Реформування державної власності – основа переходу економіки України до соціально ринкового господарства

Міністерство освіти і науки, молоді та спорту України Київський національний торговельно-економічний університет Кафедра економічної теорії та конкурентної політики

РЕФЕРАТ

на тему:

«Реформування державної власності - основа переходу економіки України до соціально ринкового господарства»

Підготувала студентка ФФБС, 1−2

Тищенко А.О.

Київ, 2012

Реформаторські сили, які впроваджують соціально-економічні перетворення в нашій країні, намагаються переконати громадськість, що нині триває перехід до соціальної ринкової економіки, проте залишається невирішеним ключове питання, що постає як найважливіше для суспільного розвитку: необґрунтована диференціація населення в одержанні результатів виробництва, першопричиною якої є патологічна форма власності на засоби виробництва. Незважаючи на наявність необхідних загальних соціальних перетворень для нормального функціонування економічної системи, економічних ресурсів і потреб населення, економічне життя в країні деградує. Погіршуються макроекономічні показники, триває зубожіння абсолютної більшості громадян. Про це свідчить і невизначеність конкретних перспектив розвитку українського суспільства.

Реальна економіка України далека від забезпечення умов щодо створення соціально орієнтованої ринкової економіки, а отже, забезпечення стійкого економічного зростання як основи підвищення рівня життя населення, здійснення належних структурних перетворень на основі досягнень НТП самої економіки, виробництва і сфери послуг, заощадження енергії, ресурсів та збереження довкілля. Наша соціально-економічна система перебуває у кризовому стані, з характерним порушенням сталості і рівноваги, а подолання суперечностей соціально-економічного розвитку може бути здійснене завдяки залученню системи першочергових цілей економічного розвитку із забезпеченням стійкого зростання реального сектору економіки за умов стабільності грошової одиниці, існування вільної конкуренції, стабільного рівня цін, високого рівня зайнятості, зменшення кон’юнктурних коливань (тобто мінімізації відхилень від рівноважних станів), вирівнюванням платіжного балансу.

Забезпечення стійкого зростання економіки повинно спиратися на пріоритетний розвиток галузей і виробництв за рахунок інтенсивних факторів, тобто розвитку науки, здійснення інноваційної політики та інвестиційного розвитку перспективних виробництв та галузей, які можуть здійснити прорив. Це передбачає необхідність проведення державою активної політики щодо структурних перетворень економіки, проте й тут процес визначення пріоритетів досі затягується, як і не відбувається належної реструктуризації підприємств.

Стимулювання соціально-економічного й технологічного розвитку та створення розвиненого національного виробництва й потужного експортного потенціалу на основі високотехнологічних наукомістких галузей, добувної промисловості, металургійних галузей потребує значних інвестицій. Звичайно, цей процес має спиратися переважно на іноземні інвестиції, проте потужним потенціалом української економіки мають стати власні інвестори. Зазначимо, що значні за обсягами інвестиції мають бути повернуті в українську економіку з тих, що втекли за кордон — переважно до офшорних зон — унаслідок відсутності сприятливих умов для їх застосування в ризикованому економічному середовищі. І хоча без значної інвестиційної підтримки з боку західних інвесторів важко досягти стійкого економічного зростання, проте важливим джерелом інвестицій мають стати заощадження головного інвестора нашої економіки — власного народу, стосовно якого в українському економічному середовищі тривають затяжні соціальні експерименти на тлі духовної невизначеності, ідейного виснаження, зневіри всіх верств населення, незадоволених наслідками реформ.

Тобто на сучасному етапі для економіки України навіть за сприятливих умов освоєння інноваційної моделі економічного зростання передбачається рух за напрямом старого індустріалізму, а не трансформаційний перехід до постіндустріальної цивілізації, а отже, соціалізація економіки, що формує умови для розвитку духовного й розумового потенціалу народу разом зі зростанням його добробуту, постає проблема подолання економічної кризи та трансформаційного переходу до нової цивілізації, до якої стрімко прямує західний світ, спираючись на базові християнські цінності: Істину, Правду, Милосердя, Добробут, що стали основою моралі, культури та економічного поступу. І тут на перше місце можна поставити мету вільного розвитку суспільства, що є запорукою від хибних шляхів українського суспільства до нової диктатури або поновлення унітарної централізованої держави з поєднанням державної економіки та надмірно керованого державою «ринку».

Надії на те, що в українські економіці все влаштується саме собою, не підтвердилися, стихійний рух до реформ у позбавленому дієвих демократичних інститутів суспільстві, з несформованістю відповідної правової бази і свідомими діями «груп тиску» щодо обмеження економічної свободи особистості, скінчився крахом, економіка (як і суспільство в цілому) втрачає керованість і не може забезпечувати соціально-економічного розвитку суспільства. До того ж усі ці небажані процеси поєднуються з усуненням від економічної та іншої активної суспільної діяльності інтелектуальної еліти, що суперечить демократичним напрямам розвитку суспільства. За станом свободи і демократії Україна посідає місце «перехідної демократії» серед 14 посттоталітарних країн (до речі, Чехія, Угорщина, Польща, Словаччина, Естонія, Литва, Латвія за формальними критеріями визнані демократичними країнами), що ставить під загрозу і розвиток економіки, і наслідки розвитку суспільства, та головне — суттєво обмежує конкуренцію, а разом з нею — будь-які можливості якісного оновлення та модернізації нашого економічного майбутнього.

Демократичний розвиток суспільства, як головні умови, передбачає наявність ефективної національної держави, певний ступінь політичної та правової культури, а за цими показниками Україна має надто низький рейтинг. Сприятливий вплив на забезпечення демократії в суспільстві справляє соціальна модернізація його інфраструктури, забезпечення інституційного оновлення, правових засад та формування масового середнього класу, а в Україні, як відомо, соціально-економічна інфраструктура зазнала руйнування без оновлювання, для формування середнього класу досі не існує відповідних соціальних умов. Отже, можна визнати, що створення належної демократичної політичної системи має стати стратегічною метою для Україні з огляду на її визначальну функцію в динамічному розвитку всіх суспільних процесів.

Доводиться констатувати, що теперішня приватна власність нездатна забезпечити економічне зростання країни, а ринкова інфраструктура не діє, хоча масштабно задовольняються економічні потреби олігархічних груп, корпоративних кланів і зберігається політична та економічна безпека старого правлячого класу радянських часів. Усе це стає можливим за політичної незабезпеченості реформ державою, із катастрофічним зниженням ролі державного регулювання, а також — громадянської зрілості су;

спільства. Водночас добре відомо, що політичний протест під час економічних перетворень позитивно впливає на прискорення реформ і забезпечує захист демократичних надбань суспільства, хоча відомо також і те, що вільне ринкове соціально згуртоване суспільство забезпечує розвиток демократії.

Отже, на нинішньому етапі важливі еволюційні процеси економіки України повинні супроводжуватися використанням методів державного регулювання, що мають поєднувати економічні та соціальні засоби розблокування економічного життя для забезпечення конкурентного економічного простору та функціонування ринкових взаємин. У свою чергу, існування демократичної соціальної орієнтації економіки стає неможливим за багатоваріантного нерегульованого розвитку без суспільного контролю за розподілом власності — з дотриманням економічної доцільності та соціальної справедливості. Суспільні соціальні інститути, як відомо, нездатні конкурувати з великим капіталом тіньового сектору економіки українського суспільства, проте саме поширення його впливу на політичну сферу за непрозорої тіньової політики та необмеженої сваволі бюрократії гальмувати будь-які ринкові й соціальні перетворення призвело до хаосу, подолання якого має стати головним завданням держави.

Варто розуміти, що ринкові перетворення на сучасному етапі є засобом реалізації завдань соціального фактора, тому постає об'єктивна необхідність посилення державного регулювання економіки, оскільки парламент дедалі більше втрачає значення соціального представництва й перетворюється на виразника інтересів частин політичних олігархічних кланів, що функціонують як єдиний політичний картель. Порівняння трансформаційних змін економіки і становлення демократії у країнах Центральної Європи дає можливість виявити, що в цих країнах відновлення ринку відбувалося на основі дотримання послідовного здійснення радикальних політичних реформ, створення інститутів демократії, проведення соціальних реформ для забезпечення системи соціальних гарантій і посередницьких інститутів між державою і ринком, і тільки тоді були розпочаті глибокі структурні зміни економіки. А вже реформування відбувалося з точністю до навпаки: обвальне створення ринку проголошувалося засадою демократії, належне формування демократичних інститутів для підтримки економічних реформ було брутально загальмоване. До того ж, як з початком реформ, так і тепер, в Україні немає ефективної державної підтримки ринкової економіки та системного соціального захисту населення, що посилює стихійність і хаотичність ринкових перетворень. А зосередження влади і власності в руках олігархічних кланів, яких не цікавлять ні конкуренція, ні позитивні зміни в економіці, здатне тільки поглибити кризу й може виявитися детонатором суспільного життя. Саме тому так важливо 1) посилення ролі держави та виконавчої влади щодо дотримання вимог законодавства включно з антимонопольним, що забезпечує умови такого важливого суспільного явища, як конкуренція. Наприклад, за відсутністю контролю виконання положень Закону «Про захист від недобросовісної конкуренції» — зокрема, цілеспрямованого порушення ст. 1 і 15 — забезпечуються неправомірні переваги для окремих підприємців і підприємницьких структур на користь, звичайно, олігархічних та наближених до них кіл, існування телефонного права як існування в суспільстві подвійних, і навіть потрійних стандартів: проголошується одне, розуміють інше, робиться зовсім протилежне. Тут ідеться і про несвоєчасність виплати заробітної плати — це безпрецедентне явище, оскільки загальна заборгованість часто перевищувала 1,5—2 роки, що дало змогу меншості суспільства збагатитися за рахунок надзвичайно жорсткого, злиденного існування більшості; 2) забезпечення в суспільстві свободи і рівних можливостей вільної економічної діяльності; 3) досягнення суспільного консенсусу із широкого кола проблем, і перш за все — із соціальних питань, а також налагодження конструктивної форми співробітництва щодо подолання ентропії сучасного українського суспільства; 4) орієнтація в соціальній сфері на людські цінності задля прийнятного рівня соціального забезпечення працюючого і непрацюючого населення, створення умов для трансформації людського капіталу на капітал соціальний; 5) сприяння розвитку вітчизняної науки як основи НТП, а також удосконалення соціальної системи, розробки наукових методів управління із залученням інтелектуальної частини суспільства до активної наукової діяльності з адекватною заробітною платою, оскільки нині інтелектуали в українському суспільстві асоціальні; 6) забезпечення розвитку освіти для інтелектуалізації нації і піднесення загального рівня її культури;

7) демократизація забюрократизованих профспілок, як однієї з важливих форм соціального представництва, задля правдивого обстоювання інтересів трудівників; 8) проведення молодіжної політики для забезпечення майбутнього молоді відповідно до «Декларації про загальні засади державної молодіжної політики в Україні», прийнятої як Закон України в 1992 р.; 9) розв’язання соціальних проблем соціального дна — безробітних асоціальних громадян, які з різних причин втратили житло й часто не мають навіть документів, безпритульних дітей та молоді переважно з асоціальних сімей, від яких суспільство, по суті, нині відвернулося — їм відмовляють навіть у наданні медичної допомоги. Не важко помітити, що на вулицях міст таких осіб стає дедалі більше (незважаючи на запевнення влади про зростання добробуту населення). За деякими оцінками, 10% міського населення втратило будь-яку надію в житті. Байдуже ставлення до них суспіль;

ства свідчить про здичавіння самого суспільства, а це вже межа, за якою проглядає духовна прірва.

Україна ще не стала соціальною державою, проте необхідність такого напряму розвитку очевидна, і тут важливо не проголошення необхідності соціалізації, а прийняття відповідних законів щодо окреслення соціальних зобов’язань, механізмів їх виконання, забезпечення розбудови соціальної інфраструктури. У процесі хаотичної трансформації української економіки втрачені соціальні мотиви та стимули до праці, натомість панує принцип забезпечення виживання, без урахування якості життя та здатності заробітної плати щодо відтворення робочої сили, що має наслідком надзвичайне виснаження людського потенціалу. Купівля житла, автомобіля, навіть холодильника, телевізора або відпочинок за путівкою тощо для більшості населення стали нежиттєвою проблемою, оскільки потребують праці кількох поколінь. Отже, це вимагає нагального розв’язання проблеми оплати праці на рівні, який забезпечує сучасний стан економіки, що набагато більше, ніж нинішня реальна заробітна плата, але — це одне з найголовніших завдань держави у сфері соціальної політики, особливо з огляду на те, що ціни за житло, комунальні послуги, лікування, відпочинок давно вже ринкові й зіставні з цінами на аналогічні товари та послуги західних розвинутих країн.

Роль заробітної плати як інструменту надзвичайно важлива в розв’язанні як економічних, так і соціальних проблем. Отже, має бути покладено край існуванню працівника за надзвичайно низької заробітної плати, неадекватної трудовому внеску. До того ж, як соціальний нонсенс, продовжує існувати система пільг для найзабезпеченішого прошарку бюрократичної верхівки, включно з колишньою, українського суспільства щодо плати за житло, відпочинок, спецлікування тощо. З погляду на забезпечення соціальної справедливості це зло має бути скасовано.

Отже, у формуванні та розвитку соціальних взаємин та системи соціального захисту значне місце належить державі, орієнтованій не на інтереси фінансово-промислових олігархів, а на збереження людського капіталу, розвиток соціального капіталу, підтримку законодавчою та виконавчою владою формування такого соціального інституту, яким є середній клас, що має стати активним складником продуктивних сил країни з притаманними йому здатністю до самоорганізації, мобільністю в обстоюванні власних інтересів і застосуванням з цією метою цивілізованих форм тиску. Такі структуроутворювальні функції середнього класу в суспільстві можуть бути реалізованими лише за умови його чисельності (майже 60%).

Таким чином, сьогодні в Україні вдосконалення соціальної державної політики потребують не тільки бідні верстви населення, до якого належать і всі висококваліфіковані працівники та науковці, але й ті, що потенційно можуть стати середнім класом. Отже, нехтування принципів соціальної справедливості, допущене в Україні, потребує налагодженої спільної діяльності законодавчої, виконавчої влади разом із залученням усіх суспільних сил на основі дотримання демократичних норм, що, із забезпеченням соціальної рівноваги в суспільстві, повинно сприяти новій якості економічного розвитку.

Всупереч сформованим в Україні традиціям і особливостям господарського життя, які припускають використання європейської моделі державного сектора, процеси трансформації державного сектора економіки України наближають його параметри до північноамериканської моделі. Дана тенденція обумовлена, у першу чергу, характеристикою бюджетних параметрів (а саме низькою часткою державних витрат у ВВП), що у короткоі середньостроковій перспективі змінити не представляється можливим.

Виходячи з цього визнається необхідним зниження масштабів державного сектора через скорочення державної участі в економіці в сферах, традиційно не властивих державному сектору. В Україні доцільне скорочення державного сектора економіки в таких властивих недержавному сектору сферах діяльності, як оптова і роздрібна торгівля і будівництво. Через те що ця діяльність об'єктів державного сектора є збитковою (у 2003 р. сукупний обсяг збитків склав 1575,4 млн. грн.), переміщення коштів з цих галузей дозволить реалізувати «ефект масштабу» в інших, більш властивих державному сектору, сферах. Це також буде сприяти реалізації такої «традиційної» переваги державного сектора, як лідерство у НДДКР.

З метою підвищення ефективності управління державним сектором економіки запропонована класифікація об'єктів державного сектора за функціональною ознакою і виділено об'єкти двох типів:

1) об'єкти, що безпосередньо задовольняють суспільні потреби, такі як оборона, забезпечення мінімально необхідних соціальних гарантій, виробництво у сфері природних монополій;

2) об'єкти, що опосередковано задовольняють суспільні потреби, тобто ті об'єкти, в особі яких держава виступає як «підприємець» і діє з метою наповнення дохідної частини бюджету.

Визнається, що проведення аналізу масштабних показників державного сектора економіки є необхідною умовою його подальшого розвитку і вимагає формування єдиної системи збору, обліку та обробки інформації, що стосується діяльності об'єктів державного сектора економіки, а також об'єктів державної власності.

Пропонується ряд заходів, спрямованих на підвищення якості такої системи в Україні:

по-перше, для відображення державного сектора в рамках реєстру доцільно виділити пакети державних корпоративних прав, що відносяться до підприємств, в яких державі належить більш 50%, і відобразити об'єкти права комунальної форми власності (що відповідає визначенню державного сектора);

по-друге, річні фінансові плани, що надаються суб'єктами державного сектора, не забезпечують стратегію розвитку суб'єктів господарювання (яка на даний момент фактично відсутня). Це не може гарантувати стабільне становище суб'єктів господарювання на ринку, залучення інвестицій і вирішення соціальних проблем. У зв’язку з цим необхідно формування системи надання середньоі довгострокових фінансових планів;

по-третє, аналіз фінансово-господарської діяльності суб'єктів господарювання проводиться лише на основі узагальненої органами виконавчої влади інформації, тоді як потрібен моніторинг планових і фактичних показників діяльності в розрізі кожного суб'єкта;

по-четверте, такий реєстр не виділяє інформацію про концентрацію державним сектором робочої сили, питому вагу інвестицій і основних фондів, державного сектора, питому вагу продукції та послуг державного сектора у ВВП і в окремих галузях та іншу базову інформацію, необхідну для аналізу стану і розвитку державного сектора. Таку інформацію доцільно згрупувати і виділити окремим додатком до реєстру;

по-п'яте, у рамках реєстру вважається за необхідне проведення упорядкування даних про структуру власності державних підприємств.

Відповідно до положення про реєстр, у тому випадку, якщо власником акцій одного підприємства є інше підприємство, проводиться відображення інформації про статус підприємства — власника акцій. Якщо пакет корпоративних прав держави на підприємстві - держателі акцій перевищує 50%, усі пакети корпоративних прав, що належать такому підприємству, необхідно дорівняти до пакетів, що знаходяться в державній власності. У іншому випадку неможливо коректно до державного чи приватного сектора віднести акціонерний капітал підприємства — емітента, тобто потребує розробки механізм узгодження при прийнятті управлінських рішень представниками підприємств-власників акцій і державних представників на підприємствах-емітентах.

Крім того, власники підприємства також можуть мати своїх власників, статус яких не визначено. Статус акціонерних товариств, що носить непостійний характер із причин, які було відзначено, необхідно оцінювати одномоментно і періодично.

У цілому формування реєстру об'єктів державної власності як єдиної інформаційної бази управління державним сектором економіки доцільно покласти на єдиний орган, що генерує і реалізує також концепцію формування структури державного сектора економіки.

Список використаної літератури реформування державна власність

1. Закон України «Про власність» від 7 лютого 1991 р. N 697-XII зі змінами від 28 лютого 1995 р. N 75/95-ВР.

2. Закон України «Про управління об'єктами державної власності"/ //Урядовий кур`єр. — 2006. — 18 жовтня: Орієнтир. — C. 5−12

3. Державний класифікатор України. Класифікація форм власності //Все про бухгалтерський облік. — 2009. — № 74. — C. 8−9

4. Джумагельдієва Г. До питання про способи управління об'єктами державної власності //Економіка України. — 2008. — № 2. — C. 74−78

5. Дзера О. В. Правовий режим комунальної власності та її розмежування з державною власністю //Юридичний Вісник України. — 2009 — 5−11 жовтня. — C. 32−39

6. Зінченко О. Про напрями та механізми реформування державної власності в Україні/ О. Зінченко //Державний інформаційний бюлетень про приватизацію. -2009. — № 9. — C. 61−63

7. Іванов М. Приватизація державної власності //Економіка України. — 2009. — № 4. — C. 23−30

8. Корецький М. Рівні управління державною власністю //Вісник Української Академії державного управління при Президентові України. — 2009. — № 3. — C. 78−87.

9. Крупка М. Фінансовий механізм реформування державної власності//Фінанси України. — 2008. — № 3. — C. 70−80

10. Медвєдєв Д. М. Щодо структури державного сектора економіки в рамках законодавства України // Матеріали ІІ Міжнар. наук.-практ. конф. «Динаміка наукових досліджень 2009 «. — Дніпропетровськ: Наука і освіта. — 2003. — Т.10. Державне управління. — С. 20−22.

11. Мороз А. Дкержава і державна власність //Голос України. — 2002. — 26 листопада. — C. 8. Спасибо-Фатєєва І. Проблеми перетворення державної власності: і здійснення корпоративних прав держави //Вісник Академії правових наук України. — 2010. — № 4. — C. 94−105

12. Чечетов М. Концептуальні засади управління об'єктами державної власності //Економіка України. — 2009. — № 3. — C. 20−32