Християнізація Русі

Зміст

Вступ Розділ I. Християнство на Русі до 988 року Розділ II. Хрещення Русі Князем Володимиром у 988 році

Розділ III. Наслідки хрещення Русі

Висновки Список використаних джерел

Вступ

В уявленнях багатьох людей суспільство Київської держави за ідеологічними ознаками було тісно пов’язаним з християнською релігією. Це дійсно так, але до того як князь Володимир Святославович запровадив християнство як офіційну державну релігію на Русі найбільш поширеною було язичництво (хоча християнська релігія ще до 988 року набула певного поширення серед слов’ян). В різних східнослов'янських племенах існували різні думки та погляди щодо того чи іншого бога чи божества. Це не могло сприяти нормальному політичному та культурному об'єднанню східнослов'янських племен під владою єдиного князя. Отже князь Володимир Святославович вирішив впровадити єдину релігію для всіх східнослов'янських племен. Першопричиною такого рішення стало бажання Володимира консолідувати слов’янські об'єднання під своєю владою.

Варто зазначити, що Володимир спершу спробував реформувати язичництво та запровадити єдиний пантеон богів для всіх племен. В Києві він наказав воздвигнути капище з ідолами шести головних богів слов’янського язичництва: Перуна, Хорса, Даждьбога, Стрибога, Сімаргла, Мокоші. Такий релігійний устрій не був сприйнятий усіма племенами, а отже проблема єдиного вірування залишалася.

Розділ І. Християнство на Русі до 988 року

Загальноприйнятим є факт хрещення Русі князем Володимиром Святославовичем у 988 році, але чи дійсно це так? У 1888 році, в зв’язку з 900-річчям від хрещення Русі, історик Київського Університету Федор Якович Фортинський провів дослідження, шукаючи згадки про християнізацію Русі у європейських хроніках та документах. Результат був приголомшуючий: в жодному тексті не було ніяких вказівок на хрещення русі наприкінці Х століття. Винятком було лише свідчення німецького хроніста Титмара Мерзебургзького (975−1018), але й він вказує на хрещення лише Великого князя та його оточення, нічого не згадуючи про введення нової релігії в країні. Також ніяких відомостей не було знайдено в православних джерелах тих часів. Наприклад, Лев Диякон, Михайло Псел, Скилиця-Кедрин вказують на падіння Херсонесу, угоду Володимира Святославовича з Василем ІІ, одруження київського князя з принцесою Ганною, але жодного натяку на хрещення всієї Русі. Отже, дослідники зробили припущення, що тогочасні хроністи не приділили уваги Володимировому хрещенню через те, що християнство вже було досить поширеним на Русі.

Деякі дослідники висувають теорію, яка пов’язує поширення християнства серед слов’ян ще в першій половині І тисячоліття н.е. Вони керуються писемними джерелами тогочасних християнських народів, а саме свідченнями ранньохристиянського ідеолога Квінта Септімія Флорента Тертулліана (приблизно 160−220рр.), єпископа Констанського (приблизно 314−367рр.), «Церковна історія» Гермія Созомена (приблизно 444р.) тощо. В цих джерелах в основному йдеться про поширення християнства серед східноєвропейських варварських народів, зокрема про землі Скіфії. А оскільки ще Геродот називав слов’янські племена скіфами, то дослідники можуть зробити припущення про поширення християнської релігії саме серед наших предків. Незважаючи на писемні згадки, які використовуються для обґрунтування даної теорії, виникає досить багато суперечок, а отже не можна вважати, що саме в першій половині І тис. н.е. християнство набуло значного поширення серед слов’янських племен.

Більш вірогідною є теорія про хрещення Русі київським князем Аскольдом в серединні ІХ ст. Ця теорія підкріплюється різними джерелами. Можна виділити три основних типи джерел: грецькі, мусульманські та безпосередньо слов’янські джерела.

Зокрема, константинопольський патріарх Фотій, діяльність якого визначається якраз роками правління князя Аскольда, писав: «Не тільки болгари навернулися до християнства, а й той народ, про якого багато й часто говориться, і який перевершує інших своєю брутальністю і звірством, тобто так звані руси. Підкоривши сусідні народи і через те надто запишавшись, вони підняли руку на Ромейську імперію. Але тепер вони змінили еллінську й безбожну віру, якої раніше дотримувалися, на чисте християнське вчення, увійшовши до числа відданих нам друзів, хоча перед тим грабували нас і виявляли нестриману зухвалість. І в них запала така жадоба віри і ревність, що вони прийняли пастиря і з великою ретельністю виконують християнські обряди.» Це повідомлення свідчить не просто про прийняття нової релігії, а й про зречення «еллінської, безбожної віри», тобто язичництва.

Про хрещення русі у ІХ ст. свідчить й ряд інших грецьких джерел. Зокрема у Церковному статуті Льва VI Філософа (886−912рр.) під 61 номером значиться Русь, а в списку єпархій, укладеному в середині Х ст. онуком Василя І Македонина (811−886), Костянтином Багрянородним Русь значиться під 60-м номером. Існування в Києві християнської єпархії підтверджується русько-візантійським договором 944 р.

Згідно з арабським автором кінця ІХ ст. Ібн-Хордадбегом, руські купці, які приїжджали до Багдаду, представлялися християнами. Інший арабський автор ал-Масуді (середина Х ст.) пише: «Слов'яни мають церкви, де вішають дзвони, в які б’ють молотком, — подібно до того, як у нас християни ударяють дерев’яним стукалом по дошці.» Декотрі дослідники вважають, що наведені свідчення стосуються лише західних слов’ян, але у даному тексті також вказане безпосереднє сусідство названих народів із хозарами та волзькими болгарами та хазарами, тобто мова йде про східних слов’ян.

Прийнято вважати, що в слов’янських джерелах не має згадки про хрещення Русі князем Аскольдом, але це не так. Насамперед в слов’янському літописанні існують натяки на розповсюдження християнства на Русі ще до Володимира Святославовича. Так наприклад, автор Никонівського літопису (середина XVI ст.) використав численні стародавні документи, які до нашого часу на жаль не збереглися. Вченим Борисом Олександровичем Рибаковим доведено, що в Никонівському літописі використаний «Літопис Аскольда» — хроніка започаткована десь у 865−66рр. Зокрема в даному джерелі згадується про проповіді християнських єпископів на Русі в 70-х роках ІХ ст.

У 882 році князь Олег прийшов з Новгорода, вбив Аскольда й зайняв Київський престол. Дослідники вважають, що багатьом киянам не подобалась політика князя Аскольда щодо релігії, зокрема політика сприяння християнству, а отже в Києві сформувалася язичницька опозиція, яка допомогла князю Олегу вбити Аскольда. Будучи язичником, Олег розпочав антихристиянську кампанію. У 912 році київським князем став син Рюрика Ігор. Він характеризувався релігійною толерантністю. У договорі 944 року з Візантією міститься ряд свідчень про те, що християнські діячі не просто не зазнавали утисків з боку держави, а й навіть брали участь у політичному житті країни. Дослідник слов’янської церкви Євген Евсігнійович Голубинський, коментуючи договір 944 року, стверджує, що язичники й християни на Русі мали рівні права.

У 945 році князь Ігор загинув, а оскільки його син Святослав ще був малою дитиною, то влада перейшла до вдови Ольги. Хрещення Ольги не піддається сумнівам. Більшість дослідників вважають, що княгиня прийняла християнство під час прийому в візантійського імператора Константина VII Багрянородного. Цей факт підтверджується свідченнями «Повістю временних літ», а також свідченнями грецьких хроністів Зонара та Скилиці-Кедрина. Отже, можна точно сказати, що Володимир Святославович точно не був першим князем-християнином на Русі.

Після того як на Київський престол зійшов Святослав Ігорович, розпочався другий антихристиянський терор. Російський вчений Василій Микитович Татіщев досліджуючи, Іоакимівський літопис зазначав, що Святослав переслідував християн, звинувачуючи їх у політично-військових невдачах під час своїх військових кампаній. Також, Татіщев робить припущення, що Святослав за часів свого правління не просто переслідував християн, а й знищував церкви. Серед зруйнованих будівель він називає Софіївську церкву фондовану княгинею Ольгою та Церкву на Аскольдовій могилі.

Отже з зазначених фактів можна зробити висновок: християнство на Русі не просто існувало, а й було поширеним ще до 988 року.

Розділ II. Хрещення Русі Князем Володимиром у 988 році

Як уже зазначалося в першому розділі, визначити коли християнство почало масово поширюватися серед слов’ян (до 988 року, чи вже після) досить важко.

Відповідно до руських джерел («Повість временних літ» Нестора, «Слово про Закон і Благодать» митрополита Іларіона, «Послання до смоленського пресвітера Фоми» Климента Смолятича, 1-й Псковський літопис тощо) християнство було введено як офіційна релігія у 988 році князем Володимиром Святославовичем. Існує декілька теорій про хрещення Русі. Зокрема, деякі дослідники вважають, що хрещення Русі пов’язане із наданням Володимиром допомоги царю Василю ІІ, але існує й так звана «Корсунська легенда». Ці дві теорії між собою дещо схожі - в обох є розповідь про одруження Володимира з сестрою Василя ІІ Ганною.

«Корсунська легенда» описана у «Повісті временних літ» й базується на ідеї «змагання вір». Згідно з нею, до Володимира прибув філософ з Візантії, який закликав князя прийняти хрещення самому та хрестити свій народ. Однак давньоруський володар ухилився від негайного хрещення, вирішивши порадитись з боярами, «градськими старцями», а також глибше познайомитись, а іншими вірами. Князь розіслав послів у різні країни, дочекався їх повернення, порадився з пануючою верхівкою і лише потому вирішив хреститися. Отже, через рік Володимир вирушив із військом до Корсуня та взяв його в облогу. Перекривши постачання води до міста, князь здобуває його і ставить перед грецькими царями ультиматум: «Оце город узяв ваш славний. Прочував, що маєте сестру дівицю, і якщо не віддасте за мене, то зроблю столиці вашій те, що цьому городу зробив» (Пер. з давньоруської В. В. Яременка). Почувши це, грецькі імператори відповіли: «Не личить християнок за поганих віддавати. А коли охрестишся, то візьмеш її, і доступиш царства небесного, і з нами єдиновірником будеш. А коли цього не захочеш зробити, то не зможемо сестру свою віддать за тебе» (Пер. з давньоруської В. В. Яременка). Тоді відповів Володимир їм: «Я охрещусь, оскільки ще до днів цих уподобав закон ваш, і любий він мені, і віра ваша, і богослужіння, про яке розповідали мені посланії нами мужі» (Пер. з давньоруської В. В. Яременка).

Вчені давно критично ставляться до цієї оповіді Нестора. Подібні легенди про «священне прозріння» володаря держави відомі у багатьох народів, у тому числі й сусідніх з Руссю: болгар та скандинавів. Видатний російський джерелознавець Олексій Олександрович Шахматов звернув увагу на зв’язок легенди, викладеної в літописі Нестора, із повідомленням про хрещення болгарського царя Бориса. Одним з доказів є повідомлення в усіх редакціях церковного уставу Володимира, що князь прийняв хрещення від грецького патріарха Фотія, котрий жив і керував візантійською церквою на сто років раніше, а от царя Бориса Фотій дійсно хрестив. Крім того у літописі Нестора згадуються й інші посли, які ознайомлювали князя Володимира зі своїми релігіями. Серед них були також і магометани, тобто мусульмани. Також існують джерела, відповідно до яких князь Володимир нібито відправляв послів до Хорезма (стародавня держава у Середній Азії), але така теорія не користується великою популярністю серед науковців, оскільки сама ідея інтересу київських урядовців до мусульманства, релігії далекої та незрозумілої для слов’ян, здається нелогічною.

Взагалі так званого «вибору віри» Володимиром і феодальними верхами Русі, на думку вчених, не було і не могло бути: вони керувались не власними уподобаннями, а соціальною і політичною необхідністю. їх прагнення зміцнити феодальний спосіб виробництва і державність могло задовольнити лише християнство за грецьким обрядом, яке називають православ’ям. Карл Маркс гранично чітко висловився з приводу такої якості православ’я, що більше всього влаштовувала давньоруську правлячу верхівку: «Головна риса, якою відрізняється православ’я від інших різновидностей християнства, це — те саме ототожнення держави і церкви, громадського і церковного життя. У Візантійській імперії держава і церква були так тісно переплетені, що неможливо викласти історію першої, не викладаючи історії другої. На Русі, а згодом у Росії спостерігається таке саме ототожнення…»

Виходячи з цього більш вірогідною здається теорія про хрещення Володимира після надання ним воєнної допомоги Василю ІІ. Достеменно відомо, що у 80-х роках Х ст. політична ситуація у Візантійській імперії складалася не на користь тогочасного імператора Василя ІІ. Швидкими темпами зростало велике феодальне землеволодіння, незважаючи на те що імператори Македонської династії прагнули перешкодити цьому історично закономірному процесові. Так само, як і в інших країнах, наприклад на русі XII ст., накопичення земельних та інших багатств феодалами, з одного боку, додавало їм сили і могутності, з іншого — послаблювало центральну владу. Візантія вступила в добу феодальної роздробленості, що в 70—80-х роках X ст. ознаменувалось справжньою громадянською війною, розпочатою найсильнішими земельними магнатами. Феодали прагнули скинути синів недавно померлого Романа II — Василя II і Константина і посадити на трон свого лідера, досвідченого політика і полководця Варду Скліра. Також проти візантійського панування на Балканах повстали болгари. Більша частина Дунайської Болгарії була звільнена, відновився самостійний болгарський патріархат, що в умовах того часу мало важливе значення у відстоюванні болгарським народом власної мови і культури. Свідчення про ті події містяться в арабських джерелах, зокрема в розповіді Ях’я Антіохійського: «Стала небезпечною його (Василя II) справа з причини сили війська і перемоги (Варди Фоки), вичерпались його багатства і змусила його нужда послати до царя русів, — а вони його вороги, — щоб просити їх допомогти йому в нинішньому становищі, і погодився той на це. І уклали вони між собою договір про сватання і одруження царя русів з сестрою царя Василя Ганною після того, як він поставив йому (князю Володимиру) умову, щоб хрестився він (Володимир). І послав йому цар Василь згодом митрополитів і єпископів, а ті схрестили царя і відіслав до нього свою сестру, і вона побудувала багато церков у країні русів. І коли було вирішено між ними справу про шлюб, прибули війська русів і з'єднались з військами греків, які були у царя, Василя, і відправились на боротьбу з Вардою Фокою морем і суходолом до Хрисополя. І перемогли Фоку»

Таким чином, авторитетне арабське джерело подає таку схему подій: Русь і Візантія домовляються про династичний шлюб Володимира з сестрою Василя II, після чого князь посилає імператорові сильне військо, яке розбило загони Фоки. Потім (Ях'я пише просто «згодом», не пояснюючи конкретніше, який проміжок часу він має на увазі) відбулося хрещення Володимира та його оточення й шлюб князя з грецькою царівною.

Процес хрещення киян викладений у «Повісті временних літ». Згідно з інформацією викладеною в літописі, князь Володимир наказав знищити усіх ідолів язичницьких богів, загнати усіх жителів Києва у Дніпро, де їх і охрестити. 1-й Псковський літопис повідомляє таке датування хрещення: «В 9 лето княжения Володимира, купно же от Адама до крещения Рускаго 6496, индикта 1, в лето 6497, ключ границ Р, круг Солнца 28, вруцелето З, а Луне круг 17ј». Проаналізувавши даний текст вчені прийшли до висновку, що дана подія відбулася 1 серпня 988 року. Нестор у таких словах описує введення нової релігії серед населення столиці Русі «Посемъ же Володимиръ посла послы своя по всему граду, глаголя: «аще не обрящеться кто заутра на рЂцЂ, богать ли, убогъ, или нищь, или работенъ, противникъ мнЂ да будеть» («якщо хто не прийде завтра до річки буде мені ворог»). Наведений уривок «Повісті временних літ» свідчить, що хрещення киян проходило за наказом князівської адміністрації, під суворим наглядом державних урядовців, крім того є свідчення про те, що існувала загроза смертної кари тим, хто відмовлявся хреститися.

Після того як були хрещені кияни, князь Володимир зробив спробу навернути й інші слов’янські міста в християнську релігію. Це йому вдавалося з перемінним успіхом. За словами Євгена Евсігнійовича Голубинського, жителі Ростова не приймали нову релігію навіть наприкінці ХІ ст. Про це свідчить той факт, що єпископ Ісайя, який просидів у Ростові з 1077 по 1089 рік не зміг навернути місцеве населення в християнство, а його попередник Леонтій мало не загинув від рук язичника.

Розділ III. Наслідки хрещення Русі

християнство русь слов’янський Утвердження християнства на Русі мало як негативні, так і позитивні наслідки для всебічного розвитку суспільного життя.

Серед негативу можна розглянути те, що християнство стверджувало феодалізм — систему, що базувалась на експлуатації однієї частини населення іншою. Також воно закріплювало певну небесну ієрархію, яка була подібною до земної, а отже закріплювала владу одних людей над іншими. Навіть більше того, незабаром після свого утворення давньоруська православна церква сама перетворилася на феодального землевласника і експлуататора, ставши таким чином безпосереднім елементом панівної соціально-економічної системи. Основним джерелом церковного землеволодіння були бенефіції - пожалування з боку державної влади та приватних осіб з числа вищих феодалів. Запровадження християнства супроводжувалося введенням церковного податку, так званого «десятинного», що також збагачувало церкву й збільшувало її вплив. Підтвердженням того, що церква була великим феодальним землевласником можна знайти у творі Нестора Літописця «Житіє Феодосія Печерського», у якому згадуються села, що належали Печерському монастирю. Лаврентіївський літопис розповідає про дарування Печерському монастирю кількох сіл у Суздальській землі.

Освячуючи приватне володіння і приватні багатства, християнська церква активно сприяла майновому розшаруванню давньоруського суспільства і утвердженню влади імущих. Перетворившись на великого феодала-землевласника, одержуючи презенти від світських феодалів-землевласників, давньоруська церковна організація стала могутньою опорою феодального ладу, найактивнішим чином сприяючи його утвердженню й розвитку. Отже зі своїм розвитком християнська церква на Русі лише збільшувала визиск з простого люду.

Але не варто розглядати християнство лише з негативного боку. Необхідно згадати, про умови формування та розвитку Русі. Всередині слов’янської держави часто виникали конфлікти, зокрема й на релігійному підґрунті. Володимир Святославович зробив спробу покращити ситуацію, запровадивши адміністративну реформу, що базувалася на централізації влади, але вона не сприймалася усіма племенами позитивно, а отже збройні конфлікти не вдалося зупинити. З введенням християнства єдиновладдя закріплювалося релігією, що змогло змусити людей визнати та підкоритися князівській владі та владі церкви. Хоча, як вже зазначалося в попередньому розділі навернення в нову релігію супроводжувалося повстаннями. Зокрема, можна виділити виступ в Суздальській землі в 20-х роках ХІ ст. та в Ростовській у 1070−1071 роках. Ці обидва виступи були спровоковані політичними та соціальними причинами, але оскільки їх очолювали волхви (язичницькі жерці), то й проходили вони під релігійними гаслами.

Також позитивним у християнстві є те, що офіційно воно пропагувало гуманні засади. Незважаючи на те що, християнство досить часто впроваджувалося за допомогою сили, насилля, як таке, церква засуджувала. При церквах засновувались школи, де люди могли здобувати певну освіту, де у них виховувалися принципи добра та моралі. Безпосереднім наслідком християнізації був переворот у поглядах на життя та переоцінка духовних цінностей. Язичництво пригноблювало людську душу, виховувало страх перед силами природи. Християнство звільнило людину від того страху. Дмитро Сергійович Лихачов писав: «Страх перед стихійними силами природи, типовий для язичництва, в основному пройшов. З’явилось усвідомлення того, що природа дружня людині, що вона служить їй».

Запровадження християнства сприяло розвитку писемності, образотворчого мистецтва, музики, живопису, архітектури тощо. Деякі дослідники вважають, що саме християнство дало початок розвитку руської культури, але це перебільшення. Існує багато доказів того, що руська культура була досить розвиненою. Зокрема, як зазначалося вище, за часів Аскольда та Ольги на території Русі вже будувалися християнські храми.

Висновки

Підсумовуюче усе вище сказане, можна зробити висновок, що впровадження та розвиток християнських ідей на Русі в різні періоди часу мали свої особливості. Так, за правління Аскольда християнство було прийнято князем, його оточенням та частиною народу. Інша ж частина не прийняла нової релігії, утворила опозицію князеві та допомогла скинуту його з київського престолу. Подальший розвиток християнства (до 988 року) визначався особистим ставленням князя до релігії. Наприклад, за часів Святослава Ігоровича християни переслідувалися, а церкви знищувалися, в той час коли його мати, княгиня Ольга, була християнкою.

Після реформи 988 року розпочалося примусове впровадження християнства. На початкових етапах для його насадження застосовувалось насилля, в той час коли основним принципом християнства було і є гуманне ставлення до інших людей. Хоча й позитивні риси в тогочасному християнстві також були.

Отже, не можна однозначно оцінювати впровадження християнства на Русі протягом Х-ХІ ст., оскільки в ті часи воно могло бути обтяжливим для народу, але в той самий час відіграло надзвичайно важливу роль в подальшому розвитку всіх слов’янських народів.

Список використаних джерел

1. Брайчевський М. Ю. Утвердження християнства на Русі. — К., 1988.

2. Котляр М. Ф. Русь язичницька. Біля витоків східнослов'янської цивілізації. — К., 1993.

3. Моця О. Ричка В. Київська Русь: від язичництва до християнства. — К., 1996.

4. Дмитро Дорошенко: Історія України, Київ «Освіта», 1993 р.

5. Історія релігії в Україні: Навчальний посібник/ А. М. Колодний, П. Л. Яроцький, Б. О. Лобовик та ін., Т-ва «Знання», КОО, 1999 р.

6. http://pravoslavu.narod.ru/ligend.htm

7. http://izbornyk.org.ua/pvlyar/yar.htm

8. http://risu.org.ua/ua/library/periodicals/lis/lis_1999/lis₉₉_01/37 294/