Особливості початкового етапу розслідування злочинів

«Особливості початкового етапу розслідування злочинів»

ЗМІСТ

Вступ Розділ 1. Загальні положення методики розслідування злочинів

1.1. Історія, поняття, завдання, предмет і структура методики розслідування

1.2. Класифікація і структура окремих методик розслідування злочинів

1.3. Поняття криміналістичної характеристики злочину

1.4. Організована злочинність Розділ 2. Аналіз методик розслідування злочинів, вчинених організованою злочинною групою

2.1. Загальні положення

2.2. Характеристика розслідування діяльності організованих злочинних груп

2.3. Проблеми виявлення функціональних ролей учасників злочинних груп Розділ 3. Тактика допиту при розслідуванні злочинів, здійснених організованими злочинними групами

3.1. Особливості тактики допиту при розслідуванні злочинів, вчинених організованими злочинними групами

3.2. Тактичні прийоми і тактичні комбінації при допиті

3.3. Особливості тактики допиту на очній ставці учасників організованих злочинних груп Висновки і пропозиції

Список використаної літератури

Вступ

Актуальність теми дослідження. Криміналістика (від лат. crimen — злочин, criminalis — злочинний) — галузь специфічних наукових знань про злочинну діяльність та її антипод — діяльність по виявленню, розкриттю і розслідуванню злочинів, по встановленню істини в процесі судочинства. Виявляючи закономірності цих видів діяльності, на базі їх пізнання криміналістика розробляє засоби і методи боротьби зі злочинністю, вирішення питань, які потребують спеціальних пізнань по цивільним, арбітражним та інших справам, що знаходяться у провадженні правоохоронних органів. Цими засобами і методами криміналістика озброює оперативних співробітників органів дізнання, експертів, слідчих і судів. У цьому полягає її соціальна функція, її прикладний, практичний характер.

Як і будь-яка самостійна сфера наукового знання криміналістика має свій предмет, вирішує свої специфічні завдання за допомогою великого арсеналу методів наукового дослідження. Її розвиток відбувається по визначених законах, які являють собою модифікацію загальних законів розвитку наукового знання: закон безперервності накопичення наукового знання, закон інтеграції і диференціації наукового знання, закон зв’язку і взаємного впливу науки і практики тощо. З розвитком держави і суспільства виникла потреба боротьби з правопорушеннями, із злочинністю, а отже, і виникли спеціальні органи, державні і суспільні, на які покладена задача ведення цієї боротьби. До виникнення криміналістики ці органи керувалися у своїй діяльності переважно життєвим досвідом і здоровим глуздом, хоча і тоді уже використовувалися деякі засоби і методи, які засновувалися на даних науки того часу, наприклад засоби визначення підроблених монет, виявлення підробок у документах, установлення знарядь заподіяння ушкоджень й ін.

Криміналістика, поряд з кримінальним процесом і теорією оперативно-розшукової діяльності, знаходиться на передньому краї боротьби зі злочинністю і являє собою систему наукових положень, прийомів і засобів розкриття і розслідування злочинів. Як відомо, вона складається з чотирьох основних складових вэаємопов'язаних і взаємообумовлених частин:

Загальна теорія криміналістики

Криміналістична техніка

Криміналістична тактика

Методика розслідування окремих видів злочинів.

Суспільна небезпека організованої злочинності дуже велика. По-перше, вона заподіює державі і громадянам величезний матеріальний збиток. Вважається, що приблизно 30% прибутків підприємців ідуть до мафії. За сім останніх років злочинці вивезли за кордон понад 30 млрд. дол. Іноземні спеціалісти називають й удвічі більші суми. По-друге, відбувається зрощування злочинності з легальним підприємництвом. Мафіозні групи одержують «кришу» у вигляді офіційно діючих фірм, казино, ресторанів, акціонерних компаній і т.п. Найчастіше важко провести грань між легальним і нелегальним бізнесом. Вважається, що більше 30 українських комерційних банків так чи інакше пов’язані з організованою злочинністю, а 10 тис. фірм знаходяться під її контролем Коренєв П.М. Сучасні проблеми української криміналістики. — Х.:Консум, 2001. — с.23. По-третє, організована злочинність зрощується і з державним апаратом, що особливо небезпечно. Багато злочинців будь-якими шляхами намагаються потрапити до влади: стати депутатом Верховної Ради, чиновником високого рангу або на худий кінець депутатом місцевого законодавчого органа. По-четверте, завдяки організованій злочинності у протизаконну діяльність втягується велике число людей. У 1999 р. Міністерство внутрішніх справ України зафіксувало існування більш 3 тис. організованих злочинних груп. Якщо підсумувати їх чисельність, то це біля 80 тис. чоловік, хоча називаються і більш значні цифри Там само, с. 26. Торік Конгрес США опублікував доповідь про організовану злочинність в Україні, у якій говориться про 700 тис. чоловік Там само, с. 27. Думаю, це перебільшення. Напевно, мова йде про весь контингент робітників сумнівних фірм, контрольованих мафією. Зрозуміло, що далеко не всі ці люди є злочинцями. По-п'яте, спостерігається тенденція інтернаціоналізації організованої злочинності. Кожна десята група є міжнародною або має міжнародні зв’язки. По-шосте, з’являються нові форми злочинних дій — наркобізнес, торгівля зброєю, крадіжка автомашин, продаж жінок за кордон, торгівля людськими органами і радіоактивними матеріалами, замовлені убивства.

Проблема злочинності і, зокрема, її організованих форм останнім часом є предметом обговорення на найвищому державному рівні, оскільки діяльність злочинних організацій набула надзвичайної гостроти і почала негативно впливати на хід перебудовчих процесів, зміцнення української державності, практичну реалізацію прав, свобод і законних інтересів громадян. Виникло реальне протистояння злочинності діючій владі.

Останнім часом в Україні намітилася стійка негативна тенденція щодо зростання кількості злочинів. Змінюється структура злочинності: індивідуальна злочинність поступається місцем груповій, групова переростає на організовану, а остання, виходячи на міжнародний рівень, стає транснаціональною. Статистичні дані свідчать, що тільки у 1998 році та за 9 місяців 1999 року виявлено 1948 організованих злочинних груп, які скоїли 15 132 злочини Коренєв П.М. Сучасні проблеми української криміналістики. — Х.:Консум, 2001. с. 40.

Означена ситуація вимагає з боку держави внесення суттєвих коректив у стратегію і тактику боротьби зі злочинністю, розробки і здійснення дійових заходів для зміцнення законності і правопорядку в країні. На жаль, протягом останнього часу саме поняття «організована злочинність» є джерелом суперечок і розбіжностей серед науковців та практичних працівників правоохоронних структур. Не уніфіковане поняття «організована злочинність» і міжнародними експертами Організації Об'єднаних Націй. Визначення цього поняття в Законі України «Про організаційно-правові основи боротьби з організованою злочинністю», на мій погляд, є дуже вузьким і повною мірою не відображає всієї складності цього кримінально-правового явища, а також проблем, з ним пов’язаних. Донедавна обговорення проблеми організованої злочинності зводилося до традиційних аспектів цього явища. Проте сьогодні її характер змінився. Те, що раніше вважалося місцевим або національним питанням, переросло на серйозну регіональну і глобальну проблему та стало серйозно непокоїти міжнародне співтовариство держав.

В дипломній роботі використано наукові дослідження вітчизняних та зарубіжних авторів, зокрема: Ю. Александрова, Л. Багрій-Шахматова, П. Біленчука, Ф. Бурчака, А. Волобуєва, В. Глушкова, О. Гурова, Н. Гутарєвої, І.Даньшина, О. Джужи, А. Долгової, А. Закалюка, В. Зеленецького, А. Зелінського, М. Камлика, І.Карпеця, М. Коржанського, Я. Кондратьєва, О. Костенка, М. Костицького, В. Крутова, В. Куца, І.Лановенка, О. Литвака, В. Лихолоба, В. Лунєєва, В. Матвійчука, П. Михайленка, В. Смітієнка, В. Тація, А. Трайніна, І.Туркевич, В. Шакуна та інших вчених, що дало можливість сформувати основу наукового розуміння організованої злочинності, притаманних їй найбільш суттєвих і характерних ознак, визначити загальні особливості методики розслідування злочинів, вчинених організованою злочинною групою.

Робота виконана згідно з основними напрямами, визначеними Комплексною цільовою програмою боротьби зі злочинністю на 1996;2000 роки, затвердженою Указом Президента України від 17 вересня 1996 року № 837 та відповідним наказом МВС України з цього питання, Законом України від 30 червня 1993 року № 3341-ХІІ «Про організаційно-правові основи боротьби з організованою злочинністю», Законом України від 5 жовтня 1995 року № 356-ВР «Про боротьбу з корупцією», указами Президента України від 5 серпня 1996 року № 968 «Про додаткові заходи щодо зміцнення законності та правопорядку в Україні» та від 10 квітня 1997 року № 319 «Про Національну програму боротьби з корупцією».

Об'єктом дослідження є злочини, вчинені організованими злочинними групами.

Предметом дослідження є сучасні методики розслідування злочинів, вчинених організованими злочинними групами.

Теоретико-методологічною основою дослідження є загальні принципи об'єктивності, історичності, пріоритету фактів, конкретної істини і загальнолюдських цінностей, що передбачають об'єктивний аналіз подій і явищ на основі науково-критичного використання різноманітних джерел.

При аналізі джерел з метою виявлення загальних і особливих рис у процесах і подіях автор використовував загальнонаукові методи: історичний; логічний; проблемно-порівняльний; і спеціально-історичні: синхронний; метод паралелей; з використанням: структурно-функціонального, діалектичного і конкретно-історичного підходів.

Мета і основні завдання дослідження. Головною метою дипломної роботи є аналіз теоретичних положень та практичних напрацювань правоохоронних та судових органів, які займаються проблемами організованої злочинності, визначення основних положень методики розлідування злочинів, вчинених організованою злочинною групою, і на цій основі аргументувати найбільш реальні та раціональні шляхи подальшої діяльності правоохоронних структур держави в боротьбі з організованою транснаціональною злочинністю.

Виходячи з цього автор вирішував у роботі наступні завдання: визначити і уточнити поняття організованої злочинності; висвітлити основи методики розслідування злочинів, вчинених організованою злочинною групою і опрацювати окремі практичні пропозиції для правоохоронних органів держави з метою підвищення ефективності діяльності у цьому напрямку .

Джерелами дослідження були Конституція України, відповідні закони України, чинне кримінальне законодавство, нормативні акти Міністерства внутрішніх справ, Служби безпеки України, Митної служби та Державного комітету у справах охорони Державного кордону України, а також рішення та резолюції ООН та міжнародні конвенції, матеріали міжнародних конгресів і конференцій з питань протидії організованій злочинності, аналітичні довідки НБ Інтерполу в Україні, підрозділів МВС, СБУ, Держмитслужби, Держкомкордону. Також були використані результати анкетування працівників правоохоронних органів України та дослідження кримінальних справ і оперативної інформації.

Структура дипломної роботи зумовлена її метою та поставленими завданнями і складається з вступу, трьох розділів, які охоплюють десять підрозділів, висновків, списку використаних джерел у кількості 63 найменувань. Повний обсяг дипломної роботи складає 98 сторінок.

Розділ 1. Загальні положення методики розслідування злочинів

1.1. Історія, поняття, завдання, предмет і структура методики розслідування

Перші методичні рекомендації, які використовувались в рамках сучасного карного судочинства, відносяться до першої половини XIX ст. Розроблені на основі емпіричних знань і життєвого досвіду, вони стосувалися послідовності дій слідчого при розслідуванні різних видів злочинів у відповідності зі зводом законів Белкин Р. С. История отечественной криминалистики. — М., 1999. С. 1−19 .

До перших творів такого роду відносяться, наприклад, «Основы уголовного судопроизводства с использованием россйского уголовного судопроизводства» Я. Баршева (Спб., 1841), «Правила и формы о производстве следствий, составленные по своду законов» Е. Колоколова (М., 1850) та ін. В «Основах…» Я. Баршева підкреслювалося, що встановлення предмета карного судочинства припускає вивчення «кращих кримінально-судових актів і ознайомлення з образом дослідження і вирішення найважливіших карних випадків» Баршев Я. Основы уголовного судопроизводства с использованием россйского уголовного судопроизводства.- СПб, 1841., а також складання плану слідства, говорилося про послідовність, і про зміст дій слідчого при розслідуванні убивств, крадіжок, підробок та інших видів злочинів.

Знання таких рекомендацій вимагали від представників поліції і жандармерії при здачі екзаменів з роду їхньої професійної діяльності. Перетворення системи доказів, яка існувала, викликало зростаючий інтерес не тільки до розширення кола речових доказів («німих свідків»), розробки і застосуванню при розслідуванні злочинів засобів і методів їхнього збирання і дослідження, але і до формулювання окремих методико-криміналістичних рекомендацій. Так, О. О. Квачевський вперше виділив у розслідуванні злочинів первинні слідчі дії (огляд, обшук, допит, виїмку, огляд та ін.) і докладно виклав прийоми їх проведення Квачевский А. А. Об уголовном преследовании, дознании, и предварительном исследовании преступлений по судебным уставам 1864 г. СПб., 1867. .

Істотний крок вперед у вирішенні задачі по створенню наукових методів розслідування злочинів був зроблений ученими на початку XX ст., коли наука у відповідь на кількісні і якісні зміни злочинності була покликана озброїти поліцейських і судових чиновників адекватним арсеналом криміналістичних рекомендацій. Саме в цей період створюються перші об'єктивні передумови для виділення знань криміналістичного характеру з карно-процесуальної науки на самостійну наукову галузь.

Нова галузь наукових знань, яка зародилася, спочатку називалася «карною технікою», незважаючи на те, що російська наукова громадськість вже в 90-х рр. XIX ст. одержала можливість ознайомитися з працями австрійського вченого Г. Гросса та ін. західноєвропейських учених, у яких ця галузь знань іменувалася самостійною наукою — криміналістикою Гросс Г. Руководство для судебных следователей, чинов жандармерии и полиции. Смоленск, 1895−1897; Гросс Г. Руководство для судебных следователей как система криминалистики. СПб., 1908 .

У перше десятиліття XX ст. помітне місце в процесі формування методико-криміналістичних рекомендацій у царській Росії, до складу якої тоді входила Україна, зайняли роботи Е. Ф. Буринського, які визначили принцип залежності змісту, засобів, прийомів і методів розслідування злочинів від досягнень інших наук і глибокого вивчення; в них він обґрунтував необхідність, і узагальнення способів і засобів здійснення злочинів для наступної розробки заходів протидії злочинній діяльності.

Важливе значення для органів, що ведуть боротьбу зі злочинністю мало практичне керівництво С. Н. Трегубова, яке знайомило читача із широким колом криміналістичних засобів і прийомів і яке містило рекомендації по розслідуванню пожеж, підпалів і залізничних катастроф Трегубов С. Н. Основы уголовной техники. Научно-технические приемы расследования преступлений. Пг., 1915. .

Ще один крок на шляху формування криміналістичних методичних рекомендацій був зроблений Б. Л. Бразолем. У його праці поряд з «методологією» огляду й обшуку давалися рекомендації з дій слідчого на місці залізничної катастрофи. Бразоль Б. Л. Очерки по следственной части. История. Практика. Пг., 1916 Приблизно в цей же час побачили світ численні довідкові видання, у яких викладалися переважно рекомендації техніко-криміналістичного характеру, тактичні прийоми проведення обшуку, огляду й інших слідчих дій і тільки в незначному ступені методичні вказівки по розслідуванню окремих категорій злочинів Энциклопедия современной криминалистики//Вестник полиции. 1911. № 27, 40, 43 .

Незважаючи на зрослий науковий рівень криміналістичних робіт зазначеного часу, у цілому багаж дореволюційної російської криміналістики був явно недостатній для того, щоб можна було говорити про неї як про самостійну науку. Тим більше не було достатніх основ для виділення в рамках «карної техніки» окремого розділу — методики розслідування конкретних видів злочинів. Потрібно було здійснити гігантську роботу з формування теоретичних основ криміналістики, яка б обгрунтовувала її зміст і місце в системі наукового знання і розробку науково-практичних рекомендацій технічного, тактичного і методичного характеру на основі глибокого вивчення і наукового осмислювання практики боротьби зі злочинністю. Тільки шляхом вирішення цих насущних завдань можливо було удосконалювати оперативно-розшукову, слідчу й експертну практику — джерело криміналістичної науки.

Дані проблеми криміналістики особливо мали потребу у своєму вирішенні в роки першої світової війни й у післяреволюційний час, коли злочинність у Росії досягла по істині свого апогею. Однак драматизм соціально-політичних і економічних подій, що відбувалися в Росії, у друге десятиліття XX ст. і в наступні роки істотно сповільнив процес становлення криміналістичної науки. Потреби практики боротьби зі злочинністю задовольнялися в основному за рахунок видання перекладної криміналістичної літератури західноєвропейських країн, які носили методичний відтінок. Серед робіт такого роду були праці А. Гельвіга «Сучасна криміналістика (методи розслідування злочинів)» (1925), Г. Шнейкерта «Таємниця злочинця і шляхи до її розкриття» (1925), Е. Аннушата «Мистецтво розкриття злочинів і закони логіки» (1927).

До перших російських методичних робіт відносяться «Інструкція органам міліції про порядок проведення дізнань» (1924), серія підготовлених М. С. Строговичем методичних листів, у яких узагальнювався досвід розслідування посадових і господарських злочинів в галузі капітального будівництва (1932), публікації статей у журналах, що містять коротку інформацію про методику розслідування по конкретних кримінальних справах. У 1924;1929 р. виходять у світ багатопланові роботи з криміналістики, що торкаються проблеми методики розслідування окремих видів злочинів. І.М.Якимов у «Практичному керівництві до розслідування злочинів» шукав шляхи вирішення проблеми загального методу розслідування по побічних доказах Якимов И. Н. Практическое руководство к расследованию преступлений. М., 1924, розрізняючи в системі карної тактики особливу частину — науковий метод розслідування злочинів Якимов И. Н. Криминалистика. Уголовная тактика. М., 1929. В.І.Громов уперше виділив методичні рекомендації в системі криміналістики в самостійний розділ науки Громов В. Методика расследования преступлений. Руководство для органов милиции и уголовного розыска. М., 1929. На його думку, зроблені на основі досвіду минулого узагальнюючі практичні висновки про методи роботи, які містять систематизовані практичні вказівки по найбільш раціональному проведенню розслідування, можуть полегшити роботу слідчого по кримінальній справі. «Успіх розслідування кримінальних справ, майже завжди залежить від уміння методично правильно побудувати і провести роботу, кінцевою метою якої є розкриття злочинів» Там само, с.

Не менш плідними по творчій активності для перших вітчизняних вчених-криміналістів в галузі методики розслідування виявилися і 30-і роки. Громов В. Техника расследования отдельных видов преступлений. М., 1931; Громов В., Лаговиер Н. Новые формы и методы расследования должностных и хозяйственных преступлений. М., 1932; Громов В., Тарасов-Родионов П. Расследование хищений и злоупотреблений в торговом аппарате. М., 1934; Громов В. Следственная практика в примерах. М., 1937.

Обґрунтування факту існування методики розслідування злочинів привело до того, що в першому вузівському підручнику, методика розслідування розглядалася як один із трьох самостійних розділів криміналістики поряд з карною технікою і карною тактикою Криминалистика. Кн. 2. Методика расследования отдельных видов преступлений. М., 1936 .

Виникненню і становленню методики розслідування злочинів як самостійного розділу в системі вітчизняної криміналістики, що заявила про своє існування, сприяли великий емпіричний матеріал, накопичений багатий досвід застосування при розслідуванні злочинів криміналістичних засобів, прийомів і методів, необхідний для теоретичних узагальнень і формулювання закономірностей, що відносяться до галузі протиправної діяльності і до діяльності по організації і здійсненню розслідування.

В другій книзі згаданого підручника викладені конкретні окремі методики по розслідуванню побутових убивств, терористичних актів, грабежів, розбоїв, статевих злочинів, підпалів, розкрадань соціалістичної власності, посадових і господарських злочинів. Окремі методики носили описовий характер. У структурному плані їх поєднував лише виклад первинних слідчих дій. При цьому просліджувалася помилкова, з погляду сьогоднішніх криміналістичних знань, рекомендація С. Голунського: висувати слідчі версії і складати план розслідування лише після проведення первинних слідчих дій Голунский С. А. Типовая схема расследования//Криминалистика. Кн. 1. Техника и тактика расследования преступлений. М., 1935 —. Послідовність роботи при складанні плану розслідування зводилася С. Голунським до наступної схеми:

а) оцінка зібраного матеріалу з обов’язковим з’ясуванням і урахуванням соціально політичної обстановки, у якій відбувався злочин;

б) визначення можливих версій розслідування;

в) накреслення питань, які треба з’ясувати, щоб перевірити кожну з версій;

г) накреслення слідчих дій, які треба зробити, щоб з’ясувати ці питання;

д) визначення термінів здійснення слідчих дій, необхідних для перевірки версій. Голунский С. А. Типовая схема расследования//Криминалистика. Кн. 1. Техника и тактика расследования преступлений. М., 1935. — с.134.

Ці рекомендації, що ґрунтуються на узагальненні накопиченого на той час досвіду проведення розслідування по кримінальних справах, з’явилися першими цеглинками у фундаменті майбутньої окремої криміналістичної теорії про слідчу версію і планування розслідування злочинів. Незважаючи на помилковість деяких із зазначених рекомендацій, у цілому вони мали важливе значення для формування окремих методик, особливо якщо врахувати, що ще не були розроблені теоретичні основи методики розслідування злочинів.

У підручнику по криміналістиці, виданому в 1938 р., збереглася тричленна система криміналістичної науки. Криминалистика. Техника и тактика расследования преступлений. М., 1938 Заключний розділ криміналістики — окрема методика (так його в той час було прийнято називати) — представлений як особлива частина техніки і тактики розслідування злочинів і розглянутий у другій книзі цього підручника Голунский С. А., Шавер Б. М. Криминалистика. Методика расследования отдельных видов преступлений. М., 1939. С. 4−5.. В першому розділі викладені погляди Б. М. Шавера про предмет, метод і завдання методики розслідування окремих видів злочинів. Під методикою розумілася «частина науки криміналістики, яка узагальнює досвід розслідування окремих видів злочинів, визначає відповідно специфічним особливостям даної категорії справ найбільш доцільні прийоми і методи їхнього розслідування…». Крім визначення предмета методики розслідування окремих видів злочинів (чи окремої методики), глава містила ряд суттєвих положень, які зіграли важливу роль у розвитку криміналістичної методики Шавер Б. М. Об основных принципах частной методики//Соц. законность. 1938. № 1; Шавер Б. М. редмет и метод советской криминалистики//Соц. законность. № 6. Власне кажучи погляди Б. М. Шавера були покладені в основу подальшого формування й удосконалювання системи наукових положень (чи загальних положень) методики розслідування злочинів. Саме він уперше запропонував керуватися при розслідуванні злочинів принципом «від методу здійснення злочину — до методу його розкриття», що у згорнутому вигляді виражає сучасне представлення про поняття загального методу розслідування, і висловив ідею прогнозування ще невідомих, але можливих способів здійснення злочинів на основі вивчення конкретних даних про розслідування окремих категорій злочинних зазіхань. Б. М. Шавером сформульовані і завдання окремої методики:

а) з найбільшою точністю установити, де звичайно залишаються сліди злочинів даного виду;

б) з найбільшою точністю визначити коло осіб, серед яких варто шукати злочинця по справах даної категорії;

в) визначити коло осіб, серед яких імовірніше всего можуть бути свідки;

г) визначити специфіку застосування засобів і прийомів техніки і тактики при розслідуванні злочинів певного виду.

У даних поглядах проглядаються елементи криміналістичної характеристики злочину, поняття якого тоді ще не було відоме криміналістичній науці - про нього заговорять учені-криміналісти майже через 30 років. Автор згаданої глави досить критично поставився до ідеї криміналістичного обліку злочинів за способом їхнього здійснення, думаючи, що «радянський криміналіст найменше повинен розраховувати на повторюваність стандартних способів здійснення злочинів» у зв’язку з тенденцією зникнення в радянському суспільстві професійної злочинності. Він рішуче виступав проти формування криміналістичної логіки, до розробки якої призивав В. И. Громов, необґрунтовано, на наш погляд, відзначивши, що «ніяких особливих, спеціальних криміналістичних логічних понять, ніяких спеціальних логічних законів, за допомогою яких можна було розкривати таємниці злочинів, не існує. Тільки загальні закони діалектичної логіки, застосовувані у всіх галузях науки, можуть і повинні застосовуватися і при розслідуванні злочинів» .

У наступних главах підручника викладаються окремі методики розслідування злочинів. Характерним для них є те, що вони мають різну структуру. В одних випадках виклад методик починається з предмета доведення, в інших — з початкових слідчих дій і т.п. Однак у конкретних окремих методиках стали помітні спроби розгляду питань застосування технічних і тактичних прийомів з урахуванням тих особливостей, що характерні для розслідування конкретних видів злочинів Шавер Б. М., Винберг А. И. Криминалистика. Учебник для юридических школ и курсов. М., 1940 .

В післявоєнні роки в заключному розділі підручників по криміналістиці автори стали виділяти групу положень, загальних для розслідування окремих видів злочинів. Цьому сприяло створення всесоюзних криміналістичних дослідницьких центрів і самостійних вузівських кафедр криміналістики, розгортання наукових досліджень у всіх галузях криміналістичної науки і конкретні спроби авторів формулювання деяких теоретичних концепцій і понять, що згодом будуть покладені в обґрунтування окремих теорій, що складають зміст загальних положень криміналістичної методики.

Прообразом майбутніх загальних положень методики став перший розділ другої книги післявоєнного підручника по криміналістиці, написаний Б. М. Шавером. Вона називалася «Основні положення методики розслідування окремих видів злочинів». У ній сформульоване і визначення методики, під якою розуміється «частина науки радянської криміналістики, що узагальнює досвід розслідування окремих видів злочинів, визначає в суворій відповідності з вимогами радянського карно-процесуального закону і специфічних особливостей кожної категорії кримінальних справ наукові прийоми і методи розкриття, розслідування і попередження цих злочинів». У підручнику методики викладаються вже за єдиною схемою: завдання розслідування; початкові слідчі дії; особливості предмета доведення; основні прийоми і методи виявлення і фіксації доказів; виявлення обставин, що сприяли здійсненню злочинів.

На цьому етапі розвитку загальні положення окремих методик залучали до себе явно недостатню увагу вчених-криміналістів. У виданих у різні роки в чотирьох виданнях підручника по криміналістиці Б. М. Шавера й О.О. Вінберга нічого нового в теоретичному плані за окремою методикою не містилося. Напевне, процес поповнення загальних положень окремих методик стримувався існуючими в той час представленнями про предмет криміналістичної науки тільки як про засоби, прийоми і методи розслідування і попередження злочинів Криминалистика. М., 1963. С. 5; Криминалистика. М., 1966. С. 4.

Бурхливий розвиток загальних положень методики пов’язаний зі зміною в 60-х роках поняття предмета криміналістики. Уведена Р. С. Бєлкіним і підтримана більшістю вчених-криміналістів двочленна структура предмета науки — досліджувані закономірності злочинної діяльності і діяльності по збиранню, дослідженню, оцінці і використанню доказів і засновані на їхньому пізнанні засобу, прийоми і методи розкриття, розслідування і запобігання злочинів — сприяла інтенсивному формуванню загальних положень криміналістичної методики Белкин Р. С., Краснобаев Ю. И. О предмете советской криминалистики//Правоведение. 1967. № 4; Криминалистика. Учебник для юридических вузов. М., 1968. С. 9 .

До них віднесені правові основи методики, загальні принципи організації розслідування Зуйков Г. Г. Понятие, сущность и общие положения методики расследования отдельных видов преступлений//Криминалистика. В 2-х т. Т. 2. М., 1970. С. 241−252, дані про спосіб здійснення злочину, що мають особливе значення для криміналістичних методик Зуйков Г. Г. «Модус операнди», кибернетика, поиск//Кибернетика и право. М., 1970, організаційні заходи щодо розкриття, розслідуванню і запобіганню злочинів Колесниченко А. Н. Актуальные проблемы методики расследования преступлений//Вопросы государства и права. М., 1970. С. 333., криміналістична характеристика і класифікація злочинів Белкин Р. С. Курс советской криминалистики. В 3-х т. Т. III. М., 1979. С. 183−201; Криминалистическая характеристика преступлений. М., 1984, представлення про періодизацію етапів процесу розслідування Гаврилов А. К. Раскрытие преступлений на предварительном следствии (правовые и организационные вопросы). Волгоград, 1976. Надалі в загальні положення методики включені принципи, що характеризують процес розслідування чи характерні риси окремих методик, які Лузгин И. М. Общие положения методики расследования отдельных видов преступлений//Криминалистика. М., 1976. С. 376−382; Пантелеев И. Ф. Теоретические проблемы советской криминалистики. М., 1980. С. 70−82; Селиванов Н. А. Советская криминалистика: система понятий. М., 1982. С. 120−128 відображають принципи формування окремих криміналістичних Чурилов С. Н. Принципы разработки и построения частных криминалистических методик: М., 1981 методик. З включенням у предмет криміналістики вказівки на досліджувані нею закономірності виникнення доказової інформації про злочин і злочинця й ін. учені-криміналісти стали розкривати окремі прояви загальних закономірностей предмета цієї науки стосовно до специфіки технічних засобів і тактичних прийомів, що мають місце в розслідуванні конкретних видів злочинів.

До змісту криміналістичної методики включили загальні положення, які відображають сутність, характер, спрямованість і форми прояву закономірностей збирання, дослідження, оцінки і використання доказів, і стосовні до цього розділу науки окремі криміналістичні теорії, які спираються на ці закономірності Белкин Р. С. Курс советской криминалистики. В 3-х т. Т. III. — с. 179−180 .

Таким чином, загальні положення методики по своєму кількісному і якісному стану склалися в 60−80-х роках у розвинену систему наукових знань, що істотно наблизила теоретичні представлення криміналістичної методики до практичної діяльності по розкриттю, розслідуванню і попередженню злочинів. Роботи О. Н. Колесниченка, В. Г. Танасевича, Р.С.Бєлквна, В. О. Образцова, О. В. Дулова, О.М. Васильєва, М. П. Яблокова, М. О. Селеванова, А. А. Ейсмана, І.О. Возгрина, І.М. Лузгіна, О. Р. Ратинова, Г. Г. Зуйкова, Л.Я.Драпкіна, І.Ф. Герасимова, О.Я.Баєва, Г. А. Зорина та інших вчених-криміналістів в цьому процесі зіграли помітну роль.

Але це зовсім не означає, що існуюча теоретична система окремих методик позбавлена яких би то не було недоліків і всі пропоновані авторами положення досить адаптовані до відповідного емпіричного матеріалу, пройшли перевірку практикою і необхідним корегуванням. Деякі з них позначені лише загалом.

На сучасному етапі розвитку криміналістичної методики удосконалювання системи наукових положень здійснюється шляхом узагальнення, філософського пояснення емпіричного матеріалу, що накопичується, і пізнання наукових фактів, що відносяться до сфер здійснення і приховання злочинів та їхнього розкриття, розслідування і попередження. Важлива роль у цьому процесі належить одній з теорій, що формуються — вченню про загальний метод розслідування злочинів, яке здатно інтегрувати вже накопичені знання, поглибити їх, перетворити в цілісну картину з погляду діалектико-матеріалістичного методу пізнання Чурилов С. Н. Проблемы общего метода расследования преступлений. М., 1993; Чурилов С. Н. Общий метод расследования преступлений. М., 1998 .

Такі наші уявлення про шлях, пройдений криміналістичною методикою від зародження перших рекомендацій з методики розслідування до перетворення її на систематизоване теоретичне знання і розроблену на його основі систему науково-практичних рекомендацій з методики розкриття, розслідування і попередження окремих видів злочинів.

Завдання успішного розслідування злочинів, як показує слідчий досвід не можуть бути вирішені досить швидко і методично правильно тільки за допомогою засобів і прийомів криміналістичної техніки і тактики. Професійно розкрити злочин і вирішити всі інші завдання їхнього розслідування, практично неможливо, не керуючись при цьому спеціальними науково-розробленими системами методів ведення слідства і попередження злочинів.

Методика розслідування окремих видів злочинів як частина криміналістики має своєю основною і головною задачею озброїти слідчих необхідним комплексом знань і навичок розкриття, розслідування і попередження окремих видів злочинів у різних слідчих ситуаціях, що виникають у процесі зазначеного виду криміналістичної діяльності. У той же час саме в рамках специфічних методів розслідування різних видів злочинів практично реалізуються і всі рекомендації криміналістичної техніки і тактики. Вона органічно погоджує технічні засоби, способи їхнього використання і тактику слідства зі специфікою методів розслідування окремих видів злочинів Шепітько В.Ю. Криміналістика. — Х.: Право, 2001. — с. 89.

З метою вирішення задач, що стоять перед методикою, у ній виявляється, вивчається й узагальнюється все типове й особливе, наявне в практиці вчинення різних видів злочинів і в діяльності по їх розслідуванню. Методика розслідування окремих видів злочинів уявляє собою розділ криміналістики, що вивчає досвід вчинення і практику розслідування злочинів, розробляє на основі пізнання їх закономірностей систему найбільш ефективних методів розслідування і попередження різних видів злочинів. У структурі методики розслідування умовно виділяється дві частини: загальні положення і окремі криміналістичні методики.

Загальні положення — це теоретичні основи криміналістичної методики, що включають дослідження предмета, системи, завдань, принципів, джерел, зв’язків даної частини криміналістики з іншими галузями наукового знання, найважливіших питань побудови, розробки і використання окремих криміналістичних методик і проблем здійснення розкриття, розслідування і запобігання злочинів.

Окремі криміналістичні методики уявляють собою комплекси теоретично обґрунтованих рекомендацій, що мають прикладний характер і призначених слідчим (оперативним працівникам) для їхньої роботи при розкритті, розслідуванні і запобіганні злочинів різних видів.

Джерелами криміналістичної методики є:

право;

практика боротьби зі злочинністю;

наука Шепітько В.Ю. Криміналістика. — Х.: Право, 2001. — с. 92.

Їх положення дали початок сучасному розвитку даного розділу криміналістики. Норми права визначають загальні умови карного судочинства і тому лежать в основі виробітку загальних положень криміналістичної методики і кожної окремої криміналістичної методики. Вивчення практики розкриття, розслідування і запобігання злочинів сприяє виробленню ефективних рекомендацій з розслідування окремих видів злочинів. Наукові знання і насамперед положення попередніх частин криміналістики й інших галузей наук, дозволяють найбільше ефективно вирішувати проблеми боротьби зі злочинністю, і зокрема розслідування злочинів.

1.2. Класифікація і структура окремих методик розслідування

злочинів

Одним з важливих напрямків удосконалювання боротьби зі злочинністю є постійне поповнення слідчої практики новими окремими криміналістичними методиками, покликаними підвищувати ефективність організації і здійснення запобігання, розкриття і розслідування різних видів злочинів. Важливе значення в пізнанні криміналістичної методики має класифікація окремих криміналістичних методик.

У сучасних роботах, присвячених теорії криміналістичної методики, класифікацію окремих методик прийнято проводити за кількома підставами.

З погляду відносини до карного закону методики підрозділяються на:

видові

особливі Шепітько В.Ю. Криміналістика. — Х.: Право, 2001. — с.94−95.

Перші з них побудовані по видах злочинів (наприклад, методика розслідування убивств, методика розслідування крадіжок, методика розслідування шахрайства і т.д.).

До особливих відносяться окремі методики в якості основи побудови яких можуть бути узяті: місце вчинення злочину, особистість злочинця, особистість потерпілого, час, що пройшов з моменту вчинення злочину, й ін. (наприклад, методика розслідування злочинів на залізничному, водному і повітряному транспорті; методики розслідування злочинів, вчинених неповнолітніми і рецидивістами; методики розслідування нерозкритих злочинів минулих років і ін.).

За рівнем конкретизації методики розслідування злочинів можуть бути:

одноступінчатими

багатоступінчатими Там само, с.97−98.

Наприклад, методика розслідування крадіжок містить у собі не тільки загальні рекомендації з їхнього розслідування, але і методики розслідування крадіжок державного чи суспільного майна, а також методику розслідування крадіжок особистого майна громадян. У свою чергу методика розслідування крадіжок особистого майна громадян підрозділяється на методику розслідування квартирних крадіжок, методику розслідування кишенькових крадіжок, методику розслідування крадіжок автомашин і т.д.

За обсягом окремі методики розслідування злочинів підрозділяються на:

повні

скорочені Шепітько В.Ю. Криміналістика. — Х.: Право, 2001. — с. 100−101.

Повні розробляються для проведення всього процесу розслідування того чи іншого виду злочинів. Скорочені призначаються для використання при розслідуванні якогось одного етапу. Так, досить широке поширення мають криміналістичні методичні рекомендації з проведення первинних слідчих дій.

Незважаючи на різноманіття й особливості окремих криміналістичних методик розслідування злочинів у них міститься і ряд загальних, типових елементів, які утворюють їхню структуру. Найбільш важливими типовими елементами окремих криміналістичних методик є Там само, с. 105.:

криміналістична характеристика злочинів;

коло обставин, що підлягають встановленню;

типові слідчі ситуації, що виникають на різних етапах розслідування, версії і планування;

первинні й наступні слідчі та оперативно-розшукові заходи;

особливості тактики проведення найбільш характерних для розслідування даного виду злочинів окремих слідчих дій;

взаємодія слідчого з оперативно-розшуковими органами;

особливості використання спеціальних пізнань при розслідуванні;

особливості попередження даного виду злочинів.

Розслідування злочинів умовно ділитися на три етапи:

початковий;

наступний;

заключний.

На початковому етапі проводяться невідкладні слідчі дії й оперативно-розшукові заходи, спрямовані на встановлення факту здійснення злочину, переслідування злочинця по «гарячих слідах», виявлення і закріплення доказової інформації.

До типових слідчих дій можна віднести:

огляд місця події;

допит потерпілого і свідків;

затримання і допит підозрюваного;

огляд підозрюваного, у деяких випадках і потерпілого;

проведення обшуків за місцем проживання і роботи підозрюваного, його родичів, знайомих;

проведення впізнання предметів (викраденого, знарядь злочину й ін.) і підозрюваного;

призначення експертиз Шепітько В.Ю. Криміналістика. — Х.: Право, 2001. — с.111.

На наступному етапі продовжується робота з виявлення і закріплення доказів, встановленню і затримці невідомих злочинців, з наступним проведенням заходів щодо відпрацьовування їхньої причетності), розшуку викраденого й ін.

До типових слідчих дій наступного етапу можна віднести наступні:

допити й очні ставки;

обшуки;

слідчі експерименти;

перевірка й уточнення показань на місці;

призначення і проведення судових експертиз;

пред’явлення обвинувачення.

На заключному етапі кримінальна справа готується для направлення в суд. З цією метою проводиться оцінка зібраних доказів, визначається підсудність, складається обвинувальний висновок і справа передається прокурору для перевірки і підписання обвинувального висновку.

1.3. Поняття криміналістичної характеристики злочину

Будь-який злочин як суспільно небезпечне діяння, його види можна охарактеризувати з різних сторін. Так, повне юридичне знання про злочин складається із сукупності даних, які характеризують його в кримінально-правовому, процесуальному, кримінологічному і криміналістичному відношеннях. Основне призначення криміналістичної характеристики полягає в тому, щоб сприяти швидкому розкриттю і розслідуванню відповідного злочину, постачаючи для цього співробітника міліції зведеннями про типові для даного виду злочинів ознаки.

Розслідування — це процес пізнання такого специфічного явища як злочин. Приступаючи до пізнання всіх обставин злочину, яких може бути багато і які можуть мати велику кількість різноманітних ознак, слідчий поки не знає, які з них будуть грати вирішальне значення для встановлення істини. У цій ситуації знання всієї сукупності типізованих у системі криміналістичної характеристики даного виду злочинів закономірно взаємозалежних елементів, дозволяє слідчому по окремих з них, уже відомих до початку розслідування з великою часткою імовірності судити про інших.

Наприклад, при огляді місця події - наркологічного диспансеру, було встановлено, що зламано двері кабінету головлікаря та із сейфа викрадені наркотичні препарати, більше нічого не пропало. Сейф досить важкий, однак зрушений з місця, замок сейфа кваліфіковано зламаний. Таким чином, маючи мінімум інформації, а саме: про предмет злочинного зазіхання і способи вчинення злочину слідчий, використовуючи знання про криміналістичну характеристику даного виду злочинів висунув обґрунтовану версію про те, що крадіжку здійснила група злочинців-наркоманів, які володіють навичками злому такого типу замків.

Звичайно криміналістична характеристика включає наступний набір елементів, що містять узагальнені відомості про:

спосіб вчинення і приховання злочину;

обстановку при якій відбувається злочин;

предмет злочинного зазіхання;

мотиви і цілі;

властивості особи злочинця;

властивостях особи потерпілого Шепітько В.Ю. Криміналістика — Х.: Право, 2001. — с.114−115.

Структура криміналістичної характеристики для окремих видів і груп злочинів не однакова: в одних характеристиках деякі елементи переважають, мають більше криміналістичне значення, в інших — втрачають його. Усе залежить від ролі, яку цей елемент грає в розкритті даного виду злочинів. Так, відомості про спосіб здійснення навмисних злочинів є, як правило, найбільш важливими, а в необережних злочинах грають допоміжну, похідну роль. Злочини проти життя, здоров’я і свободи особи — це збірне поняття, яке охоплює: різні види навмисних і необережних убивств, доведення до самогубства, заподіяння тілесних ушкоджень, побої, катування, зараження венеричною хворобою, незаконне здійснення абортів, зґвалтування, викрадення чи підміна дитини й інші дії.

У даному випадку розглядаються лише найбільш небезпечні і розповсюджені з названих злочинів. Методика їхнього розслідування має деякі подібні риси (об'єкт зазіхання, дії злочинців, мотиви і т.д.), що дозволяє об'єднати її в одному розділі. Так, розслідування зґвалтувань, убивств, тілесних ушкоджень, здійснених групою осіб, має ряд загальних прийомів розшуку, встановлення і викриття злочинців. Версії про суб'єкт злочину по справах про убивства, зґвалтування, тяжкі тілесні ушкодженнях нерідко мають єдині підстави: типові особливості місця здійснення злочину, характер матеріально-фіксованих слідів, подібні прийоми маскування й ін. Спостерігаються загальні прийоми до тактики допиту, огляду, обшуку по цих справах. Є подібні риси в криміналістичних характеристиках злочинів проти життя, здоров’я і свободи особи.

Структура криміналістичної характеристики названих видів злочинів включає дані про :

обстановку вчинення злочину (місце, час);

спосіб вчинення і приховання злочину;

особу злочинця;

особу потерпілого;

мотиви діяння;

наслідки.

Відомо, що між окремими елементами криміналістичної характеристики існують закономірні зв’язки, що саме сприяє розкриттю особливо небезпечних злочинів. Їх встановлюють шляхом ретельного вивчення слідів злочину, у яких відображаються дії злочинця, ознаки використаних ним знарядь, ознаки самого злочинця чи потерпілого.

Для більшості злочинів проти життя, здоров’я і свободи особи характерні утворення слідів насильства на тілі й одязі потерпілого, оточуючих предметах, порушення обстановки. По ознаках цих слідів і змін можна приблизно судити про механізм злочину, вік, стать, фізичну силу, навички і уміння, деякі психічні аномалії злочинця, мотиви. Пояснюючи походження слідів, їхній зв’язок між собою, час і особливості освітлення, слідчий може робити ймовірні умовисновки про особистість злочинця, визначати шляхи його пошуку. Методика розслідування злочинів проти життя, здоров’я і свободи особи будується з обліком типових слідчих ситуацій, характерних головним чином для початкового етапу роботи зі справи.

Зміст цих ситуацій визначається характером події, особливостями вихідної ситуації й іншими об'єктивними і суб'єктивними факторами. Назвемо лише два види ситуацій, типових для розглянутих злочинів. Це, зрозуміло, не виключає існування багатьох варіантів у їхньому різноманітному переплетенні.

Складні (несприятливі) ситуації. Ці ситуації виникають у випадках замаскованих убивств, зґвалтувань з наступним убивством жертви, заподіяння тілесних ушкоджень у бійці на ґрунті хуліганської поведінки, коли злочинець сховався, і в інших випадках, що супроводжувалися продуманим прихованням слідів злочину. На першому етапі можливе кілька напрямків розслідування, у яких центральне місце займають встановлення і розшук злочинця. Необхідно з’ясувати й установити:

дані, що характеризують особу потерпілого і його взаємини з винним;

мотиви і цілі діяння;

конкретні сліди, які вказують на особу злочинця, використані ним знаряддя злочину, зброю, спосіб здійснення і приховання слідів злочину;

ознаки викраденого майна.

Прості (сприятливі) ситуації. Вони сприяють швидкому і повному розкриттю злочинів. Такі ситуації виникають у випадках побутових убивств, катувань, побоїв, заподіяння тілесних ушкоджень, у присутності свідків. Як правило, для цих ситуацій характерні: наявність даних про місце, час, обставини вчинення злочину, особи потерпілого і злочинця. Вирішення ситуації починається з аналізу вихідної інформації, отриманої при допиті заявника, огляду місця події, обстеження. Очевидність події не виключає можливих перешкод на шляху розслідування, особливо при встановленні наміру і цілі взаємин винного і потерпілого. Не виключена і протидія з боку злочинця, що ускладнює ситуацію, робить її проблемною (складною) і, відповідно, вимагає прийняття більш складних тактичних рішень.

Розслідування злочинів проти життя. Методика розслідування навмисних убивств багато в чому залежить від правильного використання криміналістичної характеристики цих злочинів. Закономірні зв’язки між її елементами допомагають будувати версії, цілеспрямовано організовувати пошук злочинця, виявляти докази. Так, наприклад, помічені зв’язки між особою злочинця, способом вчинення і приховання убивств, місцем, часом, знаряддями убивства, жертвою злочину. Як правило, убивства за допомогою використання хімічних речовин, які володіють токсичними властивостями (хлорофос, снотворні, болезаспокійливі й інші лікарські препарати), здійснюються особами з числа близьких родичів, знайомих, які користаються довірою з боку жертви.

Убивства за допомогою заподіяння множинних тілесних ушкоджень холодною зброєю, побутовими предметами, ціпками, каменями, з вогнепальної зброї з близької відстані звичайно здійснюють підлітки і чоловіки до 23 років, а старше 24 років — особи з психопатичними рисами, які страждають швидкою збудливістю, які систематично вживають алкоголь, дебіли, особи, у минулому засуджені за аналогічні злочини. Убивства, шляхом нанесення множинних тілесних ушкоджень відбуваються з ревнощів, помсти особами, близько зв’язаними з потерпілими. Жінки уникають ушкоджувати обличчя, вони наносять побої від верхньої третини лобової частини голови і далі до потиличної її області. Чоловіки, навпаки, з метою ускладнити упізнання трупа, спотворюють обличчя. Найчастіше убивства відбуваються в житлових приміщеннях, на вулицях у вечірній час, поблизу місць, де продаються спиртні напої, у парках, лісовій місцевості, на берегах водойм. Убивства в квартирах, на дачах, в індивідуальних будинках частіше відбуваються близькими родичами по мотивах користі, ревнощів, помсти або сторонніми в сукупності і розбійними нападах.

При розслідуванні убивств підлягають встановленню і доведенню:

наявність факту убивства, вид насильницької смерті, час її настання;

місце, час вчинення злочину, обставини, що передують убивству, спосіб його вчинення, спосіб приховання слідів злочину;

дані про особу потерпілого, його взаємини зі злочинцем;