Міжнародно-правове регулювання праці

МІЖНАРОДНО-ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ ПРАЦІ.

Відповідно до ст. 9 Конституції України діючі міжна­родні договори, згода на обов’язковість яких дана Верховною Радою, є частиною національного законодавства України. Якщо міжнародним договором або міжнародною угодою, в яких бере участь Україна, встановлені інші правила, ніж ті, які містить законодавство України про працю, то застосовуються пра­вила міжнародного договору або міжнародної угоди (ст. 8−1 КЗпП України). Таким чином, в Конституції нашої держави і в Кодексі законів про працю України закріплений прин­цип пріоритету міжнародно-правовнх норм перед нормами національного законодавства.

Міжнародна правове регулювання праці - це встанов­лена міжнародними договорами (актами) система стандартів щодо регулювання праці, яку держави, що приєдналися до відповідного міжнародного договору (ратифікували його), використовують в національному трудовому законодавстві. Суб'єктами міжнародно-правового регулювання праці є ООН та її спеціалізований орган — Міжнародна Організація Праці (МОП). Суб'єктами міжнародно-правового регулювання пра­ці можуть бути різні об'єднання держав: Рада Європи, Євро­пейський Союз, СНД.

МОП була заснована урядами ряду країн згідно з рішен­ням Паризької конференції 11 квітня 1919 p. з ціллю міжна­родного співробітництва для усунення соціальної несправед­ливості шляхом поліпшення умов праці. У даний час МОП — одна зі спеціалізованих установ ООН. МОП покликана вирішувати такі завдання: розробка узгодженої політики та програм, спрямованих на вирішення соціально-трудових про­блемрозробка та прийняття міжнародних трудових норм (конвенцій та рекомендацій) для проведення прийнятої полі­тики у життядопомога країнам — членам МОП у вирі­шенні проблем зайнятості та скороченні безробіттярозробка програм щодо поліпшення умов працірозвиток соціального забезпеченнярозробка заходів щодо захисту прав таких соціальне вразливих груп трудящих як жінки, молодь, особи похилого віку, працівники-мігрантисприяння організаціям найманих працівників і підприємців в їхній роботі спільно з урядами щодо врегулювання соціально-трудових відносин.

На сьогоднішній день членами МОП є 174 держави. Від­повідно до Статуту МОП її членом може бути кожна дер­жава — член ООН. Україна являється членом МОП з 1954 p. Головним принципом роботи МОП є трипартизм, що озна­чає, що формування майже всіх органів МОП базується на основі трьохстороннього представництва — від урядів, пред­ставників працівників і підприємців (роботодавців). Отже, кожна держава представлена чотирма делегатами: два — від уряду, по одному — від підприємців і працівників. Вищий орган МОП — Міжнародна конференція праці (Генеральна конференція), яка скликається щорічно і складається з деле­гатів усіх держав — членів МОП. До компетенції Генераль­ної конференції відноситься прийняття міжнародних кон­венцій і рекомендацій, визначення задач і напрямів діяль­ності МОП, внесення змін в її Статут, прийом у члени МОП окремих держав, спостереження за застосуванням держава­ми ратифікованих ними конвенцій, а також рекомендацій МОП.

Виконавчим органом МОП є Адміністративна рада, яка обирається на Міжнародній конференції праці й складаєть­ся з 56 чоловік: 28 делегатів представляють уряди, 14 — підприємців і 14 — працівників. Адміністративна рада при­значає Генерального директора Міжнародного Бюро Праці.

Міжнародне Бюро Праці - постійний орган МОП вико­нує функції секретаріату, він не є суб'єктом міжнародно-правового регулювання праці, але займається підготовкою конвенцій і рекомендацій МОП і спостереженням за їх засто­суванням, збиранням і поширенням інформації щодо міжна­родно-правового регулювання умов праці найманих праців­ників. Міжнародне Бюро Праці займається підготовкою ма­теріалів до конференції МОП, надає допомогу державам у виробленні законів на основі рішень Генеральної конференції, видає публікації щодо міжнародно-правового регулювання праці.

Згідно з Статутом МОП одним з головних напрямків діяльності цієї організації є нормотворчість, тобто створення міжнародних трудових стандартів. МОП приймає конвенції та рекомендації, що стосуються різних аспектів праці.

Конвенції приймаються Генеральною конференцією більшістю (не менше Уу) голосів присутніх делегатів. Кон­венція набуває статусу багатосторонньої міжнародної угоди після ратифікації її як мінімум двома державами — члена­ми МОП і з цього моменту накладає певні зобов’язання як на ті держави, що ратифікували її, так і на держави, що не ратифікували даної конвенції. Для окремої держави — чле­на МОП конвенція стає юридичне обов’язковою тільки після ратифікації її вищим органом державної влади (конвенції містять правила також про порядок їх денонсації). У разі ратифікації конвенції держава зобов’язана прийняти зако­нодавчі акти для проведення її в життя і раз на 2−4 роки подавати в МОП доповіді відносно вжитих заходів щодо ефективного застосування ратифікованої конвенції. Якщо конвенція не ратифікована, держава несе зобов’язання інфор­мувати по запитах Адміністративної ради МОП про стан національного законодавства і практики відносно такої кон­венції, а також про заходи, які передбачається вжити для надання їй сили.

Рекомендація не є міжнародним договором і не повинна бути ратифікована. Рекомендація є побажанням, пропозицією ввести відповідні норми в національне законодавство. Реко­мендація доповнює, уточнює і деталізує положення конвенції, дає можливість вибору державам при застосуванні між­народної норми. Рекомендація подається уряду держави — члена МОП з тим, щоб її положення шляхом прийняття за­кону або іншого нормативно-правового акта набули юри­дичної сили.

МОП приймає міжнародно-правові акти в сфері праці у таких напрямках: право на працю, заборона примусової праці, право на колективні переговори, право на страйк, зайнятість і працевлаштування, умови праці, охорона праці, соціальна співпраця працівників і роботодавців, мирні засоби вирішення трудових конфліктів, право працівників на створення про­фесійних організацій тощо. Систематизовані Конвенції і ре­комендації МОП утворюють Міжнародний кодекс праці. З 1919 р. МОП прийняла 181 конвенцію і 188 рекомендацій з широкого спектра питань у сфері праці. Це — основні права людини, зайнятість і навчання, умови праці або техніка без­пеки і гігієна праці.

Право на працю — одне з основних прав людини. Уперше це право було проголошене у Загальній декларації прав людини. Ст. 23 Декларації проголошує, що кожна людина має право на працю, на вільний вибір роботи, на справедливі і сприятливі умови праці й на захист від безробіття. У Міжна­родному пакті про економічні, соціальні й культурні права зазначається, що право на працю — це право кожної людини на отримання можливостей заробляти собі на життя працею, яку вона вільно обирає або на яку вільно погоджується. Між­народно-правові акти про працю підкреслюють неприпус­тимість примусової праці. Європейська конвенція про права людини (1959 p.), Конвенція МОП № 29 про примусову або обов’язкову працю (1930 p.) визначають примусову працю як будь-яку роботу або службу, що вимагається від будь-якої особи під загрозою покарання, якщо тільки дана особа не запропонувала добровільні послуги. При цьому зазна­чається, що не є примусовою праця, що застосовується в зв’яз­ку з надзвичайними (непереборними) обставинами, внаслі­док законів про обов’язкову військову службу, а також що виконується внаслідок судового вироку. Конвенція № 105 про скасування примусової праці вказує на неприпустимість при­мусової праці як засобу політичного впливу (виховання) або як міри покарання за наявність чи за висловлення полі­тичних поглядів (переконань), протилежних встановленій політичній, соціальній або економічній системі. Україна, що ратифікувала названу конвенцію, закріпила в ст. 43 Консти­туції заборону використання примусової праці у відповід­ності до міжнародно-правових стандартів. Що стосується Конвенції МОП № 105 про скасування примусової праці, Генеральною угодою на 1999;2000 роки передбачено прове­дення в рамках Національної ради соціального партнерства консультацій щодо визначення соціально-економічних мож­ливостей її ратифікації. Саме ці дві конвенції (№ 29 і № 105) ратифікувала найбільша кількість держав (Конвенцію № 29 ратифікували 143 держави, а Конвенцію № 105 — 129 держав).

Основний принцип міжнародно-правового регулювання праці - рівність в здійсненні прав і свобод людини. Рівність у праці виключає дискримінацію, під якою розуміється будь-яка відмінність, недопущення або перевага, що встановлюєть­ся за ознакою раси, статі, релігії, іноземного, соціального похо­дження, віку, сімейного стану, що приводять до порушення рівності можливостей в галузі праці і занять. На це, наприклад, вказують такі конвенції МОП, як Конвенція № 111 про дис­кримінацію в галузі праці й занять (1958 p.), Конвенція № 100 про рівну винагороду чоловіків і жінок за працю рівної цінності (1951 p.). Аналогічне положення міститься і в нор­мах національного законодавства. Так, ст. 2−1 КЗпП закріп­лює положення про те, що Україна забезпечує рівність тру­дових прав усіх громадян незалежно від походження, соці­ального і майнового стану, расової та національної належ­ності, статі, мови, політичних поглядів, релігійних переконань, роду і характеру занять, місця проживання та інших обста­вин. Щодо іноземних громадян, то згідно зі ст. 8 Закону Украї­ни «Про правовий статус іноземців» вони мають рівні з громадянами України права й обов’язки у трудових відно­синах, якщо інше не передбачено законодавством України та міжнародними договорами України. Проте для того, щоб такі трудові відносини виникли, для іноземця необхідно отримати дозвіл Центру зайнятості (див. § 7.5, пункт «Тру­довий договір з трудящим-мігрантом»).

Важливим напрямом міжнародно-правового регулюван­ня праці є сприяння зайнятості працездатного населення. Конвенція № 122 про політику в галузі зайнятості (1964 p.) проголошує головною метою державної діяльності активну політику в сфері зайнятості. Державна політика зайнятості має бути спрямована на створення умов для забезпечення роботою всіх, хто готовий приступити до роботи і шукає її, забезпечити свободу вибору зайнятості з урахуванням рівня економічного розвитку країни. Для забезпечення стабільної зайнятості й недопущення свавілля підприємців у актах МОП встановлено, що звільнення з ініціативи підприємця можли­ве лише за наявності законних підстав, які пов’язані зі здібностями, поведінкою працівника або виробничою необхідністю. Не є законними такі підстави для звільнення, як членство у профспілці, виконання функцій представника працівників, подання скарги або участь у справі, порушеній проти підпри­ємця, раса, стать, сімейний стан, вагітність, віросповідання, полі­тичні погляди, національність, вік. Основні завдання нашої держави в сфері зайнятості та регулювання ринку праці зазначені в Основних напрямах соціальної політики на 1997;2000 роки. В Україні діє прийнятий 1 березня 1991 p. Закон «Про зайнятість населення», статті 3, 4 і 5 якого містять основні принципи державної політики зайнятості населен­ня, перелік державних гарантій права на вибір професії і виду діяльності та додаткові гарантії зайнятості для окре­мих категорій населення (див. гл. 6).

Ряд конвенцій присвячений захисту трудових прав у га­лузі умов і охорони праці. Так, Конвенція № 47 про скоро­чення робочого часу до 40 годин у тиждень (1935 p.) перед­бачає, що встановлення 40-годинного робочого тижня не тяг­не за собою якого б не було зменшення заробітної плати. Години, відпрацьовані понад нормальну тривалість робочого часу, Конвенція розглядає як понаднормовані, які допуска­ються лише в певних випадках і підлягають додатковій оплаті. Аналогічні норми передбачені статтями 50, 62, 64, 65 КЗпП України. Певні стандарти встановлені відносно щотижневої праці, оплачуваних щорічних і навчальних відпусток. Так, тривалість відпустки не повинна складати менше трьох тижнів за кожний рік роботи. Мінімальний стаж роботи для виникнення права на відпустку повної тривалості становить 6 місяців. За час відпусток повинні виплачуватися відпускні, у розмірі середньої заробітної плати. Міжнародні стандарти враховані в Законі України «Про відпустки» від 15 листо­пада 1996 p.

У галузі регулювання заробітної плати найбільш важли­вими є Конвенції № 131 про встановлення мінімальної заро­бітної плати (1970 p.), № 95 про охорону заробітної плати (1949 р.). При визначенні мінімальної заробітної плати про­понується враховувати потреби працівників і членів їх сімей (з урахуванням загального рівня заробітної плати в країні) — вартість життясоціальні допомогипорівняльний рівень життя різних соціальних групекономічні міркування, вклю­чаючи вимоги економічного розвиткурівень продуктивності праці та бажане досягнення і підтримку високого рівня зай­нятості. Конвенція передбачає також необхідність створен­ня і функціонування особливої процедури, направленої на систематичний контроль за станом оплати праці й перегляд мінімальної заробітної плати. Заробітна плата не повинна знижуватися ні за яких умов.

Конвенція про встановлення мінімальної заробітної плати не ратифікована Україною, що дозволяє встановлювати мінімальну заробітну плату без урахування міжнародних стандартів і без наукового та техніко-економічного обгрун­тування.

Багато міжнародних актів МОП присвячено забезпечен­ню прав працівників щодо охорони здоров’я на виробництві. Ці акти вимагають від держав — членів МОП проведення державної політики в галузі безпеки, гігієни праці, створен­ня ефективної системи інспекції праці. Ряд конвенцій МОП присвячений забороні використання шкідливих хімічних речовин, інші конвенції пов’язані з працею в конкретних га­лузях господарства (професіях). Так, Конвенції № 170 про хімічні речовини (1990 p.), № 174 про запобігання значним промисловим аваріям (1993 p.) були прийняті у зв’язку з аваріями в атомній енергетиці.

Серед конвенцій про права людини на свободу об'єднан­ня потрібно назвати Конвенцію 1928 p. № 87 про свободу асоціації і захист права на організацію, що закріплює право працівників і підприємців вільно створювати свої органі­зації з метою висунення і захисту своїх інтересів. Додаткові гарантії реалізації права на організацію надані Конвенцією № 98 про застосування принципів права на організацію і ве­дення колективних переговорів (1949 p.). Конвенція № 154 про сприяння колективним переговорам (1981 p.) передба­чає, що колективні переговори є універсальним засобом ре­гулювання питань праці. Колективні переговори проводять­ся між підприємцями (групою підприємців), організацією (організаціями) трудящих з метою визначення умов праці й зайнятостірегулювання відносин між підприємцями (їх організаціями) і організацією (організаціями) трудящих.

Рекомендації МОП «Про добровільне примирення і ар­бітраж» (1952 p.), «Про розгляд скарг» (1967 p.) регулюють питання мирних способів вирішення трудових конфліктів. Експерти МОП вважають, що право на страйк, хоч воно і не передбачене спеціальним актом, випливає з Конвенції № 87 про свободу асоціації і захист прав на організацію (1948 p.), оскільки заборона на проведення страйків обмежує можли­вості працівників трудящих на захист їх законних інтересів. Українське трудове законодавство, що регулює питання про­ведення колективних переговорів, укладення і виконання колективних договорів (Закон України «Про колективні договори і угоди» від 1 липня 1993 p.), реалізації права на страйк (Закон України «Про порядок вирішення колектив­них трудових спорів (конфліктів)» від 3 березня 1998 p.) відповідають міжнародним стандартам.

У Європі джерелами міжнародно-правового регулюван­ня праці є акти, прийняті Радою Європи і Європейським Союзом. Рада Європи прийняла понад 160 конвенцій, хартій, угод і протоколів до них, в тому числі Європейську соціаль­ну хартію (1961 p.), Переглянуту Європейську соціальну хар­тію у 1996 p., Європейську конвенцію про захист прав люди­ни і основних свобод 1950 p. Європейський Союз в 1989 p. прийняв Хартію основних прав працівників, що проголошує соціальні й економічні права. Переглянута Європейська со­ціальна хартія передбачає 31 право у галузі зайнятості, праці, медичного обслуговування, охорони здоров’я, соціального забезпечення. У даний час йде підготовка Переглянутої хартії до ратифікації Верховною Радою України. З травня 1996 p. міністр закордонних справ України підписав Європейську соціальну хартію, а згодом — 7 травня 1999 p. було підписа­но і новий варіант цього документа — Переглянуту Євро­пейську соціальну хартію. Проте економічні чинники поки що не дозволяють ратифікувати цей документ Верховною Радою України. У даний час триває вивчення можливостей щодо адаптації українського національного законодавства до Хартії. Слід зазначити, що трудове законодавство України більшою мірою відповідає міжнародним стандартам, ніж со­ціально-забезпечувальне. У цій сфері в Україні триває кар­динальна організаційно-правова реформа.

На вересень 1998 p. Україна завершила приєднання шля­хом ратифікації лише до 28 конвенцій Ради Європи і про­токолів до них, а також заявила про приєднання шляхом підписання ще до 9 конвенцій, хартій і протоколів до них.

Україна як держава — член СНД є учасницею багатосто­ронніх угод, деякі з яких включають регулювання трудових відносин, прав людини і громадянина в трудовій і соціальній сферах. Наприклад, угода, прийнята державами — членами СНД, про співпрацю в галузі трудової міграції і соціального захисту трудящих-мігрантів (1994 p.).

Україна також є учасницею значного числа двосторонніх міждержавних угод щодо регулювання відносин у галузі пра­ці й соціальній сфері. Так, у 1993 p. укладена угода «Про трудову діяльність і соціальний захист громадян Російської Федера­ції і України, що працюють за межами своїх держав», у 1996 p. аналогічна угода укладена між урядами України та Респуб­ліки Білорусь, у 1997 p. укладена угода між урядом України та урядом Чеської Республіки про взаємне працевлаштуван­ня громадян України та громадян Чеської Республіки.

Конвенції Міжнародної Організації Праці, які ратифі­ковані Україною:

1. Конвенція МОП № 29 про примусову чи обов’язкову працю, 1930р. (ратифіковано 09.06.56).

2. Конвенція МОП № 47 про скорочення робочого часу до сорока годин на тиждень, 1935 р. (ратифіковано 09.06.56).

3. Конвенція МОП № 100 про рівну оплату чоловіків і жінок за рівноцінну працю, 1951 p. (ратифіковано 09.06.56).

4. Конвенція МОП № 10 про мінімальний вік допуску дітей до роботи в сільському господарстві, 1921 p. (ратифі­ковано 11.08.56).

5. Конвенція МОП № 11 про право на асоціацію та об'єд­нання трудящих у сільському господарстві, 1921 р. (ратифі­ковано 11.08.56).

6. Конвенція МОП № 15 про мінімальний вік допуску підлітків на роботу вантажниками вугілля або кочергами у флоті, 1921 p. (ратифіковано 11.08.56).

7. Конвенція МОП № 16 про обов’язковий медичний огляд дітей і підлітків, зайнятих на борту суден, 1921 p. (ратифіко­вано 11.08.56).

8. Конвенція МОП № 52 про щорічні оплачувані відпустки, 1936р. (ратифіковано 11.08.56).

9. Конвенція МОП № 58 про мінімальний вік дітей для допуску їх на роботу в морі (переглянута), 1936 p. (ратифі­ковано 11.08.56).

10. Конвенція МОП № 59 про мінімальний вік дітей для прийому їх на роботу в промисловості (переглянута), 1937 p. (ратифіковано 11.08.56).

11. Конвенція МОП № 60 про вік дітей для прийому їх на непромислові роботі, 1937 p. (ратифіковано 11.08.56).

12. Конвенція МОП № 77 про медичний огляд дітей і підлітків з метою встановлення їх придатності до праці в промисловості, 1946 p. (ратифіковано 11.08.56).

13. Конвенція МОП № 78 про медичний огляд дітей і підлітків з метою встановлення їх придатності до праці на непромислових роботах, 1946р. (ратифіковано 11.08.56).

14. Конвенція МОП № 79 про обмеження нічної праці дітей і підлітків на непромислових роботах, 1946 p. (ратифі­ковано 11.08.56).

15. Конвенція МОП № 87 про свободу асоціації і захист права на організацію, 1948р. (ратифіковано 11.08.56).

16. Конвенція МОП № 90 про нічну працю підлітків у промисловості (переглянута), 1948р. (ратифіковано 11.08.56).

17. Конвенція МОП № 98 про застосування принципів права на організацію і ведення колективних переговорів, 1949р. (рати­фіковано 11.08.56).

18. Конвенція МОП № 103 про охорону материнства, 1952 p. (ратифіковано 11.08.56).

19. Конвенція МОП № 45 про застосування праці жінок на підземних роботах у будь-яких шахтах, 1935 p. (ратифіко­вано 30.06.61).

20. Конвенція МОП № 95 про охорону заробітної плати, 1949 p. (ратифіковано 30.06.61).

21. Конвенція МОП № 111 про дискримінацію в галузі праці і занять, 1958 p. (ратифіковано 30.06.61).

22. Конвенція МОП № 112 про мінімальний вік для прий­няття на роботу рибалок, 1959 p. (ратифіковано 30.06.61).

23. Конвенція МОП № 14 про щотижневий відпочинок на промислових підприємствах, 1921 p. (ратифіковано 29.05.68).

24. Конвенція МОП № 106 про щотижневий відпочинок в торгівлі та установах, 1957 p. (ратифіковано 29.05.68).

25. Конвенція МОП № 115 про захист трудящих від іоні­зуючої радіації, 1960р. (ратифіковано 29.05.68).

26. Конвенція МОП № 120 про гігієну в торгівлі та уста­новах, 1964 p. (ратифіковано 29.05.68).

27. Конвенція МОП № 122 про політику в галузі зайня­тості, 1964р. (ратифіковано 29.05.68).

28. Конвенція МОП № 23 про репатріацію моряків, 1926 p. (ратифіковано 04.02.70).

29. Конвенція МОП № 27 про зазначення ваги важких вантажів, що перевозяться на суднах, 1929 p. (ратифіковано 04.02.70).

30. Конвенція МОП № 32 про захист від нещасних ви­падків трудящих, зайнятих на вантаженні або розвантаженні суден (переглянута), 1932 p. (ратифіковано 04.02.70).

31. Конвенція МОП № 69 про видачу судовим кухарям свідоцтв про кваліфікацію, 1946 p. (ратифіковано 04.02.70).

32. Конвенція МОП № 73 про медичний огляд моряків, 1946 p. (ратифіковано 04.02.70).

33. Конвенція МОП № 92 про приміщення для екіпажу на борту суден (переглянута), 1949 p. (ратифіковано 04.02.70).

34. Конвенція МОП № 108 про національне посвідчення особи моряків, 1958 p. (ратифіковано 04.02.70).

35. Конвенція МОП № 113 про медичний огляд рибалок, 1959 p. (ратифіковано 04.02.70).

36. Конвенція МОП № 116 про частковий перегляд кон­венцій, прийнятих Генеральною конференцією Міжнародної організації праці на своїх перших тридцяти двох сесіях, з метою уніфікації положень про підготовку Адміністратив­ною радою Міжнародного бюро праці доповідей про застосу­вання конвенцій, 1961 p. (ратифіковано 04.02.70).

37. Конвенція МОП № 119 про постачання машин захис­ними пристроями, 1963 p. (ратифіковано 04.02.70).

38. Конвенція МОП № 123 про мінімальний вік допуску на підземні роботи в шахтах і рудниках, 1965 p. (ратифіко­вано 04.02.70).

39. Конвенція МОП № 124 про медичний огляд молодих людей з метою визначення їх придатності до праці на підземних роботах у шахтах і рудниках, 1965 p. (ратифіковано 04.02.70).

40. Конвенція МОП № 126 про приміщення для екіпажу на борту рибальських суден, 1966 p. (ратифіковано 04.02.70).

41. Конвенція МОП № 138 про мінімальний вік для прий­няття на роботу, 1973 p. (ратифіковано 07.03.79).

42. Конвенція МОП № 142 про професійну орієнтацію та професійну підготовку в галузі розвитку людських ресурсів, 1975р. (ратифіковано 07.03.79).

43. Конвенція МОП № 149 про зайнятість і умови праці та життя сестринського персоналу, 1977 p. (ратифіковано 07.03.79).

44. Конвенція МОП № 160 про статистику праці, 1985 p. (ратифіковано 03.05.90).

45. Конвенція МОП № 133 про приміщення для екіпажу на борту суден (додаткові положения), 1970 р. (ратифікова­но 14.07.93).

46. Конвенція МОП № 147 про мінімальні норми на тор­говельних суднах, 1976р. (ратифіковано 14.07.93).

47. Конвенція МОП № 144 про тристоронні консультації (міжнародні трудові норми), 1976р. (ратифіковано 17.12.93).

48. Конвенція МОП № 2 про безробіття, 1919 p. (ратифі­ковано 04.02.94).

49. Конвенція МОП № 154 про сприяння колективним переговорам, 1981 p. (ратифіковано 04.02.94).

50. Конвенція МОП № 158 про припинення трудових відносин з ініціативи підприємства, 1982 p. (ратифіковано 04.02.94).

51. Конвенція МОП № 156 про рівне ставлення і рівні можливості для трудящих чоловіків і жінок: трудящі із сімей­ними обов’язками, 1981 p. (ратифіковано 22.10.99).