Экономическая і соціально-політична життя Київської Руси

1. Економічне життя Київської Русі.

Політична могутність й військова силкування Давньоруської держави трималися на міцному фундаменті: розвинутій й багатій економіці. Землеробство й скотарство не лише були спроможні прогодувати населення країни, а і виробляли продукти харчування і сировину на експорт. Промисли забезпечували потреби держави, їхні продукція користувалась постійним попитом у країнах Півдня й Заходу. Міста були заселені переважно ремісниками, вироби які користувалися попитом на Русі і за рубежем. Спустошливі вторгнення кочовиків причорноморських степів, виснажливі, майже безперервні громадянські війни між князями хоч й завдавали шкоди, але й було неможливо підірвати економічного життя Русі. Надто розвиненими були продуктивні сили держави, а її люди відзначались працьовитістю, витривалістю і були здатні до прогресивних змін у виробництві.

Сільське господарство і промисли Сільське господарство було б провідним у давньоруській економіці й досягло високого рівня розвитку. Землеробство. Основними зерновими культурами в Київській Русі були жито, просо, ячмінь, пшениця і овес. Ліс вирубувався й спалювався, таким чином звільнялися посівні площі і одночасно удобрювався грунт. У лісостепових й степових районах найпоширенішою системою землеробства був перелогова, за якої родючість землі відновлювалася природним шляхом. У Київській Русі був великий набір ручних землеробських знарядь — заступи, мотики, серпи, коси. їхні досить часто знаходять под годину археологічних розкопок. Для обмолоту зерна використовувався ціп. Землеробство на Русі було б на такому агротехнічному рівні, який давав можливість забезпечити високі для свого години врожайність й продуктивність роботи. Скотарство. У літописах та інших пам «ятках писемності постійно згадуються різні свійські тварини й продукція тваринництва. Великими чередами корів й кіз, табунами коней, отарами овець володіли князі і багаті бояри. Худобу випасали із весни до осені на цибулях, заплавах, у лісах, на перелогових землях й в степах. На зиму для годівлі тварин запасали сіно, зерно. Мисливство і рибальство. Полювання на лісових й степових тварин й птахів забезпечувало м «ясом, а продажів шкурок куниць, лисиць, бобрів, білок давав добрі доходи. Цінне хутро було б однією із головних статей давньоруського експорту, розходячись у багато країн Європи й Сходу. Чималу роль серед промислів відігравали бортництво та бджільництво. Мед й віск малі попит на Русі та за її межами. Князі і бояри були особливо зацікавлені в підтриманні сталого рівня виробництва меду і воску, як й у добуванні хутра. Ці товари продавалися на ринках Візантії, країн Близького Сходу і Західної Європи. Натомість смердоті одержували можливість купувати там прикраси, дорогі тканини і одяг, вино, фрукти, зброю тощо. Ремесло. Значного поширення і високого рівня розвитку досягло на Русі ремісниче виробництво. Основною його галуззю був металургія що поряд з землеробством заклала фундамент господарського прогресу Давньоруської держави. Обробка заліза що добувалося із болотяної рудій, велася як у сільських то й в міських кузнях. Ковалі користувалися великим набором інструментів й у лоділи значною кількістю технічних прийомів обробки металу, продукуючи речі високої якості і досконалі функціонально, а кращих зразках — й художньо довершені. Надзвичайно високого рівня майстерності досягли руські ювеліри. Неперевершеними досі шедеврами ювелірної справ на Русі є дорогоцінні вироби із перегородчастими емалями іконки, хрестики князівські барми ковтки. Виробництво високоху дожніх й коштовних прикрас із емаллю зосереджувалось у Києві звідки смердоті розходились по Русі й за її межі. Слава про руських ювелірів троянд неслася середньовічною Європою. Наймасовішими видами ремесла були виготовлення керамічного посуд, обробка шкіри, дерева і кістки. Ремісники, котрі займалися цим, звичайно селилися разом, утворюючи великі містах осібні квартали. Дедалі ширшого застосування набувало віконне скло. Поширеними були домашні ремесла: прядіння, ткацтво, виготовлення повсякденного одягу і посуд, а також продуктів харчування, насамперед переробка зерна. Розвинена обробка дерева і каменю, виготовлення цегли давали можливість руським людям будувати різноманітні житла, зводити церкви і палаци. Найпростішим житлом були напівземлянки, в які тулилась біднота. У наземних зрубних будинках гаялися представники середніх прошарків населення. Окрасою і водночас архітектурними домінантами міст й сіл Русі були численні церкви, переважно дерев «яні. У великих містах височіли кам «яні храми. У давньоруську добу в Києві було б зведено понад ЗО кам «яних церков. Багато їхнього збудовано в Чернігові, Переяславі. Міста, як відомо, у VI—VIII ст. у східнослов «янському суспільстві виникали протоміста — укріплені поселення, що в зародку малі ознаки майбутніх міст: ремісниче виробництво, осередок влади, культовий центр тощо. Однак не кожне Протомісто могло перерости в місто: у тому малі скластися особливо сприятливі соціальні, політичні і економічні умови. Найдавнішим протомістом Південної Русі був «град Кия », що виник наприкінці V — в першій половині VI ст. Протягом наступних століть цей град переріс у велике місто, в якому в XI— першій третині XIII ст. налічувалось близько 50 тис. мешканців. Для свого години то був дуже велика кількість городян. Соціально-економічне, політичне і культурне життя Київської Русі зосереджувалось у містах. Переважна більшість їхнього мешканців були ремісниками різних спеціальностей, котрі про «єднувались у корпорації на зразок західноєвропейських цехів. Чимало городян займалися торгівлею. Міські ринки являли собою водночас головні площі, на які вирувало життя. Там збиралися віча городян, що, починаючи із середини XII ст., відігравали значну роль у соціальному і політичному житті свого міста, бо і землі в цілому, як це бувало в Києві, Галичі, Чернігові, Новгороді Великому, Владимирі-на-Клязьмі тощо. Давньоруські міста були культурними осередками. Але вони діяли школи і книгописні майстерні, існували бібліотеки, писалися ікони, виготовлялися твори прикладного мистецтва. У містах, насамперед Києві, Новгороді, Владимирі-на-Клязьмі, складалися літописи, створювалися пам «ятки агіографії та художньої літератури.

Торгівля Між різними землями Русі відбувався економічний обмін, що сприяло забезпеченню продуктами харчування, сировиною і ремісничими виробами тихий районів, в які смердоті не вироблялися. Міста й великі торгові села малі ринки. У значних міських центрах смердоті діяли постійно, а Києві, Новгороді Великому, Чернігові, Галичі, Смоленську, Владимирі-на-Клязьмі та ін. збиралися мало не щодня. Головним напрямком давньоруської зовнішньої торгівлі був східний. Грецький шлях вів до Візантії, а Залозний — до країн Кавказу і Арабського Сходу. Велика торгівля провадилася також із країнами Поволжя: Хозарським каганатом й Волзькою Болгарією. Постійними були торговельні контакти Русі із Германією, Угорщиною, Чехією, Польщею. Головним осередком торгівлі із країнами Півдня й Заходу був Київ. З Візантії на Русь довозили золоті і срібні вироби, посуд, дорогі тканини, олію, вино, фрукти, різноманітні ремісничі вироби. Русь постачала на ринки своїх близьких й далеких сусідів хутра, мед, віск, шкіряні і металеві вироби, прикраси з золота і срібла, а також рабів. Головними платіжними засобами внутрішньої і зовнішньої торгівлі Русі IX—XI ст. були іноземні монети — переважно арабські срібні куфічні дирхеми. Використовувались, хоча і у меншій кількості, візантійські міліарісії, західноєвропейські денарії. Кілька разів робилися спроби запровадити в Давньоруській державі власну монету. Алі карбування давньоруських монет мало дуже скромний обсяг, смердоті призначалися задля торгівлі, стільки правили за своєрідні візитні картки названих вище князів, пропагуючи Давньоруську християнську державу та її володарів.

2. Соціальні відносини у Давньоруській Державі.

Феодали.

Виникнення й розвиток феодалізму виявляються перш на у формуванні та зростанні феодального землеволодіння. Феодальна земельна власність є економічною основою панування класу феодалів. Феодальні відносини розвивалися у Київській Русі нерівномірно. Первісною формою економічної реалізації феодальної земельної власності було б полюддя. Полюддя — це інститут прямого позаекономічного примусу населення, в якому головна роль належить відносинам панування та підкорення — початковій фазі перетворення землі у феодальну власність. У IX ст. формується панівний клас феодалів, в який входили київські князі, місцеві князі, бояри. Державне і особисте князівське початок у IX ст. було б ще недостатньо диференційовано. Князівський домен перебувши собою маєток, який належав не державі, а самому князю як феодалові. Князівське землеволодіння, як й будь-якого роду служителі у цих володіннях охоронялися правом Київської Русі в особливому порядку. З «є також боярсько-дружинницькі землеволодіння. Питання про годину виникнення на Русі боярського землеволодіння поки що не вирішене істориками через неповноту джерел. Проте встановлений високий штраф за псування межового знаку свідчить про посилений захист перш на приватного землеволодіння. Феодальні землеволодіння збільшувалися за рахунок як великокнязівських й князівських пожертвувань, то й захоплення пустуючих земель й земель общинників. З введенням християнства на Русі великим феодалом ставала церква, йшов процес формування духівництва. Духівництво ділилося на чорне (монашеське) й біле (мирське). Поступово поширюється практика дарування землі монастирям й церквам, що перетворювало їхні великі землевласників. Наприкінці XI ст. виникло церковне землеволодіння.

Адміністративним й господарським центром феодальних володінь був феодальний двір. Великий князь живий у головному місті Русі — Києві, де знаходилися органи верховної державної влади. Тут був й великокнязівський двір. Великококнязівські двори, в які правили князівські тіуни й мешкали адміністративний персонал, дружина, челядь, котра обслуговувала господарство й двір. Феодали були зв «язані між собою системою васальних відносин, заснованих на ієрархічній структурі феодального землеволодіння. Система сюзеренітетувасалітету, в основі якої лежали економічні та політичні інтереси класу феодалів, забезпечувала його консолідацію, сприяла класовій єдності. Васальні відносини усередині феодального класу відображені ще у договорі Русі із Візантією (911 p.). Великий князь спирався на менших князів й бояр, а смердоті шукали у нього захисту под годину нерідких воєнних сутичок. За феодалами, що консолідувалися у клас, закріплялись особливі привілеї, зафіксовані у правових пам «ятках, перш на у Руській Правді. За убивство княжих мужів встановлювався штраф у розмірі 80 гривень, що вдвічі перевищувало штраф за вбивство простої вільної людини. За примушення огнищанина без санкції князя випробуванню залізом (за «борошно») штраф був у чотири рази більшим, ніж за «борошно» смерда. Бояри й дружинники користувалися привілеями при передачі майна у спадщину. Розвиток феодалізму призвів доти, що лише феодали — князі, бояри й церква — володіли правом власності на грішну землю. Феодали не платили данини, малі і інші привілеї, котрі не були зафіксовані у правових пам «ятках, але й складалися у реальному житті. Усі це виділяло їхні зі складу населення Київської Русі. Таким чином, у Київській Русі поряд із класовим поділом суспільства йшов процес формування станового ладу, тобто юридичного оформлення замкнутих груп серед населення.

Вільні общинники. Основну масу сільського і міського населення Київської Русі становили «люди» — усі вільні, переважно селяни-общинники, на противагу феодалів. Збереження протягом довгого періоду терміна «Люди» щодо вільного населення вказує тих, що процес феодалізації, який проходив, неоднаково зачіпав інтереси окремих селянських громад. Жителі багатьох із них, втрачаючи станову повноправність, зберігали особисту волю (свободу). У Київській Русі існувала суспільна власність на грішну землю. Особисто вільні селяни-общинники підлягали державній експлуатації, сплачуючи данину, засобом збирання якої було б полюддя. З самого початку данину збирали із дому. Колі феодальний спосіб виробництва ставши панівним, термін «люди» набув значення феодально залежного селянства, яку експлуатувалося Державою шляхом збирання данини, розміри якої тепер залежали від кількості й якості землі чи окремими феодалами шляхом примусу селян відробляти панщину чи збирання оброку.

Перетворенню вільних общинників у феодально залежних сприяло й розорення селян у результаті стихій, неврожаю, що і змушувало їхнього іти до феодалів за допомогою. Посилення позаекономічного примусу також тягло за собою необхідність для селян іти под заступництво найбільш могутніх феодалів, котрі перетворювали їхні у феодально залежних, примушуючи працювати у собі. Встановлення феодальної залежності — довготривалий процес.

Смерди.

У джерелах часів Давньоруської держави часто вживається термін «смерд». За своїм місцем у суспільстві смердоті займали проміжну позицію між вільними князівськими міністеріалами й «людьми» селянської общини Особисто смерд був вільним. Він мав право переходити до сильного патрона. Разом із сім «єю він господарював у своєму «селі». Князь давав йому землю за умови виконання усякого роду служби на нього. Право володіння самостійним господарством смерд сплачував князеві данину. Смерд, який завоював довір «я князя, міг статі отроком, дитячим, старостою. Деякі смерди могли піднятися по соціальній градації досить високо. Алі смерд-боржник міг бути перетвореним у феодально залежного закупа. Розвиток феодалізму вів до зменшення ролі смердів у Київській Русі.

Закупи.

Для позначення феодально залежного селянства у Київській Русі використовувався термін «закуп». Закуп — це людина, котра потрапила до боргову кабалу й вол «язана своєю працею у господарстві хазяїна повернути одержану у нього «купу».

Закуп винен виконувати сільські роботи, працювати «на полі». Він мав доглядати хазяйську худорбу: випасати її на полі, заганяти у двір, запирати у хліві. Феодал наділяв закупа земельною ділянкою, а також сільськогосподарським знаряддям й робочою худобою. У закупа могло бути й своє господарство, власний кінь. Прагнучи закріпити за собою закупів, землевласники вимагали від них «купу» у збільшеному розмірі, намагаючись присвоїти значну кількість продуктів їхньої праці.

Закуп був суттєво обмеженим у своїх правах. За втечу від «хазяїна» він перетворювався у повного («обільного») холопа. За крадіжку, здійснену закупом, відповідав його «господар» проте закуп у цьому випадку, як й у випадку втечі, ставав повним холопом. Землевласник мав право піддати закупа тілесному покаранню «за діло», але й не міг «бити» закупа «без провини» із його боці. Зростання закупництва було б заговорили українською у «язане із розвитком приватного землеволодіння » .

Ізгої.

Ізгой — це людина, «зжита», вибита зі звичної колії, позбавлена свого попереднього стану. Ізгої були двох видів — вільні і залежні. Різниця у становищі ізгоїв залежала від того, із якого середовища люди потрапили в ізгойство. І серед перших, й серед інших могли бути як жителі міст, то й селяни. Значний контингент феодально залежних ізгоїв формувався за рахунок холопів, котрі викупилися за грати. Останні, як правило, не поривали зв «язків із хазяїном й залишалися под його владою. Однак траплялися випадки, коли хлоп, який звільнився, ішов від свого хазяїна. Такі ізгої (вільновідпущеники) звичайно потрапляти у залежність від церкви. Поряд із ізгоями вільновідпущениками у Київській Русі зустрічались ізгої — івихідці із в «льних верств давньоруського суспільства Ізгой залишався вільним, доки сам він не ставав закупом чи холопом.

Челядь й холопи.

У Київській Русі у склад невільного населення входили і .рабі. Одне з джерел рабства — сповнений. У Х—XII ст. для позначення рабів-полонених вживається термін «челядь». На відміну від челяді раби-холопи — це члени племені, продукт тихий соціальних процесів, котрі проходили у середині Київської Русі. У холопа автоматично перетворювався також закуп, який тікав чи провинився. За борги у рабство могли продавати боржника, який збанкрутився. За Руською Правдою, челядин — це раб, який знаходиться под владою свого хазяїна. Хлоп в окремих випадках був наділений деякими правами. Так, будучи боярським тіуном, він міг виступати в суді як «видок». Хлоп, який вдарив «вільного чоловіка», зазнавав кари. За холопа, котрий здійснив крадіжку, відповідальний господар, тоді як вільні люди, що «крали», сплачували зникнення. За убивство холопа його хазяїв сплачувалася не «віра», а лише «урок». Міське населення. Соціальний склад міського населення Київської Русі був вельми разноманітним, що є характерною рисою суспільства середніх віків. Міське населення поділялося на дві основні групи: міські низи й міську аристократію. До останньої належали князі, бояри, вище духовенство, купці. Руська Щоправда із пова гою називала «градинів», «купчин», лихварів. Купці, що займалися зовнішньою торгівлею, іменувалися «гості». Міські низи (ремісники, дрібні торговці, рядове духовенство) становили найбільш численну категорію міського населення. Основна маса городян був особисто вільною Частина ремісників залежала від своїх хазяїв — бояр, купців. Особисто вільні ремісники й дрібні торговці у містах оподатковувалися чи відробляли, беручи доля в будівництві та ремонті міських укріплень, наглядали за їхнім станом Руська Щоправда визначала плату представникам державної влади, котрі відали будівництвом міст й мостів, із коштів міського населення. На кошти того ж міського населення будувалися церкви, утримувалася церковна парафія. Вільне ремісниче населення не було б однорідним за своїм складом. З загальної маси ремісників виділялися более заможні майстри, в які були залежні від них підмайстри чи учні.

3. Політичний устрій.

До приходу варягів основною політичною одиницею східних слів «янь виступало плем «я. Важливі запитання вирішувалися шляхом згоди між старійшинами, котрі збиралися на племінні заради і були панівними постатями політичного життя, починаючи із найнижчого рівня — общини (світу, задруги) і аж до найвищого рівня союзу племен, такого, як, скажімо, існував у полян, сіверян й деревлян. Центрами політичної влади були численні обнесені частоколом племінні поселення, що виникали на очищених від лісу узвишшях, довкола які селилися члени племені. Найбільшими «володарями» їхніх торговельних підприємств були члени династії Рюриковичів, й саме смердоті малі найбільше прибутків й влади. Проте оскільки князі великою мірою залежали від дружини, то значну кількість своєї поживи їм доводилося ділити із дружинниками.

Київським князям у неоднаковій мірі вдавалося монополізувати уладові. До правління Ярослав Мудрий в середині XI ст. найбільш честолюбним, талановитим й жорстоким членам династії неодноразово вдавалося захоплювати київський стіл та утверджувати свою зверхність над братами та іншими конкурентами. Услід за реформою Ярослав Мудрий в системі успадкування влади, за якою кожний член швидко зростаючої династії Рюриковичів отримував практичну чи теоретичну частку володінь, почалася децентралізація влади. Внаслідок цого великий князь київський врешті-решт ставши не більше, ніж титулованим главою династичне зв «язаного конгломерату князівств, що безперервно ворогували між собою. Механізмами здійснення влади були — княжачи влада, рада бояр та збори городян (віче). Кожна із цих інституцій був виявом відповідно монархічної, аристократичної та демократичної тенденцій у політичному устрої Києва. У виконанні своїх військових функцій князі-насамперед залежав від дружини. У разі потреби більших військових сил збиралося ополчення городян. Чисельність цого війська був відносно невеликою — десь близько 2—3 тис. чол. У віддалені міста й землі князі призначали посадників, що, як правило, обиралися із членів власної родини. На периферійних землях волю князя виконував тисяцький місцевого ополчення зі своїми підлеглими. Правосуддя вершив сам князь чи призначені ним судье згідно із «Руською правдою» Ярослав Мудрий. Княжа влада мала першочергове значення в управлінні Київської Русі, але й разом з тім поєднання в ній військової, судової та адміністративної функцій свідчить, наскільки ця система був відносно нерозвиненою й примітивною. У фінансуванні своєї діяльності князі насамперед залежали від данини. До інших джерел княжих доходів належав чи мито на торгівлю, Плата судочинство й штрафи. Останні складали важливе джерело прибутків, оскільки київські закони щодо покарання за злочин віддавали перевагу грошовим виплатам перед смертною карою. За порадою і підтримкою князь мусив звертатися до боярської думи — органу, що виник з старших членів дружини, багато із які були нащадками варязьких ватажків чи слів «янських племінних вождів. Пізніше місце у думі дістали і церковні ієрархи. Князі брали до уваги позицію боярської думи. Демократичну бік політичного улаштую Києва репрезентувало віче, чи збори городян, що виникли ще до появи князів й, очевидно, скидалися від племінних радий східних слів «янь. Серед питань, обговорюваних на вічі, були військові походи, укладення угод, престолонаслідування, розподіл посад у державі, організація війська. Колі на престолі сідав новий князь, віче могло укласти із ним формальну угоду («ряд»), за якою князь вол «язувався не переходити традиційно встановлених між влади щодо віча, а воно та на свій чергу визнавало із себе його уладові. Хоча право брати доля в вічі малі голови сімей, фактично на вічових сходах панувала міська купецька знати, котра перетворювала їхнього на арену міжфракційних суперечок.