Еколого-агрохімічна характеристика ґрунтового покриву Рівненського району

Бакалаврська робота

на тему:

Еколого-агрохімічна характеристика ґрунтового покриву

Рівненського району

Виконала:

Дідух І.А.

Вступ

агрохімічний грунт сільськогосподарський

Актуальність теми. Сільськогосподарське використання земельного фонду потребує контролю за станом його родючості, ступенем еродованості, реакцією та сольовим режимом ґрунтового середовища, а також рівнем забруднення важкими металами, радіонуклідами, пестицидами та іншими токсикантами. Виконання цього завдання можливе за умови постійно діючого еколого-агрохімічного моніторингу, основою якого є суцільний контроль за станом ґрунтового покриву, його деградацією та ступенем забруднення.

Суцільне еколого-агрохімічне обстеження земель розв’язує низку важливих проблем, пов’язаних з грунтово-агрохімічним моніторингом, відновленням родючості ґрунтів, високоефективним застосуванням агрохімікатів, підвищенням продуктивності землеробства та збереженням довкілля.

Визначення агрохімічних параметрів дає можливість встановити стан родючості ґрунтів та його зміни і розробити агрозаходи щодо захисту ґрунтів від деградаційних процесів. За результатами агрохімічного обстеження ґрунтів розробляються та впроваджуються технології високоефективного застосування мінеральних добрив, оптимізації доз, строків і способів їхнього внесення, розробляється проектно-кошторисна документація хімічної меліорації та вапнування кислих ґрунтів, яку проводять на основі даних обстеження. Аналіз грантів на вміст мікроелементів допомагає розробити рекомендації із застосування мікродобрив. За даними аналізу ґрунтів складаються картограми вмісту поживних речовин і рівнів забруднення важкими металами і радіонуклідами.

Раціональне використання добрив і одержання високих урожаїв сільськогосподарських культур неможливе без еколого-агрохімічних досліджень, необхідних для оцінки родючості ґрунту, встановлення науково обґрунтованих доз добрив, без контролю за потребою рослин в елементах живлення в процесі їх росту і розвитку, без визначення якості продукції і добрив.

У час розвитку світової науки і техніки, впровадження у виробництво все новіших високих технологій, людство кожен день стикається з дефіцитом продовольства, різними екологічними катастрофами. Все це результат діяльності людини, яка свої знання направляє як на прогрес, так і на подолання наслідків цього прогресу, що викликають незмінні процеси в навколишньому природному середовищі. Сказати, що прогрес не впливає на родючість ґрунтів, або його вплив мінімальний, це нічого не сказати.

Одним з найбільших багатств, які існують на Землі, сміливо можна виділити грунт. Це унікальне природне творіння, що дає можливість жити за рахунок його продукції. Стан ґрунтового покриву сільськогосподарських ландшафтів є головним джерелом, що забезпечує сталий розвиток біосфери.

Непродумане розорювання земель, недотримання технологій обробітку, необґрунтоване застосування мінеральних добрив та засобів захисту рослин призвели до порушення динамічної рівноваги, яка підтримувала родючість і як наслідок таких дій — екологічна деградація ґрунтів, що потребує прикладання значних зусиль до повернення такої рівноваги. І якщо їх не підтримувати в оптимальному співвідношенні, то це шлях до повної втрати грантів, як засобу виробництва продуктів харчування і екологічної складової життя на Землі.

Охорона ґрунтів повинна стати пріоритетним напрямком охорони довкілля і важливим державним завданням та обов’язком кожного землекористувача.

Найкоротший і достатньо дієвий шлях з охорони ґрунтівздійснення постійного моніторингу усіх земельних ресурсів, на яких проводиться будь-яка господарська діяльність та розробка державної стратегії ведення сільськогосподарського виробництва, побудованої на збереженні та нарощуванні родючості наших ґрунтів.

Реформування земельних відносин вимагає шукати нових підходів і до агрохімічного обслуговування господарств.

Останні підсумки результатів агрохімічної паспортизації показали, що родючість ґрунтів продовжує знижуватися. Так як заходи з підвищення родючості ґрунтів не проводяться в повному комплексі, в першу чергу не забезпечується повернення винесених сільськогосподарськими культурами елементів живлення. Збільшується відсоток. ґрунтів з сильноі середньо-кислою реакцією ґрунтового розчину внаслідок зменшення обсягів вапнування.

Поряд зі зниженням агрохімічних показників ґрунту, значна частка земель має підвищений вміст радіонуклідів. Тому саме ці угіддя потребують свідомого регулювання режиму живлення рослин, що приведе до зниження надходження радіоактивних елементів в ланці трофічного ланцюга «грунт-рослина». Результати радіологічного обстеження земель є основою для визначення потреби та обсягів контрзаходів на забруднених територіях.

Нажаль, сучасний економічний стан господарств області не дозволяє в необхідній кількості застосовувати мінеральні добрива, тому слід приділити особливу увагу їх ефективному використанню.

Основою для підвищення родючості ґрунтів є матеріали агрохімічної паспортизації земель сільськогосподарського призначення, яка проводиться Рівненським центром «Облдержродючість» з використанням комп’ютерних технологій, з виготовленням цифрових картограм, що дає можливість детально характеризувати кожну ділянку поля. В автоматизованому режимі розробляються рекомендації щодо раціонального використання добрив, вапнякових матеріалів на ротацію кожної паспортизованої ділянки. Проводиться робота з вивчення агроландшафтного районування області, для цього створюються електронні бази ґрунтових обстежень, схем розпаювань, осушувальних систем області, екологічної ситуації, ерозійно небезпечних ґрунтів області. Все це дозволить розробляти комплексні заходи для підвищення родючості ґрунтів. Саме тому, еколого-агрохімічна характеристика ґрунтового покриву і є досить актуальною на сьогодні темою.

Мета роботи — проаналізувати еколого-агрохімічний стан ґрунтового покриву Рівненського району.

Об'єкт дослідження — землі сільськогосподарського призначення Рівненського району.

Предмет дослідження — ґрунт Рівненського району та їх властивості.

Виходячи з мети, об'єкта та предмета дослідження можна визначити такі завдання:

проаналізувати огляд літературних джерел за темою роботи;

охарактеризувати умови та методи дослідження;

висвітлити результати дослідження.

Методи дослідження: Роботи виконувалися згідно «Методики суцільного грунтово-агрохімічного моніторингу сільськогосподарських угідь України» К., 1994,162с, «Методики еколого-агрохімічної паспортизації полів та земельних ділянок» К., 1996,45с, «Агроекологічний моніторинг та паспортизація сільськогосподарських земель, 2002 р.», «Методики агрохімічної паспортизації земель сільськогосподарського призначення, Київ, 2003 р.» На підставі польового обстеження та аналітичних даних для кожного сільгосппідприємства складались картограми кислотності, вмісту в ґрунтах рухомих форм фосфору, обмінного калію, еколого-агрохімічний паспорт на кожне поле або земельну ділянку, а також розроблялись зведені матеріали еколого-агрохімічної паспортизації та рекомендації по ефективному, екологічно безпечному застосуванню агрохімічних засобів, які вручені кожному сільгосппідприємству.

Результати досліджень та їх новизна — дослідження показали: рівень забезпеченості ґрунтів поживними речовинами, органічною речовиною, ступінь кислотності ґрунтів, стан забруднення радіонуклідами, важкими металами, пестицидами; якість продукції рослинництва та агрохімікатів, води. Недостатнє внесення органічних та мінеральних добрив, вапнування кислих ґрунтів призвели до зменшення вмісту гумусу, поживних речовин, підвищення кислотності ґрунтів. Рівень забруднення ґрунту важкими металами та радіонуклідами зменшується в порівнянні з попереднім туром обстеження. Якісні показники продукції покращились за рахунок впровадження нових сортів культур, проведення протирадіаційних заходів, використання нових форм пестицидів та стимуляторів росту рослин. Результати роботи представлені у вигляді заключного наукового звіту та окремих звітів за тематикою досліджень, проектів на вапнування кислих ґрунтів та внесення мінеральних добрив, регіональних програм, картограм забруднення радіонуклідами і важкими металами, картограм кислотності та агрохімічних показників і можуть використовуватись в розробці державних та регіональних програм.

Практичне значення роботи: результати досліджень впроваджуються в усіх господарствах області для ефективного використання добрив, вапнування кислих ґрунтів, здійснення протирадіаційних заходів на забруднених територіях, при розробці державних і регіональних програм, складені картограми за окремими агрохімічними показниками пропонуються до використання агроформуваннями всіх форм власності, управліннями агропромислового розвитку та державними органами виконавчої влади.

Розділ 1. Огляд літературних джерел за темою роботи

На Всесвітній конференції ООН з навколишнього середовища та розвитку (Ріо-де-Жанейро, 1992 р.) відмічалося, що охорона та раціональне використання ґрунтів повинно бути у центрі уваги державної політики, оскільки стан ґрунтів визначає характер діяльності людини та здійснює вирішальний вплив на навколишнє середовище. Під ґрунтовим покривом розуміють закономірне чергування в просторі елементарних ґрунтових ареалів, зумовлених еволюцією території. Саме тому, вивчення ґрунтів та ґрунтового покриву є досить важливою на сьогодні темою та базою дослідження багатьох відомих науковців.

Географічна строкатість, або неоднорідність ґрунтового покриву, яка на перший погляд здається хаотичною, має свої закономірності встановленням яких займається вчення про структуру ґрунтового покриву. Поняття структура ґрунтового покриву, елементарний ґрунтовий ареал як вихідна одиниця ґрунтово-географічної таксономії введено В.М. Фрідландом (1969). Це сприяло проведенню низки досліджень просторово-генетичних закономірностей будови ґрунтового покриву, причини виникнення його неоднорідності та розробки методів вивчення структури ґрунтового покриву. У роботах В.М. Фрідланда (1972), Я. М. Годельмана (1981), Л.І. Прасолова (1978), Т.І. Євдокимової (1981), Л.П. Ільїна, Р. П. Михайлова, Р.Т. Шубіна (1986), Н.П. Сорокіної (1986, 1993) розглядаються методичні та практичні аспекти складання ґрунтових карт, які відображають ґрунтовий покрив. Географія ґрунтів досягла успіхів у пізнанні закономірностей поширення різних ґрунтів, які проявляються у виникненні горизонтальних і вертикальних зон, ґрунтових провінцій та фацій, а також у практичному застосуванні даних про ґрунтовий покрив на регіональному рівні, що наведено у працях В.М. Фрідланда (1984, 1986), В. С. Столбового (1974), І.А. Крупенікова (1974, 1985), Є.А. Дмитрієва, О.І. Худякова, В.Д. Ліма (1991), Є.Н. Молчанова (1991, 2000), І.В. Іванова, Д. В. Монахова (1999), Є.М. Зелікмана (1998), Є.Н. Красєхи (1990, 1999), Я. М. Годельмана (1991), Д.І. Ковалишин (1983), С. П. Позняка (1997, 2003), Н.П. Сорокіної (2000), А.І. Кривульченка (2002) та інших. У них описано різні структури ґрунтового покриву (комплекси, плямистості, поєднання, варіації) для кількісної та якісної характеристик ґрунтового покриву регіонів, подано характеристику сучасного стану ґрунтових ресурсів і перспективи їх використання для вирішення завдань раціонального використання території.

Порівняльну характеристику агроекологічного стану ґрунтів і якості продукції у різних типах господарств України здійснили М.І. Майстренко, Л. В. Дацько, Т. П. Андросович. Даними авторами було проведено агроекологічне обстеження ґрунтів і якості продукції у 72 населених пунктах 8 областей України (Вінницькій, Житомирській, Київській, Миколаївській, Одеській, Полтавській, Сумські, Чернігівській) дозволяє констатувати, що ґрунти на присадибних ділянках характеризуються більш високою забезпеченістю основними елементами живлення рослин (фосфор, калій), ніж бувших колективних підприємств, проте в останніх ґрунти мають нижчу кислотність і дещо вищу забезпеченість азотом.

Наукові праці В. Б. Соловей та В. А. Величко присвячені вивченню ґрунтового покриву Українського Полісся. В. А. Величко в результаті своїх досліджень встановив три основні типи ґрунтоутворення: дерново-підзолистий, дерновий опідзолений і дерново-глейовий. Визначив нормативні градації типів ґрунтів за ступенем зволоження. Показав особливості впливу материнських порід на морфогенез поліських ґрунтів і довів відсутність їх впливу на характер ґрунтоутворення за домінуючої ролі гранулометричного складу. Запропонував новий підхід до проблеми класифікації ґрунтів, який полягає в ієрархічному ранжуванні важливих чинників ґрунтоутворення на його типові і параметричні особливості, які визначають його якості. В.Ф. Радзій вивчав ґрунтовий покрив Волині.

Еколого-агрохімічну характеристику ґрунтів Рівненської області аналізували В.І. Долженчук, О. В. Яценко, Н. Г. Чечелюк, Г. Д. Крупко. Адже за останнє десятиліття спостерігається збіднення ґрунтів на поживні елементи, помітно зменшуються запаси рухомих форм фосфатів та обмінного калію, підвищується кислотність. Тому першочерговим завданням є пошук шляхів відтворення їх високої родючості.

Отримані результати свідчать про незначне нагромадження досліджуваних токсикантів і радіонуклідів в ґрунтах області, а також дають можливість розробляти захисні заходи щодо зниження коефіцієнту переходу їх в системі грунт-рослина, що дасть можливість знизити їх шкідливий вплив на організм людини. В.І. Долженчук та Г. Д. Крупко займалися визначенням агрохімічних параметрів, що дає можливість встановити стан родючості ґрунтів Рівненщини та його зміни і розробити агрозаходи щодо захисту ґрунтів від деградаційних процесів.

М.О. Клименко аналізував індикатор якісного стану ґрунтового покриву Рівненської області в системі розробки стратегії сталого розвитку регіону. Ґрунти України є її основним національним багатством. Адже жодна країна світу не має на своїй території такого поширення чорноземів як у нас. Стан родючості ґрунтів і рівень ефективності засобів хімізації визначаються, перш за все, величинами окиснювально-відновних реакцій. В Україні налічується близько 8,5 млн га ґрунтів з кислою реакцією ґрунтового розчину, з них А, А5 млн га орних земель, решта природні угіддя та до 3,9 млн га ґрунтів солонцюватого типу, з них майже половина в складі орних земель.

Згідно з існуючими нормативами, в Україні повторне вапнування кислих і гіпсування солонцевих ґрунтів необхідно проводити через кожні 5−8 років. Проте з 1990 р. їх хімічна меліорація практично припинилась. Можна без перебільшення сказати, що ігнорування цими видами меліорації несе пряму загрозу декальцинації ґрунтового покриву, обумовлює перехід в рухомі сполуки біогенних елементів та їх безповоротну втрату внаслідок надходження в геологічний кругообіг, а також різке зниження врожаю. Зважаючи на екологічну важливість питання, держава, як і раніше, нині повинна взяти на себе фінансування проведення хімічних меліорації. Україна має потужні поклади вапнякових порід і гіпсу. Питання їх добування, підготування та внесення можна вирішувати на регіональному рівні. Будь-яка програма з підвищення родючості ґрунтів без попереднього проведення їх хімічних меліорацій буде приречена на низьку ефективність.

Основними ознаками, що визначають рівень родючості ґрунтів, є їх забезпеченість гумусом, поживними речовинами, їх водно-фізичні та фізико-хімічні властивості, які зазнають змін у процесі сільськогосподарського використання земель і піддаються регулюванню з боку людини. У цьому плані непересічне значення мас застосування органічних і мінеральних добрив на тлі проведення хімічних меліорацій. Слід зазначити, що доїси агропромисловий комплекс України не досягне позитивного балансу основних біогенних елементів, доти не можна вести мову навіть про просте відтворення родючості ґрунтів. На сьогодні ми маємо різко від'ємний баланс за всіма їх показниками, що є однією з основних причин того, що ґрунтовий покрив земель в обробітку деградує. Основна причина — відсутність достатньої кількості добрив і меліорантів. З 1970 р. і по 1990 р. Україна пережила бум хімізації, коли на 1 га ріллі вносили по 6−9 т/га органічних добрив, по 40−60 кг/га діючої речовини азотних, та по 30−40 кг/га фосфорних і калійних добрив.

Одним із основних показників цивілізованості країни є пропорційний розподіл земель в обробітку та зайнятих природними угіддями.

У зв’язку з тим, що в межах колишнього СРСР тотальне розорювання земель України було зведено в ранг державної політики, і тепер це є чи не найруйнівнішою спадщиною командно-адміністративної системи. Ступінь освоєння земельного фонду становить близько 60% порівняно з 10% в колишньому Союзі і 12% - у США.

З точки зору погіршання якості земель та економічної вигоди досить складний і суперечливий характер носять водні меліорації - осушення та зрошення. Для 25% території України в зоні Полісся характерне надмірне зволоження, для 25% (зона Лісостепу) воно недостатнє і 40% (зона Степу) відзначається посушливим характером. Для зниження негативного впливу кліматичних умов в Україні побудовано меліоративні системи на площі 5,75 млн га із сумарною вартістю основних фондів близько 20 млрд гри. Із них зрошувані землі займають площу в 2,45 млн га, 80% яких розташовані в Степу, де вони становлять 12,8% площі ріллі, в Лісостепу 356 тис. га — 2,9%, на Поліссі - 1.1 тис. га або ж 0,1% площі ріллі. Осушені землі переважають на Поліссі та в західних областях України і становлять 3,3 млн га. В останні роки близько 1 млн га зрошуваних земель використовували не за призначенням через незадовільний стан зрошувальних мереж. Основна їх частина, побудована ще на початку 60-х років XX ст., технічно і морально застаріла. Вони мають низький рівень водозабезпеченості, значні фільтраційні втрати води, низьку енергозабезпеченість, що призводить до погіршання екологічної ситуації. Осушені землі перебувають у вкрай запущеному стані, понад 20% меліоративних каналів заросли чагарником і замулились. Порушення відведення надлишкових вод створює екологічну і техногенну небезпеку, збільшуються площі затоплення сільсько-господарських угідь, зокрема й на польдерних землях півдня України, яких нараховується близько 473 тис. га.

Деградація ґрунтів — поступове погіршення їхніх властивостей та родючості внаслідок впливу природних чи антропогенних факторів. Високий рівень розораності сільськогосподарських угідь, порушення сівозмін, майже повна відмова від органічних добрив, зменшення частки бобових культур, нехтування лісомеліорацією спричинюють розвиток процесів деградації ґрунтів, зокрема дегуміфікації, водної та вітрової ерозії.

В Україні площа еродованих орних земель за останні ЗО років збільшилась на 1,9 млн га, тобто щорічно втрачалось близько 64 тис. га. Зараз площа еродованих земель складає 11,3 млн га (майже п’ята частина всієї території країни), серед них слабоеродовані грунти — 74,2%, середньоеродовані - 21% і сильноеродовні - 4,8%. За експертними оцінками, щорічні втрати родючого шару з орних земель становлять 450−600 млн тонн. Серед усіх видів деградації на перше місце слід поставити водну ерозію. Водна ерозія починає діяти при ухилі 0,5. Найважливішими морфологічними показниками рельєфу, які впливають на інтенсивність ерозійних процесів, є: глибина місцевих базисів ерозії, розчленованість території яружно-балковою мережею, величина балкових водозборів, довжина та крутість схилів. Щоб призупинити та попередити деградацію ґрунтового покриву, відродити родючість земель необхідно постійно контролювати стан ґрунтового покриву, надавати оперативну оцінку його родючості та проводити оперативні грунтоохоронні заходи.

Одними з основних принципів державної екологічної політики у сфері екологічно збалансованого використання природних ресурсів є забезпечення охорони земель як основного національного багатства Українського народу та пріоритет вимог екологічної безпеки у використанні землі як просторового базису, природного ресурсу і основного засобу виробництва. Згідно з вимогами чинного законодавства земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави, причому об'єктом особливої охорони є всі землі в межах території України Суттєвим фактором, який впливає на міграцію радіоактивного цезію в організм людини через харчові ланцюги є агроекологічний стан основної складової екосистеми — ґрунту. Ґрунт як основний компонент агроценозу визначає інтенсивність включення радіонуклідів в біологічні ланцюги. Фізико-хімічні та агрохімічні властивості ґрунтів значною мірою впливають на перехід радіонуклідів із ґрунту в рослини.

Доведено, що міграційна здатність ¹³⁷С5, ⁹⁰8 г, в системі «ґрунт-рослина» на легких ґрунтах набагато вища, ніж на ґрунтах важкого гранулометричного складу. Проведені дослідження в контрольованій зоні Рівненської області вказують на те, що рівень забруднення молока корів приватного сектора перевищує допустимі рівні у 1,5−8 разів. Одним із чинників, який впливає на ускладнення радіаційної ситуації в критичних населених пунктах, є реформування земельних відносин. А саме, розпаюванню підлягали критичні торфоболотні ґрунти, для яких коефіцієнт переходу радіоцезію в рослини у 30−100 разів вищий, ніж для мінеральних ґрунтів. Населення використовує їх як кормові угіддя. Виступаючи початковою ланкою в трофічному ланцюгу людини, такі угіддя є джерелом радіоактивного забруднення продукції і сприяють зростанню дозового навантаження на населення.

Гумусовий стан ґрунтів є головною ознакою їхнього потенційної родючості, тому його збереження, підтримка та відновлення запасів гумусу є одним з головних завдань землеробства. Зменшення вмісту органічної речовини у ґрунтах і погіршення її якості викликано відсутністю постійної компенсації органічними матеріалами поточних втрат гумусу та зміною співвідношення між мінералізацією та гуміфікацією свіжої органічної речовини Отже, проаналізувавши стан вивчення еколого-агрохімічної характеристики ґрунтового покриву Рівненського регіону, можна зробити висновок, що дана проблема немає логічного продовження і потребує подальших глибоких досліджень.

Розділ 2. Методика проведення агрохімічних досліджень ґрунтів Рівненського району

агрохімічний грунт сільськогосподарський

2.1 Фізико-географічна характеристика Рівненського району Рівненський район утворений у 1940 році і розташований у південній частині Рівненської області. Центр — місто обласного підпорядкування Рівне.

Площа району становить 117,6 тисячі гектарів. Населення (без міста Рівного) — 88,0 тисяч осіб, у тому числі сільського — 68,3 тисячі осіб, міського — 19,7 тисячі осіб. Густота населення — 74 чоловіка на 1 квадратний кілометр.

На території району розташовані 97 населених пунктів, з них — 94 села, три селища міського типу, а саме: Клевань, Оржів, Квасилів.

Найбільшими селами району є Зоря, Олександрія, Городок, Шпанів, Біла Криниця, Шубків, Нова Любомирка, Великий Житин, Корнин та ін.

На території району є залізничні станції: Рівне, Клевань, Любомирськ, Обарів.

Рівненський район межує на півночі з Костопільським районом, на сході - з Гощанським, на півдні - із Здолбунівським, на південному заході - з Лубенським, на заході - з Млинівським районом, на північному заході - з Волинською областю.

Клімат Рівненського району помірно континентальний, зима — м’яка з частими відлигами, літо тепле, з достатньою кількістю опадів. Головними факторами формування клімату є сонячна радіація, атмосферна циркуляція та характер підстеляючої поверхні.

Сонячна радіація забезпечує приплив тепла від Сонця і виступає як головне енергетичне джерело кліматотворення, яке особливо яскраво проявляється у теплу пору року, коли Сонце стоїть високо над горизонтом, хмарність відносно зменшена, а тривалість світлового дня зростає. Величина сонячної радіації насамперед залежить від географічної широти місцевості, що для території Рівненського району, є однією з важливих передумов формування внутрішніх кліматичних відмінностей.

Атмосферна циркуляція, тобто переміщення повітряних мас, теж зумовлюється нерівномірностями у розподілі тепла в часі і просторі, а отже прямо пов’язана з радіаційним і тепловим балансами. В той же час рух повітря сприяє перерозподілу по території тепла і вологи, а тим самим відіграє істотну кліматотворчу роль. Кліматотворче значення атмосферної циркуляції особливо яскраво проявляється у холодні сезони року, коли зменшується приплив радіаційного тепла.

Температура повітря. Перехід середніх_; добових температур через 0 С спостерігається, як правило, у середині березня. Власне середня місячна температура березня становить близько 0 °C, змінюючись в рамках від -5−10°С до 5-Ю °С. У квітні, в зв’язку із збільшенням інтенсивності сонячної радіації: та повним звільненням поверхні від снігового покриву, середня температура зростає до 6−7°С. Останній місяць календарної весни — травень здебільшого має середні температури на 6−7°С вищі від квітневих і характеризується наближенням до температурного режиму літнього сезону, хоча в окремі дні (особливо у першій декаді) спостерігаються відчутне зниження температур, а в ранці навіть можливі приморозки.

Середні багаторічні температури літніх місяців типові для територій з помірно континентальним кліматом: у червні 17 °C, у липні 18,5°С, у серпні 17−17,5°С.

З вересня починається відчутний спад температур — середні місячні температури знижуються на 3−4 °С, а у жовтні - ще на 5−6°С. З другої декади жовтня в окремі роки: середні добові температури повітря бувають від'ємними, хоча стійкий перехід через 0 відбувається дещо пізніше, в листопаді-грудні. Вже у грудні спостерігається 20−23 дні з середньодобовими температурами нижче 0 С. Особливо охолоджується повітря у січні-лютому, проте й у ці зимові місяці температурний режим характеризується нестабільністю, і стійкий хід від'ємних температур неодноразово порушується короткочасними потепліннями, зумовленими циркуляційними факторами, коли середньодобові температури піднімаються вище 0 С. В середньому за багаторічний період у січні буває 5−6 таких днів, у лютому — 6−9. Взагалі, найхолодніший період зими триває близько 60 днів, з середини грудня до середини лютого.

Вологість повітря характеризується трьома основними показникамиабсолютною і відносною вологістю та дефіцитом вологості (нестачею насичення).

Абсолютна вологість повітря поступово зростає від зими до літа (у січні - 4 мб, у квітні 8 мб), досягаючи максимуму у липні (16 мб). З кінця літа вона поступово знижується і восени наближається де згаданих весняних показників (у жовтні - 9 мб)

Відносна вологість повітря в осінньо-зимовий період змінюється мало і пересічно опівдні становить близько 80%. Проте вже навесні, коли спостерігається різке зростання температури повітря, а інтенсивність випаровування зростає не так стрімко, відносна вологість починає зменшуватися (у травні вона рідко перевищує 51−60%). У надзвичайно мінливій картині перебігу відносної вологості особливо яскраво простежуються, крім згаданих сезонних варіацій, добові відмінності, з мінімальними значеннями відносної вологості в середині світлового дня (близько 13−14 год).

Хмарність. Однією з характерних рис погоди є переважання хмарних днів, особливо у холодну пору року, коли небо в тій чи іншій мірі вкрите хмарами протягом 76−88%) тривалості світлої частини доби. Навесні, і особливо влітку, цей показник відчутно зменшується, не перевищуючи 44−60

Вітер Вітровий режим зумовлюється головним чином атмосферною циркуляцією і характером підстеляючої поверхні У холодну пору року, коли описувана територія знаходиться під впливом антициклонів (особливо Сибірського) та атлантичних циклонів, переважають південно-східні, південні, південно-західні та західні вітри Навесні, коли зменшується циклонічна діяльність і зростає вплив місцевих факторів, здебільшого панують вітри південно-східного та північно-західного напрямків Суттєву кліматотворчу, загальноприродничу і господарську роль відіграє швидкість вітрових потоків. Середня швидкість вітрів 3,7−6,1 м/с (у зимово-весняний період вища, ніж влітку та восени). Проте в окремі дні, особливо у холодну пору року швидкість вітру може сягати 10−15 м/с.

Атмосферні опади Середня річна кількість опадів на території за багаторічний період спостережень змінювалася у межах від 600 до 700 мм.

Основна маса опадів випадає протягом теплого періоду року (у квітні-жовтні - до 425−475 мм) з чітко виявленим максимумом у липні (80−95 мм). Найменша кількість опадів спостерігається протягом березня (близько 30 мм). Найбільші місячні суми опадів в окремі роки сягають 200−250 мм, а добові максимуми — до 120−170 мм, нерідко бувають зливи і зливові дощі, коли за короткий проміжок часу може випадати понад 100 мм опадів (табл. 2.1).

Характерною ознакою погодних умов є часта повторюваність опадів: щорічно спостерігається принаймні 170−180 днів з опадами, шар яких перевищує 0,1 мм. Середня тривалість бездощових періодів становить 4 дні.

Таблиця 2.1 Середня місячна та річна кількість опадів за багаторічний період, мм.

На території переважають опади у рідкій фазі. Лише в зимові місяці домінують тверді та мішані атмосферні опади. Разом з тим, саме ці опади відіграють важливу природничу роль, зменшуючи надходження радіаційного тепла (через високі значення альбедо снігового покриву) і одночасно захищаючи поверхню від надмірного промерзання, забезпечуючи весняне зволоження ґрунту, тощо. Сніговий покрив в цілому нестійкий, що

пояснюється досить частими глибокими відлигами. В середньому товщина снігового площа — до 12−14 см.

Величина випаровуваності з земної поверхні у середньому 500−550 мм за рік. Річний хід випаровування нерівномірний. Найменше випаровується у грудні (2−3 мм). За весну випаровується 180−190 мм вологи. За літо випаровується 280 мм. Протягом осені зменшується з 40−45 мм до 6−7 мм.

Опади становлять від 600 до 700 мм, а випаровування 500−550 мм за рік. Відкриті водні простори сприяють випаровуванню, величина якого залежить від припливу сонячного тепла на насичення повітря вологою. Середня випаровуваність за з водної поверхні квітень-жовтень показана у таблиці (в мм).

Рівненський район знаходиться в межах Рівненського плато, яке дуже розчленоване короткими балками і долинами. Максимальна абсолютна висота рівна 308, а мінімальна 175. Домінуючими формами рельєфу є: балки, чіткі долини, місцями яри. Значне місце у сучасному рельєфі займають долинні форми, створені річковими системами крупних приток Прип’ятіГорині. Врізані на глибину 70−120 м. Основні сучасні геоморфологічні процеси — водна ерозія (переважання площинного змиву), локальне заболочування заплав, просадковість відкладів лісового комплексу, суфозія.

Територія району розташована у межах Волино-Подільської плити.

Волино-Подільська плита (ВПП) являє собою основну (за поширенням) тектонічну структуру в межах району. ВПП являє собою розбитий складною системою розломів західний схил щита, у межах якого кристалічний фундамент крутими східцями спадає на захід. До останнього часу не було єдності у дослідників щодо тектонічної природи північної окраїни ВПП, яка дійсно має певні структурні відмінності від основного масиву плити, пов’язані насамперед з меншими глибинами занурення кристалічного фундаменту.

Однією з характерних ознак ВПП можна вважати досить чіткий багатоповерховий характер її будови. Верхній поверх ВПП складають кайнозойські утворення, які майже суцільно перекриваються різноманітними за генезисом нашаруваннями четвертинного періоду (антропогену). Дуже поширені відклади верхньої крейди. їх нема на крайньому сході, у межах Українського щита. Доантропогенні відклади кайнозойської ери на території району мало поширені. У центральній та південній частинах району окремими островами збереглися відклади неогенової системи, які представлені головним чином комплексом порід сарматського ярусу. Давніші відклади тортонського часу (піски та пісковики) виявлено за допомогою тільки окремих сведловин в районі.

У середньому загальна потужність сарматських відкладів на території району коливається в межах від 3−5 м до 25−30 м. Вони перекриваються четвертинними товщами або безпосередньо виходять на денну поверхню, відіграючи значну роль у формуванні сучасного рельєфу району, особливо на півдні, де під покривом сарматських вапняків збереглися від розмиву численні останці. Крейдяні відклади підходять близько до поверхні і перекриваються в межах району здебільшого лише антропогенними утвореннями. На території району розташовані невеликі родовища торфу, зустрічаються виключно у заплавах річкових долин, їх потужність не перевищує 1,5−2,5 м. Торфи мають досить високу якість (зольність не перевищує 5−28%), в зв’язку з чим широко використовувались до недавнього часу в народному господарстві. Чорнобильська катастрофа фактично перекреслила плани розвитку торфобудування, оскільки ґрунти, як і інші гідроморфні ґрунти району, стали акумуляторами радіоактивного забруднення.

Річки району належать до басейну правої притоки Дніпра — Прип’ять. Головними артеріями поверхневого стоку в районі є річки Горинь, річка Стубелка, Устя. Вони починаються за межами району і протікають у субмеридіальному напрямку, що зумовлюється загальним похилом поверхні з півдня на північ.

Горинь належить до басейну р. Прип’ять і є її правою притокою. Довжина річки в межах області становить 216 км.

В контрольному створі середньорічні показники якості води мали значення (мг/л): завислі речовини — 15,4, сухий залишок — 43,2, БПК5 — 6,2 (1,8 ГДК), амоній — 0,69, нітрити — 0.30 (1.9ГДК), фосфати — 0.24.

Основне забруднення ріки відбувається в районі населених пунктів Стубелка належить до басейну р. Стир і є її правою притокою. Довжина річки в межах області становить 113 км. Держуправлінням ріка контролюється у 9 створах.

В контрольному створі середньорічні показники якості води мали значення (мг/л): завислі речовини — 12.47, сухий залишок — 373, БПК5 — 3.5 (1.6 ГДК), амоній — 0.29, нітрити — 0.11 (1.4 ГДК), фосфати — 0.15.

Основне забруднення ріки відбувається в районі населених пунктів.

Густота гідрографічного розчленування території певною мірою відображає загальний природний фон району — 0,43 км/км2, загальна кількість річок району — 32, з них довжиною понад 10 км — 5 річка, загальною протяжністю 250 км і довжиною до 10 км — 20, протяжністю 278 км. Низинні та верхові болота займають площу 2300 га. Середній багаторічний стік коливається в межах 120−150 мм.

Глибина врізу долин 40−50, часом 120 м. Долини мають звужену, коритоподібну форму. Падіння водотоків сягає 1−2 м/км, а іноді 3−5 м/км.

Частка снігового живлення не перевищує 25−45% і часто зрівнюється або й поступається підземному живленню, доля якого на Волинській височині становить 35−45%, а для окремих річок підіймається до 49% і помітним їх зниженням влітку та взимку (межень), при чому рівні зимової межені майже завжди встановлюються вище, ніж влітку. Межений хід рівнів переривається короткочасними підняттями під час літніх та осінніх дощових паводків.

Саме особливості живлення водотоків в районі відбиваються у відмінностях річного перебігу рівнів води та основних характеристик стоку, а також зумовлюють віднесення території Рівненського району до Волинського гідрологічного району.

У річному ході рівнів води на річках району простежується певна закономірність: інтенсивне підняття рівнів на весні (під час повені) змінюється помітним їх зниженням влітку та взимку, причому рівні зимової межені майже завжди встановлюються вище, ніж влітку. Меженний хід рівнів переривається короткочасними підняттями під час літніх та осінніх дощових паводків.

Загальні ресурси місцевого поверхневого стоку району становлять 150 млн. мЗ, територією проходять такі ізолінії модуля середнього річного поверхневого стоку — 3,5−4,0 л/с км2.

На території району знаходиться досить велика кількість природних та штучних водойм — озер, водосховищ, ставків, зокрема кількість штучних водойм (ставки, незначні водосховища).

Описані вище структурно-геологічні «поверхи» зумовили існування принаймні трьох ярусів підземних водоносних горизонтів. Верхній ярус складають переважно ненапірні горизонти ґрунтових вод, пов’язаних з кайнозойськими (палеогеновими, неогеновими і особливо четвертинними) відкладами, а часом із виходами до денної поверхні більш давніх геологічних утворень. Другий ярус складають води, що циркулюють по тріщинах крейдяно-мергельної товщі верхньої крейди. Третій ярус утворюють напірні води, пов’язані з моноклінальними пластами рифейдевонського віку. Глибина залягання ґрунтових вод 20−40м.

За гідрогеологічними особливостями область розташована у межах Волино-Подільського басейну тріщинних вод, пов’язаних з відповідними тектонічними структурами.

Для поліпшення використання водних ресурсів району необхідно регулювати стік річок, створюючи водосховища на Усті, Горині та їх більших притоках, а також за допомогою агроі лісомеліоративних заходів. Це дозволить зменшити поверхневий стік і збільшити підземний. Водосховища можна будувати в межах Волино-Подільської височини. Наповнивши водосховища під час весняної повені, в межень можна регулювати витрати води в річках.

Розвиток промислових підприємств, комунального господарства міст і сіл, інтенсифікація с/г виробництва потребує великої кількості води і значною мірою впливає на санітарний стан річок і водойм та підземних горизонтів.

Ступінь забруднення вод досить суттєвий, основною причиною є скид неочищених стічних вод: промислових, комунальних (особливо біля м. Рівне, та великих селищ).

Ліси та лісовкриті площі Рівненського району складають 42,1 тис. га, тобто фактична лісистість складає близько 23%, а оптимальна лісистість для даного району становить 35%.

Сьогодні серед лісопокритих площ частка молодих насаджень перевищує 59%;, середньовікових — 30%). Середній вік дерев у лісах становить близько 33 роки.

На території району найбільш поширені грабово-дубово ліси.

Грабово-дубові ліси (Сагріпеїо-СЗиегсеїа). Мають двоярусні деревостани. У першому ярусі переважає дуб І—II класів бонітету, в другому — граб також І—II класів бонітету. Місцями, особливо в лісостепових грудах, домішуються липа, берест, ясен звичайний, береза бородавчаста, черешня. Загальна зімкнутість крон — 0,8—0,9. У поліських дубово-грабових лісах і підлісок, і трав’яний ярус, і моховий покрив або слабо розвинені, або зовсім відсутні. У лісостепових, навпаки, ці яруси чітко виявлені. Підлісок з домінуванням ліщини, чагарничково-трав'яний покрив з переважанням чорниці, зірочника лісового, квасниці звичайної, маренки запашної.

В районі ситуація взагалі розвивається в кращу сторону, зростає лісистість, однак у перебігу цих позитивних процесів простежуються і певні насторожуючі ознаки. Збільшення лісових масивів відбувається головним чином за рахунок штучних лісонасаджень, а отже має місце загальне омолодження лісів. Згаданий приріст лісовкритих площ відзначається територіальною нерівномірністю. Намічається досить відчутне скорочення кількісного і видового складу диких тварин (масове застосування отрутохімікатів, бракон'єрство, низька продуктивність мисливських угідь, погана організація лісорозведення).

З початку 90-х років в районі намітилася досить стійка тенденція до поліпшення вікового складу, що завдячує скороченню вирубок лісосічного фонду, так і розширенню переробки низькосортної деревини, дров та лісосічних відходів на лісозаготівельних та деревообробних підприємствах області.

На жаль, значно гірший стан з лісовідновлюваними роботи у лісах, що належать ксп. Це пояснюється цілою низкою економічних та організаційних заходів.

Перелік рослин Рівненського району занесених до Червоної книги України: гніздівка звичайна, журавлина дрібноплідна, черевички зозулині, язичок зелений, зозулинець шоломоносний, коручка болотна, лілія лісова, любка дволиста, малаксис однолистий, баранець звичайний, відкасник татарниколистий, вовчі ягоди пахучі, водяний горіх плаваючий, меч-трава болотна, пальчатокорінник майський, жировик лезеля, гудайєра повзуча пальчатокорінник фукса, підсніжник звичайний, зозулинець селеновий, зозулині сльози яйцевидні, плаун колючий, росичка англійська, росичка проміжна, товстянка звичайна, цибуля ведмежа,.

У лісостеповій зоні області зростає чисельність зайців, лисиць, мишовидних гризунів та землериїв, проте видовий склад лісової фауни тут значно бідніший, ніж у лісах Полісся (частіше зустрічаються лише білки, лісові куниці, дещо менше — вовки, дикі кабани та деякі інші тварини). Разом з тим, є чимало видів хребетних, які поширені по всій території, не маючи певних регіональних ареалів. Серед таких насамперед слід згадати представників орнітофауни — водоплавні, болотні та лучні птахи (качки, кулики, перепілки тощо). Слід мати на увазі, що сучасна фауна області, особливо у її лісостеповій частині, несе на собі сліди значної антропогенної трансформації, що проявилося головним чином у зменшенні кількісного і видового складу тваринного світу, хоча на окремих природоохоронних локаліях з успіхом здійснюються спроби відновлення природної фауни, навіть її видового розширення Представники тваринного світу Рівненського району, занесені до Червоної книги України: ссавці: Зубр, Тхір степовий (білий); птахи: Змієїд,, Балобан, Журавель сірий, Орлан-білохвіст, Пугач; Бражник мертва-голова, комахи: Бражник джмелевидка, Шовкопряд-ендроміс, Сатурнія-аглія, Шовкопряд кульбабовий, Орел-карлик Сатурнія мала.

Отже, Рівненський район має вигідне географічне розташування з сприятливим кліматом та родючими ґрунтами.

2.2 Характеристика ґрунтового покриву району Рівненський ґрунтовий район — характеризується поширенням ясно-сірих і сірих опідзолених ґрунтів, чорноземів карбонатних, чорноземів глибоких:

Розміщення на високих гіпсометричних рівнях та інтенсивне розорювання чорноземів (по окремих різновидах розорано від 92 до 100% площ) сприяють по-ширенню ерозійних процесів, в зв’язку з чим на початок 90-х років майже 40% площ, вкритих ґрунтами цього типу, мають наявні ознаки різних ступенів змитості (від слабкодо сильнозмитих).

Розораність перевищує 95%, проте змитість відчутно зменшується, що пояснюється відносно незначними перевищеннями ареалів розвитку цих грунтів над місцевими базисами ерозії.

Загальна земельна площа Рівненського району становить 98 тис. га, у тому числі 65 тис. с/г земель, з них: рілля становить 42 тис. га, багаторічні насадження — 5 тис. га, сіножаті - 9 тис. га і пасовища — 9 тис. га, осушені 2,3 тис.га.

Торфові та торфово-болотні ґрунти сформувались у понижених місцях озерно-льодовикового і річкового походження, а також у міждюнних зниженнях. Залежно від глибини верхнього торфового горизонтів болотні ґрунти в межах Рівненського району спостерігаються такі як торфувато-болотні, торфово-болотні і торфовища.

Торфувато-болотні ґрунти мають шар торфу близько 20 см, торфово-болотні - 20−50 см, торфовища — понад 50 см.

Лучні ґрунти на алювіальних і делювіальних відкладах займають центральні частини заплав, днища балок, знижені ділянки вододілів і терас. Лучні, лучно-болотні і особливо лучно-чорноземні ґрунти мають високу потенційну природну родючість і їх з успіхом використовують для вирощування овочевих та кормових культур.

Дерново-підзолисті ґрунти на давньоалювіальних і водно-льодовикових відкладах і на морені поширені на території району. Вони утворилися під лісовою рослинністю за участю трав’яної. За ступенем підзолистості вони бувають слабкоі середньопідзолисті і окремо-дерново-прихованопідзолисті; за ступенем оглеєності - глеюваті, глейові та сильноглейові; за механічним складом — піщані, глинисто-піщані і супіщані.

Найкраще виражені генетичні горизонти в супіщаних дерново-підзолистих ґрунтах.

Слід відзначити невисокий рівень родючості і несприятливі для вирощування с/г культур властивості дерново-підзолистих ґрунтів. Вони містять зовсім мало гумусу (0,3−1,2%), бідні на елементи живлення рослин, мають кислу реакцію.

Особливу проблему землекористування в районі має забруднення ґрунтів. У даній проблемі особливе місце займає використання мінеральних добрив та хімічних засобів захисту рослин. Насамперед мова йде про так зване нітратне забруднення ґрунтів.

Тривогу викликає досить стала тенденція до загального розширення площ еродованих земель, зокрема, землі, що піддаються дії водної ерозії займають незначні площі, що ж стосується дефляційно небезпечних земель, то їх в районі налічується близько 25 тис.га.

Поряд з кількісними трансформаціями, важливе місце при екологічних оцінках земельних ресурсів належить якісному стану ґрунтів. Серед негативних процесів, що помітно позначаються на ґрунтовому покриві району відмітимо дегуміфікацію ґрунтів, їх підкислення, забруднення важкими металами, зменшення рухомих форм поживних речовин В загальному по району спостерігається тенденція до досить стрімкого зниження вмісту гумусу в ґрунті (за період з 1961 р. по 1981 р. зменшився з 3,2% до 1,5%), а також азоту, фосфору і калію.

Внаслідок катастрофи на ЧАЕС територія району майже не зазнала забруднення радіонуклідами. Зокрема концентрація цезію-137 в ґрунті становить менше 1 Кі/км2, тобто вважається умовно чистою.

Дерново-підзолисті ґрунти сформувалися переважно під лісами з участю трав’яної рослинності, що зумовило одночасний прояв двох протилежних процесів ґрунтоутворення: з одного боку — підзолистого, при якому руйнуються мінеральні й органічні частини ґрунту, а з іншогодернового, який сприяє нагромадженню органічних та мінеральних (насамперед карбонатних) речовин у ґрунтовій товщі. В залежності від переважання того чи іншого процесу, особливо підзолистого, розрізняють приховано-, слабота середньо-підзолисті ґрунти. Разом з тим, на складі, будові і властивостях ґрунтів відчутно позначаються особливості материнських порід, на яких протікали процеси ґрунтоутворення, в зв’язку з чим виділяються піщані, глинисто-піщані та супіщані різновиди дерново-підзолистих ґрунтів.

В цілому можна говорити про переважання легкого (піщаного та зв’язно-піщаного) механічного складу у ґрунтах цього типу. Дерново-підзолисті ґрунти характеризуються кислою реакцією ґрунтового розчину, мають негативні водно-повітряні властивості (залежність зволоження цих грунтів від атмосферних опадів часто спричиняється до «підгорання» сільськогосподарських культур). Відсутність в’язкості, природної структурності, мала вбирна здатність і незначна буферність ґрунтів дерново-підзолистого типу зумовлюють нестійкість поживного режиму і незначний вміст гумусу.

І все ж, зважаючи на значне поширення цих ґрунтів, особливо на межиріччях і великих борових (перших надзаплавних) терасах Полісся, дерново-підзолисті ґрунти досить інтенсивно використовуються у сільськогосподарському виробництві, про що свідчить і відносно високий рівень їх розорювання (понад 60%).

Опідзолені ґрунти сформувалися переважно на лесовидних породах і поширені у південній лісостеповій частині, займаючи вододільні плато та їх схили на Волинській височині. У формуванні ґрунтів цього типу проявився вплив двох основних грунтотворчих процесів — підзолистого і чорноземного, в залежності від переважання яких виділяють кілька типів ґрунтів: ясно-сірі, сірі опідзолені, темно-сірі опідзолені та чорноземи опідзолені. Найбільше поширення у межах району мають сірі опідзолені грунти, які характеризуються значною кислотністю, а відтак — безструктурністю і розпорошенням орного шару, схильного до запливання та утворення кірки на поверхні, нарешті, незначним вмістом гумусу і зниженою родючістю. Разом з тим, ці ґрунти інтенсивно розорюються (82%) і досить ефективно використовуються при вирощуванні зернових, технічних та плодових культур, багаторічних трав тощо.

Менш яскраво проявлявся підзолистий процес при формуванні темно-сірих опідзолених ґрунтів, в зв’язку з чим вони відрізняються більшим вмістом гумусу (2,2−3,0%), зменшенням кислотності, поліпшенням фізичних властивостей (простежується, хоч слабо виявлена, зернисто-грудкувата структура, зменшується схильність до запливання тощо). Все це зумовлює кращу родючість, а відтак і високий рівень розорювання (понад 92%) темно-сірих опідзолених ґрунтів.

Ще менше виявлений підзолистий процес у чорноземів опідзолених. За своєю морфологією, фізико-хімічними властивостями і родючістю вони наближаються до чорноземів типових.

Високі рівні розорювання опідзолених ґрунтів в умовах хвилястої поверхні вододільних просторів та схилів лесового плато, сприяють інтенсивному розвитку ерозійних процесів, що проявляються через втрату природної родючості ґрунту (площинний змив), а часто через повне руйнування ґрунтового покриву (яркова ерозія). За даними Рівненської філії Інституту землеустрою, майже 43%> площ поширення опідзолених ґрунтів характеризуються різними ступенями змитості ґрунтового покриву Чорноземи типові складають найцінніші земельні угіддя, що формувалися під трав’яною рослинністю (луки, степи) на лесових відкладах Волинської височини. Ці ґрунти характеризуються легко-суглинковим складом з високім вмістом пилу і мулу, зернисто-грудкуватою структурою орного шару, слабокислою або нейтральною реакцією ґрунтового розчину.

За вмістом гумусу чорноземи району поділяються на слабогумусовані (1,7−3,0%о) та малогумусовані (3,0−4,5%), а за потужністю гумусової частини профілю — на неглибокі (80−110 см) та глибокі (до 120−130 см) Дернові ґрунти поширені переважно у південній частині Рівненського Полісся, а також на заплавах річкових долин у межах Волинської височини. Утворилися переважно на пісках (часом на супісках), в зв’язку з чим характеризуються легким механічним складом, малим вмістом органічних речовин, незначним насиченням основами Зустрічаються розвинені (глибокі) дернові глейові ґрунти, де потужність гумусового горизонту сягає 20 см, та нерозвинені (неглибокі) різновиди з потужністю гумусового горизонту до 8−10 см Незначний вміст гумусу, а відтак нестача азоту і фосфору, зумовлює низьку природну родючість дернових ґрунтів. Особливо це стосується піщаних та зв’язно-піщаних відмін, де на додаток до сказаного відчувається і нестача калію Лучні та чорноземно-лучні ґрунти зустрічаються по всій території займаючи низькі (часом і високі) рівні заплав, днища балок і фрагментарнеокремі ділянки надзаплавних річкових терас та знижених вододілів (особливо на Поліссі) Формуються переважно під трав’янистою рослинністю на алювіальних та делювіальних відкладах в умовах надмірного тимчасового зволоження