Екскурсія замками «Золотої підкови України»

Вступ замок інтер'єр львівщина галич Актуальність теми. Чимало українців прагне побувати за кордоном, відвідати всесвітньо відомі пам’ятки та красиву природу. Однак багато хто з нас погано знає, скільки чудових творінь людських рук і розуму розкидано по рідній країні. Зокрема, прекрасні замки України своєю масивністю і красивою архітектурою не залишать байдужим жодного мандрівника. До сьогоднішнього дня мало які замки «дожили» в доброму стані, а ті, що дожили, заслуговують нашого захоплення і віртуальної екскурсії.

Метою дослідження є старовинні замки Львівщини, які становлять гордість країни. Побудовані при магнатах і королях Речі Посполитої, ці замки не раз опинялися в центрі кровопролитних і вирішальних подій в історії.

Відповідно до мети були поставленні наступні завдання:

— Простежити за історією розвитку замків які входять до складу «Золотої підкови України» ;

— Дослідити архітектурні риси замків Львівщини;

— Ознайомитись з інтер'єрами «Золотої підкови України» ;

Об'єкт дослідження — замки Львівщини, що входять до складу «Золотої підкови України» .

Предметом дослідження є історія виникнення та розвитку «Золотої підкови України» на Львівщині.

В якості інструментів дослідження було використано історичні методи, методи експертних оцінок та соціальних досліджень.

Практична значимість дослідження роботи полягає в ознайомленні туристів з легендами та історією замків Львівщини та збережених костелів, які є чудовими архітектурними пам’ятками, що забезпечить збільшення числа відвідувань, розвитку культурних цінностей не тільки українців, а й зарубіжних туристів. Отримані в процесі дослідження результати можуть бути використані при організації туристичних подорожей, а також внести корективи в роботі існуючих туристичних фірм.

Структура роботи. Робота складається із вступу, трьох розділів, висновків, переліку посилань та додатків. Загальний обсяг робот 54 сторінки друкованого тексту, включаючи 8 малюнків. Список використаних джерел містить 5 найменувань.

Розділ 1. Львів Львів — велике місто, обласний центр України. Розташований в мальовничій місцевості на р. Полтаві. Населення — 700 тисяч осіб. Місто ділиться на п’ять міських районів, Львів виник в 13 столітті, як замок, побудований Данилом Галицьким на Княжій горі, Сучасний Львів — значний індустріальний центр країни, промисловий комплекс якого становить машинобудівна, хімічна та нафтохімічна, легка і харчова промисловість, а також будівельна індустрія. У місті виникли перші в Україні виробничі об'єднання — фірми. Провідна галузь промисловості - машинобудівна, в тому числі виробництво автомобілів (Львівський автобусний завод), підьйомнотранспортного устаткування (Львівське виробниче об'єднання «Автонавантажувач», Львівське виробниче об'єднання «Конвеєр», локомотиворемонтний завод), радіоелектронної апаратури (Львівське виробниче об'єднання «Електрон», Львівське виробниче об'єднання «Кінескоп»), приладів (завод «Львівприлад», Львівське виробниче об'єднання «Мікроприлад», науково — технічне об'єднання «Термоприлад», завод «Біофізприлад»), верстатів та інструментів (Львівський завод фрезерних верстатів, Львівське виробниче об'єднання «Алмазінструмент»), електротехнічних виробів (Львівське виробниче об'єднання «Іскра», ізоляторний завод). Працюють також Львівське виробниче об'єднання «Львівхімсільхозмаш» та Львівське виробниче об'єднання «Прикарпатпромарматура». Розвинені хімічна і нафтохімічна (нафтопереробні та лакофарбові заводи), медична (Львівське виробниче об'єднання «Рема», хімікофармацефтіческій завод) і легка (Львівське виробниче об'єднання «Прогрес», Львівські виробничі об'єднання: Трикотажні - «Промінь», швейні - «Весна», «Маяк», «Юність», бавовнопрядильна, ткацька і шкіряногалантерейна фабрики) галузі. Численні підприємства харчової промисловості (Львівське виробниче об'єднання кондитерської промисловості «Світоч», Львівське виробниче об'єднання пивоварної промисловості «Колос», тютюнова, макаронна, виноробна та ін. Фабрики). Виробництво будматеріалів, меблів, картону, музичних інструментів, фарфоро-фаянсових виробів. Львів — важливий культурний і науковий центр країни. У ньому знаходяться 105 загальноосвітніх шкіл усіх видів (93,2 тис. учнів), 8 музично — хореографічних та художніх шкіл, 29 професійно — технічних училищ (17,9 тис. учнів), 10 ВНЗ (62,5 тис. студентів): Львівський університет ім. Івана Федорова, Львівська консерваторія ім. М. В. Лисенка, політехнічний, зооветеринарний, лісотехнічний, медичний і торгово-економічний інститути. У Львові працюють Західний науковий центр АН Україна, Український національний інститут поліграфічної промисловості, Український науково — дослідний інститут метрології вимірювальних і керуючих систем, Львівська астрономічна обсерваторія. У Львові 378 бібліотек (книжковий фонд 15 млн. одиниць зберігання), у тому числі Львівська наукова бібліотека ім. Стефаника. У Львові знаходяться 40 клубних установ, 29 кінотеатрів, 5 театрів, обласна філармонія, цирк. Функціонує 10 музеїв, зокрема Львівський історичний музей, Львівська картинна галерея. У Львові є два видавництва — «Каменяр», видавниче об'єднання «Вища школа» при Університеті, працює обласна організація Спілки письменників України. У місті збереглися найдавніші пам’ятки архітектури (Високий замок, Костел Іоанна Хрестителя, П’ятницька церква, Кафедральний собор, Порохова і Шевська вежі, Королівський арсенал та ін.) Багато пам’яток і монументів: І. Франка, В. Стефанику, І. Федорову, М. В. Лисенка, М. В. Гоголю та ін., а також монумент бойової слави військ Прикарпатського військового округу.

1.1 Замки Львівщини Місто Золочів розташоване на тернопільській трасі за кілометрів від Львова. Найцікавішою історичною пам’яткою у ньому є старовинний замок — унікальна прикраса «Золотої підкови України». До нього від траси, де стоїть в'їзний знак Золочева у вигляді кола, найкраще їхати через село Підгороднє.

Золочівський замок, збудований на зразок цитаделі, зберігся до сьогодні майже повністю. На подвір'ї знаходиться двоповерховий житловий корпус — палац у стилі ренесансу. Поряд з палацом побудований так званий Китайський палац. Серед багатьох власників замка варто згадати короля Речі Посполитої Яна III Собєського.

Особлива гордість Золочівського замку — туалети, які в ті часи були рідкістю. А золочівські ще й так майстерно споруджено, що їх вивчали навіть сучасні спеціалісти.

Найзнаменитійшою мешканкою Золочівського замку, крім самого Яна III Собєського, безперечно, можна вважати його дружину Марію-Казимиру — незрівнянної краси француженку, яка доводила до шалу знать, занапащувала чоловіків і кидала в огонь гніву їхніх дружин. До Речі Посполитої Марія-Казимира приїхала тринадцятирічною дівчинкою з далекого Парижа. Мине трохи часу і вона стане королевою, яка матиме величезний вплив на Яна III Собєського. «Марися керує Яном, а вже Ян — Польщею» , — говорили поляки. За це і не злюбили королеви з некоролівською кров’ю. Хоча й Марія на рівні з чоловіками хоробро захищала Золочівський замок, була освіченою та мудрою, їй не могли пробачити західноєвропейської орієнтації, яка значною мірою передалася Янові, та частих візитів до Парижа. Під одного з таких візитів Марія-Казимира стала кумою Людовика XIV, який хрестив її сина, королевича Якуба.

Втім, до вершин трону Марія-Казимира йшла довго й важко. Закоханий у француженку, Ян Собєський не міг одружитися з нею, оскільки його мати Теофіла Собєська була категорично проти змішування крові свого шляхетного роду з кров’ю простолюдинки. Зрештою, Марія стала дружиною Яна Замойського, якому не довелося довго тішитися подружнім життям. Безпробудне пияцтво та невиліковний на той час сифіліс звели його в могилу. Після смерті Замойського та Теофіли закохані Марія та Ян нарешті одружуються офіційно, але вони вже взяли таємний шлюб раніше.

В останні роки життя Яна III Марія дедалі частіше усамітнюється в Золочівському замку. До речі, саме з особою француженки пов’язують мистецький розквіт замку, зокрема, будівництво унікального Китайського палацу.

Прекрасна давня легенда Золочівського замку пов’язана з двома таємничими каменями. Їх знайшли поблизу Золочева, у глухому лісі. Люди казали, що біля тих каменів чіпляється блуд. На них є різьба орієнтовно кінця 14 початку 15 ст. Власне, тому їх і привезли до замку.

На сірому тілі цих велетнів відвідувачі охоче розглядають «вирізані» невідомою мовою літери, які дійшли до нас із глибини століть. Ще невідомий художник зобразив на кам’яному полотні якісь давні символи — два вінки, терновий і з живих квітів, які переплелися, мов дві обручки, та просвердлив в одному з каменів дуже акуратну дірочку. Кажуть, якщо маєш потаємне бажання і хочеш, аби воно здійснилося, потрібно покласти до тієї дірочки палець, подумати про бажане і швидко повернути палець довкола осі.

Сьогодні відвідувачі, які приїжджають до Золочівського замку, знають: якщо маєш матеріальне бажання, палець потрібно повертати в бік тернового, «мертвого», вінка. Якщо ж твоє бажання романтичне — в бік вінка квітучого. Працівники замку жартують: якщо бажання не здійснилося — значить, палець був недобре повернутий, і треба їхати до Золочівського замку ще раз.

Олеський замок Якщо ви їхатимете Київською трасою від Бродів до Львова, то перед Олеськом з правого боку побачите на метровому пагорбі Олеський замок, один з найгарніших замків Східної Європи, розташований у південно-східному куті Буської низовини, де починається горбисте пасмо Вороняки. Величний замок в гарну погоду видно навіть з Волині.

Звернувши із траси на право, ви невдовзі опинитесь перед порталом монастиря капуцинів з костелом Святого Антонія, де і зможете припаркувати своє авто. Пройшовши через барочну кам’яну арку, ви побачите Олеський замок, розташований у надзвичайно мальовничій місцині; прогулюючись по периметру оборонних мурів, ви будете насолоджуватися величними краєвидами навколо замку. А на подвір'ї замку і в його залах відчуєте дихання середньовічної краси і величі.

На початку 14-го століття замок належав останньому галицько-волинському князеві, литовцеві Дмитру-Любарту Гедеміновичу, а потім перейшов до рук польського короля Казимира ІІІ. У середньовіччі фортеця зазнавала багаторазових нападів татар, була сильно пошкоджена і відновлена 1590-го року магнатом Станіславом Жолкевським. 1605 року замок перейшов у власність Даниловичів, у той час, коли тут служив батько Богдана Хмельницького Михайло.

Під замком, там, де є химерні скульптури і трохи далі, там де пливе невеличка річка з містком, яка нагадує болото, кажуть можна почути зітхання душі, що не може знайти спокою. Існує романтична і трагічна легенда з тих часів про нещасливе кохання молодого магната Жолкевського, котрий постійно сватався до дочки Даниловича. А той звичайно, хотів бачити свого зятя багатим і впливовим, проте Адам, на його думку, далеко не відповідав цим критеріям. Отже, якось настав той час, коли Адам Жолкевський під час гри в карти захотів отримати чітку відповідь. А коли почув відмову, то в тому ж залі покінчив із собою. Його як самогубця не ховали на цвинтарі, а просто викинули в болото, яке було біля замку.

Олеський замок відомий у польській історії ще й тим, що року тут народився онук Даниловича, майбутній король Польщі Ян ІІІ Собєський. Існує легенда про народження цього одного з найвизначніших польських королів і полководців. Він народився під час грози; на замок ще й тоді напали татари… Коли бабка повитуха поклала немовля на чорний мармуровий стіл, вдарив дуже сильний грім, стіл тріснув, і бабка оглухла. Відразу ж з’явилося пророцтво про те, що новонароджений буде незвичайною людиною. Пророцтва переслідували Собеського все життя.

З року Олесько перейшло у власність Андрія Конєцпольського, а року один із синів Собєського, Костянтин, продав Олесько Жевуським. Цей рід довів замок, по суті, до руїни. Незважаючи на величезні прибутки Жевуських, вони через надто «веселий» спосіб життя потрапили в борги, і їхні маєтки наприкінці 18 століття пішли з молотка.

1882 року Олеський замок, як державну пам’ятку, купило Товариство опіки над замком в Олеську. У свої подальшій історії замок багаторазово страждав від руйнацій: декілька пожеж і сильний 15-хвилинний землетрус 1838 року спричинили до руйнування мурів замку, також було сильно пошкоджено його ліве крило. А вже за совєтських часів 1951 року сталася нищівна пожежа фортеці від удару блискавки. Незважаючи на все це, замок вистояв. Коли Галичина була приєднана до СРСР, в замку організували табір польських військовополонених. А з х років минулого століття тут виставлена експозиція Львівської Галереї Мистецтв.

Ще одна з багатьох легенд стосується монастиря капуцинів з костелом Святого Антонія неподалік Олеського замку. Колись давно, власне на день Святого Антонія монах, чех за походженням Ян Каспер стрибнув у глибоку криницю. Він зіпсував свято тисячам прочан, що прийшли в монастир на відпуст і чудодійне зцілення. Брати по вірі були впевнені, що Бог простить йому цей гріх, адже Ян був душевнохворим. Про цей прикрий випадок навіть зроблено запис у літопису замку. Однак кажуть, що дух монаха не заспокоївся.

Народна версія цієї легенди трохи інша. Вона говорить, що при житті монах Ян був лихої слави, бо ходив до легковажних жінок. За це його замурували живцем десь між товстезними стінами, прирікши на голодну смерть. Під час реконструкції начебто знайшли його скелет, але за чиєюсь нерозумною витівкою кістки спалили. Цей переказ настільки популярний в Олеську, що його мешканці стверджують, ніби часто бачать тінь ченця під монастирськими стінами.

Може й вам колись пощастить побачити тінь легендарного монаха, якщо ви відвідаєте чудовий Олеський замок.

Підгорецький замок Якщо їхати по шосе з Бродів на Львів, то відразу ж за Ясеновом погляд подорожніх привертає величний силует старовинного замку, який видніється на вершині гори. Це і є знаменитий колись в усій Європі, а тепер призабутий Підгорецький замок — гордість «Золотої підкови» замків України. В його ансамбль входить триповерховий палац, заїжджий двір, костел і парк.

У селі Підгірцях, одразу ж при дорозі, бачимо закинутий костел Святого Йосифа, збудований у вісімнадцятому столітті. Обов’язково зупиніться і огляньте його. Ця казкова пам’ятка без перебільшення могла би бути однією з окрас будь-якого європейського міста. Від костела алеєю, через яблуневий сад, що був колись частиною парку, потрапляємо в один з найгарніших українських замків. Підгорецький замок був споруджений у сімнадцятому столітті французьким інженером Бопланом. А триповерховий палац спорудив італієць Дель Аква. Цей замок більше схожий на палац, ніж на фортецю, і різко контрастує з суворими, войовничими форпостами Поділля. Можливо, це латинська назва укріплення на Підгорецькій горі.

У другій половині 17 на початку 18 ст. село було власністю Конецпольських (1646—1682 рр.), Собєських (1682 — 1720 рр.). Від сина Яна ІІІ - Костянтина — замок разом з численними селами перейшов до Жевуських. Серед багатьох господарів замку варто особливо згадати Вацлава Жевуського, який наприкінці 18 століття зібрав у замку велику колекцію цінних картин, книг, зброї, меблів. У палаці відбувались гучні забави з феєрверками та військовими парадами. Для численних гостей та їх слуг біля замку збудували корчму-заїзд, яка збереглася й дотепер. Підгорецький заїжджий двір має старий сонячний годинник.

Жевуські утримували також оркестр і театр, які розважали гостей. Працювала тут і друкарня. Жевуський — батько відомий тим, що влаштував у замку алхімічну лабораторію, де намагався перетворювати неблагородні метали на золото.

На початку ХХ ст., коли власниками замку Сангушками була проведена ґрунтовна реставрація палацу, в ньому почав діяти музей. Під час Другої Світової війни споруда сильно постраждала, а після війни художні цінності були значною мірою знищені радянськими військовослужбовцями Золочівського гарнізону, а те, що залишилось, передали до львівських музеїв. В замку сталася велика пожежа і від палацу залишились голі стіни. Споруду відреставрували, проте ні плафонів, ні мармурових підлог відновити не вдалось.

Прикро, що цей єдиний на Україні королівський замок, радянська влада прирекла на знищення: спочатку вивезли до Ленінграда дивовижні скульптури, які прикрашають тепер Літній Сад, а згодом відкрили в замку обласний санаторій для хворих на туберкульоз. Лише вісім років тому тут розпочалися реставраційні роботи. Справді неповторного вигляду архітектурному ансамблю в Підгірцях надає парк, в зелені якого ховаються замок, заїжджий двір та цілий ряд інших споруд. В давнину саме парк справляв на гостей значно сильніше враження, аніж замок. Побудований на рівні найкращих зразків так званих «італійських» парків, він є найдавнішим і чи не єдиним в Україні парком такого типу. Тут і досі збереглася стара липа, під якою відпочивав сам Богдан Хмельницький у період штурму цього замку.

Поблизу замку — невелика дерев’яна церква 18 ст. Щодо костелу, то його збудовано в рр. за проектом самого Вацлава Жевуського. А в Пліснеську в монастирі зберігалися архіви, серед рукописів яких був твір самого Івана Вишенського «Літопис Підгорецького монастиря» та єдина відома копія твору Петра Могили «Книга душі» .Підгорецький замок виступив у ролі Лувра у кінофільмі «Три мушкетери». Звичайно ж, замок має свого привида — Марисеньку — дружину Яна ІІІ Собеського або Білу Пані. Працівники музею кажуть, що не раз бачили її у палаці.

Розділ 2. «Золота підкова України»

Немає сумнівів, що оборонні споруди — одна з головних туристичних принад. Мільйони людей щорічно милуються замками Луари, маленька Чехія може похвалитися 3000 (це не описка — трьома тисячами!) Оборонних споруд, у Польщі до наших днів збереглося більше тисячі фортець.

На Україні їх, звичайно, не так багато, проте замки «Золотої підкови» — Олеськ, Підгірці, Золочів — гідні цікавого погляду зацікавленого любителя старовини або ж колекціонує враження мандрівника.

Легенди замку-темниці

Першим туристів на цьому маршруті зустрічає невеликий і затишний Золочів. Навколо — мальовничі Вороняки, молодші брати Карпат. У містечку збереглися вражає оздобленням костел Вознесіння Марії ордена піарів (1730), Воскресенська (1624) та Миколаївська (XVI століття) церкви, а також витончені сецесійній особняки.

Але найбільше нас цікавив, звичайно ж, Золочівський замок, і ми щиро зраділи, переконавшись на власні очі, що він зберігся до наших днів майже повністю. Сьогодні замковий комплекс, як і колись, оточений високими валами, п’ятикутні бастіони закінчуються сторожовими вежами, правда, вони після перебудови в XIX столітті мають лише декоративний вигляд. На башточках — кам’яні плити з гербами Яніна, Годзава, Равіч і Гербурт і датою побудови: 1634. У дворі замку знаходиться двоповерховий житловий корпус-палац у стилі ренесансу. Поруч з ним побудований так званий Китайський палац. Перші укріплення тут, на перетині торгових шляхів, з’явилися, ймовірно, ще на початку XV століття. Є повідомлення про те, що в 1442 і 1443 роках король Польщі Владислав Варненьчик заборгував Золочеву 300 гривень — яким же багатим мало бути це містечко, якщо навіть вінценосні особи числилися в його боржниках.

У 1634 році батько майбутнього короля Польщі Яна Собеського — Яків — перебудував і зміцнив замок. Однак у 1672 році після шестиденної битви турки захопили і зруйнували фортецю. Саме тут в 1674 році Ян III збирав війська для свого переможного походу на османців.

Син Якова, Ян ІІІ, рідко гостював у своєму Золочівському замку. А ось його дружина Марія — Казимира, незрівнянна француженка, що зводить з розуму гордих шляхтичів, була, мабуть, найяскравішою мешканкою Золочева. Хитра і підступна, влюблива і чуттєва, вона вміло лавірувала серед нескінченних пересудів, забобонів і палацових інтриг. Марія — Казимира мала величезний вплив на Яна III. «Марися керує Яном, а вже Ян — Польщею», говорили поляки. Саме завдяки цій француженці Золочів переживає художній розквіт, тоді ж будується Китайський палац на замковому дворі (унікальний зразок східної архітектури). Після смерті короля Марія залишає Польщу. Гостювати в замку могла ще одна коронована особа — Петро I. Прихильники версії про перебування в Золочеві російського царя аргументують це тим, що після подорожі Петра у Карпати в Петербурзі з’явилися фонтанчики, схожі на золочівські. В кінці XVII століття замок стає особистістю магнатської родини Радзивіллів. Але нові господарі нечасто бували у своїх володіннях. Замок занепадав, і тоді австрійський уряд викупило його. У резиденції, де колись жили королі, влади в 1872 році влаштували банальну в’язницю. В’язнів АвстроУгорщини та Польщі в 1939 році змінили в’язні НКВД. Після війни в замку розміщувалося ПТУ. З 1986 року тут — музей. Реставратори вручну насипали оборонні вали (техніка в такій справі не помічник). Особлива заслуга у відродженні замку директора Львівської галереї мистецтв Бориса Возницького. Сьогодні в приміщеннях Золочівського замку проходять концерти і виставки. А Борис Возницький мріє проводити в Китайському палаці чайну церемонію, там же планується розмістити і колекцію творів східного мистецтва.

" Польський Версаль"

Знамениті Підгірці зустрічають мандрівника пам’ятником промислової архітектури XVIII століття — Підгорецьким пивзаводом. Але це так, між іншим, адже головне для туристів — замок …

Здалеку помітний чудовий костелротонда, побудований за проектом господаря тутешнього маєтку Вацлава Жевуського (герцог Бекінгемскій тут таки не жив). Через дорогу від храму на високих колонах — скульптури Божої Матері і Св. Йосифа (автор — французький скульптор Леблан). Звідси до знайомого по безлічі фільмів білокамінному замку-палацу колись вела алея, прикрашена квітковими клумбами — зараз їх повністю зрівняли з землею.

І все ж перехоплює подих, коли перед твоїм поглядом посеред стародавнього парку з’являється один з найкрасивіших замків України. Стукаємо у величну в'їзну браму, прикрашену багатьма гербами. Робітники, що реставрують палац, дозволили зайти всередину. І сьогодні, через кілька століть, захоплюють своєю красою арки і каміни, зроблені з мармуру різних кольорів. Замок у Підгірцях імовірно був побудований в 1635 — 1640 роках відомим військовим інженером де Бопланом. Триповерховий палац, прикрашений витонченими башточками, оточував глибокий рів.

Розквіт Підгірців настав, коли в 1720 році замок перейшов до Вацлава Жевуському. Магнат зібрав тут величезну колекцію книг, картин, зброї, перетворивши свою резиденцію на справжній музей. Багато чого було перевезено сюди з Олеського замку. Перед палацом завжди стояли вартові біля гармат. Тутешні бали славилися на всю Польщу — вони тривали тижнями, завершувалися феєрверками та військовими парадами. У Підгірцях був свій оркестр і театр, де ставилися п'єси Жевуського, працювала друкарня. Для численних гостей у Підгірцях був побудований заїжджий двір, гордістю якого були сонячний годинник.

У замку була величезна їдальня з безліччю портретів державних і духовних діячів Речі Посполитої (всього 72 картини). Чорний мармуровий стіл з Олеська, на якому хрестили короля Польщі Яна Собеського, більярд і клавікорди прикрашали кімнати резиденції. Гості захоплювалися Китайським, Золотим, Дзеркальним, Мозаїчним і Зеленим кабінетами. Окремо зберігалися особисті речі Яна III і трофеї, завойовані Вацлавом Жевуським в битвах.

У 1787 році маєток купив Северин Жевуський. Щоб не вдарити в бруд обличчям, шляхтич всіма силами намагався підтримувати минулу славу бенкетів у Підгірцях. Однак грошей явно не вистачало. Северин навіть пробував шукати скарб на території належного йому Пліснеського городища. Дійшло до того, що в замку була влаштована алхімічна лабораторія, де магнат пробував перетворювати неблагородні метали на золото. До нещастя, знайти філософський камінь Северину Жевуському не вдалося. Замок потихеньку старів, руйнувався, кудись пропадали цінні скульптури та раритетні книги. Відсиріли стіни, пожовкли картини. Побачити колишнє багатство можна зараз хіба що на фотографіях інтер'єрів замку. Пожежа 1956 залишив від резиденції голі стіни.

Довгий час у замку розміщувався санаторій для хворих на туберкульоз. Зараз ведуться роботи з реставрації цієї перлини архітектури. У фондах Львівської картинної галереї збереглося 85% творів мистецтва з палацу, які можуть повернутися в замок, коли тут розміститься музейно — культурний центр.

Привиди Олеського замку Недалеко від Підгірців знаходиться один з найстаріших збережених на Україні пам’ятників середньовіччя — Олеський замок.

Цей замок ніби притягував до себе нещастя: в 1806 році тут був перший пожежа, наступний — і набагато сильніший — спалахнув в 1836 році, а в 1838 році під час 15- хвилинного землетрусу тріснули стіни фортеці і було сильно пошкоджено її ліве крило. У 1875 році завалився замковий колодязь, в 1951 році - ще один сильний пожежа замку від удару блискавки.

У березня 1970 року перша група реставраторів приїхала в Олеський замок. Важко було пробити радянську ідеологічну броню, однак рішення про відновлення замку і перетворенні його на музей все ж таки було прийнято. У грудня 1975 року музей відкрили, але в 1992 році його пограбували. Зараз тут філія Львівської галереї мистецтв та експонуються зразки середньовічного мистецтва. Насамперед це чудова колекція дерев’яної скульптури XIV — XIX століть, старовинних меблів, а замкові стіни прикрашають гобелени і живописні полотна. Тут зберігається відреставрований іконостас Федора Сеньковича, надгробок Ганни Сенявської з Бережанського замку, величний і величезний батальний полотно «Битва під Віднем» Мартіно Альтомонте (1692). У Олесько слід ще оглянути цікаві надгробки на місцевому кладовищі, готичний Троїцький костел 1481, біля якого стоїть кругла оборонна дзвіниця, і залишки валів, що колись оточували місто.

Що за замок без свого привиди? Ось і олещане із задоволенням розкажуть вам про місцеві примарних мешканців. За версією музейних екскурсоводів, колись давно, в день святого Антонія, чернець — чех Ян Каспер наклав на себе руки, стрибнувши у колодязь. Він зіпсував свято тисячам прочан. Брати по вірі вважали, що Бог простить йому цей гріх, адже Ян був душевнохворим. Про прикрий випадок навіть зроблено запис у літопису замку. Проте дух монаха не заспокоївся.

Народна версія трохи інша. Кажуть, жив тут колись монах з поганою славою — вже дуже любив він жінок. За це його замурували живцем у замкових стінах, прирікаючи на голодну смерть. Під час реконструкції, кажуть, був знайдений його скелет. Кістки за дурної затії спалили. Ця легенда настільки популярна в Олеську, що тінь ченця, яку інколи бачать, називають не інакше як Костею.

Трапляються в замку і інші чудеса. Кажуть, дочка Івана Даниловича Марциана любила Адама Жолкевського. Батьки не дали згоди на весілля, і молоді люди покінчили з собою, а їх невгамовні душі блукають по замку, шукають один одного. Зрідка сторожа бачать фігуру дівчини в білому з підсвічником в руках, іноді чують чиїсь кроки на другому поверсі або легке постукування. Трапляється, що зовнішні двері опечатані, а зсередини якимось чином зірвані пломби, хоча всі замкове майно на своїх місцях.

Починаючи з сімдесятих відновлений Олеський замок активно використовували кіношники: тут знімались фільми «Козаки йдуть», «Час збирати каміння», «Пастух Янко», «Дике полювання короля Стаха», «Королева Бона», «Три мушкетери», «Борис Годунов» …

2.1 Золочівський замок Золочівський замок збудований у першій третині 17 ст., як оборонна фортеця. В'їздова вежа, Китайський палац, великий житловий палац творять прекрасну ренесансну гармонію. Впродовж віків замок — фортеця, королівська резиденція, панська садиба, тюрма, навчальний заклад. Нині Золочівський замок — музей-заповідник, відділення Львівської картинної галереї.(Додаток А) У першій половині 17 ст. в Золочеві на місці старого дерев’яного замку було збудовано новий, який оточували потужні земляні вали, обкладені каменем, з бастіонами на кутах та pови з водою. Замок збудований за проектом невідомого італійського архітектора на кошти Якуба Собєського у 1634 році як оборонна фортеця. У дворі замку є два палаци. Більший з них має назву Великого палацу, а навпроти виїзної вежі знаходиться Китайський палацик — унікальна пам’ятка архітектури. Таких палациків налічується лише три в Європі (Сан-Сусі, Петергоф, Золочів). Палац має вигляд двоповерхової шпилястої ротонди з одноповерховими бічними прибудовами.

Історія замку цікава і багата на історичні та романтичні пригоди. У Китайському палаці проведена реставрація і у травні 2004 року він відкритий для туристів. Музей-заповідник «Золочівський замок» увійшов до одного з найцікавіших туристичних маршрутів Галичини під назвою «Золота підкова». Маршрут включає відвідання трьох замків, кожен з яких не схожий на попередній. Це замки Підгірці, Олесько і Золочів. Золочівський замок і тур «Золота підкова» впродовж кількох років приймають тисячі туристів з цілого світу.

Час пливе, як ріка: хвилина за хвилиною, день за днем, рік за роком. Зникають відомі люди, стираються з людської пам’яті визначні події, цілі епохи пропадають у небутті. Але є такі місця на які, здається, час не діє. Вони підкорили час собі-стали його володарями. Проходять віки, а ці місця не змінюються — стоять, демонструючи свою велич та гордість. Золочівський замок — фортеця, що нагадує величезний камінь, який зайняв свою нішу і який нікому не під силу зрушити з місця. Замок — справжня кам’яна перлина, архітектурна пам’ятка, що є гордістю не тільки міста, але всієї Західної України. Кам’яним гігантом стоїть замок на зелених пагорбах Золочева, гармонійно вписуючись у панораму міста. Та що там вписуючись, — він своєю холодною красою та середньовічним спокоєм творить, надаючи їй оригінального шарму. Серце цього кам’яного гіганту, неповторний Китайський палац, б'ється щороку все впевненіше та ритмічніше. Нові орнаменти, реставровані зали, екзотичний зовнішній вигляд роблять його обє'ктом, який прикує вашу увагу до себе надовго. На войовничому фоні замку його серце виглядає тендітним, чаруючим та автентичним. В поєднанні із загальним видом Китайський палац створює родзинку замку, що притягує до себе, як магніт.

Чотири сторожеві башти, що простягаються, як руки велетня з каміння, в усіх напрямках: західному і східному, північному та південному, дозволяють бачити всіх і все. Відвідавши одну з башт, перед вами, як на долоні, відкриється неповторний краєвид. На кожній башті він різний, як і самі сторони горизонту. Стоячи на вершині муру, ви подумки переноситесь в той час, коли все навколо було іншим. Набравшись вражень, виходите через головні ворота по мосту, прямуючи в сторону міста. Крок за кроком віддаляючись від велетня з каменю, що, як і до вашого приходу, непорушно стоїть на пагорбі. Інколи ви оглядаєтесь, але картина не змінюється. За вашою спиною, в зарослі зелених дерев, як і сотні років тому назад стоїть Кам’яний гігант, демонструючи впевненість і гордість за те, що Він підкорив собі час.

2.2 Олеський замок Олеський замок — видатна пам’ятка архітектури і історії XIII-XVIII ст.(Додаток Б). Понад шість століть стоїть він на високому пагорбі, свідок і учасник багатьох подій, що навічно увійшли в історію. По-різному складалася доля замку протягом довгого його існування. Був він твердинею і воїном, що до останньої змоги відстоював свою незалежність; був він бранцем, за володіння яким змагались королі; був він розкішним палацом, наче королівською резиденцією з притаманною їй пишністю, пихою і злочинністю; був він бунтарем, що виношував плани свого визволення. І тепер, коли рідна земля, до якої навіки і міцно приріс, стала вільною, перетворений на пам’ятку і служить своєму народові як скарбниця його історії й культури, як втілення його високого духу й таланту.

Вперше Олеський замок згадується в історичних джерелах 1327 р., коли він перейшов у володіння Юрія — сина мазовецького князя Тройдена і руської княжни Марії (дочки Юрія І), запрошеного боярами на галицько-волинський князівський престол після згасання роду Романовичів. Ця дата дозволяє припустити, що замок побудований одним із синів галицько-волинського князя Юрія Львовича — Андрієм або Левом.

Всім відомо, якими грізними подіями позначений той період історії. Він почався вписаним у літописи пожарищами й попелом ХІІІ століттям. Київська Русь, що розпалась на окремі удільні князівства, знесилена внутрішніми чварами, втратила свою могутність і стала здобиччю зовнішніх ворогів. У 1223 р. військо Чінгісхана розгромило дружини руських князів та їх союзників на річці Калці. Спалюючи городища, руйнуючи поселення, монголо-татарські орди докотились до західних рубежів Київської Русі. У 1241 р. загони Батия знищують давньоруське місто Пліснеськ, що за 10 кіло-метрів від Олеська. Може, якраз тоді пліснеські втікачі й заклали на підвищенні серед мочарів городище, на місці якого згодом виросла фортеця. Безсумнівно, що замок постав у час тяжких випробувань для всіх руських земель, їх поневолювали монголо-татари, на них зазіхали також угорські, польські й литовські феодали. В середині XIV ст. під владою феодальної Литви опинилися чернігово-сіверські землі, Київщина, частково Поділля та Волинь. Польща захопила Галичину й Західну Волинь; Буковина відійшла до складу Молдавського князівства, Закарпаття завоювали угорські феодали.

Олеський замок, що стояв на межі Волині й Галичини, опинився на кордоні Литви й Польщі. За нього йшла постійна боротьба між цими державами. Відомо, що з 1340 р. замком володів литовський князь Любарт. У 1366 р. його відвойовує польський король Казимир Великий. А коли на троні опиняється його племінник Людовік — король польський і угорський, замок переходить до Владислава, князя Опольського. Останній, проводячи політику загарбання й окатоличення галицьких земель і добиваючись від Риму права на створення окремої галицької митрополії, передає в 1375 р. Олеську фортецю разом із Рогатином і Тустанню галицькому єпископу. Це викликало протест руського населення, і замок був захоплений повстанцями. Та ненадовго: вже в 1377 р. король розмістив тут угорські війська. Однак, як видно, їм тут не дуже повелося: через п’ять років, зразу ж після смерті Людовіка, вони за викуп залишають замок Любарту.

Для зміцнення свого становища на руських землях Польща й Литва в 1385 р. укладають договір — так звану Кревську унію і об'єднуються в одну державу. Великий князь литовський Ягайло одружується з польською королевою Ядвігою і стає королем об'єднаної держави. Намісником на руських землях залишався брат короля — великий князь Свидригайло.

Та згодом між братами почалися суперечки. Руські бояри, які вороже ставилися до феодально-католицького засилля Польщі, підтримали Свидригайла.

Майже півстоліття Олеська фортеця була неприступна для польських магнатів. У 1431 р., коли Ягайло тримав в облозі Луцьк, князь Казимир Мазовецький рушив на Олесько. Але фортеця не піддалась. Оборону її очолив Івашко Преслужич з Рогатина. До селянських загонів приєдналися і місцеві бояри.

Після укладення перемир’я між Ягайлом та Свидригайлом (2 вересня 1431 р.) замки в таких містах, як Каменець, Смотрич, Скала, Ратно, Ветли, Городно, Лопатин, перейшли в руки поляків, а Олеський лишився Свидригайлові. Король «пробачив» олеським боярам їхній виступ і видав документи на володіння землями. Це було 18 жовтня. А 26 жовтня Олеська фортеця порушила перемир’я, напавши на володіння польського судді Давидовського…

Визвольна боротьба олеських загонів проти феодально-католицького засилля змикалася з антифеодальним, національно-визвольним і антикатолицьким гуситським рухом, що був могутнім прологом до європейської реформації XVI ст.

В 1432 р. Олеський замок після тривалої облоги був здобутий військами польського короля і переданий разом із навколишніми землями у вічне користування Янові з Сєнна, синові Добєслава, нащадки якого почали називатися Олеськими. Так упала остання руська фортеця на галицьких землях. Почалося жорстоке пригнічення руського народу, що тривало майже шість століть. Як символ окатоличення руського населення в кінці XV ст. у Олеську постав костьол.

Друга половина XV — перша половина XVI ст.- важкі часи для олещан. У 1442 та 1453 роках, громлячи і грабуючи все на своєму шляху, тут проходить татарська орда. В 1512 р. жителі навколишніх сіл знову збираються за кріпосними стінами, обороняючись від нападників. Та цього разу фортеця облоги не витримала. Після відходу ворогів почалася відбудова. Але через сім років татари знову з’являються під замком. Один з володарів його, Мартин Каменецький, утік, а другий, Фридерік Гербурт, разом із своїми дружинниками геройськи загинув у битві під Сокалем.

Це був останній татарський набіг на замок. Після цього життя в Олеську і околицях дещо стабілізувалося. Ожили торгові шляхи. Почалися роботи по зміцненню кріпосних мурів і оборонних валів. Місто стало отримувати мито від чумаків, що везли сіль з Долини в сторону Луцька. Виникали ремісничі цехи.

В наслідок кількох шлюбних союзів між магнатськими сім'ями в 1605 р. Олеський замок з усіма навколишніми землями і маєтностями переходить до рук великого руського магната Івана Даниловича.

Іван Данилович — типовий представник феодальної верхівки. Людина високоосвічена, чутлива до гуманістичних ідей, він, однак, не пропускає можливості поліпшити своє матеріальне становище і піднятися вгору по щаблях кар'єри. Не без розрахунку одружується з багатою нареченою Катериною Красицькою (до речі, за її придане починає розбудову замку). Другою дружиною його стала донька коронного гетьмана Жолкевського — Софія, за якою він отримав землі на Чигиринщині. Можна думати, що не без сприяння свого тестя Данилович став каштеляном львівським, а з 1614 р.-воєводою руським. Намагається неабияк влаштувати і своїх дочок. Сваволя у виборі женихів для них привела до трагічної події в замку: Адам Жолкевський, закоханий у його доньку Марціану, привселюдно кінчає життя самогубством. Другу дочку, Теофілію, Данилович віддає за старосту красноставського Якуба Собешина. В неї в 1629 р. народжується син, названий ім'ям діда, майбутній переможець турків під Віднем, польський король Ян III Собеський.

Замок за Івана Даниловича набрав майже сучасного вигляду. В 1613 р. він засновує містечко Сасів, а в Олеську будує першу школу й лікарню для селян. Звісно, все це створювалося працею і коштом селян і ремісників. Для утримання тільки одного костьолу виділялося ціле село Розваж і збиралося по десятині від доходів із селян Йосипівки, Ожидова, Кутів, Сточина і Хватова.

Данилович був представником короля на Запорозькій Січі і намагався жити в злагоді з козацтвом. Це у нього на службі в Олеську був Михайло Хмель, батько Богдана. А коли Данилович став чигиринським старостою, то своїм підстаростою зробив Михайла Хмельницького, і тоді родина майбутнього гетьмана переселилася на хутір Суботів.

Ставлення Даниловича до Хмельницьких розкривається і в прагненні викупити Михайла з турецької неволі, куди він потрапив у битві під Цецорою в 1620 р. Донедавна вважалося, що в цій битві Михайло Хмельницький загинув, та виявлені документи свідчать інше. Як сказано в судовій скарзі Даниловича, в листопаді 1627 р. із замку втікають полонені турки й татари. Одного з них, за йменням Абдурахман, погоня впіймала в селі Доброводах; Данилович якраз і збирався обміняти його на полоненого підстаросту чигиринського Михайла Хмеля, оціненого в 500 червоних золотих. Проте невідомо, відбувся обмін чи йому перешкодила смерть самого ініціатора.

Двоїм спадкоємцем Данилович збирався зробити сина Станіслава, вчив його за кордоном. Повернувшись, юнак деякий час перебував при королівському дворі, але після поєдинку з вінницьким старостою Калиновським утік з Кракова на Україну. В одній із сутичок з татарами він потрапив у полон і був убитий в наметі мурзи Кантеміра. Другий син, Ян, помер ще дитиною. Отже, прямих спадкоємців не лишилося, і замок як придане Марціани переходить до Конецпольських.

Під час визвольної війни українського народу під проводом Богдана Хмельницького селянсько-козацькі загони в 1648 р. звільняють Олесько. Феодали кидають насиджені місця і тікають. Однак скоро Конецпольський знову повертається в замок, його прагнення жити на широку ногу призводить до розділу маєтностей між 17 кредиторами.

1681 р. Ян Собеський, у той час уже польський король, виплативши борги Конецпольського, бере замок у свої руки й з 1684 по 1687 р. ремонтує його. Будуються господарські приміщення, відновлюється парк.

Війна з шведами і союз Петра І з поляками привели в Олеський замок російські війська, які стояли тут від 1707 р. протягом п’яти літ.

В 1716 р. замок переходить до сина короля — Якуба, який через три роки продає його Станіславу Жевуському. Син Жевуського, воєвода волинський Северин, щедро прикрашає інтер'єри, перетворюючи споруду в розкішний палац у стилі XVIII ст.

Після смерті Северина Жевуського замком якийсь час володів його брат Вацлав, а в 1755 р. всі цінності звідси перевезено до Підгорецького замку. 1796 р. Олеський замок купує Олександр Зелінський, дещо пізніше — Літинські. Це був час повільного, але постійного руйнування будівлі. Якщо ще в самому кінці XVIII — на початку XIX ст. були проведені значні реконструктивні роботи, то з середини XIX ст. замком ніхто не займається.

Нищівним для могутньої споруди був землетрус 23 січня 1838 р. Не менше пошкодили її самі власники. Якось випадково в одній з кімнат було знайдено замурований скарб. І відтоді почалися гарячкові пошуки інших коштовностей: розбивалися стіни з розписами, руйнувалися каміни, знімалися підлоги. Студня завалилася. На кінець XIX ст. Олеський замок перетворився на руїну.

Та зібрані в 1882 р. у Львові кошти замок викупили, і він переходить у руки держави. Були різні думки щодо його використання. Пропонувалося відкрити тут інтернат для студентів учительської семінарії. Крайовий сейм вважав за найкраще віддати споруду в розпорядження монастиря. Побутував і такий варіант: в одній частині приміщення обладнати народну школу, а в другій — музей Яна Собеського. На це одна з газет в 1905 р. писала: «Що народові з того, як он буде мати музей пам’яток по королях польських, а не буде мати хліба, щоби голод заспокоїти?»

До 1939 р. замок використовується під сільськогосподарську жіночу школу.

Багато випробувань зазнала будівля і в роки Великої Вітчизняної війни: у ній розміщалися військові склади.

В наш час замок відреставровано і розпочалося нове життя: тут створено музей-заповідник — відділ Львівської картинної галереї.

Підвищення, на якому побудовано замок, було основою укріплення. Нижче, по схилу гори, кільцем проходив вал із частоколом, а далі - ще одна лінія оборони у вигляді валу з ровом, наповненим водою. На рівнині були непрохідні мочари, утворені річкою Ліберцією.

Між зовнішнім і середнім кільцями оборони вже в XVI ст. будувалися різні житлові та господарські споруди; тут розбивали сади й парки, садили городину, розводили в ставках рибу. Під 1511 р., наприклад, згадується будиночок на терасі перед частоколом, в якому мешкали господарі фортеці.

У XVII ст. основні будівлі - дім старости, приміщення для охорони й служб, дві стайні, солодівня — знаходилися обабіч дороги, що вела до замку. Вздовж ставу, з північної сторони, у 1684-І687 роках побудовано нові стайні та возівню.

У наступному столітті кількість будівель збільшилася майже вдвоє. На нижній терасі, що понад ставком з боку селища, з’являється «резиденція» губернатора (управляючого) із стайнями, возівнею та службовими приміщеннями, на верхній — перед фортецею постають велика башта з годинником і цехгауз. З другого боку замку, за каналом, будуються лазєнки — палацик для купання та відпочинку. Зліва від дороги, що підходила під замок, зводяться нові стайні та житла конюхів, нижче — шпихлір, возівня, а над водою — лебідярня. Перед замком з боку Олеська побудовано оранжерею із зимовим садом, теплицею і будиночок городника. Північний схил пагорба засаджено фруктовим садом, а з південного боку на початку XVII ст. розбито регулярний парк в італійському стилі. Цей парк згадується в інвентарних описах замку: подаються цілі реєстри різноманітних кущів і таких рідкісних дерев, як цитрусові, кипариси й олеандри. За своїм розташуванням парк належав до типу середньовічних, тобто побудованих незалежно від замку, композиційне ізольованих від нього.

Будівництво Олеського замку можна поділити на три основні періоди. Перший період — кінець XIII — початок XIV ст.: створення давньоруського фортечного, овального в плані, муру, близько 130 м за периметром. Другий період — XV — половина XVI ст.: спорудження всередині мурів двоповерхового приміщення в східній частині замку (до наших днів збереглися готичні портали й обрамлення вікон), каплиці, башти в південно-східній частині двору, студні посеред дитинця. Третій період будівництва замку — кінець XVI — початок XVII ст.: добудова та надбудова двоповерхових корпусів у східному й західному крилі, триповерхового приміщення з північного боку замку, нової надворітноЇ башти. На той час стіни фортеці були вже отиньковані, висота їх місцями перевищувала 10 м.

Криницею, згадуваною в 1511 р., користувалися до 1875 р.- тоді вона завалилася й була засипана. Вирубана в мергелі на глибину 42 м, вона існувала так довго, бо була ретельно викладена каменем.

Найбільших змін зовнішній вигляд замку зазнав у 1590−1620 рр., коли набирає розвитку вогнепальна зброя. Міняється характер укріплень, засоби оборони виносяться поза мури, вдосконалюються вали, в Їх системі виділяються бастіонні споруди, сліди яких із східного боку простежуються і тепер. Якщо раніш основним житлом були дерев’яні будинки, що стояли за валом, а за мурами фортеці в невеличких прибудовах до стін люди тулилися тільки під час облог, то тепер замкові приміщення розширюються, набувають житлового характеру. Внутрішній простір дитинця сильно зменшується, ростуть будинки й угору. рхітектурно-мистецька виразність старих кріпостей проявлялася у співвідношенні об'ємів, що немовби доповнювали і в певній мірі повторювали абриси пагорбів, на яких вони будувалися.

Починаючи з XVII ст. дедалі більшого значення надається оздобленню площин стін та веж, хоча в плані лишається в основному низка тих же приміщень, що за традицією примикають до оборонних мурів. Для їх об'єднання місцями будуються відкриті галереї у вигляді ордерних аркад. Вікна других поверхів отримують кам’яне обрамлення, а двері - портали; над воротами та в порталах розміщуються герби володарів замків.

Ото ж здійснює ці роботи в Олеському замку? Відомо, що в той же час тесть Даниловича будує замок у Красичині, недалеко від Перемишля. Можна припустити, що роботи в обох замках проводили ті ж самі майстри і зодчі, на користь чого говорять аналогічні портали в красичинській і олеській спорудах.

Нелегко було архітекторові середньовічну фортецю перетворити в ренесансний палац. І те, як це було зроблено, виказує втручання доброго зодчого. Можливо, ним був італієць Галеаццо Аппіані та інші майстри, які працювали в Красичині.

Історія не зберегла імен сотень майстрів, що зводили цю грандіозну споруду. Звичайно, основною робочою силою були мешканці навколишніх сіл Йосипівна, Ожидів, Кути, Сточин, Хватів, Чехи, Закомар'є, Розваж та інших.

Деяких учасників будівництва згадує Олеська гродська книга, де кілька разів (з 1622 до 1632 р.) називається Альберто Мураторі, очевидно, італієць за походженням, який лишився жити в Олеську. В 1623 р. промайнули імена муляра Войтіха та Якова-позолотника.Інвентарні описи замку, зроблені під час продажу або передачі його в спадок, дають повне уявлення про окремі інтер'єри, про спосіб життя його мешканців. Ми дізнаємося, що потрапити в замкову браму було нелегко: спочатку проходили нижню браму в частоколі, потім через міст-другу браму, йшли мурованим мостом на шести арках, і тільки тоді перекинутий над ровом міст приводив на дитинець. Майже з середини дитинця підіймалися сходи на другий поверх у лоджію, звідки входили до кімнат.

Аркада лівого крила була відкрита до дитинця; пізніше останній проліт, що вів до каплиці, замурували. По стіні, що замикала дитинець з боку Олеська, проходила крита галерея, яка з'єднувала між собою два крила замку. В брамі стояла велика гармата на колесах, в ніші - камін для обігрівання охорони, трохи далі - вхід «під склепіння». Приміщення підвалів та першого поверху використовувалися для господарських цілей: тут були кухня, пекарня, арсенал, «татарня», скарбниці тощо.

Житло власників замку багато оздоблювалося. Дослідження залишків декору свідчать, що найактивніше ці роботи проводилися у другій чверті XVIII-на початку XIX ст. Інтер'єрам було надано палацового характеру. Велику роль в їх прикрашанні відіграв французький скульптор Леблан.

В інтер'єрах з’явилися нові каміни та печі, стіни покривали ліпниною, монументальними розписами або штучним мармуром. Кімнати, в залежності від свого призначення, а частіше — від декору, отримували назви. «Портретною» стала називатися кімната, на стіні якої намальовано королівські портрети, «європейською» — плафон якої прикрашала картина «Викрадення Європи»; у «віденській» була велика картина «Битва під Віднем», а «дзеркальна» містила дзеркала.

Приміщення третього поверху в правому крилі надбудовані на початку XIX ст. Тоді-то при реконструкції лівої частини знесено завершення великої башти, й висота будівлі вирівнялася. В кінці XVIII ст. почали ліквідовувати дрібні будиночки неподалік замку.

До нашого часу зберігся колишній монастир капуцинів, побудований в 1737 р. архітектором з Поділля Мартином Добравським. Це класичний барочний комплекс будівель, композиційним центром якого е костьол. З півдня до нього примикає квадратний у плані (35Х35 м) корпус монастиря з келіями на першому й другому поверхах і замкнутим внутрішнім двором. До вівтарної частини костьолу приєднані капітул — місце збору монахів та закристія. З південної сторони монастир замикається трапезною і кухнею зі студнею. Перед фасадом костьолу у відкритому дитинні скульптор Леблан встановив три кам’яні фігури святих. Мур висотою до трьох метрів оточує монастирський двір, що нагадує в плані тринефну одноабсидну культову споруду: на місцях вівтарів — п’ять мурованих капличок.

Зелені насадження у дворі були схожі на парки барочних палаців. Територію розділяли доріжки, що йшли по осі монастиря. Стрижені шпалери, партери, засаджені лікарськими рослинами, ділянки з городиною та фруктовими деревами і, нарешті, два басейни, що домінували в центрі подвір'я, — все це більше нагадувало палац XVIII ст., ніж монастир.

2.3 Підгорецький замок Стародавнє село в 20 км. на північ від Золочева. Замок в Підгірцях, разом з замками творить так звану Золоту Підкову України, виплекану серцем та руками Б. Г. Возницького.