Удосконалення зовнішньої торгівлі України

ВСТУП Зовнішня торгівля є вагомою рушійною силою економічного зростання в будь-якій країні світу. Від величини сальдо чистого експорту залежить не лише стан платіжного балансу країни, ситуація на її валютному ринку, динаміка валютного курсу та валових міжнародних резервів, але й здатність країни зберігати економічну незалежність, підтримувати зовнішній державний борг на безпечному для країни рівні, запобігаючи досягненню критичної величини запозичень на світовому фінансовому ринку. Саме тому ефективне управління експортно-імпортною діяльністю економічних суб'єктів на макрорівні з метою підтримання її раціональної товарної структури та сальдо зовнішньої торгівлі на оптимальному для економіки рівні є актуальним завданням економічної політики держави.

Предметом курсової роботи є зовнішня торгівля і зовнішньоторгова політика як чинники економічного розвитку країни.

Об'єктом дослідження є експортно-імпортні операції України та інших країн світу.

Метою роботи є визначення шляхів удосконалення зовнішньої торгівлі України.

Актуальність теми у сучасних умовах досить важлива, через те що, зовнішня торгівля складає основу торгівлі між країнами. У загальному виді міжнародна торгівля є засобом, за допомогою якого країни можуть розвивати спеціалізацію, підвищувати продуктивність своїх ресурсів і в такий спосіб збільшувати загальний обсяг виробництва. Суверенні держави, як і окремі регіони країни, можуть виграти за рахунок спеціалізації на виробах, що вони можуть робити з найбільшою відносною ефективністю, і наступного обміну на товари, що вони не в змозі самі ефективно робити.

1. ТЕОРЕТИКО-МЕТОДОЛОГІЧНІ АСПЕКТИ ВИВЧЕННЯ ЗОВНІШНЬОЇ ТОРГОВЛІ ТА ЗОВНІШНЬОТОРГОВОЇ ПОЛІТИКИ

1.1 Поняття, класифікація та форми зовнішньої торгівлі

Зовнішня торгівля — це відносини між суб'єктами ЗЕД з приводу купівлі-продажу товарів, капіталів, робочої сили та послуг.

Зовнішня торгівля в широкому розумінні охоплює всяку обмінну діяльність як товарами, так і іншими продуктами людської праці. Більше того, зовнішня торгівля охоплює і предмети, що не створюються людьми, а іноді й не зовсім досяжні для людей (наприклад, ділянки на Місяці). Тобто загалом зовнішню торгівлю можна визначити як систему відносин обмінного характеру (купівлі-продажу), що виникають та існують між суб'єктами ЗЕД і базуються на міжнародному поділі праці.

Зовнішня торгівля є своєрідним проявом світового товарного ринку. Тому не дивно, що визначення міжнародного світового товарного ринку майже збігається з основним змістом зовнішньої торгівлі.

Світовий товарний ринок — це частина світового ринку, система обмінних відносин якого побудована на організації купівлі-продажу продуктів матеріального виробництва.

На національному ринку рух товарів обумовлюється більше економічними факторами (виробничими зв’язками між підприємствами і регіонами країни), ніж іншими, включаючи державну політику, то на світовому ринку суттєвий вплив на міжнародну торгівлю має зовнішньоекономічна політика окремих держав чи їхніх груп. Отже, рух товарів між національними господарствами дещо обмежений, а деякі товари, що виробляються в окремих країнах, взагалі не поступають у світовий товарообіг.

Зовнішня торгівля є основним напрямом господарської діяльності суб'єктів ЗЕД. Зовнішньоторговельні операції складають 80% всіх операцій, які включає ЗЕД суб'єктів світового господарства. Це означає, що у зовнішній торгівлі насамперед, і розкривається головний зміст господарської діяльності суб'єктів ЗЕД.

Форми зовнішньої торгівлі суб'єктів ЗЕД розглядається за трьома критеріям:

І. По критерію специфіки об'єкта виділяють такі форми зовнішньої торгівлі суб'єктів ЗЕД:

а) торгівля товарами, що, зокрема, включає: сировинні товари; паливно-мастильні матеріали; продовольчі товари; напівфабрикати; готові вироби; тощо;

б) торгівля послугами, в том числі: торгівля ліцензіями; патентами; ноу-хау; інжиніринговими послугами; страховими послугами; маркетинговими послугами; обліковими послугами; аудиторськими послугами; юридичними послугами; туристичними послугами; транспортними послугами; консалтинговими послугами; консигнаційними послугами; експедиторськими послугами;

ІІ. По критерію специфіки взаємодії суб'єктів ЗЕД виділяють такі форми їх зовнішньої торгівлі.

1. Традиційна зовнішня торгівля — це експортно-імпортні операції суб'єктів ЗЕД, які здійснюються на умовах оплати товарів та наданих послуг у грошовій формі (товар — гроші, гроші - товар), тобто товари продають/ купують за гроші.

2.Торгівля кооперованою продукцією, тобто це торгівля продукцією, яка випускається на основі міжнародних договорів про кооперацію виробництва.

3. Зустрічна торгівля суб'єктів ЗЕД — це товарообмінні угоди. Основні різновиди зустрічної торгівлі суб'єктів ЗЕД:

1. Товарообмінні компенсаційні угоди на безвалютній основі.

2. Компенсаційні угоди на комерційній основі.

3. Компенсаційні угоди на основі домовленостей про виробниче співробітництво.

ІІІ. Третій загальний критерій (за яким виділяють форми зовнішньої торгівлі) суб'єктів ЗЕД є: специфіка регулювання зовнішньої торгівлі суб'єктів ЗЕД.

Поряд з формами існують методи здійснення зовнішньої торгівлі суб'єктів ЗЕД. До них відносяться:

Пряма торгівля — це метод зовнішньої торгівлі при якому між суб'єктами ЗЕД не має посередників.

Непряма торгівля — це метод здійснення ЗТ суб'єктами ЗЕД за допомогою посередників.

За критерієм результативності зовнішньої торгівлі суб'єктів ЗЕД виділяють такі показники:

1.Сальдо торговельного балансу суб'єктів ЗЕД.

У зв’язку з цим виділяють:

а) позитивне сальдо торговельного балансу суб'єктів ЗЕД. Це означає, що вартість експорту перевищує вартість імпорту;

б)негативне сальдо торговельного балансу суб'єктів ЗЕД — вартість імпорту більше вартості експорту

2. Сальдо балансу послуг суб'єктів ЗЕД.

Цей показник також має:

— позитивне сальдо. Коли вартість експорту послуг більше вартості імпорту послуг;

— негативне сальдо. Коли вартість імпорту послуг більше вартості експорту послуг.

3. Умови зовнішньої торгівлі суб'єктів ЗЕД.

1.2 Регулювання зовнішніх торгових відносин Регулювання зовнішньоторгових, а загалом і всіх міжнародних торгових відносин, здійснюється на трьох узагальнених рівнях:

— на рівні підприємств;

— на рівні держав;

— на рівні міжнародних організацій.

Для підприємства при цьому важливим стратегічним завданням є вибір оптимальної організаційної структури зовнішньоекономічного збуту. Оптимальність структури залежить від наступних параметрів:

— характеру виробничої спеціалізації фірми;

— розміру фірми;

— принципової схеми організаційної будови і форми управління;

— сукупності зовнішніх умов (зовнішнього середовища) функціонування;

— рівня розвитку експорту.

Останній параметр містить інформацію про характер (випадковий чи систематичний) збутових організацій на іноземних ринках, про їхні чистоту і масштаби, про географічну і продуктову диверсифікацію.

Для організації експорту, фірми-виробники утримують власний зовнішньоторговий апарат, під яким слід розуміти систему органів і служб, об'єднаних функцією управління процесом реалізації та закупівлі товарів за кордоном. Зовнішньоторговий апарат фірми, в залежності від можливостей фірми, може мати вигляд:

— вбудованого експортного відділу (має повну організаційну залежність від відділу збуту);

— спеціального експортного відділу (займається забезпеченням регулярних експортних операцій, планово-аналітичною роботою, рекламно-інформаційною, кредитно-розрахунковою, транспортно-комунікаційною діяльністю і має самостійність по відношенню до відділу збуту);

— експортних дочірніх компаній (здійснюють цілий комплекс заходів, направлених на реалізацію товару промислової фірми за узгодженими з нею цінами, зберігають юридичну самостійність і тому самостійно відповідають перед покупцями за свої зобов’язання).

Значна роль у зміцненні позицій національних компаній на світовому ринку належить державі, державним методам регулювання зовнішньої торгівлі, експортній політиці держави. Експортна політика держав полягає в тому, що, з одного боку, держава безпосередньо здійснює процеси фінансування, організації, інформаційного забезпечення та заохочення національного експорту, а, з іншого боку, постійно відбувається удосконалення систем заходів непрямого впливу держави на рівень конкурентоспроможності національних товарів шляхом:

— зміцнення науково-технічної та виробничої бази;

— регламентації в області стандартів і якості;

— допомоги в кадровому забезпеченні тощо.

Основні методи регулювання зовнішньоторгових операцій:

1.Методи тарифного регулювання операцій суб'єктів ЗЕД.

2. Методи нетарифного регулювання операцій суб'єктів ЗЕД.

Тарифне регулювання зт здійснюється на 2-х рівнях:

І. Міжнародний рівень — це регулювання зт операцій суб'єктів ЗЕД на основі рішень міжнародних організацій. Такими організаціями є:

1.ГАТТ/СОТ в цю організацію входить — 152 країни світового співтовариства. Україна прагне стати членом COT. ГАТТ/СОТ приймає рішення щодо тарифних обмежень принципів, норм, правил, заборону демпінгу при здійсненні міжнародних торговельних операцій.

2.Міжнародна торгова палата. Приймає нормативно-правові документи, які сприяють здійсненню ЗТ суб'єктів ЗЕД.

Інструменти державної політики ділять на тарифні й нетарифні. Тарифні заходи зовнішньоекономічної політики держави безпосередньо пов’язані з митними зборами. Мито — це збір коштів, що виконує функцію податку, який стягується при перетині товаром митниці і котрий при цьому підвищує ціну імпортованих (чи експортованих) товарів, впливаючи цим на обсяг і структуру зовнішньоторговельного обороту.

Митний тариф — це систематизований перелік митних зборів, які накладаються на товари при імпорті чи експорті.

До нетарифні заходів регулювання зовнішньої торгівлі відносять:

1)Ліцензування зовнішньоторговельної діяльності.

2) Контингентування зовнішньоторговельної діяльності. Контингенти (або квоти) — це кількісні обмеження у вартісному або фізичному виразі, які вводяться на імпорт і експорт окремих товарів на визначений термін. Кількісне регулювання здійснюється через індивідуальні неавтоматичні ліцензії.

3)Антидемпінгове мито (застосовується у випадках імпорту товарів за цінами, що є нижчими за їхні передбачувані витрати виробництва).

4)Компенсаційні мита (застосовуються у випадках виявлення факту отримання експортером державної субсидії з метою підвищення його конкурентоспроможності на світовому ринку).

5) Імпортні депозити — це форма застави, яку імпортер повинен внести у свій банк у національній чи іноземній валюті перед закупівлею іноземного товару. Сума імпортного депозиту встановлюється за допомогою визначеного відношення до вартості імпортованого товару.

6)Імпортні податки. До цього роду стягнень відносяться:

— податок, який в деяких країнах стягується тільки за перетин кордону;

— різного роду збори пов’язані з оформленням документів на митниці, митним оглядом товару, перевіркою його якості;

— портові, статистичні, фітосанітарні та інші подібні збори.

7) Угоди про «добровільне» обмеження експорту. Це нав’язане експортеру під загрозою санкцій зобов’язання з обмеження експорту певних товарів у країну, що імпортує.

8) Угоди про встановлення мінімальних імпортних цін. Експортуючі фірми повинні суворо дотримуватись мінімальних цін на товари при укладанні контрактів з фірмами країни, з якою така угода діє. У випадку зниження експортної ціни нижче мінімального рівня країна

1.3 Роль зовнішньої торгівлі для економічного розвитку країни в умовах глобалізації

Дослідження стану, ролі та місця зовнішньоторговельних зв’язків в економічному розвитку держави в науковій літературі приділялось достатньо уваги. Останнім часом вона зросла, оскільки посилення впливу зовнішнього простору на формування і функціонування національних економічних систем стало однією з головних тенденцій глобалізації.

Щоб виявити реальне місце зовнішньої торгівлі в розвитку економіки країни, насамперед необхідно визначити як відбувається розвиток, взаємодія яких економічних процесів його зумовлює.

Економіст Й. Шумпетер у своєму дослідженні «Теорії економічного розвитку» наголошує, що під розвитком слід розуміти такі зміни в економіці, які породжують якісно нові явища. Звичайне економічне зростання, формою прояву якого є збільшення лише кількісних показників (чисельності населення, національного багатства тощо), на думку Шумпетера, ще не означає розвитку. Останній передбачає зміну траєкторії економічного кругообігу, перехід народного господарства від одного центру тяжіння до іншого.

Такої самої позиції дотримується й російський дослідник В. Марцинкевич, який вважає, що теоретична конструкція, яка відбиває системне бачення рушійних сил економічного та соціального розвитку, є моделлю стимулів і мотивацій до якісних змін в економічному процесі. Вона не може бути моделлю результатів діяльності - таких, наприклад, як випуск продукції чи зміна структурних пропорцій, адже розвиток — це не зростання обсягів, а якісне вдосконалення відтворювального потенціалу.

Й. Шумпетер також обгрунтовано доводить, що рушійною силою економічної поведінки є потреби. Саме вони виступають одночасно причиною і вектором напрямку докладання зусиль суб'єкта господарювання. Іншими словами, виробництво завжди слідує за потребами, вони «тягнуть» його за собою.

Таким чином, в основі підходу до економічного розвитку має бути не обсяг виготовлених благ, а якісні зміни, що відбуваються під впливом прагнення суспільства до ефективного задоволення потреб.

Якщо у суб'єктів економіки виникають нові потреби, для задоволення яких адекватні товари чи послуги на ринку відсутні, можуть зародитися суперечності, спричинені нерівномірністю розвитку виробництва і споживання. Економічний механізм сприймає ці суперечності як «вузькі місця» в структурі споживання та епіцентри економічних втрат від неможливості їх задоволення. В ринкових умовах ресурси, які були задіяні для виробництва благ, попит на які зменшується або зникає, дуже швидко вивільняються з обігу. Таким чином створюється можливість для розв’язання суперечностей, а отже, і ліквідації епіцентрів збитків, яких вони завдають. Саме поєднання двох процесів — виникнення нових потреб і вивільнення незатребуваних ресурсів — є підгрунтям якісних змін в економіці.

Правомірність застосування загальних положень теорії економічного розвитку до розв’язання проблем національної економіки неоднозначно оцінюється науковцями. Наявний широкий спектр поглядів — від універсалізації економічного розвитку у формі західної ліберальної моделі, яку висунула неокласична школа, до обстоювання принципу відносної унікальності господарського розвою окремих спільнот (націй, держав).

В кожній країні діють загальні механізми самовідтворення, які мають однакову динамічну послідовність: потреби — виробництво — споживання. Звідси випливає, що потреби виступають глибинною першопричиною економічного розвитку як глобальної спільноти, так і окремої країни. Проте якщо в країнах світового економічного авангарду ефективна господарська діяльність ґрунтується на випереджувальному виявленні майбутніх потреб, то в решті країн (особливо, якщо їх економіки в недалекому минулому були самодостатніми) для подолання економічного відставання потрібно істотно розширити систему потреб. Для цього доцільно застосувати такий шлях, як лібералізація зовнішньої торгівлі. Натомість домінування в економічній політиці ідей максимального задоволення потреб за рахунок внутрішнього виробництва може призвести до консервації відсталої народногосподарської структури, загальмувати економічний розвиток країни.

Роль імпорту не обмежується впливом тільки на технологічні параметри. Поява на національному ринку нових, невідомих у соціалістичних умовах товарів, невпинно стимулювала рух до вищих стандартів споживання. А щоб засвоїти їх, потрібні економічні механізми, подібні до тих, що застосовуються в розвинутих країнах. Імпорт у таких умовах набуває форму деструктурного фактора, який впливає на загострення наявних у країні диспропорцій економічних відносин виробництва і обміну, чим актуалізує необхідність змін.

Таким чином, модифікація структури потреб, спричинена лібералізацією зовнішньої торгівлі в країнах, які не належать до високорозвинутих, має наслідки не тільки виробничо-господарського, а й організаційнота соціально-економічного порядку.

Як пише Ю. Гохберг, лібералізація зовнішньої торгівлі відіграла стратегічно важливу роль у перехідний період в Україні, стимулюючи в кінцевому підсумку процес становлення ринкових відносин. Доступ до світового ринку дозволив вітчизняним виробникам одержувати за допомогою ринкових цін необхідні сигнали для ефективного розподілу ресурсів, а їх включення в конкурентну боротьбу на зовнішньому ринку створило сприятливі умови для суспільного прогресу. Адже кращого за конкуренцію стимулу для вдосконалення людство ще не винайшло.

В умовах глобалізації для забезпечення економічного розвитку зовнішньоторговельна політика держави має бути націленою на:

— активізацію зовнішньої торгівлі в цілому;

— реалізацію наявних і потенційних конкурентних переваг завдяки правильно визначеним структурним пріоритетам зовнішньої торгівлі;

— усіляке заохочення зростання високотехнологічного імпорту (машин, устаткування, технологій, ідей) з метою скорочення технологічного розриву з передовими країнами.

Необхідними умовами реалізації такої зовнішньоторговельної політики є:

— подальший розвиток базових інститутів ринкової економіки з метою створення прийнятних умов для підвищення конкурентоспроможності національного бізнесу;

— державне фінансування закупівлі за кордоном запатентованої технології та ноу-хау;

— вільне від митного обкладання ввезення сучасної техніки та обладнання;

— вивільнення від оподаткування прибутку в розмірі частини суми витрат на науково-технічні розробки;

— зменшення ставок оподаткування у випадках виробництва та експорту продукції з високим ступенем доданої вартості.

2. ОСОБЛИВОСТІ ЗОВНІШНЬОЇ ТОРГІВЛІ І ЗОВНІШНЬОТОРГОВОЇ ПОЛІТИКИ РОЗВИНУТИХ КРАЇН

2.1 Місце і роль розвинутих країн у міжнародному товарному обміні

Для вивчення особливостей торгової політики принциповим є не тільки належність тієї чи іншої країни до категорії розвинутих або розвиваються. Для виявлення суттєвих елементів та пріоритетності торговельної політики, легше відбити зовнішньоторговельну політику кількох розвинених країн.

Торгова політика США. Автономність торгової політики США обумовлюється тим, що вона доповнює політику посилення стимулів до інвестування, збільшення продуктивності праці й ослаблення інфляції.

У торгово-політичної стратегії США особливе місце займає організація переговорів у рамках Генеральної угоди з тарифів і торгівлі (ГАТТ). Американський уряд проводить реалізацію програм укладення добровільних двосторонніх угод про обмеження експорту відносно до багатьох країн світу. Тільки по сталі такі угоди укладено з 29 країнами світу.

При цьому спостерігається така картина: обмеження, введені Японією на імпорт сталі у свою країну, змушують Південну Корею збільшувати її поставки в США. Відчуваючи юридичну вразливість їх торгової політики, американський уряд схиляє до введення обмежень експорту, порушуючи принципи ГАТТ. У такій ситуації США переходить від тактики зміни зовнішніх перешкод між партнерами до посилення бар'єрів, створених усередині національних кордонів. Це викликає взаємну перебудову економік і не виключається той факт, що такий шлях вирішення торгових проблем відкриває нову сторінку в теорії та практиці міжнародних торгових відносин. Завдяки цьому в поєднанні зі стратегією внутрішньої політики до сьогоднішнього дня США перебувають у стані стабільного економічного підйому.

Торгова політика ЄС. Особливості торгової політики країн Європейського Союзу (ЄС) полягають у специфічних факторах, властивих даному регіону, таких як:

— вузькість власних ринків товарів, капіталів і робочої сили;

— обмеженість початкових можливостей розвивати НТП;

— висока значимість зовнішньоекономічних відносин у розвитку країни і її загальногосподарської стратегії;

— функціонування 27 держав в умовах спільного ринку.

Європа на зовнішній ринок вивозить більш 60% своєї продукції, що значно більше США і Японії, і її частка в експорті-імпорті світу складає 40%. Крім того, Європа торгує в умовах відсутності бар'єрів між державами, де скасовані кількісні обмеження товарів, митні збори, по відношенню до третіх країн уведений єдиний митний тариф, відсутній митний контроль. До того ж усі вимоги до оформлення вантажопотоків єдині. Аналогічна практика торкнулася і системи регулювання імпорту. Зокрема, діє єдина система контролю, заборони та обмеження на ввезення товарів. Відповідно, вимоги контролю якості і безпеки товарів чітко уніфіковані. Безумовно, право на регулювання торгівлі тією чи іншою країною залишається в розпорядженні національної влади.

Торгова політика Китаю. Нещодавно у СОТ було проведено огляд торгової політики Китаю. Незважаючи на вражаючий економічний ріст після 2006 р., ця країна стикається з проблемами поглиблення нерівності доходів, що посилюється розривом між заощадженнями та інвестиціями, а також з іншими проявами дисбалансу в економіці.

Зараз економіка Китаю є третьою за величиною економікою світу, Китай вийшов на третє місце в світі за обсягом торгівлі. Незважаючи на таке підвищення статусу країни і збільшення середнього рівня доходів на душу населення, зберігається ряд проблем, включаючи нерівність доходів, збільшується розрив між заощадженнями та інвестиціями, а також незбалансований ріст, який більшою мірою визначається інвестиціями та експортом, а не споживанням.

Митні тарифи, як і раніше, залишаються основним інструментом Китаю в галузі торговельної політики, хоча частка імпортних мит складала 3,3% від податкових надходжень в 2008р. Спостерігається деяке скорочення китайських нетарифних бар'єрів, зокрема, число тарифних позицій, на які автоматично поширюються вимоги до ліцензування імпорту. У 2006 р. були скасовані тарифні квоти для соєвої олії, пальмової олії і деяких сортів рапсової олії.

Набули чинності дві підписані Китаєм угоди про вільну торгівлю (УВТ): УВТ між Китаєм і Чилі (у жовтні 2006 р.) та УВТ між Китаєм і Пакистаном (у липні 2007 р.).

Китай продовжує застосовувати різні торгові інструменти, щоб стимулювати інвестиції у високі технології, заохочувати інновації і охорону навколишнього середовища (наприклад, за рахунок скорочення споживання енергії). До таких інструментів відносяться податкові пільги, неподаткові субсидії, заходи контролю цін і різні форми «керівних вказівок», включаючи галузеві стратегії для окремих секторів.

Одним із цікавих аспектів торгової політики Китаю є застосування експортних мит, скорочення податкових пільг з ПДВ, вимог ліцензування та інших торгових заходів для того, щоб якщо не припинити, то хоча б обмежити експорт числа товарів, які призводять до споживання значних обсягів природних ресурсів та енергії.

Торгова політика Росії. У сучасній системі світогосподарських зв’язків Росія бере участь поки в основному за рахунок розширення торгівлі товарами, переважно сировиною і матеріалами. Росія слабко залучена в міжнародну кооперацію виробництва, торгівлю послугами, міжнародну міграцію капіталу у формі прямих інвестицій, а також у науково-технічний та інформаційний обмін. Економіка Росії виявилася залежною від експорту вузького кола товарів, насамперед паливно-сировинної групи, а також від імпорту багатьох споживчих товарів. Ступінь її відкритості на певному етапі перестала відповідати внутрішнім можливостям країни, масштабам і глибині проблем, що стоять перед нею.

Приєднання Росії до Світової організації торгівлі (СОТ) дозволить більш ефективно сприяти розвитку експортних можливостей російських виробників, створить умови для просування на зарубіжні ринки вітчизняних товарів з більш високим ступенем переробки. Це дозволить розширити структуру російського експорту, забезпечить поліпшення доступу російських товарів та послуг на зарубіжні ринки та збільшить ступінь захищеності вітчизняних виробників на російському і зарубіжному ринках. Зараз Росія поки знаходиться поза рамками дії узгодженого «кодексу поведінки» учасників світового зовнішньоекономічного обміну і не може використовувати механізм вирішення спорів у рамках СОТ у випадках дискримінації торгових інтересів російських виробників. Сьогодні це найбільш яскраво проявляється стосовно російської сталеливарної і хімічної продукції.

Встановлений у Росії зовнішньоторговельний режим лібералізований до рівня промислово розвинених країн з усталеними ринковими відносинами. Це дозволяє створювати на внутрішньому, ринку конкурентне середовище, забезпечувати його наповнення товарами і послугами, обсяг яких здатен задовольнити потреби, як виробничого сектора, так і населення.

В даний час обмежувальні заходи (головним чином антидемпінгові мита і погрози застосування таких) по відношенню до російських товарах використовують ЄС і ще 11 країн (США, Канада, Туреччина, Індія та ін.) У зв’язку з цим ведеться постійна робота щодо усунення штучних бар'єрів, що стримують експорт російських товарів, шляхом врегулювання торгових суперечок.

2.2 Інвестиції капіталу в економіку розвинутих країн торгівля міжнародний товарний обмін Модернізація та інтенсивний розвиток пріоритетних галузей виробництва у США зумовили потребу активізації міжгалузевого переливання капіталу, відносне збільшення промислового капіталу у грошовій формі. Але всередині 70-х і на початку 80-х років, коли спостерігався зазначений процес, цього не відбулося насамперед через відсутність необхідних обсягів капіталу (як наслідок інфляції, великих обсягів вивезення капіталу, витрат на оборону). У таких умовах залучення іноземного капіталу у США сприяло подоланню подальших негативних факторів розвитку економіки. Порівняно із законодавством інших розвинених країн законодавство США щодо іноземних інвестицій вважається м’яким. На приплив іноземного капіталу у 80-ті роки істотно вплинули результати перебудови системи загальноекономічного регулювання: відсутність обмежень на розмір експорту-імпорту; уведення нової податково-амортизаційної політики; зменшення прямого втручання держави у проблеми приватного бізнесу та створення сприятливих умов для функціонування останнього тільки методами економічного регулювання системи господарювання.

Процес лібералізації американської економіки привернув увагу іноземних інвесторів високою ефективністю вкладання капіталу. Виняткову роль у залученні іноземних інвестицій у США відіграло підвищення ставок за позикою. Причиною припливу капіталу може бути також девальвація валюти. Так, унаслідок девальвації американського долара, західнонімецької марки, швейцарського франка та японської ієни іноземним компаніям стало вигідніше перенести виробництво у США.

З огляду на те що США залишилися великим експортером капіталу, уряд цієї країни вдався до певних обмежувальних заходів щодо його вивезення і створив систему заохочувальних важелів для використання капіталу переважно у вітчизняній економіці. У 90-х роках було схвалено закон, який надавав можливість банкам створювати міжнародні банківські відділення та здійснювати міжнародні операції з території США на тих самих умовах, що й їх філії за кордоном. Унаслідок цього США отримали додаткові джерела нагромадження капіталу. Високі рівні ставок за позикою разом з низькими показниками інфляції та сприятливими прогнозами підвищення цін зумовили значний приплив іноземних інвестицій в американську економіку. Скасування податків на дивіденди, що сплачуються іноземними власниками цінних паперів, сприяло розповсюдженню акцій серед іноземців. Згідно із законом про оподаткування у США гарантується відсутність будь-якої дискримінації, що зумовило створення більшістю іноземних інвесторів філій у цій країні.

Великий інтерес становить англійська система залучення іноземних інвестицій. Великобританія є лідером у Європі з імпорту капіталу. Сьогодні у країні функціонують дочірні компанії майже всіх 100 найбільших американських корпорацій, філій провідних європейських транснаціональних корпорацій, а також японські заводи з виробництва електронних товарів.

Великобританія практично захопила значну частку інвестицій, що надходять у Європу як із Заходу, так і зі Сходу. Тут сконцентровано понад 40% усіх американських активів у країнах ЄС. Не менше половини японських вкладень в Європі так само припадає на Великобританію. Цьому найбільше сприяли такі фактори: ефективна структурна перебудова і поліпшення внутрішньоекономічної ситуації у країні; бажання іноземних фірм зайняти нові ринки збуту для своїх товарів; зменшення транспортних витрат; висока норма прибутку за рахунок порівняно низьких витрат на робочу силу (за рівнем заробітної плати Великобританія посідає 15-те місце серед розвинених країн світу).

На інтенсивність процесу залучення іноземних інвестицій впливає існуюча у Великобританії система оподаткування. Відчутним інвестиційним стимулом є відсутність податків на капіталовкладення в обладнання та НДЦКР, а також їх зниження на 79% на інвестиції в будівництво споруд.

У Великобританії існує система державної конкурсної допомоги для найважливіших інвестиційних проектів, вартість яких щонайменше 0,5 млн фунтів стерлінгів. Максимальний розмір допомоги може становити половину вартості проекту. Можна також отримувати субсидії за «списком інноваційної допомоги», суть якої полягає в дотуванні НДДКР під час створення нових видів продукції та розробки технології виробництва у високотехнологічних галузях. Крім того, місцеві урядові органи можуть надати на сприятливих умовах кредити, які покривають до 90% вартості будівництва, а також знижку на вартість земельних ділянок. До того ж вони частково відшкодовують витрати, пов’язані з необхідністю переміщення кадрів.

Створення «нових зон підприємництва», «зон вільних портів», «нових міст» також сприяло залученню іноземного капіталу. Для подібних зон характерні пільгові режими оподаткування та можливість безмитного експорту виробленої продукції.

Важливу роль у залученні іноземного капіталу в Німеччину відіграє стабільність грошової одиниці, яка виявляється не тільки в низькому рівні інфляції (менш як 6%), а й у перетворенні німецької марки на тверду міжнародну валюту. Економічна й політична стабільність, тверда грошова одиниця сприяли тому, що багато іноземних інвесторів почали вкладати свій капітал у довгострокові цінні папери.

Залученню іноземних інвестицій в економіку Франції сприяли роздержавлення власності, зростання валового прибутку господарюючих фірм, податкові та кредитні пільги, невисокий рівень процентної ставки за кредити тощо.

Одним із чинників припливу іноземного капіталу у Францію була монетаристська політика уряду в 90-х роках, у якій важливу роль відіграло вигідне для країни регулювання процентної ставки. Одним з пріоритетних завдань уряду стало підтримання стабільного курсу франка щодо американського долара та німецької марки шляхом жорсткого контролю над інфляцією. Уряд Франції здійснює жорстку політику регулювання іноземних інвестицій у країні стосовно держав, які не є членами ЄС. Франція має розвинений фінансовий ринок, що за потужністю й активністю поступається тільки подібній інституції США та Великобританії. У цій країні існує ефективна система заохочення як власних, так і іноземних інвестицій, спрямованих на розвиток пріоритетних і провідних галузей промисловості. Щоб стимулювати будівництво промислових об'єктів, Колегія економічного та регіонального розвитку Франції надає інвесторам субсидії, обсяг яких досягає 25% вартості всіх капіталовкладень у землю та обладнання, які скуповуються в перші три роки будівництва. Останніми роками широко використовуються довгострокові пільгові кредити під низькі проценти. У країні також існує преференційний податковий режим для підприємств, що працюють у так званих зонах підприємництва Франції. Компанії, де налічується щонайменше 10 працівників і які зареєстровані та здійснюють свою діяльність в одній із таких зон, звільняються від податку на прибуток у перші 10 років свого існування. Але компанія, яка одержала податкові пільги, втрачає право на інші державні субсидії.

2.3 Лібералізація державного регулювання зовнішньої торгівлі: досвід розвинених країн Об'єктивний процес зростання обсягів світової торгівлі та руху капіталу посилює значення держави, а саме — процесів регулювання зовнішньої торгівлі та руху капіталу в напрямку оптимізації процесів лібералізації та відстоювання національних інтересів.

Механізм регулювання відбувається насамперед через використання тарифних та нетарифних методів, які широко застосовуються всіма країнами світу, незважаючи на загальну тенденцію до лібералізації зовнішньої торгівлі.

Проблеми державного регулювання зовнішньої торгівлі та її лібералізації розглядали у своїх роботах такі вчені, як В. Новицький, О. В. Мартинюк, В.І.Дубчак, Т. М. Циганкова та інші.

Найбільш широко нетарифні обмеження використовували якраз розвинуті країни. До середини 1990;х років у середньому 14% товарів, що імпортувалися країнами ЄС, США і Японією, зазнавали основних нетарифних обмежень: імпортних квот, добровільного обмеження експорту і антидемпінгових заходів. Тому однією з основних задач СОТ стало поступова відміна таких заходів і перехід до регулювання ЗЕД тільки тарифними методами (так звана тарифікація — заміна кількісних обмежень тарифами, що забезпечують еквівалентний рівень захисту).

США. Митна політика США почала формуватися з 1913 p., коли В. Вілсон здійснив значне зниження тарифних ставок. Американський уряд почав впроваджувати політику низьких тарифних ставок, що передбачало відсутність підтримки низько конкурентних галузей: якщо галузь потребує захисту, значить її не слід взагалі підтримувати, з неї відбудеться відтік капіталу у високоприбуткові галузі. Це призвело до значного потоку імпорту товарів з Японії у 70-х роках XX ст., особливо потерпало від цього американське автомобілебудування, в результаті цього США вдалися до квотування окремих груп товарів.

У зв’язку з виведенням виробництва у країни з дешевою робочою силою та відсутністю тарифних бар'єрів для товарів із країн з низькою собівартістю (насамперед, Китаю), в американських магазинах стає все менше і менше товарів із позначкою «зроблено в США». Для американців стало шоком виведення з країни виробництва джинсів «Леві Страус», продаж ІBM торговельної марки портативних комп’ютерів «Thіnk Pad» чи винесення виробництва мікропроцесорів до Європи та Східної Азії. В результаті у 2005 р. США мали рекордне від'ємне сальдо торговельного балансу понад 740 млрд. дол. США.

В результаті в сфері зовнішньої торгівлі США здійснюють подвійний курс: спрямований на лібералізацію, а також на захист власного ринку. Протекціоністська політика проводиться вибірково: до країн, щодо яких застосовуються торгові заборони, належать Ірак, Сирія, КНДР, В'єтнам, Куба, Лівія. Поряд із розширенням торговельних стосунків в на пріоритетних ринках Північної та Південної Америки і Тихоокеанського регіону в межах інтеграційних об'єднань НАФТА та АТЕС ще на початку ХХІ ст. укладаються угоди про добровільне обмеження експорту автомобілів, сталі, телевізорів, текстильних виробів і т.д., головним чином, з Японії і нових індустріальних країн в США і країн ЄС. Звичайно, такі експортні обмеження є не добровільними, а вимушеними: вони вводяться або в результаті політичного тиску країни-імпортера, або під впливом загроз застосування більш жорстких протекціоністських заходів (наприклад, порушення антидемпінгового розслідування).

Японія. Це — одна з найбільш відкритих країн світу: частка нульових тарифних ліній становить майже 50%, простий середній зв’язаний тариф — 3,5%, тарифні лінії з рівнем понад 15% - 1,8% (табл.6). Проте, при цьому встановлено фактично заборонні ставки на деякі види товарів: рис — 444%, пшеницю — 193%, також високі ставки встановлено на молочні, м’ясні та нафтопродукти внаслідок низького рівня власного забезпечення сільськогосподарськими ресурсами та, відповідно, високих внутрішніх цін.

97% тарифних ставок в Японії є адвалерними. При цьому багато ставок диференціюються залежно від застосованого методу визначення митної вартості. Понад третина товарів при імпорті не обкладаються митом, переважно — це сировина. Ще понад 45% товарних позицій оподатковуються за ставками менше 5%, і тільки 3% товарів оподатковуються ставками понад 30%, серед них текстильні товари, взуття та продукти харчування.

Японія дуже широко застосовує квотування (сільськогосподарська продукція, продукція рибальства) та інші методи нетарифного регулювання (національні технічні та інші спеціальні вимоги: системи сертифікації, інспекції якості товарів, вимоги техніки безпеки, екології, санітарно-гігієнічні та ветеринарні правила), проте при цьому майже не використовує компенсаційні та антидемпінгові ставки.

Також в Японії діє унікальна система податкових пільг для імпортерів: коли японські виробники імпортують сировину і проміжні товари для виробництва експортної продукції, імпортне мито, що стягується з використовуваних у виробництві компонентів, відшкодовується виробникам при здійсненні експортної операції.

Положення СОТ дозволяють уряду зберігати це відшкодування за умови, що розмір відшкодування не перевищує фактично сплаченого мита.

Як більшість розвинених країн, Японія використовує ефективне мито, спрямоване на захист виробників готової продукції для симулювання завозу сировини. При цьому перевага надається ескалації тарифів на рівні «сировина-напівфабрикати».

Але у зв’язку із переважаючим профіцитом платіжного балансу, Японія використовує систему інструментів стимулювання імпорту, яка включає навіть податкові пільги імпортеру у випадку розширення обсягів імпортних закупівель.

ЄС. З середини 80-х років форсується рівень інтеграції країн Західної Європи з метою ліквідації понад 280 різних бар'єрів, які перешкоджали руху товарів, капіталів і робочої сили всередині ЄС.

З 1 січня 1993 року було знято всі практично всі тарифні та нетарифні перешкоди щодо руху товарів, послуг, капіталів та робочої сили між країнами Європейського Союзу.

У порівнянні з США та Японією ЄС має у 1,5−2 рази меншу частку нульових тарифних ліній, середній зв’язаний тариф у всіх практично однаковий — 3,5−4,1% проте 99% тарифних ліній в ЄС є адвалерними, рівень стандартного відхилення тарифу майже в 1,5 рази нижче ніж в США та Японії, а частка тарифних ліній, що втричі перевищує середній рівень, втричі нижча ніж в США і вдвічі - ніж в Японії .

Німеччина. Незважаючи на загальну тенденцію до лібералізація Німеччина використовує як тарифні, так і нетарифні інструменти. Загальний рівень імпортних мит наведений в табл.7. Можна зробити висновки про явний протекціонізм продукції аграрного сектору. В той же час серед в групі сировинних товарів рівень протекціонізму дуже диференціюється: на 100% звільнений від митам імпорт бавовни, на 84% - деревина, на 50% - паливо та мінерали та метали (причому рівень мита — 2%), на 48% - оливки, в середньому в групі сільськогосподарських продуктів безмитно можна завозити 67% імпорту.

Німеччина використовує і нетарифні інструменти. Так, в межах ЄС встановлені квоти для Португалії та Іспанії на імпорт зерна, некрупових інгредієнтів, до чого Німеччина ставиться досить критично, вважаючи, що інпанські виробники каш отримують несправедливі конкурентні переваги над усіма виробниками каш у Євросоюзі. Санітарні та фітосанітарні норми, що використовуються Німеччиною, обмежують імпорт із США, оскільки в Німеччині досить обережно ставляться до біотехнологічних продуктів харчування. Аргументується це тим, що за оцінкою Федерального міністерства сільського господарства та захисту прав споживачів 70−80% населення Німеччини проти біотехнологічної їжі.

Багато країн лібералізували свої внутрішні ринки незалежно від вимог світової торговельної організації, тому їхні зобов’язання перед СОТ навіть менш «ліберальні», ніж фактичний рівень відкритості ринків.

3. ОСНОВНІ ЗАСАДИ СУЧАСНОЇ ЗОВНІШНЬОТОРГОВОЇ ПОЛІТИКИ УКРАЇНИ

3.1 Вектори зовнішньоторгової політики України Розвиток зовнішньої торгівлі України та становлення механізму її регулювання підтверджує справедливість висновку тих дослідників, які вважають, що в кризових умовах швидка лібералізація зовнішньоторгових зв’язків не тільки не сприяє позитивним структурним змінам у виробництві та експорті, а й може їх загальмувати, оскільки подальша спеціалізація на експорті сировини і напівфабрикатів на світові ринки, яким властиве сповільнення темпів розвитку та нестабільність кон’юнктури, виявляється вкрай ненадійною основою для економічного зростання. Хіба ж не свідчить про це зростаюча енергомісткість економіки, заборгованість за поставки енергоносіїв, сировинний характер виробництва і експорту, залежність від економічної політики основних торгових партнерів, деградація під впливом зовнішніх чинників високотехнологічних галузей і виробництв.

На формуванні зовнішньоторгової політики України, особливо на її початковому етапі, позначилися надмірні сподівання на те, що ринкові регулятори спрацюють автоматично внаслідок вибору моделі ортодоксальної монетарної стабілізації з властивим їй обмеженням впливу держави, а також відсутність чітких концептуальних підходів до ринкового реформування і розвитку економіки та зовнішньої торгівлі. При цьому ігнорувалась та обставина, що необхідні напрями і масштаби втручання держави у цю сферу залежать, як свідчить міжнародний досвід, від структури, динаміки і збалансованості зовнішньоторгових відносин при взаємодії національної економіки зі світовим господарством. Тому зміни у кон’юнктурі світових товарних ринків і в зовнішньоторгових режимах інших країн, які позначаються на розвитку зовнішньої торгівлі, потребують обов’язкового і своєчасного коригування зовнішньоторговельного законодавства із врахуванням відповідності його національним інтересам.

Оскільки Україна як відносно молода незалежна держава змушена була починати створення нормативно-правової бази регулювання зовнішньої торгівлі практично з нуля, то з трьох можливих варіантів її формування вона обрала так звану викривлену форму законодавчого забезпечення. При її впровадженні однобокий розвиток, властивий частковій формі, ніби консервується внаслідок того, що динамічність зовнішньоекономічних процесів випереджає створення правової бази, яка здебільшого відстає від практичних потреб їх регулювання.

Численні закони, Укази Президента України, постанови Кабінету Міністрів та підзаконні акти різних міністерств і відомств з питань зовнішньоекономічної діяльності, ухвалені в останні роки, створюють юридичну базу начебто й розроблену та водночас надто суперечливу й заплутану. Нинішня надмірно громіздка система зовнішньоторгового регулювання відзначається внутрішньою суперечливістю, колізійністю у врегулюванні деяких аспектів зовнішньоторговельних відносин та невідповідністю їх багатьом міжнародне визнаним принципам і нормам. Правова неврегульованість, яка породжує стихійний розвиток деяких зовнішньоторговельних процесів, диспропорції у співвідношенні між законодавчими і підзаконними актами на користь останніх та суперечності між ними, створюють сприятливі умови для корупції і зловживань у цій сфері.

Картина торгових взаємовідносин України з Європейським Союзом є свого роду унікальною, оскільки її можна і потрібно розглядати у багатьох вимірах для того, щоб остаточно зрозуміти сутність проблеми. Такими вимірами передусім є:

— розвиток торгівлі України з ЄС та порівняння з досвідом країн-кандидатів до Євросоюзу;

— проблема політичних рішень з обох сторін як гальмуючий чинник;

— розвиток Україною торгівельних стосунків с Європейським Союзом та перспективи торгівлі з країнами СНД.

Розвиток торгівлі України з Європейським Союзом — з багатьох, у тому числі й зазначених вище причин — не мав чітко зростаючого вектору, на відміну від країн Центральної Європи. Так, у Польщі на момент підписання Угоди про торгівлю і співробітництво у 1989 році доля ЄС у зовнішньоторговельному обороті складала трохи більше 15%, проте вже у 1992 році, після низки асиметричних кроків ЄС у сфері торгівлі, доля Євросоюзу склала 57%. Польська частка у зовнішньоторговельному обороті зростала так само швидко: з 1,8% у 1989 році до майже 5% у 1995;му. У випадку України, доля ЄС у зовнішньоторговельному обороті у 2000 році ледве сягала 20%, водночас у зовнішньоторговельному обороті самого ЄС частка України склала маргінальні 0,3% .

Європейський Союз є найбільшим торговим партнером України після держав СНД, на долю яких у 2000 році приходилося 35% українського експорту й 60% імпорту. У 1999 році розвиток торгових відносин між Україною та ЄС зазнав значного уповільнення внаслідок фінансової кризи у Росії у серпні попереднього року та його наслідків для української економіки: обсяги імпорту з ЄС скоротилися на 26%. У 2000 році позитивні тенденції в українській економіці призвели до загального економічного зростання — вперше з набуття Україною незалежності. Експорт з країн ЄС та імпорт туди українських товарів зросли відповідно на 34,5% та 35,5% .

Разом із тим структура торгівлі України та ЄС змін не зазнала: більшість українського експорту до країн ЄС припадає на сировину (22%) та продукцію важкої промисловості (44%, з яких частка виробів із заліза та сталі складає 17,5%, текстильні товари — 14,6% та продукція хімічної промисловості - 9,8%). Доля сільськогосподарських продуктів в українському експорті до ЄС складає приблизно 12,4%. Що ж до Європейського Союзу, то 72% його експорту до України склали готові вироби. Дані цифри наведені з метою ще раз підкреслити проблему, що, ймовірно, становитиме вагому складову негативних наслідків для України від розширення ЄС: низької конкурентноздатності українського виробництва, що також відображено й у домінуванні сировинної частки в українському експорті.

3.2 Аналіз зовнішньої торгівлі України

У січні-травні 2011р. експорт товарів склав 26 954,9 млн.дол. США, імпорт — 31 580,8 млн.дол. Порівняно з січнем-травнем 2010р. експорт збільшився на 43,9%, імпорт — на 52,5%. Від'ємне сальдо становило 4625,9 млн.дол. (у січні-травні 2010р. також від'ємне — 1981,4 млн.дол.). Коефіцієнт покриття експортом імпорту склав 0,85 (у січні-травні 2010р. — 0,90).

Зовнішньоторговельні операції проводились з партнерами із 206 країн світу.

Обсяги експорту до країн СНД становили 36% від загального обсягу експорту, Європи — 30,5% (у т.ч. до країн Європейського Союзу — 29,8%), Азії - 25%, Африки — 4,3%, Америки — 4,1%.

Найбільші експортні поставки здійснювались до Російської Федерації - 27,1% від загального обсягу експорту, Туреччини — 6,2%, Італії - 5,6%, Польщі - 4,3%, Німеччини — 3,7%, Білорусі - 3,1%, Індії - 2,7%.

Збільшився експорт товарів до усіх основних країн-партнерів: Польщі - на 94,7%, Німеччини на 75,5%, Італії - на 72,6%, Російської Федерації - на 56,6%, Туреччини — на 36,5%, Індії на 35,8%, Білорусі - на 27,6%.

Основу товарної структури українського експорту складали чорні метали та вироби з них — 33,4% від загального обсягу експорту. Мінеральні продукти становили 14,1%, механічне та електричне обладнання — 10%, продукція хімічної та пов’язаних з нею галузей промисловості - 7,5%, транспортні засоби та шляхове обладнання — 6,8%, продукти рослинного походження — 6,4%, жири та олії тваринного або рослинного походження — 5,9%.

У загальному обсязі експорту товарів у порівнянні з січнем-травнем 2010р. збільшилась частка енергетичних матеріалів, нафти та продуктів її перегонки — з 7,3% до 7,8%, жирів та олій тваринного або рослинного походження з 5,1% до 5,9%, руд, шлаків та золи з 4,2% до 5,5%, залізничних або трамвайних локомотивів, шляхового обладнання — з 4,1% до 5,4%, електричних машин — з 4,4% до 5,2%, виробів з чорних металів — з 3,6% до 4,4%, продуктів неорганічної хімії - з 2,1% до 2,5%, добрив — з 2% до 2,3%. Натомість зменшилась частка чорних металів з 30,9% до 29%, механічних машин — з 6,3% до 4,8%, зернових культур — з 5,5% до 3,7%.

Імпорт з країн СНД становив 47,8% від загального обсягу, Європи 30,3% (у т.ч. з країн Європейського Союзу 29%), Азії 15,3%, Америки — 4,9%, Африки — 1,4%, Австралії і Океанії - 0,3%.

У загальному обсязі імпорту найбільші надходження здійснювались з Російської Федерації 39,9%, Німеччини 7,8%, Китаю 7,1%, Білорусі - 4,2%, Польщі - 3,6%, США — 3,3%, Італії - 2,1%.

Збільшились проти січня-травня 2010р. імпортні поставки з Білорусі (на 96%), США (на 76%), Німеччини (на 67,3%), Російської Федерації (на 63%), Китаю (на 56,8%), Італії (на 38,9%), Польщі (на 22%).

Мінеральні продукти складають 39,5% обсягу імпорту товарів. На поставки механічних та електричних машин припадало — 13,2%, продукції хімічної та пов’язаних з нею галузей промисловості - 10%, транспортних засобів та шляхового обладнання — 6,8%, полімерних матеріалів, пластмаси та каучуку — 5,4%, чорних металів та виробів з них — 4,5% від загальної вартості імпорту.

У загальному обсязі імпорту товарів збільшилась частка енергетичних матеріалів, нафти та продуктів її перегонки — з 32,7% до 37,5%, механічних машин — з 6,6% до 7,5%, наземних транспортних засобів, крім залізничних — з 4,9% до 6,1%, електричних машин — з 5,3% до 5,6%. Зменшилась частка фармацевтичної продукції - з 4,1% до 3,3%, паперу та картону — з 2,5% до 2%, інших продуктів хімічної промисловості - з 2,1% до 1,9%, руди, шлаків та золи — з 2,9% до 1,5%.

В Україну надійшло іноземної давальницької сировини на 1515,7 млн.дол. (збільшення на 56,4%). Експорт готової продукції з імпортної давальницької сировини становив 2556,5 млн.дол. (у 2 рази більше, ніж у січні-травні 2010р.).

За 5 місяців 2011р. експорт давальницької сировини становив 39 млн.дол. (у 2 рази більше, ніж за січень-травень 2010р.). У той же час до України імпортовано готової продукції, виготовленої з давальницької сировини, на 27,2 млн.дол. (на 44,7% більше обсягів січня-травня 2010р.).

Довідково: у травні 2011р. експорт товарів збільшився порівняно з травнем 2010р. на 42,3% і становив 5970,3 млн.дол., імпорт збільшився на 53,3% та становив 6766,6 млн. доларів. Від'ємне сальдо у травні 2011р. становило 796,3 млн.дол. (за травень 2010р. також від'ємне — 218,6 млн. доларів).

3.3 Шляхи удосконалення організації зовнішньої торгівлі України Основною метою державного регулювання зовнішньої торгівлі є створення сприятливих умов для розширеного відтворення всередині країни. В процесі її реалізації спостерігається суперечливе поєднання протекціонізму і лібералізму.