Підприємство як суб'єкт ринку

Зміст

• Вступ
• РОЗДІЛ 1. ПІДПРИЄМНИЦТВО ЯК СУБ'ЄКТ РИНКУ
• 1.1 Мікроекономічна модель підприємства
• 1.2 Сутність підприємництва, його функції та умови існування
• 1.3 Види і форми організації підприємницької діяльності
• РОЗДІЛ 2. ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ ПІДПРИЄМНИЦЬКОЇ ДІЯЛЬНОСТІ ТА ПІДПРИЄМНИЦЬКИЙ РИЗИК
• 2.1 Організаціно-правові форми підприємництва в Україні
• 2.2 Підприємницький ризик
• Висновки
• Список використаних джерел

Вступ

Ринкова економіка — це економіка вільного підприємництва, тобто система господарювання, заснована на широкому прояві бізнесу. Для того щоб успішно займатися бізнесом, уникнути невдач і провалів, потрібно глибоко розуміти сутність підприємницької діяльності.

Передусім слід з’ясувати, чи однозначні за змістом та економічною сутністю терміни «Підприємництво» і «бізнес». Так склалося, що у багатьох людей в нашій країні слово «бізнес» викликає певні негативні емоції, пов’язані з «тіньовою» економікою. Багато в чому це пояснюється тим, що у роки тоталітарного режиму слово «бізнес» ототожнювався з буржуазною «імперіалістичною» системою, легким і великим заробітком на межі криміналу.

Що ж насправді означає цей термін? У перекладі з англійської бізнес — це справа, діло, заняття. Стисло бізнес можна визначити як економічну діяльність з метою отримання прибутку. Цей термін характеризує сферу діяльності господарського суб'єкта, його економічний інтерес, підприємництво. А що означає поняття «підприємництво»? Підприємництво — форма діяльності у сфері виробництва і обміну товарів та надання послуг з метою отримання прибутку.

У Законі України «Про підприємництво» зазначено, що підприємництво — це самостійна ініціатива, систематична на власний ризик діяльність з виробництва продукції, виконання робіт, надання послуг та заняття торгівлею з метою отримання прибутку.

Поняття «підприємництво» уперше ввів у науковий обіг англійський учений Р. Кантільон. Він розглядав його як особливу економічну функцію, важливою рисою якої є ризик. А. Сміт трактував підприємницьку діяльність насамперед як діяльність з власним інтересом підприємця (особистим збагаченням), у процесі реалізації якого підприємці сприяють задоволенню потреб суспільства [13, 144].

РОЗДІЛ 1. ПІДПРИЄМНИЦТВО ЯК СУБ'ЄКТ РИНКУ

1.1 Мікроекономічна модель підприємства

Мікроекономіка розглядає підприємство як цілісний об'єкт, що здійснює перетворення ресурсів на готову продукцію, як один з найважливіших різновидів мікросистем.

Підприємство є ринково-виробничою системою. Воно водночас виступає у ролі споживача факторів виробництва (купує ресурси на ринках факторів), виробника продукції та її продавця на ринках товарів і послуг.

Будь-яка система, за термінологією загальної теорії систем, має вхід, процесор та вихід. На вході підприємства — так звані прості елементи процесу виробництва (фактори виробництва): засоби праці, предмети праці, робоча сила, енергія, інформація тощо. Процесор — це трансформація факторів виробництва у готову продукцію, а саме — виробничий процес. Вихід — кінцеві результати виробництва: товари або послуги у грошовому чи натуральному вимірі, вироблені підприємством за певний проміжок часу з використанням необхідних для цього ресурсів.

Ресурси, або фактори виробництва, — це блага, які потрібно придбати підприємству для забезпечення випуску інших благ — готової продукції. Заведено розрізняти такі групи факторів виробництва: праця — всі розумові та фізичні витрати, що здійснюються людьми в процесі виробництва; фізичний капітал, або просто капітал, — засоби виробництва, зокрема будівлі, споруди, устаткування та товарно-матеріальні цінності; природні ресурси — все, що може бути використане у виробництві в натуральному стані, тобто без будь-якої обробки (земля, ліс, мінерали тощо); підприємницький хист.

З огляду на можливості підприємства змінювати обсяги використання ресурсів у процесі виробництва, діяльність його як мікросистеми досліджують протягом певних періодів часу: миттєвого — період виробництва, протягом якого жодний фактор не може бути змінений; короткострокового — період у виробничій діяльності підприємства, протягом якого один із факторів розглядається як змінний (наприклад, праця), інші — як постійні; довгострокового — період у діяльності підприємства, достатній для зміни обсягів використання всіх без винятку факторів виробництва, потрібних для випуску продукції.

За кількістю найменувань продукції підприємство поділяють на монопродуктові та багатопродуктові. В мікроекономіці виходять з припущення, що кожне підприємство випускає лише один вид продукції, тобто монопродукт.

Гіпотеза про раціональність поведінки суб'єктів ринкових відносин означає, що фірма прагне приймати такі рішення, які б дозволили їй за умов обмеженості ресурсів максимізувати прибуток, тобто основною метою діяльності підприємства є максимізація прибутку.

Досягнення цієї мети вимагає здійснення вибору:

— що виробляти ?

— яким чином виробляти?

— для кого призначаються результати виробництва?

Підприємство володіє суверенітетом у прийнятті рішень щодо своєї діяльності. Припущення про єдину мету діяльності підприємства є певним спрощенням. Воно може мати й інші цілі, особливо у короткостроковому періоді, але домінуючою метою у довгостроковому періоді має бути саме максимізація прибутку, інакше підприємство не зможе втриматись у своєму бізнесі та досягати інших цілей.

Виробничі відносини на мікрорівні — це, передусім, технологічні відносини. Технологія — це сукупність знань про технічні засоби здійснення виробничого процесу, про те, як сполучити різні фактори виробництва для забезпечення випуску певного блага.

Однією з головних умов отримання максимального прибутку є ефективність виробництва. Слід розрізняти технологічну та економічну ефективність виробництва.

«Портрет» (модель) підприємства складається з виробничої функції, яка показує залежність між максимально можливим обсягом випуску продукції (Q) та обсягом ресурсів (Х), що для цього використовуються:

Q = f (х1, х2, …, хi, …, xn)

Якщо весь спектр комбінацій факторів виробництва прийняти як витрати праці (L) і капіталу (К), то виробнича функція може бути визначена так:

Q = f (L, K)

де Q — максимальний обсяг продукції, що виробляється за даною технологією (даного співвідношення праці та капіталу).

Виробнича функція в короткостроковому періоді (так звана однофакторна) відображає максимально можливий випуск продукції за різних обсягів використання одного з факторів виробництва та незмінної кількості застосованих інших виробничих факторів:

Q = f (X)

мікроекономічна модель виробничий підприємництво

Загальний обсяг виробництва, який досягається за певного кількісного поєднання змінного ресурсу з незмінною кількістю інших ресурсів, називається сукупним продуктом (ТР). Величина сукупного продукту змінюється зі зміною обсягів використання змінного фактора.

Середній продукт (AР) відображає середню віддачу (продуктивність) змінного фактора, тобто загальний обсяг продукції, який припадає на одиницю фактора Х.

Граничний продукт (МР) — це приріст загального обсягу виробництва (додатковий продукт), здобутий завдяки збільшенню використання змінного фактора на одну додаткову одиницю за незмінної величини всіх інших факторів виробництва.

Якщо витрати змінного фактора збільшувати в нескінченно малих кількостях, то граничний продукт саме й виражатиме граничну продуктивність фактора (наприклад, гранична продуктивність праці, гранична продуктивність капіталу). Це поняття посідає центральне місце в теорії фірми, оскільки зіставлення продуктивності та ринкової ціни фактора виробництва обгрунтовує рішення фірми щодо доцільності залучення додаткових одиниць змінного фактора.

До найважливіших параметрів підприємства як мікроекономічної моделі належать також витрати виробництва, виторг і прибуток.

Загальні обсяги витрат ресурсів (факторів виробництва), або грошові витрати, здійснювані підприємством для виробництва певного обсягу продукції, становлять його витрати виробництва.

У теоретичній економіці розрізняють бухгалтерські та економічні витрати. Бухгалтерські витрати — це фактичні витрати підприємства на виробництво продукції у певному обсязі.

З огляду на обмеженість ресурсів доходимо висновку: використання будь-якого ресурсу для виробництва певного товару виключає можливість його використання у виробництві іншого (альтернативного) товару. Витрати, що виникають як результат втрачених можливостей через альтернативне використання ресурсів, називаються альтернативними, або економічними. Для окремого підприємства економічні витрати — це безпосередні витрати підприємства на ресурси разом із недоотриманим виторгом від найкращого альтернативного способу використання цих ресурсів.

Бухгалтерські витрати відрізняються від економічних ще й тим, що вони не містять у собі вартість тих послуг факторів виробництва, використовуваних у відповідному процесі, які є власністю підприємства. Витрати, обумовлені використанням факторів виробництва, які є власністю підприємства, називаються неявними витратами.

Явні витрати — це витрати підприємства, спрямовані на придбання необхідних виробничих ресурсів. Бухгалтерські витрати містять у собі лише явні витрати. Економічні (альтернативні) витрати охоплюють явні та неявні витрати.

Витрати на виробництво певного обсягу продукції (Q) називають сукупними витратами (ТС).

Середні сукупні витрати (АТС) — це кількість сукупних витрат виробництва, що припадає на одиницю випуску продукції.

Граничні витрати (МС) — це приріст сукупних витрат підприємства, пов’язаний із виробництвом додаткової одиниці продукції. Як правило, під граничними витратами розуміють витрати, пов’язані з випуском останньої одиниці продукції.

Залежно від змін граничних витрат вирішується питання про доцільність збільшення або зменшення обсягу виробництва.

Валовий (сукупний, загальний) виторг — це сума коштів, яку одержала фірма від реалізації товарів за певний час. Він дорівнює ціні (Р) проданого товару, помноженій на обсяг продажу (Q):

TR = PQ

Сукупний прибуток — це величина, на яку валовий виторг (TR) підприємства перевищує його сукупні витрати (ТС). Розрізняють бухгалтерський та економічний прибуток. Бухгалтерський прибуток дорівнює різниці між загальним виторгом і бухгалтерськими витратами. Величина економічного прибутку встановлюється як різниця між економічними витратами та виторгом підприємства.

Якщо підприємство отримує нульовий економічний прибуток, то воно покриває усі свої витрати. Нормальний прибуток — це прибуток, від якого відмовляються власники підприємства на користь ресурсів на своєму підприємстві, але який вони могли б отримати, вклавши свої ресурси в інші напрями діяльності поза межами підприємства. Отже, до внутрішніх витрат відноситься й нормальний прибуток, необхідний для того, щоб залучити та утримати ресурси в межах даного виробництва.

Зі зміною обсягу виробництва величини валового виторгу і сукупних витрат змінюються по-різному, а отже, величина прибутку підприємства залежатиме від обсягу випуску продукції. Саме тому підприємства намагаються встановити такий обсяг виробництва і реалізації продукції, за якого забезпечується найбільший прибуток. З цією метою обчислюється граничний виторг (MR), тобто приріст загального виторгу підприємства в результаті збільшення випуску продукції на одну одиницю.

1.2 Сутність підприємництва, його функції та умови існування

Поняття «підприємець» часто вживають як синонім поняття «бізнесмен», тобто людину, яка організувала свою справу й веде її.

Отже, можна стверджувати, що терміни — «підприємництво» і «бізнес» близькі за змістом, хоча мають свої відтінки. Поняття «бізнес» ближче до безпосередньо практичної, динамічної складової ринкового механізму. Як засвідчує досвід розвинених держав, бізнес — це не легка «прогулянка» до збагачення. Бізнесмен має одночасно думати і про товар, і про його збереження, ціни, поставки, транспорт, покупців, рекламу, податки. Тому ця праця нелегка.

Природно, що таке життя і діяльність винагороджуються високими доходами. Бізнесмен навіть при відносно невеликому обороті отримує доход в декілька разів більший порівняно з робітником. А при особливо вигідних операціях ці суми можуть збільшуватися багатократно. В той же час, якщо бізнесменові не вистачає досвіду або його спіткала невдача, то він може втратити більше, ніж досі придбав.

У сучасному українському законодавстві та засобах масової інформації застосовується термін «підприємницька діяльність». Розглянемо його сутність, основні ознаки і особливості.

Підприємницька діяльність (підприємництво) — це ініціативна, самостійна діяльність осіб або підприємств (фірм), націлена на отримання прибутку, або особистого доходу, і яка здійснюється на власний ризик та під власну майнову відповідальність.

Підприємництво дозволяється у будь-якій галузі господарської діяльності, яка не забороняється законом: у промисловості, сільському господарстві, торгівлі, побутовому обслуговуванні, у сфері операції з цінними паперами, банківській, юридичній, видавничій та інформаційно-консультативній діяльності. Основними сферами підприємницької діяльності є виробництво (продукції, послуг), комерція (торгівля), фінансове та комерційне посередництво. Отже, підприємництво — це організація корисної виробничої діяльності, спрямованої на випуск товарів і надання послуг.

Основу підприємницької діяльності складає певна форма чи вид власності: приватна, акціонерна, державна, кооперативна.

Суб'єктами підприємницької діяльності виступають:

— фізичні особи, тобто громадяни України та інших держав, не обмежені законом у правоздатності;

— юридичні особи усіх форм власності.

Слід ураховувати, що поняття «суб'єкт підприємницької діяльності» і «юридична особа» не збігаються, хоча за змістом дуже близькі. Перше поняття ширше, оскільки суб'єктами підприємницької діяльності можуть бути не тільки юридичні особи (товариства, кооперативи, спільні підприємства, компанії, різні асоціації, об'єднання тощо), а й фізичні особи або громадяни.

Особливого розгляду потребує питання щодо участі у підприємницькій діяльності держави та її відповідних органів (урядових та адміністративно-господарських установ, у тому числі міністерств, комітетів, управлінь). За загальними правилами ринкової економіки держава не може бути суб'єктом ринкових відносин, а її органи підприємцями. Це зумовлено тим, що держава здійснює регулюючу і контрольну функції підприємницької діяльності в країні.

Відповідно до Закону України «Про підприємництво» в нашій країні не дозволяється займатися підприємницькою діяльністю таким категоріям громадян: військовослужбовцям, службовим особам органів прокуратури, суду, державної безпеки, внутрішніх справ, державного арбітражу, державного нотаріату, а також органів державної влади і управління, які покликані здійснювати контроль за діяльністю підприємницьких структур. Забороняється також займатися підприємництвом тим категоріям громадян, які мають непогашену судимість за крадіжки, хабарництво та інші кримінальні злочини [8, 16].

Такі обмеження для зайнятих підприємництвом існують в усьому світі і зумовлені необхідністю забезпечити однакові можливості для всіх фізичних та юридичних осіб у свободі бізнесу та позбавити кримінальних осіб права займатися підприємницькою діяльністю.

Підприємець (власник) бере на себе ініціативу поєднання чинників виробництва — ресурсів, землі, праці й капіталу — в єдиний процес створення товару або надання послуг, які обіцяють бути прибутковими. Він виконує складне завдання прийняття основних рішень у процесі ведення господарства. Для того щоб мати прибуток, підприємець повинен придбати чи купити приміщення, устаткування, обладнання, матеріали, сировину, розробити технологію, найняти працівників, організувати виробництво, рекламу та збут. Кошти, що витрачаються на цю справу, складатимуть витрати. Реалізація продукту або послуги за певну ціну дасть змогу одержати доход, або виручку. Різниця між виручкою від реалізації продукту та сумою витрат на його виробництво й збут складатиме прибуток.

Підприємець реалізує свій діловий інтерес (отримання прибутку) через новаторство, намагаючись впроваджувати на комерційних засадах нові виробничі технології, нові форми організації бізнесу, нові товари. Крім того, його діловий інтерес реалізується через ризик. Причому підприємець ризикує не тільки своїм часом, працею і діловою репутацією, а й вкладеними коштами.

Наймані працівники свій діловий інтерес (доход) реалізують через виконання посадових або робочих зобов’язань у підприємницькій фірмі на контрактних засадах. Вони виступають як рівноправні учасники у відносинах із підприємцями. Укладаючи договір, і наймані працівники, і підприємці роблять свій вибір, йдуть на економічний ризик, несуть взаємну відповідальність за порушення умов угоди. Наймані працівники з часом самі можуть стати власниками, придбавши акції певної підприємницької фірми або відкриваючи свою справу.

Державні структури також виступають рівноправними партнерами інших учасників комерційних відносин, якщо вони виходять на ринок із діловими пропозиціями: залучення зацікавлених фірм, корпорацій на виконання масштабних проектів, надання урядових замовлень підприємствам, визначення цін, надання певних пільг при виконанні спеціальних робіт. Держава і сама може створювати підприємницькі фірми на основі змішаних форм власності або за участі іноземного капіталу.

До підприємницької діяльності в країнах Заходу висувають високі вимоги. Не кожний бізнесмен може бути названий повною мірою підприємцем. Ним не вважається, наприклад, власник фірми, яка з року в рік виробляє один товар (без модифікацій) або надає одні й ті самі послуги (без удосконалення). Вважається, що цей товаровиробник здійснює не підприємницькі, а репродуктивні функції. Хоч нині й прийнято називати підприємцями всіх, хто зайнятий бізнесом, насправді ж ними можуть бути тільки ті ділові люди, поведінка яких на ринку відрізняється пошуковим характером. Підприємницький пошук нового — це відкриття нових можливостей для господарської активності, освоєння нових ринків, перехід до виробництва нових видів продукції та надання нових послуг, залучення нових фінансових і матеріальних ресурсів, використання найефективніших методів менеджменту й маркетингу.

Найбільш влучно завдання підприємців і їх функції висловив відомий австрійський економіст першої половини XX ст. Йозеф Шумпетер: «Завдання підприємців — реформувати і революціонізувати спосіб виробництва шляхом впровадження винаходів, а в більш загальному змісті — через використання нових технологічних можливостей для виробництва нових товарів або колишніх товарів, але новим методом, завдяки відкриттю нового джерела сировини або нового ринку готової продукції — аж до реорганізації попередньої і створення нової галузі промисловості». Він назвав і відповідні якості підприємця, який спроможний здійснити новий пошук ринкового бізнесу: мати волю і здібності; уміти виділяти визначальні моменти діяльності, бачити їх у реальному світлі; бути спроможним «плисти проти течії», долаючи опір середовища; впливати на інших результатами успіху, духовною свободою, витратами сил і енергії [9, 113].

Отже, у особі підприємця мають поєднуватися ораторські, комерційні та організаторські здібності для пошуку та розвитку прогресивних методів виробництва, створення нових видів продукції високої якості, ефективних сфер застосування капіталу.

Сутність підприємництва більш глибоко розкривається через його основні функції:

— ресурсну — мобілізація капіталу (фінансів), трудових, матеріальних, інформаційних та інтелектуальних ресурсів;

— організаційну — поєднання передових методів організації праці та виробництва із сучасною структурою управління й контролю господарської діяльності підприємств і фірм;

— інноваційну — сприяння матеріалізації нових ідей, здійсненню техніко-економічних розробок, проектів у процесі ринкових перетворень.

Розвиток підприємництва завжди відбувається у середовищі функціонування певної соціально-економічної системи. Саме тому для його безпосереднього відтворення необхідні певні умови.

Економічні передумови підприємництва — це функціонування у суспільстві багатосуб'єктних власників (приватних, колективних, державних, кооперативних). На цьому ґрунтуються свобода підприємницької діяльності, можливість самостійно, на свій страх і ризик приймати рішення про використання майна, продукції, прибутків. Такими передумовами в Україні є роздержавлення і приватизація власності, демонополізація господарської діяльності.

Політичні передумови підприємництва — створення в країні сприятливого, стабільного політичного клімату. Він можливий завдяки проведенню державою науково обґрунтованої економічної політики, створенню сприятливих підприємницькій діяльності податкових, кредитних та митних регуляторів.

Юридичні передумови підприємництва ґрунтуються на законодавчих та нормативних актах. Вони мають надати суб'єктам господарювання гарантії збереження і захисту власності (капіталу), а також можливості здійснення усіх видів підприємницьких акцій у межах закону.

Соціальні передумови підприємництва передбачають підтримку з боку держави у вирішенні питань, які стосуються формування соціально орієнтованої ринкової економіки (соціальний захист працюючих у підприємницьких структурах громадян; соціальне страхування та державне пенсійне забезпечення; сприяння в охороні праці та здоров’я, зайнятих у приватному секторі громадян).

Психологічні передумови підприємництва — це створення позитивної суспільної думки щодо розвитку підприємницької діяльності (зайняття бізнесом). Необхідність усунення психологічних перешкод у цій справі надзвичайно велика, оскільки подолання консервативних поглядів і оцінок у частини громадян (що склалися протягом минулих десятиліть) сприятиме поширенню підприємницької діяльності в Україні.

Підкреслимо, що підприємництво — це вид діяльності, який у нас багато десятиріч ігнорувався з ідеологічних міркувань, вважався мало не кримінальним. Проте в більшості країн світу підприємництво розглядалося (і розглядається) як важлива сфера економічного та суспільного життя, без якого не може бути ні ефективної економіки, ні ринку, ні бізнесу.

Рис. 1. Умови розвитку підприємництва

Останнім часом у країнах із розвиненою ринковою економікою підприємництво перебуває у стані своєрідного піднесення. Дедалі більше людей входить у бізнес, починаючи з власної, найчастіше невеликої «справи». Так, якщо в США в 50-ті роки щороку реєструвалося в середньому приблизно 150 тис. фірм, у 60-ті —220 тис, у 70-ті —350 тис, то на початку 90-х років щороку створювалося до 700—800 тис. фірм [7, 176].

Динамізм цього явища зумовлювали такі чинники:

— по-перше, науково-технічна революція сприяла розгортанню інформаційних послуг, використанню нової комп’ютерної техніки, якою широко намагається оволодіти в своїх комерційних інтересах зростаюча кількість підприємців;

— по-друге, оскільки потреби сучасного суспільства стали надзвичайно різноманітними, що викликає швидке зростання виробництва все нових і нових товарів, задоволення інтересів споживачів і потреб ринку можуть здійснити ініціативні товаровиробники — підприємці.

В сучасних умовах підприємницька діяльність — це засіб не тільки доходу, а й самовираження для молодої енергійної людини. Звідси — велике прагнення багатьох людей молодого віку розпочати свою справу. Звичайно, що не завжди ділова акція приносить успіх. Як правило, більше половини нових фірм закриваються в перший рік свого існування через низьку рентабельність. Однак є і друга статистика: 90% усіх американських мільйонерів (близько 2 млн. чол.) зобов’язані своїм достатком створенню особистої фірми.

При загальній несприятливій обстановці для малого бізнесу рівень розвитку даного сектора економіки значно варіюється по областях (табл. 1).

Таблиця 1.

Показники розвитку малого бізнесу по областях.

1.3 Види і форми організації підприємницької діяльності

Залежно від змісту розрізняють такі види підприємницької діяльності. Виробниче підприємництво — діяльність, пов’язана безпосередньо з виробництвом продукції, товарів, послуг, робіт, інформації. При цьому функція виробництва стає для підприємця основною, тоді як інші (транспортування, реклама, збут тощо) є другорядними, доповнюють основну. Природно, що виробниче підприємництво має бути прибутковим, відшкодовувати зроблені витрати. Вважають, що організація нового виробництва є доцільною лише в тому разі, якщо річний прибуток становитиме в сумі не менше ніж 15−20% від потрібних витрат.

Комерційне підприємництво характеризується насамперед тим, що провідна роль у ньому належить товарно-грошовим, торговельно-обміниим операціям. Вони пов’язані з операціями та угодами з купівлі-продажу (або перепродажу) товарів і послуг. Успішною комерційна діяльність може бути тоді, коли, по-перше, реалізаційна ціна вибраного товару вища за купівельну і, по-друге, коли товар користується попитом на ринку. Комерційна акція вважається вигідною, якщо вона приносить прибуток не менше ніж 20−30% від витрат.

Фінансове підприємництво пов’язане з купівлею-продажем валюти, цінних паперів. Агентами ринку грошей, валюти, цінних паперів виступають комерційні банки, фондові біржі, підприємства, фірми, окремі громадяни. Прибуток підприємця виникає в результаті продажу фінансових ресурсів з одержанням процентів.

Особливою формою фінансово-кредитного підприємництва є страхування. Страхові організації надають гарантії тим, хто за відповідну плату страхує своє майно, цінності чи життя, отримати компенсацію збитків у разі непередбачених обставин. Страхування захищає бізнес і населення, зменшуючи можливі ризики.

Посередницьке підприємництво — це підприємництво, суб'єкт якого сам не виробляє і не продає товару, а виступає тільки посередником у товарно-грошових операціях. Головна мета такого підприємця — знайти й звести дві заінтересовані в цій акції сторони. Завдання посередницької діяльності — надання послуг кожній з цих сторін. Посередницькі фірми спеціалізуються також на наданні інформаційних, консультаційних та маркетингових послуг, за що отримують відповідний прибуток.

Основною складовою підприємницької сфери єфірма.

Фірма — це організація, яка володіє одним або кількома підприємствами й використовує кошти й ресурси для виробництва товару або послуги з метою отримання прибутку.

Фірми класифікують за різними ознаками. Головними з них є дві: форма власності й величина фірми.

За формою власності розрізняють три види фірм, або підприємництва:

— індивідуальне, або приватне підприємництво;

— товариство, або партнерство;

— корпорація (акціонерне товариство) [4, 148].

Індивідуальним підприємництвом називається бізнес, власником якого є одна особа. Власник індивідуального бізнесу одночасно виступає у функції менеджера. Він несе повну майнову відповідальність.

Індивідуальне підприємництво спрямоване на отримання особистого доходу. Як зауважив відомий американський економіст П. Самуельсон, щоб стати одноосібним власником, ні в кого не треба просити дозволу. Індивідуальний підприємець працює від свого імені і на свій ризик.

Індивідуальний підприємець має право:

— створювати підприємство (фірму) і самостійно визначати його профіль та виробничу програму;

— придбавати майно або майнові права, використовувати майно інших осіб за угодою оренди;

— наймати або звільняти працівників;

— отримувати кредит і відкривати рахунок у банку;

— самостійно розподіляти прибуток від підприємницької діяльності, який залишається після сплати податків;

— здійснювати операції з валютою.

Отже, зміст діяльності підприємця полягає в самостійній організації виробництва або послуг, у пошуку або формуванні попиту на товари і послуги, їх реалізації.

Він може також виступати як посередник між виробником і споживачем. Головне, що відрізняє підприємця від інших агентів ринкової економіки, — це прибуток, котрий він отримує як різницю між витратами на задоволення попиту і ціною, яку покупець сплачує за відповідний товар.

Товариством, або партнерством, називають бізнес, яким володіють дві або більше осіб. Товариства можуть виступати юридичними і неюридичними особами. Основними ознаками, що роблять підприємство юридичною особою, є:

— створення та реєстрація його згідно з законом;

— самостійна майнова відповідальність;

— участь від власного імені в господарському обороті;

— власний розрахунковий рахунок у банку.

Корпорація — це сукупність осіб, об'єднаних для спільної підприємницької діяльності як одна юридична особа. Право на власність корпорації поділено на частини за акціями, тому власників корпорацій називають держателями акцій, а саму корпорацію — акціонерним товариством. До переваг корпорацій належать такі:

— широкі можливості залучення грошового капіталу шляхом продажу акцій та облігацій;

— поділ прав акціонерів на майнові та особисті. Майновими є права на отримання дивідендів, а також частину вартості майна фірми в разі її ліквідації. До особистих відносять право на участь в управлінні справами акціонерного товариства;

— залучення фахівців для виконання управлінських функцій;

— стабільність функціонування корпорацій — вибуття із товариства будь-кого з акціонерів не призводить до закриття фірми.

За ознакою величини фірми розрізняють: малий, середній і великий бізнес. Як правило, за кількістю зайнятих підприємства розподіляють на малі (до 50 зайнятих), середні (від 50 до 500). великі (понад 500). Однак розміри малих підприємств у різних країнах можуть розрізнятися. Так, у США, за даними статистики, малі, середні та великі підприємства поділяють на п’ять категорій: найменші (1−24 працюючих), малі (25−99), проміжні (100−499), середні (500−999), великі (1000 і більше працюючих) [5, 167].

Багаторічний досвід країн Європи, США і Японії свідчить про те, що малий бізнес утворює найбільший сектор господарства, де знаходять собі роботу понад половина усіх зайнятих. Найтиповішими формами малого бізнесу стали система франчайзингу та венчурного підприємництва.

Франчайзинг — це система дрібних приватних фірм, які укладають контракт на право користування фабричною маркою великої фірми у своїй діяльності на певній території та у певній сфері. Вони мають пільги на ціни, допомогу в доставці товарів, придбанні устаткування, кредитах тощо. Дрібні фірми стають роздрібними продавцями продукції великих компаній. Такі контракти взаємовигідні, оскільки дрібні фірми отримують фінансову й торговельну підтримку від великих корпорацій, а останні мають економію на реалізації своєї продукції, а також додатковий прибуток від своїх філій.

Венчурна фірма — це комерційна організація, що займається розробкою наукових досліджень, фінансує і консультує компанії, які займаються нововведеннями. Венчурне підприємство зародилося в США після другої світової війни. Нині венчурні фірми створюються і в Україні, однак не отримали поширення, як і малий бізнес в цілому.

Середній бізнес відіграє менш помітну роль, оскільки йому доводиться конкурувати як з великими, так і з малими фірмами. В результаті він переростає або у великий бізнес, або перестає існувати. Виняток становлять лише ті фірми, які виступають монополістами у випуску певної специфічної продукції, що має свого постійного споживача (зубопротезне обладнання, виробництво іивалідноі техніки, спеціального взуття, туристичного обладнання тощо).

Великий бізнес відрізняється більшою стійкістю, ніж середній чи малий. Тенденція до зростання розмірів підприємств була характерною для першої половини XX ст. Вона пов’язана з розвитком продуктивних сил, концентрацією виробництва. Причому концентрацію виробництва слід розглядати у двох вимірах — збільшенні розмірів підприємств і зростанні частки великих підприємств в тій чи іншій галузі.

Концентрація виробництва на рівні підприємства дає можливість виявити його оптимальний розмір, який визначається мінімальними витратами виробництва і реалізації на одиницю продукції (рентабельністю). Якщо масштаби підприємства перевищують оптимальний розмір, це супроводжується зростанням витрат, а отже, зниженням рентабельності виробництва.

Концентрація виробництва сформувала основу для великого підприємництва, що займає провідні позиції у ринковій економіці. Наприклад, у США в економіці домінуюча роль належить 500 найбільшим промисловим корпораціям, на підприємствах яких зосереджено близько 20% усіх зайнятих на виробництві і 3/5 усіх отримуваних прибутків. У ФРН налічується близько 3600 великих підприємств, в Японії кількість великих підприємств не перевищує 10% їх загальної кількості.

До переваг великого підприємництва слід віднести; економічну раціональність, що зумовлена економією витрат виробництва, фінансуванням науково-технічного прогресу. Велика фірма забезпечує оптимальний варіант для інвестора при вкладанні капіталу в умовах конкурентного ризику; велика фірма розробляє короткоі довготермінові бізнес-плани, стратегію маркетингу, володіє значним кадровим потенціалом, має можливість ефективно вирішувати соціальні проблеми на підприємствах корпорації; більш висока конкурентоспроможність дає змогу великій фірмі мобілізувати у разі необхідності значний капітал; великі фірми мають прямий вихід на зовнішній ринок, здійснюючи масштабні експортно-імпортні операції

Однак історія розвитку підприємництва на Заході показує, що воно виросло з малого бізнесу. Він і нині сприяє поширенню підприємницької діяльності, без якої не може існувати ринкова система. Про розвиток малого та середнього бізнесу в розвинених країнах світу може дати приблизне уявлення кількість малих і середніх фірм в окремих країнах (з чисельністю до 500 зайнятих): в США їх налічується до 8 млн, в Японії —5,4, Франції-3,1, ФРН— 1,9, Великій Британії— 1,3, Нідерландах — 1,2, Канаді — 0,6 млн. За останнє десятиріччя значні темпи у розвитку малого і середнього підприємництва спостерігалися в Польщі. Угорщині, Чехії та Словенії. Так, у Польщі кількість таких фірм нині перевищує 2 млн, в Угорщині їх частка у загальній кількості підприємств більша ніж 70% [8, 144].

Малі та середні підприємства в розвинених зарубіжних країнах — це юридично самостійні структури, спеціалізовані на галузях виробництва. Вони належать до сфери ризикового бізнесу. Нерідко їх очолюють вчені, інженери, винахідники, які прагнуть найшвидше впровадити свої ідеї, розробки або винаходи. Водночас малий бізнес дає можливість вирішити і ряд гострих соціальних проблем, що виникають в умовах ринкового господарства, наприклад проблеми зайнятості (безробіття), збільшення доходів, активізації творчого потенціалу окремої особи або групи людей, об'єднаних загальним інтересом.

Велика кількість спеціалізованих високотехнологічних малих і середніх підприємств на ринку західних країн успішно конкурують з більш інертним великим бізнесом. Ця конкуренція є своєрідним стимулятором ринкової діяльності та перешкоджає створенню монополістичної структури ринку.

Водночас у системі малого підприємництва існують свої проблеми та труднощі, що трактуються як негативні сторони у функціонуванні малих і середніх фірм:

— слабка стійкість у конкурентній боротьбі;

— недостатній обсяг власного капіталу для фінансування розвитку підприємництва;

— відсутність прогнозування та неспроможність упроваджувати принципові новітні наукові і технологічні досягнення;

— недостатність інформаційного забезпечення про кон’юнктуру цін на ринках;

— невисока продуктивність праці;

— більш висока інтенсивність праці за рахунок тривалого робочого дня;

— економія на умовах праці, техніки безпеки;

— обмежені можливості підвищувати кваліфікацію працівників;

— труднощі з фінансуванням, подоланням заборгованості, отриманням кредитів, вузькість маркетингової служби;

— відсутність соціальних пільг працівникам фірми та їхнім сім'ям [2, 15].

Рис. 2. Сутність і види підприємництва

РОЗДІЛ 2. ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ ПІДПРИЄМНИЦЬКОЇ ДІЯЛЬНОСТІ ТА ПІДПРИЄМНИЦЬКИЙ РИЗИК

2.1 Організаціно-правові форми підприємництва в Україні

Підприємницька діяльність існує в певних організаційно-правових формах. Вибір форми організації підприємницької діяльності залежить від багатьох чинників: сфери діяльності, фінансових можливостей, переваги тієї чи іншої організаційної форми. Важливе значення має аналіз чинного законодавства. У межах українського юридичного поля діють Закони України «Про власність», «Про підприємництво», «Про господарські товариства», Указ Президента України «Про державну підтримку малого підприємництва». Вони визначають умови, напрями формування альтернативних форм господарювання.

Підприємницька діяльність в Україні здійснюється згідно з чинним законодавством на таких умовах:

— без використання найманої праці;

— з використанням найманої праці;

— без створення юридичної особи;

— зі створенням юридичної особи.

Статус підприємницької структури в Україні оформлюється державною реєстрацією у порядку, передбаченому законодавством. Здійснення підприємницької діяльності без реєстрації забороняється. При реєстрації кожний суб'єкт підприємництва заноситься до Єдиного державного реєстру підприємств і організацій України (ЄДРПОУ) і йому присвоюється ідентифікаційний код [8, 147].

Підприємницька діяльність, що здійснюється зі створенням юридичної особи, реєструється як підприємство (фірма). Підприємницька діяльність, здійснювана без створення юридичної особи, реєструється як приватне підприємництво.

Реєстрацію підприємництва здійснюють виконавчі органи міських, районних, сільських та селищних рад.

Порядок реєстрації передбачає такі організаційні процедури.

1. Підготовка установчих документів.

2. Вибір назви фірми.

3. Сплата встановленої законодавством частини заявленого установчого фонду (залишкова частина установчого фонду вноситься впродовж року).

4. Сплата державного мита за реєстрацію.

5. Здача документів на реєстрацію у виконавчий орган відповідного рівня.

6. Після отримання рішення виконавчого органу про реєстрацію підприємства потрібно стати на облік у державній податковій адміністрації, а також у позабюджетних фондах.

7. Отримання дозволу на виготовлення печатки.

8. Відкриття постійного розрахункового рахунку в банку.

Крім державної реєстрації підприємства всіх форм власності мають отримати спеціальний дозвіл (ліцензію) на здійснення певних видів підприємницької діяльності. Перелік видів діяльності, на які потрібна ліцензія, визначається Законом України «Про підприємництво».

В Україні створена Ліцензійна палата, до завдань якої входить впровадження загальнодержавної системи ліцензування, організація ліцензування окремих видів підприємницької діяльності, введення Єдиного державного ліцензійного реєстру.

Подамо стислу характеристику основних типів фірм у ринковій економіці.

Індивідуальна — фірма, якою власник неподільно володіє та розпоряджається, має право на весь її прибуток після сплати податків, самостійно несе відповідальність за збитки. Саме таких фірм найбільше, вони швидко виникають, але й швидко закриваються з причин недостатнього особистого досвіду, нестачі фінансових коштів, високого ступеня ризику.

Партнерство (товариство) — це фірма, що знаходиться у власності кількох осіб, що об'єднались на добровільних засадах для спільного бізнесу та отримання прибутку. Існують партнерства з повною та обмеженою відповідальністю. Повне партнерство з необмеженою відповідальністю означає, що кожний партнер повністю відповідає за борги фірми.

Структуру підприємницьких утворень за формами власності та організації на рис. 3.

Рис. 3. Структура підприємницьких утворень

Партнерство з обмеженою відповідальністю передбачає, що кожен партнер отримує прибуток і відповідає за збитки фірми відповідно до внесеної частки капіталу в спільну справу. Партнерство, як засвідчує практика, здебільшого обирають для невеликих підприємств, ефективна робота яких залежить від зусиль кожного компаньйона. Ця форма бізнесу найчастіше використовується у будівництві, громадському харчуванні, у сфері надання консультаційних послуг у юридичній справі та з питань економіки.

Командитнє товариство — форма організації підприємництва, в якій поєднуються обмежена і необмежена відповідальність. У командитному товаристві є два типи учасників. Перші відповідають за зобов’язаннями товариства тільки в межах своїх внесків, другі — усім майном. Характер взаємовідносин учасників товариства визначається угодою. В одних країнах командитнє товариство виступає юридичною особою (Франція), в інших — Швейцарія. Якщо командитнє товариство не є юридичною особою, воно має ті самі переваги, що й повне товариство: звільняється від сплати податку на прибуток (доход) підприємства, має свободу у виборі своєї структури і програми діяльності.

Колективна фірма (кооператив) — форма організації бізнесу, за якою його члени виступають колективним власником майна і коштів, рішення приймають колективно, прибуток розподіляють згідно з частиною коштів, внесених до кооперативу, та з прийнятою угодою. Керівництво такими структурами, як правило, здійснюється за принципом «один член — один голос». Є кооперативи виробничі і споживчі [8, 169].

Історично в багатьох країнах кооперативам відводиться важливіша роль, ніж просто формі організації бізнесу. Вони можуть надавати фінансову, соціальну, страхову допомогу або здійснювати споживчий контроль, а інтересах своїх членів.

Акціонерне товариство (або корпорація) — форма організації бізнесу, де власниками виступають акціонери (володарі акцій); керівництво здійснюється рішенням зборів акціонерів та ради директорів; прибуток розподіляється у вигляді дивідендів на акції. Для їх функціонування створюється акціонерний капітал за рахунок випуску та продажу акцій.

Акціонерний капітал (власність) поділяється на власний та позичений.

Власний капітал складається із засобів, отриманих від випуску та реалізації акцій і облігацій та резервного капіталу, який утворюється в результаті відрахувань від прибутку та інвестування у виробництво. Власний капітал також може збільшуватись за рахунок наступного випуску акцій.

З прибутку власники акцій отримують дивіденди, однак лише після сплати податків державі, гонорарів менеджерам, поповнення резервного фонду тощо.

Позичений капітал утворюється за рахунок банківського кредиту та коштів, отриманих від випуску облігацій. У США, наприклад, власний капітал однієї з наймогутніших у світі корпорацій «Дженерал моторз» в середині 90-х років становив приблизно 70 млрд дол., позичений — близько 55 млрд, прибуток — 4,2 млрд дол.

Нині у розвинених країнах світу кожна велика і навіть середня за розмірами компанія і частина малих фірм існують у формі акціонерних товариств. Кількість акціонерів у цих країнах, особливо США, постійно зростає. Так, у США в 1929 р. їх було близько 1 млн, а наприкінці 90-х років — понад 50 млн. [11, 78]

Отже, підприємництво — це багатогранна творча діяльність, необхідна для ведення бізнесу. Впродовж багатьох років люди в Україні, котрі мають схильність до ділової активності, не могли стати підприємцями, оскільки така діяльність не заохочувалася і взагалі вважалася суспільно недоцільною. Це стало однією з причин, які призвели до занепаду економіки, її значного відставання від рівня багатьох західних країн. В Україні, яка обрала шлях ринкових реформ, необхідно створити умови для відродження і широкого розвитку підприємництва.

Розробка правових норм і відповідного законодавства щодо розвитку підприємництва, з одного боку, накреслює шлях переходу до цивілізованих форм господарювання, з іншого — визначає високі вимоги до самої особи підприємця.

Сучасний підприємець має володіти такими рисами:

— по-перше, він повинен досконало володіти знаннями організації виробництва менеджменту, ринкової економіки;

— по-друге, підприємницька діяльність здійснюється в умовах невизначеності, нестійкості та ризику, і тому підприємець мусить завжди бути готовим діяти в цих умовах;

— по-третє, підприємець повинен виховувати в собі загострене почуття інтуїції.

У підприємця логічний аналіз кон’юнктури ринку має доповнюватися інтуїтивним уявленням тієї ситуації, яка може скластися. Справжнього підприємця можна порівняти зі спритним гравцем у теніс, який інтуїтивно відчуває, куди суперник спрямує м’яч, і ще до його удару робить рух в потрібному напрямку. Інтуїція допомагає підприємцю приймати рішення і вдаватися до дій, які випереджують дії конкурентів, і тому надає впевненості в подоланні ситуації невизначеності (деякі японські бізнесмени застосовують «правило 70: 30», що означає: коли вони на 70% впевнені в успіху справи, тоді дають згоду на укладання комерційної угоди, а 30% «сумнівузалишають як майбутній стимулятор).

Заслуговує на увагу ще одна риса підприємництва — соціальна відповідальність. Підприємець нині — не тільки бізнесмен, який уміло і завбачлива веде комерційну справу, йому властиве почуття соціальної відповідальності за свої дії. Відомий японський підприємець Кадзума Татеїсі взаємозв'язок між прагненням підприємця до отримання прибутку і його служіння суспільству образно висловив так: «Бджола збирає нектар зовсім не для того, щоб запилювати квіти, вона хоче отримати мед. Проте в результаті вона служить інтересам квітів, запилюючи їх. Те ж саме відбувається і з підприємством, яке, намагаючись мати прибуток, служить інтересам суспільства».

Для того щоб забезпечити всебічний розвиток підприємництва, необхідно створити сприятливі умови, зокрема:

— послідовно здійснювати приватизацію власності, збільшувати частку колективної та приватної власності, які відкриють простір для дій підприємцям і менеджерам, сприятимуть відродженню конкуренції,

— домогтися стабільності державної економічної та соціальної політики;

— забезпечити захист інтелектуальної власності — новаторських ідей, концепцій, методів ділової активності тощо;

— усунути бюрократизацію процедур регулювання господарської діяльності з боку державних органів (скорочення форм звітності, полегшення правил реєстрації фірм, акціонерних компаній тощо);

— створити пільговий режим кредитування і оподаткування, а також гарантоване страхування комерційного ризику [13, 55].

Основні цілі підприємницької діяльності подані на рисунку 4.

Рис. 4. Цілі підприємницької діяльності

2.2 Підприємницький ризик

Підприємництво у ринковій економіці неможливе без ризику. Він є стимулом розвитку комерційної діяльності, змушує підприємців ретельно аналізувати прибутковість проектів, розробляти ефективні інвестиційні кошториси, заходи щодо економії засобів виробництва та ресурсів, наймати кваліфікований персонал.

Що ж означає ризикове підприємництво? Термінологічний словник-довідник «Маркетинг» дає таке його тлумачення: ризикове підприємництво характерне для дрібних фірм, заснованих у наукомістких галузях, які займаються створенням і поширенням нової технології.

Приймаючи це пояснення, додамо, що ризикове підприємництво характерне не тільки для дрібних форм (хоч там ризик більший) і воно поширюється не тільки на наукомісткі галузі, а й на інші сфери виробництва, торгівлі, банківської справи та бізнесу взагалі.

Ризик — це можливі збитки або недоотримання доходів порівняно з варіантом, передбаченим прогнозом, планом, проектом, програмою.

Кожному відомо, що ризик — це небезпека. Підприємницький чи господарський ризик слід розглядати як небезпеку збитків, втрат ресурсів, капіталу, що можуть виникнути у зв’язку з виробництвом продукції, наданням послуг, їх реалізацією, здійсненням товарію-грошових і фінансових операцій.

А що ж таке «збиток», «втрата» в економіці, чим вона відрізняється від звичайних «витрат»? Для відповіді на це запитання розглянемо приклад. Припустімо, що підприємець вирішив друкувати книги і продавати їх за ціною 10 грн за один примірник.

Проте на ринку склалися несприятливі умови. Попит на книжку виявився нижчим від очікуваного і їх довелося продавати за 8 грн. У результаті підприємець втрачає по 2 грн доходу на кожній книжці. Водночас йому треба було оплатити друкарські та транспортні послуги, відшкодовувати видавничі витрати тощо. Отже, не отримані підприємцем за книжку 2 грн — це втрата, збитки, а все, що пов’язано з її друком і реалізацією, — це витрати.

Тому до втрат (збитків) належать будь-які видатки, що не приносять ефекту, доцільного результату.

Існують також економічні втрати, які називають «втраченими можливостями»: наприклад, через якісь обставини підприємець не отримав очікуваного прибутку (порушив угоду партнер, непередбачена затримка з доставкою товарів тощо). Можлива також ситуація завдання моральних збитків, які при судовому розгляді можуть бути компенсовані потерпілому в грошовій формі.