Етнічний склад населення Миколаївщини

Розділ 1

Історія заселення Північного Причорномор`я та Миколаївщини зокрема Географічне положення області: Північне Причорномор`я, розташоване на шляхах переміщення народів і торговельних шляхах, рівнинні плодовиті ґрунти, м`який клімат з давніх-давен обумовили привабливість цієї території до колонізації і заселення її представниками різних народів, націй та національностей. Неоднорідність населення за національними, расовими та іншими ознаками була характерна для цього регіону в різноманіті періоди його освоєння.

Кіммерійці, алани, скіфи, сармати, готи, болгари, печеніги, полвці, монголи, татари приходили на цю землю і зникали в часі та просторі. Нарівні з кочовими і полукочовими народами, намагалися колонізувати цю територію і цивілізовані народи.

Грецька колонізація Північного Причорномор`я почалась в I тисячолітті нової ери. В 847 р. до н.е. на острові Березань (на той час півострів) греки заснували поселення Борисфеніаду. А в першій половині VI ст. до н.е. вихідці з грецького міста-держави Мілети, поблизу сучасного села Парутіно, Очаківського району, заклали місто-державу Ольвію.

Тут же заснували в I ст. до н.е. свої поселення і євреї, котрі прибували сюди через Таманський півострів з Кавказу та Малої Азії за часів ассірійського і вавілонського полону. Цар Агриппа (41−44 рр. н. е) в листі до Гая Калігули повідомив про еврейськи поселення в грецьких колоніях на північному узбережжя Пінта (Чорного моря).

З приходом татаро-монголів і створення в криму могутньої держави кримських татар територія області ввійшла в прикордонне Дике Поле.

Процеси міграції-дозаселення вже існуючих, створення нових поселень у причорноморських степах ніколи, власне не припинялися. Ці процеси в різні часи набували як стихійних (втікачі), так і організованих форм, чи то за скіфо-сарматської, литовсько-польської, запорзької, російської чи радянської доби.

Експансія Росії у Північне Причорномор`я, започаткована ще Петром І від 1710 р., перетворилась в цілу низку кривавих воен Росії з Османською імперіею, які скінчилися 1878 р. Сан-Стеанським мирним договором, але ще за Ясським мирним договором 1791 р., до Росії відійшла так звана Очаківська земля (на Миколаївщині — це правобережжя Південного Бугу) з цілою низкою поселень, в яких мешкали переважно татари, турки, молдавани і втікачі з України та Росії. Саме з цього периоду починається інтенсивна колонізація півдня України. Будуються наві, дозаселяються вже існуючі миста і дрібні поселення.

Спочатку держана колонізація краю спиралася на окремі вже існуючі населені пункти — Соколи, Орлик тощо, які швидко перетворилися у військове поселення (Соколи) іповітоме містечко (Орлик) Новоросійкї губернії й при певних умовах одне з них могло б стати головним адміністративним центром краю, а не заштатним містечком. Але з волі захопленого ідеєю «Грецького проекту» князя Г. О.Потьомкіна, завдяки його ініціативі та кипучій енергії, головним адміністративним центром нашого краю, завдяки кораблебудуванню, яке вимагало значних людських і матеріальних ресурсів, стае Миколаїв, історію якого досить докладно описав Ю. С. Крючков. Практично на голому місці, з неофіційними першоназвами — Перша верф, Інгульська верф, Верф на інгулі та усть-Іінгул, на високому лівому березі Інгулу, при впадінні його в Днипро-Бузький лиман, постало велике місто — центр суднобудуванняна Чорному морі.

Ось який вигляд мала адміністративно-територіальниа карта нашого регіону на кінець ХVIII — початок XIX ст.

З останньої чверті ХVIII ст. землі сучасної Миколаївщини входили до складу Новоросійської губернії. З утворенням 1795 р. Вознесенського намісництва, а потім губернії, що поділялась на 12 повітів, ризни частини області входили до Богопільського, Вознесенського, Єлисаветградського і Херсонського повітів. У 1796 р. Вознесенську губернію було ліквідовано і відновлено Новоросійську, яка в жовтні 1802 р. поділилась на Катеринославську, Миколаївську і Таврійську. У травні наступного року губернське правління переведено до Херсона, а Миколаївсську губернію перейменовано на Херсонську, до складу якої входили Херсонський, Єлисаветградський. Ольвіопільський та Тираспольський повіт. Сучасна Миколаївщина входила до складу перших трьох повітів. До створення 1805 р. самостійної адміністративної одиниці (військового губернаторства), до якого, крім самого Миколаева (центр губернаторства) і Севастополя, увійшли адміралтейські поселення Богоявленськ, Калинівка, Воскресенськ, Покровське, а з 1820 р. Березнигувате і Висунськ.

Населення адміралтейських поселень в основному складалося з селян втікачів, переселених сюди ранішезасуджених на каторгу селян з Чернігівської, Київської, Волинської та інших губерній України та Росії. Тут осідали також сімейні рекрути, відставні солдати, безпаспортні селяни, матроси, майстрові та селяни, що працювали на канатному заводи Г. О. Потьомкина. Мешканці поселень набували статусу державних селян і змушені були (чоловіки віком від 16 до 60 років) по3 місяці на рік працювати на «чорних» роботах миколаївській суднобудівній верфі, яка як і м. Миколаїв, звелась з волі князя Г. О.Потьомкіна.

Вздовж берегів Інгулу одне за одним розташовані три великі села — Воскресенське, Калинівка і Пересадівка. І дотепер мешканці цих сіл кажуть, що у Воскресенсьу живуть «руські», у Калинівці — українці, а в Пересадівці — молдавани, хоча сучасні мешканці цих сіл мало чим відрізняються один від одного. Та й за етнічним складом вони здебільшого українці, а от ці етноніми зберігаються в пам`яті народу.

Багато молдаван осило в с. Олександрівка Вознесенського району, після того як у 70-х рр. XVIII cт. На місце запорзьких зимівниківбуло переведено полк Бузького козацького війська. Цей полк загалом складався з молдаван, які під час Російсько-Турецької війни 1768−1774рр. перейшли на бік Росії. Як гадають. Сучасна назва села (спершу як Олександрівська слобода) походить від Олександрівського полку, який, у свою чергу, був названий іменем царевича.

Смт. Криве Озеро також цікаве своєю історією та етнічним складом. Свою назву воно отримало від назви озера з викривленими берегами, утвореними старицями р. Кодими. Ще на початку XVIII ст. тут існували два населені пункти на обох берегах. Правобережне поселення, яке було влсністю ханського каймакана Якуб-аги, заселяли вихідці з України та запорожці. Лівобержне — заселяли молдавани та вихідці з Польші, а також кріпаки-утікачі. У 80-х рр. Воно як і навколишні землі, належало магнатові Любомирському. Писля скасування кріпосного права, села злилися в один населений пункт, до якого приєдналися села Волощине, Гедевилове і Калантирка, назви яких і досі вважаються як мікротопоніми. Стосовно колишнього с. Гедевилове гадають, що воно засноване ще в XIV ст. литовцями під час походів Великого князя литовського Вітовта на татар. Назва походить від литовського імені Гедевіл, зафіксована також у назві балки — Гедзилів Яр. У данному випадку у народноетимологічному перетворенні назви видчувається очевидний вплив слова «гедзь». Можливо, якніде, у тому яру людей і твариндопікали гедзі.

Не менш цікавим є етнічний склад с. Киселівки Снігурівського р-ну. Цей населений пункт засновано порівняно пізно — 1846 р. одновірцями з Августієвської, Ковенської, Віленської та Могильвської губерній, здебільшого поляками, білорусами та литовцями.

Царський уряд також запрошує лояльні до Росії народи освоювати Причорноморські землі. Та й не Клондайком вважався тоді південь України. Людей гнала сюди влада або ж приваблювала надія на краще майбутнє. Шукаючи порятунку від гніту Османської імперії, сюди переселялися народи з Балканського півострова: албанці, болгари, герцеговинці, греки, чорногорці, серби та інші народи. З інших регіонів Європи сюди їхали австрійці, німці, поляки, шведи, швейцарці та представники інших етносів. Там, де національні меншини селилися компактно, вони ще довго зберігали свою мову, традиції, звички, релігійні вірування. Розсіяні ж серед багатонаціонального населення краю, деяки з них, найбільш малочислені, через певний проміжок часу асимілювалися здебільшого українцями та росіянами.

Історики та креєзнавці XIX ст. відмічали, що Північне Причорномор`я тих часів являло собою досить строкату суміш мов, культур, релігій.

Еміграцію, тобто переселення зі своеї батьківщини в іншу країну, зумовлюють багато різних причин, серед них — соціальноекономічні, політичні, релігійні. Еміграція — це пошук свободи, надія на краще життя. Чи виправдалися надії емігрантив-переселенців? Напевне ні, бо простий трудівник з однієї імперії потрапляв до іншої, від однієї залежності — в іншу. Кріпосне право для селян, військові та адміралтейські поселення, куди загнали державних селян, свавілля поміщиків та чиновників, нестерпні податки, а пізніше і переслідування окремих національних меншин, війни, голодомори та революції зазнав наш народ. Люди були позбавлені найголовнішого — свободи!

За офіційними данними, наперододні Другої світової війни, на Миколаївщині у її сучасних межах проживало понд 700 тис. чоловік — представники майже 40 національностей. У тому числі українців — 67%, росіян — 17%. найбільш численними серед інших національностей були євреї, німці, білоруси, поляки, болгари та молдавани.

Люди полюбили цей край. Представники різних національностей, різних культур, різних мов розуміли один одного, мирно співіснували на цій землі. Спочатку вони мешкали уособлено у своїх поселенняхколоніях або в міських кварталах, тим зберігаючи свою самобутню культуру, свою мову. Згодом господарська діяльність змушувала їх вступати в контакт з іншими люьми, розселятися, а любов — вступати в шлюб з представникаи інших національностей, інших культур. Розпочалися процеси взаємовпливу цих культур, процеси асиміляції. Природно, що у нашому регіоні українська та російська культурасправляли найбільший вплив на культури національних меншин, виступаючи у ролі домінуючих. Незважаючи на нерівні умови розвитку української та російської культур, бо російська культура упродовж майже трьох століть спиралась на офіційну підтримку імперських структур, а українська була, якщо не повністю, то частково заборонена (красномовний факт — до революції 1917 р. на Миколаївщині не було жодної української школи!) більшість національних меншин (особливо у сільській місцевості) сприйняли українську культуру, мову, визнали своєю й плідно працювали на цій ниві, стали щирими патріотами України.

Як відомо, витіснивши турків з Північного Причорномор`я, уряд Російської імперії неодноразово запрошував німці та інші народи Європи освоювати Дике Поле. На Миколаївщині німецька колонізація степів почалась за часів Олександра І на початку XIX ст.

Нелегкою була і доля євреїв на Миколаївщині, які становили значний відсоток населення півдня України і відчутно впливали на фоувння української культури, відігравали значну роль в економічному житті України. У Північному Причорномор`ї евреї перебували з біблійних часів, і цей міграційний потік мав напрямок зі сходу через Крим, особливо після прийняття іудаїзму Хазарським каганатом у ІХ ст. З початку XV ст. напрямок міграції змінився на протилежний — з заходу на схід. З цього часу єврейські общини вже почали поповнюватися емігрантами з Західної Європи, головним чином з Німеччини та Польщі. Але масові переселення євреїв, спочатку в сільську місцевість, розпочалися після царськіх указів кінця XVIII — початку XIX ст. Це були переселенці головним чином із західних регіонів України, Польщі, Білорусії та Прибалтики. Євреїколоністи започаткувли не один населений пункт на Миколаївщині.

В 1923 р. розпочалося планове переселення селян з центральних областей України, які дозалюднили існуючі та створили нові поселення.

Останнє масове переселення в наш край українців відбуло ся 1951 р., коли з прикордонних районів Західної України, які після війни відійшли до Польщі, на Миколаївщину було переселено тисячі українців, які дозалюднили багато сіл області.

Єдиний народ у Європ, який і наприкінці ХХ ст. традиційно веде кочовий спосіб життя це цигани (самрназва — рома). Походження циган пов`язують з кочовими народами Північно-Західної Індії, які почали розселятися по всьому світу ще в ХІ ст., а в Україні з`явілися в XVI ст. Цигани двомовні — рідна мова у них циганська індоарійської групи індоєвропейської сім`ї, а друга — мова народу, серед якого вони живуть. Державні владні структури завжди чинили адміністративний тиск на циган, щоб примусити їх перейти до осілості, розглядаючи їх спосіб життя як бродяжництво і жебракування, а не власне кочівництво. Ось чому певна частина циган змушена була спершу перейти до напів осілого, а згодом і до осілого способу життя, осівши в деяких приміських районах та в селищних кутках.

Значні за часом і мсштабом міжмовні та міжкультурні контакти різних народів і етнічних груп, боротьба їх мовних стихій. Масові запозичення лексичного матеріалу — все це вплинуло на формування топонімічної системи півдня України, зокрема Миколаївщини, топонімія якої формувалась упродовж трьох тисячоліть. Величезна, з різноманітними природно-географічними умовами територія краю, багата подіями його історія, співіснування і взаемодія культур різних народів створили одну з найцікавіших регіональних культур України, яка вирізняється своєю самобутністю та оригінальністю, а світ, як відомо, цікавий не одноманітністю, а навпаки різноманітністю.

Мешканців Миколаївщини, як і мешканців півдня України взагалі, часто дорікають за суржикову українську мову. Але не забуваймо, що теперішня мовна ситуація обє`ктивно відзеркалює історію краю, процеси взаемовпливу російської та української мов і культур вцілому, як і мов та культур різних націонлних меншин, котрі впродовж декількох століть варились в одному казані.

Розді 2

Кількість та розміщення національних мешин на території Миколаївщини З давіхдаен на території Миколаївщини живуть люди різних національностей. За данними перепису 1989 р. в області проживало 1 337 400 осіб, близько 80 національностей. Корінний етнос найбільш чисельний — українці, яких нараховувалось 1 011 074,4 осіб або 75,6%. іноетнічне населення становило близько 326 325,6 осіб або 24,4% всього населення. Починаючи з кількох тисяч росіян і закінчуючи кількома сотнями депортованих турківмесхетинців.

Із найбільш чисельних 13 національних меншин: росіян — 258 000 (19,4%); молдованів — 16 700 (1,3%); білорусів — 14 600 (1,1%); євреїв — 11 900 (0,9%); болгарів — 7100 (0,6%); поляків — 2000 (0,1%); німців — 1900 (0,1%); вірменів — 1700 (0,1%); татар — 1500 (0,1%); циганів — 1300 (0,1%); гагаузів — 1000 (0,07%); турків-месхетинців — 500 (0,04%); чехів — 500 (0,04%).

Особливості колонізації області призвели до того, що на даний час місць компактного прживання тих чи інших національних меншин майже немає, за виключенням болгарів, чехів, турків-месхетинців, але демографічне розселення окремих національних меншостей можна умовно, але позначити. (Додаток 2).

Крім міст Миколаєва, Южноураїнська, де росіян в складі населення більше 30%, більше всього їх проживає в Первомайському, Вознесенському, Очаківському, Казанківському, Жовтневому, Миколаївському, Арбузинському районах.

Білоруси, як і росіяни, проживають у всіх раонах але більше їх серед жителів Баштанського, Жовтневого, Снігурівського, Новобузького, Казанківського районів і м. Миколаєва.

Молдавн більше всього проживає в Вознесенському, Доманівському, Первомайському, Арбузинському районах.

Поляки також проживають у всіх районах області, але більша їх частина проживає в межах Миколаївського та Снігурівсткого районів.

35% євреїв живуть у м. Миколаєві.

Цигани в основному проживають у Миколаївському, Доманівському, Вознесенському районах.

72% болгар області проживають у смт. Тернівка. Крім м. Миколаєва, болгари проживають у всіх районах області.

Чехи проживають в основному компактно в селі Богемки Врадієвського району.

У селах Костичі, Виноградівка, Добра Криниця, Баштанського і Танарино Снігурівського районів поселилися турки-месхетинці.

Азербайджанців як і гагаузів найбільше в Березанському районі.

Вірмени зосередились у м. Миколаєві, Березанському та Жовтневому районах.

У Жовтневому районі оселились венгри та удмурти, у Миколаївському — таджики і комі.

Греків найбільше у м. Миколаєві та Жовтневому районі.

Цей матеріал, безумовно цікавий і має значну цінність. Але він потребує доповнень за рахунок більш детального вивчення розселення окремих національних меншин.

Розділ 3

Сучасна демографічна ситуація в Миколаївській області

За кількістю населення область займає 17 місце серед регіонів України (2,6% її населення). На початку 2011 року в області проживало 1288,5 тисяч осіб, в тому числі 850,4 тисячі або 66 відсотків — у містах та 438,1 тисяі — у сільській місцевості. Протягом останніх чотирьох років населення області зменшилось на 38 тисяч чоловік. Факторами зменшення населення е як природне зменшення населення, так і міграційний відплив населення.

Природне зменшення населення, тобто коли кількість вмерлих перебільшуе кількість народжених, за минулий рік склало більш ніж 7 тисяч чоловік. Порівнюючи з1992 роком, коли вперше було визначено природне зменшення, воно збільшилось в 7 разів. Наявність природного зменшення в області протягом останніх років є наслідками швидкого спаду народжуваності. Це привело до того, що в області не забеспечується просте відтворення населення. Так в середньому в 10 жінок народилося 14 дітей при необхідних 21−22 для простого відтворення поколінь.

Рівень народжуваності порівнюючи з 1990 роком 14 народжених на 1000 мешканців — знизився на 30 відсотків та склав у 1997році тільки 9. Це явище характерне для всіх районів області та особливо для міст Миколаєва, Южноукраїнська, а також Єланецького, Новобугського та Жовтневого районів, де кількість народжених зменшилася до 40 відсотків. Високий показник народжуваності — 12−13 народжених на 1000 мешканців зберігся в Баштанському, Братському та Врадієвському районах, найнижчий — в містах Миколаєва та Очакова — 8.

Тенденція знижування народжуваності має головний вплив на сучасну демографічну ситуацію. Внаслідок цілого ряду причин, а саме: подальшого зниження життєвого рівня населення, погіршення медичного обслуговування, становище дитячого та шкільного виховання, зростання безробіття — сучасна родина все частіше обмежується однією дитиною.

Рівень смертності залишається ще достатньо високим і перевищує рівень 90 -х років -15 проти 12 вмерлих на 1000 мешканців. Протягом цього року померло 19,5 тисяч людей. Але позитивно те, що з 1996 року смертність незначно, але зменшується. Так, смертність порівнюючи зпопереднім роком, знизилась на 1 відсоток, а в 1999 році, порівнюючи з 1997роком, майже на 3 відсотки.

Зменшення кількості померлих зафіксовано в усіх класах хвороб. Головними причинами смертності залишаються хвороби системи кровообігу (48 відсотків), новоутворення (14відсотків) та нещасні випадки, вбивства та самогубства (10 відсотків). Серйозною проблемою в області є втрати населення від нещасних випадків. Майже третя частина чоловіків з померлих у працездатному віці загинули від нещасних випадків, серед яких найбільш поширеними причинами смертності є самогубства — 12%, випадкові алкогольні отруення та вбивства по 10%. Особливо високий рівень смертності помітний у Первомайському, Арбузинському та Казанківському районах, де показники смертності досягли 20-ти та більше померлих на 1000 мешканців, низький у містах Южноукраїнську, Первомайську, Очакові, Миколаєві — від 5 до 13 померлих на 1000 мешканців.

Зменшення народжуваності супроводжувалося зниженням показника дитячої смертності. За 2000 рік зареєстровано 165 померлих дідей до 1 року — це на 12% менше, ніж у 1996 році. Позитивне явище слід зазначати у збільшенні кількості (9,7тисячі) зареєстрованих шлюбів на 12% та зменшення кількості розлучень на 2 відсотки, що дає підстави сподіватися на збільшення кількості народжених в майбутньому. Кількість шлюбів перевищила кількість розлучень у 1,6 рази. Але нестійкі сімейні відносини щороку призводять до збільшення жінок, які не вступають до шлюбу, та народжують позашлюбних дітей. У 1999 році із загальної кількості народжених 21% народились у матерів, які не були у зареєстрованому шлюбі (у 1990 р. — 16%).

Іншим фактором зменшення кількості населення є міграційне його зменшення. В цьомуфакторі є позитивні зміни — зниження міграційної активності населення зменшило негативне сальдо міграції (різниця між кількістю тих хто прибув і виїхав) до 2 тисяч людей проти 4 тисяч у 1998 році. Якщо 1994;1996 роки відрізнялися відтоком населення у республіки колишнього Союзу, то у 1997 році сальдо міграції через цей потік мігрантів стало позитивним — майже 1000 чоловік.

Але з великою інтенсивністю продовжується відтік населення у країни дальнього зарубіжжя, міграційне зменшення через еміграції склала більше 2000 чоловік. Із еміграції велика частка виїхала в Ізраїль (56%) та у Німеччину (27%). Такі зовнішньоміграційні процеси значно погіршують віковий склад населення області, тому що серед мігрантів багато людей молодшого працездатног віку. Сама міграція населення працездатного віку зумовлює 70% негативного сальдо.

Через ці факти демографічний розвиток області характеризуєтьсязниженням кількості населення.

Демографічна ситуація нашої продовжуе залишатися дуже складною, але її стан не гірший ніж в інших регіонах України. По демографічних показниках вона не виділяється серед інших регіонів України, окрім позашлюбної народжуваності. По долі позашлюбних народжень у загальній кількості народжень область посідае 3 місце.

Серед регіонів України природне зменшення було зареєстроване в 25 регіонах, окрім Закарпатської та Рівненської областей.

Рівень народжуваності в області (9 народжених на 1000 мешканців) оцінюється недостатнім, тому що не забезпечується просте відтворення населення. Згідно з цим показником Україна в 1999 році входила в число восьми країн світу з найбільш низьким показником народжуваності, серед яких Німеччина, Франція, Італія, Румунія, Іспанія, Греція, та Хорватія. Загальним коефіцієнтом смертності більш ніж в Україні у 1996 році, був лише у 20 країнах світу. Переважно в країнах Африки та Південно-Східної Азії.

РОЗДІЛ 4

Актуальні проблеми духовного розвитку етнічних спільнот Миколаївщини Кожна етнічна спільнота згідно з конституційними засадами, законами «Про мову», «Про національні меншини в Україні», «Про ратифікацію Рамкової конвенції «, Державною програмою відродження й розвитку освіти національних меншин в Україні на період 1994;2000 р.р. Має право на вивчення рідної мови, сповідування своеї релігії, створення національно-культурних і навчальних закладів та іншу діяльність.

На Миколаївщині перші національно-культурологічні організації з’являлися на початку 90-х років. Нині тут діють товариство азербайджанської культури «Гардашлиг», товариство вірменської культури ім. Мерсопа Маштоца, товариство ассірійської культури, дружество болгарської культури ім. Христо Ботєва, Тернівське болгарське товариство, товариство греків «Еллада», грузинське товариство «Мамулі», товариство — земляцтво «Дагестан», товариство єврейської культури, асоціація корейців, товариство молдавської культури, товариство німців України «Відергебурт», товариство польської культури, організація Українського товариства російської культури «Русь», товариство месхетинських турок «Ватан», товариство татарської культури, товариство узбекської культури «Узбекистан», товариство чеської культури «Чеські братари».

Діяльність цих об'єднань направлена перш за все на задоволення освітянських потреб, зокрема, на вивчення рідної мови, літератури, історії. Так, за сприянням національно-культурного товариства «Відергебурт» у миколаївських школах № 1 та № 34 два початкові класи і три дорослі групи досконало вивчають німецьку мову. А в Миколаївському державному педагогічному інституті працюють викладачі з Німеччини.

Дружество болгарської культури ім. Христо Ботєва при Тернівській селищній раді відкрило недільну школу, діти оволодівають знаннями з болгарської мови, історії та культури. У 1996 р., завдяки зусиллям корейської асоціації, в Миколаєві при загальноосвітній школі № 45 почала працювати корейська недільна школа, головне завдання якої — вивчення мови та культури корейського й українського народів. В єврейській недільній школі для дітей та дорослих, яка розташовується в приміщенні синагоги, заняття проводяться за такою програмою: іврит, англійська мова, історія єврейського народу, музика та танці. Товариство єврейської культури організувало також постійно діючий дворовій табір для єврейських дітей.

Свої недільні школи відкрили і товариства чеської, вірменської, азербайджанської, узбекської, грецької культури та ін.

Особливе місце в процесі духовного розвитку етнічних спільнот Миколаївської області посідають питання відродження культурно-мистецьких традицій. Головне з них, насамперед, організація національних свят. На Миколаївщині, за ініціативою Дружества болгарської культури ім. Христо Ботєва щорічно проводиться «день слов’нської писемності та культури», в якому беруть участь усі національно-культурні товариства, трудові та художні колективи. На цьому святі організовуються виставки-продажі картин, виробів народної творчостті, художньої літератури тощо.

Цікаво проходять і дні культури німців Причорномор’я, де виступають художні колективи всього південного регіону — Миколаєва, Херсону, Одеси, Сімферополя; відкриваються оригінальні виставки; організовуються кінолекторії та екскурсії. Подібні свята проводять також товариства єврейської, корейської, білоруської, російської культур та ін.

Пропаганді духовної спадщини етнічних спільнот Миколаївщини сприяє проведення традиційного обласного фестивалю національних культур «дружба». Тут йде мова про діяльність усіх культурологічних об’днань, звучать вірші та пісні українського, російського, німецького та інших народів, виконуються танці різних етносів світу. Культурно-мистецькі традиції репрезентують музичні, танцювальні, фольклорні та інші самодіяльні колективи етнічних спільнот області: «Терне Рома», «Фрейлекс», хореографічнчі ансамблі «Трицвіт», «Счастливое детство», чеська фольклорна група «Богемка», корейський, гузинський хореографічні колективи та багато інших.

З метою забезпечення інтересів етнічних спільнот у розвитку своєї духовно-культурної спадщини національно-культурні товариства Миколаївщини встановлюють та підтримують зв’язки з представниками своєї національності та їхніми громадськими об’днаннями з різниз областей України, а також за межами нашої держави. Цікавим прикладом такого напрямку діяльності є зустріч у піонерському таборі «Партизанська іскра» представників товариства вірменської культури з дитячим художнім колективом «Аргац» з м. Гімрі (Вірменія). На традиційні свята національних культур, про які вище велась мова, постійно приїздять художні колективи з Малко-Тирново (Болгарія), Грузії та Молдови, завжди прибуває хор струнний квартет Баварського будинку з Одеси, частим гостем буває співачка зі Швейцарії Урсула Феррі та ін.

Постійна взаємодія національно-культурних товариств області з громадськими організаціями інших регіонів України та зарубіжних країн дае змогу реалізувати право етнічних спільнот на розвиток релігійної самобутності. етнічний миколаївщина спільнота демографічна Для задоволення релігійних інтересів представників єврейського народу у 1991 р. Відкрилась синагога, а у 1992 р. Облдержадміністрація передала їм колишні національні культові споруди, які раніше використовувалися не за призначенням. Завдяки зусиллям чеського культурологічного товариства в селі Богемка Врадієвського району у 1996 р. Освячено Віфліємську каплицю — чесько-братську євангеліську церкву. За сприяння польського товариства в смт. Криве Озеро було відкрито римо-католицький костьол для прихожан польського походження. Існує також і кірха для німецької етнічної групи.

Таким чином, можна зазначити, що на Миколаївщині важливим напрямом у національній політиці є піклування про вільний розвиток духовно-культурного життя національностей, мешкають на території області. Значну роль у вірішенні етнічних проблем відіграють національно-культурні товариства. Аналіз їхньої діяльності свідчить, що вже є певні здобутки. Але у розгортанні подальшої роботи щодо сприяння розвиткові мовної, культурної та релігійної самобутності варто активізувати пропаганду етнічних культур, традицій, звичаїв через місцеві друковані та електронні засоби масової інформації. Потребує уваги й удосконалення роботи недільних шкіл, відкриття нових осередків освіти та культури й іншими етнічними спільнотами області. Також бажано було б організуватичитання безкоштовних лекцій з історії та культури національних меншостей, які проживають не тільки на території Миколаївської області, а всієї України.

Усе це, безумовно, сприятиме подальшому поглибленню процесу етнокультурного відродження, який набуває невідворотного еволюційного характеру. Всі громадяни України мають усвідомити, що саме високий рівень освідченності і культури суспільства забезпечує у великій українській родині мир та глибоке взаєморозуміння між людьми, бо світова практика свідчить, що єдиноприйнятною, ефективною як з точки зору загальновизнаних принципів міжнародного права, так і з огляду національної безпеки країни є тільки така стратегія, яка будується на основі знаходження балансу інтересів усіх етнічних спільнот.