З історії містобудування Умані

Міста з їх господарством і їх скупчення населення являють собою найбільш активну форму впливу людини на природу. Природні ландшафти при цьому докорінно перебудовуються, на їх місці формуються якісно нові антропогенні комплекси і системи, що отримують назву міських ландшафтів. Різноманітні методи і підходи дали можливість досліджень дали можливість встановити, що якісні відміни сучасної структури міських ландшафтів України, зумовлені просторовим розповсюдженням міст, особливості структури попередніх ландшафтних комплексів, історією формування та архітектурно-планувальним рішеннями, їх будівництва, розмірами і функціями, а власне характером та напрямом розвитку нових взаємозв'язків, що виникають в природі. Виникнення та розвиток останніх зумовлений переходом в межах міст натуральних компонентів і ландшафтних компонентів в антропогенні. Подальше їх функціонування проходить в структурі міських антропогенних ландшафтів та ландшафтно-технічних систем.

Україна за своїми фізико-географічними умовами досить різноманітна і розташована в межах 3 країн, 4 зон, 14 країв, 57 областей і 278 районів. Уманський район, маючи площу 1400 км 2, включає в себе велику кількість найменших елементарних ландшафтів чи простих природно-територіальних комплексів, які об'єднуються в більш крупні системи регіонального рівня — урочища та місцевості. Ці, в свою чергу, сполучаються в регіональні ландшафтні геосистеми. Розглядаючи ландшафтну структуру Уманщини, її місце в регіональній ландшафтній структурі нашої країни, слід звернутися до удосконаленої схеми фізико-географічного районування України створеної провідними фізико-географами та ландшафтознавцями. Уманщина знаходиться в межах Умансько-Маньківського фізико-географічного району, Центрально-придніпровської області, Подільсько-Придніпровського краю (провінції), Лісостепової зони Східно-Європейської рівнини.

Історія природокористування в Україні та ландшафтно-екологічний аналіз свідчать про двоїстість змін ландшафтної різноманітності у регіоні. За історичний час ПТК Уманщини практично повністю перетворені на ПАТК або культурні ландшафти, які тепер мають природну основу, але зазнали і зазнають на даному етапі значного антропогенного впливу. Цей вплив, з однієї сторони спрощує ландшафтну структуру, з іншої - посилює ландшафтну різноманітність. Значна частина сучасної різноманітності ландшафтних утворень Уманського району зумовлена порівняно недавньою їхньою варіантністю, яка є наслідком антропогенних трансформацій. Одночасно відбулись і ускладнення і спрощення культурного ландшафту. Загалом у сучасній ландшафтній структурі Уманщини переважають антропогенні ландшафти, серед яких найбільше значення мають сільськогосподарські, селитебні та кар'єрно-відвальні ландшафти.

Місто Умань обласного підпорядкування, районний центр Черкаської області. Розміщене на Придніпровській височині над річкою Уманкою (басейн Південного Бугу). Поруч з містом проходить автошлях МО 5 (Київ — Одеса), що в Україні збігається з міжнародним автошляхом Е 95 (Санкт-Петербург — Одеса). Населення — близько 87 тис. осіб. Відстань від Києва до Умані - 212 км, від обласного центру (Черкас) до Умані - 194 км.

На території сучасного міста та його околиць виявлено залишки багатьох давніх поселень (всього 26 пам’яток): трипільської культури, доби пізньої бронзи, чорноліської культури, скіфського часу, черняхівської культури, ранньослов’янських, періоду Київської Русі, пізньосередньовічних. Останні представлені територією пізньосередньовічного міста (Уманська фортеця та посад), та підземними спорудами, яких тут виявлено більше 40. Протягом кількох століть ця територія зазнавала нападів різних кочових народів, серед яких набіги монголо-татар були особливо руйнівними.

За дослідженнями науковців назва «Умань» походить або від річки Уми (Уманки), або від Куманії (Гуманії) — країни кочовиків (куманівполовців), яка розташовувалася в степах України. Уманщина входила до території Білої (західної) Куманії, де під владою прийшлих кочовиків жило багато осілих селян, які займалися своїми традиційними справами і розмовляли давньою українською.

В другій половині ХІV ст. територія Умані була загарбана Литвою, а з 1569 р. — опинилася під владою Речі Посполитої. З 1609 року територія Умані була подарована польським урядом у вотчинне володіння брацлавському старості В. О. Калиновському. А в судовому документі 1616 р. вперше згадується місто Умань. Магнат В. О. Калиновський прагнув назвати місто Калинград, але ця назва не прижилася. За рахунок селян і ремісників місто швидко зростало, в середині ХVІІ ст. тут було вже 9600 чоловік. В той час Умань була ремісничим і торгівельним осередком, у передмістях якого жило хліборобське населення.

В ході національно-визвольної війни 1648−54 рр. повстанці під керівництвом І. Ганжі штурмом взяли Умань, яка стає центром Уманського полку (до 1711 р.). Полк займав територію від Гірського Тікича до Південного Бугу, в ньому було 14 сотень і 2949 козаків. Збудована козаками в 50−70-х роках ХVІІ ст., Уманська фортеця була однією з наймогутніших на Україні. Тут були добротні будинки, кілька церков. Місцеві й заїжджі купці вели жваву торгівлю. В місті працювало багато ремісників — кравців, шапкарів, кушнірів, шевців, ковалів, зброярів. Про це ми знаходимо відомості у турецького мандрівника Е. Челебі та П. Алепського із Сірії.

В ХVІІ ст. Уманська фортеця неодноразово витримувала наступ польсько-шляхетських військ (1654, 1955, 1664, 1665). За Андрусівським перемир’ям 1667 року Умань залишилася під владою Польщі.

В 1670 р. Умань захопив ставленик шляхетської Польщі гетьман Правобережної України М.Ханенко. Під час турецьких походів 1677−78 рр. місто зазнало великих руйнувань. Умань лежала в руїнах, тут кочувала татарська орда. Проте, у 1690-х роках ця територія була визволена повстанськими загонами С. Палія. Місто знову почало заселятися.

У 1726 р. Умань належала магнатам Потоцьким. Польське панство проводило політику ополячування населення Умані. В 1760 р. Умані надано Магдебурзьке право. 1765 р. засновано Уманський уніатський монастир, 1766 р. — базиліанську школу, в якій навчалось до 400 учнів. На протязі всього ХVІІІ ст. населення Умані боролося проти феодального, релігійного, національного гніту. Гуртуючись в загони гайдамака нападали на Умань (1737, 1739, 1755−57, 1761 рр.). Під час подій Коліївщини 1768 р. повстанці здобули Умань. Коли до міста підішли війська Максима Залізняка, до них приєдналися 400 уманських надвірних козаків на чолі з сотником І.Гонтою.

Після придушення повстання Умань залишилася центром маєтку Потоцьких. З 1797 року місто стає центром Уманського повіту Київської губернії. Кінець ХVІІІ - початок ХІХ ст. ст. в історії Умані знаменується створення тут дендрологічного парку «Софіївка» .

Місто Умань належить до стародавніх міст України зі своєю багатою історією та своєрідною архітектурою. Перша письмова згадка про Умань відноситься до 1616 року, хоча вірогідно, що місто виникло набагато раніше. Своєрідність нашому місту надають передмістя, які росли разом з ним і є його органічною частиною.

Територія Умані за століття існування неодноразово змінювалась. Навколо міста розташовувались передмістя: Лиса Гора, Турок, Раківка, Свічкарня, Осташівка, Міщанка, Софіївська Слобідка, Солдатська Слобідка, Нова Умань та інші. умань ландшафт архітектура Передмістя Лиса Гора розташовано поблизу Старого міста на скелястому пагорбі, оточеному з трьох боків поворотом р. Уманки. В давні часи тут селилися вільні люди — в основному козацькі сім'ї. Ще на початку ХХ століття Лиса Гора була мало заселена. Мощених доріг, світла, водогону не було. Активно заселятися передмістя почало тільки в повоєнні роки, коли місто швидко розвивалось, будувалось.

До початку ХХ століття існувало передмістя, яке називалось Турок. Свою назву місцевість отримала від назви урочища, де в 1674 році стояла табором турецька армія, яка взяла місто в облогу. Урочище, а потім і передмістя, так і називали Турок. З початку ХХ століття, коли місто стало розростатись, ця місцевість була забудована, заселена селянами, які звільнившись від кріпацтва, приїжджали в місто на заводи найманими робітниками.

З дуже давніх часів Умань відома місцевістю Раківка. Колись тут було передмістя, де жило багато єврейських сімей, багаточисельних і багатодітних. Колорит старого базару, так стали називати Раківку на початку ХХ століття, описує Н. В. Суровцева — письменниця та громадська діячка. Одна з двох брам в огорожі міста виходила саме на це передмістя і називалась Раківська брама.

Одним із старих передмість є місцевість, яка носить назву Звенигородське передмістя. Іноді в історичних джерелах частину Звенигородського передмістя називають Бабанським, по старому шляху, який ішов на селище Бабанку з Івангорода. На передмісті знаходиться Михайлівська церква. Вона побудована в кінці ХІХ століття на місці старої Михайлівської церкви, перед якою складав присягу Іван Гонта. Навпроти неї знаходиться будинок духовного училища, який було зведено на місці колишньої садиби Метцеля — інженера, що будував «Софіївку». В ХVІІ столітті заснувалося передмістя під назвою «Свічкарня». В центрі території передмістя найвищою будівлею була дерев’яна церква святих Кирила та Мефодія. Вона проіснувала до 1674 року і згоріла під час турецької навали. На початку ХІХ століття на північно-східній околиці міста утворюється передмістя Софіївська Слобідка. Основними його жителями були кріпаки С. Потоцького, які брали участь у споруджені парку «Софіївка» .

В середині ХІХ століття утворюється Аракчеєвська (або Солдатська) Слобідка. В районі Грекової застави прокладено пряму Велику Фонтанну вулицю. Свою назву застава отримала від історичного Грекового лісу, що за переказами отримав назву від грецького (православного) монастиря, який було побудовано невдовзі після хрещення Київської Русі, в цьому ж лісі, який в ХІV столітті татари зруйнували вщент.

В ХІХ столітті одне із передмість стало називатись Івангородське. Через його територію проходив давнішній шлях з Умані на Івангород. В деяких історичних джерелах згадується і передмістя Осташівка. Воно знаходилось на правому березі річки Уманки під горою Бессарабка. На горі Бессарабка було невелике поселення, яке тут існувало з ХVІІ століття, теж називалось Бессарабка. Тут знаходилась церква Івана Златоуста, прихожан у ній було 150 чоловік з 28 дворів міщан.

В середині 60 років ХХ століття виникають нові передмістя. Це — «Даманський», який отримав назву за віддаленість від центральної частини міста і мікрорайон Олексівка — частина колишнього приміського селища біля Гриценкового ставу.

Таким чином, територія міста за століття існування не одноразово змінювалась, межі міста поступово розширювались. Уманські передмістя виникли разом з містом, існували протягом всієї історії міста і продовжують формуватись разом із зростанням міста. Передмістя формувались залежно від особливостей історичного розвитку міста.

Клімат та водні ресурси. Умань розташована в чудовій місцевості, на кордоні лісової і степової частини України, на берегах річки Уманки, в котру тут же впадають річки Осташівка й Кам`янка. Географічне положення Умані таке: лежить під 48 градусів, 44,53″ північної широти та 47 градусів, 54,9″ східної довготи. Клімат має помірний; грунт — масний чорнозем. В самій Умані і довкіл маса садів; поля й степи дають щедрі урожаї.

Клімат помірно континентальний і континентальність зростає із заходу на схід: найхолоднішим місяцем року вважається січень з середньою температурою -5,9°С, а найтеплішим — липень з середньою температурою +20,1°С. Середня річна температура повітря складає +7,3°С.

У середньому за рік випадає 517 мм атмосферних опадів, найменше — у березні та жовтні, найбільше — у липні. Пересічна кількість днів з опадами — 135 (найбільша їх кількість припадає на грудень), крім того взимку зазвичай випадає сніг, однак значної висоти снігового покриву не буває майже ніколи.

Відносна вологість повітря в середньому за рік становить 76%, мінімальна вона у травні (64%), максимальна ж — у грудні (87%). Переважають вітри, що дмуть з північного заходу. Пересічна швидкість вітру в січні становить 4,5 м/с, у липні - 3,1 м/с Водні ландшафти водойм в даному регіоні створені людиною: водосховища, ставки різного розміру. Найбільші з них знаходяться на річках Ятрань, Уманка, Кам’янка, ставки на їх притоках. Кількість ставків на цих річках така, що загальна протяжність фарватеру ставків перевищує половину протяжності річок. Така ситуація у водних ландшафтах регіону характерна для лісостепової зони, але збільшення водойм з уповільненим водообміном викликає негативні зміни у водних та прилеглих ПТК.

Річка Ятрань (довжина 104 км, площа басейну 2170 км 2) є правою притокою Синюхи і відноситься до басейну річки Південний Буг. Бере початок на Придніпровській височині поблизу села Томаківка, протікає через територію Уманського району Черкаської області, впадаючи в Синюху західніше населеного пункту Ятранівка.

Заплава басейну Ятрані здебільшого заболочена, лучна, іноді чагарникова, з піщаними та піщано-глинистими ґрунтами, поверхня її рівна, горбкувата. За своїм режимом належить до типу рівнинних переважно снігового живлення. Характерним у режимі річок є виразна весняна повінь, низька літньо-осіння межень, яка інколи порушується незначними дощовими паводками та дещо підвищеним рівнем води восени та взимку.

Територія басейну густонаселена, що є причиною значного сільськогосподарського освоєння земель та дуже високої їх розораності з одного боку, а з другого боку — хвилястий рельєф місцевості, густа сітка невеликих річкових долин, балок, ярів, значні площі просапних культур при досить інтенсивному і не завжди правильному обробітку ґрунту посилюють процеси антропогенної ерозії ґрунтів, значно змінюють біоценози, їх структуру.

В басейні р. Ятрань промислові кар'єри представлені Уманським і Старобабанським гранітними кар'єрами та Сушківським глиняним кар'єром. Їх генезис зумовлений видобуванням різноманітної мінеральної сировини. Належність кар'єрів до техногенного рельєфу зумовлена застосуванням технологій і техніки для розкриття земної поверхні та виймання із земної кори певного об'єму гірської маси. З останнім пов’язане виникнення на поверхні землі западин. При розробці гранітних кар'єрів відбуваються викиди шкідливих речовин в атмосферу. У межах кар'єру спостерігаються природні явища рельєфоутворення екзогенного походження, пов’язані з дією рухливої води, вітру, вивітрювання та гравітаційної енергії. Ці процеси є побічними, вони не запрограмовані, можуть вважатися посттехногенними. Найбільш характерними формами посттехногенного рельєфу в кар'єрах є зсуви, обвальні та обсипні схили на бортах, конуси осипання та обвалення скельних порід на днищі біля підніжжя бортів кар'єра, а також на поверхні кар'єрних терас.

Особливо актуальною проблемою є охорона водних ресурсів. Забезпечення населення і промисловості прісною водою здійснюється в основному завдяки забору води з річок. Жителі Умані використовують воду Дніпра, із загального обсягу стоку, який становить 210 км 3 води, на річний стік басейну Дніпра припадає 53,3 км 3, а також воду з Софіївської скважини, яка порівняно з попереднім джерелом, являється набагато чистішою та приємнішою на смак.

Лісові ландшафтні угруповання, площі яких зайняті лісовими насадженнями антропогенного походження. Площа території зайнята лісами незначна (близько 6%) і лісові масиви сконцентровані, в основному, навколо м. Умані і в південно-західній частині району (поблизу сіл Колодисте та Юрківка). Всі ці ліси насаджені людиною і природних лісових масивів на території Уманщини практично немає. Лише на території дендрологічного заповідника «Софіївка» залишилися окремі урочища з природною віковою рослинністю («Дубинка», «Грибок», «Грекова балка»).

В басейні річки Ятрань знаходиться дендропарк «Софіївка», який займає площу до 154,7 га. В ньому зберігається до 280 різних видів трав’яних рослин. З деревної рослинності, крім звичайних лісових порід є ще більше двохсот назв декоративних порід дерев і чагарників. Основні з них такі: болотний кипарис, сандора японська, амурський бархат, тюльпанове дерево, ведмежий горіх та інші. Всього в парку росте 377 видів різних декоративних рослин.

Крім парку в Уманському районі загальна площа лісових насаджень складає 10 тис. га (9,7% від території басейну р. Ятрань). Ліси розміщені окремими урочищами по всій території. На території дослідження розташований Собківський ботанічний заказник, лісистість якого складає 75%.

Аналіз видового складу рослин парку «Софіївка» та прилеглих місцевостей доводить, що парк був закладений на місці природного лісу, що являв типову для Центрального Правобережнопридніпровського округу грабову діброву. Так, трав’яний покрив у насадженнях парку становлять види, характерні для навколишніх природних лісів.

Орнітофауна регіону представлена такими видами птахів: баклан великий, лебідь-шипун, гуска сіра, крижень, попелюх, черень чубата, гоголь, крех великий, крех малий, орлан-білохвіст, лунь польовий, мартин сивий, мартин жовтоносий, пісочник малий, пісочник великий, чайка, кулик-сорока, коловодник великий, коловодник болотяний, коловодник лісовий, коловодник чорний, набережник, брижач, плавунець круглодзьобий, побережник чорногрудий, побережник ралий, побережник білохвостий, побережник болотяний, грицик великий, великий яструб, фазан, просянка.

Найпоширенішими представниками іхтіофауни регіону є: карась, щука, чехоня, плітка, окунь, короп, товстолоб.

Серед ссавців на території району зустрічаються: дикий кабан, лисиця, заєць-русак, козуля, єнотовидна собака, куниця, бобер, тхір, їжак, видра, ондатра в невеликій кількості.

Природно-заповідний фонд Уманського району найменший у Черкаській області - 0,1%.

Парк «Софіївка» , не має аналогів у садибному будівництві України, тут немає палацу, а композиційним центром є долина річки Кам’янки. Він був заснований польським магнатом Станіславом Щенсним Потоцьким.

Тепер парк «Софіївка» відіграє помітну роль у ландшафтній структурі міста і займає до 18% його території. Садово-парковий і водно-рекреаційний типи ландшафтів органічно зливаються та їх доцільно об'єднати в один парково-рекреаційний тип.

Садово-парковий ландшафт — це середовище, яке зберігає минуле й демонструє майбутнє. Кожна історична епоха відповідно до естетичних уявлень людей та їхніх можливостей залишала після себе певні принципи та прийоми, які формували тогочасний образ садів і парків — кращих зразків культурного ландшафту. Це не лише витвори мистецтва, а й своєрідна ілюстрація відповідних філософських поглядів, ставлення людини до природи. Це частина матеріальної дійсності, що оточує людину, впливає на її емоційний стан, світосприйняття, адже формується засобами архітектури, дендрології, літератури залежно від політичних, релігійних і соціально-економічних умов, які домінували або домінують у суспільстві.

Садово-парковий ландшафт — це антропогенний ландшафт, у межах якого просторово організовані природні компоненти (гірські породи та їхні поверхневі форми, води, ґрунти, рослинність тощо) у поєднанні з малими архітектурними формами та спорудами, дорожньо-лінійною інфраструктурою утворюють взаємопов'язану і взаємообумовлену єдність, у якій відображені особливості суспільного світосприйняття крізь призму соціального, економічного та політичного розвитку.

Будівництво розпочалося в 1796 році під керівництвом інженера Л. Метцеля і тривало, чергуючись з довгими періодами затишшя, майже все ХІХ століття й частково ХХ століття. Сьогодні І. С. Косенко, детально вивчаючи історію створення цього ансамблю, розрізняє шість основних етапів розвитку «Софіївки»: 1796 — 1832 роки; 1832 — 1859 роки; 1859 — 1929 роки; 1929 — 1955 роки; 1955 — 1980 роки; 1980 — наш час. На першому етапі будівництвом, керуючись бажаннями Станіслава Щенсного Потоцького, керував інженер-капітан Людвіг Метцель.

Йому було наказано спорудити каскади і водоспади, засадити лісом вододіли, провести у значному обсязі земляні роботи. У перші чотири роки найінтенсивніше велося будівництво гідротехнічних споруд, створювалися підземні шлюзи, гроти, фонтани, були переміщені та встановлені у відповідному порядку кам’яні глиби. Потім проводилися лісонасадження. Парк був відкритий у травні 1800 року до дня народження Софії Главані-Вітт-Потоцької. До 1805 року був створений головний каскад, підземна річка Стікс (Ахеронт), шлюзи, кам’яні гроти, заповнені водою Верхній і Нижній ставки. Парк прикрашали мармурові копії античної скульптури, обеліски, декоративні вази. Його куточки отримали символічне найменування, пов’язані з давньою міфологією, місцевими легендами, подіями родини власника. Немає ніяких документів, які б засвідчували наявність загального плану створення парку. Існує припущення, що роботи планувалися безпосередньо «на місці», на основі досвіду майстрів, творчої інтуїції Л. Метцеля та інших інженерів, садівників, художників, а також шляхом переробки невдалих деталей і поступового наближення до ідеального зразка.

Ґрунти на території парку різні і представлені реградованими чорноземами, темно-сірими лісовими опідзоленими ґрунтами, темно-сірими слабозмитими лісовими ґрунтами, лучно-болотними ґрунтами і ґрунтами початкової стадії ґрунтоутворення. Географічні, кліматичні та оріографічні умови парку, який знаходиться з ботаніко-географічної точки зору в зоні Правобережної частини Західного Лісостепу Середньо-Дніпровського району флори Східної Європи, створюють умови для успішного росту тут чисельних видів рослин лісового, лучного, степового, прибережного, болотяного та водного місцезростань.

Аналіз ботанічного складу рослин парку і особливостей ґрунту показав, що парк був закладений на місці колишнього природного лісу, який місцеві мешканці вирубали задовго до початку будівництва парку. В західній частині парку росте дуб більш ніж 300 річного віку, в підліску насаджень парку ростуть типові дібровні трав’яні рослини. В безпосередній близькості від м. Умані є природні ліси, які представлені типовими для цієї частини Лісостепу грабовими дібровами.

Аналіз ботанічного складу насаджень показав, що асортимент рослин, які є в парку, відзначається високою різноманітністю. За станом на 1996 рік в парку росте понад 2143 види, форми і сорти місцевих та інтродукованих рослин, з яких понад 1000 найменувань становлять деревні рослини. Характерною особливістю насаджень парку є те, що більшість видів дерев і кущів досягла віку плодоношення. Здатність інтродуцентів до плодоношення в нових для них умовах зростання є основним показником при оцінці їх перспективності, а насіннєве розмноження — основний, а для деяких видів і єдиний спосіб репродукції.

В результаті проведених досліджень складено список основних плодоносних дерев і кущів «Софіївки». В кількісному відношенні в парку переважають види місцевої флори (маються на увазі дикорослі рослини Середньо-Дніпровського району флори Східної Європи). Вони добре ростуть і розвиваються в парку, плодоносять, утворюють схоже насіння та успішно поновлюються самосівом або ж вегетативним шляхом. Багато дерев у віці 100−200 років (окремі особини дубів мають трьохсотлітній вік) досягли максимальних розмірів, дивують своєю величчю, добрим розвитком і могутніми стовбурами, які здіймаються на 30 метрову висоту. Це дуб звичайний, ясен звичайний, граб звичайний, клени гостролистий та польовий, тополя біла, осика, берести шорсткий та гладкий, верба біла, липа серцелиста, сосна звичайна, вільха чорна, груша звичайна — німі свідки всієї історії «Софіївки», її цінність і окраса. В підліску і на узліссях серед кущів домінують бруслини бородавчаста і європейська, гордовина, свидина кров’яно-червона, шипшини собача, щитконосна, іржиста, терен, часто зустрічаються яблуня лісова, жостір проносний. В невеликій кількості є рідкісні види, які занесені в Червону книгу (клокичка периста, бруслина карликова та ін.). Слід відмітити, що із 211 видів дерев і кущів, які ростуть в Середньо-Дніпровському районі, в «Софіївці» є 88. Вивчення перспективності введення в парк інших 123 видів повинно стати предметом подальших досліджень.

Інтродуковані деревні рослини складають більшу частину асортименту насаджень. Вони ростуть практично в усіх частинах парку, але в основному сконцентровані на невеликих ділянках (Англійський парк, маточник на Грибку, маточник на Дубинці, Арборетум на розсаднику, Третій став).

Окремо потрібно сказати про хвойні види, які поки що відіграють незначну роль у композиційному відношенні. Є лише 11 видів хвойних у кількості, що перевищує 100 екземплярів (ялівці віргінський, козачий, звичайний, модрина європейська, ялини звичайна, колюча, канадська, сосни звичайна, чорна, Веймутова та туя західна). Інші види і форми представлені невеликою кількістю екземплярів. Багато з них потрібно розмножувати для поповнення насаджень парку. В першу чергу до таких видів відносяться ялиці одноколірна і бальзамічна, псевдотсуга Мензиса, тсуга канадська, тиси загострений і ягідний, болотний кипарис, кипарисовик горохоплодий, мікробіота перехреснопарна, широкогілочник східний, метасеквоя розсіченошишкова, декоративні форми ялини, туї та ялівців. В останні роки було мобілізовано понад 50 нових видів, форм та сортів хвойних рослин.

В «Софіївці» росте більше як 20 рідкісних видів інтродукованих рослин, які занесені в Червону книгу. Загалом в парку нараховується 1220 деревних і кущових порід та 774 трав’янистих рослин в тому числі 25 таксонів ліщин, 24 — буків, 41 — ялин, 44 — ялівці, 100 — ліан, 320 — троянд, 57 — рододендронів, 376 — ґрунтопокривних та 98 — квіткових рослин.

Список використаних джерел

• 1. Атлас природных ресурсов и естественных условий Украинской ССР. Москва, 1978.
• 2. Гриневецький В. Т. Типологія різноманіть меліорованих ландшафтних комплексів // Проблеми ландшафтного різноманіття України: Збірник наукових праць. — К., 2000. С. 86−91.
• 3. Гродзинський М. Д. Суб'єктивні аспекти проблеми ландшафтного різноманіття // Проблеми ландшафтного різноманіття України: Збірник наукових праць. — К., 2000. С. 34−37.
• 4. Маринич О. М. Наукові засади дослідження ландшафтного різноманіття України // Проблеми ландшафтного різноманіття України: Збірник наукових праць. — К., 2000. С. 11−16.
• 5. Черкаська область: Географічний атлас / Редколегія: Т. В. Погурельська (відп. ред.) та ін. — К.: ТОВ «Видавництво «МАПА», 2002. — 20 с.
• 6. Дендрологический парк «Софиевка» / И. С. Косенко, Г. Е. Храбан, В. В. Митин, В. Ф. Гарбуз. — К.: Наук. думка, 1990. — 160 [1] с.
• 7. Денисик Г. І. Садово-паркові ландшафти Правобережного лісостепу України / Г. І. Денисик, І. В. Крав-цова. — Вінниця: ПП «Едельвейс і К», 2012. — 211 с.
• 8. З історії містобудування Умані. — Уманський краєзнавчий музей (далі - УКМ) — 7534.
• 9. Історія вулиць міста Умані. — УКМ — 8647.
• 10. Степанович В. А. З історії міста Умані. — УКМ-4977.
• 11. Храбан Г. Ю. Нові матеріали до історії Умані. Наукові записи Уманського краєзнавчого музею. — Умань, 1959.