Кримінальна відповідальність та її підстави

ДЕРЖАВНА ПЕНІТЕНЦІАРНА СЛУЖБА УКРАЇНИ.

ІНСТИТУТ КРИМІНАЛЬНО-ВИКОНАВЧОЇ СЛУЖБИ.

ЮРИДИЧНИЙ ФАКУЛЬТЕТ.

КАФЕДРА КРИМІНАЛЬНО-ПРАВОВИХ ДИСЦИПЛІН.

КУРСОВА РОБОТА.

з кримінального права на тему:.

«Кримінальна відповідальність та її підстави».

Виконала: курсант 2 курсу Філоненко Ганна Юріївна.

Науковий керівник:.

кандидат юридичних наук Міщук Ірина Павлівна.

м. Київ, - 2014 рік.

Зміст.

Вступ Розділ 1. Кримінальна відповідальність: поняття та історія розвитку.

1.1 Поняття та ознаки кримінальної відповідальності.

1.2 Генезис інституту кримінальної відповідальності в Україні.

Розділ 2. Підстави кримінальної відповідальності.

2.1 Єдина підстава кримінальної відповідальності, її фактичні та юридичні сторони.

2.2 Підстави кримінальної відповідальності в науці кримінального права Розділ 3. Форми реалізації кримінальної відповідальності.

3.1 Призначення покарання як форма кримінальної відповідальності.

3.2 Характеристика звільнення від покарання та від його відбування Практична частина Висновки Список використаних джерел.

ВСТУП.

Актуальність теми. Зростання злочинності, що спостерігається в останні роки, зокрема організованої насильницької та корисливої, яка викликана переломним періодом розвитку України і низькою інших негативних чинників, ставить перед державою серйозні завдання щодо боротьби з цим явищем. Необхідно добиватися припинення її зростання, а потім і істотного скорочення. З цією метою вживаються політичні, економічні, організаційні, законодавчі та інші заходи.

Однією з важливих задач нашої держави є викорінювання злочинності та всіх причин, що її породжують. Рішення цієї задачі здійснюється спільними зусиллями всіх державних органів, громадських організацій і всіх шарів громадськості. Звідси різноманіття форм і методів, використовуваних у боротьбі зі злочинністю. Зокрема, поряд із застосуванням позбавлення волі до небезпечних злочинців застосовуються покарання, не зв’язані з позбавленням волі, а також заходу суспільного впливу чи примусові міри виховного характеру у відношенні облич малозначні злочини, що зробили, чи злочини, що не представляють великої суспільної небезпеки.

В нормах кримінального закону сформульовані підстави і принципи кримінальної відповідальності. Згідно з Основним Законом України кримінальній відповідальності і покаранню підлягає лише особа, винна у вчиненні злочину, тобто така, що умисно або з необережності вчинила передбачене кримінальним законом суспільно небезпечне діяння.

В даний час, коли в суспільних науках, у тому числі й у юридичної, одержала визнання ідея пріоритету загальнолюдських цінностей, дослідження кримінально-правових відносин здобуває особливе значення. Зараз можна з упевненістю сказати, що взаємини між злочинцем і державою в нашій країні будуються на основі закону.

Належне нормативне регулювання інституту кримінальної відповідальності та наявність узгодженої концепції його розуміння є безумовно важливими для кримінально-правової політики держави. Названий інститут став об'єктом дослідження багатьох вчених: Л.В.Багрія-Шахматова, Ю.В.Бауліна, Я.М.Брайніна, О.В.Васильєвского, В. О. Глушкова, В. К. Грищука, Т.А.Денисової, М. П. Карпушина, Л.Л.Круглікова, В.І.Курляндського, Т.О.Леснієвскі-Костарєвої, М. О. Огурцова, В.В.Похмелкіна, І.С.Ретюнських, О.І.Санталова, М. О. Стручкова, О.М.Тарбагаєва, А.Н.Трайніна, В. М. Хомича, О. О. Чистякова, С. Д. Шапченка, С. С. Яценка та ін. Однак, незважаючи на пильну увагу до цієї проблеми, вчення про кримінальну відповідальність і досі залишається складним і суперечливим.

Метою дослідження є формулювання положень, спрямованих на розвиток науки кримінального права та вдосконалення чинного кримінального законодавства України про поняття, підстави та форми кримінальної відповідальності.

Для досягнення вказаної мети були поставлені такі завдання:.

— визначити поняття та ознаки кримінальної відповідальності;

— дослідити генезис інституту кримінальної відповідальності в Україні;

— з'ясувати єдину підставу кримінальної відповідальності, її фактичні та юридичні сторони;

— обґрунтувати підстави кримінальної відповідальності в науці кримінального права;

— сформулювати форми реалізації кримінальної відповідальності.

Об'єктом дослідження є інститут кримінальної відповідальності за кримінальним правом України.

Предметом дослідження виступає кримінальна відповідальність як один із видів юридичної відповідальності.

Робота складається зі вступу, трьох розділів, висновків, практичної частини та списку використаних джерел.

РОЗДІЛ 1. КРИМІНАЛЬНА ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ: ПОНЯТТЯ ТА ІСТОРІЯ РОЗВИТКУ.

1.1 Поняття та ознаки кримінальної відповідальності.

Кримінальна відповідальність є одним із видів юридичної відповідальності й полягає у правовому обов’язку особи, яка вчинила злочин, зазнавати державного осуду, що знаходить своє вираження у покладанні на винного позбавлень і обмежень особистого, майнового або іншого характеру (покарання), котрі покладаються на нього спеціально уповноваженими органами держави.

В науці кримінального права немає єдиного розуміння кримінальної відповідальності: одні автори ототожнюють її з кримінальним покаранням; інші характеризують кримінальну відповідальність як певного роду обов’язок особи, що вчинила злочин; треті розглядають її як конкретні кримінально-правові відносини; четверті розуміють кримінальну відповідальність як реалізацію санкції кримінально-правової норми; п’яті вважають кримінальну відповідальність осудом винного обвинувальним вироком суду за вчинений злочин із призначенням покарання або без нього тощо.

Визначаючи кримінальну відповідальність, необхідно виходити з того, що вона є одним із видів юридичної відповідальності. І хоча остання у правознавстві розуміється по-різному, а саме, у вузькому, спеціально правовому значенні вона тлумачиться як відповідальність ретроспективна, тобто як відповідна реакція держави на вчинене в минулому правопорушення. З цього погляду юридичну відповідальність можна визначити як вид і міру зазнавання особою, що вчинила правопорушення, певних обмежень прав і свобод людини, передбачених законом.

Поняття кримінальної відповідальності відповідає родовим ознакам відповідальності юридичної і водночас характеризується своїми видовими, визначальними ознаками. Ними є такі:

1) кримінальна відповідальність становить собою реальну взаємодію спеціальних органів держави і особи, визнаної винною у вчиненні злочину, внаслідок чого ця особа зазнає певних обмежень;

2) кримінальна відповідальність — це вид державного примусу, що знаходить своє вираження насамперед в осуді злочинця і його діяння обвинувальним вироком суду, а також у покладанні на винного додаткових позбавлень і обмежень;

3) вид і міра обмежень особистого (наприклад, позбавлення волі), майнового (наприклад, штраф) або іншого характеру (наприклад, позбавлення права обіймати певні посади), визначені тільки в кримінальному законі, перш за все у санкції статті КК, що передбачає відповідальність за вчинений злочин;

4) зазнавання таких обмежень завжди носить вимушений, а не добровільний характер, оскільки їх застосування є обов’язком спеціально уповноважених органів держави;

5) кримінальна відповідальність можлива лише за вчинення злочину, що виступає як підстава такої відповідальності.

З урахуванням викладеного кримінальна відповідальність — це вимушене зазнавання особою, яка вчинила злочин, державного осуду, а також передбачених КК обмежень особистого, майнового або іншого характеру, що визначаються обвинувальним вироком суду і покладаються на винного спеціальними органами держави.

Поняття кримінальної відповідальності відображує факт реальної взаємодії особи, яка вчинила злочин, і спеціальних органів держави. Така взаємодія врегульована нормами кримінального права і тому протікає в межах певних правовідносин, що називаються кримінально-правовими. Одні автори вважають, що ці правовідносини виникають з моменту вчинення злочину. На думку ж інших, вони виникають з моменту або порушення кримінальної справи, або притягнення особи як обвинуваченого, або навіть з моменту винесення обвинувального вироку чи набрання ним законної сили. Відповідь на це та інші питання залежить від розуміння того, що становлять собою ці правовідносини, який зміст їх структурних елементів, у чому виражається їх взаємодія, як співвідносяться кримінальна відповідальність та аналізовані правовідносини тощо.

З моменту, коли особа вчинила злочин, між нею і державою виникають певні юридичні відносини, внаслідок яких у такої особи і держави виникають взаємні права і обов’язки. Злочинець зобов’язаний зазнати осуду за вчинений злочин, а також позбавлень і обмежень, передбачених КК. Разом з тим він має право, щоб до нього була застосована саме та стаття КК, яка передбачає вчинене ним діяння; покарання було призначене лише в межах санкції цієї статті; враховані відповідні положення Загальної та Особливої частин КК та ін. У свою чергу держава має право засудити злочинця і вчинене ним діяння, а також обмежити його правовий статус у межах строків давності притягнення до кримінальної відповідальності і строків погашення або зняття судимості, при цьому вона зобов’язана забезпечити правильну кваліфікацію діяння, призначення покарання відповідно до вимог КК з урахуванням тяжкості злочину, особи винного, а також обставин, що пом’якшують і обтяжують покарання, тощо.

Взаємні права і обов’язки сторін в аналізованих правовідносинах становлять їх юридичний зміст. Вони об'єктивно виникають з моменту вчинення злочину незалежно від того, виявлений злочин органами держави чи ні (доказом цього є хоча б те, що строки давності відповідно до ст. 49 КК починають обчислюватися з дня вчинення злочину). Процесуальні ж акти порушення кримінальної справи, притягнення особи як обвинуваченого або винесення обвинувального вироку не породжують і не створюють кримінально-правових відносин, а лише констатують їх, оскільки і до винесення цих актів між злочинцем і державою вже виникли реальні юридичні відносини. Суб'єктами таких відносин, з одного боку, є особа, яка вчинила злочин, а з іншого — держава в особі насамперед органів дізнання, слідства і прокуратури. Ці правовідносини є динамічними, всі." Весь час розвиваються, уточнюються і змінюються внаслідок дій суб'єктів щодо реалізації їх взаємних прав і обов’язків (наприклад, винний може з’явитися з повинною, активно сприяти розкриттю злочину, відшкодувати заподіяну шкоду і та ін., що у свою чергу породжує у відповідних органів і службових осіб обов’язок урахувати ці обставини при визначенні міри відповідальності). На певному етапі розвитку правовідносин органом, що представляє державу, виступає суд. Обвинувальний вирок суду остаточно засвідчує існування кримінальних правовідносин, що виникли в момент вчинення злочину. Вирок є формою вираження державного осуду злочинця і ним діяння і конкретизує вид і міру тих обмежень, яких має зазнати засуджений. Отже, з моменту набрання обвинувальним вироком законної сили правовідносини досягають своєї повної визначеності. Об'єктом таких правовідносин є ті особисті, майнові або інші блага особи, зменшення яких передбачається в санкції статті Особливої частини КК, за якою особа визнається винною у вчиненні злочину, і які визначені обвинувальним вироком суду. В подальшому, при відбуванні засудженим покарання, суб'єктами, що представляють державу в кримінально-правових відносинах, виступають органи, які відають виконанням призначеного судом покарання. Разом з кримінально-правовими тут виникають і розвиваються кримінально-виконавчі правовідносини.

1.2 Генезис інституту кримінальної відповідальності в Україні.

Складність дослідження становлення та розвитку інституту кримінальної відповідальності у кримінальному законодавстві України обумовлена насамперед тим, що історія України є, по суті, чередування періодів здобуття та втрати державності. А з приходом нової влади, завжди виникають нові законодавчі акти, що регулюють ті відносини, які вона вважає головними. Та і сучасна територія України до середини 20-го століття фактично не перебувала в складі однієї держави. Враховуючи це, та виходячи з аксіоматичного твердження про нерозривний зв’язок розвитку держави і права, можна зробити висновок, що українське законодавство, в цілому, і кримінальне в тому числі, не мало можливості поступального розвитку.

Наведене, однак, абсолютно не означає, що чинне кримінальне законодавство України не має національних історичних коренів, не спирається на історичні традиції. Навпаки, витоки кримінального законодавства України сягають сивої давнини. Та і далеко не кожна європейська країна може пишатися такими правовими пам’ятками, як Україна.

Історію кримінального законодавства України не можна вважати дослідженою на належному рівні, однак основні правові пам’ятки України знайшли своє відображення у працях українських вчених в цілому, і криміналістів, зокрема. Серед сучасних дослідників історії розвитку кримінального законодавства України в цілому, і кримінальної відповідальності, зокрема, слід відзначити В. К. Грищука [6, с.35−39], Є.М.Кісілюка [6, с.42−48], С.В.Кудіна [6, с.51−52], П.Л.Фріса [6, с.31−32] та інших. Значну увагу дослідженню проблем розвитку кримінального законодавства України приділено у фундаментальних працях П. П. Михайленка [6, с.64−67].

Узагальнення викладеного в працях названих науковців та в інших наукових джерелах з історії держави і права України дає можливість провести аналіз розвитку нормативного регулювання інституту кримінальної відповідальності в українському кримінальному праві. Проте слід зробити уточнення, що оскільки поняття кримінальної відповідальності виникло лише у середині ХІХ-го століття, увагу буде зосереджено на дослідженні нормативного закріплення положень, що мають істотне значення для сучасного вирішення питання про поняття, підстави та форми кримінальної відповідальності.

Наука кримінального права має давню історію. Різні напрями наукової думки (так звані школи кримінального права) внесли значний вклад у розвиток цієї науки. Наприклад, класична школа кримінального права розвивала юридичний (догматичний) метод дослідження і досягла в цьому істотних успіхів. Соціологічна школа кримінального права привнесла в науку соціологічні методи. Вчені достатньо використовували і методи порівняльного правознавства, і історичний метод. У радянський період науку кримінального права було надзвичайно ідеологізовано, сковано постулатами марксистсько-ленінських ідей. Однак, незважаючи на ці ідеологічні догмати, що ставили науку під твердий контроль комуністичної партії, в межах юридичного вчення про злочин і покарання було зроблено серйозні дослідження, положення і висновки яких може бути використано й у пострадянський період.

Безпосередньо в Україні працювали провідні вчені, які зробили істотний внесок у розвиток науки кримінального права. Наприкінці ХІХ — на початку ХХ ст. це були А. Ф. Кистяковський, Л. С. Бєлогриць-Котляревський (Київ), Л. Є. Владимиров, М. П. Чубинський, А. Д. Кисельов (Харків), Э. Я. Нємировський (Одеса). У радянський період українську науку гідно представляли Я. М. Брайнін, С. І. Тихенко (Київ), Г. І. Волков, В. С. Трахте-ров, М. М. Гродзинський (Харків).

Нині наукові дослідження з кримінального права здійснюються на кафедрах провідних вищих юридичних навчальних закладів, у підрозділах Національної академії наук України та Академії правових наук України.

РОЗДІЛ 2. ПІДСТАВИ КРИМІНАЛЬНОЇ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ.

2.1 Єдина підстава кримінальної відповідальності, її фактичні та юридичні сторони.

Проблема підстави кримінальної відповідальності є однією з найважливіших у кримінальному праві, адже від її вирішення залежить доля людини: чи підлягатиме вона найсуворішим (порівняно з встановленими нормами інших галузей права) обмеженням своїх прав, позбавленням певних благ тощо у зв’язку з вчиненим нею діянням, чи до цієї особи такий захід не буде застосований зовсім. Ця проблема залишається в теорії кримінального права дискусійною і остаточно не вирішеною.

В. Грищук, дослідивши цю тему, відшукав більше десятка позицій науковців з цього приводу. Щоб визначитись, які з цих позицій більш прийнятні, потрібно врахувати, що підстави кримінальної відповідальності можна розглядати у двох аспектах і обсягах:

1) з погляду системи права, комплексу його галузей, зокрема з врахуванням того, що підстава кримінальної відповідальності - це категорія як кримінального, так і кримінально-процесуального права. Отож матеріально-правовою підставою є відповідні норми КК України. Це випливає з властивого вітчизняному праву принципу законності. Тому вказівка в літературі на такі види підстав кримінальної відповідальності не викликає жодних заперечень;

2) як категорію кримінального права.

При визначенні підстав кримінальної відповідальності необхідно відповісти на три питання:

1) як обґрунтувати кримінальну відповідальність особи, що вчинила злочин?

2) за що особа підлягає кримінальній відповідальності?

3) на якій правовій підставі вона підлягає такій відповідальності?

Що стосується першого питання, то йдеться про філолофсько-етичне обґрунтування кримінальної відповідальності, тобто про те, чому суспільство і держава мають право докоряти людині, яка порушила кримінально-правову заборону, і на чому заснований такий докір. Відповіді на друге і третє питання припускають з’ясування того, що є юридичною підставою кримінальної відповідальності особи, яка вчинила злочин.

Суспільство і держава виходять з того, що злочинець як особистість наділений свідомістю і волею, здатний співвідносити свою поведінку з кримінально-правовими заборонами і лише тому може підлягати кримінальній відповідальності за їх порушення. Однак щоб обґрунтувати етичний докір такій особі, необхідно переконатися, що вона мала реальну можливість не порушувати кримінально-правову заборону. В зв’язку з цим слід з’ясувати, в якій мірі взагалі людина вільна у виборі своєї поведінки, зокрема в тому, щоб утриматися від вчинення злочину або вчинити його.

Іноді вважають (механістичний детермінізм, фаталізм), що людина подібна машині, яка лише адекватно реагує на зовнішні і внутрішні подразники. Тому кожен вчинок людини, в тому числі й злочин, є неминучим, оскільки він уже визначений всіма попередніми подіями, які мали місце в житті цієї людини. В такому різі людина — раб обставин, вона позбавлена можливості вільного волевиявлення, а відтак, і вільного вибору своєї поведінки, що фатально вже визначена наперед. Тому прояв злочинної волі у злочині є лише видимість свободи, уявна свобода, а якщо це так, то і неможлива негативна моральна оцінка. Отже, обґрунтування кримінальної відповідальності фаталісти вбачають не стільки в засудженні злочинної волі, скільки в об'єктивній шкідливості злочину для суспільства. Протилежний погляд (індетермінізм) зводиться до того, що єдиною причиною вчинення особою злочину є його абсолютна, нічим не обмежена свобода волі. Злочинна поведінка людини визначається її злою волею, що існує незалежно від будь-яких обставин, у тому числі й від її розуму і совісті. Свободна воля, і тільки вона, обирає, як зробити людині в даній ситуації. Тому обґрунтування засудження особи за вчинений злочин полягає в порочності цієї злої свободної волі злочинця.

Більш правильним є погляд (діалектичний детермінізм), відповідно до якого людина, опинившись перед вибором — вчинити злочин або утриматися від цього, залежить як від зовнішніх обставин, так і від власного розуму, совісті, переконань, схильностей, потреб, інтересів і та ін. При цьому навряд чи вірно стверджувати, що тільки зовнішні обставини або тільки внутрішній стан особи фатальним чином визначають її поведінку. Злочин, вчинений людиною, є причинно пов’язаним як з її свідомістю, так і з об'єктивною дійсністю. Зовнішні обставини дійсно впливають на поведінку особи, але лише переломлюючись через її внутрішні психічні установки, свідомість. Розум, совість, переконання тощо підказують людині, як зробити їй в конкретній ситуації. Підстава для етичного і правового засудження злочину і особи, яка його вчинила, є лише в тому разі, якщо ця особа мала об'єктивну можливість обрати із наявних варіантів поведінки (хоча б із двох) незлочинний засіб досягнення поставленої мети. Таким чином, наявність відносної свободи вибору вчинку (міра свободи) і є етичним обґрунтуванням кримінальної відповідальності конкретної особи за обраний нею злочинний варіант поведінки. В такому разі кримінальна відповідальність спроможна виступати засобом впливу на свідомість і волю людей і тим самим детермінувати їх поведінку в майбутньому. Отже, якщо людина свідомо обирає злочинний варіант поведінки, маючи можливість зробити інакше, то це й обґрунтовує можливість і необхідність з боку держави застосувати до неї покарання, що має на меті кару, а також попередження вчинення злочинів як цією особою, так й іншими.

Відповідно до ч. 1 ст. 2 КК підставою кримінальної відповідальності є вчинення особою суспільне небезпечного діяння, яке містить склад злочину, передбаченого цим Кодексом. У цьому положенні закону міститься відповідь на питання, за що і на якій підставі особа підлягає кримінальній відповідальності. Очевидно, що вона підлягає кримінальній відповідальності за вчинення такого суспільне небезпечного діяння, що містить ознаки певного складу злочину, передбаченого КК. Тому і говорять, що єдиною підставою кримінальної відповідальності є склад злочину.

В межах єдиної підстави кримінальної відповідальності можна виділити її фактичну і юридичну сторону. Фактична сторона — це вчинення в реальній дійсності суспільне небезпечного діяння, а юридична — це передбаченість такого діяння в КК. Підставою кримінальної відповідальності є встановлення судом повної відповідності фактичної і юридичної сторін. Відсутність такої відповідності свідчить і про відсутність підстави кримінальної відповідальності, тобто складу злочину.

Для поглибленої характеристики цього поняття бажано враховувати два критерії встановлення фактичної підстави кримінальної відповідальності в процесі застосування кримінально-правових норм:

а) сутнісно-змістовний — суспільна небезпечність діяння;

б) формально-юридичний — наявність у діянні ознак складу злочину [8, с.82−84].

Врахування сутнісно-змістовного критерію в процесі вирішення питання про підставу кримінальної відповідальності дуже важливе. Для притягнення до кримінальної відповідальності необхідно встановити факт вчинення не будь-якого діяння, що містить ознаки складу злочину, а суспільно небезпечного діяння. Необхідно взяти до уваги, що вказаному в ч. 1 ст. 2 КК України положенню кореспондує зміст ст. 11 КК, яка регламентує поняття злочину, для якого ознака суспільної небезпечності діяння є обов’язковою. Крім того, відповідно до ч. 2 ст. цієї статті не є злочином дія або бездіяльність, яка хоча формально і містить ознаки будь-якого діяння, передбаченого цим Кодексом, але через малозначність не становить суспільної небезпеки, тобто не заподіяла і не могла заподіяти істотної шкоди фізичній чи юридичній особі, суспільству або державі.

Навіть якщо вчинено злочин з формальним складом, малозначність діяння не виключається. Таким шляхом йде і судова практика. Наприклад, Судовою палатою з кримінальних справ Верховного Суду України обґрунтовано закрита через малозначність діяння справа із обвинувачення громадянина за ст. 263 КК України, який незаконного зберігав три патрони. Підсудний зброї не мав, наміру передати патрони іншим особам встановлено не було. За таких обставин судова палата дійшла до правильного висновку, що вчинене діяння не спричинило і не могло заподіяти істотної шкоди фізичній чи юридичній особі, суспільству або державі.

Складність вирішення питання, чи відзначається вчинене діяння суспільною небезпечністю, властивою злочину, залежить від того, який склад злочину досліджується. Адже є склади злочинів, при формулюванні яких законодавець головним чином враховує характер суспільної небезпеки. Через специфіку цих діянь, їх об'єкти посягання, способи вчинення тощо вони і не можуть бути менш небезпечними, ніж це властиво злочину. Наприклад, умисне вбивство, зґвалтування тощо. Є також склади злочинів, при формулюванні яких законодавець враховує не тільки характер суспільної небезпеки, а й її ступінь. Діяння такого характеру можуть бути і проступком, а злочином вони визнаються лише тоді, коли відрізняються властивим для злочину обсягом заподіяної або можливої шкоди, яка і стає критерієм відмежування злочинної поведінки від незлочинної.

Частина 3 ст. 2 КК передбачає, що ніхто не може бути притягнений до кримінальної відповідальності за той самий злочин більше одного разу. Це положення відповідає ч. 1 ст. 61 Конституції України, відповідно до якої ніхто не може бути двічі притягнений до юридичної відповідальності одного виду за одне й те саме правопорушення.

2.2 Підстави кримінальної відповідальності в науці кримінального права.

Серед поглядів на проблему підстави кримінальної відповідальності, висловлених у період дії попереднього КК України, привертають увагу позиції, що підставою кримінальної відповідальності є:

1) вина, винуватість, особливі властивості злочинця тощо;

2) склад злочину;

3) вчинення злочину;

4) вчинення діяння, що містить склад злочину.

Перший погляд не був вдалим і не знайшов підтримки в наступних дослідженнях. Решта позицій залишається предметом дискусії.

У новому КК України 2001 р. Законодавець підтримав четверту з вказаних вище позицій і зазначив, що підставою кримінальної відповідальності є вчинення особою суспільно небезпечного діяння, яке містить склад злочину, передбаченого цим Кодексом.

У зв’язку з цим науковці зосередились на дослідженні такого визначення підстави кримінальної відповідальності. Усі звертають увагу на своєрідну дуалістичність законодавчої позиції, але по-різному тлумачать її зміст, вживають різну термінологію, крім того, здійснюють спроби визначення єдиної підстави кримінальної відповідальності.

Так, В. Тихий у загальнотеоретичному аспекті дослідив цю проблему і в результаті фактичною підставою кримінальної відповідальності визнав вчинення особою суспільно небезпечного діяння, яке містить склад злочину, передбаченого законом, а склад злочину — нормативно-правовою (законною) підставою кримінальної відповідальності.

Ю. Баулін в підручниках, виданих на базі нового кодексу, акцентував увагу на тому, що єдиною підставою) кримінальної відповідальності є склад злочину. В межах цієї підстави можна виділити її фактичну сторону (вчинення в реальній дійсності суспільно небезпечного діяння) і юридичну (передбаченість такого діяння як складу злочину у КК). До аналогічного висновку дійшли Р. Вереша [7, с.238−239] та інші науковці. Позитивним в цій позиції є визнання єдності матеріальної кримінальної відповідальності і дуалістичності двох сторін такої відповідальності, але спроба реанімації тези «склад злочину — єдина підстава кримінальної відповідальності» не зовсім переконлива.

Заслуговує на увагу позиція О. Дудорова, який також виокремлює зазначені сторони підстави кримінальної відповідальності, але змістом фактичної сторони визнає акт поведінки людини — вчинення нею в реальній дійсності умисно або через необережність суспільно небезпечного діяння, яке чинним кримінальним законом визнано злочином.

А. Андрушко, І. Давидович наголошують, що кримінальна відповідальність виникає у випадку, коли ознаки діяння та ознаки, передбачені у кримінальному законі, збігаються, отже, можна вести мову про «сукупну» підставу такої відповідальності - фактичну та правову [9, с.78−85].

Підсумовуючи стислий огляд наукових позицій з приводу означеної проблеми, зазначимо, що їх різноманітність зумовлена неоднаковими поглядами на роль у вирішенні цього питання факту вчинення злочину, його юридичної формули (складу злочину) або їх поєднання.

У зв’язку з цим необхідно:

1) уніфікувати термінологію у визначенні поняття «підстава кримінальної відповідальності»;

2) врахувати, що у ч. 1 ст. 2 КК України зазначено не декілька, а одну підставу. Зокрема, орієнтуючись на традиційну для вітчизняного кримінального права класифікацію та термінологію, єдиною фактичною підставою кримінальної відповідальності, як це і зазначено в законі, вважати вчинення особою суспільно небезпечного діяння, яке містить склад злочину, передбаченого цим Кодексом.

Як відзначалося, кримінальна відповідальність — це реакція держави на вчинений особою злочин. Така реакція знаходить своє вираження у певному правозастосовному акті органу держави — обвинувальному вироку суду. В зв’язку з цим розрізняють матеріальну і процесуальну підстави кримінальної відповідальності. Матеріальною підставою визнається злочин, а саме, процесуальною — обвинувальний вирок суду. Відповідно до ч. 2 ст. 2 КК особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду.

РОЗДІЛ 3. ФОРМИ РЕАЛІЗАЦІЇ КРИМІНАЛЬНОЇ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ.

3.1 Призначення покарання як форма кримінальної відповідальності.

Кримінальна відповідальність може бути реалізована в таких трьох формах:

— першою формою є засудження винного, виражене в обвинувальному вироку суду, не пов’язане з призначенням йому кримінального покарання. Так, відповідно до ч. 4 ст. 74 КК особа, яка вчинила злочин невеликої або середньої тяжкості, може бути за вироком суду звільнена від покарання, якщо буде визнано, що з урахуванням бездоганної поведінки і сумлінного ставлення до праці цю особу на час розгляду справи в суді не можна вважати суспільне небезпечною;

— другою формою реалізації кримінальної відповідальності є засудження особи, поєднане з призначенням їй конкретної міри покарання, від реального відбування якого вона звільняється. Так, відповідно до ч. 1 ст. 75 КК, якщо суд при призначенні покарання у виді виправних робіт, службових обмежень для військовослужбовців, обмеження волі, а також позбавлення волі на строк не більше п’яти років, враховуючи тяжкість злочину, особу винного та інші обставини справи, дійде висновку про можливість виправлення засудженого без відбування покарання, він може прийняти рішення про звільнення від відбування покарання з випробуванням.

— третьою найбільш типовою формою реалізації кримінальної відповідальності є відбування призначеного винному судом покарання (наприклад, відбування покарання у виді позбавлення волі на певний строк).

Призначення покарання у межах, встановлених у санкції статті Особливої частини КК, що передбачає відповідальність за вчинений злочин, означає, що суд має виходити із санкції тієї статті, за якою кваліфіковано вчинений злочин. У санкції такої статті (частини чи пункту статті) визначається один чи кілька основних видів покарання і, як правило, його межі. Всі санкції статей КК є альтернативними або відносно визначеними. У них передбачено кілька основних, різних за своєю суворістю покарань, а іноді - `аам одне чи кілька додаткових покарань. Суд, виходячи з принципу справедливості покарання, має застосувати більш суворий вид покарання з числа передбачених за вчинений злочин лише тоді, коли менш суворий вид покарання буде недостатній для виправлення особи та попередження нею нових злочинів.

При цьому суд, як правило, не має права призначати інший вид основного покарання, не передбачений певною статтею Особливої частини КК або вийти за межі максимального строку (розміру) покарання, зазначеного в санкції такої статті. Лише за наявності виняткових обставин справи та з урахуванням особи винного суд має право на підставі ст. 69 КК призначити покарання нижче від найнижчої межі, встановленої у санкції статті Особливої частини КК, або перейти до іншого, більш м’якого виду покарання, а також на підставі ст. 75 КК може ухвалити рішення про звільнення від відбування покарання з випробуванням.

Можливість призначення більш суворого покарання, ніж передбачено конкретною статтею Особливої частин КК, припустима лише при складанні покарань за сукупністю злочинів та за сукупністю вироків (ст. 70−71). Однак і в цьому випадку, наприклад, за сукупністю вироків, загальний строк покарання у вигляді позбавлення волі має: а) не перевищувати п’ятнадцяти років; б) якщо ж хоча б один із злочинів є особливо тяжким, загальний строк позбавлення волі може бути більший п’ятнадцяти років, але не повинен перевищувати двадцяти п’яти років; в) при складанні покарань у вигляді довічного позбавлення волі та будь-яких менш суворих покарань — менш суворі покарання поглинаються довічним позбавленням волі.

3.2 Характеристика звільнення від покарання та від його відбування.

Закон не може передбачити всіх особливостей конкретного випадку вчинення злочину, а двох однакових випадків не існує. У зв’язку з цим закон надає суду певні повноваження щодо врахування конкретних обставин конкретного випадку для справедливого вирішення тієї чи іншої кримінальної справи.

Ця справедливість є частково об'єктивною, закладеною у самому законі щодо гуманності та доцільності покарання, а частково — суб'єктивною, що полягає у дорученні рішення про належне застосування законів неупередженим і висококваліфікованим суддям. Ці два положення визначені у ст. 74 КК, за якою звільнення засудженого від покарання або подальшого його відбування, заміна більш м’яким, а також пом’якшення призначеного покарання, крім звільнення від покарання або пом’якшення покарання на підставі Закону України про амністію чи акту помилування, може застосовуватися тільки судом у випадках, передбачених КК.

Звільнення від відбування покарання являє собою специфічну кримінально-правову інституцію, що містить норми, відповідно до яких особа, яка визнана судом винною у вчиненні злочину і їй було призначено покарання, звільняється від реального відбування покарання або від подальшого відбування тієї частини покарання, що залишилася, або їй замінюється покарання більш м’яким чи пом’якшується призначене покарання. Підставою для звільнення від відбування покарання є неможливість або недоцільність його застосування переважно внаслідок того, що під впливом певних об'єктивних і суб'єктивних факторів, а саме, втрачена або значно знижена суспільна небезпечність засудженого. Це може бути і захворювання особи на хронічну психічну (душевну) або іншу тяжку хворобу під час відбування покарання. Неможливість відбування призначеного покарання може бути зумовлена і станом вагітності підсудної або засудженої тощо.

Вчені, що досліджують правову природу звільнення від відбування покарання, висловлюють різні думки: деякі розглядають цю інституцію як особливий порядок застосування покарання, інші - як особливий порядок відбування покарання (виконання вироку). Очевидно, вирішення цього питання полягає в певному приведенні цих точок зору до однієї центральної ідеї: звільнення від покарання є своєрідною формою реалізації кримінальної відповідальності зі специфічною її індивідуалізацією.

Положення щодо звільнення від покарання та його відбування викладені у розділі XII КК (ст. 74−84) і у ст. 85−87 щодо звільнення від покарання на підставі Закону України про амністію або акта про помилування. Інакше кажучи, законом передбачено одинадцять видів звільнення особи від реально призначеного судом покарання або від подальшого відбування покарання за вчинений нею злочин, а саме:

1) у зв’язку з часовою юрисдикцією кримінального закону:

а) особа, засуджена за діяння, караність якого законом усунена, підлягає негайному звільненню від призначеного судом покарання;

б) призначена засудженому міра покарання, що перевищує санкцію нового закону, знижується до максимальної межі покарання, встановленої санкцією нового закону. У разі якщо така межа передбачає більш м’який вид покарання відбуте засудженим покарання зараховується з перерахуванням за правилами, встановленими ч. 1 ст. 72 КК;

2) особа, яка вчинила злочин невеликої або середньої тяжкості, може бути за вироком суду звільнена від покарання, якщо буде визнано, що з урахуванням бездоганної поведінки і сумлінного ставлення до праці цю особу на час розгляду справи в суді не можна вважати суспільно небезпечною;

3) звільнення від відбування покарання з випробуванням;

4) звільнення від відбування покарання з випробуванням вагітних жінок і жінок, які мають дітей віком до семи років;

5) звільнення від відбування покарання у зв’язку із закінченням строків давності виконання обвинувального вироку;

6) умовно-дострокове звільнення від відбування покарання;

7) заміна невідбутої частини покарання більш м’яким;

8) звільнення від відбування покарання вагітних жінок і жінок, які мають дітей віком до трьох років;

9) звільнення від покарання за хворобою;

10) звільнення від покарання на підставі закону України про амністію;

11) звільнення від покарання на підставі акта про помилування.

Окремі види звільнення від покарання та його відбування є обов’язковими, тобто суд зобов’язаний їх застосовувати, це — звільнення від покарання та його відбування у зв’язку з часовою юрисдикцією кримінального закону (зворотна сила закону); звільнення від покарання у зв’язку з закінченням строків давності виконання обвинувального вироку; звільнення від покарання за хворобою; до обов’язкових належать також звільнення від покарання на підставі закону України про амністію або акта про помилування.

Щодо всіх інших видів звільнення від покарання та його відбування, то вони можуть бути застосовані судом (це право, а не обов’язок суду) з урахуванням тяжкості вчиненого злочину, особи винного та інших обставин справи. Останні із зазначених видів у літературних джерелах мають назву (на відміну від обов’язкових видів) факультативні види звільнення від покарання та його відбування.

4. ПРАКТИЧНА ЧАСТИНА.

Задача 1.

Андрієнко та Іваненко, перебуваючи в стані алкогольного сп’яніння, із хуліганських спонукань побили Зубача кулаками і ногами, заподіявши йому перелом кісток носа з розкривом хряща (середньої тяжкості тілесного ушкодження) і численні синці обличчя і тулуба. Від гострого малокрів'я, викликаного тривалою і значною носовою кровотечею внаслідок захворювання крові - порушення її згортання (гомофілія), Зубач помер.

Чи знаходяться дії Андрієнка та Іваненка в причинному зв’язку з настанням смерті Зубача?

Відповідь :.

Ні, дії Андрієнка та Іваненка не знаходяться в причинному зв’язку з настанням смерті Зубача.

Причинно-наслідковий зв’язок між діянням і наслідком, що настав, є обов’язковою ознакою об'єктивної сторони цього злочину. Причинний зв’язок у кримінальному праві називається такий зв’язок між суспільними явищами, при якому одне явище (суспільно небезпечне діяння) закономірно, з внутрішньою необхідністю утворює інше явище — злочинні наслідки. При цьому перше з них є причиною, а друге — наслідком. Отже вказані дії Андрієнка та Іваненка щодо побиття ногами та кулаками, що призвели до перелому кісток носа з розкривом хряща і спричинили середньої тяжкості тілесні ушкодження та численні синці обличчя і тулуба не можуть бути причиною такого тяжкого наслідку як смерть. Смерть Зубача наступила внаслідок його захворювання, адже він хворів на гостру форму малокрів'я, і при наданні своєчасної та кваліфікованої медичної допомоги, такого наслідку як смерть Зубача не виникло б. Отже, між побиттям Зубача яке вчинено Андрієнком та Іваненком, та наслідку у вигляді смерті Зубача, відсутній причинно-наслідковий зв’язок.

Задача 2.

Павелко була засуджена за ч. 2 ст. 119 КК до позбавлення волі на строк 7 років. Через 2 роки після початку відбування покарання вона завагітніла і через 6 місяців після цього була звільнена від відбування покарання. Разом з батьками вона забезпечувала належні умови для виховання дитини, однак через рік вона (дитина) померла.

Чи правильно поступив суд, звільнивши Павелко і якими нормами повинен був керуватися? Які наслідки тягне для Павелко смерть дитини?

Відповідь:.

Звільнивши Павелко суд вчинив правильно, керуючись при цьому відповідними нормами КК України. Смерть дитини для Павелко тягне певний негативний наслідок передбачени ч. 4 ст. 83 КК України, але він може і не настати, таке рішення приймається та аргументується судом.

Проаналізувавши умови задачі ми можемо визначити, що Павелко було звільнена в порядку застосування норм передбачених ст. 83 КК України «Звільнення від відбування покарання вагітних жінок і жінок, які мають дітей віком до трьох років». Таке звільнення мало місце у даній ситуації, адже враховано ряд необхідних передумов:

— застосування даного виду звільнення відноситься саме до тієї категорії жінок стосовно яких може бути застосовано дану статтю;

— враховано таке обмеження, щодо особи яку засуджено на строк більше ніж на 5 років, її можна звільнити лише в тому випадку, якщо це покарання було призначене за необережний тяжкий або особливо тяжкий злочин (Павелко було засуджено за ч. 2 ст. 119 КК України — вбивство двох або більше осіб з необережності, а тому до неї можуть бути застосовані положення ст. 83);

— враховано такий обов’язковий елемент як настання під час відбування жінкою покарання її вагітності, і дана вагітність повинна бути такого строку, при якому жінку може бути звільнено від роботи у зв’язку з вагітністю, пологами;

— відповідно до ч. 1 ст. 126 КЗпПУ «на підставі медичного висновку жінкам надається оплачувана відпустка у зв’язку з вагітністю та пологами тривалістю 70 календарних днів до пологів». А Павелко було звільнено від відбування покарання через шість місяців після виявлення вагітності, враховуючи те що виявити вагітність в УВП можна теж десь приблизно на 3−5 тижні вагітності, норму закону застосовано вірно;

А також слід врахувати, що Павелко було дотримано усіх вимог: наявність у засудженої сім'ї або родичів — вона проживала спільно з батьками, забезпечення належних умов для виховання дитини. Але через рік дитина померла, отже у зв’язку з цим для Павелко настануть негативні наслідки передбачені ч. 4 ст. 83 КК України, оскільки дитина померла у віці 1-го року. Але існує можливість, що негативні наслідки не настануть, адже право прийняття такого рішення належить суду, але при урахуванні усіх обставин (чому саме померла дитина) і з наданням достатньо аргументованого рішення.

ВИСНОВКИ.

Визначаючи кримінальну відповідальність, слід виходити з того, що вона є одним із видів юридичної відповідальності. І хоча остання в правознавстві визначаються неоднаково, але у вузькому спеціально-правовому значенні юридична відповідальність трактується як відповідальність ретроспективна, тобто як відповідна реакція держави за вчинене в минулому правопорушення. З цієї точки зору юридичну відповідальність можна визначити як вид і міру примусового перетерпіння особою, що вчинила правопорушення, певних позбавлень державно-правового характеру, які передбачені законом.

Як висновок до даної роботи необхідно відмітити, що:

— по-перше, що кримінальна відповідальність — це вимушене зазнавання особою, яка вчинила злочин, державного осуду, а також передбачених КК обмежень особистого, майнового або іншого характеру, що визначаються обвинувальним вироком суду і покладаються на винного спеціальними органами держави. Поняття кримінальної відповідальності відображує факт реальної взаємодії особи, яка вчинила злочин, і спеціальних органів держави;

— по-друге, що відповідно до ч. 1 ст. 2 КК підставою кримінальної відповідальності є вчинення особою суспільне небезпечного діяння, яке містить склад злочину, передбаченого цим Кодексом. У цьому положенні закону міститься відповідь на питання, за що і на якій підставі особа підлягає кримінальній відповідальності. Очевидно, що вона підлягає кримінальній відповідальності за вчинення такого суспільне небезпечного діяння, що містить ознаки певного складу злочину, передбаченого КК. Тому і говорять, що єдиною підставою кримінальної відповідальності є склад злочину;

— по-третє, що в межах єдиної підстави кримінальної відповідальності можна виділити її фактичну і юридичну сторону. Фактична сторона — це вчинення в реальній дійсності суспільне небезпечного діяння, а юридична — це передбаченість такого діяння в КК;

— по четверте, що підставою кримінальної відповідальності є встановлення судом повної відповідності фактичної і юридичної сторін. Відсутність такої відповідності свідчить і про відсутність підстави кримінальної відповідальності, тобто складу злочину;

— по-п'яте, що кримінальна відповідальність може бути реалізована в таких трьох формах:

— першою формою є засудження винного, виражене в обвинувальному вироку суду, не пов’язане з призначенням йому кримінального покарання;

— другою формою реалізації кримінальної відповідальності є засудження особи, поєднане з призначенням їй конкретної міри покарання, від реального відбування якого вона звільняється;

— третьою найбільш типовою формою реалізації кримінальної відповідальності є відбування призначеного винному судом покарання (наприклад, відбування покарання у виді позбавлення волі на певний строк);

— по-шосте, що звільнення від відбування покарання являє собою специфічну кримінально-правову інституцію, що містить норми, відповідно до яких особа, яка визнана судом винною у вчиненні злочину і їй було призначено покарання, звільняється від реального відбування покарання або від подальшого відбування тієї частини покарання, що залишилася, або їй замінюється покарання більш м’яким чи пом’якшується призначене покарання. Підставою для звільнення від відбування покарання є неможливість або недоцільність його застосування переважно внаслідок того, що під впливом певних об'єктивних і суб'єктивних факторів, а саме втрачена або значно знижена суспільна небезпечність засудженого.

кримінальний відповідальність покарання правовий.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ.

1. Конституція України // Відомості Верховної Ради України, 1996. — № 30. — 141 с.

2. Кримінальний кодекс України: чинне законодавство зі змінами та допов. станом на 04.07.2013 р. [Електронний ресурс]. — Режим доступу: http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/2341−14.

3. Александров Ю. В. Кримінальне право України. Загальна част.: [підручник] / Ю. В. Александров, В. І. Антипов, М. В. Володько, О. О. Дудоров; за ред. М. І. Мельника, В. А. Клименка. — Вид. 5-те, перероб. та доп. — К.: Атіка, 2009. — 407 с.

4. Баулін Ю. В. Поняття кримінальної відповідальності та його значення для практики застосування нового Кримінального кодексу України // Новий Кримінальний кодекс України: питання застосування і вивчення: Матер. міжнар. наук.-практ. конф. 25−26 жовтня 2001р. Харків] - К.-Х.: Юрінком Інтер, 2002. — С. 39−42.

5. Береза Н. В. Концепція кримінально-правової політики: ціннісно-гуманістичний вимір / Н. В. Береза // Науковий вісник КНУВС. — Київ, 2010. — Вип. 4(71). — С. 35−44.

6. Вереша Р. В. Кримінальне право України. Загальна частина: навч. посіб. для студ. вищ. навч. закл. / Р. В. Вереша; Акад. адвокатури України. — К.: Центр учбової літератури, 2012. — 319 с.

7. Жаровська Г. П. Кримінальне право України (Загальна частина): навч. посіб. для студ. вищ. навч. закл. / Галина Жаровська, Олена Ющик; Чернів. нац. ун-т ім. Юрія Федьковича. — Чернівці: Рута, 2013. — 302 с.

8. Кримінальне право України. Загальна частина: [підручник для студ. ВНЗ] / за ред. В. В. Сташиса, В. Я. Тація. — Вид. 4-те, перероб. та доп. — Х.: Право, 2010. — 455 с.

9. Науково-практичний коментар Кримінального кодексу України / за ред. М. І. Мельника, М. І. Хавронюка. — Вид. 5-те, перероб. та доп. — К.: Юрид. думка, 2008. — 1215 с.

10. Сопільник Л. І. Кримінальне право України. Загальна частина: навч. посіб. / Л. І. Сопільник, М. П. Федоров; Львів. ун-т бізнесу та права, ГУ МВС України у Львів. обл. — Л.: [б. в.], 2012. — 463 с.

11. Стрельцов Є. Л. Кримінальне право України. Загальна част.: [підручник] / Є. Л. Стрельцов; МОН України. — Вид. 4-те, перероб. та доп. — Х.: Одіссей, 2009. — 327 с.

12.Фріс П. Л. Кримінальне право України. Загальна част.: [підручник] / П. Л. Фріс.; МОН України. — К.: Атіка, 2009. — 511 с.