Чортків

Реферат з краєзнавства

Чортків Чортків — це сонячний спомин моїх юних днів.

Чортків — це сум татарського шляху, що вів крізь нього на Львів.

Чортків — це слава відомої Чортківської офензиви.

Чортків — закріпив на все оклик Мельничука й Шеремети під їх розстрілом:

«Слава Україні!».

Л. Горбачевська-Носикова

В мальовничій долині Серету, де мимохідь розступи­лися гори, здавна красується чепурне українське місто Чортківйого далеке минуле нам мало відоме, десь не ра­ніше 1522 року згадується в рукописах. В усяку пору ро­ку воно з суміжними передмістями Старим Чортковом, Долішньою та Горішньою Вигнанками, присілками даль­шими і ближчими Калачівкою, Переходами, Зеленою, Пастушем, Рудьковою, Добровідкою, Бердом і Кадубом ми­лує своїми неповторними забудовами, навсібіч розгалу­женими вулицями, пишними садами. Стрімкі, то пологі береги долини порізані урвистими стоками талих дощо­вих вод та забарвлені в червоний чи сіро-попелястий ко­лір, густо заліснені, порослі чагарниками, повз які по глибокому каньйону, виритому водами по дні колись теп­лого Сарматського моря, швидко струмить повновода річка, козацьким луком огинає місто і, стишена, нижче мосту полоще в своїх хвилях густі вербові зарості. Оті морські та річкові потоки неподалік Чорткова на околи­ці с. Залісся у гіпсових кручах Скалки прорили чудер­нацькі лабіринти, і тепер численні, вражені природним дивом туристи не можуть відвести зачудованого погляду від іскристих, фантастичних сталактитових натіків на стінах підземної печери Млинки, четвертої за величи­ною на Поділлі.

Завбачливими виявились колишні перші поселенці, обравши вигідне місце для своїх осель: у затишній долині серед густого лісу і крутих гір з печерами поблизу річки чатувала на них відносна безпека від чужинських зайд, звідси можна було рукою подати до одного поля чи ви­йти вполювати лісову дичину, нарубати деревини, а з неї поставити огороджувальний частокіл або звести стіни оборонного замку. А щоб спілкуватися з сусідами, про­клали через містечко два битих шляхиодин з них аж на високорівні роздвоюється і через Білобожницю веде до Бучача й Івано-Франківська, а по шосе на південь через Ягільницю-Товсте до Заліщиків і Чернівців, а другий, що йде на захід, знову розгалужується і бере вліво через міст до Теребовлі на Тернопіль, а південна дорога через Колиндяни прямує крізь ліси до стародавніх міст Борще­ва, Скали, і Кам’янцяр.

3а містом на узвишші по обидва боки шляху безкрає хвилююче море жовтогарячих пшеничних ла­нів та безмежжя голубого неба у високості.

Справді, кращого місця годі знайти для продовження роду, яке, за легендою, започаткувала сім'я Чорногорятуючись від хижого татарського племені, вона пере­бралась сюди із спаленої хати, котра раніше стояла побі­ля Чорного шляху. Дослідники з приводу цього мають іншу думку: назва нинішнього міста походить з часів язичества, коли слов’яни все зле пов’язували з Чорнобогом, бо, мовляв, не випадково й донині збереглася назва тутешньої Чорної Долини і що неподалеке містечко Біло-божниця осідок білого бога, а Чортків — Чорного. Пи­семні джерела походження назви більш прозаїчні: на карті польського короля Казимира Великого на межі XIV — XV століть це поселення було позначене словом «Чортковіце». На прохання власника Єжи Чартковського король Сигізмунд III видав грамоту на володіння цією територією і дав дозвіл перейменувати його на Чортків.

А ще раніше, у княжій добі, Чортківська округа, як частина Галицько-Волинського князівства, вже була гу­сто, як на ті часи, заселена, головним чином вздовж біль­ших річок і то здебільшого по їхньому західному боці, аби схоронитись від загрози татарської навали.

Археологічні дослідження засвідчують, що ще в пе­редісторичний період на цих землях буяло життя, кон­центрувалось воно поблизу княжих городів. Спочатку племена білих хорватів, дулібів чи тиверців підпали під владу Києва, яким володіли Ростиславичі, правнуки Яро­слава Мудрого, а під час поділу Галичини між Рости-славичами Поділля відійшло до Василька, князя теребовлянського. Після його смерті (1124 р.) це князівство в часи панування Ярослава Осмомисла (1153−1187 pp.) було приєднане до Галицького. Отож Дністер, як півден­на межа цієї території, став головною артерією для тор­гівлі Галича з Візантією на лихо, цим найкоротшим шляхом користались також войовничі кримчаки. Вони зненацька нападали на обжиті місця, полонили і гнали в рабство галичан, руйнували й палили міста і села. Спу­стошувальним вихорем-навалою дика золотоординська орда в XIII ст. увірвалася на Україну, дощенту зруйну­вала Київ, огненним чорним крилом обпалила Поділля. Не було тоді такої сили у слов’ян, аби протистояти роз­бійному нападу кочівників. Навіть галицько-волинський князь Данило, мужній воїн та вмілий дипломат, що до цього з'єднав Київ із своїм князівством, змушений був скласти поклін хану Батию (1259 p.), аби втримати ціліс­ність свого краю.

Пожежі й розбої, загарбання Галичини й чвари за цю багату землю між польським королем Казимиром і ли­товським князем Дмитром-Любартом (1340−1349 pp.) принесли непоправне лихо галичанам, багато кривди за­знали чортківці. На зміну цим гнобителям прийшли за­войовники з півночі, які згодом об'єднали литовські зем­лі з українськими, а їхній князь Ольгерд після перемоги над татарами під Синюхою зайняв Київ та Поділля/трьом синам свого брата Коріата передав збройне добуті воло­діння з центром у Кам’янці, що сягали Стрипи на заході. Аби закріпитись, Коріатовичі повсюди вибудували дере­в'яні замки. Найперше їх поставили у Червоногороді над Джурином і в Скалі над Збручем, на території пізнішого Чортківського округу.

Міжусобні війни, невпинні чвари польських і литов­ських князів за Поділля пришвидшили крах панування Коріатовичів. Литовський князь Вітовт Кейстутович, внук Ольгерда, поставив на Поділлі свого намісника, однак польський король Ягайло (1395 р.) прогнав того і зайняв польську землю Із замками в Червоногороді, Скалі, Смотричі, передав їх, як васалові, поляку Спиткові з Мельштина. Після його загибелі в битві проти татар над Ворск­лою (1399) Ягайло передав Поділля своєму братові Свидригайлу, а згодом (1411 р.) цими землями знову оволо­дів Вітовт.

Початок XV ст., як бачимо, позначається наступом польської шляхти на західне Поділля з Червоногородом і на середнє з Кам’янцем. Коли в 1434 р. помер Ягайло, то західна частина Поділля вже більше не вернулась до Литви.

В ході численних кривавих міжусобиць та боїв чужин­ців за благодатні землі чимало горя зазнали галичани. Урожайний чорнозем та сприятливі кліматичні умови приваблювали польську шляхту з їхніх пісків, а королі щедро роздавали нові землі своїм прислужникам Гербуртам, Бучацьким, що ставали на сході вельможами. З кожним роком посилювалась польська колонізація, особли­во вона поширилась після Люблінської унії 1569 р. Тоді майже вся територія пізнішого Заліщицького повіту з столицею тодішнього Червоногородського повіту, а також Кудринці над Збручем належала магнатам Язловецьким, південна частина Чортківського повіту (з центром в Ягольниці) і північна частина Борщівського повіту (з центром в Озерянах) — до можновладців Лянцкоронських, а місто Чортків — до Чортковських. За вельмо­жами на Галичину посунула дрібна шляхта, вона поспіш­но укріпляла замки, споруджувала костьоли. Запанували в «кляшторах» домінікани в Чорткові і Червоногороді. В тих часах магдебурзьке право дістали міста Червоного род (1448 p.), Чортків (1522 p.), Гусятин (1559 pік.

Польський устрій, заведений в 1435 р. на українських територіях, передав усю землю й ліси шляхті і закріпив за нею селян, їхня доля дедалі ставала важчою. Окрім цього, трудовий люд ставав першою жертвою від частих розбійних нападів татарських орд, а заможні мали мож­ливість вчасно втекти чи перебути осаду в укріплених фортецях. Тільки за сто років (1450−1556 pp.) таких хи­жих набігів нараховують 86, а в 1575 р. кримчаки полони­ли і погнали в рабство 35 тисяч українців.

Страждало місцеве населення не тільки від татар­ських розбоїв, а й від пограбувань шляхти. Невипадково тому в 1647 р. відбулася кривава сутичка між мешканця­ми Чорткова і загоном челяді шляхтича Петриковського.

Як і всі шляхетські або магнатські міста, Чортків, аби після вилюднення привабити нових поселенців, впрова­див певні привілеї для новоселів, проголосив для них всі­лякі свободи. Поступово почали розвиватись ремесла, їх наприкінці XVII ст. вже налічувалось 12. Умільці ткали полотно, виготовляли залізні вироби, гончарний посуд, черепицю, віск, зброю. В місті діяла сукновальня, меха­нізми якої приводились в дію водяним колесом. Розвину­ті були шкіряне й ткацьке ремесла. Всі ці багаті ремісничі вироби, як і земля, належали не селянам і цехам, а були власністю польських магнатів Чортковських, Гольських, Потоцьких, Садовських. Крім цього, вони змушені пла­тити власникам податки за поле, сіножаті, пасовиська, за користування лісом, давати кошти церкві, утримувати військо, лагодити греблі, мости, охороняти замок. Хоч справами міста відав магістр на чолі з бургомістром, су­дові справи здійснювала судова лава, керована війтом, феодали постійно втручалися в самоврядування і зводи­ли його нанівець. У середині XVІ ст. в Чорткові налічува­лося близько 200 будинків, проживало до 1 тисячі чоловік. Після надання права проведення двох ярмарків на рік і тижневих торгів Чортків перетворився на значний торго­вий центр.

На перший погляд, життя в місті ніби вже врегулюва­лось, йому б тільки багатіти й розвиватись, однак укра­їнське населення, що своїми руками творило багатства, залишалось, як і раніше, убогим, ледве зводило кінці з кінцями. Польська шляхта старалася розширити свій вплив в українських землях і за допомогою релігії. Опло­том римо-католицької експансії був монастир ордену домініканів, споруджений в Чорткові (1604 р.) разом з ко­стьолом. В центрі міста і сьогодні височить римо-католицький костьол, який своєю архітектурною викінченістю поступається лише Львівському кафедральному. Старе приміщення костьолу і монастир в 1663 і 1683 роках від­відали польські королі Ян Казимир та Ян Собеський з глибини віків відлічує свою багату історію сивочолий Чортків. Перші відомості про це старовинне місто сягають 1552 року. А ще Чортків друге за величиною мі­сто області. Невипадково тому вище приділено досить місця опису історичних подій, які творились в Галичині того часу і-які, зрозуміло, були тісно пов’язані з подіями виникнення і розвитку міста, з тими бурхливими хвилями періодів, які або піднімали на вершину, або кидали у вир відчаю й розпачу, аби знову звестись, вижити, утверди­тись на рідній землі. Це єдине святе прагнення гартувало і єднало чортківців, давало наснагу до мужності і творчості.

А боронити свою землю і творити вони вміли. Які б важкі обставини не складалися, однак творчий дух наро­ду не згасав, розвивалась культура, розбудовувалось місто, зводились палаци і церкви, зміцнювались оборонні укріплення. За короткий строк у Чорткові був зведений дерев’яний замок. До наших днів височать під Вигнанською горою дві з трьох башт пізнішої фортеці та житло­ва споруда. Колись це була міцно укріплена резиденція феодалів, а відтак стала козацькою фортецею. П’ятибіч­на у плані з баштами на рогах та брамою, вона вважаєть­ся характерною спорудою перехідного типу. У дворі вибудуваний палацовий та господарський корпуси, зовніш­ні стіни яких водночас були оборонними мурами з бійницями. Як видно з решток фресок, зазначає Г. Логвин, великий знавець стародавніх мистецьких пам’яток, палац у замку був розписаний на світські теми. Першим його господарем став власник міста С. Гольський. На місці дерев’яного у 1610 р. вимуровано кам’яний замок, і новий його власник К. Садовський у 1779 р. здав в оренду під склади місцевому австрійському гарнізону. Австрійські окупанти в 1863 р. перетворили фортецю на тюрму для польських повстанців.

Поблизу Чорткова в с. Ягольниця польський феодал С. Лянцкоронський в 1630 р. на високій горі теж спо­рудив фортецю, яка вважалась однією з найміцніших твердинь на Поділлі. Тут свого часу побував Богдан Хмельницький. В XIX ст. замок перебудовано на тютю­нову фабрику, яка існує й донині.

Значну оборонну роль відіграли ці могутні споруди. Досить сказати, що Чортківський замок шість разів ви­тримував облогу чужинців і лише в 1640 р. ним оволоділи кримські завойовники. Особливо спустошливими вияви­лись наскоки на місто татар, волохів, турків у 1634 і 1649 pp. В 1655 р. замок здобуло московське військо і за­брало його власника Павла Потоцького з родиною в не­волю.

В добу козацьких повстань Чортківський замок слу­гував захистом можновладців од народного гніву. Коза­цький ватажок Северин Наливайко із сусіднього Гусяти­на, син ремісника-кушніра, закатованого посіпаками маг­ната Калиновського, підняв своїх знедолених земляків у бій проти гнобителіввогонь повстання 1594−1596 рр, перекинувся і на чортківські землі. В добу Хмельниччи­ни повстанські рухи відбулися в Копичинцях, Білобожниці, Коцюбинцях, не оминули вони й Чорткова. Жителі міста восени 1648 p., з'єднавшись з козацьким військом, оволоділи замком, вигнали шляхту, знищили польські окупаційні документи, разом з жителями села Білої ви­зволили місто Бучач. Наступного року серед літа один із козацьких загонів знову визволив Чортків, але після укла­дення Зборівського миру змушений залишити його. Від­тоді тут надовго запанували польські загарбники.

Влітку 1672 р. турецьке військо, супроводжуване сул­таном Магометом IV, захопило Чортків, а його замок пе­ретворився на резиденцію субпаші Подільського пашалику. Завойовники утримували місто одинадцять років — до 1683-го, бо саме тоді об'єднані сили європейських держав розгромили турецькі полчища під Віднем. Відтак у 1699 р. Польща знову утвердила своє панування на зем­лях Галичини, власником Чорткова після Гольських став граф Андрій Потоцький. Панське ярмо важким тягарем лягло на трудовий люд. В той же час замість оборонних замків польські магнати на галицьких землях почали спо­руджувати для себе пишні палаци і як могли визискува­ли працю кріпаків. За часів двох польських королів Августів II і III (з саксонського роду) польська шляхта пану­вала і бенкетувала за принципом «За круля Саса едз, пій і попущай паса», а за непослух простолюдина виносила єдиний присуд — страту, глузувала з українського духо­венства і селян: «поп і хлоп», силою насаджувала като­лицизм.

На протилежному боці Серету знаходиться Старий Чортків, де до сьогодні збереглася Успенська дерев’яна церква, можливо, найстаріша на Поділлі на поч. XVI ст. її вигляд нагадує тридільний храм хатнього типу з двоспадовим дахом разом з дерев’яною дзвіницею, купол якої має аркові заглиблення. У 1990 р. храм реконструйовано. Неподалік від нього для потреб вірних у 1903 р. вимурувано греко-католицьку церкву, в ній тепер зосереджене релігійне життя православних віруючих. На відміну від Успенської, скромної і непоказної, але такої «домашньої» церкви, Вознесенський храм на Вигнанці відзначається урочистою піднесеністю. Це один з найвизначніших здо­бутків народної архітектури. Зведений талановитими без­іменними майстрами у 1717 році, він увічнює небувалий розквіт українського дерев’яного будівництва. Нині оби­два храми є діючими. У Вознесенському — віруючі греко-католицької громади.

Впродовж віків не радувала доля галичан, в період за­непаду Чорткова знедолені не хилили голови в безнадії і покорі, як святиню берегли рідну мову й культуру, дарма що доводилось терпіти поневіряння чужинських понево­лювачів — від середньовічних литовців до недавніх мос­калів. Не скорились волелюбні чортківці домаганням польських магнатів Садовських, які в XVIII столітті збільшили панщину до 5−6 днів на тиждень. Це виклика­ло справедливе обурення селян, і вони в 1768 році повста­ли. Вимоги бунтарів підтримала більшість сіл південної частини Галичини.

Після першого поділу Польщі в 1772 р. Чортків уві­йшов до Австро-Угорщини і спйгтту був підпорядкований Заліщицькому округу, потім став центром Чортків-ського округу, а від 1867 р.- повітом, який мав канцеля­рії старости, окружної ради, суд, пошту, поліцію. Як ба­чимо, місто стало значним адміністративним центром, а згодом і економічним у південній частині галицького По­ділля.

В період наполеонівських війн у 1809 р. Чортків оку­пували російські війська, однак за рішенням віденського конгресу в 1815 р. місто, як і вся Тернопільщина, знову опинилися в складі Австро-Угорської монархії. Протягом оцих декількох років в Галичині змінилося три влади, які не тільки чинили насильницькі здирства, а й палили, руй­нували міста й села. Замість жаданого полегшення при­йшлі австро-угорські чиновники обклали обездолених новими великими податками. З цим не могли змиритись селяни, а чортківці в 1838 р. піднялись на боротьбу про­ти гнобителів. На придушення чортківського завору­шення та повсталих сорока сільських громад уряд вис­лав значні військові сили, яким вдалося через два з по­ловиною місяці приборкати бунтівників, а їхніх ватаж­ків Ф. Чубея і Ф. Сірмана з Бобинців ув’язнити. Незва­жаючи на каральні дії, повсюди не стихали страйки, на­ростав революційний рух, у боротьбі з несправедливі­стю і жорстокою експлуатацією формувались і гартува­лись професійні сили. Побоюючись всенародного пов­стання, цісар Фердинанд в 1848 р. погодився на скасу­вання панщини. На ознаменування такої події чортківці поставили в селах пам’ятні знаки-хрести, які й досі збе­рігаються, біля них проводяться посвяти.

В кінці панування старої Польщі на Галичині, коли її селянство опинилося в катастрофічному становищі, но­вий володар австрійський цісар Йосиф II зробив деяке по­легшення, зокрема видав «патент для підданих», в ньому нарешті врегулював відносини між селянами і поміщика­ми, давав право одружуватися без спеціальної панської згоди, дозволяв переселятися, вчитися ремесла. Прина-гідно зазначимо, що сталося це в роки, коли цариця Кате­рина II завела кріпосне право на лівобережній Україні, впровадила великоруське холопство.