Пріоритетні напрями розвитку зовнішньої торгівлі сільськогосподарською продукцією

Міністерство освіти і науки України Київський національний торговельно-економічний університет Кафедра міжнародної економіки Реферат з міжнародної економіки на тему:

" Пріоритетні напрями розвитку зовнішньої торгівлі сільськогосподарською продукцією" .

Київ 2010.

Реформування економіки в Україні змушує виробників сільськогосподарської продукції переходити від діяльності в стабільному середовищі до функціонування в умовах динамічно змінного зовнішнього середовища. У сучасних умовах економічна ситуація вимагає застосування найбільш прогресивних методів планування та управління ресурсним потенціалом для підприємств агропромислової спеціалізації усіх форм власності, особливо для суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності.

Об'єктивні труднощі пристосування сільськогосподарського виробництва до умов ринку ставлять перед державою питання про особливий статус аграрної галузі в межах існуючого економічного режиму. Широке обговорення проблем аграрної політики на міжнародному рівні, насамперед, питань світової торгівлі сільськогосподарською продукцією, сировиною і продовольством свідчить про існування в цьому відношенні різних доктрин і, в кінцевому підсумку, про жорстку економічну боротьбу держав, що дотримуються різних стратегій аграрного розвитку з огляду на власні інтереси. Ці розбіжності зводяться до протистояння двох підходів, які умовно можна поділити на модель вільної торгівлі і модель аграрного протекціонізму. Слід зазначити, що названі економічні моделі в чистому вигляді не існують у жодній країні світу.

Найбільш активними прихильниками першої моделі, основний постулат якої зводиться до забезпечення вільної конкуренції товарів на ринку, є Австралія, Канада, і особливо США, а також Світова організація торгівлі, в якій США відіграють провідну роль. Це пов’язано, в основному, з позицією США як провідного виробника й експортера продовольства на світовому ринку з метою забезпечення максимального розширення збуту власної продукції. Водночас висока ефективність національного аграрного сектору в США дає йому змогу не побоюватися конкуренції з боку інших країн. До того ж, всупереч поширеній думці, обсяг державної підтримки сільського господарства в розрахунку на одного товаровиробника в США не нижче, ніж, наприклад, у країнах Європейського Союзу. Іншою є структура цієї підтримки — у США велика її частина припадає на заходи підтримки експорту та стимулювання споживання продукції національного аграрного сектору.

Модель аграрного протекціонізму, якої дотримуються багато інших країн, передбачає здійснення державної підтримки аграрного сектору для забезпечення конкурентних переваг національної сільськогосподарської продукції на ринку. Так, у країнах Європейського Союзу та Японії основні обсяги державної підтримки спрямовані на пряму підтримку сільськогосподарських товаровиробників. Ці країни також перешкоджають проникненню на свої ринки імпортної продукції, насамперед шляхом встановлення особливих вимог до її якості.

У цілому, незважаючи на наявність різних підходів до ролі держави стосовно аграрного сектору, зарубіжний досвід свідчить, що в більшості провідних країн світу державне регулювання є обов’язковим компонентом аграрної політики. У цих країнах державне регулювання передбачає вирішення таких основних завдань: забезпечення стійкої економічної ситуації в сільському господарстві, стабілізація ринкової кон’юнктури і підтримка прибутковості товаровиробників, допомога в адаптації до нових умов, захист внутрішнього ринку, забезпечення конкурентоспроможності національних товаровиробників на світовому ринку. Практика переконує, що сільське господарство у країнах світу субсидується у великих обсягах з державних і недержавних бюджетів.

Однак цей досвід не був належним чином врахований у процесі реформування аграрного сектору економіки України. Реалізація прийнятої в 90-і роки моделі ринкових відносин в агропромисловому комплексі не забезпечила формування ефективних економічних міжгалузевих відносин, призвела до спаду виробництва, різкого погіршення фінансово-економічних показників діяльності сільськогосподарських товаровиробників незалежно від обраної ними форми власності та господарювання.

Завдяки прийнятим на державному рівні заходам, зокрема, стосовно збільшення обсягів державної фінансової підтримки, продовження терміну дії спеціальних пільгових режимів оподаткування сільгосптоваровиробників податком на додану вартість, регулювання продовольчого ринку, поліпшення інвестування галузі, створено більш сприятливі умови для розвитку агропромислового комплексу. Це дало змогу, незважаючи на загострення негативних явищ, пов’язаних із фінансовою кризою у світовій економіці, вийти на рівень виробництва продукції галузі в обсягах, що гарантують продовольчу безпеку держави та забезпечують зміцнення позицій України на світових ринках продовольства (табл. 1).

зовнішня торгівля сільськогосподарська продукція Таблиця 1. Основні заходи державного регулювання ринку аграрної продукції, що вживаються для мінімізації негативного впливу сучасних умов господарювання Господарське управління в системі регіонального агропромислового комплексу. — Автореф. дис… канд. екон. наук: 08.00.05 / Ю.І. Головня; Черніг. держ. техн. ун-т. — Чернігів., 2010. — 20 с.

Членство у СОТ, з одного боку, не тільки полегшує доступ вітчизняної продукції на світові ринки, а, з іншого, відкриває внутрішній ринок для імпорту, у т.ч. продовольства, що може поглибити кризові явища в аграрному секторі України.

На жаль, дотепер на державному рівні не розроблено чіткої стратегії реформування системи державної підтримки регіональних АПК за правилами СОТ. Тому для успішного просування національної агропродовольчої продукції на світові ринки необхідно скоригувати державну стратегію розвитку агропромислового комплексу за такими напрямами:

— розвивати експортний потенціал аграрного сектору, при цьому необхідно дотримуватися балансу між внутрішнім і зовнішнім попитом на аграрну продукцію;

— реалізовувати потенціал в усіх перспективних напрямах аграрного виробництва: рапсу, сої, відродження тваринництва і вирощування льону (частка України до 1991 р. становила 14% світового виробництва льону);

— нарощувати і підвищувати ефективність виробництва традиційної експортної продукції України — зернових культур, соняшнику та підвищення конкурентоспроможності інших видів продукції на світових ринках;

— удосконалювати механізм державного регулювання розвитку експортно-орієнтованих галузей аграрної сфери, їх підтримки та стимулювання (податкова, грошово-кредитна державна політика повинна бути спрямована на залучення інвестицій у модернізацію та розширення агропромислового виробництва);

— забезпечити сталість існуючих зовнішніх ринків збуту вітчизняної аграрної продукції та реалізовувати стратегію експансії на нові.

Характерною особливістю сільськогосподарських підприємств України є недостатня конкурентоспроможність практично всіх видів аграрної продукції. Можна виділити чотири основних групи факторів, що впливають на механізм інтеграції АПК України в глобальне конкурентне середовище, — це політичний, економічний, соціальний та екологічний, які стримують процес інтеграції в аграрному секторі регіону.

Рис. 1. Структура механізму інтеграції АПК України в глобальне конкурентне середовище Господарське управління в системі регіонального агропромислового комплексу. — Автореф. дис… канд. екон. наук: 08.00.05 / Ю.І. Головня; Черніг. держ. технол. ун-т. — Чернігів., 2010. — 20 с.

Конкурентоспроможність вітчизняної агропродовольчої продукції складається із сукупності конкурентних переваг, що проявляються на світовому ринку шляхом їх порівняння з відповідними показниками зарубіжних фірм-конкурентів. Чинниками конкурентних переваг агропродовольчої продукції можуть слугувати: рівень рентабельності виробництва, рівень продуктивності праці, ефективність стратегічного планування, ефективність управління агроформуваннями, здатність швидко реагувати на запити і вимоги агропродовольчого ринку.

Майже всі показники конкурентоспроможності формуються на основі інформації про обсяги зовнішньої торгівлі та використовуються, в основному, для міжнародних порівнянь, а в окремих ситуаціях використовуються також для визначення конкурентоспроможності окремих регіонів і розраховуються для окремого товару або товарної групи. Зважаючи, що конкурентоспроможність є відносною категорією, то показники, що базуються на відносних величинах (таких, як частка ринку, обсяг експорту та ін.), надають мало інформації про конкурентну позицію галузі або товару в національній економіці.

Рис. 2. Структурні елементи факторів, що стримують процес інтеграції АПК України в міжнародне конкурентне середовище Там же.

Більш інформативними є показники, що ґрунтуються на порівнянні одного сектора з іншим. Серед показників, які найчастіше використовуються, варто виділити: індекс відносної експортної конкурентоспроможності (Relative Export Advantage Index — RXA), індекс відносної залежності від імпорту (Relative Import Penetration Index — RMP) та індекс відносних торговельних переваг (Relative Trade Advantage Index — RTA). Кваша С. М., Голомша Н.Є. Конкурентоспроможність вітчизняної сільсько-господарської продукції на світовому аграрному ринку // Економіка АПК. — 2010. — № 5. — С. 99−104.

Негативний вплив глобальної економічної кризи на аграрну сферу змушує вести пошук шляхів удосконалення системи експортно-імпортних відносин. Неефективність зовнішньоекономічної стратегії в агропромисловому комплексі пов’язана, перш за все, з нераціональною структурою експорту, відсутністю сучасної експортної інфраструктури та механізмів залучення зарубіжних інвестицій в експортоорієнтовані галузі.

У Концепції науково-технічного розвитку галузей агропромислового виробництва на період до 2015 року Наказ Міністерства аграрної політики України «Про затвердження Концепції науково-технічного розвитку галузей агропромислового виробництва України на період до 2015 року» (від 10.04.08 № 240)// Агрокомпас. — 2010. — № 6. — С. 19−23. відзначається важливість підвищення ролі науково-технологічних факторів у подоланні кризових явищ, забезпеченні їхнього економічного зростання, технічного переоснащення і структурної перебудови виробництва задля нарощування конкурентоспроможних товарів, а також зміцнення експортного потенціалу та зменшення залежності економіки України від імпорту.

Головним чинником стабільного розвитку виробництва й експорту продукції АПК України є випереджувальна реакція на динамічні процеси, що відбуваються на світовому ринку. В умовах, коли економіка України, починаючи з 2008 р., функціонує відповідно до норм і правил Світової організації торгівлі (СОТ), статусом пріоритетного розвитку виробництва, активізації експорту є динамічне нарощування виробництва конкурентоспроможної продукції, розширення зовнішніх ринків, подальший розвиток внутрішнього ринку та зміцнення продовольчої безпеки країни, що потребує необхідність пошуку й обґрунтування нового напряму основоположних факторів розвитку галузі.

Сільськогосподарська продукція посідає значну частку у зовнішній торгівлі України, яка останніми роками становила в середньому 10−11%. За 12 місяців 2009 р. ця частка склала — майже 17%. Сільське господарство на сьогодні залишається єдиною галуззю економіки України, яке має додатнє сальдо зовнішньої торгівлі (рис.2).

Рис. 3 Сальдо зовнішньої торгівлі України Офіційний сайт міністерства аграрної політики. — Режим доступу до ресурсу: http://www.minagro.gov.ua/.

Рис. 4. Обсяги зовнішньої торгівлі сільськогосподарської продукції в Україні Там же.

За останні роки спостерігається стале зростання обсягів експорту сільськогосподарської продукції з 2 млрд. дол. США у 2001 р. до 9,8 млрд. дол. США у 2009 р. (рис.4).

Сьогодні практично всі країни світу постали перед серйозним викликом: як уникнути економічного спаду й зберегти активний темп розвитку в умовах нестабільності на фінансових і продовольчих ринках.

Тому нині важливим завданням має стати розширення присутності продукції українського АПК на зовнішніх ринках збуту. Слід зазначити, що, незважаючи на деструктивний вплив міжнародної фінансової кризи на економіку країни та скорочення обсягів експорту у 2009 р. на 17% Україна залишається важливим світовим експортером багатьох видів сільськогосподарської продукції, займаючи перше місце по експорту насіння соняшнику, олії та ячменю, друге по експорту рапсу та п’яте по експорту зерна.

Частка імпорту в 2009 р. зменшилась на 23,5%, що у грошовому еквіваленті складає 5,2 млрд дол.

Частка експорту в загальному обсязі зовнішньої торгівлі продукції аграрного сектору в 2009 році становила 65,6. % При цьому слід зазначити, що 92% експорту-це продукція рослинництва.

Найбільшу питому частку у структурі експорту (за підсумками 2009 р.) посідають такі товарні групи, як зернові культури (36%), олія (18%), насіння олійних (10%) шоколад (5%) молоко та молочні продукти (4%).

Водночас, в 2009 р. порівняно з відповідним періодом 2008 р. відбулося суттєве зменшення експорту за такими товарними позиціями, як ячмінь — на 48% (на 675 млн. дол. США); насіння рапсу — на 46% (на 586 млн дол. США); залишки і відходи харчової промисловості - на 34% (на 169 млн дол. США); молоко згущене у 3 рази (на 138 млн дол. США); олія пальмова — у 2,4 рази (на 115 млн дол. США); шкури ВРХ — у 2 рази (на 111 млн. дол. США); сири — на 25% (на 101 млн. дол. США); борошно пшеничне — у 3 рази (на 80 млн. дол. США) Темпи зростання експорту харчових продуктів України майже в 5 разів перевищують темпи зростання виробництва, що в 1,4 рази більше загальносвітових тенденцій. Тому, рухаючись у світлі світових економічних процесів, необхідно досягти співвідношень між виробництвом, експортом та імпортом продукції АПК з метою адаптації економіки галузі до норм і правил СОТ.

У структурі експорту домінує сировина, тобто вивозимо додану вартість, робочі місця й прибутки з нашої країни. Слід особливо наголосити, що потужний експортний потенціал країни практично не працює на зміцнення товаровиробника, оскільки левова частка доданої вартості поповнює рахунки зернотрейдерів і вивозиться з держави. В цьому плані заслуговує на увагу створення механізму співпраці держави та великотоварних вітчизняних виробників зерна, які водночас є потужними експортерами, як, наприклад, ТОВ СП «Нібулон» .

Розглянемо основні експортні можливості АПК України.

Ринок олії. В цій галузі аграрна політика має ознаки негативної лібералізації, зокрема з боку виснаження ґрунтів. Зростаючий попит на насіння олійних культур, зокрема зовнішній, спричинив збільшення посівних площ під соняшник. Це явище можна оцінити виключно як негативне через їх грунтовиснажливий характер і спадаючу урожайність. Якщо у базовому 1990 р. вироблялося 2,6 млн т насіння соняшника, то у 2000 р. — 3,5 млн., 2008 р. — 6,8 млн. т. Для утримання таких обсягів виробництва олійних культур порушені норми сівозміни: замість 10% в структурі посівних площ доходить до 25 і більше відсотків, що не можна оцінити інакше як явищем хижацького використання землі тимчасовими власниками і орендарями.

Експортний потенціал України у цій галузі здавався безмежним, що викликало зацікавленість країн ЄС. На першому етапі економічна боротьба розгорнулася за експорт насіння соняшника, що обіцяв збільшення доходів сільського господарства, а на наступному, — коли всупереч пропозиціям радників ЄС відновилися зв’язки сільського господарства з підприємствами олійно-жирової промисловості, — за експортні ресурси олії та продукти її переробки.

Ринок цукру. В аграрній політиці України на першому етапі економічних трансформацій у сільському господарстві ресурсам цукру для експорту надавалося велике значення. Проте після приватизації заводів виявилося, що вони не можуть контрактувати необхідний обсяг цукрової сировини за прийнятними для сторін цінами. Тому на наступному етапі трансформацій нові господарі заводів імпортували цукор-сирець з тростини. Виробництво цукрових буряків спочатку поширилося у нетрадиційні регіони, а потім почало невпинно скорочуватися. Якщо у 1990 р. було вирощено близько 44 млн. тонн сировини, то у 2008 р. — лише 11 млн т (сектор СГП). В результаті такої аграрної політики присутність України на світовому ринку цукру стала проблематичною й непомітною.

Економіка галузі на макроекономічному рівні характеризується несуттєвим підвищенням рівня ринкового покриття одиниці ресурсів над первинними витратами на виробництво. Стан галузі потрібно визнати кризовим, що потребує державного втручання, зокрема цінового регулювання ринку цукру і формування комплексу на засадах асоціативного розвитку за участю держави.

Ринок м’яса. Середньорічне виробництво м’яса підтримувалося виключно за рахунок скорочення поголів'я худоби і птиці в усіх секторах сільського господарства. В цілому кількість великої рогатої худоби скоротилася з 25 млн. у 1990 р. до 6,5 млн. у 2008 р., або майже в чотири рази, свиней — з 19,4 до 7,1, або у 2,7 рази, птиці — з 246 до 161 млн голів, або на 34,2%. У підприємствах товарного типу станом на початок 2009 року залишилося: ВРХ — 11,8%, корів — 14, свиней 18,5, овець і кіз — 3,8, птиці — 50,1%. За таких умов середньорічний експорт худоби, м’яса і м’ясних виробів у перерахунку на м’ясо у забійній масі становив 168 тис т на рік, а дефіцит ресурсів частково покривався за рахунок імпорту. Якщо в 2003 р. експорт дещо перевищував обсяги імпорту м’яса, то у наступний період йде суттєве зростання імпорту.

Розглядаючи ситуацію з ресурсами м’яса в Україні, слід звернути увагу на мотивацію імпорту, яка базується на демпінгових низьких цінах імпорту продукції та можливостях перепродати її за вищими цінами на внутрішньому ринку й на експорт в Російську Федерацію та інші країни СНД.

Частка імпорту в загальному обсязі зовнішньої торгівлі продукції аграрного сектору в 2009 р. становила 34,6%.

У товарній структурі імпорту сільськогосподарської продукції до України найбільшу частку займають такі товарні групи: плоди та горіхи (12%), м’ясо та субпродукти (11%), риба та рибопродукти (9%), тютюн (9%) та інше.

При цьому, частка продукції рослинництва в імпорті складає 72%, продукції тваринництва — 28%.

Найбільше зростання імпорту в 2009 р. порівняно з відповідним періодом 2008 р. відбувся по такій продукції як: цитрусові (на 42 млн дол. США), масло вершкове (на 35 млн дол.), яблука, груші (на 32 млн.дол.) цукор (на 28 млн.дол.), молоко згущене (на 12,8 млн дол.), томати (на 12 млн дол.), сало на (10,5 млн дол.)(рис. 2. 6.).

За останні роки, особливо після вступу України до СОТ, спостерігається тенденція диверсифікації зовнішніх ринків, здебільшого, за рахунок зменшення постачання товарів на традиційні ринки збуту (СНД та ЄС) та суттєвого зростання частки експорту до Азійських країн (25,6% від загального експорту сільськогосподарської продукції у 2008 р. та 34,3% за 2009 р.), що свідчить про значну фінансову спроможність цього ринку та конкурентоспроможність української продукції.

Аналіз географічної структури експорту свідчить, що в цілому по всіх товарних груп 1−24 УКТЗЕД найбільша частина експорту припадає на країни Азії - 34%., країни СНД — 28%, країни ЄС — 23% та африканські країни — 13%. Так у порівнянні з 2008 р. помітно скоротився експорт сільгосппродукції до країн ЄС (на 36%) та СНД (на 28%), у той же час відбулося збільшення експорту до Азійських країн (на 16%) та Африканських країн (на 49%).

Географічна структура імпорту продукції агропромислового комплексу України представлена таким чином: країни ЄС — 38%, країни Азії - 17,7%, країни СНД — 16%., США — 6,2%, країни Африки — 4,3%. У 2009 році відбулось скорочення імпорту продукції з усіх традиційних ринків (рис.8).

Рис. 8 Географічна структура імпорту агропромислової продукції Офіційний сайт Міністерства аграрної політики. — Режим доступу до ресурсу: http://www.minagro.gov.ua/.

Що стосується товарної структури експорту до Європейського союзу, то найбільшу частку займали: насіння олійних (737 млн дол. США), олія (469 млн. дол.), зернові (454 млн дол.). До Азійських країн експортувались: зернові (2107 млн дол. США), олія (678 млн дол.), насіння олійних (200 млн дол.). Найбільші показники в структурі експорту до країн СНД мали: шоколад та какао (414 млн дол. США), сири і йогурти (307 млн дол.), олія (256 млн дол.), тютюн (194 млн дол.). Основною експортованою продукцією до африканських країни були: зернові (903 млн дол. США), олія (328 млн дол.), залишки і відходи харчової промисловості (31 млн дол.).

З країн ЄС імпортувалися, головним чином, м’ясо та субпродукти, різні харчові продукти, тютюн і залишки та відходи харчової промисловості. З країн СНД найбільше завозиться виробів з м’яса та риби, молочних продуктів, алкогольних і безалкогольних напоїв та кондитерських виробів. Країни Азії переважають у поставках жирів та масел тваринного та рослинного походження, а також фруктів та овочів. з Північної Америки — переважно м’ясо птиці, тютюнові вироби та рибопродукти.

Отже, що стосується географічної структури зовнішньої торгівлі, майже 79% продуктів кінцевого споживання експортується до країн СНД, а понад 40% усього експорту товарів спрямовується до Російської Федерації, тоді як квота країн Європейського Союзу не перевищує 7%. Основною причиною є якість товарів. Більшість вітчизняних підприємств не можуть сертифікувати свою продукцію за міжнародною системою сертифікації якості ІSО 9001- 2000 не лише через високу вартість процедури, але й через низьку якість сировини.

На підставі проведеного дослідження пропонується удосконалити територіально-географічну структуру експортних та імпортних поставок АПК України із основними торговельними партнерами за напрямами, приведеними у табл. 2.

Таблиця 2. Основні напрямки удосконалення географічної структури експорту та імпорту агропродовольчих товарів для України Білик О. В. Сучасний стан зовнішньоекономічної діяльності та оцінка конкурент рик переваг продукції регіонального АПК на світових ринках / О.В. Білик // Економічний простір: Збірник наукових праць. — № 20/1. — Дніпропетровськ: ПДАБА, 2008. — С.35−42.

Отже, слід відмітити, що стратегічним пріоритетом України є подальший розвиток зовнішньоторговельних відносин як з країнами СНД, які є основними споживачами регіонального продовольства, так і з країнами ЄС, враховуючи значну ємність європейського ринку та велику частку продукції сільського господарства та харчової промисловості, що надходить до України саме з країн ЄС. Водночас, зберігаючи традиційні ринки збуту, необхідно диверсифікувати експортні та імпортні поставки, зокрема шляхом дослідження та залучення нових і перспективних ринків, якими наразі є країни Азії, Африки та Сходу. Підсумовуючи все сказане необхідно наголосити, що розроблення напрямків раціоналізації експорту продукції АПК України мають набуватись на природно-кліматичних умовах, забезпеченні продовольчої безпеки, уникненні невигідного і необґрунтованого імпорту, конкурентоспроможності продукції та її торговельних переваг, паритетності у зовнішньоекономічних відносинах з іншими країнами, а також уникненні диверсифікаційного ризику експорту.