Вступ. 
Соціальна політика держави очима робітників і селян

Одним з найважливіших питань, в якому передовсім має визначитися держава, є соціальна політика. Соціальна политика — це система заходів, спрямованих на здійснення соціальних програм, підтримка належного життєвого рівня, забезпечення зайнятості, підтримка галузей соціальної та культурної сфер, запобігання соціальним конфліктам. Стан життя людей, їхнє матеріально-побутове становище, рівень надання послуг і гарантії держави відображають рівень економіки та пріоритети держави.

Матеріально-побутове забезпечення робітників

Починаючи від червня 1945 р., здолавши нацизм та пройшовши задля цього пів-Європи, радянські солдати масово повертались додому. Сотні тисяч пересічних громадян везли до всіх частин Радянського Союзу досвід того, як живуть люди поза межами СРСР, і, хоча б підсвідомо, мусили співставляти тамтешній побут зі своїм. Вони були певні, що найгірше в їхньому житті вже в минулому, попереду — побудова нового щасливого майбутнього.

Україна, зруйнована внаслідок воєнних дій і окупації, украй важко переходила до мирного життя. Ще в перші тижні війни, коли на схід СРСР усіма силами евакуювали виробничі потужності, з республіки було вивезено все, що можливо; після закінчення війни реевакуація не передбачалася. Те, що не можна було вивезти, під час відступу радянських військ за вказівкою партійних органів мінувалося і нищилося, незрідка всупереч протестам кинутих напризволяще людей. Відтак, в Україні вціліли лише 19% від довоєнної кількості промислових підприємств. За рішеннями райкомів компартії з метою створення ускладнень німецькій окупаційній владі нищилася колгоспна худоба, спалювалися комори зі збіжжям. У свою чергу нацисти знищили 4 497 000 мешканців УРСР, 2 300 000 вивезли для рабської праці до Німеччини. Тим, хто вижив, бракувало всього — харчів, одягу, предметів першої необхідності, зрештою, елементарного житла. Руїною і згарищем стали 714 міст і селищ міського типу та понад 28 тис. сіл, 16,5 тис. промислових підприємств, 18 тис. лікувальних установ.

За цих умов, вочевидь, насамперед слід було покращити матеріальнопобутові умови народу. Однак плани партії були іншими. У той час, як Звільнення військових здійснювалося кількома етапами на основі закону про демобілізацію, ухваленого ХІІ сесією Верховної Ради СРСР 23 червня 1945 р.

Європа, що була менш зруйнована війною і мала більший потенціал, не приховувала проблем у харчовій, житловій галузях, легкій промисловості тощо, Радянський Союз уже в перші повоєнні роки на весь світ виголошував про досягнення у відбудові економіки та покращенні матеріального добробуту населення. Водночас усередині країни поширювалося залякування воєнною загрозою з боку капіталістичного оточення, людям втокмачувалося необхідність підсилення обороноздатності. Тож першочерговим завданням ставала розбудова важкої (насправді - військової) промисловості; передових науковців та інженерів було залучено до створення атомної бомби та її носіїв.

Про державні пріоритети свідчить четвертий п’ятирічний план відбудови й розвитку народного господарства СРСР на 1946;1950 рр. Доповідаючи у Верховній Раді СРСР у березні 1946 року про п’ятирічку, М. Вознесенський підкреслив, що вона передбачає озброєння Червоної Армії найновішою зброєю та що «досліди над атомною енергією будуть посилені», бо, мовляв, «капіталізм готується до нової агресії СРСР». Отже, планувалося не задоволення нагальних потреб населення, що трималося в «чорному тілі», а нарощування військово-поліцейської міці держави.

Для підйому важкої промисловості потрібні були кваліфіковані робітничі кадри. На розв’язання цієї проблеми були спрямовані постанови РНК УРСР і ЦК КП (б)У від 12 вересня 1945 р. «Про призов молоді до шкіл ФЗН, ремісничих та залізничних училищ» та від 16 лютого 1945 р. «Про підготовку кадрів масових професій». Насправді, під приводом виховання і навчання було узаконене широкомасштабне застосування дитячої праці, оскільки учні ФЗН масово використовувались як дешева робоча сила. Містами і селами УРСР розгорнулася активна агітація серед молоді йти до шкіл фабрично-заводського навчання. Було видруковано мільйони кольорових оголошень і закликів, випущено 35 тис. листівок, тисячі фотогазет й іншої агітаційної літератури. Областям спустили плани призову, наголошуючи, що він є добровільним. В областях призначалися комісії з набору міської та сільської молоді. У Кіровоградській області, наприклад, було призвано і відправлено до Дніпропетровської області 1200 осіб. Проте за умови добровільності плани не виконувались. Так, у Чернівецькій області на 26 жовтня 1945 р. план було виконано лише на 54%, але після вжиття додаткових заходів вже на 1 грудня план виявився виконаним повністю. Додаткові заходи полягали в тому, що, коли добровольців не вистачало, то підлітків забирали примусово⁷⁰⁹. Ось лист одного з юнаків, які чекали на відправку на «добровільні» роботи: «Ми побачили на вулиці наших матерів, які голосно плакали, умоляючи, щоб нас випустили хоч переодягтись, але міліція почала їх відганяти, нас же заставили, загрожуючи зброєю, порозписуватись, що ми їдемо добровільно в школу ФЗО. А в ночі підійшла машина і нас, як бандитів, погрузили і вивезли. А так як це все не відповідає порядку і закону то я з багатьма товаришами повтікали додому. Нас це все дуже обурює, тільки німці в Німеччину так ловили, а ми ховались та тільки то ж були наші вороги. Тепер же нас заставляють знов тікати і ховатись тому, що беруть без всякого порядку. Я не в силах більше писать гнів за свою і товарищів образу і зневажливе становище не дає мені писать. Я прошу міністерство відповісти на моє пісьмо, а також розглянути таке нелюдське ставлення правлячих органів до нас» .

Призови молоді стали щорічними. 1948 р. на роботу у вугільну та будівельну галузі України було мобілізовано 244 тис. підлітків, яких навчали в 110 промислових школах. 1949 р. план прийому складав 67 720 юнаків і дівчат віком від 16 до 20 років⁷¹². Але нерідко це були діти віком 14−16 років, що їх відривали від дому, вивозили в інші області. Мешкали вони в гуртожитках, де було холодно, бракувало меблів, одягу, взуття, білизни та інших необхідних речей. Наприклад, на Вінничині в Казатинському залізничному училищі № 2 на ліжках спали по двоє. Й самі училища області були у жалюгідному стані: не ремонтовані з довоєнних часів, не обладнані потрібним устаткуванням, інструментами. З цієї причини ремісничі училища в м. Кам’янці-Подільському довелося взагалі зачинити. Станом на листопад 1945 р. в області залишилося всього 3 школи ФЗН і 1 ремісниче училище, що спричинило закриття обласного управління трудових резервів. В Одеській області для забезпечення учнів бракувало 150 столів, 84 тумбочки, 172 шафи, 582 табурети, а також 1921 брюк, 1221 спідниць, 3498 кашкетів, 2180 матрасів та інших речей⁷¹³. І таких прикладів безліч. Чи ж дивно, що внаслідок жахливих матеріальнопобутових умов дезертирство з училищ стало повсякденним явищем? 30 квітня 1945 р. ЦК КП (б)У прийняв постанову «Про заходи щодо закріплення і збереження контингентів учнів ремісничих, залізничних училищ і шкіл ФЗН УРСР». Але вона нічого не змінила. Це стає очевидним з сотень листів, що їх відсилали додому учні ФЗУ з міст Дніпропетровська і Сталіна, а співробітники НКДБ УРСР вилучали, перлюстуючи пошту, наприклад, навесні 1946 р.: «Если бы вы знали, как мы страдаем с питанием. Хлеба дают по 700 грамм, а приварок очень плохой и мало, мы не наедаемся. Дают тарелку борща, ложку картошки или каши, вот это и все. Если бы была макуха, я и ее бы грызла бы» (м. Дніпропетровськ, ФЗУ № 22); «Как мы праздновали Новый год? Сидели голодные и плакали. Сегодня в столовой дали суп как зеркало и 200 грамм хлеба» (м. Кривий Ріг, ФЗУ № 48); «Дают три раза в день капусту пареную или квашеную и русские щи из мерзлой капусты. Ваня, когда тебя будут посылать в ФЗО, не ходи, потому что пропадешь… Я часто хожу воровать сырую капусту и с такой жадностью ее кушаю» (м. Краматорськ, ФЗУ № 38); «…пишу тебе письмо и кушаю сырой бурак. Вот так нас, дорогая мама, кормят. Даже сырых бураков не хватает. Бросаются в драку за кусок бурака. Дорогая мама, не желаю своему врагу попадать сюда на голод…» (м. Краматорськ, ФЗУ № 110)⁷¹⁴. Після кількамісячного виробничого вишколу підлітків направляли на виробництво, де вони мусили працювати нарівні з дорослими робітниками. Так масово використовували примусову дитячу працю.

У злиднях скніли й дорослі працівники, що їх мобілізовували на заводи і фабрики. Проте в звітах парткомів важко знайти бодай-які негативні відомості. Так, Харківський обком звітував ЦК ВКП (б) про належні умови, створені на заводах для робітників. Але вилучена цензурою НКДБ УРСР лише з 1 до 10 січня 1945 р. кореспонденція робітників заводів області свідчила зовсім про інше: «…Работаю на 75 заводе, жить нам здесь тяжело. В общежитии холодно, свет бывает редко, стирать белье негде. Питаемся в столовой — один раз в день, денег получаем 70−80 рублей в месяц. Не знаю, смогу ли я пережить это тяжелое время»; «… 25 дней прошло, как меня мобилизовали из дома, до сегодняшнего дня я еще не разу не раздевался, не разувался, белье грязное, появилась вшивость от длительного ношения грязной одежды. В бане были еще в Днепропетровске. Ради праздника рад бы съесть буряк, но и его нет. Переносишь и голод, и холод. Если я выдержу, то еще поживу, а в таких условиях можно ни за что погибнуть.» (ХЕМЗ, РЗС); «. Я живу так, что можно с ума сойти. Денег зарабатываю в месяц 300 рублей, а чтобы прожить день нужно 100 рублей» (ХТЗ); «…живу плохо, декаду буду жить без хлеба, покупала сапоги и продала карточку за декаду. Сейчас без хлеба и без денег. Носить ничего нет, ни обуви, ни одежды. Я не знаю или повеситься или отравиться. Больше нечего ждать и не откуда. Сдавала три раза кровь по 450 грамм и сейчас чувствую себя плохо. Здоровье слабое. Вот такая моя жизнь» (завод № 75); «. от такой жизни мы бы уж и сами рады умереть, мы уже скоро с ума сойдем. Приходим с работы, дома холодно, наплачемся и спать ляжем, а есть хочется, ведь кроме капусты нам ничего не дают» .

На будівництві Каховської ГЕС десятки тисяч людей, переважно з села, використовували як звичайну тяглову силу, частину з них нашвидкоруч навчали на теслярів, штукатурів, котельничих тощо. Селянам на будівництві виплачували мінімальні гроші, лише на харчі, остаточні розрахунки з ними, начебто, мали проводити їхні колгоспи, хоча гідровузол будувала держава. Багатьох працівників привозили із Західної України. Там також при мобілізації не покладалися на добровільність. Наприклад, 9 червня 1946 р. за дорученням секретаря КП (б)У Дубленського району Дрогобицької області Чорномороза була створена мобілізаційна комісія з 15 осіб для набору робочої сили. Озброєні автоматами ці люди оточили сільську церкву під час богослужіння. Налякані люди стали розбігатися. Автоматчики відкрили по них вогонь. Стрілянина тривала близько півгодини. Зрештою, 90 людей здалися, з яких комісія відібрала 27. До мобілізованих потрапили мати трьох дітей А. Шрамко, інвалід Вітчизняної війни ІІ групи Шрамко, інвалід зі зламаною рукою Грін, Іван Нидак (63 роки) та інші непрацездатні мешканці села. Під час «операції» голова сільради Кондур висловив сумнів щодо законності таких дій, за що був побитий співробітником МВС. У Добромільському районі тієї ж області 3 червня 1946 р. за вказівкою секретаря обкому КП (б)У Козакова було зорганізовано облавумобілізацію за участю співробітників міліції. Озброєні «вербувальники» обходили хати селян і примусово забирали людей⁷¹⁶.

Прибулі до праці мешкали в бараках цілими родинами, харчувалися з «одного котьолка» і жили в жахливих умовах — копання каналів велося і взимку. 1951 р. навіть «Известия»⁷¹⁷ писали про безлад на каховському будівництві: для прибулих на роботу не вистачає навіть бараків, у річковому порту не встигають розвантажувати пароплави з людьми і вони кілька днів чекають черги, а запорізький відділ Сталінської залізниці дає для будівництва потяги і вагони в такому стані, що вони непридатні не те, що для перевезення людей — до пересування взагалі. За відсутності мінімальних побутових умов на будівництві секретар Херсонського обкому КП (б)У Онищенко писав: «…для спорудження гідровузла та каналів потрібна буде ще велика кількість робочої сили», відтак закликав партійних керівників «посилити пропаганду для мобілізування мас на трудові подвиги»⁷¹⁸.

21 червня 1945 р. РНК СРСР прийняв постанову «Про перехід робочих, інженерно-технічних робітників і службовців підприємств на нормований робочий день». Заводи і фабрики мали перейти на 8-годинний робочий день, скасовувалися понадурочні роботи, відновлювалися чергові та додаткові відпустки. Але через незабезпеченість робочою силою більшість будівельних організацій Ворошиловградської, Запорізької, Сталінської та інших областей України залишили 10-годинний робочий день. Так, відбудова ДніпроГЕСу була забезпечена будівельниками на 70% і нестача дедалі збільшувалася. На Запоріжбуді, відповідно до наказу НКВС, військовополоненим і репатрійованим скоротили робочий день до 10 годин, то ж й вільнонаймані мали працювати також 10 годин. Через нестачу кваліфікованих робітників на деяких заводах переходили на нормований день тільки окремі цехи. Так, на Макіївському металургійному заводі на 8- годинний робочий день переведено тільки основні цехи (доменний, прокатний, мартенівський). На Єнакіївському металургійному заводі із загальної кількості 7657 робітників 478 чоловік мали працювати по 10−11 годин. З тієї ж причини не переводилися на нормований робочий день підприємства хімічної промисловості Сталінської області⁷¹⁹.

Як бачимо, постанова РНК СРСР тривалий час не виконувалась. Тисячі робітників продовжували за тяжких матеріально-побутових умов працювати впродовж 10-годин на день. Основною ж причиною була невідповідність плану наявним трудовим ресурсам і нехтування звичайними людьми.

Неймовірно важкі умови праці та жалюгідний рівень життя були характерними для Донбасу. Про це свідчать, приміром, листи шахтарів, вилучені цензурою. Так, з 18 квітня до 10 травня 1947 р. зареєстровано 875 негативних листів робітників, мобілізованих до вугільної промисловості Сталінської області. Наведемо кілька витягів: «…Я хочу отсюда уехать. Надоело мне быть подземным кротом и ни за что работать. Я не имею возможности не только купить себе что-нибудь из одежды, а даже не могу прокормить сам себя. Забойщики пухлые, нет сил работать дальше, ибо это убийство» (Сухоносов С. Горлівський р-н, шахта «Алєксандровська-Захід»). «…Жизнь моя очень тяжелая, в магазине продукты по карточкам не дают, хлеб тоже иногда по 2−3 дня не дают. Есть уже пухлые люди, местные жители выезжают кто куда. Многие ребята наши уехали, но их ловят и отдают под суд. Я не знаю, что мне делать, каждый день недоедаю, а норму выработки требуют. Если норму не выполнишь, весь день не входит в заработок и я решил лучше не жить на белом свете, чем так мучиться» (Г орлівський р-н, шахта «Кондратьєвська»). «…Тяжело переносить время и неизвестно, когда же будет нормальная жизнь, чтобы человек мог жить как человек и как живут люди за границей. Сколько я прошел государств, но нигде не живут так плохо, как у нас. Заработки у нас очень плохие и рабочие отсюда разбегаются по домам, оставляя все, даже документы» (О.О. Гоненко, м. Горлівка, шахта «Кочегарка»). «…Черт с ней с этой жизнью проклятой, может конец скоро будет. Уж подохнуть бы, не мешаться среди людей — так все надоело. Главное, просвета никакого не видно» (Т.О. Вітюкіна, м. Сталіно). «…Сейчас я работаю в г. Сталино на шахте, живем, как вольные, но такая воля хуже неволи. Платят так, что не хватает на скудное питание, а на стороне нигде не заработаешь. На моих глазах много товарищей уже богу душу отдали — картина страшная, очень много ребят разбежалось, многих судят за кражу. Я сйчас совершенно не имею совести, могу хлеб из рук вырвать, и больше мне ничего не надо, а сколько нас здесь таких несчастных. … Вот пришло время. Я всех ненавижу и меня боятся люди». (Бянкін, м. Сталіно, шахта «Смолянка»). «…Жизнь очень плохая, я сильно слаб, а заработка совсем нет. Выплачивают 200−250 рублей в месяц, да из этой зарплаты высчитывают квартирные, заем, подоходный налог и за бездетность и в результате получать нечего, а еще остаешься должен в контору» (С.В. Клімов, м. Сталіно, шахта № 15-біс). «…Я стал худой, как тень, от голода ноги пухнут, даже больно ходить. Страшно на себя смотреть, остались кости и кожа. Вообще сейчас у меня наступает такое состояние, какое было в плену. Вспоминаю плен и сравниваю с этой жизнью. Просил расчет — отказали, теперь не знаю какими судьбами вырваться отсюда. Я хочу бежать куда глаза глядят, а поймают — пусть судят, умру в тюрьме, но не от голода на свободе» (Рудніченко, м. Сталіно, шахта «Смоленка»). «…Я сейчас работаю в шахте. Работа моя тяжелая, а питание очень плохое, так что идешь с работы, а в глазах темно, как было в плену. Некоторых рабочих у нас рассчитывают, но это тех рабочих, которые уже совсем опухли и к труду не способны. Этих рабочих из общежития выгнали, так как на работу они не ходят, вот они и валяются в бане и где попало. А здоровому человеку можно рассчитаться только при условии, если у него есть 1000 или 1500 рублей. В общем за деньги можно рассчитаться очень быстро, но денег сейчас у меня нет и достать их негде» (Н.С. Дядечко, Горлівський р-н, шахта ім.Калініна)⁷²⁰.

Навіть під час війни люди не переставали бути людьми, але повоєнну відбудову пережити, виявилось, важче. Незважаючи ні на що, важка промисловість та енергетика, що її живить, мали бути забезпечені робочою силою. У січні 1947 р. вийшов указ Президії Верховної Ради СРСР «Про дострокове звільнення ув’язнених і передачу їх для роботи на підприємствах у промисловість». 18 559 осіб з них було направлено у вугільну галузь⁷²¹.

Як свідчить співставлення епістолярної спадщини українських робітників та дій державних органів у повоєнні роки, за рахунок нелюдських умов праці робітників та інженерних працівників суттєво здешевлювалося нарощування потужностей важкої промисловості, зокрема, металургійної та вугледобувної галузей, а також енергетики. Ретроспективний погляд підтверджує, що люди здійснили, фактично, неможливе, але мова має йти не лише про їхній трудовий героїзм, оспіваний радянською пропагандою, але й про відверте нехтування радянською верхівкою народу, яким вони на словах опікувалися.

У перші повоєнні роки в містах зберігалося введене за часів війни нормоване карткове забезпечення продуктами і промисловими товарами першої необхідності за державними цінами. Водночас від 1944 р. діяла державна відкрита (комерційна) торгівля за підвищеними цінами.

Серйозні недоліки були в торгівельній мережі, що обслуговувала шахти Донбасу. Скрізь у містах і районах не вистачало приміщень для крамниць, складів. Через це за крамницями закріплювалося для обслуговування надто багато людей, що спричинювало черги. Нерідко крамниці були надто віддалені від помешкань шахтарів. Так, крамниця шахти № 3 «Кочегарка» знаходилася на відстані близько 4 км від неї. У магазинах здебільшого не зважали на режим роботи покупців. Наприклад, крамниця шахти «Софія» працювала з 7⁰⁰ до 15³⁰, і робітники першої зміни не могли купувати хліб, ідучи з роботи. Не було належного контролю за розподілом промислових товарів, що призводило до сваволі при їх видачі. Так, у крамниці № 17 шахти № 29 завідуючий розпоряджався видачею нормованих товарів як заманеться, без талонів, карток та списків. Якість продуктів харчування і промислових товарів зазвичай ніхто не перевіряв. Люди звиклися з недоваженням та обрахуванням.

Побутового обслуговування робітників практично не існувало. На більшості шахт не було кравецьких та взуттєвих майстерень, а там, де побутові підприємства були, в них бракувало матеріалів для пошиття і ремонту одягу та взуття. Тож робітники мусили їх купувати на базарі. Натомість, майстерні брали замовлення у людей, які до шахт не мали відношення. У майстерні на шахті «Софія» з 98 замовлень, виконаних у другому кварталі 1947 р. з матеріалу замовника, тільки два зробили для робітників шахти. На всіх шахтах не вистачало спецодягу. Ремонт і прання спецодягу або зовсім не робилися, або робилися частково, що сприяло поширенню вошивості. Не ліпшим положення було і з лазнями. З 320 шахт комбінатів «Сталінвугілля» та «Артемвугілля» лазні були лише на 164. Особливо кепські справи були з жіночими лазнями. Із зазначених 164 лазень тільки в 30 були жіночі відділення⁷²².

Не кращі умови склалися з питною водою, яку постачали всього 3−4 години на добу, переважно вночі. Флягами для води людей, що працювали на підземних роботах, було забезпечено тільки на 7−10%. На вулицях і подвір'ях робітничих селищ було брудно, навкруги виднілися звалища сміття, була відсутня каналізація. Поширювалися відповідні захворювання. У березні 1946 р. серед шахтарів було зареєстровано 25 випадків дизентерії, у квітні - 43, у травні - 65; у березні 1947 р. було 150 випадків, у квітні - 236, у травні - 337⁷²³.

Украй незадовільним було забезпечення робітників житлом — на одного шахтаря у середньому припадало 1−1,5 квадратних метри. Особливо бідували сім'ї щойноприбулих. Так, у І півріччі 1947 р. план введення в експлуатацію житла на комбінаті «Сталінвугілля», занижений стосовно справжніх потреб, становив 112 800 кв. метрів, але й він був виконаний тільки на 35%. Не заохочувалося індивідуальне будівництво: із 1862 забудовників, яким виділено ділянки в 1947 р., фінансову допомогу одержали тільки 67, що становило 3,2% від потрібного⁷²⁴.

Зарплатня на шахтах не відповідала витратам на працю провідних професій. Так, на шахті № 3 «Кочегарка» в травні 1947 р. заробіток вибиральника породи складав 791 крб., слюсаря в шахті - 850 крб., а такого ж слюсаря на поверхні - 1035 крб., лісопостачальника — 1200 крб., робітника ремонтного відділу — 1210 крб.⁷²⁵. Не виконувалася постанова РНК СРСР від 1 жовтня 1944 р. про зниження норми виробітку для жінок на 30% і збільшення націнок на 43%, що вирівнювало заробіток жінок і чоловіків при виконанні однакового обсягу праці.

Таке байдуже ставлення до умов праці та матеріально-побутового стану робітників спричиняло масові звільнення або втечі. Так, з 1 січня до 1 липня 1947 р. до трестів «Сталінвугілля», «Макеєвугілля», «Будановугілля», «Рутчанковугілля» прибули 13 009 робітників, а залишили роботу 9996 осіб, у тому числі самостійно покинули працю 4263. 73% з кількості вибувших складали робітники, які одержували низьку зарплатню⁷²⁶.

Становище робітників ілюструє лист українця з Шепетівки, який у 1951 р. перебрався з України на Захід: «Звичайний робітник в СССР заробляє тепер коло 900 рублів. Цифра велика, а користи мало, бо ціни в Україні тепер дуже високі. Фунт масла коштує 40 рублів, фунт ковбаси 38 рублів, фунт солонини до 50 рублів, фунт м’яса з худоби 23 рублі, а свиняче, овече, куряче і т.п. 28 рублів. Фунт крупи 20^ рублів, фунт гарної муки 18 рублів і вище, фунт капусти 3 рублі. М’ясо їдять тільки партійні комуністи і всякі начальники та директори, які заробляють багато грошей (начальник магазину, наприклад, 5000 рублів). Звичайні робітники в комуністичнім раю їдять тільки картоплю з сухим хлібом, а працюють дуже тяжко. Інтелігенція одержує місячно 2000;3000 рублів і також не опливає в гараздах. Совецькі газети пишуть багато, що в західних країнах панує нерівність між людьми і експлуатація людини людиною. Та ледве чи є ще де в світі більше нерівність, ніж в совецькім раю. Також ніде певно нема такого пригнічення людини, як тут» .

У цей час, незважаючи на жахливе життя навкруги та байдужість з боку місцевої та державної влади, художній керівник клубу заводу ім. Сталіна м. Краматорська Донецької обл. С. К. Крамаренко написав пісню «Слово к товарищу Сталину (песня советских стариков)» і надіслав її до Москви. В ній, зокрема, йшлося:

«Любим Вас за все Ваши заботы И за то, что Вы такой простой, Что на свете правдой Вы живёте, Что для нас всех Вы такой родной …

Разрешите мне, товарищ Сталин, Вас обнять и руку Вам пожать, И за всех людей угля и стали Крепко-крепко Вас поцеловать".

«Патріотичний» вчинок не залишився непоміченим — автор одержав схвального листа з обіцянкою відрядити для виступу в клубі популярних артистів .

27 вересня 1946 р. Рада Міністрів СРСР і ЦК ВКП (б) ухвалили постанову «Про економію і витрачання хліба в країні», за якою з метою зменшення видатків державних хлібних ресурсів скорочено контингент сільських мешканців, які могли користуватися державною допомогою, знято з пайкового забезпечення хлібом у містах і робітничих селищах частину непрацюючих дорослих утриманців та урізано іншим утриманцям норми видачі хліба за картками. Пайкового забезпечення були позбавлені 2,58 млн. осіб, серед них 636 тис. робітників радгоспів та машиннотракторних станцій, службовців, утриманців, дітей. Чимало громадян розглядали ці заходи як підготовку до нової війни. Співробітниками НКВС у цей час зафіксовані характерні висловлювання. Робітник Треденський вважав: «Очевидно, дело не в том, что у нас мало хлеба, а это делается потому, что готовятся к войне и нужен хлеб». Інші міркування були у робітника Сорокалєтова: «Если в семье отобрать карточки у жены, да еще по 100 гр. урезать у детей, то жить невозможно будет, а на базаре покупать — денег не хватит». Людей обурювало зменшення урядом норм хліба і скорочення списків пайовиків у той час, коли хліб та інші продукти у великій кількості продають у комерційних крамницях. Робітниця Суворова з гнівом висловлювалася: «Вы накормите нас и наших иждивенцев так, что придется подыхать». Обурена дружина старого більшовика-залізничника Зінченка скаржилась: «Мне 65 лет, я не трудоспособная, мне по Конституции гарантирована спокойная, обеспеченная старость, а вы мне не даете карточку». Кочегар Тронько: «Моей жене 78 лет и ее лишили хлеба. Мы с ней потеряли двух сыновей, а теперь моя старуха не будет получать хлеба. За что ее так наказывают?»⁷²⁹.

Про настрої трудящих Дніпропетровської області у зв’язку зі скороченням норм видачі хліба також свідчать висловлювання робітників заводу ім. Петровського. Робітник Шмаркачов: «В 1932 г. положение было хуже, но с питанием было лучше, теперь положение лучше, но позавтракать негде, всё отменили»; слюсар Новиков: «Что это за порядки настали, нужно ещё подумать, хороша ли Советская власть». У м. Дрогобичі зафіксовано такі висловлювання: «У меня пятеро детей, которым снизили норму хлеба. Это приведёт к большому ущербу в моей материальной жизни» (інженер Меховський); «У меня хлеба не хватает, я пришёл на работу полуголодный, особенно тяжело мне смотреть на школьников, им надо расти и учиться, у меня четверо детей, что я с ними буду делать!» (слюсар Добржанський); «Как вам нравится новая забота о трудящихся, упразднили всякие лимитные дополнительные виды продовольствия. Должен вам сказать, что советская власть совершенно не интересуется тем, что будет с населением. Подохнут, тем лучше для них, меньше ртов будет. С каждым днём всё легче, легче жить становится. Это на их языке называется заботой о бытовом положении трудящихся» (інженер Ніколаєв)⁷³⁰.

Таке ставлення держави до своїх громадан цілком адекватне, зважаючи на вибудовану політичним класом СРСР номенклатурно-бюрократичну систему влади, основою якої було рабське сліпе підпорядкування, байдужість до людей, їхніх потреб. Професор Г’юстонського університету (США) Є.Томпсон відмічає: «Існує ієрархія цінностей, якої треба дотримуватися, інакше ми підштовхнемо свою націю до варварства. Радянський колоніалізм застосовував знаряддя геноциду кілька разів, про що чудово знають українці».

Зубожіння людей, спричинене політикою зменшення державної допомоги невиробничим верствам населення, помножувалося проблемами відверто корупційного походження, зокрема, в тому ж хлібопекарському виробництві. Так, зриви забезпечення хлібом були зумовлені кепською організацією діяльності Укрголовхлібу, який спускав своїм підприємствам занижені плани, що не враховувала ні їх потужності, ані потреби населення в хлібі. На всіх підприємствах тресту панувала жахлива антисанітарія, перевірки в цехах, де випікався хліб, виявляли брудні, вкриті цвіллю стіни, у тістомесильних коритах знаходили черв’яків. Місцеві санінспекції до цього ставились поблажливо. Хліб поставлявся до торговельної мережі зазвичай низької якості, підгорілий, ненормальної кислотності та пористості. Керівництво тресту неякісною продукцією, що випускалася, не переймалося. Приміром, на Чернігівському хлібозаводі випущений брак одразу ж пускався на переробку без оформлення будьяких документів, покриваючи несумлінних працівників. Загалом, при хронічному дефіциті продукції цих підприємств їх потужність, принаймні в Чернігівській області, використовувалася лише на 50%⁷³².

Згідно постанови Ради Міністрів СРСР і ЦК ВКП (б) від 18 жовтня 1946 р. «Про здійснення додаткових заходів щодо економії та витрачання хліба» з листопада 1946 р. для економії при випіканні хліба в УРСР до житнього або пшеничного борошна домішувалося 40% вівсяного, ячного та кукурудзяного. Цій постанові передувало рішення ЦК ВКП (б) від 16 вересня 1946 р. «Про підвищення зарплати, підвищення пайкових цін і зниження комерційних цін на харчові продукти і промтовари». Водночас радянським і партійним керівникам Радою Міністрів СРСР і ЦК ВКП (б) було розіслано повідомлення «не для друку» з аналізом ситуації з хлібом та іншими продовольчими товарами. Зазначалося, що за несприятливих погодних умов (посуха влітку 1946 р.) втрачено частину врожаю зернових та істотно зменшився їх валовий збір. Хліба одержано на 200 мільйонів пудів менше, ніж очікувалося. Водночас довелося надати колгоспам і радгоспам насіннєву, продовольчу і фуражну позику в розмірі 148 млн. пудів, чого раніше не робилося. Відтак, відміну карток, заплановану на 1946 рік, довелося перенести на 1947 рік.

Для УРСР з жовтня 1946 р. були встановлені нові ціни і змінені норми по хлібних і продуктових картках⁷³³:

Постанова РМ СРСР і ЦК ВКП (б) від 16 вересня 1946 р. спричинила жваве обговорення трудящими. Здивовані й обурені люди ставили багато питань, характерні з них: Чи розширять мережу комерційних магазинів? На скільки збільшать зарплатню? Чи буде оподатковуватися надбавка до зарплати? Чи достатньо буде харчів в Особторгу? Чи продаватимуть комерційний хліб і продукти на підприємствах? Чому мляво протидіють спекулянтам та розтратникам? На які кошти зможуть придбати продукти харчування колгоспники, що не отримають цього року продуктів від свого врожаю та одержують лише 100 г. хліба на трудодень? Чи підвищать зарплатню низькооплачуваним працівникам з уведенням нових цін?

Отже, бачимо, що народ хвилювали життєві питання: зарплатня, пенсії, товари, ціни. На заводах і фабриках України проходили збори з обговорення рівня соціального забезпечення громадян. Як ніколи раніше було багато обурених, критичних виступів. Так, на заводі ім. Петровського м. Дніпропетровська вантажник транспортного цеху Неклеса сказав: «Цены нам повысили, а комерческие снизили только для спекулянтов». Робітник ливарного цеху Ільченко у виступі зазначив: «Моей зарплаты не хватает выкупить продукты, я не хочу, чтобы я подох…»; майстер Гладкий додав: «Рабочие с возмущением отзываются о новом указе — повышении цен на плановые продукты. Подсчитывая свои заработки заявляют, что при таких условиях невозможно будет жить». Лаборантка хімлабораторії Олексеєвська казала: «Парфюмерия и косметика стали дешевле, а хлеб и продукты стали дороже на 40%, придеться не кушать, а одеколониться, будем интеллигентными людьми, но от голода подтянем животы и протянем ноги».

Споживання продуктів різко скоротилося, що призвело до ще більшого дисбалансу харчового раціону. Т е, що мав одержувати найзабезпеченіший робітник за картками або в їдальні, було далеким від достатнього для життя. Для поповнення ж сімейного раціону — нехай навіть у межах урізаного споживання — робітник, як і взагалі пересічний громадянин, змушений був звертатися до ринку з його неконтрольованими цінами. Загострювала ситуацію несвоєчасна виплата зарплатні. Доведені до відчаю люди навіть подавали скарги до суду. Так, 1946 року 52 робітники цегляного заводу № 13 Городокського району Львівської області звернулися до суду з приводу затримки виплати зарплати за 4,5 місяці. Суд зобов’язав дирекцію заводу виплатити робітникам заборгованість у сумі 38 552 крб. Завод виплатив гроші тільки 32 робітникам, оскільки 20 вже встигли до суду звільнитися. Нерідко внаслідок невиплати зарплати робітники відмовлялися працювати⁷³⁵. Втім, випадки, коли робітники судилися з адміністрацією підприємств, були властиві лише регіонам, в яких радянська влада з’явилася нещодавно.

Водночас у суспільстві були поширені сподівання, що заходи ЦК ВКП (б) приведуть до зміцнення СРСР, відтак була надія на покращення матеріально-побутового стану трудящих у майбутньому.

У Полтавській області було зафіксовано розмови на ринках і в крамницях: «Лучше бы не повышали цен на пайковые товары», «Что мы теперь будем делать, у нас очень низкие зарплаты». Прибиральниця міськторгвідділу Корочевцева скаржилася: «Как же можна жить, если я зарабатываю 213 руб, а в коммерческом магазине хлеба не возьму, так как там приходиться стоять по 10 дней в очереди». Токар Полтавського маслозаводу Худолій зазначив: «Трудно будет прожить зиму. Урожай плохой. Но нужно, чтобы коммерческих хлебных магазинов в городе было больше».

У комерційних магазинах Полтави зросли черги через збільшення притоку колгоспників. Також знизились ціни на ринках міста⁷³⁶.

Але проведені зниження цін та підвищення зарплати не викликали хоч якогось помітного покращення матеріально-побутового становища людей. У приватній розмові майстер цеху електромеханічного заводу м. Конотопа Чернігівської області О. П. Чорниш іронічно заявив: «Действительно, в этом решении видна мудрая политика, надо было бы организовать митинг и послать телеграмму». Працівник конотопського млина Пайфер казав: «Ожидали, ожидали улучшения рабочего быта, а выходит наоборот — жизнь ухудшается, теперь не хватит зарплаты на хлеб, а о жирах и думать нечего, добавка к зарплате ничего не дает». Ось, наприклад, ціни на базарі в м. Конотоп — знизились вони не суттєво :

У Запорізькій області люди поміж собою казали таке: «Не знаю как я буду переносить эти трудности»; «Когда же мы покончим с этими трудностями»; «Как это надоело»; «При немцах драли с нас шкуру и сейчас дерут. Последнюю сорочку хотят снять с рабочего, не знают как выпить кровь с рабочего»; «Придеться с голоду подыхать, так как заработанных денег хватит только выкупить хлеб»; «Почему повысили цены тогда, когда засуха и людям и так трудно жить» .

Чутки про підвищення цін на нормовані продукти швидко розлетілися республікою. Так, ще 11 вересня 1946 р. в Печерському районі м. Києва в крамниці по вул. Кірова, 2, де продавали продукти харчування міністрам, їх заступникам та відповідальним співробітникам апарату ЦК ВКП (б)У і Ради Міністрів, з’явилися черги в 40−60 осіб. Дізнавшись про підвищення, навіть ці люди поспішали запастися продуктами за старими цінами. У м. Львові з 10 вересня люди прагнули якнайшвидше «отоварити» своїпродовольчі картки. В магазинах утворилися черги, розкуповували все, то ж у день підвищення цін у магазинах було порожньо. У Львові було зафіксовано такі висловлювання: «Моя зарплата, — намагався відшукати позитив інженер Гронський, — 800 рублей, я получу прибавку и на нормированных продуктах в смысле зарплаты буду несколько ущемлен, но не нужно забывать, что у меня двое детей и для них я сахар, рис, масло покупаю на рынке или в коммерческом магазине, и если цены снижены на коммерческие продукты, то значит и на рынке дешевле, значит будет несколько легче даже». Однак переважали негативні оцінки. Бригадир заводу № 87 Малкін: «Народ конкретно не знает, насколько что изменяется и потому недоволен. Почему не доводится до сведения нас в печати сообщения о повышении цен. В войну было жить тяжело, а сейчас еще тяжелее». Професор інституту торгівлі Сакк, відвідавши магазин по вул. Академічній, де він був прикріплений, у присутності числених покупців заявив: «И что это за мероприятия правительства по отношению научных работников. Как я и моя семья будет теперь жить? Разве это допустимо платить за нормированный паек в месяц 1000 рублей (його зарплата становила 6000 крб. щомісячно — О.Я.). Какое наше дело к существующим трудностям, нам должны дать высококачественный продукт. Пусть едят сами пшено, перловую, нам нужен рис, картофельная мука, манная крупа и другие продукты». Він закликав покупців не брати харчі в магазині. Одна громадянка (член сім'ї науковця), дізнавшись, що 3,5 кг жирів коштує 225 крб., демонстративно кинула картки продавцю зі словами: «За ці гроші я можу купити на базарі».

У крамниці для інвалідів війни їхні дружини заявляли, що в них немає грошей, щоб викупити свій мізерний пайок. А робітниця київського хлібзаводу Лебедева зазначила: «Как же теперь будет? Я получаю 350 рублей, минус налоги, госзаем, мне не хватит денег даже на хлеб». Водій цього ж підприємства Орлов додав: «Как мне быть? У меня большая семья, получаю я мало и при таких ценах на продукты, которые я получаю по карточке, прожить с семьей не могу».

Невдоволення населення підвищенням цін на пайкові продукти спостерігалося по всій Україні. Так, у м. Рівному зафіксовано такі висловлення громадян: «В советских газетах пишут, — казав г. Мельничук, — что в капиталистических странах безработица и дороговизна на продукты и товары, а в тоже время Советское правительство издало закон, по которому увеличиваются цены на продукты, а зарплату не повышают. Вот при таких условиях и живи! Я надеялась, что после войны жизнь улучшится, получается наоборот»; «Советы берут пример у буржуазии, — висловлював свої думки г. Степанов, — там безработица и дороговизна товаров, тоже самое делают и у нас. Рабочему за границей значительно лучше живется, чем нашему рабочему, так как там один рубль равняется тысячам рублей». У м. Чернігові лікар Очерет ділився думками: «Повышение цен на продукты внесет хаос во всю хозяйственную деятельность страны, сразу же повысятся цены на рынке и повышения зарплаты хватит только на хлеб. Это начало, а вообще дойдет до того, что будут только коммерческие цены». А в школі № 39 м. Миколаєва батьки мусили відмовитися від сніданків для дітей, оскільки вони подорожчали до 2 крб. замість 1 крб.⁷³⁹

Небайдужими до антинародних дій влади виявилися і робітники Вінницької залізниці. На стихійному мітингу з приводу підвищення цін було зафіксовано низку антирадянських висловлювань. Так, машиніст Ошкодер зазначив: «Спеши, не спеши — все равно даром работаем. Цены на продукты увеличили, добавили 100 крб., а забирают только на хлеб 300 крб. При советской власти мы так голые и босые умрем». Робітник Кобко спересердя сказав: «На рабочего никто ни какого внимания не обращает — только работай. Довели уже до того, что ходим голые и босые. Придется идти в банду, другого выхода нет». Ще відвертішими були висловлювання інших учасників мітингу. Робітник Задодаев: «Верхушка забрала всё в свои руки, на нас, рабов, не обращает никакого внимания и этим самым толкает рабочих идти в банды». Робітник Ярьоменко: «Где есть в мире бандитская власть, как эта? В колхозах работают задаром, а бандиты-жиды издеваются над нами бедными и оборванными. Но мы сами виноваты. Была война и оружие было в наших руках, но наш брат дурак. Кончилась война, он набрал мешок барахла, а оружие бросил. Теперь барахло продает и едет на запад за хлебом, мучается». Робітник Кошперовський: «При немцах жить было лучше. Всего было много и никто тебя не притеснял. Я бы сейчас хотел, чтобы были немцы, лишь бы не было советской власти». Робітник Шоломицький: «Это специально сделано, чтобы совсем истребить народ. Советская власть мстит за то, что мы остались в оккупации. Хотят замучить голодом и унижениями. Прав мы никаких не имеем и если где что-либо скажешь, то попадешь в тюрьму». Робітник Мухоєдов: «Советская власть готовится к войне, поэтому повысили цены на хлеб и урезали норму для рабочих. Весной будет голод. Народ будет умирать, как в настоящее время умирает в западных областях, так как там идет война между населением и Красной Армией»⁷⁴⁰.

Стан загострювали зловживання при безконтрольному розподілі карток на харчі та промтовари. Міністерством державного контролю УРСР у жовтні 1946 р. встановлено факти злочинного друку карток в Ізмаїльській області: друкарня, що не мала спеццеху, на папері, переданому з обкому КП (б)У, друкувала картки грошово-продовольчих лімітів за нормами лічсанупру. Було видруковано лімітних книжок на 500 крб. — 45 шт., на 300 крб. — 203 шт., на 200 крб. — 233 шт. Їх роздали за затвердженими облвиконкомом списками номенклатури, а продукти за ними видавали з перевищенням всіх можливих норм. Та ж перевірка виявила незаконну видачу продовольчих товарів у Рівненській області, де діяла незаконна система прикріплення керівництва області на додаткове харчування. До спецмагазину № 5 замість 11 посадовців, які мали на це «законне» право, було прикріплено 29 осіб. Вони одержували продукти без карток, а норми встановлювали собі самі. В результаті незаконних дій перевитрата продуктових товарів для керівників області у магазині № 5 тільки за третій квартал 1946 р. становила: круп-борошна — 1814 кг, яєць — 3156 шт., мила господарчого — 283 шт., мила туалетного — 123 шт., цукру — 257 кг, жирів — 13 кг. Поза тим, керівництво одержувало по 30, 50, 70 кг борошна щомісяця, що за третій квартал становило 2330 кг. Останній штрих — ці продукти керівники області одержували в магазині безкоштовно, а гроші вносив облвиконком за рахунок коштів на соціально-побутові потреби населення. На день перевірки сума заборгованності магазину становила 6747 крб.⁷⁴¹

Зловживання з картками поширювалися, і хоча в різних місцях махінації часом відрізнялися, в основі було одне — людям бракувало їжі. Так, у м. Кременець семеро працюючих у вуглерозвідці одержували хліба по 1200 г. на день замість призначених 500 г. В артілі «Червоний торфяник» картки на хліб одержували громадяни, які там не працювали, а також 84 особи, що взагалі працювали у сільському господарстві. Під час перевірок Тернопільської області лише у Трембовлянському районі виявлено 174 незаконно виданих карток на хліб⁷⁴². За відомостями бюро видачі карток у житомирському ліспромгоспі одержували хлібні картки 3000 осіб, а насправді кількість працюючих там коливалась у межах 125−140 осіб, які, до того ж, регулярно недоотримували продовольчі та промислові товари.

У державі бракувало всього, населення жило в скруті, й часто траплялись випадки розбазарювання та розкрадання продуктів, промислових товарів, обладнання тощо. Чинна на той час постанова Державного комітету оборони від 22 січня 1943 р. про порядок відпускання нормованих товарів фактично не виконувалася. У той час, коли робітники суднобудівного заводу № 444 у Миколаївській області бідували, підсобне господарство заводу працювало виключно на керівників підприємства, які отримували крупи і зерно (на час перевірки зафіксовано незаконну видачу 1213 кг), картоплю і овочі (6980 кг), м’ясо (280 кг), поросят (10 шт.), жири (62 кг), яйця (800 шт.), молоко (1584 л) та ін. Такі ж порушення виявлені і на заводах № 445 і № 446. Кричущі.

факти були виявлені в Київпроекті, де гостродефіцитні товари розподілялися за записками і розпорядженнями, незважаючи на їх цільове призначення. Товари приховувались від покупців, часто відпускались прямо з баз, оминаючи крамниці. Так, за січень 1945 р. було видано по записках і розпорядженнях 4469 ордерів, згідно яких відпущено вовни 916 метрів, взуття — 570 пар, бавовни — 1399 метрів, шовку — 609 метрів, костюмів — 254, пальт — 141, білизни — 446 та інші товари⁷⁴⁴. На фабриці № 6 м. Києва у січні 1945 р. видано 2775 талонів на взуття, з них 775 видрукованих на друкарській машинці. Отже, обліку і контролю не було, гостродефіцитні товари довільно розбазарювалися. До цього ж вело нехтування плановими інвентаризаціями. Так, в установах Київпромторгу за 11 місяців 1945 р. мало бути 500 інвентаризацій, а проведено 220 (44%). Міськторгвідділ Києва замість організації постачання населенню товарів обмежився самою видачею ордерів, а також відзначився масовим розкраданням товарів по записках. З 1797 закладів, 849 підприємств і 488 організацій талони на товари одержали тільки 135. Решта одержувала їх у виняткових випадках. Так, медінститут для 3,5 тис. студентів одержав у 1945 р. 25 ордерів на промтовари, а сільськогосподарський інститут, в якому навчалися 531 студент — 40 ордерів. Завод «Транссигнал» на 920 працюючих одержав 90 талонів, ДПЗ на 2201 особу — 25 талонів, авторемонтний завод № 3 на 909 робітників — 59 талонів⁷⁴⁵. Зрозуміло, все це призводило до незадовільного забезпечення населення товарами першої необхідності. У Рівненській області замість планових 63 тон господарського мила населення отримало 14 т., замість туалетного мила на 497 тис. крб. люди одержали його тільки на 22 тис. крб.; і це — в 1945 р., коли в області фіксувалися спалахи епідемічних захворювань. Хронічно не виконувалися плани поставок продовольчих і промислових товарів. Так, у Чернівецькій області за четвертий квартал 1945 р. населенню не видано 25 т. риби, 5 т. цукру, в той час, як з області масово вивозилися харчі, в тому числі й цукор. Щомісяця недодавався фонд борошна. За грудень недодано 110 т., за січень 1946 р. — 62 т. Промисловими товарами область забезпечувалася лише на 34%. На шахтах Сталінської області сцецм’яса вуглярам у четвертому кварталі 1945 р. видано 271 т. замість 323, а в січні 1946 р. воно взагалі не надходило⁷⁴⁶.

Все це відбувалося на очах населення. Люди хвилювалися та обурювалися таким відношенням до них і до господарства, писали листи про неподобства до керівництва всіх рівнів. Робітник П. М. Красильников написав листа М. Хрущову, у якому розповів про мільйонні збитки на виробництві, які нікого не турбували. На фабрику, де він працював, на протязі 1944;1945 рр. було завезено 4685 т бавовни, в тому числі 1535 т імпортної. Її вивантажили на станції без додержання належних правил, внаслідок чого вона псувалася, втрачала свою якість, колір та міцність. 550 т імпортної бавовни змокли, зрештою виявилося, що 27,5 т з них цілком непридатні для обробки, а 110 т — дефектні; збитки склали 700 тис. крб. З вітчизняної бавовни змокли 400 т, збитки склали 1510 тис. крб. До того ж 150 т імпортної бавовни було просто розкрадено. Робітник питав: «Хто ж, нарешті, поцікавиться збитками у мільйони рублів?»⁷⁴⁷.

Підтвердженням системного характеру зловживань стали цифри, наведені у фінансовому звіті Міністром фінансів А. Звєрєвим на сесії Верховної Ради СРСР, який заявив, що впродовж 1946 року за невиконання обов’язків, зловживання і т. ін. усунуто з посад близько 800 тис. службовців⁷⁴⁸.

Взимку 1946;1947 рр. продовольчі труднощі переросли в голод.

Між тим, коли Україна потерпала від голоду, «люди вмирають…, а жінки, старі чоловіки, а навіть робітники весь час пильнують на смітниках за рештками їжі» (слова італійського комуніста Ванні, що 1947 р. повернувся з СРСР)⁷⁴⁹, Радянський Союз віз хліб до Болгарії, Франції, Румунії, Польщі, Чехословаччини, Великої Британії. Загальний експорт зернових із СРСР тільки 1946 р. становив 1,7 млн. т. У березні 1947 р. британський міністр Бевин мав розмову зі Сталіним. Ось, що подали кореспонденти: «Хоч неофіційно, але вважається, що прем'єр Сталін зробив британському міністрові найбільш несподівану пропозицію. Сталін, незважаючи на відомий голод в Україні та на слабі жнива взагалі, пропонував послати в Англію збіжжя за готівку або виміняти його за інші товари»⁷⁵⁰. Відомо, що й 1949 р. Англія закупила 33 млн. бушелів твердого збіжжя та велику кількість *751. .

пшениці. 7 листопада 1950 р. згідно з підписаним контрактом Англія закупила у СРСР 800.000 т твердого збіжжя⁷⁵².

У жовтні 1950 р. зі штаб-квартири Економічної комісії Об'єднаних Націй (Женева) стало відомо, що СРСР готовий розпочати переговори щодо постачання до Європи великої кількості пшениці, жита, кукурудзи, ячменю та вівса. Секретар цієї комісії підрахував, що Захід зможе закупити 600.000 тон пшениці, 500.000 т жита, і дещо меншу кількість ячменю, вівса і кукурудзи⁷⁵³. Висловлюючись на цю тему, професор Львівського університету ім. І.Франка Бучило заявив: «Люди мруть як мухи, а наші вивозять все за кордон. Чи це не знущання над народом» .

Про причини продовольчої катастрофи в СРСР М. Добрянський висловив таку думку: «Комуністична система економіки відзначається особливою безгосподарністю: пропадають безглуздо величезні маси господарського добра, надаремне йде маса людської праці. Причиною цього не тільки притаманна диктаторському режимові нехлюйність і розтратність, але й свідоме нехтування законів класичної економіки, які комуністи відкидають, як буржуазну систему. Тому радянське народне господарство працює нерентабельно і з великими втратами»⁷⁵⁵.

Нестача продуктів харчування, промислових товарів, їх дороговизна та низька якість призвели до поширення спекуляції усією УРСР. Люди мусили якось виживати. В містах множилися базари, на яких жваво йшла торгівля. Про дух, що панував тоді, писав професор Н. Грачов, який переїхав до Одеси 1945 р.: «…Я никогда не думал, что город, имеющий 20 вузов и много различных культурных учреждений, мало похож на культурный центр. Как было до войны, я не знаю, но сейчас над всем здесь витает дух торгашеской психологии, она не только на рынке, во взаимоотношениях людей, она чувствуется и господствует в государственных учреждениях. Торгаши, взяточники на каждом шагу. Бытовое обслуживание все в руках торгашей. Я не говорю о частном рынке, это естественно, а о наших государственных и кооперативных организациях. Вывеска наша, советская, а нутро, содержание румынское. О быте говорю потому, что еще существую и хочу существовать. Это сейчас здесь самый тяжелый вопрос. Приведу пример: на свой заработок преподаватель вуза может починить одни галоши. Починка каждой пары в государственной мастерской стоит 300−400 рублей и также все остальное. О какой-либо заботе о профессорско-преподавательском составе здесь нет и речи (хотя речи то бывают, но ДЕЛА нет). Снабжение государственное по литерным карточкам почти не существует, если не говорить о все заменяющем яичном порошке. Топливо, питание, свет (электричества нет, живем с лампой), мебель, одежда и прочее — все с рынка»⁷⁵⁶.

Хто ж торгував на ринках? Передусім це були демобілізовані, які, повернувшись з війни, мали якось пристосовуватися до мирного життя. Гідну роботу знайти було важко, відтак їм нічого не лишалося, як іти торгувати бодай чим. Т ак, у Дніпропетровську перевіркою МВС на ринках міста 1−4 листопада 1946 р. виявлено 55 демобілізованих, які жили за рахунок перепродажу хліба та одягу. Про долю колишніх військових написав листа до М. Хрущова підполковник Санников, який на базарі зустрів свого товариша, що з ним разом пройшов всю війну. Товариш працював м’ясорубом і одержував 250 крб. Санников здивувався, як можна жити на таку мізерну платню. Виявилось, товариш брав з колгоспників за роботу по 100−150 крб., до того ж щодня мав 1 кг м’яса і півлітра горілки. Розцвітало хабарництво — гроші потрібні були на лікування і за помешкання, одержати гідну роботу коштувало 10 тис. крб. Кожен прагнув хоч як здобути гроші. Так, робітникові Свєташову, який прийшов до магазину придбати за ордером 1 кг ультрамарину, завідуючий заявив: «Виписуй 2 кг, один — тобі і один — мені, інакше нічого не отримаєш». В Одесі багато хто з пасажирів навіть не знали, що проїзд автобусом коштував п’ятдесят копійок — касири брали з пасажира один карбованець, а на питання чому, відповідали, що немає решти⁷⁵⁷. У системі, яка декларувала загальнонародну власність, держава постійно обманювала народ. Натомість люди заради виживання виробляли власні компенсаційні механізми обману держави. Так, люди не вбачали нічого дивного в тому, аби з роботи «прихопити» щось додому, скористатися службовим становищем задля власної вигоди. У суспільстві, пронизаному цинізмом і корупцією інакше й не може бути. Тому невиконання законів, намагання «ставитися до держави так, як вона ставиться до тебе» — все це лягло в основу порочної радянської системи ставлення до власності.

Навряд чи більше порядку було на колгоспних ринках інших міст. Базари Києва мали 685 ларів, з них в оренду колгоспам надали тільки 70. Постачання сільгосппродуктів було недостатнє, оскільки організовано було вкрай незручно для селян, м’ясні павільйони працювали надто повільно і колгоспники мали чекати по 2−3 дні, аби одержати там місце; не маючи засобів транспортування, вони мусили доставляти продукти на базари пішки або випадковим транспортом. Часто ще дорогою продукти у колгоспників викуповували перекупники. Мешканка с. Кожухове Васильківського району Савченко пояснювала це так: «Значно вигідніше продавати масло, м’ясо та курей на місці у Василькові, замість того, щоб везти його в Київ, тому що по дорозі ще обкрадуть». Так, колгоспниці с. Петрівці Ткаченко і с. Димер Грінченко продали оптом 12 пудів картоплі неподалік Житнього ринку і пояснили це так: «Картоплю ми продали тому, що шофер не підвіз нас до базару, а до базару йти ще півкілометра. Коли і продали на 5−10 крб. дешевше, ніж на базарі, зате не стояли й не платили за місце по 15 крб.».

Багато часу колгоспники втрачали в чергах до ветеринарних пунктів, тому й намагалися продати м’ясо прямо на вулиці. Так, колгоспниця с. Кожанка Фастівського району Петренко, що продавала м’ясо на вулиці Борщагівській, мотивувала це так: «На базарі велика черга до лікаря, тому що ветеринарна інспекція відкривається пізно. А в мене часу нема чекати, та й невідомо чи буде місце для продажу м’яса у ларьку».

Відсутність необхідних умов для торгівлі колгоспників часто приводила до того, що вони мусили вертатися з базарів і, знову ж таки, продавати продукти перекупникам. Так, колгоспники с. Сахни Ужинського району Житомирської області С. Михайловський та І. Г орпинич, повертаючись з Києва з м’ясом, скаржилися: «На Сінному базарі нема порядку. Ми простояли з самого ранку. М’ясо інспекція перевірила, але в ларьку нам не надали місця для продажу, а продавати з рундука дирекція забороняє. Тому ми намерзлись і тепер йдемо шукати квартиру або кому-небудь продати м’ясо, бо й кладової, куди можна було б здати м’ясо на схоронку, на базарі нема»⁷⁵⁸. Колгоспниця с. Вергуни Переяслав-Хмельницького району П. Мізюра додала: «Крім труднощів, з якими колгоспники зустрічаються при клеймуванні, при одержанні місця, на Володимирському базарі нема Дому колгоспника, де можна було б відпочити та зберегти продукти».

Перекуповували не тільки сільгосппродукцію. На Галицькому ринку Києва було виявлено, що працівники державних магазинів скуповували продовольчі та промислові товари і перепродували через крамниці за довільними цінами. Так, зав. магазином № 796 м. Києва І.О.Кулик продав 30 кг каустичної соди по 80 крб. за кг замість встановленої ціни 93 коп. за кг., різницю вартості 2372 крб. 10 коп. привласнив. Продавці Бернштейн та Бенюмов скуповували крадене і реалізували через магазин. У них було вилучено 11 кг цукру, 8 л керосину, м’ясорубки, промислові товари та ін.⁷⁵⁹.

Небажання селян везти харчі до міста спричинялося крадіжками в поїздах, а також свавіллям міліції. Колгоспник с. Хоцьки ПереяславХмельницького району І. Ф. Бугай свідчив, що «при доставці продуктів на поїзді бували випадки, що опергрупи затримували колгоспників з продуктами, які відбирали, крім того бувало багато випадків крадіжок, але ніхто ніяких мір не приймав». А колгоспниця с. Кожанка скаржилась: «Кілька днів тому в поїзді в мене робітники опергрупи відібрали цукор і крупу, що я везла до Києва. Цукор я одержала в цукрозаводі за здані буряки, а крупа була з мого огороду». Це підтвердила і колгоспниця с. Бєлогородка О. Овсієнко: «При проїзді на поїзді з Фастова завжди оперативна група міліції перешкоджає везти м’ясо». Зловживання і незаконні дії співробітників «ОБХСС» Управління міліції м. Києва покривала заведена тут злочинна практика, коли вилучені продукти, речі й гроші не обліковувались і «зберігались» на квартирах своїх співробітників. Так, начальник відділу незаконно «тримав» у себе вдома вилучені у затриманого гроші в сумі 3748 крб. і тільки через п’ять місяців повернув їх — за вказівкою комісії ЦК КП (б)У⁷⁶⁰.

Незважаючи на безлад і анархію, що панували на колгоспних ринках, за даними ЦСУ СРСР колгоспна торгівля в 1948 р. на 22% перевищила рівень 1940 р. Проте, як з’ясувалося після ХХ з'їзду КПРС, ЦСУ перед цим без будь-яких підстав «перерахувало» дані 1940 р., зменшивши їх з опублікованої свого часу цифри 41,2 млрд. крб. до 29,1 млрд. крб. Лише завдяки цьому маневру порівняння вийшло на користь 1948 р. (35,5 млрд. крб. за цінами 1940 р.)⁷⁶¹.

Жалюгідні умови життя пересічної людини фактично на межі виживання спричиняли масове поширення дрібної і побутової злочинності, різноманітних зловживань. Це привело до унормування в свідомості людей того, що, зрештою, одержало народну назву неписаного «основного закону соціалізму» — «хто що охороняє, той те й має».

У повоєнні роки поновилася перевірена практика щорічної державної позики. Так, уже 1945 р. було оголошено Четверту державну воєнну позику, призначену на відновлення й розвиток народного господарства СРСР. За позикою уряд сподівався одержати 20 млн. крб. Міністр фінансів А. Звєрєв звернувся до населення із закликом купувати вільні від податку 20-річні бонди на лікування воєнних ран і швидке відновлення радянського господарства. Як і завжди в радянській державі, звернення до громадян та пропозиції «добровільної» підтримки зрештою вилилися доведенням до кожного міста та села планів, які мали бути виконані будь-що; до того ж чиновницьке прагнення перевиконати план та достроково звітувати примножувало невдоволення громадян. У Львівській області науковці філії АН УРСР після мітингу на підтримку позики висловлювались поміж собою, чи вже ця позичка буде останньою? Критикуючи методи агітації за підписку на позичку, професор Крип’якевич казав: «…заём хорошее дело, но очень грубо все это проводится. Ведь можно больших результатов добиться и без дурацкой шаблонной тупой агитации»⁷⁶². Професор ветеринарного інституту висловився так: «Заём есть добровольный и я больше подписываться не буду. Если не добровольный, тогда заберите у меня все имущество, каким я располагаю» .

Втім, усвідомлюючи глибину руйнації народного господарства, багато громадян справді добровільно віддавали свої заощадження на відбудову і краще життя у майбутньому. Так, на електроламповому заводі м. Львова робітниця Домбровська підписалася на 2000 крб. за окладу 200 крб., шофер того ж заводу Белецький підписався на 1000 крб. за окладу 750 крб.⁷⁶⁴ У Чернівецькій області за перші три години після оголошення постанови уряду про випуск Четвертої державної воєнної позики робітники і службовці підписались на 8 млн. крб.⁷⁶⁵ Але на фоні такої відданості та довіри радянській державі і комуністичній партії серед трудящих УРСР чи можна було засуджувати прояви невдоволення внаслідок адекватної оцінки власних можливостей? В Одеському аеропорту штурман Поліщук зобов’язався підписатися тільки на 1/3 свого місячного заробітку, зазначивши, що гроші йому потрібні на одяг; шофер Бондаренко підписався менш як на двотижневий заробіток⁷⁶⁶.

Всі області регулярно звітували ЦК КП (б)У про розвой виконання Четвертої державної воєнної позики. Крім того, райкоми і осередки КП (б)У проводили роботу з виявлення громадян, які мали можливості підписуватися на великі суми грошей. Тільки в Ново-Миколаївському та Червоноармійському районах Запорізької області таких людей нарахували 50. Вони мали підписатися на позику в сумі від 7 до 20 тис. крб. і розрахуватися готівкою⁷⁶⁷. На 11 травня 1945 р. в Україні підписка на позику охопила 7 859 031 осіб і дала надходжень 3 397 096 тис. крб. проти плану 3 240 000 тис. крб. або 104,9%. Найнижчий відсоток виконання плану дала Волинська обл. — 1719 тис. крб. (або 9%), потім Кам’янець;

Подільська обл. — 9376 тис. крб. (11,4%) та Рівненська обл. — 2.649 тис. крб. (11,1%). Найвищий показник був у Ізмаїльській обл. (202,2%), потім Одеській (118,1%) та Чернівецькій (117,2%)⁷⁶⁸.

Позики для держави становили справді чистий зиск, що обумовлено, з одного боку, об'єктивним процесом знецінювання грошей (інфляцією), а з іншого — тим, що в час закінчення терміну позики держава оголошувала реконсервацію, тобто продовження первісного терміну позики ще на «якихось» 10 років. Поза тим, важливою функцією позик було зменшення платоспроможного попиту населення. Коли ж у 1980;ті рр. держава розпочала виплачувати свої борги за позиками, то мало того, що більшості позичальників уже не стало, за довгі роки велику кількість облігацій було втрачено, та й за ті, що збереглися, люди одержали копійки.

Великим тягарем для людей були різноманітні додаткові «добровільні позики», як обов’язкове членство в організаціях на зразок МОПР (міжнародне товариство допомоги революції), ОСОАВІАХІМ (ДОСААФ), а також у різних тимчасових, як-то допомоги китайській демократії, іспанським революціонерам тощо. Це коштувало не менше, ніж 5% заробітку. Прибутковий і культурний податок разом складали біля 5%. Членство в профспілці - 2%. Загалом усі побори і відрахування з працівників у вигляді позик, пожертв і податків складали не менш 2530%, а разом з платою за помешкання — 40−50%. Чи ж дивно, що після цього пограбування родина могла лише животіти, а не жити?

Неоднозначною була й грошова реформа 1947 р. Вона замислювалася як протиінфляційний захід, спрямований водночас на подолання зловживань, розкрадання та спекуляції. Іншим аспектом реформи був пропагандистський: відміна карткової системи для населення, яке пережило труднощі війни, мало означати лібералізацію системи жорсткого розподілу продуктів і показати міць радянської економіки. 14 грудня 1947 р. Рада Міністрів СРСР та ЦК ВКП (б) прийняли постанову «Про проведення грошової реформи та про відміну карток на продовольчі та промислові товари»⁷⁶⁹. Основні положення зводилися до наступного: 1. До обігу впроваджувались купюри зразка 1946 р., на які обмінювалися старі, розмінна монета обміну не підлягала; 2. Обмін готівки передбачалося провести протягом тижня, починаючи з 16 грудня; у віддалених районах термін міг бути збільшений до двох тижнів; зарплати та стипендії виплачувалися новими грошима у попередніх розмірах. 3. Переоцінка заощаджень населення в ощадкасах здійснювалась таким чином: вклади до 3 тис. крб. обмінювалися карбованець за карбованець, по вкладах від 3 тис. до 10 тис. крб. заощадження скорочувались на третину, а по вкладах понад 10 тис. крб. — на дві третини. Збитків зазнали й ті, хто зберігав гроші поза державними ощадними установами, оскільки обмін готівки відбувався за курсом 10:1.

Одночасно з 16 грудня 1947 р. скасовувалися карткова система та комерційні ціни і вводилися єдині роздрібні ціни на продовольчі та промислові товари. Ось що писав у спогадах М. Хрущов: «Хоча і нелегко Україна долала труднощі. І у тому ж 1947 році було скасовано карткову систему. Життя засвідчувало, що у розв’язанні надзвичайно складних завдань по відродженні зруйнованого господарства люди виявляли не менше самовідданність, а й великі сподівання. Сподівання на щасливе майбутнє, на нормальне життя, в якому не буде беззаконь, сваволі, сподівання на те, що повага до людини праці стане не лише постійним гучним гаслом, а й повсякденною дійсністю». 1947 р. поет В. Сосюра напише: «Вітчизно! Ми зробимо тебе, якою ти ще не була…». Однак це прагнення, щиро висловлене поетом, суперечило самій суті панівної системи. Люди працювали, мирилися з труднощами і нестачами, словом, виявляли самовідданність, мріяли, а життя лишалося тяжким і безрадісним.

Реформа готувалася в суворій таємниці, однак інформація про неї все ж потрапила «в народ», спричинивши передреформаційну лихоманку⁷⁷¹. Реформу і відміну карток супроводжувала потужна пропагандистська кампанія про успіхи радянської економіки, колгоспного устрою та їх ролі у швидкому подоланні наслідків війни. Зрозуміло, за фасадом лишався конфіскаційний характер реформи і те, що держава фактично зняла з себе всі зобов’язання з карткового забезпечення міського населення та робітників, а нові ціни встановила вищими за комерційні, затверджені після війни. На хліб, борошно, крупу і макарони ціни були знижені в середньому на 10% порівняно з діючими пайковими цінами, а на решту харчів ціни були залишені на рівні пайкових. Загалом, ціни на харчі стали вищими від довоєнних і, за винятком мінімуму, необхідного для виживання, недоступні для переважної більшості населення. Усвідомлення негативних наслідків грошової реформи побічно видно у тексті постанови уряду СРСР і ЦК ВКП (б) про грошову реформу, де визнавалося, що проведення грошової реформи потребує певних жертв із зазначенням, що більшу частину цих жертв прийме на себе населення, але це буде остання жертва⁷⁷². Наголошувалося, що держава на здійсненні грошової реформи втратила 57 млрд. крб., але втрати будуть відшкодовані протягом нетривалого часу за рахунок підвищення продуктивності праці .

Слідом за оголошенням грошової реформи і відміни карткової системи вийшла Постанова Ради Міністрів СРСР № 3867 від 14 грудня 1947 р. «Про норми продажу продовольчих та промислових товарів в одні руки», що встановила граничні норми продажу одному покупцеві: хліб печений — 2 кг; крупа, макарони — 1 кг; м’ясо і м’ясопродукти — 1 кг; ковбасні вироби і копченості - 0,5 кг; сметана — 0,5 кг; молоко — 1 л; цукор — 0,5 кг; бавовняні тканини — 6 м; нитки — 1 коток; панчохи-шкарпетки — 2 пари; взуття шкіряне, текстильне, гумове — по 1 парі кожного; мило господарське — 1 брусок; мило туалетне — 1 брусок; сірники — 2 кор.; керосин — 2 л. тощо. Вказані норми поширювалися і на кооперативну торгівлю у сільській місцевості. Більша частина цих норм діяла протягом десятиліття і була скасована тільки наказом Міністерства торгівлі СРСР № 306 від 13 серпня 1958 р.

Були встановлені й ціни: хліб чорний — 2,80 крб. за 1 кг, м’ясо — 28 крб. за 1 кг, масло — 62 крб. за 1 кг, сіль — 1,60 крб. за 1 кг, сірники — 20 коп. за 1 кор. Для порівняння — місячний заробіток стаханівця-ливарника дорівнював 1000 крб. (з яких третина йшла на позику і податки)⁷⁷⁵.

Вже за три місяці після грошової реформи уряд був змушений видавати хліб і борошно з резервів. Багато крамниць і закладів громадського харчування зачинялися через брак продуктів. Газета «Радянська Україна» надрукувала листа О. Теренова з Комарівки Чернігівської області, який дорікав, що «навіть і після того, як Рада Міністрів СРСР і ЦК КП (б)У скасували карткову систему постачання, тут не розгорнуто справжньої культурної торгівлі. Змінилося лише те, що тепер замість видачі продуктів по картках, почали їх розподіляти по „рознарядках“… Місцеві законники встановили навіть свої норми продажу хліба»⁷⁷⁶. У містах зросли черги за хлібом, бракувало цукру, при тому, що УРСР давала майже 60% його загальносоюзного виробництва. Також на УРСР припадало близько чверті обсягу виробництва м’яса та молока⁷⁷⁷. Робітники заводу «Червона зірка» м. Кіровограда у грудні 1947 р. надіслали листа Сталіну, в якому зазначалось: «1. У нас в Кировограде, чтобы достать кило хлеба, нужно стоять в очереди 5−6 часов. 2. Жиров и сахару в магазине нет. 3. В городе свирепствует тиф, но прививок не делают, говорят нет вакцины. Баня работает с большими перерывами. 4. Базар разгоняют и негде купить мыла. 5. Что делает секретарь обкома тов. Петров и областные и городские руководители? Они поприсваивали себе дома, их ремонтируют со всеми удобствами, а о народе не думают, пусть, говорят, сдыхают. 6. В городе света (электрического) не дают. Топлива нет»⁷⁷⁸. З великим напруженням велася торгівля хлібом у містах і робітничих селищах Дніпропетровської області. Шикувалися величезні черги попід хлібних магазинів, але хліба на всіх не вистачало. Було зменшено щоденний ліміт продажу хліба; різке зниження продажу хліба вплинуло на купівельну спроможність населення, оскільки спровокувало незаконне скуповування хліба з метою спекуляції. Багато хліба вивозилося з міст. В анонімному листі до А. Жданова громадяни повідомляли: «Очереди бывают по длине 2-х — 3-х кварталов. Чтобы не производить очередями растущего впечатления, их устраивают по дворам, и милиция выводит людей (как заключённых) по десяткам в магазин»⁷⁷⁹.

Підсумовуючи перший рік грошової реформи, ЦСУ СРСР у повідомленні «Про результати виконання народногосподарського плану на 1948 рік» зазначило, що реальна заробітна плата трудящих 1948 р. порівняно з 1947 р., тобто за рік, зросла понад удвічі. Натомість американський економіст Н. Ясний, аналізуючи публікації ЦСУ СРСР, підрахував, що насправді вона не тільки не зросла, а навіть скоротилася, значною мірою внаслідок грошової реформи⁷⁸⁰. Що ж до постачання харчів, то стан, змальований у цитованих вище листах, зберігався впродовж багатьох років. І це непокоїло, обурювало людей. Так, взимку 1952 р. на ім'я секретаря ЦК КП (б)У Л. Мельникова надійшов анонімний лист зі Львова, в якому, зокрема, йшлося про те, що «на рынках приходится простаивать по 2−3 часа в очереди на морозе и так ни с чем уходить. В магазинах нет яиц, дешёвой колбасы, мяса, с перебоями торгуют сахаром, нет белого хлеба, а за чёрным нужно стоять в очереди. Водка, печенье, пирожное — вот ассортимент продуктов в магазинах. И это на Украине — житнице Советского Союза». Зауважимо, що це відбувалося за 7 років по війні, коли в Європі про відбудову вже згадували в минулому часі. Намагання тоталітарної держави оптимізувати продовольче питання притаманними їй адміністративно-командними методами вело до погіршення ситуації, хворобливої залежності від переробників, постачальників, недосконалості монопольної цінової політики та системи реалізації.