Формування Всеросійського аграрного ринку

Зміст

• Вступ
• 1. Правова концепція формування Всеросійського аграрного ринку
• 2. Економічна концепція формування Всеросійського аграрного ринку
• Висновки
• Література

Вступ

Історія формування Всеросійського аграрного ринку своїм корінням відходить в далеке минуле. Процес формування був довгим і супроводився безліччю реформ і нововведень, які булі обумовлені необхідністю зміни принципів формування аграрного ринку на конкретному етапі розвитку.

Зміні, що відбуваються в суспільстві, в умовах його переходу до якісно нового стану зумовлюють необхідність всестороннього аналізу процесів історичного розвитку як аграрного ринку в цілому, так і окремих його складових частин. Особливої значущості набуває дослідження закономірностей розвитку аграрного ринку, механізмів формування попиту, пропозиції, цін, виявлення їх внутрішніх причинно-наслідкових зв’язків, особливостей на різних етапах індустріальної стадії розвитку суспільства. Виявлення закономірностей і особливостей функціонування аграрного ринку в індустріальному суспільстві є необхідною умовою для прогнозування тенденцій його розвитку і напрямів державного регулювання в економіці.

Така спрямованість дослідження актуальна і для Росії. Становлення і регулювання аграрного ринку в Росії грунтується на знанні закономірностей і особливостей його розвитку на різних стадіях його історичної еволюції.

В даній роботі нами будуть розглянута дві основні концепції дослідження принципів формування Всеросійського аграрного ринку: правова та економічна. Питання, що розглядаються в даній роботі, охоплюють період 18−20 ст. З метою освітлення даного питання поставлені і вирішені наступні завдання:

1. Розглянуті правові та економічні концепції формування Всеросійського аграрного ринку в період з початку XVIII ст. до 1861 р.

2. Розглянуті правові та економічні концепції формування Всеросійського аграрного ринку в період з 1861 р. до радянського та пострадянського періодів.

3. Розглянуті правові та економічні концепції формування Всеросійського аграрного ринку з пострадянського періоду до сьогодення.

4. Охарактеризувати основні принципи проведення реформ аграрного ринку.

5. Зробити висновки по виконаній роботі.

1. Правова концепція формування Всеросійського аграрного ринку

У основі правової концепції аграрного питання завжди знаходиться усвідомлення суспільством проблеми легітимності існуючих прав на володіння землею. Там, де присутнє усвідомлення несправедливості існуючої системи розподілу земельних ресурсів, незалежно від реальної ситуації в економіці країни, — існує аграрне питання. Там, де таке усвідомлення відсутнє, — аграрного питання, в усякому разі як соціального феномену, не існує навіть за наявності економічно неефективної і політично необгрунтованої правової системи земельної власності.

Уявлення суспільства про справедливий або несправедливий порядок розподілу власності визначаються багато в чому статусом права власності в суспільній свідомості.

Початковою в даному питанні слід вважати конструкцію поєднання землі і влади в рамках кріпосного права, яка складала серцевину держави служивого аж до початку його реформування в XVIII столітті. Політична стабільність Російської держави історично була пов’язана з економічною і соціальною могутністю володіння земельними ресурсами. У колективних представленнях суспільства держава, влада (персоніфікована в монарху) втілювала в собі одночасно і єдність території, і верховне управління, і верховне розпорядження земельними ресурсами. У другій половині XVII століття позначилися важливі для подальшого розвитку країни процеси: геополітична обстановка, що складала один з чинників суспільного консенсусу, стала стабільнішою; створилася можливість широкого освоєння колонізації нових перспективних для землеробства територій.

У свою чергу, влада дістала можливість покласти край перетіканню населення в незайняті землеволодінням регіони: Соборне укладення 1649 років остаточно прикріпило селян до тієї землі і, відповідно, до тих землевласників, в яких вони були зафіксовані обліковою документацією (переписні книги).

Іншою важливою умовою подальшого розвитку стало входження країни в світову (для того часу — європейську) систему, позначивши початок епохи модернізації. Збереження стабільності існування і в перспективі - процвітання країни стало необхідно співвідносити із загальною світовою системою європейських держав.

Входження в систему європейських держав, необхідність запобігти відставанню від розвиненіших держав Європи і забезпечити здійснення загальнодержавних (національних) завдань сталі чинником, що визначив зміни соціальної структури суспільства.

Загальнодержавні інтереси ототожнюються з інтересами привілейованого корпоративного стану. Дворянство стає ланкою зв’язку влади і прикріпленого до землі населення. Воно забезпечує тяглові повинності селян, на нього лягає контроль за їх здійсненням (збором податків). Періодично вироблювані переписи тяглового населення — ревізії - дозволяли отримувати загальні дані про чисельність тяглового населення і можливості контролювати виконання тяглових обов’язків перед державою. Все інше стає внутрішньою справою поміщика, залежить від його погляду і регулюється державою лише опосередковано. Природно, що це виробляє пригноблюючий вплив на розвиток сільського господарства, на положення власницьких селян. Придбання нерухомої власності в повіті і місті було заборонене селянам (1730), так само як і заняття відкупами і підрядами (1731), за ними передбачалося право власне лише на рухоме майно. В результаті відбувається безперешкодний відрив селян від землі і їх продаж окремо від сімей. Продаж людей окремо був заборонений вже в інший час (1843). Перетворення селян в дворових, переміщення на інші землі і фактично рішення питання шлюбного вибору також належало поміщикові.

У його розпорядженні не лише знаходилося все майно селян, але і такі дієві засоби репресивної дії, як право заслання на поселення (до Сибіру), віддача в рекрути, різні допустимі законом форми покарань. Обмеження примусової праці шляхом введення триденної панщини було формально проголошене лише в 1797 році, але не мало реального значення.

Впродовж XVIII століття просліджується входження російського суспільства і держави в соціальний конфлікт, що заглиблюється, який і завершується до кінця епохи стагнацією і гострим відчуженням суспільства від держави, політичної влади.

Далі слід відзначити введення спадкової оренди на землю для селян (А.Я. Полєнова), яка визначила контури подальших ініціатив реформацій (від М. М. Сперанського і Н.С. Мордвінова аж до реформи управління державними селянами П.Д. Кисельова). Її поява ознаменувала пошук виходу з жорсткої формули держави служивого. Модель рішення аграрного питання, запропонована проектом А.Я. Полєнова, — одна з найбільш цілісних і значних в історії країни. Згідно даному проекту, «кожен селянин повинен мати досить землі, для сіяння хліба і пастви худоби і володіти одною спадковим чином так, щоб поміщик ні трохи не мав влади пригноблювати яким-небудь чином, або зовсім ону віднімати» .

При проведенні аграрних реформ в традиційних суспільствах рушійним конфліктом стає протиріччя основної маси землевласників (промовців за збереження існуючого положення) і держави (точніше, освіченій бюрократії), що відстоює курс на модернізацію країни. Даний конфлікт реалізується в проектах аграрних реформ, що послідовно висувалися найбільш далекоглядними представниками правлячої еліти і бюрократії.

У першій половині XIX століття до їх числа відносяться проекти М. М. Сперанського, Е.Ф. Канкріна і особливо П. Д. Кисельова. Ідеї Сперанського слід інтерпретувати в контексті суперечок про кодифікування російських законів. Ця проблема була сформульована ще в проектах Укладних комісій XVIII століття. Але особливу актуальність вона придбала після Французької революції і видання в 1804 році Кодексу Наполеона, що представлявся моделлю для аналогічних спроб в інших країнах Європи. Основна дилема всіх традиційних суспільств дуже чітко формулювалася саме в рамках комісій кодифікувань: чи слідує при зведенні національного права виходити із західних раціональних принципів цивільного права (у основі яких лежали концепції римського права і французького Цивільного кодексу) або слід йти по шляху виявлення і систематизації позитивного права, що діє. Перший з цих підходів був представлений прибічниками школи природного права, другою — німецькою історичною школою. Ці два документи зробили істотний вплив на кодифікування російських законів М. М. Сперанським, визначивши відмінність підходів до вирішення проблеми на двох етапах його діяльності. Звернення до аграрних проектів другої половини XVIII — першої половини XIX століття взагалі показує, що вони не можуть бути інтерпретовані поза широким історичним контекстом, без врахування соціальної структури суспільства, фази соціального конфлікту, в який це аграрне суспільство залучене, і особливо державних структур і резервів.

" Ціна питання", поставленого в проектах, — звільняти селян із землею або без землі. Мислителі, що розглядали питання в рамках правових проектів, взагалі не обговорювали можливість другого варіанту (позначаючи його лише як загрозу) і відразу переходили до аргументованого аналізу реалізації першого варіанту (кількість передаваної землі, форми власності або користування, варіанти викупу, фінансових операцій). В цілому пропонувалися рішення, вже намічені законодавством і звільнення селян, що виражалися у формулі, із землею. Ці тенденції виявилися вже в указах 20 лютого 1803 року про «вольних хліборобів», 2 квітня 1842 року — про «зобов'язаних селян» і 26 травня 1847 року про введення «інвентарів», що обмежували свавілля поміщиків в Південно-західному краю. При всій відмінності в об'ємі прав, наданих законодавством селянам на відведені їм землі, вони виходили з єдиного принципу наділу селян землею в тій або іншій формі. Це дозволяє встановити спадкоємність законодавства і проектів таких мислителів, як Полєнов, Кисельов і Кавелін.

Таким чином починалося поступове звільнення кріпаків із збереженням традиційних форм власності і традиційних громадських інститутів і наділу селян землею протягом тривалого перехідного періоду. Кавеліним був зроблений точний прогноз положення різних соціальних шарів по відношенню до реформи і навіть їх можливої реакції на неї, від різних груп селянства, дворянства і міського населення до чиновництва і придворних сфер. Це дозволило ще в переддень Селянської реформи намітити цілий ряд інших конкретних перетворень, що стали реальністю на подальшому етапі. Звичайно, можна передбачити, що ефективність прогнозу Кавеліна визначалася знанням аналогічних реформ в Центральній і Східній Європі, а також Російській імперії попереднього часу. Але це припущення є лише частковим поясненням, оскільки прийнята концепція селянської реформи в Росії принципово відрізнялася від них. Фактом залишається те, що Кавелін в 1855 році виклав положення реформи, проголошеної Олександром II 19 лютого 1861 року.

Проект Кавеліна був цілісною програмою уникнення аграрної революції в Росії. Він актуалізував тому ті компоненти соціальної реальності, проектування яких в майбутнє дозволяло добитися такого результату.

Звернемо також увагу на проект Цивільного Укладення Російської імперії, розробка якого завершилася до 1904 року). Особлива увага була приділена проблемі правового регулювання традиційних форм земельної власності в нових умовах, а також перехідних форм власності, володіння і користування землею. Дана постановка питання дозволяє по-новому інтерпретувати наукові дискусії даного періоду, зокрема сенс використання ряду категорій римського і західного права для вираження складній реальності поземельних стосунків післяреформеної Росії.

Проект Цивільного Укладення був серйозною ініціативою у напрямі модернізації російського приватного права взагалі і земельного права зокрема. Він був закономірним результатом руху Російської імперії від держави служивого до цивільного суспільства і правової держави, що почався з Великих реформ 1860-х років. Фактично він може розглядатися як найважливіша урядова ініціатива по подоланню правового дуалізму в країні. В результаті дослідження самого проекту, його західних джерел, а також дискусій в правовій і історичній літературі того часу стає можливим здолати однобічне уявлення про причини, по яких дана ініціатива не була реалізована. Зрозуміло, консерватизм дворянства і правлячих кругів зіграв в цьому важливу роль. Мав значення і чинник часу (проект був підготовлений реально на початок революції).

Проблема правового дуалізму, що існувала в Росії з часів Селянської реформи 1861 року і що досягла найвищого розвитку в передреволюційний період в ході столипінських аграрних реформ, визначила динаміку аграрної революції початку ХХ століття, що була прагненням селян реалізувати своє бачення справедливого рішення земельного питання. Це справедливе рішення російські селяни (як і взагалі селяни традиційних аграрних суспільств) убачали в безвідплатному відчуженні всіх земель і їх подальшому перерозподілі між селянськими господарствами відповідно до деякої трудової норми. Фактично ця утопічна модель була абстрактним вираженням порядків селянської общини в масштабах держави. Програма партії соціалістів-революціонерів була найбільш адекватним вираженням цій селянській утопії.

В період світової війни і повернення, що почалося фактично, до натурального господарства дилема була вже інший: вона визначалася співвідношенням не правових, але соціальних і політичних трактувань понять соціалізації і націоналізації. Перше поняття (і проекти, що виражають його) означало створення парцелярних господарств на основі зрівняльно-розподільної системи; друге — перехід до літургійної держави в новій модифікації. Не можна сказати, що проекти соціалізації землі зовсім не зробили жодного впливу на практику. Вони знайшли часткове втілення в двох важливих документах постреволюційного періоду — Основному законі про землю 1918 років і Земельному кодексі РРФСР 1922 роки. Їх реалізації, проте, заважав утопічний і суперечливий характер цих документів, що прагнули поєднати соціальні ідеали аграрної революції (що в принципі не реалізовуються) з практичною ефективністю і заходами раціонального правового контролю. Головною проблемою, що визначила конфлікт двох ліній, стало питання про стягування земельної ренти — на користь селян (що ставали основним суб'єктом права в рамках есерівських проектів) або на користь держави (у подальшому радянському законодавстві). Встановивши умовний характер селянського землекористування (відповідно до абстрактної трудової норми), це законодавство протирічило собі, даючи селянам певний імунітет від втручання держави. Тенденція, що запанувала, до відчуження селянства від землі і створення однорідних колективних господарств під контролем держави не мала потреби і в цих спірних з правової точки зору актах. Умовний характер землекористування був доповнений безумовним контролем за його здійсненням. Право, що декларується, на землю обернулося обов’язком працювати на ній і відсутністю свободи вибору. Концепція державної школи, що пояснювала розвиток російського суспільства як зміну періодів закріпачення і розкріпачення станів державою, сповна працює при поясненні даного феномену.

Наступним значним нововведеним була приватизація землі, яка виражає домінуючу тенденцію пострадянського періоду регулювання аграрних стосунків. Введення приватної власності на землю — гостра проблема, по якій відсутній консенсус в суспільстві, — вирішується шляхом різних моделей інтерпретації відповідних конституційних принципів. Радикальним нововведенням Конституції 1993 року були норми, що регламентують цю сферу правового регулювання. Земля і інші природні ресурси можуть (відповідно до ст. 9, ч.2)" знаходитися в приватній, державній, муніципальній і інших формах власності". Беззастережне закріплення права приватної власності на землю, здавалося, завершує тривалу і виснажливу боротьбу демократичних сил Росії за один з основних принципів свободи, ринкової економіки і правової держави. З часу прийняття Конституції, що закріпила право приватної власності на землю (п. 1. ст.36), і до останнього часу реалізація цієї норми була утруднена відсутністю відповідного правового механізму (передбаченого конституцією федерального закону, що визначає «умови і порядок користування землею»). До цих пір в суспільстві і серед юристів немає єдиної думки з питання про вміст і реалізацію даних конституційних норм. Введення землі в цивільний зворот шляхом конституційного визнання приватної власності на неї зіткнулося з неопрацьованістю законодавства, що забезпечує стійкість даного права і що регламентує його реалізацію (наприклад, продаж, спадкоємство, оренду землі, не говорячи вже про гарантії її раціонального господарського використання).

Навіть із створенням урядової більшості в Думі після виборів 1999 років Земельний кодекс впродовж багатьох місяців залишався головним об'єктом протиріч між комуністами і правою більшістю в нижній палаті, але у результаті був схвалений. Державна дума прийняла Земельний кодекс в остаточному варіанті 28 вересня 2001 року роки після тривалих дебатів і активної протидії лівих фракцій. Конфлікт, що реалізувався в Думі, повинен був отримати своє продовження в Раді Федерації, певна частина якої критично оцінювала Земельний кодекс. Більш того, свою негативну позицію висловили більш за третину регіональних органів законодавчої влади суб'єктів Російської Федерації, що не могло не впливати на позицію представників регіонів в Раді Федерації. Проте, як і у випадку із законом про політичні партії (прийняття якого означало вибивання грунту з-під ніг регіональних еліт), результат голосування виявився абсолютно іншим. Всупереч прогнозам, що робилися, 10 жовтня 2001 року проект Земельного кодексу РФ отримав підтримку більшості Ради Федерації. Президент підписав Федеральний закон «Про введення в дію Земельного кодексу Російської Федерації» 25 жовтня 2001 року. У своєму посланні парламенту президент дав зрозуміти, що питання про землі сільськогосподарського призначення швидше за все також буде вирішений на користь вільного купівлі-продажу (що підтвердилося ухваленням закону про зворот земель сільськогосподарського призначення).

Аграрне питання формується в новий час і пов’язаний з нездатністю основної маси сільського населення перебудувати свою свідомість і економічну поведінку відповідно до швидких змін, викликаних поширенням конкурентних ринкових стосунків на сферу сільськогосподарського виробництва.

2. Економічна концепція формування Всеросійського аграрного ринку

По мірі збирання російських земель в XV-XVI століттях і посилення влади московських князів, а потім царя Івана Грізного все більшу роль починає грати дворянський стан служивого, що став міцною опорою самодержавної влади. За службу государ дарував дворян землями. Разові «дачі» маєтків з часом перетворилися на систему розподілу государевих земель — спочатку на правах умовного володіння. Потім Соборне укладення 1649 років узаконило право спадкоємства маєткових земель нащадками дворян (при збереженні умови служіння государеві) служивих, зрівнявши в правах новоявлених поміщиків з родовитими княжо-боярськими вотчинниками. Укладення 1649 років вважається законодавчим актом остаточного закріпачення селянства. Тепер поміщики отримали право не лише на працю селянина, але і на його майно і особу, причому назавжди. Відмінялися колишні «урочні літа», протягом яких міг проводитися розшук збіглих селян для повернення старим власникам.

Сталий режим особистої залежності украй важко позначився на приватновласницьких кріпаках в XVIII столітті. Так, деякий час дворянство користувалося навіть правому продажі і покупки селян не лише без землі, але і поодинці, без сім'ї. Правда, в 1721 році Петро I видав указ, що забороняє таку практику. Указ Єлизавети 1760 років надав поміщикам право відправляти своїх кріпаків в заслання «за дуже зухвалу провину». За ним послідував указ Катерини II (1767 років), що забороняв кріпакам, під страхом каторги, подавати скарги на своїх власників. Звільнення дворян в 1762 році від обов’язкової державної служби обернуло багато з них до безпосередньої господарської діяльності, що привело до посилення позаекономічного тиску на селян.

На всі ці заходи підштовхував власті що активізувався з другої половини XVIII століття процес товаризации сільського господарства, розвиток зернового ринку. Середній розмір ренти поміщицького господарства, що раніше не перевищував 10 відсотків річних від його ринкової ціни, вже не задовольняв власників. При відсталій системі землекористування (трьохпілля) і примітивній агротехніці підвищення прибутковості могло бути досягнуте в основному збільшенням площ орних земель (багато в чому за рахунок селянських наділів) і інтенсифікацією праці. Зловживання поміщиків, що скорочували селянське заорювання, змусили навіть уряд законодавчо встановити мінімальну норму земельного наділу селянського двору — 10 десятини. Проте на малородючих полях російського Нечорноземелля така норма виявилася практично недосяжною, що і підтвердили сенаторські ревізії 1799−1800 років, проведені в масштабах всієї держави (про них майже забула сучасна історіографія). Донесення сенаторів-ревізорів малювали безрадісну картину: у центральних губерніях в користуванні селян рідко знаходилося більш за двох-трьох десятину. Повсюдно не виконувався і ухвалений закон про триденну (не більш) селянську панщину на користь поміщиків, що забороняв також працювати в дні церковних свят і по воскресіннях.

Ліберальні устремління Олександра I і його молодих сподвижників-реформаторів з найближчого оточення матеріалізувалися в цілому ряду указів, які у результаті виявилися лише напівзаходами. У 1803 році вийшов указ про «вільних хліборобів», що дозволяв поміщикам звільняти кріпаків за викуп із власної волі. У 1808 році послідувала заборона на відкриту торгівлю селянами на ринках, а в 1809 році поміщиків втратило права самовільно засилати їх на каторгу. Незабаром кріпацтво було скасоване в Курляндії, Ліфляндії і Естляндії - територіях з особливим правовим статусом і управлінням.

Тим часом недолік в проектах звільнення селян не відчувалося — на відміну від політичної волі. Один з них розробляв в 1808—1810 роках навіть військовий міністр А.А. Аракчєєв, за яким закріпилася слава реакціонера і засновника солдатських військових поселень, заснованих на паличній дисципліні.

Зі всіх заходів реальне значення мало лише звільнення державних селян в ході реформи графа П. Д. Кисельова (1837), на яку уряд дивився як на прообраз майбутнього звільнення всіх селян. Проте реформа не змогла зняти соціальної напруги. Необхідність швидкої відміни кріпака права і рішення аграрного питання виразно усвідомлювалася всіма включаючи консервативно налагоджену частину урядового блоку. Перемогло думку про необхідність ретельної підготовки реформи. Підготовчий етап зайняв близько чотирьох років.

Царським Маніфестом від 19 лютого 1861 року було оголошено про ліквідацію кріпосного права. Згідно Положенню про звільнення селян, вони отримували особисту свободу і організовувалися в сільські суспільства на основі початків самоврядності, що вводилися, на кшталт тих, що вже були введені для державних селян. Ціна свободи виявилася висока, оскільки включала вартість землі, віднесеної до поміщицької власності. Її селяни зобов’язалися викупляти у своїх колишніх господарів за допомогою держави (воно надавало позики під відсотки, з розстрочкою виплат на 49 років). Поміщики прагнули зберегти за собою кращі землі. Тому процес виділення селянських наділів протікав вельми хворобливо, незрідка переростаючи у відкриті зіткнення, особливо в центральних губерніях, де відчувався брак сільгоспугідь.

В умовах відносний процесів капіталізації поміщицької землі і залучення її, що швидко протікали з 1870-х років, в ринковий зворот ціни на землю також стали зростати. Якщо в середині 1900;х років ціна однієї десятини (1,09 гектара) складала в середньому по Росії 12 рублів 69 копійок, то протягом подальших п’яти років середня ціна виросла до 66 рублів 13 копійок (у Херсонській губернії - 124 рублів, Полтавською — 125, Курською — 130, Московською — 150). Величезних розмірів досягла сумарна застава поміщицьких маєтків для здобуття грошових позик. Селянські громадські землі по суті знаходилися поза цим зворотом.

Серцевиною задуманої урядом нової аграрної реформи стала ліквідація громадського землеволодіння. Реформі, здійсненій під керівництвом прем'єр-міністра П.А. Столипіна, передувала ретельна підготовка. З 1894 року в Міністерстві внутрішніх справ почалася робота по тому, що передивляється селянського законодавства. З 1902 року ця робота була передана спеціально створеній «редакційній комісії» при МВС. Тоді ж було утворено Особливу нараду про потреби сільськогосподарської промисловості під головуванням С.Ю. Вітте. До його структури увійшло 618 місцевих комітетів, що об'єднували близько 12 тисяч членів. У 1905 році замість нього створюється Особлива нарада про заходи по зміцненню селянського землеволодіння. У тому ж році заснований Комітет із земельних справ для керівництва землеустроєм селян, переселенською справою. Величезне значення мала діяльність утвореного ще в 1882 році Селянського поземельного банку, що надав заможним шарам селянства кредити для придбання землі на самих пільгових умовах (за роки реформи їм було виділено біля одного мільярда рублів для придбання 9,1 мільйона десятини землі).

За різними даними, до початку 1916 років на території Європейської Росії оголосили про вихід з общин від 2 мільйонів 478 тисяч чоловік до 2 мільйонів 755 тисяч. При цьому лише 26 відсотків тих, що виділилися отримали на цю відразу згоду селянських суспільств, останнім довелося вдатися до допомоги земських начальників.

Реформа в основному торкнулася селянських земель, общин, що знаходилися усередині, практично не торкнувшись маєтків крупних землевласників. Складовою частиною реформи було переселення селян з центральних районів, де землі хронічно не вистачало. За 1906;1914 роки лише до Сибіру переселилося 3,3 мільйона чоловік (для порівняння: у 1883−1905 роках — 1,6 мільйона чоловік). Виробництво зерна в 1907;1913 роках збільшилося в порівнянні з 1900;1906 роками з 26,7 до 30,5 мільйонів пудів, або на 14,2 відсотка. Зростання врожайності зернових склав 107 відсотків для іржі, 111,7 відсотка — для пшениці, 106,6 відсотка — для вівса і 133,7 процента-для ячменю.

Столипінська реформа була перервана Першою світовою війною.

Рубежем став 1917 рік, за яким аграрні перетворення пішли зовсім по іншій дорозі. Декрет про землю 1917 років фактично націоналізував землю. Всі селяни, включаючи тих, хто за роки Столипінської реформи став її власником, оголошувалися земельними користувачами. Це стосувалося навіть садибної землі селянського двору. Раніше община не включала її до складу своїх володінь. Вона залишалася у власності селян і передавалася по спадку. Прийнятий в січні 1918 року на III Всеросійському з'їзді Порад декрет «Про соціалізацію землі» підтвердив принципове вирішення попереднього законодавчого акту.

Відроджена селянська община почала зрівняльний перерозподіл землі. В результаті розділу крупних володінь кожна селянська сім'я отримала в середньому по два гектари придатної для обробки землі (близько 0,5 гектара на одного дорослого члена сім'ї). Дроблення наділів привело до їх збільшення до 24 мільйонів проти 16 мільйонів в 1914 році. Слідством стало зникнення крупних землевласників і ослабіння шаруючи заможних селян, що поставляли до війни 70 відсотків товарного зерна.

Низькі державні закупівельні ціни на зерно і дефіцит промислових товарів, раніше всього необхідного сільськогосподарського устаткування (у 1926;1927 роках 40 відсотків орних знарядь складали дерев’яні сохи), робили товарний обмін між містом і селом украй невигідним для селян, підсилювали замкнутість їх господарств, вимушуючи обмежуватися виробництвом сільгосппродукції лише для власного вжитку.

Провал заготівельних компаній (у 1926/27 роках куплене 10,6 мільйона тонн зерна, в 1927/28 роках-10,1 мільйона, в 1928/29 роках — 9,4 мільйона) влади віднесли на рахунок ворожого відношення кулаків, хоча насправді незадоволеність виражала все селянство.

Примусове вилучення сільськогосподарської продукції (наприклад, в 1935 році доля вилученого склала 45 відсотків, збільшившись в три рази в порівнянні з 1928 роком) відбувалося на тлі падіння зернового виробництва: при збільшенні посівних площ воно впало на 15 відсотків від рівня 1928 років, а продукція тваринництва — майже на 40 відсотків. Навіть при посередніх і низьких урожаях в колгоспів вилучалося не менше 30 відсотків продукції (а у декотрих до 80 відсотків), що загрожувало порушити виробничий цикл. У 1931 році сільгоспи України були залишені майже повністю без кормів і насіння (з 69 мільйонів тонн зерна реквізоване 22,8 мільйона тонн). Слідством став небувалий голод. Під час його загинуло від чотирьох до п’яти мільйонів чоловік. Позбавлена всіх прав, ініціативи і самостійності колгоспне село виявилося приреченим на застій і занепад протягом багатьох років.

Після смерті І.В. Сталіна нове керівництво СРСР визнало положення в сільському господарстві близьким до катастрофічного. Не подумуючи про реформування основ колгоспних буд, держава узяла курс на підвищення матеріальної зацікавленості колгоспників в результатах своєї праці при ослабінні важелів адміністративного тиску і освоєння нових родючих земель (при низькому рівні виробництва мінеральних добрив неможливо було вирішити проблему підвищення врожайності наявних угідь).

Державні закупівельні ціни на зерно були підвищені на 50 відсотків, в два рази — на молоко і масло, в 5,5 разу — на м’ясо. При цьому зменшилися обов’язкові постачання з боку колгоспів, знизилися податки з присадибних ділянок і з продажів на вільному ринку, а з самих колгоспів списувалися колишні борги. У виконання вирішення лютневого пленуму ЦК КПРС 1954 роки про освоєння цілинних і покладів земель Північного Казахстану, Сибіру, Алтая і Південного Уралу протягом трьох років було розорано 37 мільйонів гектарів нових земель, що склало 30 відсотків всіх оброблюваних земель СРСР. На долю цілинного хліба в рекордному урожаї зернових 1956 років (125 мільйонів тонн) припало 50 відсотків.

Висновки

Аграрно-правова доктрина, що відвіку склалася в Росії, зводиться до того, що держава само відповідає за організацію сільськогосподарського виробництва і тому поступає з селянами так, як йому заманеться. Таку доктрину необхідно замінити концепцією незалежного ведення аграрного виробництва, де сільський трудівник є вільним товаровиробником, а держава створює і гарантує йому відповідні умови. Основним сільськогосподарським товаровиробником є селянин або об'єднання, створені з його достовірно добровільною участю, а держава виступає гарантом в забезпеченні селянинові свободи в реалізації його прав і інтересів. Іншими словами, держава повинна формувати свою аграрну політику, виходячи з об'єктивних потреб обслуговування інтересів трудівника села, і через такий важіль забезпечувати країну продовольством. Вихід до такого підходу складає суть наукової концепції проведення сучасних аграрних перетворень в Російській Федерації.

Головна причина кризисного стану аграрної економіки в історії Росії зводиться до відсутності наукової правової концепції. Сьогодні в Росії називаються різні причини кризисного положення сільського господарства. Не заперечуючи багатьох з них, дисертант вважає, що в Росії, перш за все, потрібно здолати відсутність наукової концепції, про яку було сказано в попередньому виводі. Тому, кажучи про причини кризи аграрного сектора, що підлягають усуненню, потрібно починати з головної причини, потім про нав’язану сільському господарству в 1930 році системи колгоспів і радгоспів, про сучасну реформу, що хаотично проводиться, і так далі

Спільне ведення земельного законодавства Російської Федерації і її суб'єктів, визначене в ст. 72 Конституції РФ, деякі суб'єкти тлумачили так, що поставили своє земельне законодавство вище федерального. Ряд суб'єктів (Башкортостан, Марій Ел, Дагестан та інші) не прийняли інституту приватної власності на землю і визначили в своєму законодавстві (Республіка Башкортостан), що можливості надання і визначення розміру земельної ділянки вирішуються місцевою адміністрацією. В результаті навіть дієздатні (міцні) фермерські господарства не забезпечені достатньою кількістю землі.

Чинне земельне і аграрне законодавство Російської Федерації продовжує порушувати конституційні і цивільні права суб'єктів сільськогосподарської діяльності. Відомо, що відповідно до Конституції РФ цивільне законодавство знаходиться у веденні Російської Федерації (ст. 2 ГК РФ). Інститут приватної власності на землю закріплений як в Конституції Російської Федерації, так і в Цивільному кодексі РФ і повинен діяти на всій території Росії. Проте, не дивлячись на це, суб'єкти Російської Федерації, незаконно відносячи питання про приватну власність на землю у власне ведення, своїм законодавством незрідка зазіхають на конституційні права російських громадян.

З врахуванням перехідного характеру російських аграрних реформ не можна ігнорувати роль і значення відношення селян, що історично склалося, до особистого подвір'я. Сьогодні особисті підсобні господарства виробляють значну частину сільськогосподарської продукції. Російська держава повинна розробити особливу політику, що всемірно підтримує нині існуючі особисті підсобні господарства громадян аж до тих пір, поки не буде повністю реалізована основна концепція правового регулювання сучасних російських аграрних реформ і не буде забезпечено формування вільного аграрного товаровиробника.

Земельне і аграрне реформування повинне проводитися поступово і послідовно відповідно до основної концепції правового регулювання і реформування села. Не повинна також нав’язуватися державна воля по створенню нових організаційних форм, з штучним руйнуванням старих. У сільському господарстві нововведення повинні з’являтися природним чином, а державою мають бути створені умови для їх реалізації.

Література

1. Вебер М. Аграрная история Древнего мира / Под ред.Д. Петрушевского. М.: Канон-пресс, 2001

2. Медушевский А. Н. Утверждение абсолютизма в России. М.: Текст, 1994

3. Щербатов М. М. О неудобстве в России дать свободу крестьянам. СПб., 1873

4. Карамзин Н. М. Записка о Древней и Новой России. М.: Мысль, 1989

5. Проект Н. И. Панина о фундаментальных государственных законах // Конституционные проекты в России. М.: РАН, 2000

6. Столыпин П. А. Нам нужна Великая Россия: Полное собрание речей в Государственной Думе и Государственном Совете. 1906;1911. М.: Наука, 1991

7. Собственность на землю в России: история и современность. М.: РОССПЭН, 2002