Принципи міжнародного захисту прав людини

" Принципи міжнародного захисту прав людини"

План

Вступ

1. Регулювання міжнародних стандартів щодо основних прав, свобод людини і громадянина

1.1 Поняття та сутність прав і свобод людини

1.2 Міжнародні стандарти в галузі прав людини

1.3 Ефективність міжнародних норм

2. Забезпечення захисту прав і свобод людини

2.1 Принципи захисту прав людини

2.2 Система засобів захисту прав людини

2.3 Забезпечення міжнародного захисту прав людини в Україні

Висновок Список використаних джерел

Вступ

Тема даної роботи є доволі актуальною, адже захист прав людини — одна з одвічних проблем людства. її вирішували протягом тисячоліть, розглядаючи з позиції політики, права, етики, релігії, філософії. Проблема прав людини розв’язувалася по-різному залежно від епохи, її ідей, традицій, соціальних пріоритетів.

У сучасному світі проблеми захисту прав людини виходять далеко за межі ведення окремої держави. Сформувалися і отримали загальне визнання міжнародні норми і принципи в галузі прав людини, що є стандартом, до досягнення якого повинні прагнути усі держави. Ці норми і принципи містяться в найважливіших міжнародно-правових документах в галузі прав людини.

Теоретичною та методологічною основою. Питання про міжнародні стандарти щодо основних прав, свобод і обов’язків розглядалися в працях таких авторів, як: А.Г., Баглай М. В., Габричидзе Б. И., Головатенко В., Грабильников А. В., Козлова Е. И., Ковлер А. И., Колюшин Е. И., Крупчан О. Т., Кутафин О. Е., Мишин А. А., Мюллерсон р.А., Присяжнюк Т., Румянцев В. О., Стрельцова О., Страшун Б. А., Тодика Ю. Н., Фрицький О. Ф., Чиркин В. Е. та інші.

Об'єктом дослідження є правове регулювання у сфері міжнародних стандартів основних прав людини.

Предмет роботи складають суспільні відносини, які регулюють міжнародні стандарти щодо основних прав людини і громадянина.

Враховуючи наведене, мета роботи полягає у визначенні особливостей міжнародних принципів захисту прав людини і громадянина.

У процесі написання роботи використовувалися порівняльноретроспективний, формально-логічний, системний підхід, порівняльно-правовий методи, методи аналізу і синтезу, індукції і дедукції, моделювання, абстрагування та інші методи дослідження.

Структура роботи. Робота складається зі вступу, двох розділів, висновку, списку використаних джерел.

1. Регулювання міжнародних стандартів щодо основих прав, свобод людини і громадянина

1.1 Поняття та сутність прав і свобод людини У міжнародно-правових документах відображений певний стандарт прав людини, який є результатом тривалого процесу формування еталонів відповідно до норм сучасного демократичного суспільства. Протягом тисячоліть людина відвойовувала у держави все більше прав для себе, а держава у свою чергу все більше визнавала в людині вільну особу. «Всесвітня історія, — писав Г. Гегель, — це прогрес у свідомості свободи, прогрес як у значенні пізнання об'єктивної істини, так і зовнішнього об'єктивування досягнутих ступенів пізнання свободи в державно-правових формах» .

Права людини мають природний, природжений характер. Ніхто не може позбавити людину її невідчужуваних прав — на життя і особисту недоторканність, свободу думки, совісті й релігії, на приватне життя і т. ін. Однією з основних ознак сучасних прав людини, що ґрунтуються на принципах свободи, рівності, справедливості, є їх універсальний характер.

Зародження концепції прав людини можна віднести до VIV ст. до н. е. в стародавніх грецьких полісах, де вперше виникли ідеї демократії і принципи громадянства. Громадянин передусім наділявся політичними правами: свободою, правом на вирішення державних справ, на участь у відправленні правосуддя і т. ін.

Уявлення про права людини, громадянство і турботу кожного громадянина про добробут поліса спочатку формувалися в загальному руслі ідей, що проголошували високу цінність закону і законності (Сократ, Платон, Арістотель, Перикл, Демосфен та ін.). Римські юристи створили вчення про природно-правову справедливість і справедливе право. Це вчення істотно вплинуло на формування і розвиток юридичної концепції прав і свобод людини. [13]

На кінець підкреслимо, що концепція невід'ємності і неподільності прав, властивих людям через їх людську гідність, є широко визнаною у світі. Разом з тим в літературі не припиняються дискусії про юридичну природу і роль концепції прав людини в міжнародному праві. Починаються ці дискусії з того, що різні правові школи не однаково тлумачать поняття «право». Одні вчені розуміють «право» в контексті прав людини як норму поведінки, що підлягає негайному виконанню, інші вважають, що це лише можливий зразок поведінки, спрямований у майбутнє. Не простою є також проблема імплементації міжнародно-правових норм з прав людини у внутрішнє законодавство держав і санкцій за невиконання або неналежне виконання таких норм. Продовжуються також дискусії про співвідношення природного і позитивного права в концепції прав людини. Проте, незважаючи на дискусії, що тривають з тих або інших юридичних аспектів проблеми (з огляду на її актуальність такі суперечки цілком зрозумілі і природні), можна зробити висновок, що в сучасному міжнародному праві сформувалася галузь, об'єкт якої - міжнародні відносини у сфері прав людини і основних свобод.

1.2 Міжнародні стандарти в галузі прав людини Варто зазначити, що кожна країна світу, яка взяла на себе зобов’язання виконувати міжнародні конвенції, в тому числі й з прав людини, повинна керуватися принципами і нормами цих угод у своєму внутрішньому законодавстві. Норми, що містяться в міжнародних документах, обов’язкові для законотворчості розвинутих держав, тобто є міжнародними стандартами. Як визнано у літературі, цим терміном охоплюються різнорідні норми, такі як правила міжнародних договорів, резолюції міжнародних організацій, політичні домовленості. Можна вважати, що людство виробило «своєрідний кодекс прав людини» в міжнародному праві. Проте міжнародні стандарти — не декларовані міжнародним співтовариством приклади, а норми, які необхідно втілювати в життя. [14, с. 16]

На думку Черниченка С., міжнародні стандарти в галузі прав людини — це міжнародно-правові, тобто такі, що випливають з норм міжнародного права, обов’язків держав. Тим часом Л. Шестаков висловлює заперечення, що права людини неможливо імпортувати, оскільки в кожному суспільстві вони мають специфіку. Міжнародні стандарти — тільки бездушні форми, а змісту й духовності вони набувають у державному відокремленому суспільстві. Щодо процесу виникнення національних норм з прав людини, то це зауваження має історичні підстави. М Орзіх вважає, що хоч основні права, свободи і обов’язки встановлюються найвищими органами державної влади у формі конституційного закону., вони не можуть бути вужчими за змістом від міжнародно-правових стандартів. Це — завдання, до виконання якого повинні прагнути всі народи.

Наведені твердження свідчать, що сутність поняття «міжнародні стандарти» не є ще усталеною, особливо в тій частині, яка стосується юридичної сили міжнародних актів для учасників цих угод та інших суб'єктів міжнародного права. Проте саме визнання існування названих стандартів закладає правову основу того, що з часом права людини і в країні, де вона живе, відповідатимуть зразкам світового рівня в цій галузі. [18]

Слід зазначити, що визначення «міжнародні стандарти» стосується сучасних міжнародних документів у галузі прав людини, які беруть свій початок з Хартії прав людини, коли міжнародним співтовариством було покладено початок нормотворчому процесу на світовому рівні. До цього часу норми з прав людини виникали в національних правничих системах і, одержавши визнання світової спільноти, поширювалися через взаємини між державами. Кожна історична система права включає певну юридичну концепцію людини як суб'єкта права, її права та обов’язки — від примітивних і нерозвинених до сучасних. І суть правничої системи залежить від того, які саме права вона визнає, в якому обсязі та якою мірою їх гарантує. Коли керуватися постулатом, що кожна система права настільки є правом, наскільки вона грунтується на повазі до людської особи у всіх її проявах, то слушно стверджувати, що вся історія панування права (розподіл влад, демократія тощо) — це поступове усвідомлення і зміцнення почуття власної гідності кожної людини.

Коли розглядати права людини як галузь сучасного міжнародного права, то можна твердити, що, з одного боку, її формують принципи та норми, які закріплюють основні і похідні права людини і тим самим визначають стандарти демократії в міжнародній та національній системах, а, з іншого — демократію не можна повністю ототожнювати, а правами людини.

У літературі існує: точка зору, що «права людини» — це не що інше як гуманітарне право. З одного боку, дані права не обмежуються захистом прав індивіда, вони визначають характер міжнародного правопорядку та національних правових систем, з іншого ж — головною особливістю міжнародного гуманітарного права є те, що норми, які його складають, визначають права і обов’язки держав не тільки в їх відносинах між собою, а й в їх поводженні (відносинах) з людьми. Міжнародному співтовариству не однаково, наскільки гуманними та справедливими є національні закони та практика їх застосування. [14, с. 16]

Інші юристи відносять до поняття міжнародного гуманітарного права тільки ті норми, які передбачають особливе заступництво найбільш вразливих груп населення — мирного, хворих, поранених, військовополонених та деяких інших категорій осіб у період збройного конфлікту. Щодо прав людини в широкому розумінні, то ці юристи віддають перевагу поняттю «міжнародне право прав людини» .

Згідно з іншою концепцією, міжнародне гуманітарне право — це сукупність усіх норм та принципів міжнародного права, які приписують державам дотримуватися встановлених стандартів у їх відносинах між державними структурами та особистістю як у звичайних умовах, так і в особливих ситуаціях .

Можна зустріти і такий підхід, коли затвердження в міжнародному праві прав людини нібито робить індивіда суб'єктом міжнародного права. Однак об'єктом останнього є тільки міждержавні відносини, його механізм придатний лише для регулювання саме їх. Тому міжнародне право створює безпосередньо права та обов’язки для держав. З цього виходить і судова практика. Застосування норм щодо індивідів знаходиться виключно у компетенції держави. У тих випадках, коли міжнародні норми стосуються індивіда, назване право зобов’язує держави забезпечити їх реалізацію. І тільки у виняткових випадках, коли державний механізм не в змозі цього зробити, міжнародне право передбачає безпосереднє застосування своїх норм за допомогою міжнародних установ. Такими є міжнародні кримінальні суди, які мають юрисдикцію щодо військових злочинів та злочинів проти людства. Ширшу юрисдикцію загального характеру мають установи ЄС, але і вони діють через держави. Міжнародні акти не містять визнання індивіда як суб'єкта міжнародного права. У тих рідких випадках, коли постає це питання, індивід розглядається як бенефіцарій (тобто, той, хто користується) норм міжнародного права. Що стосується прав і свобод, то індивід, звичайно ж, є суб'єктом, для нього вони й існують.

Загальновизнані норми прав людини притаманні як міжнародному, так і внутрішньодержавному прану. Вони відбивають історично досягнутий рівень демократії та гуманності суспільства на міжнародному та внутрішньодержавному рівні. Завдяки цьому останні мають особливі юридичні властивості. Ні міжнародний договір, ані внутрішньодержавний закон не можуть обмежити права людини.

3 викладеного можна зробити висновок, що відносини між державами регулюються юридично. Головними в системі міжнародного права є норми, які обумовлюють права та обов’язки держав в їх відносинах. Такі норми містяться, а міжнародних угодах або є загальновизнаними та мають статус звичаю. Що ж до «прав людини», як галузі міжнародного права, то тут маємо справу з такою особливістю як норми та їх застосування державами у відносинах з людьми. Тобто тут спостерігаємо два аспекти у галузі «прав людини», а саме: 1) норми «прав людини» закріплюють права та обов’язки держав у відносинах між ними; 2) норми «прав людини» регламентують обов’язки і права держав в їх відносинах з людьми. Міжнародне співтовариство пильнує, щоб національні закони відповідали міжнародним стандартам у галузі прав людини.

Варто зупинитись на деяких характеристиках міжнародних стандартів прав людини, які є загальними, тому що значна кількість держав закріпила їх у своїх внутрішніх законах. Загальна декларація містить положення, що всі люди народжуються рівними у своїй гідності та правах. Дане положення притаманне всім людям, що живуть на планеті Земля. Крім цього, визнання рівних та невід'ємних прав всіх її жителів є основою свободи, справедливості та загального миру і, дійсно, рівність людей не залежить ні від часу, ні від місця, ні від обставин. Міжнародне право затверджує рівність всіх людей. Але рівність існує в певній формі, яка забезпечується відповідною державою у відповідний історичний період. Тобто держава закріплює таку рівність у своїх законах, і остання набуває форму юридичної рівності.

Принцип рівності стає справді одним з основних у галузі захисту прав і свобод людини. Статті 1 і 2 Загальної декларації прав людини, п. 2 ст. 2 і ст. 3 Міжнародного пакту про економічні, соціальні та культурні права, статті 2 і 3 Пакту про громадянські та політичні права проголошують рівність всіх людей незалежно від раси, статі, мови, релігії, політичних або інших переконань, національного чи соціального походження, майнового стану, народження або інших обставин. Тобто, дискримінація за цими ознаками не допускається Щодо міжнародних пільг та привілеїв, то не вважається дискримінацією і надається особливе заступництво вагітним та матерям-годувальницям (Конвенція про охорону материнства 1452 р), біженцям (Конвенція про статус біженців 1951 р., дітям та підліткам (Конвенція про права дитини 1989 р.), жертвам тортур (Конвенція проти тортур 1984 р.), розумово-відсталим особам (Декларація ООН про права розумово-відсталих осіб 1971 р., інвалідам (Декларація ООН про права інвалідів 1975 р.), працюючим мігрантам (Європейська соціальна хартія 1961 р. та Конвенція про захист прав усіх працюючих мігрантів і членів їх сімей, прийнята ООН у 1990 р.) расовим та етнічним групам на тимчасовій основі, коли забезпечується їх фактична рівноправність (Міжнародна конвенція про ліквідацію всіх форм расової дискримінації 1966 р.). Особливе заступництво передбачається для тих, хто не в змозі скористатися перевагами рівноправності без додаткової допомоги.

На сьогодні склалися міжнародні принципи прав людини. Відступати від них не можна. Міжнародна Конференція з прав людини, що проходила у Відні з 14 по 19 червня 1993 р. закріпила універсальний характер та стандарти прав людини, прийнявши консенсусом Заключний документ, що складається з двох частин — Декларації і Плану дій. Він окреслює основні принципи і напрями співробітництва у сфері прав людини, відкриває міжнародному співтовариству шлях у світопорядок наступного тисячоліття. Основним завданням сьогодення є впровадження цих стандартів у життя. [8]

Таким чином, визнання міжнародних стандартів прав людини слід розглядати як історичне надбання суспільного розвитку, а також як процес нагромадження позитивного досвіду в галузі прав людини, що потребує глибокого вивчення, усвідомлення, пропагування і, нарешті, практичного використання у законотворчій діяльності всіх держав світу, особливо посткомуністичних. Розв’язання зазначених проблем стосується всіх держав — членів міжнародного співтовариства. І одним з головних завдань названого процесу повинно стати закріплення у масовій правосвідомості поняття прав людини як пріоритетного порівняно з іншими соціальними цінностями.

1.3 Ефективність міжнародних норм Варто зазначити, що будь-які труднощі у створенні хорошого міжнародного права бліднуть поряд з проблемою того, як зробити міжнародне право ефективним. Історія системи міжнародного права дає безліч прикладів ретельно розроблених норм, які на практиці ігнорувалися. Достатньо назвати Пакт Келлога — Бріанта 1928 року та Статут Організації Об'єднаних націй і їх даремні спроби скасування війни, щоб згадати банальний вислів, що міжнародне право не «спрацювало» .

І все-таки міжнародне право «спрацьовує» там, де воно найчастіше застосовується, а саме — у національних правових системах. Якщо положення договору, чи норма звичаєвого міжнародного права, або будь-яка інша норма міжнародного права використовуються при ухваленні рішення національним судом чи адміністративним органом, міжнародне право зберігає свою дієвість, яку тільки здатна продемонструвати національна судова система. Для більшості правників-міжнародників така дієвість є достатньою, бо більшість їх — особливо тих, які практикують у певних галузях міжнародного економічного права, таких, як міжнародне комерційне, корпоративне, податкове або торгове право, — спирається у своїй роботі на національні правові системи, а не на якусь міжнародну правову систему. Звернення до послуг національних органів правозастосування є досить поширеним способом забезпечення дії норм міжнародного права у міжнародних відносинах, де є введення спільних правил, які застосовуються і діють одночасно в двох і більше національних правових системах.

Коли ми розмірковуємо над проблемою неефективності міжнародного права, ми не розглядаємо його в аспекті інкорпорованості в національне право і застосування в національному праві. Швидше, особливо неефективним міжнародне право стає при застосуванні в рамках міжнародної правової системи. Справжнім питанням тут є не так сукупність норм міжнародного права, як процедури забезпеченні їх додержання.

Дещо дивно, але незважаючи на існування проблеми дієвості міжнародного права, їй приділяється відносно мало уваги з боку науки. Більшість наукових досліджень з міжнародного права зосереджується швидше на нормах, ніж на процедурах. До певної міри така наукова пасивність викликана, мабуть, поділом між правниками-міжнародниками і політологами: правники почувають себе впевнено в питанні норм, але невпевнено в питанні міжнародних відносин, а політологи — навпаки.

2. Забезпечення захисту прав і свобод людини

2.1 Принципи захисту прав людини Людина є найвищою соціальною цінністю у суспільстві, а проблема гарантування прав людини є однією з найважливіших та найактуальніших в юридичній науці.

Аналіз норм Статуту ООН дозволяє дійти висновку про непряме закріплення в ньому розглядуваного принципу. Так, відповідно до п. З ст. 1 Статуту ООН, однією з цілей ООН є здійснення міжнародного співробітництва щодо заохочення і розвитку захисту прав людини і основних свобод. У п. «с» ст. 55 Статуту йдеться про те, що ООН сприяє загальній повазі та дотриманню прав людини і основних свобод. Важливого значення для утвердження принципу захисту прав та основоположних свобод як основного принципу міжнародного права стало прийняття Загальної декларації прав людини 1948р., Міжнародного пакту про громадянські та політичні права 1966 р., Міжнародного пакту про соціальні, економічні та культурні права 1966 р. та багатьох інших конвенцій як на універсальному, так і на регіональному рівнях, які визначили основні обов’язки держав щодо гарантування права та основних свобод людини і сформували міжнародний інституційний механізм захисту прав людини.

Як самостійний, принцип захисту прав і основних свобод людини виокремлений у Заключному акті НБСЄ 1975 р.

Згідно з принципом захисту прав людини, всі держави повинні поважати та захищати права людини незалежно від їх раси, статі, мови, релігії і інших відмінностей між ними. Вони повинні заохочувати та розвивати ефективне здійснення прав і свобод людини, які захищають її гідність і є необхідними для її вільного й повного розвитку. Держави повинні у своїх взаємних відносинах захищати та поважати права людини і докладати зусиль для сприяння загальній та ефективній повазі до них. У тому випадку, якщо права людини будуть порушені, їй повинні надаватися ефективні засоби захисту порушених прав. Відповідні механізми захисту прав людини передбачені як нормами міжнародного права, такі національним законодавством. [16]

Підкреслимо, що забезпечення захисту прав і свобод людини означає здійснення процесуальної діяльності в такому порядку, формі і режимі, за яких втручання в гарантовані законом права і свободи людини зовсім не мало б місця, або здійснювалося б лише в передбачених законом випадках, в умовах крайньої необхідності, коли іншими засобами вирішити завдання правосуддя неможливо.

Даний принцип закріплений у ст.ст. 2,3,7 Загальної декларації прав людини від 1948 р., а токож ми знаходимо зазначений вище принцип у ст. 2 Кодексу поведінки службових осіб по підтримці право порядку від 1979 р. це зумовлено тим, що принцип забезпечення захисту прав і свобод людини є узагальнюючим принципом, в рамках якого знаходять окреме проявлення його функціональні інститути — окремі менш загальні, але не менш важливі засади: недоторканність особи, недоторканність особистого життя, недоторканність житла, таємниці телефонних розмов, листування, телеграфної та іншої кореспонденції її нерушимості права власності. Ст. 5 Європейської конвенції про захист прав людини та основних свобод від 1950 р. визнано права людини на свободу та особисту недоторканність (п. 1), які можуть бути обмежені лише у випадках, передбачених підпунктами «a» — «f» цього пункту. У пунктах 2−5 тієї ж статті визначено права людини у разі її затримання чи арешту. За змістом ст. 5 Конвенції питання про застосування зазначеного запобіжного заходу вирішується суддею або іншою особою, якій відповідним законом надано повноваження здійснювати судову владу.

Права людини, як відомо, являють собою систему природних, невід'ємних і нерушимих свобод і юридичних можливостей, що обумовлені фактом існування людини в цивілізованому суспільстві та одержали моральне визнання, правове визначення і юридичне закріплення. Свобода виступає як можливість людини поводитись відповідно до своїх бажань і робити все, що подобається та не заборонено законом і не спричиняє шкоди правам і свободі інших людей.

Право виступає мірою свободи і зміст його в тому, щоб узгодити свободу окремої людини зі свободою інших членів суспільства, дотримуючись принципу рівності, право виступає як засобом забезпечення свободи, так і істотним засобом обмеження не узгоджувальних з суспільними потребами й уявленнями людей про добро і справедливість рівня свободи й обсягу влади.

У правовій державі стосовно громадян реалізується доцільна засада — «дозволено все, що не заборонено законом». Але такий підхід доречний і обґрунтований лише стосовно громадян. Що ж до учасників процесу, які мають розпорядчі повноваження, беззаперечно має діяти зовсім протилежний принцип — «дозволено тільки те, на що уповноважив закон, і тільки в визначеній законом процедурі (формі)». [12]

Резолюцією Генеральної Асамблеї ООН № 2200 від 16 грудня 1966 р. прийнято Міжнародний пакт про громадянські та політичні права, де викладено основні права і свободи людини, що визнаються державами ч. 3 ст. 2. [7]

Найбільшої уваги потребують такі об'єкти правового захисту, як: особиста свобода і недоторканність; недоторканність сфери особистого життя громадянина; недоторканність житла людини; таємниця листування, телефонних розмов, банківських вкладів, телеграфної й іншої кореспонденції. [12]

У Міжнародному пакті про громадянські і політичні права зазначається:

всі особи, позбавлені волі, мають право на гуманне поводження і поважання гідності, властивої людській особі. Кодекс поведінки посадових осіб з підтримування правопорядку, прийнятий Генеральною Асамблеєю ООН 17 грудня 1979 року, зобов’язує працівників правоохоронних органів, у тому числі і тих, що здійснюють розслідування, поважати і захищати гідність і права людини; зберігати в таємниці відомості конфіденційного характеру, отримувані в процесі своєї діяльності, якщо інтереси правосуддя не вимагають іншого; нетерпиме ставитись до будь-яких дій, які містять нелюдяні чи принижуючі гідність людини форми стосунків; забезпечувати охорону здоров’я затримуваних. [4; 7]

Додатково варто зазначити, що практика міжнародних судових органів захисту прав людини доводить, що ці органи докладають чимало зусиль задля ініціювання широкого застосування національними судами норм міжнародних конвенцій з прав людини. Зокрема, Європейський суд неодноразово наполягав на застосуванні такого принципу: якщо Конвенція є правовою основою, на яку може посилатися заявник, то він повинен це робити в національному суді, або навіть національний суд має звернутися до відповідної норми Конвенції. Особлива роль у внутрішньодержавній імплементації належить приведенню судової практики у відповідність до міжнародно-правових зобов’язань держави.

2.2 Система засобів захисту прав людини Міжнародна правотворчість сприяє подальшому розвитку прав людини. Розвиток інституту прав і свобод людини залежить насамперед від діяльності міжнародних організацій і внутрішньодержавної практики в цій галузі.

Існує проблема забезпечення єдності поглядів держав на права і свободи людини.

Наука міжнародного права розробила спеціальний термін: міжнародні стандарти в галузі прав людини — і тепер під цим терміном розуміють сукупність існуючих норм у галузі прав людини, які розроблені за участю держав у міжнародному співіснуванні і містяться у відповідних міжнародно-правових документах або звичаях. Ці норми можна зустріти у багатьох міжнародних документах, резолюціях, конвенціях тощо. [17]

Механізм формування сучасного міжнародного права пройшов свій шлях від звичаю, що сформувався у відносинах між державами, до кодифікації цих відносин і їхнього нормативного закріплення. Механізм цей достатньо складний і, звичайно, тут також може йти мова про зворотний процес, тобто коли норми двосторонньої угоди між державами стають фундаментом для міжнародного звичаю і у подальшому йому надається правова природа. Цей механізм формування норм міжнародного права стосується таких його галузей, як морське право, дипломатичне і консульське право, право договору та ін.

За допомогою іншого механізму утворюються норми з прав людини, яким не може передувати звичай. Майже усі норми у галузі прав людини почали з’являтися як писане право, яке утворюється в рамках міжнародних організацій і тільки пізніше договірні норми стають звичаєвими.

Цілий ряд положень став загальновизнаними звичаєвими нормами. І це означає, що навіть коли держава не є учасником певного договору з прав людини, вона повинна підкорятися звичаєвим нормам в цій галузі, які вже виникли і є загальновизнаними. З цього приводу можна сказати, що такі універсальні положення є світовим надбанням і не можуть не застосовуватись державою. Наприклад, беззаперечним є те, що особу не може бути піддано арешту за цивільно-правові зобов’язання. Не визнається майже усіма державами, хоча міжнародна звичаєва норма, як відомо, складається з певної практики поведінки і її визнання є юридично обов’язковим. Визнання норми юридично обов’язковою здійсняється насамперед у законодавчому процесі. Але якщо йдеться про ратифікацію вищим законодавчим органом країни будь-якого документа міжнародно-правового характеру в галузі прав людини, то подальший розвиток цей документ дістає при своєму застосуванні в судовій практиці. Складається певна судова практика, і з цього приводу можна говорити про виникнення звичаєвої норми, якщо така практика є однаковою у ряді держав. Але і при сучасному розвитку міжнародного права не можна вважати, що більшість норм у галузі прав людини набули статусу звичаєвих.

4 листопада 1950 р. Комітет міністрів Ради Європи в Римі прийняв Європейську Конвенцію про захист прав і основних свобод людини, що набрала чинності для перших десяти держав у 1953 р. Конвенція відкрита тільки для держав — членів Ради Європи. Конвенція захищає тільки громадянські і політичні, а не соціально-економічні права. Що ж до соціально-економічних прав, то в рамках Ради Європи 1961 р. була прийнята Європейська соціальна хартія, яка набрала чинності 1965 р. На відміну від Європейської Конвенції, яка передбачає систему індивідуальних скарг, які подаються до Європейського Суду з прав людини. Хартія передбачає для своєї імплементації тільки систему доповідей держав-учасників, які розглядаються спеціально створеним для нього Комітетом експертів.

Слід також відмітити, що у Страсбурзі в 1996 р. була прийнята в рамках Ради Європи Європейська соціальна хартія (переглянута). В її преамбулі підкреслюється необхідність зберегти неподільний характер громадянських, політичних, економічних, соціальних і культурних прав людини, а також надати новий поштовх Європейській соціальній хартії. За допомогою переглянутої Хартії зміст старого документа дещо оновився. З метою пристосування до нових умов у новому документі враховуються суттєві зміни у соціальній сфері.

Цілком очевидно, що в рамках Хартії розроблені міжнародні стандарти соціально-економічних прав громадян не забезпечуються відповідними заходами та механізмами. Ці права залежать від соціально-економічного розвитку країни, стабільності її політичних процесів, розвитку внутрішнього законодавства. Багато держав хоча і декларує їх у своїх внутрішніх законах, але не забезпечує належне здійснення і дотримання цих прав. На відміну від соціально-економічних прав, громадянські і політичні права захищаються в рамках вже існуючих міжнародних процедур. На основі Європейської Конвенції про захист прав і основних свобод людини нині діє Європейський Суд з прав людини. За допомогою Суду здійснюється контроль виконання вимог Конвенції та їх відповідність з внутрішнім законодавством держави. Суд розглядає індивідуальні скарги, в яких відповідачем виступає держава. Але для цього потрібним є визнання державою-учасником юрисдикції Суду. Якщо таке визнання сталося, то рішення Суду є обов’язковими для виконання державою-учасником у справах, по яких держава-учасник виступає відповідачем.

Отже, головною метою функціонування контрольних механізмів міжнародно-правових документів полягає у контролі за дотриманням міжнародних стандартів прав людини країнами, які підписали відповідні угоди. Причому такий контроль здійснюється не тільки у межах прийнятих національними судами рішень, а й у межах існуючого законодавства. тобто вирішується питання відповідності чинного закону вимогам міжнародно-правової угоди.

2.3 Забезпечення міжнародного захисту прав людини в Україні

міжнародний право свобода громадянин Проблема співвідношення міжнародно-правового та внутрішньодержавного регулювання виникає при зіткненні двох галузей права — конституційного й міжнародного. У процесі розв’язання цієї проблеми досліджується співвідношення міжнародних стандартів прав і свобод людини з нормами національного права, адже останні забезпечують дії міжнародних стандартів прав людини в конституційному праві.

Гносеологічною основою співвідношення норм міжнародного та конституційного права з цього питання є теорія, згідно з якою міжнародні стандарти переважають над нормами національного законодавства і мають бути інтегровані у внутрішньодержавних правових системах. [10]

Згідно з Конституцією України, на території України діють ратифіковані міжнародні договори. Але щоб вони справді діяли, недостатньо лише назвати їх частиною внутрішньодержавного права. Загальновизнані норми міжнародного права за своїм характером не є такими, що діють самі по собі, вони сприймаються правовою системою не як норми-регулятори, а як норми-принципи. Єдиний шлях їх виконання — видання відповідного законодавчого акта, а не посилання на міжнародні норми права.

Звичайно, не можна не вказати на позитивні сторони конституційного закріплення відсилаючих норм. Така норма «прямо» зобов’язує державні органи використовувати міжнародні норми у сфері прав людини, при цьому значно спрощується процес уніфікації, процедура приведення у відповідність норм національного права до міжнародного.

Дія права, як відомо, полягає у впливові на свідомість та волю людей, зрештою — в упорядкуванні суспільних відносин шляхом визначення суб'єктивних прав та юридичних обов’язків учасників правовідносин. Реалізація права полягає у втіленні правових норм у практичну діяльність суб'єктів права (індивідуальних і колективних), в результаті чого складається низка заборон, юридичних обов’язків та юридичних прав. Дія норм права обмежена часовими, просторовими та предметно-суб'єктними межами.

Реалізація норми права — це завершальний етап правового регулювання. Норми права реалізуються в межах, в яких діють суб'єкти права. Тому слід розрізняти механізми дії та механізми реалізації міжнародних і внутрішньодержавних нормативно-правових актів, а також взаємопроникнення процесів дії та реалізації цих актів. Без процесу дії не може настати реалізація акта. Проте дія може не перейти в ту чи іншу форму реалізації норми права. [11]

Реальне здійснення та захист основних прав людини конкретною особою забезпечується передусім юридичними механізмами, що діють у державі. Тобто правова національна система, припускає безпосередню дію належним чином ратифікованих норм міжнародних договорів Поряд з національним законодавством, але пріоритет останнього полягає у тому, що саме воно забезпечує засоби реалізації, охорони та захисту прав людини.

Таким є сутність співвідношення норм національного права і міжнародних стандартів про права людини.

Таким є і співвідношення норм Конституції України, які стосуються прав і свобод людини, з міжнародними документами про права людини.

Аналіз статей другого розділу Конституції свідчить про те, що майже всі статті цього розділу так чи інакше відображають зміст Міжнародної хартії прав людини, насамперед Міжнародного пакту про громадянські і політичні права, Міжнародного пакту про економічні, соціальні й культурні права, а також Загальної декларації прав людини.

При цьому автори Конституції сприйняли «ритм» міжнародних документів про права людини, систему й послідовність викладу цих прав і свобод. Проте іноді вони відходили від такої послідовності. Це стосується ст. 51 Конституції, де йдеться про права й обов’язки, що пов’язані зі шлюбними відносинами. В Основному Законі ця стаття розміщена серед тих, де зафіксовані права, котрі у вітчизняній і, нерідко, зарубіжній юридичній науці визначаються як соціально-економічні та соціально-культурні права.

У міжнародному праві відображено інший підхід до визначення прав, котрі випливають зі шлюбного стану і сімейних відносин: відповідну статтю містить Міжнародний пакт про громадянські й політичні права (ст. 23).

Деякі конституційні положення про права людини порівняно з відповідними положеннями міжнародних документів сформульовані більш актуально і юридично точно. Як-от ст. 38 Конституції, котру можна порівняти, зокрема, зі ст. 21 Загальної декларації.

У Конституції України можна знайти положення, відсутні в міжнародних документах про права людини. Це зумовлено насамперед тим, що вони мають різне регламентне призначення. З іншого боку, міжнародні документи про права людини загального характеру (а саме вони складають Міжнародну хартію прав людини) визначають саме загальні стандарти у відповідній сфері. Тому їхні положення сформульовані, звичайно, у загальній формі, без юридичної конкретики. І хоча у такий само спосіб характеризуються норми конституцій, рівень узагальненості у міжнародних норм об'єктивно вищий. У деяких випадках відсутність в міжнародних документах про права людини в міжнародних документах про права людини положень, які були б аналогами тим, що наявні в Конституції України, пояснюється, на нашу думку, дією фактора часу. Сказане стосується конституційного закріплення окремих так званих прав останньої генерації. До таких віднесене, зокрема, право на безпечне для життя і здоров’я довкілля, зафіксоване у ст. 50 Основного Закону. Такого права не знайти в текстах головних міжнародних документів. Водночас зауважимо, що, коментуючи наш офіційний конституційний проект, дехто із зарубіжних експертів звертав увагу на нереальний характер сформульованого як імператив права особи на відшкодування завданого порушенням щойно зазначеного права шкоди. На думку таких експертів, фіксація на конституційному рівні права на таке відшкодування може створити великі складнощі для різноманітної економічної діяльності.

У міжнародних документах сказано про право на свободу думки, совісті і релігії (ст. 18 Загальної декларації [2], ст. 18 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права [6], ст. 9 Європейської конвенції). В Основному Законі України ці права «розведені»; у ст. 34 йдеться про «право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань», що за змістом значно ширше згадуваної свободи думки, а в ст. 35 — про «право на свободу світогляду і віросповідання». Такий підхід відповідає усталеній конституційній традиції.

Ще одним прикладом може слугувати положення міжнародних документів про право на свободу мирних зборів і асоціацій (ст. 20 Загальної декларації, ст. 11 Європейської конвенції). Таке поєднання можна вважати певним чином виправданим, адже згадані свободи — мирних зборів і асоціацій — звичайно, тісно пов’язані в реальному державно-політичному житті. У Конституції України вони зафіксовані відповідно у ст 36 і 39, що також є традиційним з позицій конституційного права. Роз'єднання відповідних прав у Конституції дає змогу більш детально їх регламентувати.

Найзагальнішою юридичною гарантією прав і свобод є право на судовий захист: у ст. 55 Конституції України записано, що «права і свободи людини і громадянина захищаються судом». Про право на судовий захист йдеться, зокрема, у ст. 8 Загальної декларації і в ст. 14 Міжнародного пакту про громадянські й політичні права. До юридичних гарантій прав і свобод віднесені так звані процесуальні гарантії. В науці конституційного права їх іноді визначають як права людини в досудовому і судовому процесах. Серед міжнародних документів найдетальнішим щодо процесуальних гарантій можна вважати Європейську конвенцію про права людини і основні свободи з протоколами до неї. Серед конституційних приписів відповідного змісту можна виділити положення ст. 29 Основного Закону, де йдеться про особисту недоторканість. Ці положення сформульовані в дусі знайомої світовому конституціоналізмові ще XVII ст. демократичної процедури «хабеас корпус» .

Висновок Таким чином, міжнародні принципи захисту прав, свобод людини і громадянина є важливими і мають значний вплив на внутрішнє законодавство як України, так і інших держав.

Міжнародні принципи захисту щодо основних прав та свобод людини і громадянина встановлені низкою нормативних актів, а саме: Загальна декларація прав людини, Міжнародний пакт про політичні та громадянські права, Міжнародний пакт про економічні, соціальні та культурні права, Європейська соціальна хартія, Європейська конвенція про захист прав та фундаментальних свобод людини з протоколами та інші.

Міжнародно — правові акти закріплюють такі основні права та свободи людини і громадянина: принцип рівності всіх громадян незалежно від мови, статі, кольору шкіри, релігійних, політичних переконань та інших ознак; право на життя; право людини на повагу до її гідності; право на недоторканість житла; право на невтручання в особисте та сімейне життя; право на об'єднання; право на мирні збори та маніфестації; право на працю; право на відпочинок; право на охорону здоров’я та інші права.

Кожна держава повинна забезпечувати механізм реалізації захисту прав та свобод своїх громадян. Це невід'ємна складова демократичної держави.

Таким чином, міжнародні принципи захисту основних прав людини являють собою сукупність норм права, які закріплені в міжнародно-правових актах. Положення Конституції держав про основні права і свободи людини та громадянина повинні відповідати міжнародним стандартам, оскільки захист цих прав забезпечує існування суверенної, демократичної і незалежної держави.

Список використаних джерел

1. Конституція України: Прийнята на п’ятій сесії ВРУ 28.06.96. // ВВРУ. — 1996. № 30. ст. 141.

2. Загальна декларація прав людини 1948 р. // Международные акты о правах человека: Сборник документов. — М. — 1999.

3. Євопейська конвенція про захист прав та фундаментальних свобод людини з протоколами 1950 р. // Международные акты о правах человека: Сборник документов. — М. — 1999.

4. Кодекс поведінки службових осіб по підтримці правопорядку від 1979 р. // www.un.org/ru/

5. Конвенція проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або принижуючих гідність видів поводження і покарання від 1984 р., в ред. від 13.11.1998 р. // www.un.org/ru/

6. Міжнародний договір про громадянські та політичні права 1966 р. // Международные акты о правах человека: Сборник документов. — М. — 1999.

7. Міжнародний пакт про громадянскі та політичні права прийнятий Генеральною Асамблеєю ООН від 16.12.1950 р. // www.un.org/ru/

8. Бородін І. Права та свободи громадян, їх класифікація, гарантії реалізації // Право України. — 2001. — № 12.

9. Гораджаєв О.Я. Конституційні права і свободи людини і громадянина в країнах Співдружності Незалежних Держав і міжнародно — правові стандарти: Автореф. дис. канд. юрид. наук. — Одеса. — 1998. — ст.13−15.

10. Конституційне право України /За ред. В. Я. Тація, В. Ф. Погорілка, Ю. М. Тодики. — К., 1999.

11. Конституційне право України / За ред. проф. В. Ф. Погорілка. — К., 1999.

12. Маляренко В. Т. Реформування Кримінального процесу України в контексті Європейських стандартів. Теорія, історія і практика". — К — 2004 р., с. 115−194

13. Міжнародне право: підручник / Л. Д. Тимченко, В. П. Кононенко. — К.: Знання, 2012. — 631 с. — (Вища освіта XXI століття).

14. Муса Аль-Сулайбі. Юридична природа міжнародних стандартів пра людини. // Право України. — № 9. -2000. — ст.116.

15. Присяжнюк Т. Система Європейської Конвенції про захист прав і основних свобод людини — унікальний інструмент захисту порушених прав. // Право України. — № 6. — 12 001. — ст.32.

16. Репецький В. М. Міжнародне публічне право: Підручник / В. М. Репецький. — К, 2011. — 437 с.

17. Тодика Ю. М., Журавський В. С. Конституційне право України. — К: Видавничий дім. — 2002 р.

18. Фрицький О. Ф. Конституційне право України. — К: Юрінком Інтер. — 2002.