, князівські устави землям, містам, окремим станам.

На думку Зиміна, князівські узаконення першої половини X ст., ймовірно, складалися з окремих «казусів», що не мали правил і докорінно руйнували правові підвалини общини. Для цього князівська влада ще не відчувала себе досить сильною. І тільки княгиня Ольга в «статутах» і «уроках» підвела юридичну основу під князівське господарство і ввела закон, котрий визначав особливий порядок охорони князівських дружинників. Законодавство з питань князівського господарства, розпочате Ольгою, продовжив Володимир Святославович.

Л. В. Черепнін, вважав, що на початку Х ст. (близько 882−911 рр.) «существовал какой-то правовой кодекс, служивший руководством для суда». Зокрема, на його думку «Устав и закон русский» — це збірник права ранньофеодального суспільства, яке перебувало на нижчому ступені процесу феодалізації, ніж той, за якого виникла Коротка редакція Руської Правди [148, с. 141, 143−144].

Вже у Х ст. з’являються так звані, церковні статути «устави» Володимира Великого та Ярослава Мудрого, які запровадили нововведення у фінансове, сімейне та кримінальне право.

«Устав Володимира Великого» або ж «Закон Судный людем"(Короткої редакції) [132, с. 27], з’явився у 995−996 рр. у вигляді грамоти, яка визнала право церкви на застосування норм церковного законодавства. В ньому зафіксований факт хрещення Русі, відображено договірні відносини між княжою і церковною владою; визначається місце церковної організації в державі; забезпечується право «десятини», тобто відрахувань десятої частини доходів від надходжень: княжих, торговельних, митних, судових. Духовенство і підлеглі йому люди звільнялися від юрисдикції світського суду. Церковні суди виконували владики, або делегували когось із своїх дорадників. Якщо існувала суперечка між судами, наприклад, один духовний, а другий світський, тоді судили змішані суди. Ці суди приносили духовним особам і церкві високий авторитет. В церковних уставах Володимира та інших літописних записках, єпископ мав юрисдикцію над такими справами в родинах, як суперечки чоловіка з жінкою в справі розподілу майна, сімейні справи, наприклад, коли син, або дочка б'є батька, або матір, свекруху, свекра.

«Устав князя Ярослава Мудрого» церковний закон (статут), який регулював суспільні відносини, щодо закріплення церковної юрисдикції в Русі. Його складення відбулося завдяки князю Ярославу та митрополиту Іларіону у 1050-х рр., XI ст., так як в ньому не згадується про відміну кровної помсти, скасовану синами Ярослава; має систематичний характер змісту, а не хронологічний, наприклад (про вбивства — ст. 1; про рани, каліцтва та особисті образи — ст. 2−9; щодо порушень прав власності - ст. 10−15, а також додаткові ст. 16 і 17). Але за змістом, який в неї було поміщено, містить не всі устави прийняті за часів Ярослава Мудрого [125, с. 604].

Професор А. С. Павлов вважає, що він утворився шляхом приватної кодифікації норм церковного права, викликаних життєвою необхідністю перенести в сферу церковного суду ту ж саму систему вир і продажів, яка прийнята в «Руській Правді» і відносить складання тексту Статуту до XII століття.

Але загалом, основне його призначення, як давньоруського законодавчого акту, в розмежуванні церковної та світської судової юрисдикції, а також виділення у складі церковного суду справ, що вирішуються ними спільно. На думку О. В. Ключевського церковний суд, описаний в Статуті поглибив поняття про злочин і розширив поняття про осудність. Також законодавець, керуючись християнськими цінностями, закріпив перед судом мету виправлення злочинця — він не обмежується тільки запобіганням чи припинення правопорушення, але намагається попередити його майбутні вчинки, діючи на волю. Статут регулює справляння грошових стягнень, призначає за деякі діяння ще морально-виправні покарання: епітимію та арешт за гріхи, що відпрацьовувались при церковному будинку, які, ймовірно, поєднувалось з примусовою роботою на церкву.

Церковні устави дійшли до нас у пізніших списках, і в науці навіть були висловлені думки, що устави Володимира та Ярослава та інших князів не є продуктом їхньої діяльності, а тому їх складення припадає не раніше XIII і навіть XIV ст. Такого погляду, між іншим, дотримується професор Суворов і відомий автор «Истории русской церкви» професор Голубинський [ 2, с. 217].

«На Русі, — на думку В. І. Даля, — за першим корінним значенням «Правдою» зветься Судебник Руська Правда Ярославова… Правда — давнє право суду мати владу судити, карати й помилувати… Поняття правди вживається в розумінні істини на ділі чи істини в образі, добродії, справедливості [24, с. 379].

Так під «правдою» розуміється «закон», «правий суд», правда відображає і законні підстави всіх видів державної діяльності. Таким чином, поняття «правди» так само, як і поняття «неправди», мало безліч відтінків, але чисто антонімічний зміст: законність та беззаконня.

Правда Ярослава — перша кодифікована збірка юридичних норм Київської Русі. Її головним джерелом було звичаєве право. Текст Правди Ярослава складався з сімнадцяти статей Короткої Правди, які розділені на три частини: 1) статті про вбивство; 2) статті про поранення та образу; 3) статті про порушення права власності [46, с. 89].

Устав Ярославичів або (Правда Ярославичів) — є однією з частин «Руської Правди», а саме її найдавнішої, Короткої редакції. Її уклали сини ЯрославаІзяслав, Святослав і Всеволод, а також Коснячко, Перенег, Микифор Киянин і Микола Чудин (ймовірно, княжі бояри або представники інших панівних верств). Ряд авторів відносять до її змісту (ст. 19−41).

Наприклад, В. І. Сергієвич, висловив думку, що з дітьми Ярослава пов’язана не вся друга частина Короткої Правди, а лише статті з 19−21 [119, с. 60−61].

На відміну від В. І. Сергієвича, інший історик А. Е. Пресняков був впевнений, що вся друга Короткої Правди «носит однородный характер в самом существенном: это — такса княжих доходов» [99, с. 290].

Щодо часу створення самої Короткої редакції «Руської Правди», то з цього приводу кожен з них мав свої міркування. Так, наприклад Н. А. Максимейко, вважав, що законодавство Ярослава і Ярославичів було об'єднано в Новгороді ще в ХІ ст. На думку, І. А. Стратонова, Правда Ярослава і Правда Ярославичів були об'єднані «только на почве новгородского летописания». А об'єднав їх, окремо літописець, який працював в 1167 р. [126, с. 216].