Журналістська діяльність Бориса Грінченка в газетах «Громадська думка», «Рада»

Міністерство освіти й науки, молоді та спорту України Полтавський національний педагогічний університет імені В. Г. Короленка Кафедра української літератури Курсова робота

Журналістська діяльність Бориса Грінченка в газетах «Громадська думка», «Рада»

Студентки Лемешко Тетяни Сергіївни Науковий керівник: канд. філол. наук, доцент Мелешко Віра Анатоліївна Полтава — 2011

ЗМІСТ

ВСТУП РОЗДІЛ 1. ПЕРШІ ЩОДЕННІ УКРАЇНСЬКОМОВНІ ГАЗЕТИ НАДДНІПРЯНСЬКОЇ УКРАЇНИ 1905 — 1914 РР

1.1 Газета «Громадська думка» — повноформатне україномовне видання Наддніпрянщини

1.2 Щоденник «Рада»: специфіка функціонування часопису РОЗДІЛ 2. ФАХОВА ДІЯЛЬНІСТЬ БОРИСА ГРІНЧЕНКА В УКРАЇНСЬКИХ ВИДАННЯХ («ГРОМАДСЬКА ДУМКА», «РАДА»)

ВИСНОВКИ СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ ДОДАТОК

ВСТУП

Заборона мати власну національну пресу була однією з тих, що найтяжче відчувалася українцями в цілій системі утисків і заборон, яку практикував російський уряд у відносинах до українського руху. Із часів «Основи» (1861−1862) й «Черниговского Листка» (1861−1863) українці не мали в Росії такого органу, де б вони могли систематично розвивати свою ідеологію, оборонятися від нападів, подавати звістки про своє культурно-національне життя. На короткий час все ж вдавалося здобути в свої руки якийсь провінційний російський орган, як це було в 1874—1875 роках з «Киевским Телеграфом» або в 1881—1882 з київською ж газетою «Трудъ». Але «місцева» цензура, далеко суворіша, ніж у столиці, не давала змоги писати про все, що хотілося.

«Киевская Старина» довгі роки жила під найгострішою цензурою і не сміла зачіпати жодних тем, окрім суто наукових. Тільки в 1897 році з’явився на її сторінках уперше твір красного письменства українською мовою, а з 1902 року сформовано літературно-критичний відділ з оглядом українських творів. Але ні «Киевская Старина», ні тим менше російські газети, як зауважує Н. Фіголь, «не могли замінити періодичного органу, видаваного українською мовою, вже хоча б тому, що без періодичних видань не можна було розвивати самої української мови, для якої залишалася сама белетристика, та й то обмежена у виборі тем та сюжетів». Українці робили спробу надолужити відсутність своїх часописів виданням альманахів. На початку 1880-х років вдалося видати кілька альманахів, з яких особливо цінним був альманах «Рада» М. Старицького 1883 р. Але далі цензура стала забороняти й альманахи (як, наприклад, заборонила дуже цінний за змістом двотомний літературно-науковий альманах «Звістка» В. Горленка) або ж викреслювала з рукопису абсолютно все, крім невинних віршів та оповідань.

Із початком XX століття знову почали з’являтись альманахи, з яких, наприклад, тритомний альманах «Вік» заклав своєрідну епоху в нашій літературі. З розвитком українського руху нестача власного органу відчувалася все гостріше і гостріше. Тож із початку XX століття не проходило року, щоб хтось з українців не подавав прохання про видання чи то місячника, чи то тижневика, але на все була одна відповідь — рішуча заборона. Так не вдалося українцям заснувати свій орган аж до самої революції 1905 року. Царський маніфест 17 жовтня відкривав, здавалося, можливість здійснити гаряче бажання українців приступити до створення своєї преси.

«Активну роль у процесі переосмислення колоніального статусу України в складі великої метрополії - Росії, у вибудовуванні альтернативних суспільних стосунків, духовних і матеріальних цінностей відігравали письменники, перейняті почуттям відповідальності за народ і прагненням піднести рівень його освіти й добробуту», — наголошує О.Лященко. Серед них своєю радикальною світоглядною позицією та активною громадською діяльністю вирізняється Борис Грінченко — провідний український педагог, видавець, громадсько-політичний діяч, редактор і публіцист, якого неможливо не згадати у контексті цієї роботи.

Аналіз національно-патріотичної преси початку ХХ століття нині доволі актуальний: на сучасному етапі державного будівництва в Україні журналістика як суспільне явище і вид суспільної діяльності відіграє важливу роль культурно-політичного чинника у розвитку нації: несе не лише інформацію, а й впливає на формування суспільних взаємозв'язків, допомагає у визначенні духовних орієнтирів.

Актуальність нашої роботи пов’язана з аналізом ролі, значення, впливу щоденника «Громадська думка» / «Рада» на складні процеси суспільно-політичного та духовно-культурного розвитку української нації в контексті становлення національної періодичної преси, а також з потребою висвітлення внеску Б. Грінченка у формування ідеологічного дискурсу цієї газети.

Мета дослідження — комплексне розкриття першого щоденного українськомовного видання Східної України початку ХХ століття через призму національної ідеї, умов його функціонування у складний історичний період 1905;1914 рр., визначення особливостей, структури, змісту та ідейно-тематичного спрямування публікацій, у тому числі Б. Грінченка, їх рівня у контексті суспільно-політичних подій, що відбувалися в Україні.

Для реалізації поставленої мети необхідно розв’язати наступні завдання:

— вивчити умови розвитку та функціонування першої україномовної щоденної газети в Наддніпрянській Україні, а також труднощі у створенні видання, показати суспільне підґрунтя, на якому відбувалося її становлення;

— з'ясувати специфіку роботи колективу редакції в умовах гострих цензурних переслідувань, налагодження психологічного клімату та взаєморозуміння між співробітниками часопису;

— проаналізувати тематику, висвітлення на сторінках газети актуальних тем, пов’язаних із національно-визвольним рухом, національно-патріотичне забарвлення публікацій щоденника.

Об'єкт роботи — щоденна київська газета «Громадська думка» / «Рада».

Предметом дослідження виступають особливості функціонування щоденного україномовного періодичного видання (від початку заснування і до моменту закриття) у контексті українського національно-культурного руху, а також фахова діяльність Б. Грінченка у часописі.

Наукова новизна роботи полягає у тому, що в ній здійснене комплексне дослідження «Громадської думки» / «Ради», зокрема проаналізовані особливості щоденного друкованого органу визначений вплив газети на читацьку аудиторію. А також продемонстрована роль Бориса Грінченка в газеті як достатньо впливової особистості на формування ідеї консолідації українців у контексті суспільно-історичного процесу першої чверті минулого століття.

Практичне значення дослідження визначається тим, що його матеріали і висновки можуть бути використані при вивченні історії української журналістики початку ХХ століття, видавничої та газетно-журнальної справи, публіцистики цього періоду, творчості Бориса Грінченка в українській літературі загалом.

У радянській історіографії Б. Грінченко був незаслужено забутий. Нині його життєвий шлях, суспільні погляди, публіцистично-художня спадщина активно переосмислюються істориками і літературознавцями, про що свідчать праці Ф. Колесника, Л. Могильного, О. Неживого, А. Погрібного [16−17], М. Яценка та інших. Дослідники, як правило, висвітлювали політичну або письменницьку діяльність Б. Грінченка, залишаючи осторонь журналістські здобутки. Тож досі не досить дослідженою залишається діяльність українського політика-радикала в історії розвитку газети «Громадська думка» / «Рада». На сучасному етапі вивчення до цієї теми зверталися молоді дослідники А. Кобинець, Н. Фіголь та О. Лященко.

Структура роботи: вступ, два розділи, висновки, список використаної літератури та додаток.

У першому розділі йдеться про газети «Громадська думка», «Рада» як повноформатні україномовні видання Наддніпрянщини початку ХХ ст., їхні особливості та специфіку функціонування часопису.

Другий розділ окреслює найвагоміші питання, пов’язані із фаховою діяльністю Бориса Грінченка в цих українських виданнях.

РОЗДІЛ 1. ПЕРШІ ЩОДЕННІ УКРАЇНСЬКОМОВНІ ГАЗЕТИ НАДДНІПРЯНСЬКОЇ УКРАЇНИ 1905 — 1914 РР

1.1 Газета «Громадська думка» — повноформатне україномовне видання Наддніпрянщини

Початок ХХ століття в Україні ознаменувався утвердженням національної преси на всіх українських територіях. Цей процес був активним і бурхливим. Формування українських друкованих видань відбувалося за складних суспільно-політичних та економічних умов: українське слово жорстоко переслідувалося, чому сприяв «мововбивчий» закон 1876 року, котрий забороняв вживати рідну мову, друкувати українські книжки та періодику. Оскільки цензурна політика російського самодержавства щодо всього українського велася досить жорстко, спроби представників вітчизняної громадськості, які зверталися у різні державні установи (включаючи Сенат, упродовж майже всього 1905 року), щоб отримати дозвіл на видання українською мовою газети чи журналу, залишалися безрезультатними.

Як стверджує Алла Кобинець, «на з'їзді журналістів у Петербурзі (березень 1905 р.), відомий громадський діяч, публіцист, меценат і видавець Є.Чикаленко наполягав на відкритті українських видань, пояснюючи це необхідністю поставити українське слово в рівні цензурні умови з російським». Його принципову позицію розділяли інші свідомі патріоти.

Цей час характеризується національним піднесенням, появою на території Наддніпрянської України культурно-просвітницьких організацій, клубів, гуртків, а також українськомовної періодики. Позитивні зрушення відбулися у сфері друкованого слова: на тлі зростаючого невдоволення народних мас уряд Миколи II пішов на деякі демократичні поступки. Маніфестом від 17 жовтня 1905 р. народам Росії обіцяно «свободу особи, слова, сумління, зібрань та спілок». Із 1905 по 1914 р. до Головного управління у справах друку надійшло понад 100 клопотань про видання українськомовних часописів на землях Російської імперії. Протягом цього часу своє існування підтвердили 45 газет і журналів.

Поміж цих видань була й щоденна газета «Громадська думка» (31 грудня 1905 р. — 18 серпня 1906 р.), наступницею якої став щоденник «Рада» (15 вересня 1906 р. — 20 липня 1914 р.). З першого числа газета відстоювала право українського народу на автономію, самобутність, про що йшлося в редакційній статті «Київ, 31 грудня». «Справдилося! Давно сподіваний час настав… Вперше сьогодні ми прилюдно виступаємо зі своїм словом, вперше сьогодні піднімаємо і свій голос в оборону потреб і прав українського народу його рідною мовою… ставлячи собі таке завдання, ми тим самим зазначаємо вже й шлях, що ним будемо йти», [18, с. 217, 219] - наголошувалося у статті.

«Громадська думка» відіграла помітну роль у формуванні національної свідомості українців Наддніпрянщини. На видання газети дозвіл одержав В. Леонтович (В.Левенько) наприкінці 1905 р., який мав на меті розповсюджувати газету серед народних мас, пробуджуючи у такий спосіб національну свідомість і національні почуття народу. До редакції входили С.Єфремов, М. Мотушевський, Б. Грінченко, М. Левицький, В. Дурдиновський, Марія Загірня, Д. Дорошенко, С.Петлюра. Проте вже 28 грудня 1905 р. Єфремова заарештували. І тоді редакцію очолив Борис Грінченко. Часопис набув національно-демократичного спрямування, став одним із перших у Східній Україні повноформатних україномовних періодичних видань. Це була газета щоденна, громадсько-політична, економічна, літературна. На той час — найавторитетніша.

«Громадська думка» мала такі відділи: «Із газет і журналів», закордонний, бібліографічний, інформаційний. Рубрики: «По Росії», «По Україні», «Київська хроніка», «Кореспонденції», «Телеграми». «За час існування вийшло 190 номерів газети, тираж становив 4−5 тисяч примірників».

На сторінках «Громадської думки» представлено всі газетні жанри. Було опубліковано понад 50 історико-літературних і літературно-критичних статей (у тому числі про український театр, музику), некрологи. Провідними авторами видання стали Б. Грінченко і Марія Загірня, А. Кримський та І.Огієнко, М. Грушевський, М. Кропивницький, М. Лисенко, В. Cамійленко, А. Тесленко, В. Доманицький, М. Чернявський, Є.Тимченко та ін. Вони робили все, щоб газета була цікавою і популярною. Вдосконалення газети спостережено від номера до номера: це відчутно в якісному, проблемно-тематичному наповненні щоденника, турботі про літературну мову, використанні всієї палітри журналістських і художніх жанрів. Особлива увага зверталася на передові та редакційні статті, фейлетони, політичні, економічні, театральні огляди, кореспонденції, нариси тощо.

Тож авторитетності часопису сприяла тематика публікацій, які були гострими, актуальними, відображали реальну картину тогочасного суспільства. «З перших номерів редакція взяла курс на висвітлення права народу на освіту, навчання рідною мовою, економічну незалежність, федералізм та автономію України, — зазначає А. Кобинець, — вони намагалися відстоювати інтереси селянства, тому одразу підтримали наміри проведення в Києві селянського з'їзду». Водночас газета не підтримувала анархічних селянських бунтів. У січні 1906 р. вона осудила грабунки поміщицьких маєтків, самовільні вирубки лісу. «Ми не прихильні до руйнівництва, бо воно суперечить основам доброго громадянського ладу».

Майже всі статті порушували питання економічного й культурного розвитку України, питання місцевого самоврядування, рівноправності українського народу з усіма народами Російської імперії. «Громадська думка» 9 січня 1906 р. опублікувала лист В. Короленка до статського радника Філонова. Короленко писав: «Особисто я Вас зовсім не знаю і Ви мене — ні. Але Ви чиновник, що здобувся у нашому краї великої слави походами проти своїх земляків. А я — письменник, що просить Вас поглянути на короткий реєстр Ваших «подвигів» «. Далі в листі наведено прізвища вбитих, поранених, заарештованих унаслідок діянь Філонова на Полтавщині. Це не могла не помітити влада. «І вилилася ця увага в конфіскацію окремих номерів (уже перший номер газети був конфіскований, уціліла лише частина тиражу — вдалося сховати; дев’ятий номер було вилучено за нарис Б. Грінченка «9 січня», присвячений річниці розстрілу мирної робітничої демонстрації перед царським палацом у 1905 р.), безперервні штрафи, судові переслідування (за час існування було порушено 11 судових справ). Більшість матеріалів, саме через які порушувалися судові переслідування, писав Б. Грінченко» [7, с. 57], — підкреслює В.Качкан.

Проти редакції, а також Короленка були порушені кримінальні справи; 18 січня 1906 р. київський генерал-губернатор призупинив видання «Громадської думки» «на время действия в Киеве военного положення». За словами Чикаленка, після цього довелося знімати з чергового номера найбільш гострі статті. Загалом, як зазначав він у «Спогадах», «перший рік видання щоденної газети виявився дуже важким через постійні цензурні утиски, заборони. Так, на думку цензури, антидержавні мотиви простежувалися в передовицях 12, 13, 19 січня 1906 р.».

Після заяви Леонтовича, що «в будущем направление газеты будет вполне коректнее, не идущее в разрез с видами правительства», 4 лютого заборона була знята і випуск газети відновився. Але в проурядових позиціях її було неможливо втримати. Тільки за наведені в газеті слова селянина з однієї зі слобід Київщини, якими він закликав виступити проти існуючого ладу, на редакцію завели судову справу. Протиправною була визнана стаття «Село і розпуск думи» (1906, 18 лип.).

Цензура в багатьох матеріалах, у яких розповідалося про арешти, погроми демонстрацій, життя політичних партій, у тому числі чорносотенних, вбачала незаконні дії. Закінчилося все тим, що 18 серпня 1906 р. поліція зробила обшук у редакції. Після цього губернатор видав наказ про закриття газети. Почалося слідство. Дошукували, хто приховувався під псевдонімами Іванов, Марко, Жук та ін. Творці першої українськомовної газети дбали про національний авторитет видання, переймалися не лише «виробничими» проблемами розповсюдження часопису, а й виховання народу, зміцнення національних основ.

Обмеження свободи друку в Російській імперії, традиційна сила цензурного тиску, адміністративно-політичні утиски й обумовлювали звернення до псевдонімів. Особлива пильність і пересторога висловлювати «крамольні думки» якомога відверто, гостро й правдиво змушували авторів київського видання часто приховувати справжнє ім'я, активно використовувати ще й криптоніми, фіктоніми. «Завдяки цим незначним „хитрощам“ вдавалося жити й творити спокійніше, не озираючись на адміністрацію та жандармів після кожної публікації».

Незважаючи на те, що на початку ХХ ст. журналістському фаху ніде не вчили, бажаючих прислужитися першій українській щоденній газеті, а отже — й українській ідеї - було достатньо: в редакції працювали і відомі майстри слова (Б.Грінченко, Марія Загірня, С.Єфремов, Ф. Матушевський), і початківці на літературній ниві (М.Вороний, Олександр Олесь, С. Васильченко, А. Тесленко, І.Огієнко), й обнадійливі студенти різних професійних спрямувань (А.Ніковський, М. Синицький, А. Терниченко, П. Сабалдир). Усі вони, виділяє Алла Кобинець, «опановували „ази“ журналістської майстерності безпосередньо в редакції: доводилося писати, редагувати, організовувати матеріали, вести листування, „замовляти“ кореспонденції і дописи щоденно. Нерідко дехто з них ночував у конторі редакції (найчастіше це випадало редактору Ф. Матушевському, якого видавець Є.Чикаленко справедливо назвав „мучеником преси“)». Також редколегія, завідувачі відділів («відділоводи») та окремі постійні співробітники працювали з авторами, опрацьовували листи читачів, які надходили з усієї України та інших територій, де мешкали українці та прихильники їхніх ідей.

Завдяки публікаціям «Громадської думки» українська журналістика збагатилася іменами С.Єфремова, Д. Дорошенка, В. Самійленка, М. Павловського, І.Огієнка, О. Лотоцького, С. Черкасенка, С. Петлюри, Є.Чикаленка та інших. Їхній доробок досить вагомий з огляду на важливість порушених тем, глибину їхнього розкриття, публіцистичне звучання, оригінальність почерку. Незважаючи на короткий час існування газети (вийшло 190 номерів), вона залишила помітний слід в історії української преси початку XX ст.

1.2 Щоденник «Рада»: специфіка функціонування часопису

Спадкоємицею «Громадської думки» стала щоденна політична, економічна, літературна газета «Рада». Її редакція взяла на себе всі зобов’язання «Громадської думки» перед своїми читачами. Ось що писали про газету в десятому номері нового видання: «Важке завдання судилося піонерові щоденної вкраїнської преси — „Громадській думці“. Вернути мові її минуле, пристосувавши її до сучасного життя, збагативши її новими словами задля розуміння — це діло складне і відповідальне, воно вимагає багатьох добрих робітників… Українська щоденна газета знайшла вже стежки до народу. І тепер цю стежку заступлено».

Авторський колектив, той самий, що і в попередньому виданні, намагався збільшити кількість своїх читачів. «Рада» із самого початку опікувалася проблемою освіти українських жінок. Адже це питання в Україні асоціювалося передусім з ідеєю національного відродження, що яскраво виражалося на сторінках щоденника.

Дозволу на видання домігся Борис Грінченко. Головним редактором «Ради» був М. Павловський, секретарем — соціал-демократ С.Петлюра. Але коли було засновано тижневик «Слово», то С. Петлюра відійшов від редакції «Ради» і став головним редактором «Слова». «Раду» так само, як і «Громадську думку», у свій час переслідували. «У січні 1907 р., — наголошує В. Лизанчук, — її співробітники С.Єфремов, В. Винниченко були заарештовані. Тільки за великі суми під заклад їх випустили з тюрми» [12, с. 176].

Отож Грінченко став редактором щоденника. Працюючи там, видавець продовжив принципи роботи, започатковані ним у «Громадській думці». На перших сторінках газета вміщувала повідомлення про те, що стоятиме на позиціях своєї попередниці й орієнтуватиметься у своїх публікаціях на інтелігенцію. Що ж до політичної орієнтації, то в одній з передових статей редакція її сформулювала так: «Будучи одинокою щоденною газетою російської України, вважаємо корисніше… не зв’язувати себе програмою чи тактикою якоїсь однієї політичної партії, а старатися освітлювати і питання дня…, українства з погляду різних поступових партій. Ставлячи своїм ближчим завданням служити культурним, громадським і політичним інтересам України під Росією, газета наша заразом буде старатися держати своїх читачів у крузі інтересів всеукраїнських» [20, с. 47].

Щоденник «Рада» із часу появи міцно утвердився в інформаційному просторі Наддніпрянської України початку ХХ ст. Оскільки специфіка формування газети передусім полягала в тому, що вона була щоденною, виходила українською мовою і «розповсюджувалася на всій території України (у багатьох краях Російської імперії та Австро-Угорщини), а також у тому, що колектив визначив її як „політичну, економічну і літературну“», — пояснює А.Кобинець.

Незважаючи на існуючі труднощі та перешкоди, які створювала офіційна влада, газета з кожним днем набувала популярності. Привертала увагу широкого кола читачів передусім рідною мовою, досить насиченим та оперативним відображенням національних і загальнодержавних подій (як єдине щоденне українськомовне видання на території Наддніпрянської України того часу), конкуруючи з іншими газетами — передусім російськомовними, які мали більше можливостей і досвіду на ринку преси.

Постійно на сторінках «Ради» були присутні інформаційні рубрики, як-от: «По Росії», «По Україні», «Телеграми», «У Києві», «За кордоном» та їм подібні. Жодне число не обходилося без «Дописів», «Літератури, науки та умілості», «З газет та журналів», «Оповісток», «Бібліографії» тощо.

Важливим чинником діяльності редколегії щоденника став акцент на інформацію як жанр журналістики, котра стисло, коротко, оперативно повідомляла про чиюсь діяльність, характерні події, злободенні факти. Істотно, що жанри інформаційної групи займали близько 50 відсотків площі, інформаційна палітра видання була досить строкатою. Передусім, багато місця виділялося під події з життя Києва (рубрика «У Києві» іноді займала третину газетної шпальти), причому оперативності тодішніх газетярів можна позаздрити: увечері відбувалася подія, а вранці вона вже була в номері. Подавали новини досить грамотно (зі збереженням хронологічної чіткості й послідовності): висвітлення «вчорашньої ситуації», як правило, розпочиналася зі слова «вчора».

За словами Наталії Сидоренко, «газета „Рада“ повідомляла про власних кореспондентів у Петербурзі, Москві, Харкові, Одесі, Полтаві, інших містах України і Росії, а також за кордоном: у Львові, Чернівцях, Відні, Парижі, Берліні. Здебільшого це були „свої“, які не вимагали щедрої плати, а безкорисливо (чи за копійки) надавали інформацію для газети». Відгукувалися й народні обранці в Державній думі: «звітувалися» у пресі І.Шраг, П. Чижевський, В. Шемет, Н.Онацький. «Листи з Петербурга» та «кулуарні розмови» передавали В. Піснячевський, О. Лотоцький, С.Єфремов, С.Петлюра.

Також увагу до себе газета привертала не лише актуальністю, а й гостротою публікацій, у яких містилася критика чинного ладу. Особливо це помітно з фейлетонів. Розквіт жанру на сторінках щоденника був стрімким і успішним; практично що номера під рубриками «Маленький фейлетон» і «Фейлетон» (в оригінальному написанні «фельєтон») вміщувалися сатиричні твори, які торкалися всіх граней суспільного життя. А. Кобинець констатує: «гострий меч сатири був спрямований на адресу урядовців, чиновників, думських парламентаріїв, бюрократів різного ґатунку, деяких друкованих видань, шовіністично настроєних представників влади чи інтелігенції. Загалом злободенна сатира щоденника представлена фейлетонами конкретними і безадресними, а отже роль автора як майстра сатиричного жанру була дуже важливою». Майстрами фейлетону зарекомендували себе В. Самійленко (фактично, він «відкрив» цю самобутню рубрику), С. Черкасенко, С.Єфремов, М. Вороний, М. Чернявський, М. Павловський, О. Кузьмінський, А. Терниченко, С. Пригара, Г. Чупринка.

Великою заслугою колективу щоденника було й те, що він не обходив увагою губернії, у тому числі й російські (цьому сприяла розгалужена мережа дописувачів, яких репрезентувала рубрика «Од власного кореспондента», а також читачів, котрі намагалися взяти участь у створенні номера, надсилаючи свої листи, повідомлення, дописи); вміщував кореспонденції з-за кордону (Австро-Угорщина, Америка, Далекий Схід). «Інформативні матеріали були присвячені як культурно-мистецькій тематиці („З наукового, літературного та артистичного життя“, „Театр і музика“), так і політико-економічній, соціальній сферам (з часом з’явилися рубрики „З робітничого життя“, „Економічне життя України“, „З життя партій“, „З життя недержавних націй“, „Політичний огляд“, „З селянського життя“ та ін.)» [там само]. Тематична і географічна різноманітність підкреслювали цілісність концепції щоденної газети всеукраїнського спрямування: редакції та читачам було цікаве життя українців на Кубані, у Галичині, на Зеленому Клину, у Канаді.

Із точки зору поліграфічного оформлення газету робили грамотно: секретаріат вдавався до різних видів газетної верстки (горизонтальної, вертикальної, змішаної), урізноманітнював шрифти (використовувалася гарнітура рубана, з насічками, брускова, а також широкий діапазон кеглів), з’явилася реклама, а почасти — й фотоілюстрація. «Редколегія дбала, щоб заголовки були влучними, привертали до себе увагу. Важливу роль відігравали й рубрики — як постійні (їх було майже три десятки), так і „одноденки“, які пожвавлювали зовнішній вигляд газети, поглиблювали її зміст». «Рада», заявивши про себе як про видання і політичне, знаходилася в гущавині суспільних подій. Особливу активність виявила напередодні виборів до першої Державної Думи, а потім — і до наступних. Активну позицію щоденник посів у висвітленні партійного життя: для цього були навіть введені спеціальні рубрики — «Партійне життя», «З життя політичних партій».

«Актуально й патріотично звучали на шпальтах газети публікації про проблеми розвитку української мови на терені Наддніпрянської України. Несформовані мовні норми позначалися передусім на якості друкованих видань. Крім того, населення, якому довго й послідовно насаджувалися лінгвоцидні ідеї, до сприйняття рідної мови в багатьох сферах життя було не зовсім готовим. Воно вимагало винятково „мови Шевченка“, не уявляючи, яка вона». І щоденник, заявивши в першому номері про необхідність пропаганди рідної мови, залишився на цій позиції до кінця.

Зі шпальт видання справжньою українською мовою до народу промовляли М. Грушевський, Є.Чикаленко, Б. Грінченко, А. Тесленко, Д. Дорошенко, С. Васильченко, С. Петлюра, Олександр Олесь. Газета порушила питання націоналізації школи, необхідності відкриття українських кафедр у провідних університетах і послідовно провадила цю освітню політику на своїх сторінках.

Однією з постійних та впливових тем видання була шевченкіана. «Рада» не лише знайомила читачів із творчістю Кобзаря, а й ініціювала увіковічення його пам’яті. Зокрема, це стосувалося побудови пам’ятника Т. Шевченку в Києві: видання відвело цій темі постійну рубрику, всебічно підтримувало ініціаторів збору коштів для такої важливої справи і навіть подавало списки благодійників, які робили пожертви. Великого значення колектив редакції надавав висвітленню роковин із дня народження та смерті поета. Особливо гостро звучала ця тема в 1914 році, коли владою була накладена заборона на відзначення 100-річного ювілею Кобзаря. Показовою в цьому плані є стаття С.Єфремова «Без ювілею» (1914. — № 29), де він висловив припущення, що «знов доведеться святкувати його в серцях своїх».

Щодо персони Бориса Грінченка, то важливим напрямом його бібліографічної діяльності було вивчення читацьких інтересів і запитів у щоденнику. Цій проблемі присвячені його публікації «Шевченків „Кобзар“ на селі», «Історичні книжки на селі», «Кулішеві твори і сільські читачі», «Твори світової літератури на селі», «Українська книжка на селі», які згодом стали основою книги «Перед широким світом». Ці праці, наголошує Лідія Козар, «хоч і відзначалися публіцистично-просвітницькою спрямованістю, проте містили чимало цінних наукових міркувань щодо народності літератури та фольклорно-літературних взаємин».

Так, аналізуючи ставлення читачів до української та світової літератури, вчений підкреслює особливу популярність «Кобзаря». У розвідці «Шевченків „Кобзар“ на селі» він один із перших наблизився до розуміння народності у творчості поеті, заперечуючи твердження про стилізацію його поезії під народну пісню. Борис Грінченко оцінював діяльність українських культурних діячів за їхнім внеском у справу піднесення національної свідомості.

Незважаючи на шалені переслідування, «Рада» протрималася аж до 1914 р.

Справді, з моменту першого виходу у світ і до останніх чисел це періодичне видання відстоювало народні інтереси, перетворившись на істинну трибуну суспільної думки. Видавець Є.Чикаленко та редколегія газети робили все для того, щоб часопис не втрачав популярності (прикладом є лист до передплатників «Ради» 1910 р., на заклик якого українські громади великих міст пообіцяли зібрати 4 тис. крб., про що записав Є.Чикаленко у «Щоденнику»). У кінці 1912 р. редколегія знову звернулася до читачів, і тираж зріс більш, ніж на 600 примірників. Перед війною 1914 р. він сягав 4 тисяч.

Усвідомлення головного обов’язку — «ширити національну свідомість», виховувати патріотичну гідність, бути чесними і справедливими — завжди переймалася українська поступова преса. Тому, розпочинаючи щоденне київське видання, своє звернення до читача редакція завершувала пророчими словами: «Не час, може, зводити зараз усі рахунки з минулим, — їх зведе за нас історія, що й поставить свій нелукавий присуд, а ми перед нею повинні виступати свідками й постачити матеріалу до того праведного суду. Зараз же перед нами інша праця».

«Рада» — унікальне джерело інформації в багатьох аспектах: історичному, літературознавчому, мовознавчому, культурологічному, видавничому тощо. Видання, незважаючи на всі складнощі, які його супроводжували протягом майже дев’яти років (цензурні утиски, закриття, штрафи, репресії проти редакторів, літературних і технічних працівників), виходило щодня на всю Україну, намагалося якнайповніше відобразити реалії життя.

газета редакція цензурний грінченко

РОЗДІЛ 2. ФАХОВА ДІЯЛЬНІСТЬ БОРИСА ГРІНЧЕНКА В УКРАЇНСЬКИХ ВИДАННЯХ («ГРОМАДСЬКА ДУМКА», «РАДА»)

Події 1905 року спричинили чимало змін у громадському житті. Була, нарешті, дозволена українська періодична преса. Борис Грінченко скористався такою можливістю і, як зазначалося раніше, заснував у грудні щоденну україномовну газету «Громадська думка», яку згодом замінила «Рада».

Анатолій Погрібний слушно зауважує, що в літературній і громадській діяльності Грінченка дуже складно «перепліталися ліберальні, з одного боку, й демократичні та революційно-демократичні елементи з іншого, з наростаючим переважанням останніх».

Основне завдання молодої української політичної преси Грінченко вбачав у тому, щоб вона задовольняла потреби суспільства настільки, аби нарешті весь народ став свідомим і освіченим. Тобто завдання преси — працювати для народу, просвіщати його соціально та національно. Тому, як зазначав сам видавець, виникла потреба у щоденній газеті для інтелігенції й освічених селян, тижневій — для менш освічених селян і літературно-науковому, з політичними оглядами, поступовому, але безпартійному, місячнику, а ще у тижневій газеті для робітників.

Газета для селянства, як наголошував Грінченко, повинна обговорювати всі сільські теми й показувати, що вони зовсім не тримаються осторонь від інших проблем. Крім цього, така газета, — акцентує Н. Гаєвська, — «має зацікавлювати селянина й іншими проблемами. Вона має бути саме щотижневою, оскільки простий селянин не має можливості кожного дня читати, та й грошей у нього не вистачить для придбання кожного номера газети» [2, с. 27].

Щоденна газета, на думку Бориса Дмитровича, має охоплювати все світове життя у всіх його виявах, подавати для розгляду всі найважливіші справи з політики, громадського життя, науки, літератури тощо. Але розгляд цей має бути із точки зору та інтересів українського народу й рідного краю. Треба, щоб переважали, насамперед, проблеми «свого краю, своєї національности, свого хлібороба, свого робітника, свого інтелігента і як ці проблеми можна розв’язати. Тому головна мета щоденної газети — задовольняти потреби культурнішої частини громадянства. А головна вимога до видань: бути українськими не тільки за мовою написання, а й за змістом. До цього і треба йти українській політичній пресі» [3, с. 65]. Але, як наголосив Грінченко, на цьому шляху були певні перешкоди, що не давали розвиватися нашій пресі належним чином. Серед таких особливо гостро стояло домінування в українській періодичній пресі загальноросійського погляду. Справді, щоденна українська преса розглядала злободенні питання не з позиції інтересів нашого народу, а з позиції Російської імперії, тобто так, як могли б написати в московській чи петербурзькій газетах.

Не менш важливою постала проблема мови і правопису. Ситуація з правописом, як зазначав Б. Грінченко, легша, ніж ситуація з мовою. «Для того, щоб не було розбіжностей в правописі, на що так багато дорікань з боку читача, треба взяти за основу один, той, який санкціонувала Російська академія наук у „Словаре украинского язика“, яким друкувалася „Нова Громада“, „Рада“ та ін. І протягом певного часу цим єдиним правописом друкувати й видавати часописи й популярні книжки для народу. Для прискорення розв’язання проблеми необхідно відкривати українські школи, хоча б приватні» [там само]. Сперечатися ж про мову, наголосив Грінченко, будуть ще довго, оскільки існує багато версій щодо того, що вважати літературною мовою. На його думку, в основу мови необхідно покласти народну говірку Наддніпрянської України з вкрапленнями мови буковинців та галичан.

Темнота й несвідомість нашого народу — найбільші вороги тодішньої преси. Газета на селі була великою новиною. Селянин, навіть письменний, не звик до неї як до щоденної своєї потреби. Крім того, як стверджував Борис Дмитрович, коли до селянина іноді доходила українська газета чи книга, дуже часто він дивився на неї, як на якусь смішну річ. Усе це впливало на самі видання, тому, на думку Грінченка, вони мали не дуже високий рівень.

Така ситуація навколо молодої української преси мала змінитися на краще, але тільки тоді, як зміняться обставини, зросте кількість українських журналістів-фахівців. «Українська преса має твердо стояти на своїй позиції, і тоді всі причини, які стримують її розвиток, поступово втратять свою силу. Лише за такої умови вона стане сильним засобом загального й національного освідомлення народу. Усі помилки молодої української преси — річ мала й дрібна перед тою великою і важливою справою, яку вона робила, збуджуючи свідомість нашого народу і захищаючи своєю працею права нашої мови».

Події 1905 — 1907 років активізували діяльність Грінченка. Але працювати ставало дедалі важче — реакція провела жорстокий наступ на все передове, прогресивне. Цензура заборонила видання редагованої Грінченком першої в російській Україні щоденної газети «Громадська думка». Цікаві факти стосовно цього наводить Михайло Веркалець. «Про це письменник пише в листі до Кримського від 1 лютого 1906 року: «Заборонено її за другу вступну статтю в 21 числі. Це була остання крапля, бо цензор ні кольський давно вже з'їв би її і щодня посилав генерал-губернаторові номер газети з підкреслюваними місцями» «[1, с. 23].

Із цього часу почалися суперечки і в самій редакції, і між видавцями — Є.Чикаленком та В.Леонтовичем. Суперечки закінчилися відмовою Леонтовича підписувати газету та звільненням із редакції Грінченка і його дружини Марії Загірньої.

Згодом Грінченко добився дозволу на видання «Ради», ставши першим її редактором. Працюючи в газеті, Борис Дмитрович продовжив принципи роботи, започатковані ним у «Громадській думці». Але і в «Раді» робота Грінченка закінчилася звільненням. Із цього приводу в 1908 році він у своєму щоденнику записав: «…Чикаленко, Леонтович і Грушевський видали такий наказ: всі, хто працював у „Раді“, у їй і зостаються, опріче Грінченків» [17, с. 121]. Мікроклімат у колективі редакції був доволі складним: про це Чикаленко повідомляв у «Спогадах». Він характеризував його як певну психологічну несумісність кількох ключових фігур (Б.Грінченка, С.Єфремова, С. Петлюри, М. Шаповала та ін.). Можливо, це й стало причиною того, що редактор залишив видання.

Але так як Грінченко був невтомним трудівником і свідомим патріотом своєї справи, то вже з січня 1906 року він почав працювати і друкуватися в новому щомісячному журналі «Нова Громада». Який, до речі, вперше побачила світ того року. Це був перший у Східній Україні повноформатний (обсяг — 10 друкованих аркушів) україномовний журнал загальнодемократичного спрямування. Протягом 1906 року вийшло 12 номерів: у січні - перший, у грудні - останній.

Леонід Пахаревський в одному з номерів «Громадської думки» так характеризував це видання: «Місячник має більш широкий літературно-науковий характер. Із наукових статей досі надруковано було: переклад статті Бебеля й Пернесторфера про національне питання з передмовою Грінченка, критичну статтю д. Лозинського про Менгера, промову Жореса в перекладі Д. Дорошенка, В. Доманицького „Цивільний шлюб на Україні“… В одділі красного письменства друкувались твори і відомих, і зовсім молодих українських письменників: повість Винниченка „Моє останнє слово“, оповідання М. Левицького „На пенсію“ і драма Б. Грінченка „На новий шлях“. Твори красного письменства мають багато цікавого сучасного змісту. Взагалі журнал і своїм змістом, і зокола робить дуже добре враження».

У журналі були літературний, науковий, інформаційний та публіцистичний відділи, редакторами яких — Б. Грінченко, Б. Ярошевський, М. Лозинський, Ф.Матушевський. Журнал друкував твори близько 90 письменників, зосібна Лесі Українки, М. Коцюбинського, ознайомлюючи читачів із високохудожніми літературними зразками. Творче кредо журналу — «Струси з себе рабський дух!». Рубрики видання поділялися на літературну, наукову, оглядову, хронікальну, бібліографічну, чимало публіцистичних (переважно української тематики). Тираж журналу незначний — 400 примірників. Це створювало великі фінансові труднощі, що згодом призвело до припинення його діяльності. У 1907 видання об'єдналося з «Літературно-науковим вісником».

Але слід зазначити, що національно-демократичне спрямування і «Громадської думки», і «Ради», і «Нової Громади» давалося Грінченкові дуже важко. У його щоденнику за 1908 рік є записи, з яких стає зрозуміло, що політика видавців, зокрема В. Леонтовича, щодо нього і його дружини завжди була непримиренною. Наприклад: «Ще газета не починалася, а він уже самим прикрим і образливим способом обвинувачував нас, що ми виставляємо одну програму, а справді хочемо проводити іншу» [26, с. 12]. У щоденнику наведено розмову з видавцем Чикаленком, який так пояснив ситуацію зі звільненням: «Але ж я мусив обрятувати газету. Од Леонтовича залежали гроші, а він не згоджувався допомогти їх добути інакше, як тільки щоб вас не було в газеті». Є також у щоденнику пояснення редактором Ф. Матушевським причини звільнення подружжя Грінченків: «Видавці кажуть, що вони не хочуть мати в газеті таких людей, що палки в колеса будуть вставлять» [там само, с.14].

Зрозуміло: таке ставлення дуже пригнічувало і обурювало Бориса Дмитровича. Тому Кримський, розуміючи, що в особі Грінченка газета багато втрачає, спробував змінити ситуацію на краще, заохочуючи його до співпраці з газетою. Б. Грінченко ж зазначив, що «з цього не може бути нічого доти, поки видавці не зрозуміють своєї помилки і не покинуть своєї убійчої для української преси політики» [там само, с.15].

Ще одним доказом того, як нелегко було Б.Д.Грінченкові впроваджувати свою національно-демократичну позицію, може служити й те, що далеко не всі матеріали, які він писав, публікували ці видання. Прикладом може бути лист-протест, що зберігається в архіві письменника. Червоним чорнилом на ньому написано: «Редакційний комітет „Громадської думки“ не згодився цього надрукувати». Зважаючи на цінність цього документа, слід навести одні з основних його тез: «В «Отчёте о деятельности «Кіевськаго Общества Грамотности» в 1904 році» надруковано на боці 96-му про «Библиотеку имени Т. Г. Шевченко в с. Кирилловке, Киев. губ.» і сказано там таке: «Для читальни выписываются «Биржевые ведомости» и «Дружеския речи». Усякий, хто читає газети, знає, хто такий князь Мещерський і чого він хоче. Усякий такий чоловік розуміє, що поганити бібліотеку імені Шевченка «Дружескими речами» не можна.

Коли засновано бібліотеку ім. Шевченка, — значить, хотіли це ім'я пошанувати. Коли дають з цієї бібліотеки читати «Дружеския речи» , — значить, кидають на се ім'я грязею. Бо всякому звісно, що Шевченко стояв за світ, за волю, за добро робочого чоловіка, а кн. Мещерський стоїть за темряву, за неволю, за те, щоб дужий та багатий підгортав під себе вбогого та малосилого. Питаємося «Кіевськое Общество Грамотности», як воно попустило так ганьбити Шевченкове ім'я? Ми не знаємо, чи саме «Общество» виписує туди тії «Дружес. речи», чи хто інший, але нехай буде інший. І в такому випадкові «Общество» повинно було домогтися, щоб цього не робилося, повинно було краще бібліотеку скасувати, ніж під іменем Шевченка пускати в народ гидку проповідь темряви, неправди і рабства.

Коли вже бібліотека ім. Шевченка та ще в його рідному селі, то повинна вона бути достойною імені великого поета, а коли такої не можна було б завести, то краще не заводити ніякої".

Завоювання ринку періодики вже на початку ХХ ст. було складною і навіть невдячною справою. На цьому тлі виникали різноманітні непорозуміння між виданнями, полемічні виступи на адресу того чи іншого друкованого органу. 1910 рік позначився гострою дискусією між «Радою» та місячником «Українська хата». На ґрунті громадсько-літературних непорозумінь окреслилися дві полемічні течії - відповідно «радяни» та «хатини». Гаслом перших було твердження: «Україна не може жити дрібними справами». І хоча суперечки виникли радше на підставі одвічних непорозумінь між старшим поколінням літераторів і молодшим, на зразок «батьки — діти», все ж вони не заважали авторам «Ради» друкуватися на сторінках «Української хати». Тому, як зауважує А. Кобинець, «полеміку слід розглядати передусім як намагання знайти власну літературно-публіцистичну „нішу“ у реаліях тогочасного суспільства».

Однією з особливостей редакційно-видавничої діяльності громадсько-політичного часопису було проведення широкої рекламної кампанії щодо залучення якомога більшої кількості передплатників. Ця мета полягала у впровадженні в маси ідей, виголошуваних самим виданням. Із початку існування «Рада» мала від 1 до 3 тис. читачів, а наклад газети становив 3−5 тис. примірників. Окремий номер газети коштував вроздріб 3 коп. Поступово рівень видання підвищувався, що привело до зросту його авторитету в суспільстві і, відповідно, до збільшення постійних передплатників майже до 4 тис.

Насамперед передплатників цікавили публіцистичні статті Бориса Грінченка. Перу журналіста належить серія публікацій під назвою «Тяжким шляхом», де розглянуті різні аспекти українського життя: проблеми тогочасних політичних партій, вітчизняна преса, культурно-просвітницька робота, статус української мови та проблеми її правопису, становище української інтелігенції, діяльність профспілок тощо. На шпальтах газети, як зазначає О. Лященко, «Грінченко давав сміливу відсіч критикам української преси і поступово залучав усе ширші кола національної інтелігенції до творення державних цінностей». Публіцист ґрунтовно проаналізував умови появи українськомовної преси в Наддніпрянській Україні, визначив шляхи її розвитку, зупинився на найважливіших причинах, що гальмували поступ демократичної і національної думки в Росії. Тому ця стаття і досі вважається цінним джерелом в історії української преси.

Взагалі, хоч і поволі, але на початку другого десятиліття XX ст. українство в Росії розвивалося невпинно, перебувши роки тяжкої реакції після 1906 року. Воно пускало коріння в народних масах, серед робітників і селян. Н. Фіголь переконана: «це був мало помітний зовні, особливо для стороннього ока, процес, але він набирав усе більшої та більшої внутрішньої сили. І в цьому процесі найбільш важливу роль відіграла видавана Б. Грінченком українська щоденна газета „Рада“. Його заходи й зусилля затрачалися немарно».

ВИСНОВКИ

Зазначені у вступі завдання, у ході дослідження ми вповні зреалізували.

Видання щоденника «Громадська думка» / «Ради» мало незаперечне значення для становлення українськомовної преси, формування публіцистичного стилю на початку ХХ століття. Ця газета фактично творила нову журналістику — українською мовою — у період заборон уряду, коли відбувалися постійні заворушення, революційні сплески, коли народ у переважній більшості був неграмотний, коли українці просто боялися передплачувати часописи. У такі часи видання щоденної українськомовної газети було можливо лише завдяки зусиллям окремих національно свідомих заможних людей, які глибоко усвідомлювали значення українського слова, мови для відродження, становлення нації. У когорті таких патріотів був і Борис Грінченко.

Часопис був зразком української публіцистики початку ХХ століття. І мав незаперечний вплив на формування мови преси цього періоду: на її сторінках відбувалося удосконалення норм публіцистичного стилю як поєднання логізації викладу та експресивності, для чого використовувалися різноманітні образні мовні засоби (багатозначність, порівняння, епітети, синонімічні ряди, антонімічні пари, повтори, фразеологізми тощо). Вдалий добір тропів мав справити необхідне враження на читача, свідченням чого є редакційна пошта видання, відгуки громадськості на певні публікації.

Основу мови газети складала загальновживана українська лексика. Оскільки українською мовою довгий час, окрім як у побуті, не користувалися, то, звичайно, цілі сфери життя, галузі знань, науки опинилися без унормованого лексичного складу, без виробленої термінології. Відпрацюванням лексичної норми, добором українських відповідників якраз і займалася преса, зокрема газета «Рада». Це був важкий, суперечливий процес, що має неоднозначні оцінки як творців преси, так і сучасних дослідників. Про невиробленість лексичного складу на час виходу «Ради» свідчить використання лексем, термінів, що становлять російські кальки, польські запозичення. Деякі з них було з часом замінено на більш природні відповідники, а деякі лишилися у словниковому складі й до сьогодні.

Редактори видання активно та ретельно працювали над добором необхідного лексичного матеріалу, що засвідчують різні стилістичні шари лексики української мови. Найуживанішою є суспільно-політична лексика, що зумовлено функцією періодичного видання — висвітлювати явища, події суспільного, політичного життя, а також військова лексика, що викликано революційними, пізніше — військовими подіями того часу. Наявні в газеті також юридична, філософська, медична, економічна, технічна термінологія, терміни з видавничо-поліграфічної галузі, лексика, пов’язана з міжнародними відносинами, що зумовлено тематичним спрямуванням окремих публікацій, а також активним розвитком цих галузей знань.

Виданню притаманно синтаксичне розмаїття, характерне і для сучасної української мови. Найрізноманітніші синтаксичні конструкції (різні типи простих та складних речень) покликані вирішити головне завдання ЗМІ - об'єктивно та доступно подати інформацію про певні події, справити вплив на читача. Зокрема, у газетах використано стилістичні можливості простого речення: однорідні члени, присудки ускладненої форми, притаманні книжним стилям, порядок слів.

Не можна стверджувати, що в газеті надається особлива перевага якомусь типу складних речень — чи то складносурядним, чи то складнопідрядним, як, наприклад, у науковому стилі, де більшою мірою використовуються складнопідрядні реченні. У публіцистиці існує рівна необхідність як у перших реченнях (підрядних) — адже вони виражають складні причинкові, часові, умовні, наслідкові зв’язки, так і в других (сурядних) — там де частини ніби нанизуються одна на одну, відтворюючи послідовність подій.

Загалом можна стверджувати, що успіх «Громадської думки» / «Ради» полягає передусім в тому, що вона була близькою до народу, намагалася не загравати з ним, а завойовувала авторитет завдяки чіткій громадянській позиції: писати правдиво — для народу і про народ, виховувати національну свідомість.

Чи не першочергове значення Борис Грінченко надавав освіті, що ілюструє його публікація «Український університет» з приводу вимоги київських студентів викладати у вищих школах рідною мовою. Провідні положення тут перегукуються з проблематикою таких його статей, як «На беспросветном пути. Об украинской школе», «Яка тепер народна школа на Вкраїні», «Народнопросвітні книжки» та ін. Порушена проблема знайшла широкі відгуки у читачів «Ради». Чи не в кожному номері газети почали з’являтися заяви різних верств населення на підтримку. Крім того, Б. Грінченко — колишній провінційний учитель — переймався браком освіти на селі. Свої твердження публіцист ілюструє низкою відгуків селян про цю проблему, їхнє нерозуміння літературного українського слова. Дискутуючи з цього приводу, письменник дає ґрунтовні пояснення принципів українського правопису і тим самим проводить просвітню роботу на сторінках «Ради».

Проаналізувавши публіцистику Б. Грінченка на сторінках щоденника в контексті його письменницької та політичної діяльності, можна зробити висновок, що на початку ХХ ст. письменник висловлював досить сміливі й актуальні ідеї про соціальний та культурний стан України своєї доби і тим самим зробив значний внесок у процес пробудження національної свідомості й становлення вітчизняної періодики.

Завдяки газетам він суттєво вплинув на формування як української мови початку ХХ століття, так і сучасної літературної мови, адже мова розвивається у функціонуванні, і саме друковані часописи є однією з найкращих можливостей вироблення мовної норми. А «Рада», будучи щоденним українськомовним виданням, і до сьогодні залишається яскравим зразком української публіцистики, а один із її творців — Б. Грінченко — зразком жертовної, наполегливої праці на користь української ідеї, української нації. Його по праву можна вважати за визначенням С.Єфремова, «символом епохи». Інформаційний простір незалежної України насичений (на різноманітних засадах) тисячами періодичних друкованих видань. Безперечно, більшість із них стоять на позиціях державотворення, утвердження незалежності, суверенності країни. Але на ринку періодики зустрічається чимало видань, які негативно відображають дійсність, вносячи ворожі нотки в державну ідеологію. І для того, щоб сучасна національна преса вистояла, зберегла своє раціональне зерно, необхідно час від часу звертатися до її історичних витоків. Одним із таких виважених в ідеологічному та національно-патріотичному плані джерел і є досліджуване щоденне видання «Громадська думка» / «Рада».