Право на достатній рівень життя та його реалізація в Україні

Курсова робота з конституційного права на тему:

Право на достатній рівень життя та його реалізація в Україні

ВСТУП право життєвий соціальний Проголошуючи людину найвищою соціальною цінністю, закріплюючи пріоритет її прав та свобод, як один з основоположних принципів правової держави, Конституція України одночасно встановлює засади правового регулювання права людини на достатній життєвий рівень, що відноситься до прав другого покоління. Зокрема, вперше закріплено у ст. 48 Конституції України одне із найважливіших соціально-економічних прав людини і громадянина право на достатній життєвий рівень для себе і своєї сім'ї, що включає достатнє харчування, одяг, житло [1, с. 20]. Дане положення відтворює вимоги ст. 25 Загальної декларації прав людини щодо забезпечення високої якості життя на засадах соціальної справедливості, досягнення гідного життєвого рівня.

Виходячи з цього положення завдання держави, яка відповідно до ст. 1 Конституції проголосила себе соціальною, полягає в створенні належних умов для людини, щоб вона могла своєю працею забезпечити гідну матеріальну базу життєдіяльності для себе і своєї сім'ї.

На жаль, це право в нашій державі сьогодні масово порушується. Актуальність даної роботи підтверджується існуючим колом проблем у конституційно-правому регулюванні прав людини на достатній життєвий рівень в системі соціально-економічних прав громадян, адже Україна ще не в повній мірі відповідає головним критеріям та загальновизнаним ознакам соціальної держави. Саме зважаючи на різке соціальне розшарування українського суспільства особливої уваги заслуговує питання удосконалення правового регулювання означеної сфери, розкриття проблеми соціально-економічних прав в аспекті забезпечення права кожного на достатній життєвий рівень для себе та своєї сім'ї в умовах побудови в Україні соціальної держави.

Своєчасність теми базується на тому, що право на достатній життєвий рівень є одним із головних і основоположних в системі прав і свобод людини і громадянина. Можна сказати, що поки дане право не буде в повній мірі реалізовано в нашій країні, то зазначена тема не втратить своєї актуальності. Тим більш доцільною здається ця проблема на тлі сучасних євроінтеграційних процесів.

Мета курсової роботи полягає у всебічному дослідженні права на достатній життєвий рівень, його структури та механізму забезпечення, а також розгляд проблем реалізації та шляхів їх вирішення.

Об'єктом дослідження є суспільні відносини, що складаються у сфері забезпечення в Україні конституційного права людини і громадянина на достатній життєвий рівень, а предметом — конституційно-правове регулювання права людини на достатній життєвий рівень для себе і своєї сім'ї, що включає достатнє харчування, одяг, житло, питання його забезпечення і реалізації.

При написанні курсової роботи була використана література переважно вітчизняних науковців: наукові праці, журнальні статті, навчально-методичні посібники з права та електронні ресурси.

1. ПОНЯТТЯ І ВЗАЄМОЗВ'ЯЗОК ПРАВА НА ДОСТАТНІЙ ЖИТТЄВИЙ РІВЕНЬ І СОЦІАЛЬНОЇ ДЕРЖАВИ Соціальною називають державу, яка прагне до забезпечення кожному громадянину гідних умов існування, соціальної захищеності, співучасті в управління виробництвом, а в ідеалі — приблизно однакових життєвих шансів, можливостей самореалізації особистості.

Соціальна держава є втіленням людського виміру політики. Під поняттям «соціальна держава», як зазначає Ф. Хаєк, часто розуміють усе, що пов’язано із зменшенням або усуненням розбіжностей у прибутках між різними групами населення [4, с. 137].

Реформи, що відбуваються в Україні, полягають саме у становленні та постійному розвитку правової та соціальної держави і лише досягнення цього ідеалу має вінчати весь процес реформ в економіці, політиці та духовній сфері. Як зауважує професор В. Бабкін, соціальна держава завжди приділяє увагу гарантіям прав і свобод, які безпосередньо пов’язані з розквітом особи.

Необхідно зазначити, що людина — основа та мета правової держави. Возвеличуючи й охороняючи її гідність, держава забезпечує, перш за все, свою власну основу — існування особистості як морального суб'єкта права і громадянина держави. Саме це є вихідним постулатом нової Конституції України, яка проголосила соціальність держави. Держава потрібна, але вона повинна служити людям, тобто суспільству. Ст. З Конституції України проголошує, що людина, її життя, здоров’я, честь, гідність, недоторканість, безпека визнаються найвищою соціальною цінністю, а права і свободи людини визначають зміст і спрямованість діяльності держави [7, с. 135].

Безумовною метою функціонування будь-якої соціальної держави є забезпечення гідного людини існування, або іншими словами — забезпечення достатнього життєвого рівня кожного члена суспільства. Соціальною може бути лише держава, діяльність якої спрямована саме на створення умов для комфортного життя кожної людини зокрема та усіх членів суспільства в цілому [12, с. 10].

Соціальна держава передбачає:

— необхідний для людини прожитковий мінімум;

— соціальну рівність;

— соціальне забезпечення;

— підвищення загального добробуту.

Так, Конституція України закріплює, що Україна є соціальна держава (ст. 1 Конституції України). Це передбачає забезпечення соціальної безпеки громадян, створення необхідних і достатніх умов для реалізації соціальних прав людини і громадянина.

Соціогуманітарний зміст і значення спрямованості діяльності соціальної держави, визнання нею суб'єктивних публічних прав людини і громадянина обумовлюють відповідальність держави перед людиною за свою діяльність (ст. 3 Конституції України).

Обґрунтовано підкреслюється в юридичній літературі, що «держава, як і її органи, не може ігнорувати соціальні права не тільки тому, що це принижує авторитет держави, що зветься соціальною, а й тому, що бездіяльність держави у забезпеченні соціальних прав є протиконституційною». Конституційно закріплюється система соціальних прав та свобод людини (ст. 46−49 Конституції України), а соціальний захист населення є одним із важливих напрямів діяльності України як соціальної держави. Для забезпечення соціального захисту населення держава має визначати та здійснювати соціальну політику. Основними принципами такої політики є раціональність, соціальна справедливість, рівність, соціальна безпека та реальність [20, с. 36].

Постіндустріальний розвиток багатьох країн Заходу характеризується пріоритетом соціальних функцій, підпорядкуванням виробництва інтересам людини. Це розцінюється як еволюційний, прогресуючий процес. Головним досягненням функціонування соціальної держави в західних державах є формування такого типу особистості, яка відрізняється економічною та політичною активністю, упевненістю в своїх силах та самоповагою, здатністю самостійно приймати рішення, характеризується раціональністю мислення та поведінки, котра базується на індивідуалізмі, тобто усвідомленні власних інтересів.

Вважається, що Німеччина стала першою державою світу, в післявоєнній конституції якої було закріплено положення про соціальну державу; ставши головною умовою прогресу, соціальна державність була заснована на конструктивних засадах, що дозволило кожній людині відчувати певну стабільність у бурхливому потоці соціальних змін повоєнного періоду. Складовими поняття «соціальна держава» тут розглядають «справедливість» та «гідне людини існування для всіх». У ФРН сьогодні домінує трактування терміна «соціальна держава» як організації, яка допомагає слабким, прагне вплинути на розподіл економічних благ у дусі принципів справедливості, для забезпечення гідного людини існування. Соціальна держава керується уявленнями, відповідно до яких кожна людина має можливість і зобов’язана забезпечувати себе та утримувати сім'ю. Відповідальність суспільства настає лише тоді, коли вимоги людини не задовольняються державою належним чином, що іменується соціальною допомогою.

Формуванню соціальної держави сприяє реалізація соціальних прав і свобод, що стабілізує суспільне життя. Водночас соціальні права і свободи, на жаль, залишаються найменш гарантованою групою конституційних прав і свобод [16, с. 58].

Соціальні права та свободи людини і громадянина — це міра можливої поведінки або діяльності людини в соціальній сфері що передбачає задоволення законних інтересів і потреб у сфері трудової діяльності, соціального захисту та охорони здоров’я [14, с. 265].

Сутністю соціальних прав і свобод людини та громадянина в Україні є свобода виявлення волі, інтересів, можливості певної поведінки, діяльності, певних дій у соціальній сфері. Їх змістом є трудові, житлові, медичні й інші блага, права на ці блага, права на їх одержання, захист, збереження, володіння, користування та розпорядження. Система соціальних прав та свобод людини закріплюється конституційно. До соціальних прав віднесено право на соціальне забезпечення, право на освіту, право на охорону здоров’я та медичну допомогу, право на житло, особливі права дитини та права інвалідів [19, с. 40].

Соціальний захист — це система державних гарантій для реалізації прав громадян на працю і допомогу на час безробіття; на підтримання життєвого рівня через перегляд мінімальних розмірів основних соціальних гарантій за умов зростання цін на споживчі товари і послуги; на надання державної допомоги, пільг та інших видів соціальної підтримки малозабезпеченим громадянам і сім'ям, які виховують дітей; на матеріальне забезпечення при досягненні пенсійного віку, при тимчасовій або постійній втраті працездатності, втраті годувальника тощо. Певні особливості має соціальний захист окремих категорій громадян: військовослужбовців, інвалідів, держазних службовців, ветеранів війни і праці, потерпілих від катастрофи на Чорнобильській АЕС тощо.

Соціальні права — це узгоджені та визнані світовим співтовариством, закріплені в законодавстві більшості сучасних держав мінімальні правові норми-стандарти прав людини в соціальній сфері, що передбачають такі умови життя, які дозволяють кожному вільно підтримувати і розвивати свою людську природу та людську особистість. На відміну від більшості прав першого покоління, що належать людині від природи і які держава зобов’язана лише захищати, більшість соціальних прав можуть бути надані і захищені лише суспільством та державою. По суті, вони виступають, як певні вимоги, адресовані органам публічної влади і є обов’язками держави щодо підтримки, як самого життя індивіда, так і його соціальної активності, забезпечення гідних умов його життя та духовного розвитку його особистості.

Реалізація соціальних прав є необхідною передумовою реалізації прав громадянських і політичних, оскільки їх здійснення може бути забезпечено лише в умовах створення для кожної людини належних і рівних можливостей у задоволенні усіх життєвих потреб у праці, харчуванні, житлі, охороні здоров’я, освіті й культурі.

Також соціальні права можна визначити як можливості людини і громадянина забезпечити належні соціальні умови життя, а саме: право на працю та її вільний вибір, відпочинок, охорону здоров’я, житло; право на матеріальне забезпечення в старості, в разі хвороби, повної або часткової втрати працездатності, втрати годувальника тощо; право на достатній життєвий рівень для себе і своєї родини (харчування, одяг, житло); право на страйк для захисту своїх економічних і соціальних інтересів [15, с. 398].

Центральним в системі соціальних прав є право людини на достатній життєвий рівень, яке об'єднує собою не лише усі інші соціальні права в одну цілісну систему, але й зумовлює сутність та зміст правового регулювання більшості громадянських та політичних прав. Дане право включає в себе такі положення: кожна дитина має право на рівень життя, достатній для її фізичного, інтелектуального, морального, культурного, духовного і соціального розвитку; батьки або особи, які їх замінюють, несуть відповідальність за створення умов, необхідних для всебічного розвитку дитини.

Держава надає наступні види допомоги сім'ям з дітьми:

— допомога у зв’язку з вагітністю та пологами;

— одноразова допомога при народженні дитини;

— допомога по догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку;

— допомога на дітей, які перебувають під опікою чи піклуванням;

— допомога на дітей одиноким матерям.

Крім того, за наявності коштів місцеві органи виконавчої влади, органи місцевого самоврядування, підприємства, установи, організації та об'єднання громадян за рахунок власних коштів можуть запроваджувати додаткові види допомоги та встановлювати доплати до державної допомоги сім'ям з дітьми.

Право на достатній життєвий рівень є одним з найбільш важливих та соціально значущих для кожної людини, а забезпечення цього права є метою діяльності кожної демократичної країни та одним з основоположних конституційних принципів сучасної держави. Це право слід розглядати в двох взаємопов'язаних аспектах: з одного боку, держава створює умови, за яких кожна здорова, дієздатна людина має реальні можливості забезпечити такий рівень свого життя, який відповідає її уявленням, а з іншого, держава зобов’язана використовувати усі свої матеріальні, політичні, організаційні та інші ресурси задля забезпечення достатнього життєвого рівня соціально незахищених верств населення [12, с. 13].

Стаття 48 Конституції України, яка передбачає право на достатній життєвий рівень, є єдиною нормою другого розділу даного нормативно-правового акту, яка не містить спеціальних конституційних гарантій відповідного права і не конкретизує його. У статті лише зазначається, що достатній життєвий рівень включає тільки достатнє харчування, одяг і житло. За порушення цього права законодавством України юридична відповідальність не передбачається.

Як зазначається у статті 25 Основ законодавства України про охорону здоров’я, з метою забезпечення достатнього життєвого рівня, на основі науково обґрунтованих медичних, фізіологічних та санітарно-гігієнічних вимог держава: а) встановлює єдині мінімальні норми заробітної плати, пенсій та інших доходів населення; б) організує натуральне забезпечення найбільш вразливих верств населення продуктами харчування, одягом, ліками та іншими предметами першої необхідності; в) здійснює комплекс заходів щодо задоволення життєвих потреб біженців, безпритульних та інших осіб, які не мають певного місця проживання; г) безплатно надає медичну допомогу і соціальне обслуговування особам, які перебувають у матеріальному становищі, загрозливому для їх життя і здоров’я.

Медичні, фізіологічні і санітарно-гігієнічні вимоги щодо життєвого рівня населення затверджуються Верховною Радою України. Взагалі ж достатній життєвий рівень варто розглядати як державний стандарт, що має використовуватися при визначенні обсягу соціального забезпечення громадян. Законом України «Про мінімальний споживчий бюджет» встановлена структура набору продовольчих і непродовольчих товарів і послуг у натуральному і вартісному вираженні, що повинні забезпечувати задоволення основних фізіологічних і соціально-культурних потреб людини, але склад споживчих кошиків надано право затверджувати і не рідше ніж раз на п’ять років переглядати Кабінету Міністрів України [10, с. 173].

Закон України «Про державну соціальну допомогу малозабезпеченим сім'ям» передбачає надання за заявочним принципом щомісячної допомоги малозабезпеченим сім'ям у грошовій формі в розмірі, що визначається як різниця між прожитковим мінімумом для сім'ї та її середньомісячним сукупним доходом, але не може бути більшим, ніж 75 відсотків прожиткового мінімуму для сім'ї. Неможливість унаслідок нестачі коштів підтримувати спосіб життя, притаманний конкретному суспільству в конкретний період часу — це бідність.

У цілому забезпечення права на достатній рівень життя в Україні залежить від цілеспрямованої державної політики у сфері соціально-економічних відносин, створення належних правових і організаційних умов для життя людей. Реалізація права кожного на достатній рівень життя повинна відбуватись в руслі положень статті 3 Конституції України про те, що людина, її життя і здоров’я визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю.

Проте на сьогодні законодавство не дає роз’яснення, що можна вважати «достатнім харчуванням, одягом і житлом». Тим не менш, зрозуміло, що реалізація даного права для нашої країни на даний момент є тільки перспективою.

2. Структура і механізм забезпечення права на достатній життєвий рівень

2.1 Система нормативно-правових актів, що закріплюють та гарантують соціальні права громадян Механізм забезпечення права громадян України на достатній життєвий рівень є однією з головних частин більш широкого, загального механізму реалізації соціальних прав громадян, який, у свою чергу, є складовою частиною механізму реалізації конституційних прав та свобод людини і громадянина в цілому. Механізм реалізації права на достатній життєвий рівень є достатньо складним і включає в себе низку структурних компонентів: економічний, політичний, соціальний, правовий, духовно-культурний та психологічний. У своїй сукупності усі ці компоненти спрямовані на досягнення особою такого рівня життя, яке є гідним людини у сучасному цивілізованому світі [3, с. 11].

Нормативний елемент механізму забезпечення права громадян України на достатній життєвий рівень — це система правових норм, які встановлюють правові основи та порядок досягнення усіма верствами населення та його окремими категоріями достатнього життєвого рівня, забезпечення такого рівня для непрацездатних та унеможливлення зниження життєвого рівня громадян нижче достатнього, при здійсненні постійного та систематичного контролю як за діяльністю відповідних інституцій, так і за досягнутим життєвим рівнем різних категорій осіб.

Право особи на достатній рівень життя для себе і своєї сім'ї отримало широке закріплення в поточному національному законодавстві, а його конституційне закріплення призвело до ухвалення цілої низки законів та підзаконних актів. Зазначається, що право особи на достатній життєвий рівень саме по собі складає міжгалузевий правовий інститут, який поряд з нормами конституційного права об'єднує норми трудового права, права соціального забезпечення тощо. Правове забезпечення прав і свобод людини та громадянина включає у себе усю сукупність міжнародних правових актів в галузі прав людини, згоду на обов’язковість яких надана Верховною Радою України та сукупність законів України які закріплюють права і свободи людини та громадянина [18, с. 601].

З моменту прийняття Конституції України Верховною Радою України ухвалено низку законодавчих актів, направлених на захист прав людини та соціальну допомогу. Зокрема, закони України: Про прожитковий мінімум, Про державні соціальні стандарти та державні соціальні гарантії, Про оплату праці, Про зайнятість населення, Про індексацію грошових доходів населення, Про житловий фонд соціального призначення, Про пенсійне забезпечення, Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування, Основи законодавства України про охорону здоров’я, Про державну допомогу сім'ям з дітьми, Про державну соціальну допомогу малозабезпеченим сім'ям, Про державну соціальну допомогу інвалідам та дітям-інвалідам тощо. Крім того, Україна є стороною практично всіх важливих міжнародних угод у галузі прав людини, і, зокрема, тих, що стосуються означеної сфери: Загальної декларації прав людини, Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права, Конвенції про ліквідацію усіх форм расової дискримінації, Конвенції про ліквідацію усіх форм дискримінації щодо жінок, Конвенції про права дитини, Європейської соціальної хартії та інших міжнародних документів [12, с. 15].

Одним із найбільш значущих актів в даній системі є Загальна Декларація прав людини — перший документ, який на міжнародному рівні проголосив основні громадянські, політичні, соціальні, економічні та культурні права і таким чином встановив їх стандарти. Після прийняття Загальної декларації прав і свобод людини почалося її активне визнання. Ця декларація стала фундаментом, на основі якого відбувалася вся міжнародна та внутрішньодержавна нормотворчість у галузі прав людини. Наша держава є стороною практично всіх конвенцій ООН в галузі прав людини. Положення декларації прав людини були повною мірою закріплені в Конституції України. Значний досвід у застосуванні Загальної декларації набув Конституційний суд України, що часто використовує її положення при визначенні відповідності українського законодавства Конституції і міжнародним стандартам в області прав людини. Проте значимість Загальної декларації полягає не тільки в тому, що вона стала першим міжнародним стандартом у сфері прав людини, але й у тому, що вона створила правову базу для подальшого наступного кодифікаційного процесу в цій галузі, що сприяв еволюції концепції прав людини [5, с. 239].

Наступним міжнародним стандартом є Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права — основоположний міжнародно-правовий документ у галузі міжнародного захисту економічних, соціальних і культурних прав та основних свобод людини. Прийнятий Генеральною Асамблеєю ООН в резолюції 2200 А (XXI) від 16 грудня 1996 р., набрав чинності 3 січня 1976 р., через три місяці від дня депонування у Генерального секретаря ООН 35-ї ратифікаційної грамоти або документа про приєднання, як це передбачено ст. 27. Ратифікований Україною у 1973 р. Пакт складається з преамбули та 31 статті. У його преамбулі, як і в преамбулі Міжнародного пакту про громадянські і політичні права, звертається увага на зобов’язання держав відповідно до Статуту Організації Об'єднаних Націй заохочувати права людини, нагадується про те, що кожна окрема людина повинна домагатися заохочення і дотримання цих прав, також визнається, що згідно із Загальною декларацією прав людини ідеал вільної людської особистості, яка користується громадянською і політичною свободою та свободою від страху і нестатків, може бути втілений у життя тільки тоді, коли будуть створені такі умови, за яких кожен може користуватись своїми економічними, соціальними і культурними правами, так само, як і своїми громадянськими і політичними правами [13, с. 351].

Європейська соціальна хартія — конвенція Ради Європи, що закріплює ряд соціальних прав людини (на відміну від ЄКПЛ, що закріплює головним чином цивільні і політичні права). Прийнята в 1961 році, вступила в силу в 1965 році. Країни-учасниці зобов’язуються визнати обов’язковими для себе як мінімум 10 статей або 45 частин статей частини II Хартії, в тому числі як мінімум 5 з наступних статей: 1, 5, 6, 12, 13, 16 і 19. Доповіді про виконання Хартії представляються раз на два роки. Всього частина II Хартії містить 19 статей, кожна з яких закріплює певне право.

Конституція — це Основний Закон, що закріплює суспільний і державний устрій країни, функції органів державної влади, основні права та обов’язки громадян. це нормативно-правовий акт, що володіє найвищою юридичною чинністю. Закони й інші нормативно-правові акти застосовуються на основі Конституції України й повинні їй відповідати. Таким чином, Конституція України є основою чинного законодавства української держави. Її норми перебувають у центрі системи права, забезпечують єдність і несуперечність норм права, закріплених у різних нормативно-правових актах. Норми Конституції України є нормами прямої дії. Конституція України гарантує можливість звернутися в суд для захисту конституційних прав і воль людини й громадянина, використовуючи для цього як юридична підстава винятково Конституцію України.

Саме Конституція містить Розділ II «Права, свободи та обов’язки людини і громадянина», у якому визначаються основні принципи прав і свобод людини і громадянина, їх загальні та спеціальні (юридичні) гарантії, а також встановлюються громадянські, політичні, економічні, соціальні, культурні (духовні, ідеологічні), екологічні та інші права і свободи людини і громадянина в Україні. Цей Розділ також включає норми, що встановлюють основні конституційні обов’язки людини і громадянина та гарантії їх виконання.

На основі дослідження нормативного закріплення таких понять як: «мінімальний споживчий бюджет», «межа малозабезпеченості», «прожитковий мінімум», зроблено висновок про те, що ці соціальні мінімуми не гарантують забезпечення права на достатній життєвий рівень кожної людини. Тобто головний недолік нормативного блоку механізму забезпечення права громадян України на достатній життєвий рівень полягає в тому, що він не повністю відповідає принципам соціальної справедливості, оскільки значна частина громадян України фактично знаходяться на теперішній час поза межею бідності.

2.2 Органи та установи, що покликані забезпечувати право на достатній рівень життя До органів державної влади, на які покладається обов’язок забезпечення умов для реалізації громадянами права на достатній життєвий рівень відносяться: Верховна Рада України, Конституційний Суд України, Уповноважений Верховної Ради України з прав людини, Президент України, Кабінет Міністрів України, Міністерство праці та соціальної політики України, а також місцеві державні адміністрації.

Верховна Рада України — це єдиний загальнонаціональний постійно діючий, колегіальний, виборний орган законодавчої влади у складі 450 народних депутатів України, які обираються на основі загального, рівного і прямого виборчого права шляхом таємного голосування строком на п’ять років (статті 75−76 Конституції).

Пріоритетною рисою українського парламенту як органу законодавчої влади є його винятковість як єдиного органу законодавчої влади у державі, універсальність у системі органів державної влади, що зумовлена, насамперед, унітарним характером нашої держави, тобто державним устроєм, поділом державної влади на законодавчу, виконавчу, судову, внутрішньою структурою парламенту та іншими обставинами.

Нині в Україні не існує інших органів законодавчої влади і загальнонаціональних або місцевих, крім Верховної Ради України. Не передбачена й можливість делегування нею своїх законодавчих повноважень. Верховна Рада с загальнонаціональним представницьким органом державної влади, оскільки вона має право представляти весь Український народ — громадян України всіх національностей і виступати від імені всього народу. Це випливає як із преамбули Конституції та її змісту, так і з назви парламенту — «Верховна Рада України» .

Згідно зі ст. 101 Конституції України парламентський контроль за додержанням конституційних прав і свобод людини і громадянина в Україні здійснює Уповноважений Верховної Ради України з прав людини. Порядок його діяльності визначається Законом України «Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини» від 23.12.1997 р. із змінами.

Відповідно до зазначеного Закону сферою його застосування є відносини, що виникають при реалізації прав і свобод людини і громадянина лише між громадянином України, незалежно від місця його перебування, іноземцем чи особою без громадянства, які перебувають на території України, та органами державної влади, органами місцевого самоврядування та їх посадовими і службовими особами.

Уповноважений здійснює свою діяльність незалежно від інших державних органів та посадових осіб. Його діяльність доповнює існуючі засоби захисту конституційних прав та свобод людини і громадянина, не скасовує їх і не тягне перегляду компетенції державних органів, які забезпечують захист і поновлення порушених прав і свобод.

Актами реагування Уповноваженого щодо порушень положень Конституції України, законів України, міжнародних договорів України стосовно прав і свобод людини і громадянина є конституційне подання Уповноваженого та подання до органів державної влади, органів місцевого самоврядування, об'єднань громадян, підприємств, установ, організацій незалежно від форми власності та їх посадових і службових осіб [9, с. 640].

Конституційне подання Уповноваженого — це акт реагування до Конституційного Суду України щодо вирішення питання про відповідність Конституції України (конституційності) закону України чи іншого правового акта Верховної Ради України, акта Президента України та Кабінету Міністрів України, правового акта Автономної Республіки Крим; офіційного тлумачення Конституції України та законів України.

Подання Уповноваженого — це акт, який вноситься Уповноваженим до органів державної влади, органів місцевого самоврядування, об'єднань громадян, підприємств, установ, організацій незалежно від форми власності, їх посадовим і службовим особам для вжиття відповідних заходів у місячний строк щодо усунення виявлених порушень прав та свобод людини і громадянина.

Уповноважений здійснює свою діяльність на підставі відомостей про порушення прав і свобод людини і громадянина, які отримує:

1) за зверненнями громадян України, іноземців, осіб без громадянства чи їх представників;

2) за зверненнями народних депутатів України;

3) за власною ініціативою.

Звернення подаються Уповноваженому в письмовій формі протягом року після виявлення порушення прав і свобод людини і громадянина. За наявності виняткових обставин цей строк може бути подовжений Уповноваженим, але не більше ніж до двох років.

Уповноважений не вивчає ті звернення, які розглядаються судами, зупиняє вже розпочатий розгляд, якщо заінтересована особа подала позов, заяву або скаргу до суду.

Повідомлення про прийняття звернення до розгляду або відмову у прийнятті звернення до розгляду надсилається в письмовій формі особі, яка його подала. Відмова у прийнятті звернення до розгляду повинна бути вмотивованою.

Протягом першого кварталу кожного року Уповноважений представляє Верховній Раді України щорічну доповідь про стан додержання та захисту прав і свобод людини і громадянина в Україні органами державної влади, органами місцевого самоврядування, об'єднаннями громадян, підприємствами, установами, організаціями незалежно від форми власності та їх посадовими і службовими особами, які порушували своїми діями (бездіяльністю) права і свободи людини і громадянина, та про виявлені недоліки в законодавстві щодо захисту прав і свобод людини і громадянина. Уповноваженим Верховної Ради України було підготовлено шість таких доповідей [9, с. 642].

У разі необхідності Уповноважений може представити Верховній Раді України спеціальну доповідь (доповіді) з окремих питань додержання в Україні прав і свобод людини і громадянина. Уповноваженим Верховної Ради України з прав людини було підготовлено чотири Спеціальні доповіді: «Стан дотримання та захисту прав громадян України за кордоном», «Стан дотримання Україною міжнародних стандартів у галузі прав і свобод людини», «Стан дотримання Україною європейських стандартів з прав і свобод людини», «Стан дотримання та захисту прав дитини в Україні» .

За щорічною та спеціальною доповідями Уповноваженого Верховна Рада України приймає постанову. Щорічні та спеціальні доповіді разом з прийнятою постановою Верховної Ради України публікуються в офіційних виданнях Верховної Ради України.

Підставами для порушення питання про відкриття провадження у справі щодо відповідності норм чинного законодавства принципам і нормам Конституції України стосовно прав та свобод людини і громадянина є:

1) наявність спірних питань щодо конституційності прийнятих і оприлюднених у встановленому порядку законів, інших правових актів;

2) виникнення спірних питань щодо конституційності правових актів, виявлених у процесі загального судочинства;

3) виникнення спірних питань щодо конституційності правових актів, виявлених органами виконавчої влади в процесі їх застосування та Уповноваженим Верховної Ради України з прав людини у процесі його діяльності.

Міністерство соціальної політики України є головним органом у системі центральних органів виконавчої влади з формування та забезпечення реалізації державної політики у сферах зайнятості населення та трудової міграції, трудових відносин, соціального захисту населення, з питань сім'ї та дітей, а також захисту прав депортованих за національною ознакою осіб, які повернулися в Україну.

Основними завданнями Міністерства є:

1. Участь у формуванні та забезпеченні реалізації державної політики у сфері зайнятості та трудової міграції, соціального захисту населення, у тому числі інвалідів, ветеранів війни, праці, військової служби та громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи, соціального страхування, соціально-трудових відносин та здійснення нагляду за додержанням законодавства про працю, оплати, нормування та стимулювання праці, професійної класифікації робіт і професій, умов праці, пенсійного забезпечення, соціального обслуговування населення, колективно-договірного регулювання соціально-економічних інтересів працівників і роботодавців, розвитку соціального діалогу.

2. Забезпечення через систему підпорядкованих йому органів реалізації права громадян на соціальний захист шляхом своєчасного та адресного надання соціальної підтримки, в тому числі всіх видів державної соціальної допомоги, у разі втрати роботи, працездатності, досягнення пенсійного віку тощо.

3. Забезпечення розвитку соціально-трудових відносин та захисту прав працюючих громадян шляхом здійснення державного нагляду за додержанням роботодавцями вимог законодавства про працю;

4. Розроблення заходів, спрямованих на реалізацію політики грошових доходів населення.

5. Розроблення заходів, спрямованих на подолання бідності, в тому числі проведення аналітичної роботи з моніторингу показників бідності та соціального розвитку.

6. Забезпечення діяльності Ради з питань соціального захисту бездомних осіб та осіб, звільнених з місць позбавлення волі.

7. Координація роботи із соціального захисту бездомних осіб та інші [8, с. 226].

До органів, що забезпечують та охороняють соціальні права людини і громадянина, належить і Конституційний Суд. Предметом конституційного провадження у справах щодо конституційності норм законів, якими суперечливо регулюється порядок реалізації конституційних прав та свобод людини і громадянина, є вирішення спірних питань конституційності норм двох чи більше законів або актів міжнародного права, визнаних обов’язковими на території України, що встановлюють різний порядок реалізації одних і тих самих конституційних прав та свобод, чим суттєво обмежуються можливості їх використання.

У рішенні Конституційного Суду України визначається, норми якого закону є конституційними, а якого — неконституційними і нечинними. Судовий захист прав та свобод людини і громадянина може здійснюватися через офіційне тлумачення Конституції України та законів України.

Підставою для конституційного звернення щодо офіційного тлумачення Конституції України та законів України є наявність неоднозначного застосування положень Конституції України або законів України судами України, іншими органами державної влади, якщо суб'єкт права на конституційне звернення вважає, що це може призвести або призвело до порушення його конституційних прав і свобод [14, с. 477].

У резолютивній частині висновку Конституційного Суду України офіційно тлумачаться положення Конституції України та законів України, щодо яких було подано конституційне подання чи конституційне звернення. У разі якщо при тлумаченні Закону України (його окремих положень) було встановлено наявність ознак його невідповідності Конституції України, Конституційний Суд України у цьому ж провадженні вирішує питання щодо неконституційності цього Закону.

3. Проблеми та шляхи реалізації права на достатній життєвий рівень в Україні

До основних пріоритетів соціальної політики України, як і інших держав, насамперед відносять створення умов для забезпечення достатнього життєвого рівня населення країни, адже тільки тоді, коли такий рівень життя досягнуто, можна з впевненістю стверджувати, що людина, її життя та здоров’я, честь і гідність, недоторканність та безпека дійсно визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю, як це і проголошено у Конституції України.

На жаль, у реальному житті закріплені в актах законодавства положення щодо забезпечення права на достатній життєвий рівень та встановлена для його реалізації і захисту система гарантій здебільшого знаходиться не на належному рівні. Невідповідність встановленого прожиткового мінімуму реаліям сьогодення, низький розмір заробітної плати більшості працюючих, збільшення рівня безробіття, погіршення здоров’я населення, значна нерівність у розподілі власності та доступі до різних ресурсів, декларативність більшості соціальних програм вказують на численні порушення конституційно гарантованого права людини на достатній життєвий рівень в Україні [6, с. 25].

Серед основних проблем забезпечення реалізації зазначеного права у повному обсязі можна виокремити такі: занижений розмір прожиткового мінімуму; значна диференціація доходів населення; демографічна криза, погіршення стану здоров’я населення; високий рівень бідності та безробіття населення; недосконалість чинного законодавства у сфері соціальної політики, зокрема в частині встановлення відповідальності за порушення його положень; декларативність більшості прийнятих соціальних програм; відсутність системних і скоординованих дій органів державної влади щодо забезпечення реалізації конституційних прав громадян, зокрема і права на достатній життєвий рівень.

До найгостріших проблем молодої Української держави, з якими вона стикається при набутті рис соціальної, слід віднести безробіття і пов’язану із ним проблема зарубіжного заробітчанства, періодичні заборгованості по зарплатах, недосконалість систем медичного обслуговування та пенсійного забезпечення, недостатню увага до так званих людей з особливими потребами, житлову проблему. Проблема бідності населення в Україні стає ще масштабнішою в умовах фінансово-економічної кризи, яка суттєво вплинула на соціально-економічний стан України. Економічні негаразди неминуче призводять до зниження розміру заробітної плати, зростання заборгованостей із її виплати, зростання утриманців за рахунок звільнених і безробітних тощо, що призводить до зниження рівня доходів населення та зростання частки бідних. [7, с. 190].

Право на достатній життєвий рівень передбачає, що рівень заробітної плати громадян України має забезпечувати людині гідне існування. Проте, попри загальні позитивні тенденції в реалізації права кожного на працю, продовжують мати місце масові порушення трудових прав громадян, особливо в частині забезпечення гідної праці. Соціально-економічні проблеми, демографічна криза спричинили протягом останніх років зростання безробіття, поширення нелегальної трудової діяльності, значне розшарування населення за рівнем доходів. Названі тенденції вплинули на кількісно-якісний склад трудового потенціалу, продуктивність суспільної праці, бідність населення, більше того, болюча проблема українського сьогодення — це бідність працюючого населення.

Про зростання загрозливих явищ та системних недоліків на ринку праці в державі відзначалося на парламентських слуханнях «Про стан дотримання конституційних гарантій трудових прав громадян», доповідях Уповноваженого з прав людини, засіданні Ради національної безпеки і оборони України тощо. Найчастіше порушуються норми трудового законодавства, пов’язані із виплатою заробітної плати, компенсацій у зв’язку із порушенням строків її виплати та індексації доходів. До цього ж приєднуються проблеми розширення зайнятості в «тіньовому» секторі економіки, що супроводжується інтенсифікацією праці при низькій заробітній платі, виплатою заробітної плати в «конвертах», відсутністю зв’язку між кількістю і якістю праці та її оплатою, порушенням норм законодавства про працю.

Сьогодні Україні притаманне глибоке соціально-економічне розшарування суспільства і корінь таких глибоких деформацій знаходиться в області «розподільних механізмів і відносин». В умовах фінансово-економічної кризи «тінізація» економіки в Україні набула тотального характеру і становить реальну загрозу національній безпеці держави. Активізація «тіньової» економіки є наслідком реакції бізнесу на фінансово-економічну кризу, неефективну податкову політику та бюджетну підтримку реального сектора економіки [17, с. 114].

Головними причинами виникнення та поширення бідності є зменшення рівня зайнятості населення, зростання рівня безробіття, низький рівень оплати праці та пенсійного забезпечення, заборгованість із заробітної плати і соціальних виплат, що мають суто економічне підґрунтя, відсутність розвинутої системи страхування життєвих ризиків та адресної соціальної допомоги. На сьогодні безробіття є одним із головних чинників поширення бідності; особливо це стосується сімейного безробіття, коли безробітними є кілька членів сім'ї. Найнебезпечніше те, що працююче населення також не гарантоване від ризику потрапити у категорію бідних. Діюча система пільг не забезпечує надання допомоги виключно бідним верствам населення, а сприяє помітному збільшенню доходів заможних верств населення, зростанню економічної нерівності.

Зростання бідності супроводжується поглибленням майнового розшарування населення та появою прошарку багатих, чия заможність асоціюється з тіньовою та кримінальною діяльністю. З бідністю пов’язані також такі явища, як безпритульність та жебрацтво, низька народжуваність.

У жодній із держав, які перебували в стані бідності остання не долалася лише шляхом підтримки нужденних, а з допомогою комплексного підходу, орієнтованого як на бідні, так і на відносно забезпечені верстви населення. Світовий досвід показує, що політика подолання бідності має поєднуватися з політикою становлення середнього класу. Необхідною передумовою подолання бідності є створення працездатним верствам населення умов для самостійного розв’язання проблем підвищення власного добробуту, що можливо лише в разі забезпечення продуктивної зайнятості, збалансування попиту і пропозиції на ринку праці, запобігання безробіттю [21, с. 5].

Отже, проблема бідності є однією з найгостріших соціальних проблем сучасної України. Саме через бідність супроводжується безпрецедентний ріст нерівності у розподілі результатів економічної діяльності при обмеженні доступу значної частини населення до ресурсів розвитку: високооплачуваної роботи, енергоносіїв, якісних послуг медицини та освіти, можливості успішної соціалізації сім'ї, дітей та молоді. Найбільш потерпають від бідності сім'ї з дітьми, багатодітні сім'ї, населення, що проживає у сільській місцевості, і що саме прикро, це бідність працюючого населення.

Ще однією проблемою є необхідність реформування системи пенсійного страхування. Запровадження загальнообов’язкової накопичувальної системи пенсійного страхування дозволить поліпшити пенсійне забезпечення майбутніх поколінь пенсіонерів, які не зможуть отримувати адекватні розміри пенсій виключно за рахунок солідарної пенсійної системи. Крім того, акумулювання коштів у Накопичувальному фонді, а у випадках, передбачених законом у недержавних пенсійних фондах створить потужне джерело довготривалих інвестицій в економіку країни. При цьому, запровадження даної системи страхування обумовить зменшення доходної частини в солідарній системі, що потребуватиме додаткових заходів з оптимізації видаткової частини бюджету Пенсійного фонду при запровадженні другого рівня системи пенсійного забезпечення.

Варто зазначити, що значна чисельність пенсіонерів в Україні є бідними, діюча пенсійна система не забезпечує важливого зв’язку між зусиллями і винагородою, розмір внесків на пенсійне страхування високий, а пенсійні виплати неадекватно малі, розмір трудових пенсій практично не залежить від трудового стажу і сплачених пенсійних внесків. Тому потребує вдосконалення законодавство з питань пенсійного забезпечення, зокрема, у зв’язку з неспроможністю солідарної системи у майбутньому забезпечити достатній рівень пенсій при існуючій демографічній ситуації вУкраїні.

Слід зауважити, що саме підвищення соціальних стандартів та їх забезпечення неможливе без підйому економіки країни, власне, чим більш конкурентною є економіка держави, тим вищий рівень добробуту її громадян. Недостатньо закріпити в Конституції ті або інші права громадян, необхідно здійснювати ефективні заходи для їх досягнення, у тому числі з використанням правових заходів.

У цьому контексті для забезпечення права громадян на достатній життєвий рівень необхідно адаптувати соціальну політику України до стандартів Європейського Союзу, знизити в державі податковий тиск, спростити дозвільну систему і створити конкурентоздатні умови для ведення бізнесу [11, с. 403].

Має місце комплексне реформування усієї системи охорони здоров’я та визначення державної стратегії розвитку медичного законодавства, вдосконалення чинних нормативно-правових актів у даній сфері, приведення їх у відповідність до вимог міжнародно-правових актів, беручи до уваги стандарти у сфері охорони здоров’я, основоположні принципи, що визначені у міжнародно-правових документах з прав людини, адаптуючи їх до вітчизняних традицій та економічних і соціальних реалій нашого життя.

З метою спостереження за динамікою рівня життя в Україні та моніторингу прожиткового мінімуму на спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади в галузі праці та соціальної політики (на сьогодні - це Міністерство соціальної політики) законодавством покладено обов’язок проводити щомісячні розрахунки фактичного розміру прожиткового мінімуму на одну особу на основі статистичних даних, а також — для окремих категорій громадян, тобто для тих, хто належить до основних соціальних і демографічних груп населення. Окрім того, у тому ж самому законодавчому акті передбачено відповідальність за порушення законодавства про прожитковий мінімум. У ньому, зокрема, зазначено, що «посадові особи, винні у порушенні законодавства про прожитковий мінімум, несуть відповідальність згідно з законами» [2, с. 6].

Однак ні у Законі України «Про прожитковий мінімум», ні у Кодексі України про адміністративні правопорушення, ні у Кримінальному кодексі України, ані у жодному іншому нормативно-правовому акті чинного українського законодавства не встановлено міру відповідальності за такі правопорушення. Тобто відсутній чіткий перелік видів правопорушень і суб'єктів, яких можна притягнути до відповідальності, а також невідомо які саме санкції можуть бути застосовані до правопорушника законодавства про прожитковий мінімум.

Аналізуючи державні гарантії забезпечення права на достатній життєвий рівень, важливим, на нашу думку, є визначення ролі органів публічної влади в цьому. Основними органами і посадовими особами, які повинні забезпечити умови для реалізації права громадян на достатній життєвий рівень, передусім є Верховна Рада України, Конституційний Суд України, Уповноважений Верховної Ради України з прав людини, Президент України, Кабінет Міністрів України, Міністерство соціальної політики України, місцеві державні адміністрації, а також суди. Проаналізувавши функції зазначених органів, можна з В. Мацокіним, який стверджує, що основною проблемою в забезпеченні органами державної влади України права громадян на достатній життєвий рівень, а саме у сфері соціальної політики є відсутність узгодженості, координації та налаштованості різних органів держави на кінцевий соціально значущий результат у вигляді досягнення пересічними громадянами життєвого рівня, гідного людини та сучасного етапу розвитку цивілізації [12, с. 16].

Як відомо, гарантом дотримання Конституції України, прав і свобод людини й громадянина є Президент України. Саме конституційний обов’язок та делеговані Президенту України українським народом повноваження зобов’язують його забезпечити реалізацію всіх прав і свобод, зокрема й права на достатній життєвий рівень.

Сьогодні усім стало зрозуміло, що усі державні проблеми повинні реалізовуватися через призму загальнолюдських цінностей, до яких відносяться життя людини, її здоров’я, честь і гідність, недоторканість і безпека. У відповідності з Основним Законом України передбачено, що права і свободи людини та їх гарантії мають визначати зміст і спрямованість діяльності держави, її головний обов’язок. У цих конституційних приписах закладено принципово нову для нас модель суспільних відносин, яка істотно відрізняється від тієї, за якою ми жили тривалий час [7, с. 191].

ВИСНОВКИ Підсумовуючи викладене, слід констатувати, що незважаючи на визнання одним із основних пріоритетів соціальної політики в Україні забезпечення права на достатній життєвий рівень для себе і своєї сім'ї, на практиці надання державних гарантій у цій сфері супроводжується системним невиконанням затверджених програм, концепцій, стратегій, що у підсумку призводить до погіршення добробуту населення.

На даний момент в нашій державі існує ряд взаємопов'язаних проблем, пов’язаних з правом на достатній рівень життя, до яких слід віднести значну диференціацію доходів населення, демографічну кризу, погіршення стану здоров’я населення, високий рівень бідності та безробіття населення, недосконалість чинного законодавства у сфері соціальної політики, а також відсутність координації у діях органів державної влади щодо забезпечення реалізації конституційних прав громадян, зокрема і вже зазначеного права.

Серед напрямків вирішення зазначених проблем можна виділити наступні: удосконалення чинного законодавства України, насамперед через усунення всіх наявних суперечностей, а також розробку координації дій державних органів, що мають відношення до забезпечення прав людини і громадянина.

Надзвичайно важливим є створення сприятливих умов для середнього і малого бізнесу, що дасть змогу суттєво збільшити можливості кожного громадянина реалізувати своє право на працю і тим самим забезпечити собі й своїм близьким гідні умови життя.

Доцільним вважається також реформування системи соціального захисту, що повинна базуватися на першочерговості програм, які допомагають збільшити рівень зайнятості дієздатного населення та захистити його найбільш уразливі верстви, а також підвищення відповідальності посадових осіб за порушення законодавства у сфері забезпечення права на достатній життєвий рівень через встановлення конкретної міри покарання у законодавчих актах. Вирішення поставлених завдань сприятиме покращенню добробуту населення і позитивно вплине на соціальний та економічний розвиток держави.

В роботі проаналізовані поняття, структура та проблеми реалізації права на достатній рівень життя в Україні, наведені напрямки їх вирішення. Розглянуті нормативно-правові акти та органи державної влади, пов’язані з реалізацією права на достатній рівень життя, запропоновані шляхи оптимізації їхньої роботи.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ:

1. Конституція України від 28 червня 1996р. // Відомості Верховної ради України 1996р. — № 30 — ст. 141.