Правове регулювання робочого часу

РЕФЕРАТ на тему:

" Правове регулювання.

робочого часу" .

ПЛАН Вступ.

1. Поняття та види робочого часу у трудовому праві.

2. Режим робочого часу, його регулювання.

3. Надурочна робота.

4. Чергування.

5. Облік робочого часу Висновки Список використаної літератури Вступ Конституція України в ст. 45 передбачає, що працівнико­ві гарантується встановлена законом тривалість робочого часу. Виходячи з цього є важливим саме правове регулювання робочого часу, оскільки у всі часи було помічено, що роботодавець хоче бачити свого працівника на робочому місце довше, а кожний працівник, якщо це не пов’язано з погодинною оплатою, прагне якнайшвидше залишити своє місце роботи.

У більшості західних країн нормальна тривалість робо­чого часу закріплюється в законах і колективних до­говорах, хоча у деяких країнах для більшості працюючих — тільки у колективних договорах.

У даній контрольній роботі спробую дослідити особливості правового регулювання робочого часу в нашій країні, розглянути такі поняття як види робочого часу, поняття режиму робочого часу, надурочної роботи, особливості ведення обліку часу тощо.

1. Поняття та види робочого часу у трудовому праві.

Робочий час — це встановлений законодавством відрізок календарного часу, протягом якого працівник відповідно до правил внутрішнього трудового розпорядку, графіка роботи та умов трудового договору повинен виконувати свої тру­дові обов’язки.

Конституція України в ст. 45 передбачає, що працівнико­ві гарантується встановлена законом тривалість робочого часу.

Тривалість робочого часу встановлюється як у централі­зованому порядку, так і на рівні локального регулювання. У сучасних умовах спостерігається тенденція до колективно-договірного та індивідуального (в рамках трудового догово­ру) регулювання тривалості робочого часу. Держава лише встановлює певну межу тривалості робочого часу, яка не може бути збільшена.

Робочий час поділяється на види, розрізняють нормаль­ний, скорочений і неповний робочий час. Так, відповідно до ст. 50 КЗпП України нормальна тривалість робочого часу працівників не може перевищувати 40 годин на тиждень. Причому потрібно наголосити, що передбачені законодавцем гарантії відносно граничної тривалості робочого часу поши­рюються на найманих працівників підприємств усіх форм власності (ст. 3 КЗпП України). У колективних договорах або інших локальних актах можуть бути закріплені поло­ження про 40-годинний робочий тиждень, а також менші за тривалістю норми робочого часу на даному підприємстві, в установі, організації.

Норма робочого часу — це встановлена законом, колек­тивним або трудовим договором для даного працівника три­валість його робочого часу за певний календарний період — день, тиждень, місяць.

Робочий день — це тривалість робочого часу в годинах і хвилинах протягом доби. Робочий тиждень — це тривалість робочого часу протягом календарного тижня. Звичайно засто­совуються два види робочого тижня: 5-д енний з двома ви­хідними днями і 6-денний з одним вихідним днем. Рішення про введення 5- або 6-денного робочого тижня приймається власником спільно з профспілковим органом з урахуванням специфіки роботи, думки трудового колективу і за узго­дженням з місцевою радою. 40-годинна гранична норма робо­чого часу повинна дотримуватися при 5 і 6-денному робочо­му тижні. При 6-денному робочому тижні тривалість робо­чого дня напередодні вихідного дня не може перевищувати 5 годин (ст. 53 КЗпП), а напередодні святкових і неробочих днів — скорочується на одну годину.

У більшості західних країн нормальна тривалість робо­чого часу також закріплюється в законах і колективних до­говорах, хоча у деяких країнах (Великобританії, Данії) для більшості працюючих — тільки у колективних договорах. При цьому для першої групи країн колективними догово­рами встановлена менша тривалість робочого часу порівня­но із законом. Найбільш поширеним стандартом на Заході є 40-годинний робочий тиждень за законодавством та 35−40-годинний робочий тиждень за колективними договорами (Киселев И. Я. Цит. раб. — С. 112).

Скорочений робочий час встановлений у законодавстві, КЗпП, а також в інших нормативно-правових актах. Так, згідно із ст. 51 КЗпП для працівників, праця яких відбу­вається на роботах зі шкідливими умовами праці, встанов­люється скорочена тривалість робочого часу — від 24 до 36 годин на тиждень. Перелік таких робіт і тривалість робочого часу при їх виконанні передбачені Списком виробництв, цехів, професій і посад зі шкідливими умовами праці, робота в яких дає право на додаткову відпустку і скорочений робочий день (Затверджений постановою Держкомпраці СРСР і ВЦРПС від 25 жовтня 1974 p.), порядок застосування Спис­ку регулює інструкція, затверджена постановою Держком­праці СРСР і ВЦРПС 21.11.75 p. Потрібно звернути увагу на те, що відносно додаткових відпусток діє Список, затвердже­ний постановою Кабінету Міністрів України від 17 листопада 1997 p., але відносно скороченого робочого часу акти Держ­компраці СРСР і ВЦРПС від 25 жовтня 1974 p. і 21 листопада 1975 p. продовжують діяти. Право на скорочений робочий день виникає, якщо працівник виконує роботи у шкідливих умовах праці не менше за половину робочого дня. Вказаний список обов’язковий для всіх підприємств, установ, де є види робіт, професії і посади, вказані в ньому.

Законодавством встановлений скорочений (36-годинний) робочий тиждень для деяких категорій працівників, трудова діяльність яких пов’язана з особливим характером праці (наприклад, педагогічні працівники, медичні працівники та ін.) або станом здоров’я (деякі категорії інвалідів). Для осіб, які працюють у зоні відчуження, встановлений 36-годинний робочий тиждень (див. постанову Кабінету Міністрів Украї­ни від 7 лютого 2000 p. № 223 «Про доплати і компенсації особам, які працюють у зоні відчуження і зоні безумовного обов’язкового відселення після повного відселення жителів»).

Скорочена тривалість робочого часу передбачена для не­повнолітніх працівників з метою охорони їх здоров’я. Так, для працівників віком від 16 до 18 років встановлений 36-годинний робочий тиждень, віком від 15 до 16 років — 24-годинний робочий тиждень (ст. 51 КЗпП). Для учнів віком від 14 до 15 років, які працюють в період канікул, — не більш 24 годин на тиждень, а якщо учні працюють протягом навчального року у вільний від занять час, то тривалість їх робочого часу на повинна перевищувати половини тієї нор­ми, яка встановлена для осіб відповідного віку, тобто для учнів віком від 14 до 16 років — не більше 12 годин на тиждень, а віком від 16 до 18 років — 18 годин на тиждень (ст. 51 КЗпП).

Скорочується тривалість робочого часу напередодні свят­кових днів на 1 годину як при 6-денному, так і при 5-денно-му робочому тижні (ст. 53 КЗпП). Це положення не поши­рюється на працівників, яким встановлений скорочений ро­бочий час на інших підставах (ст. 51 КЗпП).

Ст. 54 КЗпП передбачає скорочення робочого часу на 1 годину при роботі в нічний час. Нічним вважається час з 10 години вечора до 6 години ранку. Не допускається залучен­ня до роботи в нічний час працівників у віці до 18 років, вагітних жінок, жінок, що мають дітей у віці до 3 років. Залу­чати до роботи в нічний час інвалідів можливо тільки з їх згоди і при умові, що така робота не суперечить медичним показанням (ст. 55 КЗпП).

Встановлення скороченого робочого часу не впливає на розмір заробітної плати. Робота, яка виконується в нічний час, оплачується в підвищеному розмірі, який встановлюєть­ся Генеральною, галузевою, регіональною угодами і колек­тивним договором, але не повинен бути менше за 20% та­рифної ставки (окладу) за кожну годину роботи в нічний час (ст. 108 КЗпП).

Неповний робочий час — відповідно до ст. 56 КЗпП вста­новлюється угодою сторін як при вступі на роботу, так і в період роботи. Неповний робочий час може бути у вигляді: а) неповного робочого дня (тобто зменшення тривалості щоденної роботи на зумовлену кількість годин) — б) непов­ного робочого тижня (при якому зберігається нормальна тривалість робочого дня, але зменшується кількість робочих днів у тиждень) і в) поєднання неповного робочого дня і неповного робочого тижня (наприклад, тривалість робочого дня 5 годин при 4 робочих днях на тиждень).

При неповному робочому часі (на відміну від скороче­ного) оплата праці проводиться пропорційно відпрацьова­ному часу, а при відрядній оплаті праці - в залежності від виробітку.

Неповний робочий час може бути встановлений угодою роботодавця і працівника на певний термін і без зазначення терміну. В обов’язковому порядку на прохання працівника неповний робочий час встановлюється для вагітних жінок, жінок, що мають дітей у віці до 14 років, дитину-інваліда, для догляду за хворим членом сім'ї відповідно до медичного висновку (ст. 56 КЗпП).

Особи, які працюють неповний робочий час, користують­ся тими ж правами, що і працюючі на умовах нормального робочого часу. Їм надається відпустка тієї ж тривалості, на­даються вихідні й святкові дні, час роботи зараховується в трудовий стаж.

Неповний робочий час (неповний робочий день чи не­повний робочий тиждень) може встановлюватися за угодою між власником або уповноваженим ним органом та жінкою, яка має дітей, при прийнятті її на роботу, а також між адмі­ністрацією та жінкою, яка працює, якщо у зв’язку з необхід­ністю догляду за дітьми вона не може працювати повний робочий час (п. 2 Положения о порядке и условиях приме­нения труда женщин, имеющих детей и работающих непол­ное рабочее время: Утв. пост. Госкомтруда СССР и Секрета­риата ВЦСПС от 29 апреля 1980 г. № 111/8−51 // Бюлле­тень Государственного Комитета СССР по труду и соци­альным вопросам. — 1980. — № 8). Неповний робочий час може бути встановлений за угодою сторін як без обмеження строком, так і на будь-який строк: до досягнення дитиною певного віку, на період навчального року тощо. Режими праці та відпочинку жінок, які мають дітей та працюють неповний робочий час, встановлюються власником за погодженням з профспілковим органом та з урахуванням побажань жінки.

Режими праці, що встановлюються при неповному ро­бочому часі, можуть передбачати: скорочення тривалості щоденної роботи (зміни) на певну кількість робочих годин в усі дні робочого тижняскорочення кількості робочих днів на тиждень при зберіганні нормальної тривалості щоденної роботи (зміни) — скорочення тривалості щоденної роботи (зміни) на певну кількість робочих годин при одночасному скороченні робочих днів на тиждень.

Як правило, на умовах неповного робочого часу працю­ють сумісники, тобто особи, що уклали два або більше трудо­вих договорів (з двома або декількома роботодавцями). Су­місництво можливе і на одному підприємстві при виконанні різних робіт поза основним робочим часом.

Слід звернути увагу, що для працівників, зайнятих на роботі з неповним робочим днем, ненормований робочий день не застосовується. Лише для працівників, які працюють на умовах неповного робочого тижня, може застосовуватися ненормований робочий день з наданням за це щорічної до­даткової відпустки згідно з законодавством. У сучасних умовах, коли погіршилося фінансове стано­вище підприємств, має місце спад виробництва, встановлення неповного робочого часу можливе не тільки з ініціативи працівника, а й з ініціативи власника підприємства, установи, організації. Але в такій ситуації перехід на неповний робо­чий час може здійснюватися роботодавцем при дотриманні правил ст. 32 КЗпП. Встановлення неповного робочого часу в цьому випадку є для працівників зміною істотних умов праці, оскільки, як правило, знижується розмір оплати праці. Тому про встановлення неповного робочого часу роботода­вець повинен попередити працівників не пізніше ніж за 2 місяці. Протягом цих 2 місяців зберігаються попередні умо­ви праці. Якщо працівник не згодний працювати в режимі неповного робочого часу, трудовий договір з ним припиняєть­ся за п. 6 ст. 36 КЗпП.

2. Режим робочого часу, його регулювання Розподіл норми робочого часу протягом конкретного календарного періоду називається режимом робочого часу. Елементами режиму виступають:

1) час початку і закінчення роботи;

2) час і тривалість перерв;

3) тривалість і правила чергування змін.

На законодавчому рівні встановлюються лише окремі елементи режиму робочого часу. Так, Указом Президента України від 26 квітня 1995 р. «Про введення на території України регіональних графіків початку робочого дня» пе­редбачено введення рішеннями виконкомів обласних рад регіональних (місцевих) графіків початку робочого дня для однозмінних підприємств всіх форм власності.

Режим робочого часу передбачає 5- або 6-денний робочий тиждень, початок і кінець робочого дня, час і тривалість обід­ньої перерви, число змін протягом облікового періоду.

Відповідно до ст. 57 КЗпП час початку і закінчення що­денної роботи (зміни) передбачається правилами внутріш­нього трудового розпорядку і графіками змінності.

При режимі змінної роботи працівники чергуються в змінах рівномірно.

Найбільш поширена робота в дві зміни, на деяких підпри­ємствах робота провадиться в три і більше змін. Перехід з однієї зміни в іншу, як правило, повинен проводитися через кожний робочий тиждень у години, встановлені графіками змінності (див. ст. 58 КЗпП). Тривалість перерв у роботі між змінами у відповідності до ст. 59 КЗпП повинна бути не менше подвійної тривалості роботи в попередній зміні (вклю­чаючи і час перерви на обід). Недопустиме призначення працівника на роботу протягом 2 змін підряд. Встановлені роботодавцем за погодженням з профспілковим комітетом графіки змінності є обов’язковими для сторін трудового договору.

Режим роботи з роздробленим робочим днем — вво­диться в таких галузях, де обсяг робіт нерівномірно розпо­діляється протягом дня (наприклад, водії міського транспорту, робота яких інтенсивна вранці та увечері, у часи пік, вдень же водії відпочиваютьдля тваринників час годівлі і доїння корів призначається у певний час). На таких роботах робо­чий день може бути поділений на частини з умовою, що загальна тривалість роботи не повинна перевищувати вста­новленої тривалості робочого дня (див. ст. 60 КЗпП).

Гнучкий графік роботи — форма організації робочого часу, при якій для окремих працівників або колективів підрозділів допускається саморегулювання початку, закінчен­ня і загальної тривалості робочого дня. При цьому потрібне повне відпрацювання сумарної кількості робочих годин про­тягом облікового періоду (робочого дня, робочого тижня, робочого місяця). Уперше такий режим роботи був передба­чений Положенням про порядок і умови застосування (гнуч­кого) змінного графіка роботи для жінок, що мають дітей, затвердженим постановою Держкомпраці СРСР і ВЦРПС від 6 червня 1984 p. Неодмінною умовою має бути дотриман­ня річного балансу робочого часу, максимальна тривалість робочого часу — не більше 10 годин, а час перебування на підприємстві - не більш 12 годин, включаючи перерви.

ЗО травня 1985 p. постановою Держкомпраці СРСР і ВЦРПС були затверджені Рекомендації щодо застосування режимів гнучкого робочого часу на підприємствах, установах, організаціях народного господарства (Бюллетень Госкомтруда СССР. — 1985. — № 11). Гнучкий графік роботи «' встановлюється за погодженням між власником і працівни­ком як при прийомі на роботу, так і в процесі роботи, за погодженням з профкомом і з урахуванням думки трудово­го колективу. Елементами гнучкого графіка є: змінний (гнуч­кий) робочий час — початок і закінчення робочого дняфіксо­ваний час — час обов’язкової присутності на роботіпере­рви для відпочинку і харчуваннятривалість облікового періоду.

Режим з вахтовим методом організації робіт регла­ментується Основними положеннями про вахтовий метод організації робіт, затвердженими постановою Державного комітету СРСР з праці та соціальних питань, Секретаріату ВЦРПС, Міністерства охорони здоров’я СРСР від 31 груд­ня 1987 p. № 794/33−82, у редакції від 17 січня 1990 p., a також Тимчасовим положенням про вахтовий метод органі­зації робіт на підприємствах Міністерства України з питань надзвичайних ситуацій та у справах захисту населення від наслідків Чорнобильської катастрофи, затвердженим нака­зом МНС України 20 травня 1999 p. № 147 (Праця і зарпла­та. — 1999. — № 33. — Грудень).

Вахтовий метод — це особлива форма організації робіт, що ґрунтується на використанні трудових ресурсів поза місцем їх постійного проживання за умов, коли щоденна до­ставка працівників до місця роботи і назад до місця постій­ного проживання неможлива. Вахтовий метод організовуєть­ся за допомогою підсумованого обліку робочого часу, а міжвахтовий відпочинок надається працівникам у місцях їх постій­ного проживання.

На роботу вахтовим методом можуть переводитись як підприємства в цілому, і їх окремі підрозділи або створюва­тися комплексні бригади для виконання визначеного обсягу робіт.

До робіт, що виконуються вахтовим методом, забороняєть­ся залучати осіб віком до 18 років, вагітних жінок і жінок, які мають дітей віком до 3 років, а також осіб, які мають медичні протипоказання для такої роботи.

Обліковий період охоплює весь робочий час, час у дорозі та час відпочинку, який припадає на цей календарний відрізок часу. Робочий час і час відпочинку регламентуються графі­ком змінності, затверджуються власником за погодженням з профспілковим комітетом і доводяться до відома працівників не пізніше ніж за місяць до введення їх у дію.

Тривалість вахти не може перевищувати 1 місяця, а в окремих випадках, з дозволу міністерства та відповідної проф­спілки, — 2 місяців. Тривалість робочого дня не повинна пе­ревищувати 10 годин.

Власник зобов’язаний забезпечити працівників соціаль­но-побутовими умовами — проживанням, транспортом, спец­одягом, щоденним гарячим харчуванням, медичним обслуго­вуванням.

Режим ненормованого робочого дня відповідно до Ре­комендацій про порядок надання працівникам з ненормованим робочим днем щорічної додаткової відпустки за особ­ливий характер праці, затверджених наказом Міністерства праці та соціальної політики України від 10 жовтня 1997 p. № 7 (із змінами внесеними наказом Мінпраці України від 5 лютого 1998р. № 18) // Інформаційний бюлетень Мініс­терства праці та соціальної політики України. — 1997. — № 12. — С. 27−28- 1998. — № 3. — C. 38) встановлюється для певної категорії працівників у разі неможливості нормуван­ня часу трудового процесу. Міра праці таких працівників визначається не тільки тривалістю робочого часу, але й ко­лом обов’язків і обсягом виконаних робіт (навантаженням). У разі необхідності ця категорія працівників виконує робо­ту понад нормальну тривалість робочого часу.

На працівників з ненормованим робочим днем поширюєть­ся встановлений на підприємстві, в установі, організації ре­жим робочого часу. У зв’язку з цим власник або уповнова­жений ним орган не має права систематично залучати праців­ників, які працюють за таким режимом, до роботи понад вста­новлену тривалість робочого часу. Обов’язки працівників з ненормованим робочим днем повинні бути зафіксовані в трудовому договорі, посадових інструкціях, правилах внутріш­нього трудового розпорядку таким чином, щоб була передба­чена можливість виконувати ці обов’язки, як правило, в ме-. жах нормального робочого часу.

Ненормований робочий день на підприємствах, в устано­вах, організаціях, незалежно від форм власності, може засто­совуватися для керівників, фахівців і робітників, а саме:

— для осіб, праця яких не піддається точному обліку в часі;

— для осіб, робочий час яких за характером роботи по­діляється на частини невизначеної тривалості (сільське гос­подарство);

— для осіб, які розподіляють час для роботи на свій розсуд.

Міністерства та інші центральні органи виконавчої вла­ди за погодженням з відповідними галузевими профспілка­ми можуть затверджувати орієнтовні переліки робіт, про­фесій і посад працівників з ненормованим робочим днем. На підприємствах, в установах, організаціях список професій і посад, на яких може застосовуватися ненормований робочий день, визначається колективним договором.

Як компенсація за виконаний обсяг робіт, ступінь напру­женості, складність і самостійність у роботі, необхідність пе­ріодичного виконання службових завдань понад встановле­ну тривалість робочого часу надається додаткова відпустка до 7 календарних днів. Колективним договором встановлюєть­ся конкретна тривалість щорічної додаткової відпустки з кожного виду робіт, професій та посад. Додаткова відпустка надається пропорційно часу, відпрацьованому на роботі, по­саді, що дають право на цю відпустку.

Ненормований робочий день потрібно відрізняти від надурочної роботи.

3. Надурочна робота Надурочними роботами вважаються роботи понад вста­новлену тривалість робочого дня (статті 52, 53 і 61 КЗпП). Як правило, застосування надурочних робіт не допускається. Проведення їх можливе лише у виняткових випадках, що визначаються законодавством і ст. 62 КЗпП. Власник або уповноважений ним орган може застосувати надурочні ро­боти тільки у таких виняткових випадках:

1) при проведенні робіт, необхідних для оборони країни, а також відвернення громадського або стихійного лиха, ви­робничої аварії і негайного усунення їх наслідків;

2) при проведенні громадське необхідних робіт по водо-, газопостачанню, опаленню, освітленню, каналізації, транспор­ту, зв’язку — для усунення випадкових або несподіваних обставин, які порушують правильне їх функціонування;

3) при необхідності закінчити почату роботу, яка внаслі­док непередбачених обставин чи випадкової затримки з тех­нічних умов виробництва не могла бути закінчена в нор­мальний робочий час, коли припинення її може привести до псування або загибелі державного чи громадського майна, а також у разі необхідності невідкладного ремонту машин, верстатів або іншого устаткування, коли несправність їх ви­кликає зупинення робіт для значної кількості трудящих;

4) при необхідності виконання вантажно-розвантажу­вальних робіт з метою недопущення або усунення простою рухомого складу чи скупчення вантажів у пунктах відправ­лення і призначення;

5) для продовження роботи при нез’явленні працівни­ка, який заступає на зміну, коли робота не допускає перерви;

в цих випадках власник або уповноважений ним орган зобо­в'язаний негайно вжити заходів до заміни змінника іншим працівником, оскільки забороняється залучення працівника до роботи протягом двох змін підряд.

Законодавством встановлені й інші випадки застосуван­ня надурочних робіт. Так, у п. 15 Положення про порядок та умови проходження служби в митних органах, затвердже­ного постановою Кабінету Міністрів України від 9 лютого 1993 p., вказується на службову необхідність як підставу для застосування надурочних робіт.

Забороняється залучати до надурочних робіт:

— вагітних жінок і жінок, які мають дітей віком до З років;

— осіб, молодших 18 років;

— працівників, які навчаються в загальноосвітніх шко­лах і професійно-технічних училищах без відриву від ви­робництва, в дні занять.

Жінки, які мають дітей віком від 3 до 14 років або дити­ну-інваліда, можуть залучатися до надурочних робіт лише за їх згодою. Залучення інвалідів до надурочних робіт можли­ве лише за їх згодою і за умови, що це не суперечить медич­ним рекомендаціям (ст. 63 КЗпП).

Для проведення надурочних робіт необхідна згода проф­кому і видання наказу (розпорядження) власником.

Надурочна робота компенсується підвищеною оплатою (див. ст. 106 КЗпП).

Надурочні роботи не повинні перевищувати для кож­ного працівника 4 годин протягом 2 днів підряд і 120 годин на рік.

Необхідно розрізняти надурочну роботу і ненормований робочий день. До надурочних робіт можуть залучатися будь-які працівники, а працювати за режимом ненормованого робочого часу — лише ті, професії і посади яких містять­ся в списку, що є додатком до колективного договору підпри­ємства, установи, організації. Якщо стосовно надурочних робіт встановлені граничні норми їх застосування протягом ка­лендарного року, то подібне правило не встановлене віднос­но ненормованого робочого дня. Власнику лише забороняється систематично залучати працівників, які працюють за таким режимом, до роботи понад встановлену тривалість робочого часу. Надурочні роботи виконуються у виняткових випад­ках, які носять характер заздалегідь непередбачених і не-планованих ситуацій, перелік яких є вичерпним та міститься в ст. 62 КЗпП, а роботи понад нормальну тривалість робочо­го часу — в режимі ненормованого робочого дня проводять­ся у міру виробничої необхідності.

Надурочні роботи компенсуються підвищеною оплатою, а ненормований робочий час компенсується наданням щоріч­ної додаткової відпустки.

Як бачимо, законодавством України про працю надуроч­ною вважається лише робота, до виконання якої власник або уповноважений ним орган залучає працівників у винятко­вих випадках, передбачених законодавством і ч. З ст. 62 КЗпП. Тобто якщо працівник добровільно бажає працювати понад встановлену тривалість робочого дня, така робота не вважаєть­ся надурочною і не оплачується. Між тим на Заході правове регулювання надурочної роботи є більш гнучким і ефектив­ним. Надурочна робота, як правило, носить добровільний ха­рактер і лише у випадках, передбачених законом, є обов’язко­вою. У деяких країнах встановлено, що надурочна робота обо­в'язкова, якщо інше не обумовлено у колективному договорі.

4. Чергування Чергування — це знаходження працівника на підприєм­стві за розпорядженням власника або уповноваженого ним органу до початку або після закінчення робочого дня, у вихідні або святкові (неробочі) дні для оперативного розв’я­зання невідкладних питань, які не входять в коло обов’язків працівника за трудовим договором. Чергування може засто­совуватися у виняткових випадках і лише за згодою проф­спілкового комітету. Не допускається залучення працівника до чергувань частіше одного разу на місяць. Чергові не по­винні виконувати обов’язків щодо перевірки перепусток на вході й виході з підприємства, обов’язків сторожів, прийому пошти, прибирання приміщень тощо. У разі залучення до чер­гування після закінчення робочого дня початок наступного робочого дня має бути перенесено на пізніший час. Тривалість чергування або роботи разом з чергуванням не може пере­вищувати нормальної тривалості робочого дня.

Чергування у вихідні й святкові (неробочі) дні компен­суються наданням відгулу тієї ж тривалості, що і чергуван­ня в найближчі 10 днів (п. 2 постановления Секретариата ВЦСПС «О дежурствах на предприятиях и в учреждениях» от 2 апреля 1954 г. // Кодекс законів про працю з постатей­ними матеріалами // Бюлетень законодавства і юридич­ної практики України. — 1997. — № 11−12. — С. 381).

До чергувань не залучаються особи, які не можуть бути залучені до надурочних робіт (ст. 63 КЗпП).

Чергування необхідно відрізняти від виконання праців­ником його звичайних трудових обов’язків на змінних роботах, на роботах, що виконуються за графіком у вихідні, свят­кові (неробочі) дні, в нічний час. Наприклад, не є чергуван­ням, врегульованимі названою постановою Секретаріату ВЦРПС, нічне чергування медичних працівників, чергування водія тощо. Під час таких чергувань працівники виконують свої безпосередні трудові обов’язки з оплатою праці на за­гальних підставах.

5. Облік робочого часу Облік робочого часу — це фіксування відомостей про явку працівників на роботу і виконання ними встановленої тривалості робочого часу. Облік робочого часу ведеться в табелях встановленої форми.

У складі відпрацьованого працівником часу окремо вра­ховуються надурочні роботи, чергування, відрядження тощо.

Облік робочого часу буває поденним і підсумованим. При поденному обліку підраховується робочий час протягом кож­ного дня. Така система обліку робочого часу застосовується при точно встановленому робочому часі, який має однакову щоденну тривалість. При поденному обліку переробка про­тягом робочого дня не може бути компенсована недоробкою в інші робочі дні. У відповідності до ст. 61 КЗпП на безпе­рервно діючих підприємствах, в установах і організаціях, а також в окремих виробництвах, цехах, дільницях, відділен­нях і на деяких видах робіт, де за умовами виробництва (ро­боти) не може бути додержана встановлена для даної кате­горії працівників щоденна або щотижнева тривалість робо­чого часу, допускається за погодженням з профспілковим комітетом підприємства, установи, організації введення підсу­мованого обліку робочого часу з тим, щоб тривалість робо­чого часу за обліковий період не перевищувала нормального числа робочих годин (40-годинного робочого тижня або ско­роченого робочого часу для окремих категорій працівників).

В якості облікового періоду може встановлюватися місяць, квартал. Для працівників залізничного транспорту обліко­вим періодом є тур — час з моменту явки на роботу для поїздки до моменту явки на роботу для наступної поїздки після відпочинку в пункті постійної роботи. При підсумову­ваному обліку робочого часу норма робочого часу визна­чається шляхом множення тривалості робочого дня на число робочих днів за календарем, що припадають на обліковий період. При неповному місяці роботи (наприклад, у разі хвороби, відпустки) від встановленої місячної норми відніма­ються робочі години, що припадають на дні відсутності на роботі. Тривалість робочої зміни при підсумовуваному об­ліку робочого часу може збільшуватися, але не більш ніж до 10 годин.

При підсумовуваному обліку робочого часу можлива переробка двох видів. Переробка понад норму годин і водно­час понад встановлений графік є надурочною роботою і ком­пенсується підвищеною оплатою. Переробка понад норму го­дин, але відповідно до встановленого графіка не визнається надурочною роботою. Переробка за графіком компенсується не підвищеною оплатою, як надурочна робота, а додатковими днями відпочинку.

Працівникам, для яких встановлений підсумований облік робочого часу, щотижневі дні відпочинку можуть встанов­люватися в різні дні тижня відповідно до графіків змінності.

Взагалі сьогодні на Заході спостерігається тенденція до індивідуалізації та персоналізації режимів праці. Це важли­ва риса сучасного виробництва, саме вона буде відзначати застосування робочої сили в XXI ст., коли будуть врахову­ватися вік, сімейний стан, психіка, особисті схильності, життє­вий біологічний ритм тощо та залежно від цього визначати­меться трудове навантаження кожного працівника. Саме це відповідає інтересам працюючих та дасть змогу підвищити продуктивність праці. За цим — майбутнє.

Висновки З вищесказаного можна зробити наступні висновки:

Тривалість робочого часу встановлюється як у централі­зованому порядку, так і на рівні локального регулювання. У сучасних умовах спостерігається тенденція до колективно-договірного та індивідуального (в рамках трудового догово­ру) регулювання тривалості робочого часу. Держава лише встановлює певну межу тривалості робочого часу, яка не може бути збільшена.

Конституція України в ст. 45 передбачає, що працівнико­ві гарантується встановлена законом тривалість робочого часу.

Норма робочого часу — це встановлена законом, колек­тивним або трудовим договором для даного працівника три­валість його робочого часу за певний календарний період — день, тиждень, місяць.

Скорочена тривалість робочого часу передбачена для не­повнолітніх працівників з метою охорони їх здоров’я. Розподіл норми робочого часу протягом конкретного календарного періоду називається режимом робочого часу. На законодавчому рівні встановлюються лише окремі елементи режиму робочого часу. Так, Указом Президента України від 26 квітня 1995 р. «Про введення на території України регіональних графіків початку робочого дня» пе­редбачено введення рішеннями виконкомів обласних рад регіональних (місцевих) графіків початку робочого дня для однозмінних підприємств всіх форм власності.

Режим робочого часу передбачає 5- або 6-денний робочий тиждень, початок і кінець робочого дня, час і тривалість обід­ньої перерви, число змін протягом облікового періоду.

Відповідно до ст. 57 КЗпП час початку і закінчення що­денної роботи (зміни) передбачається правилами внутріш­нього трудового розпорядку і графіками змінності. Надурочними роботами вважаються роботи понад вста­новлену тривалість робочого дня (статті 52, 53 і 61 КЗпП). Як правило, застосування надурочних робіт не допускається. Проведення їх можливе лише у виняткових випадках, що визначаються законодавством і ст. 62 КЗпП.

Список використаної літератури:

1.Бенедиктова В. Регулювання ненормованого робочого часу в умовах ринкової економіки /'/ Право України. — 1999. — № 7. — С. 104−106, 131.

2. Гинцбург Л. Я, Регулирование рабочего времени в СССР. — М., 1966.

3. Глазырин В. В. Рабочее время и время отдыха иностранного гражданина // Право и экономика. — 1998. — № 5. — С. 64−66.

4. Муксинова Л. А. Проблема регулирования рабочего времени в СССР.- М., 1969.-216с.

5. Процевский А. И. О ненормированом рабочем дне//Правовведение.-1961.-№ 4.-С. 132−135.

6. Трудове право України: Підручник / За ред. Н.Б. Бо-Т78 лотіної, Г.І. Чанишевої. — К.: Т-во «Знання», КОО, 2000. -564 с.