Роль християнства у давній українській культурі

План

1. Роль християнства у давній українській культурі

1.1 Становлення християнства на території України

1.2 Значення християнства, у формуванні української культури і історії

2. Влив християнських цінностей на сучасну українську культуру Висновок Список літератури

Вступ Християнство як вчення, як ідеологічна система, як релігія запроваджене на Русі 988 року за часів князювання Володимира Святославовича, його прийняття було закономірним для тогочасного розвитку давньоруського суспільства, підготовленим усім ходом історії та об'єктивними потребами доби. Таким же значним за своїм змістом було й зовнішньополітичне значення прийняття християнства. На час хрещення Русі провідну роль у Європі відігравали християнські держави, які виявляли явну погорду до поганських племен. Отже, щоб увійти в коло європейських народів, закріпити за собою місце в міжнародній політичній структурі і налагодити взаємовигідні, рівноправні стосунки з християнськими державами, треба було прийняти християнство, тобто замінити багатобожжя єдинобожжям.

Прийняття християнства поглибило культурно-просвітницькі процеси, благотворно вплинуло на розвиток духовності всього давньоруського суспільства.

Актуальність теми полягає в усвідомленні християнських цінностей, як вагомого рушія української культурної еволюції.

В українських реаліях особливе значення має наукове вивчення християнських цінностей, оскільки саме християнство історично було і залишається основною формою релігії українців, і саме християнські цінності є одним з найважливіших факторів, що впливають на формування й розвиток національної культури, політики, освіти та інших сфер суспільного та духовного життя.

1. Роль християнства у давній українській культурі

Християнство як вчення, як ідеологічна система, як релігія запроваджене на Русі 988 року за часів князювання Володимира Святославовича, його прийняття було закономірним для тогочасного розвитку давньоруського суспільства, підготовленим усім ходом історії та об'єктивними потребами доби. Язичництво становило собою ідеологію первісного суспільства, Русь же наприкінці X ст. була суспільством класово розшарованим, антагоністичним. Вона потребувала релігії, яка б об'єднала всі давньоруські племена. З іншого боку, релігії, яка б підтримувала суспільно-економічні процеси класового ранньофеодального суспільства, підносячи авторитет князя і зміцнюючи його владу. В цьому полягало внутрішньополітичне значення християнства як державної релігії Київської Русі. Таким же значним за своїм змістом було й зовнішньополітичне значення прийняття християнства.

Християнство формувалося не як регіональна, а як світова релігія, що відігравала роль стимулюючого фактора міжнародного і міждержавного культурного спілкування. Отже, Русь, прийнявши християнство, змогла наблизитися до надбань європейської культури, тим самим поглиблюючи і розвиваючи свою власну.

Соціокультурними наслідками прийняття християнства були:

— забезпечення етнокультурної єдності всіх племен і земель Київської Русі.

— на основі християнства відбувається становлення нового типу державності в Київській Русі. Державність на Русі значною мірою набуває візантійських форм. Установлюється тісний взаємозв'язок між світською та церковною владою, за верховенства першої.

— прийняття християнства сприяло становленню міської культури у власне сільськогосподарській країні.

— значним культурним переворотом було введення єдиної писемності. Під впливом християнства розвивалися книжкова справа, література, історія, філософія, з’явилися перші літописи, церковна література. У школах навчалися люди з різних верств населення.

— Церква сприяла створенню на Русі чудової архітектури, мистецтва (особливо іконографії). Більшість кам’яних споруд, збудованих протягом Х-ХІІ ст. на Русі, були храми, щедро прикрашені монументальним і станковим живописом. Прийняття християнства сприяло розвитку зодчества й живопису у середньовічних їх формах, проникненню візантійської культури як спадкоємиці античної традиції.

— прийняття християнства означало зміну всього ладу життя. Тепер центром суспільного життя стала Церква. Вона проповідувала нову ідеологію, прищеплювала нові ціннісні орієнтири, виховувала нову людину. Християнство робило людину носієм нової моралі, заснованої на культурі совісті, яка витікає з євангельських заповідей.

1.1 Становлення християнства на території України Релігійне життя українських племен було дуже складне. Перед запровадженням християнства кожне плем’я шанувало своїх богів і мало власні культи, але з процесом творення держави відбувається об'єднання цих богів.

У релігійних віруваннях українців існували дві течії: обожнення природи в різних формах та культ роду. Для українця вся природи була населена масою різних божеств: польовики, лісовики, водяники, русалки, мавки та інші живуть, моляв, у річках, болотах, у лісах і можуть приймати образ тварин. Рослини уявляли як живі ікони. У зв’язку з таким поглядом на природу існували різноманітні обряди. Свята, пов’язані зі змінами весни, літа, осені, зими. Вони перейшли й до християнських свят у формі різних обрядів: коляди, щедрування, «маслениця», веснянки, Купала. У цих святах відбувається старовинний хліборобський скомарський побут.

Існувала віра в життя після смерті. Вірили, що після смерті людська душа не гине, а переходить до раю. Щороку в честь померлого справляли поминки, що називалися тризною. При всіх обрядах нашим предкам допомагали знахарі і вілууни, що знали як лікувати слабості і заворожувати людям майбутнє.

Прийняття християнства не знищило поганських обрядів, навпаки багато з них перейшло до християнства, зберігше свою внутрішню суть, хоч вони були і пристосовані до християнських свят. Старі поганські уявлення збереглися в масі пісень обрядових, сезонових, пов’язаних з різними видами праці. Князь Володимир, видатний політичний діяч свого часу, добре усвідомлював необхідність заміни язичництва вірою, яка відповідає духовним потребам нового суспільного розвитку.

Процес християнізації Русі був тривалий і складний. Відмова від батьківської віри розцінювалася як зрада. Переходячи у християнство під тиском князівської влади, народ довший час зберігав двовір'я. Християнський культ накладався шаром на язичницькі обряди і свята, десь відбувалося заміщення одних богів іншими, десь властивості язичницьких та християнських святих і богів суміщалися, а подекуди жорстоко знищувалася навіть згідно про язичницькі святині.

Доба Київської Русі після запровадження в ній християнства стала часом виявлення багатьох характерних для політичної культури української людини рис. Прагнення до особистої свободи і відповідальність перед релігійними святощами та рідною землею, як підкреслював Ю. Липа, — це перша і найважливіша прикмета київської людини. А друга її прикмета — в прагненні поширення впливу Києворуської держави на сусідні землі. Сила християнської доби Києва саме в його апостоловстві. Київські люди проповідують християнство язичницьким племенам і над Окою, і над Онегою, будують церкви і закладають міста над Білим морем. Врешті, за місіонерами ставлять залоги, християнізують, поширюють свою мову і владу люди Києва, войовники й купці. Ці традиції місіонерської, територіальної й вільної торгівельної експансії Києва ніколи не забувалися в історії українців, червоною ниткою проходять через всю історію української дипломатії.В кожному разі образ Києва, Міста — Апостола й Міста — Войовника увійшов в історичну свідомість українського етносу. На це значення політичних традицій Київської Русі для розбудови незалежної України вказують і сучасні українські політичні діячі, підкреслюючи, що за довгі століття неволі, протягом яких українці лише на короткий час відновлювали свою державність, вони втратили смак свободи і тому повинні, позбувшись комплексу меншовартості, знову вчитися будувати Українську державу, спираючись в цьому на її давні традицї.

Такою, зокрема, є значна роль символів і емблем у політичній культурі населення Київської Русі, які згодом закріпились і в свідомості наступних поколінь українського народу, живлячи протягом століть своїми образами його прагнення до відновлення своєї державної незалежності. Недаремно в новій українській державі - УНР, створеній 1918 р., був прийнятий традиційний для Київської Русі державний символ, недаремно його поновлено в сучасній Україні. Під цим знаком розпочалася нова українська державотворча традиція у ХХ ст., під ним українці прямують у ХХІ ст. Цей символ — тризуб, знак апостольства Києва, герб Володимира Святого.

Давні мрії українців про національну церкву відродилися з проголошенням УНР. Директорія видала 1 січня 1919р. «Закон про Автокефальну Православну церкву». У 1921р. були висвячені перші ієрархи УАПЦ — Василь Липківський та Нестор Шараєвський. Серед народу України поширювався вплив УАПЦ, але у 1930р. її керівництво, скликавши надзвичайний Собор, заявило про саморозпуск Церкви. Яка була тому причина? Сталінські репресії примусили її «зізнатися» в антирадянській контрреволюційній діяльності.

Пожовтнева практика, попри всі гуманистичні заяви радянської влади, була репресивною. Церкви закривали, священослужителів знищували, звинувачуючи у нескоєних злочинах. Переслідувань зазнавали абсолютно всі релігійні напрями, всі церкви та секти. Руську Православну Церкву ліквідували у 1937р., всіх вищих церковних ієрархів та більшість свяжеників заарештували. Так було на всій території СРСР. Лише в року світової війни, коли народ піднявся боронити землю від фашистів, тиск проти релігії та церкви дещо послабився.

1.2 Значення християнства, у формуванні української культури і історії

Згідно християнського ідеалу людини, любов до Бога має сполучатись з любов"ю до ближнього, що виявляється передусім у справах благодійності, в піклуванні про хворих, убогих, сиріт, вчили давньоукраїнські письменники Володимир Мономах і Лука Жидята. Любов до ближнього, в свою чергу, за християнським ідеалом людини, має поєднуватися з правдивістю, честністю, миролюбством, вірністю даному слову. В чисто євангельському дусі письменники Київської Русі вимагали від своїх сучасників лагідності й смирення, засуджували гордощі (Володимир Мономах), вчили ставитись з пошаною до старших людей і батьків, сердечно відноситись до інших людей (Лука Жидята), володіти собою, не коритися пристрастям й обмежувати свої інстинкти. «Научися, — вірний чоловіче, — пише Володимир Мономах, — бути благочестивим діячем! Научись по слову євангельському очима управлять, тіло підкорювать, язик утримувать, гнів придушувать, думки чисті мати, спонукувати себе до добрих діл ради Господа…».Безумовно, виховання всіх цих чеснот впливало і на формування політичної культури українського етносу.

Християнський ідеал людини, накреслений в творах письменників княжої доби, мав не тільки теоретичне, а й дієво-практичне значення, широко реалізувався в житті українського народу. Про це свідчить передусім той факт, що Київська Русь дала цілу плеяду історичних діячів, які були втіленням цього ідеалу. Такими були князі Борис і Гліб (перші українські святі), Володимир Великий, Ярослав Мудрий, Володимир Мономах, св. Антоній і Феодосій Печерський, митрополит Іларіон, ігумени Данило Подорожник і Данило Заточник й багато інших. Яскравим втіленням християнського виховного ідеалу серед українських князів був Володимир Мономах, який поєднував в собі високі моральні чесноти і політичну культуру. Він об"єднував у своїй особі глибоку віру й надію на Боже провидіння, мужність лева і християнську лагідність, політичну і життєву мудрість, високу для того часу освіченість з смиренням, глибокий патріотизм, надзвичайну хоробрість у боротьбі з ворогами українського народу і доброзичливе ставлення до чужинців, що не шкодили Україні, величність князя і відсутність всякої пихи, велику гостинність і християнське милосердя до бідних, старших, хворих і сиріт. Своєю мужністю і високим духовним аристократизмом. Володимир Мономах нагадує Святослава Завойовника. Це — той же тип українського князя — патріота своєї рідної землі, що турбується за її долю, велич своєї держави, примноження її слави та авторитету у світі, але пройнятий духом християнства. На відміну від церковних письменників (Лука Жидята, Кирило Туровський та ін.), в творах яких християнський ідеал людини будується виключно на євангельських рисах, у заповіті нащадкам Володимира Мономаха євангельських мораль переломлюється через призму тогочасного українського життя й органічно сполучається з кращими українськими традиціями.

Християнські погляди на життя й призначення людини, відображені в творах письменників княжої доби, поширювались не тільки у вищих прошарках українського народу, а й в народних масах, стаючи основою особистої й суспільної моралі, сприяючи формуванню вартостей політичної культури тогочасного українського суспільства. Вплив на народні маси морально-християнських поглядів старокиївських письменників пояснюється цілим рядом обставин. Одна з них та, що в старовину не було такого різкого поділу між різними шарами населення, що згодом помічається в наступні віки при бюрократичному державному устрої. А особливо поширенню серед українського народу християнських поглядів на мораль і виховання сприяли церкви і монастирі, які в Київській Русі були майже єдиними вогнищами освіти. До них тяглися маси українського люду, щоб одержати від них настанови, як керівництво в своєму щоденному житті.

Духовенство в Київській Русі було виборним і брало участь у всьому житті українського народу. Внаслідок свого виборного становища тогочасна церковна ієрархія набула народного характеру, стала своєю для українського суспільства і сама одержала від нього сильний вплив. На княжих нарадах і з"їздах на першому плані бачимо духовенство. Єдність Української Церкви була найбільш благодійною силою для України-Русі серед удільної ворожнечі, ієрархи вступали майже в кожну сварку князів як миротворці і ходатаї за спільне благо народу, утримували князів від уособиць.

Так поруч з християнським ідеалом людини вироблялися і набували чітких форм політичні вартості українського народу, що зрослися з його душею, увійшли в плоть і кров його, ставши керівними в особистому й громадському житті. Звідси випливає і сформоване в той час переконання, що для українця центральним пунктом світу є Україна, українські люди й українські землі, концентруючись в гаслі «Україна — понад усе!» Це стає такою ж нормальною річчю для духовності українського етносу — визначати свій край за середину світу, як для одиниці фізично здорової визначати, передусім, свій власний організм за найдовершеніший. Першою прикметою цього стає відрух до оборони всього свого рідного, своєї рідної землі, своєї волі й незалежності, своїх вірувань, свят і обрядів. Цей відрух, складаючись в українських землях від найдавніших часів, згодом постав у потужному гімні козацької України ХУП ст.: «Та нема лучче, та нема краще, як у нас, на Україні…». Саме в часи християнізації Київської Русі склалась в надрах її політичної культури українська національна ідея — найвища мета української нації, її одвічна провідна зірка, всеохоплююча конституція, виражена і сконцентрована у програмі національного державотворення, розвитку економіки, освіти, науки, духовності, моралі. Вона ж згодом будила кращих синів і дочок України після втрати нею незалежності до боротьби за волю і щастя рідного народу, за відновлення його державності

Християнство зіграло двоїсту роль у розвитку української культури. З одного боку, велика спадщина греко-римського античного світу дісталося нам далеко не в повному виді, тому що пам’ятники античної культури безжалісно знищувалися ранніми християнами. З іншої сторони християнство дуже вплинуло на становлення української культури. Не можна не відзначити великого впливу, що зробило християнство на спосіб мислення і систему цінностей українців, тобто на духовну культуру. Християнська релігія виступає як світоглядна опора свідомості, вираження запиту на святе, чисте життя, що виникає в людини, стомленого плотським активізмом пізньої, античності.

Біблія, біблійні образи і сюжети протягом століть домінували в живописі і скульптурі, вносячи тим самим чималий внесок у формування культу звільненого Христа. Краще, що створило українське зодчество — церковна архітектура, — була покликана прославляти велич бога і церкви. Музика в католицькому храмі, так само як і церковний хор у православних богослужіннях, не могла не робити свого впливу на музичну культуру народів. Біблійні афоризми, образи, сюжети, короткі і ємні поняття («важкий хрест», «шлях на Голгофу», цар Ірод, зрадник Іуда й ін.) століттями формували і харчували системи життєвих сприйнять, оцінок, моральних понять.

Найважливіші догмати і постулати церкви про слухняність, терпіння, воздаяння на тім світлі формували в народах представлення про неминучість, дарування понад порядки, що панують на землі. У кращому випадку можна було сподіватися на рятування від них після страшного суду і другого пришестя Христа, а до цього приходилося терпіти і сподіватися на воздаяння в царстві небесному. Словом, протягом багатьох століть, навіть тисячоріч, норми побуту і моралі, представлення й асоціації, традиції культури і добутку літератури — усе це формувалося під сильним впливом християнської церкви.

На древній Русі християнство сприяло появі і розвитку топологічної спільності храмової архітектури, монументальної мозаїки і фрески, іконопису і музики. Російські міста стали прикрашатися храмами й іншими монументальними будинками — фортецями, князівськими палатами і т.д., житла громадян і селян — предметами прикладного народного мистецтва. Особливе значення в середньовічній російській культурі (як і в західній) придбало будівництво храмів, що ставали центрами культурного й інтелектуального життя. Одним із самих знаменитих архітектурних споруджень став величний київський собор Св. Софії. Храм утілює собою спрямованість людини до бога. Купол храму уособлює молитовне горіння до небес, спосіб прилучення до божественного.

Храмова культура сприяла також розвитку монументального живопису й іконопису. Були створені регіональні художні школи в Києві, Новгороді, Ярославлеві, Ростову Великому. Церкви розписуються за допомогою зразків — канонів, вони називалися «таблетками», а пізніше «прописами» .

Християнізація Русі багато в чому сприяла виникненню української філософії. Через християнство українська філософія змогла, не утративши своєї унікальності, прилучитися до філософської традиції Візантії і через неї - до античної філософії. Митрополит Іларіон став засновником «історичного богослов’я» — продуктивного і життєвого філософського напрямку. Перша спроба осмислити людське існування як цілісність, у єдності особистого, сімейного і державного життя, належить великому князю Володимирові Мономаху. Він створив «практичну філософію», у якій поряд із глибокими філософськими прозріннями давав практичні ради і розробляв етичні норми

2. Влив християнських цінностей на сучасну українську культуру

Розвиток українського суспільства як демократичної системи значною мірою залежить від глибини теоретичного осмислення явищ і процесів його багатогранної, суперечливої реальності, в тому числі й духовної. Соціальні зміни у нашій державі, що відбулися впродовж останніх десятиліть, призвели не тільки до руйнування багатьох суспільних, політичних, економічних стереотипів, але й до руйнування усталеного світогляду в значної частини громадян. Ці зміни стали поштовхом до пошуку нового сенсу життя, виникнення нових потреб, інтересів, ціннісних орієнтацій. Звідси й випливає необхідність наукового обгрунтування основ духовного відродження нашої нації у контексті світової соціокультурної системи, що робить особливо актуальним звернення до релігійних цінностей, зокрема християнських.

В українських реаліях особливе значення має наукове вивчення християнських цінностей, оскільки саме християнство історично було і залишається основною формою релігії українців, і саме християнські цінності є одним з найважливіших факторів, що впливають на формування й розвиток національної культури, політики, освіти та інших сфер суспільного та духовного життя

Україна, як член світового співтовариства знаходиться в силовому полі взаємодії суперечливих загальнолюдських етнорелігійних тенденцій. Національне пробудження в Україні, спричинене розбудовою в ній суверенної держави, стало поштовхом до кардинальних духовних, зокрема релігійних, змін у суспільстві. Національне й релігійне відродження означило низку проблем (національна релігія і національна церква українців, міжцерковний православний конфлікт, католицько-православні стосунки, суперечності між історичними й новими релігіями), вирішення яких вбачається в утвердженні в Україні своєї помісної церкви, єднанні православних і греко-католиків, усіх християн тощо.

Християнські засади відігравали й продовжують відігравати значну роль в українському суспільстві і сучасному державотворенні.

В історії України християнство через систему цінностей сприяло національній ідентифікації, вихованню національного характеру, формуванню самобутньої духовної культури.

Трансформація християнських цінностей у сучасному українському суспільстві зумовлена змінами різноманітних чинників: тенденціями загальносвітового масштабу, внутрішніми змінами українського соціуму, зрушеннями на рівні особистості та її найближчого оточення. Трансформації стосуються як церковних ціннісних доктрин, так і індивідуальних ціннісних орієнтацій.

Від усвідомлення реалій нового світового ладу залежить і місце держави в нових світових ієрархіях, а також її здатність захищати свій політичний та економічний суверенітет, можливість впливати на міжнародні та внутрішньополітичні процеси. Для України це особливо актуально в зв’язку з її особливим геополітичним місцезнаходженням та своєрідністю історичних процесів. Українська держава повинна стати головним суб'єктом і гарантом національного суверенітету, національних інтересів, національного розвитку.

Сучасний український культурний простір в XX-XXI ст. значно ущільнився завдяки різним факторам. Це засоби транспорту і зв’язку, ринкова економіка і новітні технології, поширення західних стандартів політичного і громадського життя, в якому на перше місце вийшли принципи свободи і демократії, масова культура.

Спостерігаємо зростання взаємного впливу культурних орієнтацій різних типів культур. Християнська культура домінує в сучасному українському суспільстві, помітним є тенденція до засвоєння і адаптації християнських цінностей в межах інших культурних типів.

Екуменічні процеси інтенсивно розвиваються на теренах України. Характерними рисами екуменічних процесій с терпимість і толерантність, які, з християнської точки зору, с виявом любові до всіх людей, незважаючи на їх віру, національність, стать, майновий стан тощо Отже, реально, на практиці поступово втілюється в життя головна культурна орієнтація християнства, яка в тій чи іншій формі присутня і в інших віросповіданнях — любов. Вона має глобальний статус і є всесвітньою. Вона все більш свідомо декларується на українських та міжнародних зустрічах.

Проте, массовість християнства, приймаючі ідею любові та миру, намагається відкинути основний догмат християнства — віру в Єдиного Спасителя Сина Божого Іісуса Христа. Бо саме цей догмат, заперечуючи можливість спасіння та миру інакшим способом ніж прийняття Христа, стає нетолерантною перепоною для єднання світових культурних процесів.

Особливо інтенсивно ці процеси відбуваються в Європі, ідеологи якої нині усвідомлюють, що замало об'єднання через економіку, через єдину валюту і фактичну ліквідацію державних кордонів. Так само, як вчені Римського клубу після багатьох досліджень матеріальних факторів розвитку світу, намагаючись знайти шляхи вирішення глобальних проблем, прийшли до висновку про необхідність зміни культурних орієнтацій, так і ідеологи об'єднання Європи наполягають на пріоритеті духовних чинників цього процесу.

Україна, безперечно, має багато спільного з іншими європейськими країнами. Її культура формувалася на основі європейських цінностей, головними з яких є християнські. Християнство Європи і більшості населення України розвивалося різними шляхами. Православні орієнтації і східний обряд протягом історичного розвитку певним чином відділяли Україну від інших країн Європи і були важливим чинником конфліктів і війн. На заході України утворилася християнська спільнота, вихована греко-католицизмом у дусі цінностей, близьких до загальноєвропейських. Православна Україна лишалася досить чужою для Заходу землею.

Висновок духовність християнський культура український Християнські засади відігравали й продовжують відігравати значну роль в українському суспільстві і сучасному державотворенні.

В історії України християнство через систему цінностей сприяло національній ідентифікації, вихованню національного характеру, формуванню самобутньої духовної культури.

Європейський вибір України та складні процеси глобалізації є покликом для всіх віруючих громадян нашої держави, які повинні спільними зусиллями підносити рівень духовності нації, утверджувати цінності родинного життя, любові до ближнього, милосердя, громадянської відповідальності.

Міцну українську державу збудує лише нерозривне поєднання трьох сутностей: національної ідеї, яка грунтується на християнських засадах, національної економіки і національного закону. Бо «ніхто нам не збудує держави, коли ми самі її не збудуємо, і ніхто з нас не зробить нації, коли ми самі нацією не схочемо бути», — ці слова В. Липинського актуальні нині, як ніколи.

Гарантом успіху на цьому шляху є наша історія, її національна ідея, наша віра в Бога, непоборний дух і спрага до творення. Ніщо не здатне знищити української нації, бо її гарантом виступає сама ж земля, як територія з численними багатствами, культура, мова, мораль, християнські засади, традиції, звичаї і міцна українська родина — це наші духовні обереги і в них запорука нашої сили і могутності.

Список літератури

1. Ващенко Г. Виховний ідеал. — Брюссель-Торонто-Нью-Йорк-Лондон-Мюнхен, 1976. — 208 с.

2. Культурологія. Навчальний посібник. Під ред. Драч Г. В. Ростовна-Дону, 1995.

3. Кудрявцев В. В. Лекції по історії релігії і вільнодумства.

4. Навчальний посібник. М., 1997.

5. Полікарпов В.С. Історія релігій. Лекції і хрестоматія. М., 1997.

6. Радугин А. А. Введення в релігіоведення: теорія, історія і сучасні релігії. Курс лекцій. М., 1996.

7. Чернокозов А.І. Історія світової культури. Навчальний посібник. Ростову-на-Дону, 1997.

8. Політологічний енциклопедичний словник. — К., 1997. — 395 с.

9. Семчишин М. Тисяча років української культури. — К., 1993. — 550 с.

10. Стецько Я. Українська визвольна концепція. — Мюнхен, 1987. — 528 с.

11. Миропольський С. Нариси по історії церковноприходських шкіл. — СПб, 1894. — 294 с.

12. Миропольський С. Вказ. праця. — 294 с.

13. Липа Ю. Призначення України. — Львів, 1992. — 270 с.

14. Трохимчук С. Українське державотворення. — Львів, 1997. — 80 с.

15. Косів М. Двоязичіє чи без язичіє? — Львів, 1998. — 235 с.