Особливості систем міжнародних відносин

Особливості систем міжнародних відносин

План

1. Вестфальська система міжнародних відносин, основні характеристики, періодизація

2. Особливості Віденської системи міжнародних відносин, хронологічні параметри

3. Постфранкфуртська система міжнародних відносин, її характеристики

4. Особливості та характерні риси повоєнної біполярної Ялтинсько-Потсдамської системи міжнародних відносин

1. Вестфальська система міжнародних відносин, основні характеристики, періодизація міжнародний відносини На середину XVII століття у роздробленій Європі князі зміцнюють свій контроль над окремими територіями і домагаються незалежності від Папи Римського і від влади Габсбурзьких імператорів Священної Римської імперії німецької нації. З цього приводу в Європі перманентно вибухають міжусобні війни. Ці процеси, тобто бажання отримати одноосібну владу над своїми князівствами, найбільш виразно окреслились на території політично роздробленої Німеччини. Окрім територіального чинника і прагнення зміцнити власну владу, у міжусобних війнах був важливим і релігійний фактор. Локальні війни вилились врешті-решт у Тридцятирічну війну, яку інколи називають першою світовою війною. У цій війні з тих чи інших причин — релігійних, династичних, територіальних — брали участь більшість європейських держав.

Тридцятирічна війна розпочалась як громадянська війна: з одного боку, між німецькими протестантськими князями; з другого — німецькими католицькими князями та імператором Священної Римської імперії. Згодом ця внутрішньонімецька війна перетворилась у загальноєвропейську, у якій виступили дві коаліції, сформовані за релігійним принципом: перша коаліція — німецькі протестантські князі плюс Франція, Швеція, Данія, їх підтримували Великобританія, Голландія і Росія; друга коаліція, так званий габсбурзький альянс: католицькі князі Німеччини, іспанські та австрійські Габсбурги, їх підтримували Папа Римський та Річ Посполита.

Тридцятирічна війна завершилась Вестфальським мирним договором, який був укладений 24 жовтня 1648 року на двох конгресах, що відбулись у двох містах Вестфалії (сьогодні земля Північна Рейн-Вестфалія — ФРН) — Мюнстері (між Священною Римською імперією німецької нації і Францією) і Оснабрюці (між Священною Римською імперією німецької нації та Швецією і протестантськими німецькими князівствами). Статті договору стосувались трьох основних питань: 1) територіальних змін в Європі; 2) віросповідних відносин у Священній Римській імперії; 3) політичного устрою імперії.

Нагадаю, що Швеція отримала контроль над гирлами всіх рік Північної Німеччини; Франція — Ельзас (за винятком Страсбурга) та три лотаринзьких князівств (Мец, Туль і Верден).

Зі складу Німецької імперії вийшли і були визнані самостійними і суверенними Швейцарія і Республіка Об'єднаних Провінцій (Голландія).

Щодо внутрішнього устрою імперії за князями було визнане право суверенітету: відтепер німецькі князі отримали право вільних зносин з іноземними державами.

У віросповідних відносинах Вестфальські конгреси постановили, що релігія правителя визначається релігією його підданих; територіальні суперечки між протестантами і католиками мали припинитись через повернення до стану їхніх володінь у 1624 році. Вестфальський мир визнав також релігійні права і свободи за лютеранами і кальвіністами.

Священна Римська імперія перетворилась у конгломерат майже 300 незалежних держав, або ж фактично перестала існувати, оскільки це була імперія без правителя. Імператор мав реальну владу лише у своїх спадкових австрійських землях.

Вестфальський мир встановив нове співвідношення, новий баланс сил великих держав, насамперед Франції, яка прийняла гегемонію в Європі від Іспанії, також Великої Британії, Швеції, а також Австрії і Речі Посполитої, і відсунув на другий план Іспанію та Португалію. Змінилось також співвідношення сил між європейськими країнами і Османською імперією на користь перших. Ця система не повною мірою враховувала інтереси Росії.

Підписання Вестфальського миру стало надзвичайно важливою в історичному розвитку віхою, яка ознаменована собою формування першої політичної системи міжнародних відносин регіонального масштабу. Вона отримала назву Вестфальської і репрезентувала державно-центристську модель (систему) світу.

Основні характеристики Вестфальської системи:

національна держава — основна форма політичної організації суспільства;

національний (державний) суверенітет — головний принцип міжнародних відносин;

— існування ієрархії держав (слабкіші/могутніші);

наявність системи політичної рівноваги, яка означає компроміс між принципами суверенітету і загального інтересу. У процесі функціонування Вестфальська система змушувала кожного з її учасників обмежувати свої експансіоністські наміри. Одним із головних засобів підтримки рівноваги були різноманітні коаліції;

встановлення чітких стабільних кордонів між європейськими державами та їх непорушність.

Фундатори Вестфальського миру усвідомлювали, що світопорядок, який вони створюють, не може будуватись на ціннісних орієнтирах, тобто на релігії. Як відомо, цінності не піддаються обговоренню і щодо них не роблять поступок. Саме тому було прийняте прогресивне рішення, суть якого полягала в тому, що основою державно-центристської моделі світу стали національні (державні) інтереси, щодо яких можна було приймати компромісні рішення. Так, суверенні національні держави, взаємодіючи між собою, створювали систему міжнародних відносин. Якщо довестфальський період визначався роз'єднаністю учасників, безсистемністю міжнародних взаємодій, головним виявом яких виступали короткочасні збройні конфлікти чи тривалі війни, то з укладенням Вестфальського миру вперше міжнародні відносини отримали систематизацію, в якій провідними базовими поняттями стали «суверенітет» і «колективна безпека».

Вестфальська система була багатополярною. Вона поклала край міжусобицям всередині країн, але в той же час призвела до багатьох міждержавних конфліктів у наступні періоди, в тому числі до світових воєн XX століття.

Вестфальська угода заклала підвалини всіх наступних систем міжнародних відносин. Зрозуміло, що вона за сучасними мірками далека від досконалості і давала збої. Звідси не завжди точне співпадіння загальної схеми еволюції моделі з конкретним розвитком подій у рамках історії Вестфальської системи. Ця обставина створює ґрунт для різних інтерпретацій її періодизації.

Отже, щодо періодизації першої системи міжнародних відносин існують різні підходи.

Перший — полягає у тому, що Вестфальська система проіснувала аж до Великої Французької революції. Цілком зрозуміло, що за цей час вона зазнала серйозних змін. Прихильники цієї версії стверджують, що їхні опоненти не беруть до уваги той факт, що Вестфальська система зразка 1648 року не була автентичною тій, яка зруйнувалась у 1789 році. Важливими віхами в її розвитку стали війна за іспанську спадщину (1701−1714) (війна між Францією та Іспанією, з другого боку, та коаліції держав на чолі з Великобританією, з другого) і Семирічна війна (1756−1763). (Пригадаємо, що кожна система у всередині себе проходить певні етапи: становлення, консолідації, стабільного розвитку, початок кризи, руйнація). Виходячи з цього, війна за іспанську спадщину завершила фазу консолідації системи: за цей період було сформовано стабільний баланс сил, чітку ієрархію держав, їхнє місце і питому вагу в цій системі міжнародних відносин, тоді ж сформувалась концепція державних інтересів у провідних держав. Не дивно, що якраз після війни за іспанську спадщину з’явився термін «баланс сил», який отримав поширення у політичному лексиконі другої половини XVIII століття.

Важливою особливістю функціонування Вестфальської системи було постійне розширення сфери її впливу, тобто включення нових регіонів. Так, у ході війни за іспанську спадщину відбулося практичне злиття двох великих військових конфліктів — західноєвропейського і східноєвропейського — в одне ціле.

Східна Європа була представлена Російською імперією, яка стала все більше впливати на європейську політику.

Можна поставити питання, чи така серйозна зміна конфігурації системи міжнародних відносин не привела до створення принципово нової моделі? Науковці, які визначають хронологічні рамки Вестфальської системи 1648−1789 роками, вважають, що базові основи системи ніхто не заперечував, що вона просто розвивалась не стільки вглиб, скільки вшир.

Далі, на їхню думку, Семирічна війна завершила період стабільного розвитку цієї моделі і одночасно відкрила фазу її кризи. Семирічна війна привела до змін у балансі сил, який упродовж десятиріч стабілізував систему. Семирічна війна привела до ослаблення Франції, яка на початку Вестфальської системи була гарантом її стабільності. Після Семирічної війни на передові позиції висунулась Великобританія. Як тільки Франція ослабла і вона вже не могла виконувати функції гаранта системи, система вступила у фазу кризи. Революція 1789 року поховала Вестфальську систему. Велика Французька революція відкрила період глобальних потрясінь і конфліктів, у ході яких готувався ґрунт для принципово нової системи міжнародних відносин.

Щоправда, російські дослідники Н.Є. Клейменова та А. Ю. Сидоров пропонують дещо іншу періодизацію Вестфальської системи. На їхню думку, на початку XVIII століття в результаті двох воєн — за іспанську спадщину та Семирічної - баланс сил на європейському континенті суттєво змінився. В групі великих держав Іспанію і Швецію замінили Великобританія і Росія, а в середині цього ж століття до них приєдналась Пруссія. Так французьке домінування на континенті було обмежене, але європейська рівновага збережена.

Утрехтський договір 1713 року і Ніштадський договір 1721 року визначили новий політичний порядок — Постутрехтську систему міжнародних відносин, яка проіснувала до кінця XVIII століття і була зруйнована після Великої Французької революції, перемоги республіканської, а згодом наполеонівської Франції у війнах з європейськими коаліціями на рубежі XVIII-XIX століть, які спричинили французьку гегемонію на континенті і підписання Тільзітського миру 1807 року.

Цей мир, на думку вище поіменованих науковців, започаткував нову систему міжнародних відносин — Тільзітську, яка була короткотривалою, оскільки суперечила інтересам не тільки великих держав, але і Росії. Вона не створила належної рівноваги в Європі. Після 5-й років існування вона була зруйнована самою Росією, яка об'єднала європейські держави у боротьбі проти наполеонівської Франції.

2. Особливості Віденської системи міжнародних відносин, хронологічні параметри Складне перегрупування сил завершилось у 1815 році, коли на Віденському конгресі були закладені політико-правові основи нової моделі міжнародних відносин. Це одна з найбільш дискусійних моделей. Дебати точаться як щодо її періодизації, так і щодо її провідних характеристик. Академік Є. Тарле оцінив результати Віденського конгресу: «Вони (учасники) побудували споруду, яка доволі швидко розвалиться» (История дип-ломатии, т. 1. М., 1941, с. 382).

Проте більшість західних дослідників вважають, що принципи, схвалені у Відні у 1814−1815 роках, створили основу для більш гармонійних міжнародних відносин. Вони вважають, що аж до Кримської війни Європа не знала прямих військових конфліктів між великими державами. Звідси у міжнародній лексиці утвердився термін «концерт Європи», «європейський концерт» або «європейська згода», що символізувало новий рівень керованості міждержавними відносинами.

Однією з найважливіших особливостей Віденського конгресу було охоплення ним всіх європейських держав єдиною системою міжнародних угод. Росія, Велика Британія, Франція і німецькі держави доти ліколи не були пов’язані подібними договорами.

Віденська система міжнародних відносин базувалась на спільній згоді найбільших держав (включаючи і Росію) щодо територіального і політичного status quo в Європі; можливості колективного втручання у справи тих держав, яким загрожували революції; на вимозі дипломатичних консультацій з територіальних та інших проблем.

Віденська система зафіксувала нову географічну карту Європи, нове співвідношення геополітичних сил. В основу цієї системи було покладено, по-перше, імперський принцип контролю географічного простору у межах колоніальних імперій. Під час Віденської системи остаточно сформувались імперії (Британська — 1876; Німецька — 1871; Французька — середина XIX століття; у 1877 році турецький султан узяв собі титул «імператор османів». Росія стала імперією значно раніше, ще у 1721 році.

По-друге, розпочалась епоха «європейського концерту» — балансу сил між європейськими державами. Нова система світополітичних відносин встановила новий баланс сил великих держав — Росії, Великої Британії, Австрії і Пруссії.

За одними оцінками, система відносин, створена на Віденському конгресі, в основних рисах проіснувала до 1850-х років, тобто до початку Кримської війни, яка стала однією з найсерйозніших криз Віденської системи. Проти Росії в цій війні виступила практично вся Європа. Розпався Священний союз монархів. Поразка у Кримській війні відсунула Росію на другий план.

Існує інший підхід, суть якого полягає у тому, що Віденська система міжнародних відносин проіснувала до 1871 року і остаточно розпалась у результаті франко-прусської війни. Прихильники цієї версії стверджують, що після Кримської війни Віденська система не зазнала суттєвих змін, Росія залишилась у геополітичному європейському просторі, підтримуючи то Пруссію проти Франції, то Францію у її протистоянні з Німеччиною.

Ще одна версія: Віденська система міжнародних відносин проіснувала до початку Першої світової війни і остаточно була зруйнована під час війни. Прихильники цієї версії дотримуються думки, що після серії локальних конфліктів, кульмінацією яких стала франко-прусська війна, ускладнилась конфігурація Віденської системи, але знову, аж до початку XX століття, вона набрала стійкості і стабільності. Віденська система залишалась діяти, оскільки, по-перше, ніхто ні de facto, ні де-юре не скасовував її базових рішень, прийнятих на конгресі у Відні. По-друге, консервативно-охоронні принципи, які складали кістяк системи, продовжували визначати динаміку міждержавних відносин. По-третє, баланс сил не було порушено: замість Пруссії з’явилась Німеччина, яка досягнувши своїх цілей, ще не прагнула перегляду status quo.

Щоправда, на рубежі століть у надрах Віденської системи стали нагромаджуватись якісні зміни. Наприклад, замість «великої п’ятірки» виникла «велика вісімка» — Англія, Франція, Росія, Німеччина, Австро-Угорщина, США, Японія і Італія. Так само система, будучи чисто європейською, стала втрачати принципи європоцентризму. Вона стала поступово перетворюватись у глобальну, яка охоплювала своїм впливом весь світ. У ній появились нові центри сили, які знаходились за межами Європи, що не було передбачено творцями Віденської системи. Даліна рубежі століть завершився поділ світу, що різко скоротило можливості для маневру, пошуку компромісів у випадку виникнення конфліктних ситуацій між великими державами. Якраз тоді, наприкінці XIX століття прокотилась низка локальних воєн. Це віддзеркалювало кінець «згоди», «європейського концерту». Нарешті, останнє: серйозні внутрішні зміни у розвитку провідних держав світу привели до корегування і ускладнення їхніх державних інтересів. Досягти їх реалізації наодинці було неможливо, як і привести до одного спільного знаменника. Звідси швидко зростала поляризація елементів системи, що отримало віддзеркалення у створенні двох протилежних союзів — Антанти і Троїстого союзу. Якщо за існування балансу сил, союзи створювались для підтримання рівноваги системи, то тепер новостворені блоки, особливо Троїстий союз, були спрямовані на злам існуючого status quo. Лише великий запас міцності, який був закладений на самому початку в цій системі, дозволив відтягнути катастрофу. Проте у 1914 році цей запас міцності вичерпався і знайти розв’язання чергової кризи не вдалось — вибухнула Перша світова війна.

3. Постфранкфуртська система міжнародних відносин, її характеристики В основу цієї системи міжнародних відносин було покладено Франкфуртський мирний договір 1871 року, який підвів підсумок франко-прусської війни. Ця модель виявилась досить стабільною, вона зафіксувала нове перегрупування у шістці великих держав — замість Пруссії з’явилась Німеччина, а також об'єднана Італія. Проте рівновага не була зруйнована. Постфранкфуртська система міжнародних відносин проіснувала до початку Першої світової війни.

По завершенні війни 1914;1918 років утвердилась багатополярна система міжнародних відносин — Версальсько-Вашингтонська.

У результаті глобального військового протистояння 1914;1918 років була підготовлена база для формування нової моделі міжнародних відносин — Версальсько-Вашингтонської. Вісім договорів, укладених у Парижі та Вашингтоні, склали нову систему міжнародних відносин, за якою жив світ упродовж міжвоєнного періоду. Це була одна з найкоротших і найнестабільніших моделей організації світової спільноти. Серед причин, які зумовили вказану обставину, вкажемо, що існування міжвоєнної системи співпало з одним найскладніших періодів в історії розвитку людства — кризою традиційного буржуазного суспільства і пошуком шляхів виходу з нього. Цей час супроводжувався революційними потрясіннями, бурхливими соціально-політичними катаклізмами, які охопили тією чи іншою мірою всі провідні країни. Тоді ж точилась запекла ідеологічна полеміка про магістральні напрямки суспільного прогресу. Все це безпосередньо вплинуло і на процес становлення нової моделі міжнародних відносин, і на її функціонування, і, в решті-решт, на її долю.

1. Незважаючи на вище мовлене, особливих суперечок щодо її періодизації нема, на взірець тих, які тривають довкола Вестфальської і особливо Віденської систем. Версальсько-Вашингтонська система існувала з 1918 по 1945 роки. її ще часто називають міжвоєнною міжнародною системою. Єдиним винятком є питання про те, коли розпочалася криза цієї системи і коли ця криза набрала незворотного характеру і перейшла у фазу розпаду. Іншими словами, виникає питання, коли великі держави втратили можливість керувати ходом подій на міжнародній арені.

У радянській історіографії традиційно стверджувалось, що з моменту приходу до влади Гітлера у 1933 році загроза війни стала неминучою, оскільки новий лідер рейху відкрито заявив про найважливіше завдання його уряду — ліквідувати несправедливий Версальський договір і встановити «новий порядок», отже зруйнувати Версальсько-Вашингтонську систему міжнародних відносин. Таким чином, це в принципі дало підстави говорити, що саме 1933 рік започаткував фазу кризи системи.

Проте існує інший підхід, прихильники якого вважають, що вище мовлене твердження виглядає дещо спрощеним. Вони пропонують власну таку аргументацію. На їхню думку, не можна говорити про те, що з 1933 року окреслилась схема такого прямолінійного наростання кризи системи. По-перше, тому що у 1935 році було підписано франко-радянський і радянсько-чехословацький договори про взаємодопомогу, які могли перетворитись у серйозний консолідуючий фактор системи. По-друге, Гітлер у 1933 році робив лише войовничі заяви, але не володів достатнім військово-економічним потенціалом, щоб перейти до конкретних і рішучих дій щодо демонтажу Версальсько-Вашингтонської системи. По-третє, слід також враховувати відповідні акції Лондона і Вашингтона, хоча і непослідовні, а також діяльність Ліги Націй, які гальмували зростання ерозійних тенденцій в організмі цієї моделі міжнародних відносин. На цій підставі чимало західних дослідників вважають, що, незважаючи на прагнення націонал-соціалістів якнайскоріше демонтувати Версальсько-Вашингтонську систему, аж до 1937, а, можливо, аж до Мюнхена-1938, Німеччина не мала реальних шансів на те, щоб здійснити ці плани. Лише з 1937;1938 років дестабілізуючі тенденції у функціонуванні системи набрали незворотнього характеру і її розпад став обвальним та неминучим, та врешті-решт вилився у військовий конфлікт небаченої руйнівної сили.

2. Версальсько-Вашингтонська міжнародна система була багатополярною: в Європі домінувала англо-французька коаліція; на Далекому сході і АТР — Японія і США, на американському континенті — безроздільно СІЛА.

3. Це перша глобальна система. До групи великих країн вперше ввійшли дві неєвропейські країни — Японія та СІНА, а основою нового світопорядку стала не ідея європейської, а вже глобальної рівноваги. Але успішно справитись з цим завданням творцям нового порядку не вдалось. СІНА не змогли перебороти синдром ізоляціонізму чи регіонального політичного мислення, а Німеччина, СРСР, Японія і Італія з різних мотивів були незадоволеними своїм становищем у Версальсько-Вашингтонській системі. У результаті п’ять великих держав із семи (за виключенням Великобританії і Франції), по суті, відмовились брати на себе роль гарантів глобального міжнародного порядку, що і прирекло її на крах. Можна сказати іншими словами, з семи великих держав три — США, СРСР і Німеччина — хоча з різних причин, виявились поза межами нової міжнародної системи, а англо-французький тандем виявився не досить сильним, щоб протидіяти деструктивним тенденціям і акціям по руйнації Версальсько-Вашингтонської системи (вже у 1922 році виникла репараційна криза, далі після неї - «рурська авантюра» і т.д.).

Ця система була міжнародно-правовим оформленням у восьми договорах результатів Першої світової війни і нової розстановки сил. Створення системи завершило процес переходу від війни до миру і сприяло тимчасовій стабілізації міжнародних відносин.

Версальсько-Вашингтонська система мала вкрай суперечливий характер. З одного боку, в ній поєднувались демократичні і справедливі принципи врегулювання, з другого, консервативні й імперіалістичні. До перших віднесемо: створення Ліги Націй; юридичне визнання дев’яти новоутворених держав в Центральній і Східній Європі; проголошення незалежності і територіальної цілісності Китаю; обмеження і скорочення морських озброєнь. До других: механізм розробки і укладення мирних договорів з Німеччиною та її союзниками; перерозподіл колоній; принизливий і певною мірою грабіжницький характер укладених договорів; домінування егоїстичних геополітичних і стратегічних інтересів провідних світових держав, а не прагнення до справедливості і «національного самовизначення народів»; збереження в якості головного засобу врегулювання міжнародних відносин силового методу, що найбільш яскраво проявилось в ультимативності вимог до Німеччини і організації збройної інтервенції проти СРСР; збереження колоніальних імперій, тобто розподіл світу на невелике число країн-метро-полій (їх було всього 10) і величезного за площею і населенням масиву колоніальних володінь і підмандатних територій (44,7% земної суші і 31,5% світового населення).

Творці Версальсько-Вашингтонської системи вилучили з неї таку велику державу, як СРСР, а СІНА відмовилися бути гарантом Версальсько-Вашингтонської системи міжнародних відносин, що позбавляло систему всезагального, універсального характеру, робило її вразливою і недієздатною; територіальне розмежування та визначення кордонів нових держав у Європі здійснювалось довільно, без урахування етнічного складу населення, що породило майбутні німецько-чехословацькі, польсько-німецькі, угорсько-словацькі, угорсько-румунські та інші суперечки; колоніальну систему збережено, колонії переможених держав лише поміняли господарів, що викликало піднесення національно-визвольного руху (Китай, Індія, Туреччина); проігноровані повоєнні економічні проблеми, окрім надмірних репарацій з Німеччини та її союзників, розірвано традиційні економічні зв’язки, звідси економічна та фінансова руїни в низці країн та утвердження на цьому ґрунті тоталітарних і авторитарних режимів; роззброєння було формальним, воно стосувалося держав, що програли війну; «договір 5-ти» обмежував виробництво лінкорів, але не підводних човнів, середніх кораблів, сухопутних сил, авіації, артилерії; неефективність Ліги Націй через корисливі позиції її учасників.

Таким чином, нова система міжнародних відносин, володіючи певними ліберальними рисами, загалом була за своїм характером і змістом, хоча за нової розстановки сил, консервативною і спадкоємницею попередніх міжнародних систем. За цих умов крах Версальсько-Вашингтонської системи мирних договорів у близькому майбутньому був неминучим.

6. Незважаючи на досягнуте порозуміння між державами-переможницями в урегулюванні світових проблем, міжвоєнна система була з самого початку нерівноважною і нестабільною. У теоретичному плані будь-яка система міжнародних відносин не може бути довговічною, оскільки баланс сил, який складає її основу, постійно змінюється, що врешті-решт призводить до руйнації застарілої міжнародної системи і формування нової, яка відповідає новим історичним реаліям.

Стабільність Версальсько-Вашингтонської системи залежала від того, в якій мірі враховані інтереси її учасників, як були врегульовані спірні питання, як були зняті існуючі і можливі суперечності у міждержавних відносинах. Можна виділити п’ять основних груп суперечностей, характерних для міжнародної ситуації міжвоєнного періоду:

Протистояння між державами-переможницями і країна-ми-переможеними (головним було німецьке питання);

Суперечності між самими державами-переможницями: Англією і Францією, США і Англією, Японією і СІЛА, Італією та англо-французькою Антантою;

Ізоляція та ігнорування інтересів СРСР і неприйняття його до світової спільноти;

4. Суперечності між малими європейськими державами;

5. Суперечності між державами-метрополіями і колоніями.

4. Особливості та характерні риси повоєнної біполярної Ялтинсько-Потсдамської системи міжнародних відносин Завершення Другої світової війни дало початок новій системі міжнародних відносин — Ялтинсько-Потсдамській, і попередні системи, базувалась на засадах вестфальської моделі світу (в основі цієї моделі лежав принцип національного (державного) суверенітету, який передбачав, що кожна держава володіє всією повнотою влади на своїй території, визначає внутрішню та зовнішню політику; дане владне право поважалось іншими державами, які не втручались у внутрішні справи сусідів).

Основи нової Ялтинсько-Потсдамської системи міжнародних відносин заклали домовленості держав-переможниць у Другій світовій війні, оформлені на Ялтинській (4−11 лютого 1945 року) і Потсдамській (17 липня — 2 серпня 1945 року) конференціях. Сама назва досить умовна, оскільки вказані міжсоюзницькі конференції лише окреслили загальні контури повоєнного міжнародного облаштування. Щоправда, деякі питання були розв’язані у Ялті і Потсдамі остаточно. Наприклад, територіальні питання, які пережили саму Ялтинсько-Потсдамську систему і є чинними сьогодні. Позитивним моментом стало створення ООН.

Але співпраця між державами-переможницями змінилася новим типом конфронтації. Світ виявився фактично розколотим на дві системи і на два блоки, які базувались на військово-політичній перевазі двох наддержав — СРСР і США над іншими країнами. Система міжнародних відносин, пов’язана з протистоянням двох блоків, отримала назву «біполярної». Жорстке протистояння двох блоків, яке неодноразово опинялось на межі нової світової війни, отримало назву «холодної війни».

Рівновага «страху» бути знищеними у ході ядерної війни зробила Ялтинсько-Потсдамську систему міжнародних відносин досить тривалою (45 років), на відміну від Версальсько-Вашингтонської, хоча і була вона багатополярною; 4) політико-ідеологічним протистоянням між Заходом і Сходом, що вносило у міжнародні відносини додаткову безкомпромістність при суперечках і конфліктах; 5) відносно високим рівнем керованості міжнародними процесами через те, що вимагалось узгодження позицій фактично тільки двох наддержав; 6) разом з тим необхідно мати на увазі, що СРСР і США не могли контролювати всіх суб'єктів і всі події міжнародного життя. Існував так званий «третій світ», колишні колонії, які складали зону обопільного інтересу обох наддержав. Якщо у Ялті і Потсдамі США та СРСР домовилися негласно про сфери свого впливу в Європі (до радянської сфери відійшла Східна Європа; до американської — Західна Європа), то щодо «третього світу» не існувало жодної домовленості. Тому боротьба за контроль над країнами Азії, Африки і Латинської Америки спричинила низку серйозних міжнародних конфліктів; 7) деколонізацією, яка сприяла формуванню у 50-х роках XX століття Руху неприєднання на принципах неучасті у військових блоках, відмови від розміщення на своїх територіях іноземних військових баз, ліквідації колоніалізму, мирне врегулювання міжнародних питань, розвиток рівноправної співпраці та мирного співіснування; 8) у 60−70-х роках XX століття формуються нові центри сил: Західна Європа, КНР, Японія. Щоправда, завадити або ж применшити біполярний характер міжнародних відносин новим центрам сил не вдалось.

Ялтинсько-Потсдамська біполярна система міжнародних відносин, яка базувалась на домінуванні у світовій політиці двох центрів сили — СРСР і США — припинила своє існування з розпадом Радянського Союзу та створеної ним соціалістичної системи.

Нині формується новий порядок міжнародного співтовариства, в основі якого одночасно спостерігається розвиток двох прямо протилежних тенденцій: з одного боку, зміцнення курсу на створення однополярної моделі світу за політичного, економічного і військового домінування Сполучених Штатів Америки, з другого — відбувається процес становлення багатополярного світу з новими, конкуруючими один з одним центрами сили. Щоправда, і перший і другий напрямок розвитку нової міжнародної системи об'єктивно супроводжується зростаючою дестабілізацією сучасної системи міжнародних відносин, збільшенням небезпеки переростання локальних воєн і конфліктів у глобальне протистояння нових центрів сили.