Світовий ринок цукру і розміщення підприємств цукропереробної промисловості

Контрольна робота Світовий ринок цукру і розміщення підприємств цукропереробної промисловості.

Вступ

Економічне зростання та реалізація потенційних можливостей будь-якої господарської системи значною мірою залежить від того, наскільки раціонально розміщені її продуктивні сили. Врахування специфіки територіальної організації продуктивних сил у практиці господарювання дозволяє досягти значної економії суспільної праці, істотно покращити структурні параметри економіки та її основні макроі мікроекономічні показники. Сама методологічна схема розробки суто наукових, а нерідко і прикладних завдань щодо розміщення продуктивних сил передбачає певну послідовність проведення досліджень і охоплює такі етапи:

— програмний, що передбачає обґрунтування програми виконання певного завдання чи проекту: його мети, очікуваних результатів, виконавців тощо;

— інформаційний: збирання та обробка інформації: складання паспортів досліджуваних об'єктів;

— аналітичний: проведення аналізу одержаної інформації, її систематизація та інтерпретація з метою отримання наукових і практичних результатів;

— модельний, який включає розробку системи моделей прогнозування та планування для різних рівнів управління;

— алгоритмічний: визначення чіткого порядку вироблення конкретних рішень щодо розміщення продуктивних сил;

— концептуально-конструктивний: розробка концепцій, проектів, програм, опрацювання прикладних рішень, одержання пошукового результату.

В харчовій промисловості й світовому ринку, цукор у займає далеко не останнє місце. І споживається в усіх країнах без винятку. Тому розглянемо світовий ринок цукру, та розміщення підприємств цукропереробної промисловості, загалом на Україні.

Розміщення підприємств цукропереробної промисловості, загалом на Україні.

Традиційно, основна частина цукру (75- 80%), світового ринку зв’язана державними обмеженнями й регулюваннями, які застосовуються в більшості країн світу. Таким чином вільний ринок цукру, а саме той цукор, який вільно обертається на ринку і не є об'єктом протекціоністичних мір, в торговій термінології називається «залишковим» ринком і складає всього 20 — 25% від усього обороту. Збільшення виробництва цукру приводить до підйому «залишкового» ринку на 25−33%. Цим співвідношенням і пояснюється значне коливання цін на цукор. Крім того, цукор традиційно відрізняється низкою ступінню цінової еластичності та зміни ціни на нього незначно відбиваються на об'ємах споживання.

Україна належить до традиційно цукрових держав світу, що зумовлюється досить сприятливими ґрунтово-кліматичними та економічними умовами для розвитку буряківництва й виробництва цукру. Коріння галузі сягає 20-их років XIX століття. Однак її матеріально-технічна база неодноразово зазнавала значного руйнування, а вирощування цукрових буряків опинялось у кризі, як це, зокрема, бачимо і в останні роки.

Подолання кризової ситуації й відродження конкурентоспроможності українського цукру на світовому ринку стало національною проблемою, розв’язання якої водночас на макроі мікрорівнях має не тільки важливе економічне, а й політичне значення. Тож зусилля державних владних структур у центрі, їхніх органів в областях та районах, а також виробничо-господарських формувань на місцях мають спрямовуватися насамперед на організацію відновлення виробництва цукрових буряків з одночасним значним підвищенням його ефективності, здійсненням реконструкції та технічного переоснащення цукрових заводів, застосуванням нових організаційно-правових форм інтеграції виробництва цукрової сировини та її промислової переробки.

Керуючись відомою тезою про те, що «цукор виробляється на полі, а не на заводі», відродження галузі українського буряківництва слід почати з запровадження сучасних високоінтенсивних ресурсозберігаючих технологій насамперед на найбільш бурякопридатних ґрунтах зі сприятливими кліматичними умовами, що відповідають лісостеповій зоні України. Держава мала б створити бурякосійним підприємствам умови для одержання необхідних довгострокових кредитів на придбання технологічних машин і знарядь, пально-мастильних матеріалів, насіння, мінеральних добрив, хімічних засобів захисту рослин від хвороб, шкідників та бур’янів.

Вектор усіх організаційно-технологічних і економічних заходів має спрямовуватися на збільшення урожайності та валових зборів. Тільки підвищивши в 1,8 — 2 рази урожайність цукрових буряків, можна забезпечити їх рентабельне вирощування. Водночас важливо стабілізувати на оптимальному рівні посівні площі. Аналіз свідчить, що в Україні під цукрові буряки доцільно щорічно виділяти 1,1 — 1,2 млн. га орних земель у регіонах із бурякопридатними ґрунтами, достатньою кількістю опадів та необхідним запасом робочої сили. Це відповідає насамперед умовам Тернопільської, Хмельницької, Вінницької, Київської, Черкаської, Полтавської, Сумської, Харківської, частково Львівської, Рівненської, Волинської та Житомирської областей.

У найближчі два-три роки урожайність цукрових буряків в Україні слід довести до 300−350, а через чотири-п'ять років — до 400−500 ц/га. Таким чином валовий збір цукрової сировини може досягти 40 млн. т, а виробництво цукру, при 14% його виходу — 5−5,3 млн. тонн. Це дозволить щорічно виділяти на експортні поставки до 3−3,5 млн. тонн цукру. Реальними ринками збуту української продукції є насамперед Росія, східноазійські країни та Близький Схід.

Якщо порівняти карту зон бурякосіяння з дислокацією цукроварень, то побачимо значні розбіжності у рівнях концентрації двох складових. Річ у тім, що ми вкладали кошти у реставрацію, капітальний ремонт діючих заводів, віддаляючи тим самим прогрес галузі. Натомість ринкові умови потребують як сучасних підприємств, так і повного перекроювання галузевої і територіальної структур.

Тим більше, що аналогічну «революцію» у цукровій промисловості здійснили західноєвропейські країни. Вивели з експлуатації малопотужні неперспективні і нерентабельні підприємства, наростили потужності діючих, реконструювали, і ось що вийшло. Середньодобова потужність цукрових заводів у Нідерландах становить 12,1 тис. т буряків, Австрії - 9, Франції - 8,7, США — 5,2 тис. т. А в Україні - 2,67 тис. т буряків.

Свого часу було прийнято закон про регулювання ринку цукру. В цілому він створив позитивну тенденцію до оздоровлення галузі. Проте є проблемні аспекти, на які варто звернути увагу. Найперше — це квотування цукру.

Весною погоджену з облдержадміністрацією заявку заводи подають до Києва, де її затверджують. Однак реальна картина можливостей кожного заводу вимальовується лише з початком сезону цукроваріння. Група квоти «А» передбачає реалізацію продукції на внутрішньому ринку. Як правило, одні підприємства не виходять на обсяги квоти, а інші виробляють надлишок. Відтак наш цукор іде за кордон, а звідти (в рамках режиму вільної торгівлі з Росією, Білоруссю, Молдовою) надходить інший. Тобто інвестуємо закордонного товаровиробника.

Проте, поруч із нерозв’язаними проблемами, в галузі є й позитивні приклади. У їх числі - успішна робота найпотужнішого в Черкаській області й одного з найбільших в Україні Пальмірського цукрового заводу, який належить компанії «Укррос». Добрий урожай нинішньої осені зібрано завдяки тому, що в зону бурякосіяння компанія інвестувала 14,7 млн. грн. Тут уже заготовили понад 380 тис. тон цукрових буряків. На заводах «Укрросу» — у Пальмірі, Куп’янську й Чорткові - тепер щодоби випускають до 18 тис. т цукру. Продукція відповідає високим стандартам якості і постачається фірмам, орієнтованим на високоточні харчові технології. Однак за кордоном на кожному з таких підприємств нині переробляють за добу понад 20 тис. т буряків, завезених із полів у радіусі 200 км. Тож наші досягнення поки що відносні.

Розвитку Пальмірського заводу неабияк сприяє його 30-річний вік, тоді як багато інших підприємств галузі вже подолали 100-річний рубіж. В основі технічної політики тут — впровадження енергозберігаючих технологій. Заводчани сповна пожинають плоди технічних рішень тих років, коли надмірне споживання енергоносіїв нікого особливо не турбувало. У 80-х завод не було повністю реконструйовано з тритисячника на шеститисячник, і тепер він працює з виведенням сиропу, який потім доводиться повторно нагрівати, випарювати, очищувати, тобто додатково витрачатися. Тут уже два роки вкладають гроші в те, щоб відмовитися від застарілої технології, не спалювати зайвий газ і електроенергію. А йдеться про чималі суми — тільки цього року в реконструкцію виробництва вкладено майже 20 млн. грн. Проте модернізація й освоєння нових технологій — це лише частина айсберга, що називається перебудовою галузі.

Звичайно, врожайності порядку 40−50 т/га можна було б досягти в Україні, застосовуючи «звичну» наявну технологію. У 90-х роках в Україні під цукровим буряком було приблизно 1,4 млн. га, тож за такої врожайності можна було б зібрати приблизно 60−75 млн. т. Звичайно, аби досягти такого врожаю треба було б збільшити витрати на фактори виробництва (застосування насіння, добрив, гербіцидів та пестицидів), а отже, зросли б і змінні витрати. Ці витрати, рахуючи грубо, становитимуть приблизно 450 дол. США/га, тобто потрібний короткостроковий кредит на суму приблизно 650 млн, дол. США/рік.

Крім того, потрібно було б здійснити середньо та довгострокові вкладення в техніку і таке інше приблизно на таку саму суму. Ясно, що держава не в змозі спрямовувати на це такі кошти. Отже, відновлення виробництва цукрового буряку в Україні залежатиме від приватних внутрішніх та іноземних інвестицій. Отже, необхідною умовою підвищення виробництва цукрового буряку в Україні є істотне поліпшення інвестиційного клімату.

Звичайно, самого лише сприятливого інвестиційного клімату недостатньо, щоб залучити інвестиції в українську цукрову промисловість. Приватні інвестори лише тоді надаватимуть капітал, коли будуть впевнені у конкурентній рентабельності своїх інвестицій. А це, в свою чергу, залежить від конкурентоспроможності виробництва цукру в Україні.

Зауважимо, що великі експортери цукру, такі як країни ЄС, змогли підтримати свою цукрову промисловість лише за дуже високими протекціоністськими стінами контролю за імпортом, квот та субсидій, які коштували платникам податків та споживачам мільярди доларів США чи ЕКЮ протягом багатьох років. Очевидно, що Україна не може собі дозволити обтяжувати у такий спосіб свою економіку.

Це не означає, що виробництво цукру в Україні слід зовсім припинити. В зв’язку з високими транспортними витратами українські цукрові заводи, ймовірно, й надалі користуватимуться конкурентною перевагою над імпортерами на місцевому ринку, навіть якщо й не зможуть конкурувати на міжнародному ринку. Однак неясно, чи ці заводи мають переробляти цукровий буряк, вирощений в Україні, чи, може, натомість перейти на переробку імпортованого сирцю. Поблизу портів, наприклад, в Одеському регіоні, можливо вигідніше виробляти цукор з імпортованого сирцю, ніж із цукрового буряку, вирощеного в Україні.

Вирішити питання про те, де будувати й експлуатувати цукроочисні заводи непросто. З одного боку, витрати на сировину можна звести до мінімуму, розташовуючи такі заводи ближче до портів чи великих виробничих центрівз іншого боку, витрати на збут продукції зменшуються, коли виробництво наблизити до великих центрів споживання, якими є великі міста та великі споживачі, як от кондитерські підприємства та виробники безалкогольних напоїв. Сучасні цукропереробні заводи можна обладнати так, що вони зможуть переробляти як цукрові буряки, так і імпортований сирець. На такому заводі після закінчення бурякової кампанії можна продовжувати виробництво перейшовши на переробку імпортного сирцю, таким чином, можна зменшити період, протягом якого завод стоїть без роботи, та зменшити витрати.

В Україні такі цукропереробні заводи можуть бути ключем до конкурентоспроможного виробництва цукру. Однак це означає, що успішний експорт продукції української цукрової промисловості може залежати від ліберальної політики щодо імпортування сирцю. Політика, що робить імпортований сирець дорожчим, а тим самим змушує цукрові заводи повністю переходити тільки на переробку цукрових буряків, може створити переваги для виробників цукрових буряків в короткостроковій перспективі, але вона завдасть невиліковної шкоди здоров’ю галузі в цілому. В довгостроковій перспективі це не може бути в інтересах переробників чи виробників цукрового буряку.

Як часто буває, коли галузь опиняється під конкурентним тиском і починає зазнавати збитків, українська цукрова промисловість, на чолі якої стоїть «Укрцукор», вдалася до лобіювання з метою одержати підтримку від держави. Це веде до сегментації цукрового ринку в Україні. В міру того, як дедалі більше цукрових заводів почали терпіти збитки, а деякі навіть були змушені припинити виробництво, почали циркулювати пропозиції щодо зміни організації ринку цукру. Спільним у всіх цих пропозиціях було те, що вони закликали повернутись до стану, коли ринок цукру більшою мірою регулювався державою, а також збільшити вертикальну координацію між виробниками та переробниками цукрового буряку в Україні.

У зв’язку з цим важливо нагадати один момент, про який йшлося вище: обсяг інвестицій, необхідний для модернізації цукрової промисловості України, значно перевищує той обсяг, який може забезпечити держава. Інакше кажучи, приватні інвестиції залишатимуться критичним моментом для перебудови цукрової промисловості України. Як зазначалось вище, успіх у минулому не може гарантувати конкурентоспроможність у майбутньому.

Сучасні міжнародні цукрові ринки дуже нестабільні, до того ж вони конкурентні та заполітизовані. Зовсім не очевидно, що справді незаперечні агрокліматичні переваги України достатні для того, щоб дозволити їй конкурувати з виробниками, які мають незначні витрати на виробництво, зокрема, з виробниками тростинного цукру з Латинської Америки, Азії та Африки, а також країнами, де експортери одержують значні субсидії, як от у ЄС. У минулому ціни на цукор на світовому ринку часом падали до 8−9 центів за фунт, і не виключено, що такі періоди, коли навіть країни з найнижчими виробничими витратами, як от Бразилія, втрачали гроші, можуть настати в майбутньому.

Сьогодні для розвитку цукробурякового комплексу України — крім необхідності впровадження сучасних технологій вирощування цукрових буряків, достатнього забезпечення бурякосіючих господарств високоякісним насінням, мінеральними добривами і засобами хімічного захисту рослин, підвищення якості машинного парку — дедалі актуальнішого значення набуває якнайшвидша реконструкція та модернізація цукрових заводів, розширення їхніх виробничих потужностей до економічно оптимальних меж.

Ряд європейських країн-виробників бурякового цукру технічно перебудовують галузь шляхом поступового виведення з експлуатації малопотужних неперспективних цукрових заводів, з нарощуванням потужностей тих підприємств, які забезпечують ефективне виготовлення продукції.

Середній цукровий завод в Україні може переробляти 2670 т цукрових буряків на день, що майже втричі менше, ніж в середньому по країнах ЄС, де переробляються 7500 т на день. Лише 19 із 192 заводів в Україні мають потужність понад 5000 т на день. Багато українських цукрових заводів надзвичайно старі. Із 192 цукроварень 58 було збудовано ще до 1860 року, а ще 66 — до початку сторіччя. У середньому українські цукрові заводи споживають на виробництво тонни цукру вдвічі більше енергії, ніж у країнах ЄС, а екстрагують лише 80% того цукру, що міститься у цукровому буряку (у Німеччині екстрагуються 85%, а на найсучасніших заводах — 90%). Якщо додати, що в буряку, який вирощується в Україні, знижений вміст цукру, то виходить, що лише 12% маси цукрового буряку екстрагується у вигляді цукру, що на 10−12% нижче від рівня ЄС. Білий цукор, що виробляється в Україні, як правило, не відповідає міжнародним стандартам (вміст золи, колір, зернистість), тому на міжнародному ринку його можна продати лише із знижкою. Зношеність основних фондів підприємств досягла 55−85%.Ситуація зміниться на краще не скоро, бо, як уже наголошувалося, вона залежить від багатьох факторів.

Саме тому цукрові заводи працюють нині по три, а то й по два тижні на рік, що вкрай збитково. Звідси й висока собівартість українського цукру, що є додатковим соціально-економічним навантаженням на наше населення. Звідси збитковість практично всіх підприємств підгалузі.

В Україні є 39 цукрових заводів, оснащених схемами переробки сирцю тростинного цукру, які дозволяли у попередні роки переробляти його обсягом до 2 млн. тонн. Цікаво, що, незважаючи на інтервенцію російського, білоруського та польського цукру в Україну, цукрові ринки багатьох країн СНД не насичені, і їхня місткість оцінюється в 1,2 млн. тонн.

Досвід країн Західної та Східної Європи переконливо свідчить, що досягнення низької собівартості білого цукру можливе не тільки за рахунок зниження виробничих витрат по всьому циклу вирощування цукрових буряків, включно з освоєнням схеми закупівлі цукрової сировини за фіксованими цінами, а за рахунок підвищення продуктивності, економічності та якості роботи переробника. Йдеться про пряме виробництво не тільки білого цукру, а й інших супутніх йому продуктів: меляси, бурякового жому, цукрового сиропу та ін. Розумне доведення їх до рівня, необхідного споживачеві (меляси — до сухих чи пресованих дріжджівбурякового жому — до гранульованого жому й т.ін.).

Цукор може бути трансформований у великий набір унікальних підсолоджуючих речовин, ароматизаторів та в інші технологічні новації для харчової промисловості. А це значно сприяє досягненню бажаного комплексного результату діяльності як виробників цукрового буряку, так і його переробників. Тому докорінну реконструкцію і модернізацію українських цукрових заводів слід розглядати також і в контексті створення умов для ефективнішого використання всіх сировинних компонентів, які супроводжують вихід кінцевого продукту.

Виробництво цукру в Україні значною мірою не відповідає європейським стандартам. Йдеться, зокрема, про невисокий вихід цукру, втрати при споживанні теплової й електричної енергії, води та ін., що негативно позначається на загальній економічній ефективності виробництва.

Очевидно, що реконструкцію та модернізацію слід здійснити насамперед на тих ділянках технологічного процесу переробки цукрових буряків і наступних супутніх продуктів (сік, сироп, рафінад), де можна чекати принципово позитивного впливу на споживання теплової й електричної енергії. Одночасно досягається істотне підвищення якості як проміжних продуктів, так і кінцевого, а також підвищення економічних параметрів їх виробництва. Важливо також перебудувати ті ланки виробництва кінцевого продукту, які забезпечуватимуть його реалізацію на ринку, а це стосується насамперед розширення асортименту готової продукції цукрових заводів і підвищення їхньої ринкової вартості. Адже реальними споживачами можуть бути не тільки промислові підприємства, які використовують цукор як виробничу сировину, а й ринкова мережа оптової та роздрібної торгівлі.

Висновок

Диверсифікація виробництва цукрової продукції потребує комплексного підходу та системи заходів на рівні державної програми. Нею слід передбачити ширше використання цукру в інших галузях, зокрема в кондитерській, спиртовій промисловості, на продукцію яких є попит на зарубіжних ринках. Розміщувати підприємства потрібно комплексно, в одному районі, щоб зекономити кошти на перевезенні сировини, недалеко від великих міст. Головними перевагами в розміщенні підприємств біля міст (районних центрів) є: автомагістралі, залізниці, культурні заклади, зв’язок, навчальні заклади (які готують фахівців), робоча сила, споживач.

Слід проводити експериментальні роботи щодо застосування цукру у виготовленні високоякісних паливних та інших матеріалів.

Також велику роль відіграє раціональне природокористування. Воно передбачає екологізацію виробничої діяльності, збереження просторової цілісності природничих систем у процесі їх господарського використання.

Ще один ефективний шлях технічного переоснащення і на цій основі - забезпечення підвищення ефективності цукрової промисловості - створення спільних цукропереробних підприємств із залученням іноземних інвестицій. Про це переконливо свідчить досвід створення й діяльності спільного українсько-австрійсько-німецького підприємства «Укрінтерцукор» .

Література

1. 1.Розміщення продуктивних сил України — С.І.Дорогунцов, Ю.І.Пітюренко. — К.: КНЕУ, 2000.

2. 2.Державний комітет статистики України: «Сільське господарство в Україні. Статистичний щорічник», piзнi випуски.

3. 3.Основи економічної теорії - Дзюбик С., Ривак О. — К.: Основи, 1994.