Вклад академіка Степана Рудницького у розвиток української географії

етнографічний геополітичний географічний картографічний Вклад академіка Степана Рудницького у розвиток української географії

Вступ У воєнні роки мало хто вивчав саме географію України. Одним з них був Рудницький Степан Львович. Він дуже багато зробив для України у плані науки. Щоб його діло продовжувалось, він створив велику школу географів до якої входили: В. Баб'як, В. Бацура, В. Геринович, М. Дольнинський, М. Іванчук. Усі вони працювали на благо нашої держави і хто знає, може завдяки їм про Украину узнали як про країну.

РУДНИЦЬКИЙ СТЕПАН ЛЬВОВИЧ (3.12.1877 — 3.11.1937) — учений-географ, історик, засновник української наукової географії, картографії та географії України. Дійсний член Наукового товариства імені Шевченка (1901), академік Всеукраїнської Академії наук (1929), дійсний член наукових товариств кількох європейських країн. Доктор філософії (1900), професор (1904).

Народився 3 грудня 1877 р. у м. Перемишлі (тепер Польща) у родині гімназійного вчителя. Дитячі роки минули в м. Тернопіль, де навчався в гімназії (до 1891 р.), закінчив гімназію в м. Львів (1895). У 1899 р. закінчив філософський факультет Львівського університету за спеціальністю історія; від 1902 р. студіював географію і геологію у Віденському та Берлінському університетах. Учень історика М. Грушевського, географа Антоні Ремана (у Львові) і геолога Альбрехта Пенка (у Відні).

У 1901 році здобув ступінь доктора філософії, став членом Наукового товариства ім. Шевченка. У 1902;1908 рр. працював учителем географії та історії в гімназіях Тернополя та Львова У 1904 році брав участь у польових експедиціях Інституту географії А. Пенка та Геологічного інституту В. Уліга. Цього ж року отримав звання професора. Від 1908 р. — приват-доцент Львівського університету, де викладав українською мовою загальну географію та географію України. З 1907 до 1919 р. був співредактором «Збірника математично-природописно-лікарської секції НТШ» (разом з І.Верхратським, В. Левицьким). У 1903;1911 рр. проводив географічні дослідження басейну ріки Дністер (Підкарпаття і Поділля); розробляв теоретичні й методичні основи географії, обґрунтував структуру географічної науки; підготував фундамент її понятійно-термінологічного апарату. Напередодні 1-ї Світової війни розробляв основи фізичної географії й антропогеографії України в її етнічних межах. З початку Світової війни заклав основи української політичної і воєнної географії, обґрунтував територіально-географічний аспект державної незалежності української нації, популяризував економіко-, соціальной етногеографічні знання про Україну серед європейських народів. У 1914;1917 рр. працював у Відні у картографічному відомстві Генштабу Австрійської армії. У 1918;1921 рр. брав активну участь у національно-визвольних змаганнях українського народу (експерт уряду ЗУНР і радник Є.Петрушевича з економікота політико-географічних питань). Після звільнення польською окупаційною владою із Львівського університету, у 1919;1921 рр. перебував на еміграції у Відні, викладав в Академії світової торгівлі. Разом з українськими вченими-патріотами О. Колессою, І.Горбачевським, Ст. Дністрянським, С. Смаль-Стоцьким та ін. організував Український Вільний Університет (УВУ), в якому був першим деканом філософського факультету (у 1921 р.) і професором (до 1926 р.). У 1921;1926 рр. жив у Празі, куди перебрався УВУ, викладав також у Карловому та Німецькому університетах, Українському Високому педагогічному інституті ім. М. Драгоманова, Українській господарській академії в м. Падєбради. Восени 1926 р. переїхав до тодішньої столиці УСРР — м. Харкова, де очолив кафедру географії у Геодезичному інституті, а з 1927 р. став директором заснованого ним Українського науково-дослідного інституту географії і картографії. Ставши академіком ВУАН (1929 р.), часто їздив до Києва, де очолював Краєзнавчу комісію ВУАН і Музей антропології та етнографії ім. Ф. Вовка; на початку 30-х рр. працював за сумісництвом в Українській Радянській Енциклопедії, де вів підрозділ географії. Співзасновник і співредактор журналу «Вісник природознавства» .

У 1929 р. керівник кафедри географії ВУАН, комісії краєзнавства, Музею антропології та етнографії імені Ф.Вовка. У 1933 р. заарештований за звинуваченням у приналежності до контрреволюційної організації та шпигунстві, засуджений до п’яти років позбавлення волі. Покарання відбував у таборі Біломорсько-Балтійського каналу, а з 1936 р. — на Соловках, де в жовтні 1937 р. рішенням Особливої трійки ҐПУ засуджений повторно до вищої міри покарання. Розстріляний 3 листопада 1937 р. в урочищі Сандормох біля м. Мєдвєж'єгорск (тепер Республіка Карелія, Російська Федерація). Реабілітований у 1965 р. (за іншими даними — у 1966р.) Степан Рудницький зробив значний внесок у розвиток фізичної, політичної та соціально-економічної географії України, а також історичної географії та географії населення нашої держави, картографії. Він є автором понад 150-ти наукових праць, багатьох карт. Писав українською, німецькою та польською мовами, праці видавалися також французькою, англійською, чеською, італійською, угорською, шведською мовами, що сприяло популяризації знань про Україну, її територію і народ. Підготував і видав шкільні підручники з географії України. Своїми науковими працями С. Рудницький охоплював не лише питання географії, але й проблеми суміжних наук — історії, астрофізики, геології, політології, етнографії. Як зазначає проф. О. Шаблій, «наукові і науково-популярні праці С. Рудницького є вагомим вкладом у підвалини української державності в той складний час, коли перед нею однозначно стояло питання: „бути чи не бути?“, в становлення національної самосвідомості українського народу. За своїм значенням у царині українознавства вони співмірні з науковим внеском акад. М. Грушевського» .

Головні праці С. Рудницького: «Нинішня географія» (1905 р.), «Начерк географічної термінології» (1908 р.), «Коротка географія України» (1910—1914 рр.), «Україна: земля і народ» (1916 р.), «Україна — наш рідний край» (1917 р.), «Основи землезнавства України» (1924, 1926 рр.), «Основи геології й морфології Закарпаття» (1925, 1926 рр.), «Завдання географічної науки на українських землях» (1927 р.).

С.Рудницький значною мірою засновник української геоморфології, антропогеографії, політичної, соціально-економічної та демографічної географії. Особлива заслуга Р. в тому, що він започаткував картографічний напрямок в українській географії. Розробляти географічні карти українською мовою почав у Львові, продовжував в еміграції у Відні, а також в радянській Україні. Завдяки йому Україну чи не вперше було представлено у картографічних працях як цілісну просторову одиницю.

Оригінальну концепцію її С. Л. Рудницький виклав у працях «Україна з політично-географічного становища» (1916), «Україна і великодержави» (1920), «Українська справа зі становища політичної географії» (1923). Ці праці С. Л. Рудницького, мабуть, найкращі у всій дотеперішній українській політології, мають і досі актуальне значення для справи державних змагань українського народу, формування його національної ідентичності, усвідомлення його ролі і місця в загальноєвропейському процесі демократичного оновлення. Концепція С. Л. Рудницького з’явилася у той час, коли виникла нагальна потреба інформувати світ про українські проблеми. В ній на оригінальній основі досліджуються і викладаються проблеми України, її національні, політичні, економічні і територіальні інтереси, наводяться докази для країн Західної Європи і світу про користь, яку вони могли б мати від утворення української держави. На основі аналізу політико-географічного розвитку та політичного життя Європи і світу С. Л. Рудницький приходить до висновку, що «тільки національним державам належить будучина. Модерна світова політика повинна підпирати творення винятково національних держав. Цього вчить досвід останніх століть». Стосовно української перспективи С. Л. Рудницький стояв на позиціях української національної державності. Це питання він розглядав у європейському контексті: «Утворення української національної держави в етнографічних границях є одиноким способом, щоб запобігти заколотам і конфліктам у південно-східному куті Європи, так важному для світового господарства й для світової політики. Без національної української держави доживемо в найкоротшому часі до нових тяжких воєнних і революційних катастроф» .

Українська національна держава має формуватися у контексті геополітичних зв’язків з іншими державами і народами. Серед цих держав і народів найбільше значення відводилося Росії, Польщі і Німеччині. С. Л. Рудницький вважав, що відсутність власної держави робить націю беззахисною у розв’язанні соціально-економічних, національно-політичних та інтелектуальних проблем. Без незалежної, демократичної національної держави виникають умови для політичного, економічного та культурного гноблення одних народів іншими. Свідомість підневільної нації уражена комплексом неповноцінності, меншовартості, байдужості, лукавства до всього сущого «на нашій, не своїй землі». При таких спотворених умовах гідний і чесний представник українського народу не має перспектив для свого розвитку і повинен зникати, в той час як мерзенний і ганебний без докору і каяття множиться і розширює свій ареал. Річ у тому, що деспотія і демократія існують у різних вимірах, і те, що є сутністю першої, неприйнятне для другої. Вільний народ має свою національну школу, і вона виховує патріотів рідного краю, творить духовну й матеріальну основу їхнього гаразду. У народу-раба є чужа школа, яка не сприяє його духовному розвиткові. С. Л. Рудницький підкреслював, що самостійний народ, або нація, є частиною людства, що має лише їй притаманні неповторні «питомі прикмети», які об'єднують «усі індивідуа» в одну своєрідну цілісність: 1) расова належність (антропологічна відмінність), 2) окрема мова (з літературою, наукою тощо), 3) історичні традиції і змагання на культурній, економічній, політичній ниві, 4) своєрідна культура і прагнення до її збагачення, 5) суцільна національна територія як передумова і основа національної держави. Маючи усі «питомі прикмети» самостійної нації, український народ своєї незалежності не зумів відстояти. С. Л. Рудницький вважав, що основна причина цього — в слабкій загальній освіті української інтелігенції та у відсутності у неї здорової національної свідомості. Будівництво держави спиралося на «всякі сурогати». «Провідники» ніколи не вірили в державну незалежність України, за національний ідеал не боролися, духу нації не розуміли, до інтересів народу були байдужі. Інтелігенція, що формувалася на бездержавних традиціях, нездатна була виконати функції державної самоорганізації. Ці та інші ідеї С. Л. Рудницького щодо завдань українознавства було покладено в основу сучасної йому концепції. Згідно з цією концепцією, предметом українознавства є генезис, сутність, перспективи розвитку України й українства як природних, історично суб'єктних, всепланетарних феноменів. Українознавство — шлях до самопізнання й самотворення українства, здійснення ним своєї історичної місії. Українознавство спрямоване на навчання та виховання особистості з високою національною, громадянською самосвідомістю, спроможною бути творцем у полікультурному просторі. Коли нація виборює свободу та право бути вільною серед інших, то ідеї державотворення в усій розмаїтості є конче необхідними для засвоєння кожною свідомою людиною. Важливо підкреслити методологічний внесок С. Л. Рудницького в розширення спектру українознавства. Його уявлення щодо функцій географічного знання в системі українознавства мали перспективний та концептуальний характер: роль і функції географії необхідно витлумачувати у річищі культурологічного і народознавчого аспектів; вона є одним з найпошанованіших складників людського знання і культури в цілому, зокрема має слугувати важливим дійовим чинником формування самої духовності українського народу; географія є природничою наукою, але, включаючи в себе антропогеографічну гілку досліджень, вона опиняється безпосередньо на межі з гуманітарним знанням широкого змісту. Такий підхід значно розширює систему українознавчих досліджень, поєднує соціогуманітарну і природничу методологію. Славнозвісний німецький географ Альбрехт Пенк, у якого С. Л. Рудницький навчався у Віденському університеті, доклав багато зусиль, щоб полегшити долю заарештованого учня, якого він підтримував упродовж усього життя. А. Пенк згадував у листі від 3 листопада 1933 р.: «Я пишаюся тим, що підготував справжніх працьовитих учнів, серед яких хотів би назвати Степана Рудницького, про якого я, на жаль, останнім часом нічого не чую». А. Пенк писав у Ленінград з проханням створити можливість С. Л. Рудницькому для наукової праці. Але відповідь з Ленінграда на клопотання А. Пенка так і не надійшла.

Рудницький створив велику школу українських географів, до якої належали В. Баб'як, В. Буцура, В. Геринович, М. Дольницький, М.Іваничук та ін.

ЕТНОГЕОГРАФІЧНІ ДОСЛІДЖЕННЯ УКРАЇНИ С.Л. РУДНИЦЬКИМ На початку 1920;х років Степан Рудницький займався етногеографічними дослідженнями України. Він написав працю «Огляд національної території України», в якій ставив мету — з’ясувати межі суцільної етнічної території українців.

На той час було вже зрозуміло, що вибороти незалежну суверенну Українську державу синхронно з народами колишньої Австро-Угорської імперії та з частиною народів Російської імперії (з фінами, поляками, литовцями, латишами, естонцями) українцям не судилося. Територію України було поділено між її сусідами: Росією, Румунією, Чехо-Словаччиною, Польщею. Але незважаючи на поразку українців у справі створення своєї власної держави, визначення меж української етнічної території залишалося актуальним науковим і політичним завданням. «Справа меж суцільної української території, — пише С. Рудницький, — справа не тільки політична, а й науково важлива». Адже в майбутньому, на думку багатьох політично і національно свідомих українців, у тому числі і безмежно відданого українській справі С. Рудницького, «могутня Українська держава» мала постати саме «в етнографічних границях». Визначення етнічних меж (які в майбутньому неодмінно стануть державним кордоном) робило можливим краще і точніше уявити, оцінити ресурси (природні, людські, господарські, геополітичні) майбутньої соборної і незалежної країни, доволі точно визначити її етнотериторіальну будову тощо.

Слід зазначити, що обгрунтувати об'єктивний статус України тоді можна було тільки в трьох аспектах: історичному, етнічному та територіально-географічному. Без будь-якого з них проблема стає односторонньою. І тому історичний аспект почав розглядати М. Грушевський, етнічний — Ф. Вовк, а територіально-географічний — саме С. Рудницький.

Усі українські землі С. Рудницький поділяє на 3 групи: 1) «черенні» (центральні землі, до складу яких входило 9 губерній Російської імперії, які разом утворюють внутрішню або центральну частину суцільної української території), 2) «граничні» (приграничні, окраїнні), 3) «колоніальні українські простори» (у Євразії, Північній та Південній Америці). Етнічна визначеність центральних територій як українських у Степана Рудницького не викликала сумнівів. Тому, при дослідженні меж суцільної етнічної території українців, він зосереджує увагу на визначенні етнічних меж окраїнних («граничних») українських земель.

" Суцільну українську територію" С. Рудницький називав також «суцільною українською — так сказати територією — матірною», «суцільною територією українського народу», «національною територією», «нашою національною територією», «національною українською територією», «національною територією України», «українською територією», «українською національною територією», «українською етнографічною територією» [4]

Оскільки вся ця територія мала стати державною територією майбутньої Української держави, у Степана Рудницького не тільки не було необхідності розрізняти на рівні термінів територію українського етносу-народу (чи нації в етносоціальному сенсі) та територію української держави (чи нації в громадянсько-політичному, соціально-економічному сенсі), але й не було такої можливості — адже самостійної соборної Української держави тоді не існувало.

Отже, «українською національною територією», «національною територією України» та іншими термінами Степан Рудницький називав одночасно і «етнічну територію українців» (за усталеною на сьогодні термінологією), і уявну державну територію майбутньої України, які збігаються у просторі.

Щоб обґрунтувати етнічну територію українців, С. Рудницький здійснював скурпульзний науковий аналіз цих груп земель, їх формування, історію розвитку, розселення українців та інших національностей, їх кількісне співвідношення.

Прагнучи якомога точніше розмежувати етнічні території в ситуації відсутності тогочасних, навіть сфальшованих, переписних даних по окремих поселеннях, С. Рудницький визначив 2 етнічні межі — першу, яка окреслює суцільну українську етнічну територію «щодо українського характеру котрої нема ніякого сумніву» (цю межу і цю територію він назвав мінімальними) та другу, яка окреслює додатково до мінімальної української етнічної території ще й українську етнічну територію, для якої поділ населення за національною ознакою «має вартість тільки грубої приблизності» (цю межу і цю територію він назва максимальним) [5, 428 а].

С.Рудницький не довіряє як австрійським, так і російським офіційним статистикам, особливо матеріальному перепису населення, в яких, як правило, занижена кількість і частка корінного населення. Власні обчислення давали йому право стверджувати, що ці землі не лише історично належали Україні, але й перед І світовою війною тут абсолютно переважали українці.

На основі критичного опрацювання статистичних даних та широкого кола інших джерел С. Рудницький проводить «етнографічну границю» суцільної української території, починаючи від західного узбережжя Чорного моря, закінчуючи на його східному узбережжі. Межа української етнічної території проходить: в Бессарабії, на Буковині, Закарпатті, Галичині, — межі співпадають з сучасними межами України, на Холмщині, Підляшші - трішки виступають в Гіольші, на Поліссі (рівень р. Прип’ять), на Слобідській Україні (рівень Суджи, Нов. Осколу), на Вороніжчииі (рівень Лісок, Бутурлинівки), в Донській Україні (Ростов, Біла Калитва), а також Кубань, і аж до Прикаспію.

Проведена таким чином етнічна межа виокремила мінімальну українську територію, яка, за підрахунками С. Рудницького, становила 905 тис. кв. км і мала 51 млн 249 тис. чоловік мешканців (з яких 71,3% становили українці).

До цієї території прилягають суцільні українські землі з неусталеними й остаточно невизначеними межами. Разом з мінімальною українською територією ці землі творять «максимальну територію України». Землі донців — низовини, українські частини Астраханщини та Терщини (де етнічні межі ще не були усталеними, чисельне співвідношення між українцями та іншими народами мало тенденцію змінюватися на користь українців, де незаперечних даних, які дозволяли б визначити етнічну приналежність мешканців поселень і провести етнічну межу, не було) Степан Рудницький відносив разом з «мінімальною» національною територією до «максимальної» території України.

Максимальна українська територія, за оцінкою С. Рудницького, мала площу 1 млн. 56 тис. км2 та 53 млн. 906 тис. мешканців (з яких 71,7% становили українці)[5, с.428).

Степаном Рудницьким було визначено, що українці також проживають на Саратовщині (6,3%), Самарщииі (4,3%), Астраханщині (13,3%), Оренбуржчині (2,6%), Центральній Азії, Сибіру, а на Приамур'ї та Примор'ї проживало 500 тис. чол., що складає 58,3% від усього населення).

Провівши ці дослідження, він зробив висновки:

Сучасна державна територія України, сучасна етнічна територія українців, етнічна територія українців за станом на початок !920-х років — неоднакові. Сучасна державна територія України і сучасна етнічна територія українців значно менші від етнічної території українців, визначеної С. Рудницьким (приблизно на 1/3).

Україна є другою за величиною національної території в Європі і поступається лише Росії;

Друга за чисельністю (серед слов’ян) і четверта поміж великими європейськими народами.

Найбільші пересування етнічної межі відбулися у південно-східній частині української національної території, тобто в районах пізньої колонізації XVIII — початку XX ст.

— Зменшення етнічної території українців відбулося на користь зростання етнічних територій 3-х сусідніх народів: 1) росіян, 2) білорусів, 3) поляків.

Таким чином, етногеографічні дослідження С. Рудницького мали для України дуже велике значення. Основні твори С. Л. Рудницького з геополітичної тематики належать до періоду другої половини 1914 р.- 1920р. — часу розпаду великих Російської, Австро-Угорської та Османської імперій, часу виникнення двох українських національних держав — Української Народної Республіки та Західноукраїнської Народної Республіки.

Сучасна українська геополітична ідея зароджувалася у кінці 80-х — початку 90-х років минулого століття в умовах розпаду Радянського Союзу, руйнації біполярної моделі світу, тобто, на нашу думку, у досить схожих з періодом діяльності С. Л. Рудницького умовах.

У своїй брошурі написаній у вересні 1914 року, С. Л. Рудницький наголошує на тому, що геополітичне значення України полягає в її положенні на Чорному морі і в безпосередньому сусідстві з Близьким та Середнім Сходом. Автор наголошує, що для державної самостійності України величезної ваги набирають її природні багатства і передусім неосяжні площі чорноземів, що займають три чверті території, а також мінеральні викопні ресурси (антрацит, залізні і марганцеві руди тощо). Автор вказує на те, що «український народ заселяє суцільну територію, яка за площею перевищує будь-яку європейську країну, виключаючи Росію. Україна займає понад 850 000 км., що більше як в півтора рази, ніж теперішня Німеччина» .

У Концепції національної безпеки України (1997 р.) вказано, що національний інтерес України — відродження і зміцнення власної державності. відтворення національної економіки, ідентифікація громадян як громадян України. Як бачимо, важливість цієї самоідентифікації громадян розумів ще на початку XX століття і С. Л. Рудницький. До того ж його праці друкувалися і мали досить велику популярність за кордоном, «відкриваючи Україну і українців» світові. Основні твори С. Л. Рудницького з геополітичної тематики належать до періоду другої половини 1914 р.- 1920р. — часу розпаду великих Російської, Австро-Угорської та Османської імперій, часу виникнення двох українських національних держав — Української Народної Республіки та Західноукраїнської Народної Республіки.

Сучасна українська геополітична ідея зароджувалася у кінці 80-х — початку 90-х років минулого століття в умовах розпаду Радянського Союзу, руйнації біполярної моделі світу, тобто, на нашу думку, у досить схожих з періодом діяльності С. Л. Рудницького умовах.

У Концепції національної безпеки України (1997 р.) вказано, що національний інтерес України — відродження і зміцнення власної державності. відтворення національної економіки, ідентифікація громадян як громадян України. Як бачимо, важливість цієї самоідентифікації громадян розумів ще на початку XX століття і С. Л. Рудницький. До того ж його праці друкувалися і мали досить велику популярність за кордоном, «відкриваючи Україну і українців» світові.

Степан Рудницький активно розробляв балто-чорноморську геополітичну доктрину. Він звертав увагу на той факт, що головне місто староруської держави, її політична столиця — Київ, розташоване на своєрідному перехресті головної української ріки Дніпра і межі Полісся із Лісостепом, приблизно на однаковій відстані як західного, так і до східного кордону розселення українців. Саме внаслідок використання цього географічно зручного та економічно вигідного маршруту ще київські князі активно суперничали на півдні за панування на Чорному морі з Візантією, а з ІХ ст., визначився традиційний «шлях із варяг у греки», що простягнувся від Балтики до візантійських земель.

Пізніше, у 1940 р. у Варшаві вийшло друком геополітичне дослідження Ю. Липи під назвою «Чорноморська доктрина». Автор вважає, що основною віссю для України має бути не схід-захід, а південь-північ. «Річкова мережа, -писав Ю. Липа, — формує єдність території, її торгівлі, влади, звичаїв, врешті мови й релігії». У 90-ті роки минулого століття ідеї балто-чорноморської доктрини знову відроджуються. Важливою подією стала міжнародна конференція «Балто-Чорноморське співробітництво: до інтегрованої Європи XXI ст. без розподільчих ліній», що відбулася у Ялті у 1999 році[4].

С.Л. Рудницький у брошурі закінчує своє дослідження словами Бісмарка «внаслідок багатств України Росія стала тим. чим вона є. Могутність Росії може бути підірвана лише віддаленням від неї України» .

Схожу позицію можна прослідкувати у сучасного дослідника З. Бжезинського, який найважливішим аспектом незалежності визначає її вплив на Росію, оскільки це гарантує безболісну трансформацію останньої з імперіалістичної у національну державу. При цьому Бжезинський у завуальованій формі висловлює сподівання, що існування незалежної України може бути вигідним для Сполучених Штатів Америки насамперед як фактор послаблення міжнародних позицій Росії. Фактично автор дотримується тут макіавеллівської пропозиції державцеві ослаблювати сильних супротивників, підтримуючи їхніх слабших сусідів [і].

Пізніше у книжці «Чому ми хочемо самостійної України?» (19!5 р.) вперше всесторонньо розгорнуто українську національно-державну ідею. «Український народ має свою питому землю, що творить виразну й одноцільну географічну одиницю. Нема вже таким чином ніякого сумніву, що є всі дані для самостійної України: земля і самостійний у відношенні до інших народ» — писав С. Л. Рудницький.

У монографії О.І. Шаблія (1993) вказано, що С. Л. Рудницький заклав початий політико-географічному напрямку українському географії і, зокрема, заклав основи політичної географії України. Головними рисами цього напрямку були:

а) процес формування і розвитку держави як політико-географічної одиниці у великій мірі залежить від фізикоі особливо економікота політико-географічного положення її території. Що стосується України, то це передусім н положення на Чорному морі, проміжне розміщення між країнами Західної Європи, Росією і Близьким Сходом;

б) в основі формування держави повинен лежати етнічно-національний принцип з урахуванням культурних і політичних традицій народудержавотворення. Державні границі України повинні визначатись етнічними межами українців;

в) умовами і факторами державотворення є передусім людський і природно-географічний потенціал території її формування. Україна повністю володіє цим потенціалом і належить у цьому відношенні до найбагатших і найбільших країн світу;

г) тип політичного устрою держави залежить від історико-географічних традицій народу-державотворця і особливостей суспільного ладу, який існує в час її виникнення. Виходячи з цього, для України найбільше підходить парламентська демократична республіка;

д) територіально-адміністративний поділ держави у значній мірі обумовлений наявністю історико-етнографічних провінцій, які можуть лягти в основу її федеративному устрою. Для України з її історично складеними територіальними відмінами Галичини, Буковини, Слобожанщини, Донеччини і т.д. федеративний устрій можливий, але не обов’язковий, якщо розвинена широка автономія на усіх рівнях адміністративної ієрархії.

Думки Степана Рудницького висловлені в останніх двох рисах напрямку є досить актуальними для сучасного етапу державотворення в Україні.

Завершується розробка концепції політичної географії у книзі «Українська справа зі становища політичної географії», яка була підготовлена до друку у травні 1920 року. В ній Степан Рудницький передусім обґрунтовує фундаментальні принципи побудови держави.

Отже, ідеї С. Л. Рудницького за своїм теоретичним підґрунтям та актуальністю займають значне місце у контексті сучасних геополітичних концепцій та політико-географічних досліджень.

Картографічні праці академіка С. Л. Рудницького С.Л. Рудницького можна вважати першим українським географом-картографом. Хоча картографічна діяльність не була його спеціальністю, однак вона стала невід'ємною частиною його творчого життя. (поштовхом до вивчення географії України було, як знаємо, започатковане в НТШ (Наукове товариство імені Тараса Шевченка) складання ним етнографічної карти українських земель.

Якщо подивитись на «картографічне забезпечення» України кінця XIX — початку XX ст., то можна констатувати поганий його стан. Україна, як географічна і тим паче — національно-територіальна цілісність картографічно зовсім не відображалась. Картографічні німецько-, польсько-чи російськомовні фрагменти її території не могли задовольнити потреб українського споживача в умовах підйому національно-визвольного руху. Тому праці С. Л. Рудницького в сфері картографії — це і науковий і громадянський подвиг вченого.

По-перше — Степан Рудницький розробив методологічні основи української картографії, обґрунтував методику створення географічних карт (передусім навчальних), розробив основи транскрипції географічних назв українською мовою. Велике значення для організації картографічних досліджень і видавничої справи в Україні мала організація та діяльність Українського науково-дослідного інституту географії і картографії, який очолював С. Л. Рудницький. Проте і вчений, і діяльність інституту були знищені сталінськими репресіями.

С.Л. Рудницький опрацьовує різноманітні аспекти картографічної справи. Зокрема, це, по-перше, розробка методології всього комплексу проблем української картографії, кажучи по-сучасно му, обґрунтування питань семіотики (семантики, синтактики і прагматики) картографічних моделей як одного з видів знакових моделей загалом; по-друге, розробка і видання настінних (демонстраційних, шкільних) карт України, материків і світу в цілому; по-третє, підготовка і видання карт як складових частин у монографіях, навчальних посібниках, статтях тощо.

Картографію С. Л. Рудницький вважав «інтегральною частиною» математичної (астрономічної, космічної) географії. Тобто для нього картографія за своєю суттю є наукою географічною. У зв’язку з цим теоретичні засади географії мають бути фундаментом як теоретичної, так і прикладної картографії. «Всі ділянки сучасного географічного знання повинні мати результати своїх дослідів унагляднити в першу чергу, картографічно» — пише С. Л. Рудницький. В географічній карті землезнання має питоме ідеографічне представлення. Землезнання робить зайвим багатомовні описи, але має теж родово-понятевий зміст. Карти є не тільки просто образами земної поверхні, але вміщують в широкому обсязі віртуального змісту. Хоча карта віддає не всі географічно важні прояви країни, але вона може віддати всі явища, що зв’язані в своїй суцільності й громадному виступуванні із земною поверхнею.

Ці слова відносяться до області метакартографії, тобто вони зачіпають питання функцій картографічних моделей, їх основного змісту. Карта — це засіб унаочнення («ідіографічного представлення») з одного боку, вона с засобом узагальнення («родово-понятєвий» зміст) — з іншого. Саме «родово-понятєвий» зміст являє собою реалізацію в карті теоретично-концентуальних підходів до розуміння географічних явищ і процесів.

Особливої уваги заслуговують думки С. Л. Рудницького щодо складання стінних фізичних і антропогеографічних карт. «Фізична стінна карта, обмежена тільки на ситуацію, терен і гіпсометрію, — пише він, — не може ніяк відповісти вимогам ні школи, ні науки. Стінна фізична карта мусить дати як найбільш докладний всебічний образ фізико-географічних відносин даного земного простору». Тому вчений радить на кожній фізичній карті робити врізки — геологічної, тектоніко-морфологічної, кліматичної, біогеографічної та інших карт. Подібним способом рекомендується споруджати і антропогеографічні карти, В додатках («врізках») до них С. Л. Рудницький радить показати: етнічний склад заселення, його густоту, сільськогосподарське виробництво, промисловість, торгівлю, корисні копалини тощо. Таким чином, одна карта стає своєрідним атласом.

Щодо підручних (настільних) карт, то вчений вважав за необхідне в першу чергу, мати для потреб школи, краєзнавства і туризму карти території України масштабів 1:200 000 та 1:1000 000.

С.Л. Рудницький вперше ставить проблеми розробки і видання карт і атласів для народної школи, спеціальних середніх закладів і вузів. І що дуже важливо, він по суті вперше поставив проблему підготовки комплексних географічних атласів України, тобто такої об'єднаної одним задумом системи карт, в якій всебічно висвітлюється як природно-географічна, так і соціально-економічна і демографічна обстановка. Цей атлас мав включати не тільки загальні, але й спеціальні (тематичні) карти. Одним словом, ідеї С. Л. Рудницького випереджали час [3, с. 127].

У процесі картоскладання С. Л. Рудницький особливу увагу звертав на обґрунтування проекції карти для різних країн і регіонів. Це не легка справа, яка потребує досконалого знання проективної геометрії, оскільки доводиться розгортати кривизну земної поверхні на площину. Саме С. Л. Рудницький у своїй картоскладальній роботі використав різні види проекцій.

Для практичної картографії важливе значення має класифікація карана стінні і підручні (настільні). С. Л. Рудницький рекомендує звернути увагу на композицію, як стінних, так і підручних карт, під якою він розуміє таку рису, як виразність карти. Поради С. Л. Рудницького не завадило б враховувати і нинішнім розроблювачам карт.

Не всі ідеї в галузі картографії вдалось С. Л. Рудницькому реалізувати при житті. Проте за його авторством і під безпосереднім науковим керівництвом було розроблено і видано значну кількість настільних і стінних карт. Особливо продуктивним був період 1918—1920 рр. (час існування ЗУНР). Назвемо хоча б першу настінну карту України («Стінна фізична карта України» в масштабі 1:1 000 000, видану НТШ в 1918 р. у Львові). У Відні в 1919;1920 рр. коштом того ж Наукового Товариства ім. Шевченка С. Л. Рудницький видає стінні фізичні карти Світу, Європи, Азії, Північної Америки, Південної Америки та Африки. Тут варто згадати карту-плакат «Українці в світі», підготовленої С. Л. Рудницьким разом з Гасенком [3, с. 128].

Проте своєрідним картографічним «проривом» була поява в 1907 році підготовленої вченим першої української карти світу («Карта півкуль Західної і Східної»), виданої у Відні, а також на радянській Україні в 3932 р. — «Фізичної карти УРСР» (з врізкою, «Донбас»). У 1922 р. у Відні С. Л. Рудницький видав німецькою мовою карти Східної Галичини і Володимирщини.

Не можемо не згадати і такого факту. Є відомості, що в 1919 році, вчений підготував «Статистичний атлас України», який в силу тодішніх обставин не побачив світу, а пізніше разом з проф. І. Крип’якевичем — історичний атлас України. На жаль, йому теж не судилось побачити світ. Крім того, вже перебуваючи у Харкові, С. Л. Рудницький перевидав українською мовою «Атлас для народних шкіл Ю.М. Шокальського». Сам С. Л. Рудницький писав; - «Моя особиста робота в ділянці картографії й топології була в 1927;33 ось яка:

Маючи в плані допомоги розвиткові української культури в національному дусі я спорудив:

велику стінну фізичну карту України, не обмежуючи її на УССР, а розтягнути її на всі етнографічно-українські землі, від Варшави до Кубані. Вона вийшла друком у Москві, у зменшеному масштабі.

велику стінну політико-географічну карту України з таким самим обсягом з додатком етнографічної: новітньої карти. Карти не допущено до друку мабуть із-за виразно націоналістичного характеру.

Малий український шкільний атлас.

Великий атлас-України, який видав «Рух» під патронатом наркома М. О. Скрипника. Свою ділянку роботи над цим атласом я закінчив у червні 1932 року, вклавши в неї всю націоналістичну тенденцію, яка тільки була можлива.

" Я почав писати велику систему математичної географії, картографії й топології суто наукову та в націоналістичному дусі, яку мала видати Всеукраїнська академія наук (ВУАН). Я сподівався її закінчити в 1935 році. Правда, на ній могли розташуватися і не українці" [3, сі28].

Можна без перебільшення стверджувати, що вклад С. Л. Рудницького в картографічну науку України безцінний. Він був не лише фундатором української наукової картографії, але й особливо картографії, україномовної.

Висновок Степан Рудницький зробив значний внесок у розвиток картографії, фізичної, політичної, та соціально-єкономічної географії України, а також історичної географії та географії населення нашої держави. Він є автором понад 150-ти наукових праць. С. Рудницький дуже розумна, цілеспрямована і талановита людина. Він дуже любив Україну, вивчав її, а його ідеї за своїм теоретичним підгрунтям та актуальністю займають значне місце у контексті сучасних геополітичних концепцій та політико-географічних досліджень. Також можна без перебільшення стверджувати, що вклад Степана Львовича в картографічну науку України безцінний, як і всі його праці.

Список використаних джерел

1)Енциклопедія українознавства. Загальна честина. Перевидання в УкраїніК-1994.-С 164−165.

2)Сучасна україньска геополітика. Навчальний посібник К: Либідь.

3)Шаблій О. Академік Степан Рудницький. Львів-Мюнхен 1993.

4)Збірник наукових праць відн. Редактор О.І.Шаблій-Лювів 1994.

5)Історія географії в Україні:Посібник. Видання друге.

6)Історія географії в Україні: посібник .

7) Енциклопедія українознавства. Загальна частина.

8)Огляд національної території України. Степан Рудницький. Чому ми хочемо самостійної України?

9)Розсоха А.П. «Як далеко гомонить наша мова ц наша пісня… так далеко сяє Україна»

10)Основи суспільної географії. Підручник. Львів.

11)Військова географія східного фронту. Діло. Львів. 1915.

12)Бзежинський З. Велика шахівниця. Всесвіт.1999.

13) Липа Ю. Призначення України. Львів. 1992.

14)І.Божко Л. Д. Етапи розвитку географічних знань. Збірник наукових праць. Серія:" Історія та географія"

15)Буцура В. В. Як люди пізнали землю. -Родянська школа1931.