Господарське процесуальне законодавство України

План ВСТУП

1. ТЕОРЕТИКО-ПРАВОВІ ЗАСАДИ ІНСТИТУТУ СУДОВОГО ЗБОРУ У ГОСПОДАРСЬКОМУ ПРОЦЕСІ

1.1 Історичні аспекти інституту судового збору у господарському процесуальному праві

1.2 Поняття і загальна характеристика судових витрат у господарському процесуальному праві

1.3 Значення інституту судових витрат у господарському процесі

2. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА СУДОВИХ ВИТРАТ: РОЗМІРИ ТА ПОРЯДОК СПЛАТИ

2.1 Розміри судового збору в господарському процесі

2.2 Порядок сплати судового збору

2.3 Звільнення від сплати судових витрат у господарському процесі

3. ПРОБЛЕМИ ТА ШЛЯХИ ВДОСКОНАЛЕННЯ ІНСТИТУТУ СУДОВОГО ЗБОРУ У ГОСПОДАРСЬКОМУ ПРОЦЕСУАЛЬНОМУ ПРАВІ

3.1 Проблеми функціонування інституту судового збору у господарському процесуальному праві

3.2 Шляхи вдосконалення інституту судового збору в рамках господарського процесуального права ВИСНОВКИ СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

ВСТУП

Актуальність теми дослідження. Відповідно до Конституції України права та свободи людини визначають зміст та спрямованість діяльності держави (ст. 3 Конституції України). У контексті цього однією з головних і беззаперечних ознак правової держави є захист господарських прав, що покладено законом на державні органи та громадські організації. До таких державних органів належить господарський суд, який під час розгляду та вирішення господарських справ матеріалізує особливий вид державної діяльності — здійснення правосуддя з вирішення господарських спорів.

На реалізацію цієї діяльності держава витрачає грошові кошти, що виділяються з Державного бюджету України. Додатково є ще інші витрати, котрі пов’язані, зокрема, з фінансовою підтримкою технічного забезпечення у сфері вдосконалення законодавства, підвищення кваліфікації суддів та працівників апарату тощо. Незначна їх частина, у передбачених законом випадках, покладається на осіб, які беруть участь у справі.

Інститут судового збору у господарському процесі, повинен служити виконанню загальних завдань економічної політики держави і сприяти досягненню власних «вузьких» цілей по запобіганню необґрунтованих звернень до суду, спонукання учасників спору виконувати обов’язки добровільно.

У правовій науці проблема функціонування інституту судового збору і судових витрат взагалі в останні десятиріччя не піддавалася комплексній монографічній розробці, практично відсутні і спеціальні дослідження. Юридична література у цій сфері в більшості представлена у вигляді нечисленних статей, що стосуються окремих спірних положень, що виникають у ході правозастосовної діяльності, розділів і підрозділів навчальних посібників та підручників, а також коментарів до Господарського процесуального кодексу України.

У різні часи питанню функціонування інституту судового витрат та судового збору як його елемента у господарському процесі приділяли увагу такі вчені: Ю.В. Білоусов, М. М. Бородін, В. О. Вишневецька, І.В. Головань, С. Ф. Демченко, Н.М. Єфремова, І.С. Похиленко, Н. Ю. Сакара, Н.М. Оніщенко та інші.

Комплексне дослідження інституту судового збору є вельми актуальним і має велике значення як для теорії господарського процесуального права України, так і для судової практики і фінансової діяльності держави.

Об'єктом дослідження даної курсової роботи є чинне господарське процесуальне законодавство України.

Предмет дослідження — інститут судового збору у господарському процесуальному праві України.

Методологічну і методичну основу дослідження становлять сучасні теорії господарського процесу.

Для розв’язування поставлених завдань у курсові роботі використано такі методи наукового дослідження: теоретичних аналіз наукових літературних джерел, синтез, узагальнення, порівняння, абстрагування, конкретизація, моделювання.

Метою курсової роботи є дослідження особливостей функціонування інституту судового збору у господарському процесі. Метою роботи зумовлено виконання таких завдань:

· визначити теоретико — правові засади інституту судового збору у господарському процесі;

· дати загальну характеристику інституту судових витрат у контексті розміру та порядку їх сплати;

· дослідити основні проблеми та шляхи вдосконалення інституту судового збору у господарському процесуальному праві.

1. ТЕОРЕТИКО-ПРАВОВІ ЗАСАДИ ІНСТИТУТУ СУДОВОГО ЗБОРУ У ГОСПОДАРСЬКОМУ ПРОЦЕСІ

1.1 Історичні аспекти інституту судового збору у господарському процесуальному праві

До прийняття 8 липня 2011 р. Закону України «Про судовий збір» (реєстр. № 7530), який набув чинності 1 листопада 2011р. законодавець оперував терміном «державне мито».

У науковій літературі [13, с. 7] становлення та розвиток державного мита умовно поділяють на декілька періодів: перший період бере початок з часу утворення державності у давніх слов’янських племен і появи в них зачатків податкової системи та триває до XVI ст., коли сформувалася центральна самодержавна влада; другий — від XVII ст. і до 1917 р.; третій — з моменту встановлення соціалістичної влади і до розпаду СРСР у 1991 р.

Для першого періоду характерна поява шлюбного мита, як плати у державну адміністрацію за право проведення весілля, спадкові та кріпосні мита як засіб поповнення державної скарбниці. У другому періоді значних змін зазнало кріпосне мито, ставка якого стала відсотковою, і стягувалося воно разом з гербовим та канцелярським митом при платних переходах майна. Судові мита стали надходити до державної скарбниці, тобто отримали значення державних доходів, що привело до зменшення зловживань з боку службовців суду. З прийняттям у 1864 р. «Зведення статутів про мита» відбулося об'єднання указів, що регламентували стягнення мита зі спадщини, мита з безоплатного відчуження майна, канцелярські актові мита, судові мита, мита з привілеїв на нові винаходи в мистецтві, мануфактурах і ремеслах, на введення винаходів, а також за наявність фабричних малюнків і моделей, паспортні мита тощо. Третьому періоду властиве знову відновлення, зміна та розширення переліку мит, що сплачувались, так як судові мита не стягувалися у кримінальному процесі, а залишилися лише в арбітражному та цивільному. Основні та додаткові елементи правового механізму цього виду мита [судового мита] сформувалися досить чітко. У той час ставка закріплювалася як у твердій сумі, так і у відсотках, що ставило учасників процесу в нерівне становище. У цьому ж періоді відновили своє існування канцелярські, нотаріальні та консульські мита, елементи яких суттєво змінилися. Але найбільших змін зазнали спадкові мита та мита з дарувань. Вони одержали назву податку, їх ставка розраховувалася відповідно до того, за яким порядком громадяни сплачували прибутковий податок. У той же час, вперше з’являється поняття «державне мито», що об'єднує різні види мита і деякі податки. Постанова Ради Народних Комісарів СРСР «Про державне мито» (1942 р.) відмінила нормативні акти, що регламентували стягнення митних платежів та іноді суперечили один одному, визначивши об'єкти, платників, ставки, пільги та інші елементи правового механізму державного мита як обов’язкового платежу.

Раніше, до прийняття Закону України «Про судовий збір», правовому регулюванню державного мита в господарському процесі були присвячені ст. 45−47 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК), та окремі положення Декрету Кабінету Міністрів України від 21.01.1993 р. № 7−93 «Про державне мито», які на сьогоднішній день втратили чинність.

Законодавче визначення судового збору міститься у ст. 1 Закону України «Про судовий збір», відповідно до якої, судовий збір — збір, що справляється на всій території України за подання заяв, скарг до суду, за видачу судами документів, а також у разі ухвалення окремих судових рішень, передбачених цим Законом. Судовий збір як елемент включається до складу судових витрат [5, ст. 1]. Хоча, визначення закріплене в Законі і заслуговує на підтримку, проте слід відмітити його недоліки, зокрема, некоректність, яка виявляється, по — перше, у тавтології, коли судовий збір визначають як збір, більш вдалим, на наш погляд, був би вислів «обов'язковий платіж до відповідного бюджету», по — друге, аналізуючи визначення можна дійти висновку, що судовий збір може бути сплачений лише на території України, у той час як платниками судового збору можуть бути іноземці, особи без громадянства, іноземні юридичні особи, отже, такий платіж може бути здійснено і з території іноземної держави.

процесуальний законодавство господарський право

1.2 Поняття і загальна характеристика судових витрат у господарському процесуальному праві

При організації діяльності судів по розгляду й вирішенню спорів по здійсненню даної діяльності держава несе значні витрати, які складаються із витрат на утримання судової системи, матеріально-технічне забезпечення судів. Крім того, до судочинства залучаються особи, які сприяють здійсненню правосуддя: посадові особи, працівники організацій, коли їх викликано для дачі пояснень з питань, що виникають під час розгляду справи, судові експерти, перекладачі, діяльність яких потребує матеріальної компенсації, здійснюються процесуальні дії, які потребують додаткових витрат.

Повністю покласти на державу, а саме на платників податків витрати, пов’язані з функціонуванням судової системи, було б невірним. Тому законодавством на осіб, в інтересах яких розглядаються й вирішуються спори в судах, зокрема в господарських судах, покладено обов’язок частково відшкодовувати витрати на судочинство. Слід підкреслити, що до таких осіб віднесені суб'єкти матеріально-правових відносин, щодо яких виник спір, що розглядається судом, а громадяни України, іноземці, особи без громадянства, підприємства, установи, організації, інші юридичні особи (у тому числі іноземні) та фізичні особи — підприємці, які звертаються до суду чи стосовно яких ухвалене судове рішення. До того ж сплата витрат покладається на, умовно кажучи, несумлінну сторону, тобто позивача, який звертається до суду з необґрунтованими вимогами, або відповідача, який добровільно не виконує своїх обов’язків перед другою стороною, що й призвело до появи справи у суді. Тому існування судових витрат покликане виконувати певною мірою превентивну функцію, пов’язану з попередженням необґрунтованого звернення до суду, сприянням добровільному виконанню сторонами своїх обов’язків, усуненням порушень прав та інтересів, які охороняються законом. Мета функціонування інституту судових витрат як такого у господарському процесі грунтовніше розкрити через його функції, то останніх, зокрема, відносять такі:

· оплатна функція — напрям правового впливу, який передбачає внесення учасниками господарського процесу грошових коштів за отримання доступу до певних благ чи послуг у господарському процесі;

· компенсаційна функція — полягає у відшкодуванні учаснику процесу судових витрат за рахунок сторони, яка визнана неправою у спорі;

· загально-превентивна функція — виховний напрям правового впливу, який формує повагу необмеженого кола підприємств, установ, організацій до господарського законодавства, господарських зобов’язань;

· спеціально-превентивна функція — полягає у попередженні подання необґрунтованих позовів, заяв, скарг до господарського суду;

· обмежувальна функція — передбачає настання несприятливих процесуальних наслідків у разі несплати певних видів судових витрат (судового збору, витрат на проведення судової експертизи);

· функція доступності господарського судочинства — характеризується наявністю у законодавстві гарантій доступу до господарського судочинства осіб, які визначені законом чи у разі їх скрутного матеріального становища [15, с. 184].

Щодо останньої функції, вважаємо, що «доступність правосуддя» є не лише ознакою та принципом господарського процесу, а ще й однією із функцій інституту судових витрат. Доказами цього є законодавче визначення засобів, за допомогою яких створені передумови для отримання судового захисту для тих осіб, які не мають достатніх коштів для оплати судового збору та знаходяться у скрутному матеріальному становищі. Деталізація принципу господарського судочинства у нормах господарського процесуального законодавства, які регулюють відносини учасників господарського процесу при сплаті судових витрат, свідчить про функціональність цього принципу. Н.М. Єфремова до процесуально-правових засобів, які забезпечують доступність правосуддя при зверненні до арбітражного суду, серед іншого відносить передбачену законом можливість відстрочки, розстрочки сплати державного мита [16, с. 24]. Наприклад, у ст. 5 Закону України «Про судовий збір» визначені категорії осіб, які звільняються від сплати судового збору, ст. 8 цього Закону присвячена питанням відстрочення та розстрочення сплати судового збору, зменшення його розміру або звільнення від його сплати [5, ст. 5,8]. Правовий вплив зазначених положень є відображенням функції доступності правосуддя інституту судових витрат у господарському процесі.

Згідно з Постановою Пленуму Вищого господарського суду України № 7 від 21.02.2013 р. «Про деякі питання практики застосування розділу VI Господарського процесуального кодексу України», судовими витратами є витрати сторін та інших учасників судового процесу в господарському суді, які пов’язані з розглядом справи і складаються з: судового збору; сум, що підлягають сплаті за проведення судової експертизи, призначеної господарським судом; витрат, пов’язаних з оглядом та дослідженням речових доказів у місці їх знаходження; оплати послуг перекладача, адвоката; інших витрат, пов’язаних з розглядом справи. Склад судових витрат не є вичерпним, і оцінка тих чи інших витрат сторін як судових здійснюється господарським судом з урахуванням обставин конкретної справи [11, абз.1 ч.1].

До інших витрат у розумінні статті 44 ГПК відносяться, зокрема: суми, які підлягають сплаті особам, викликаним до господарського суду для дачі пояснень з питань, що виникають під час розгляду справи (стаття 30 названого Кодексу); витрати сторін та інших учасників судового процесу, пов’язані з явкою їх або їхніх представників у засідання господарського суду, за умови, що таку явку судом було визнано обов’язковою.

Зазначені витрати не є збитками в розумінні статті 224 Господарського кодексу України та статті 22 Цивільного кодексу України [3, с. 9], не входять до складу ціни позову і не можуть стягуватися під виглядом збитків [11, абз.3 ч.1].

1.3 Значення інституту судових витрат у господарському процесі

Відповідно до Конституції України права та свободи людини визначають зміст та спрямованість діяльності держави (ст. 3 Конституції України) [1, с. 6]. У контексті цього однією з головних і беззаперечних ознак правової держави є захист господарських прав, що покладено законом на різні державні органи та громадські організації. Важлива роль в його здійсненні належить суду, розгляд та вирішення судами господарських справ складає особливий вид державної діяльності — правосуддя по господарських справах.

Вимоги підвищення ефективності повною мірою відносяться і до правових норм, що регулюють діяльність органів судової влади. Інститут судових витрат, зокрема, повинний служити виконанню загальних завдань економічної політики держави і сприяти досягненню власних «вузьких» цілей по запобіганню необґрунтованих звернень до суду, спонукання учасників спору виконувати обов’язки добровільно і до більш повної компенсації витрат держави.

Існування інституту судових витрат у господарському процесі та його значення обумовлено такими причинами:

По-перше, при організації діяльності господарських судів щодо вирішення господарських спорів та здійснення судової діяльності потребуються значні державні видатки, які складаються з витрат на утримання системи господарських судів та матеріально-технічного забезпечення судової діяльності. До того ж у сферу господарського судочинства залучаються особи, які сприяють суду в здійсненні правосуддя: експерти, перекладачі тощо, діяльність яких потребує грошової компенсації, здійснюються дії, які також потребують грошових витрат. І тому законодавством покладається обов’язок частково компенсувати видатки на осіб, які беруть участь у розгляді справи.

По-друге, такий обов’язок умовно покладається на недобросовісну сторону — позивача, який звертається до господарського суду з необґрунтованими вимогами або на відповідача, який добровільно не виконав свого обов’язку перед іншою стороною.

Введення судових видатків переслідує наступні цілі:

· одержувані кошти від судового збору (складової частини судових витрат) в дуже незначному ступені, але все-таки сприяють покриттю тих видатків, які супроводжують судову діяльність. Разом з тим, відшкодування видатків по здійсненню правосуддя не надходить безпосередньо в суд, тому фінансування судів не залежить від суми, одержуваної як судовий збір;

· наявність судового збору покликано дисциплінувати громадян, юридичних осіб, запобігаючи необґрунтованій заяві позовних вимог;

· наявність порівняно високих ставок судового збору повинне стимулювати добровільне виконання обов’язків (під страхом сплати судових видатків).

2. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА СУДОВИХ ВИТРАТ: РОЗМІРИ ТА ПОРЯДОК СПЛАТИ

2.1 Розміри судового збору в господарському процесі

Відповідно до Закону України «Про судовий збір», платниками судового збору виступають громадяни України, іноземці, особи без громадянства, підприємства, установи, організації, інші юридичні особи (у тому числі іноземні) та фізичні особи — підприємці, які звертаються до суду чи стосовно яких ухвалене судове рішення [5, ст. 2]. Також у Законі, законодавцем встановлюються об'єкти справляння судового збору, зокрема:

· за подання до суду позовної заяви та іншої заяви, передбаченої процесуальним законодавством;

· за подання до суду апеляційної і касаційної скарг на судові рішення, заяви про перегляд судового рішення у зв’язку з нововиявленими обставинами, заяви про скасування рішення третейського суду, заяви про видачу виконавчого документа на примусове виконання рішення третейського суду та заяви про перегляд судових рішень Верховним Судом України;

· за видачу судами документів;

· у разі ухвалення судового рішення, передбаченого Законом України «Про судовий збір» [5, ч.1 ст. 3].

У частині 2 статті 3 цього Закону, законодавець перелічує об'єкти, за які судовий збір не справляється.

Судовий збір справляється у відповідному розмірі від мінімальної заробітної плати у місячному розмірі, встановленої законом на 1 січня календарного року, в якому відповідна заява або скарга подається до суду, — у відсотковому співвідношенні до ціни позову та у фіксованому розмірі.

Відповідно до ст. 8 Закону України «Про Державний бюджет України на 2015 рік», місячний розмір мінімальної заробітної плати з 1 січня становить — 1218 грн. [6, ст. 8].

Згідно з ст. 55 ГПК України, ціна позову визначається:

1) у позовах про стягнення грошей — стягуваною сумою або сумою, оспорюваної за виконавчим чи іншим документом, за яким стягнення провадиться у безспірному (безакцептному) порядку;

2) у позовах про витребування майна — вартістю майна, що витребується;

3) у позовах, які складаються з кількох самостійних вимог, — загальною сумою усіх вимог;

4) у позовах про стягнення іноземної валюти — в іноземній валюті та у карбованцях відповідно до офіційного курсу, встановленого Національним банком України на день подання позову.

В ціну позову включаються також вказані в позовній заяві суми неустойки (штрафу, пені), а якщо вони не вказані, — суми їх, визначені суддею.

Ціну позову вказує позивач. У випадках неправильного зазначення ціни позову вона визначається суддею.

Ставки судового збору у господарському судочинстві встановлюються у таких розмірах: [5, ч.2 ст.4]

2.2 Порядок сплати судового збору Відповідно до ст. 6 Закону України «Про судовий збір» (далі - Закон), судовий збір перераховується у безготівковій або готівковій формі виключно через установи банків чи відділення зв’язку. За подання позовів, ціна яких визначається в іноземній валюті, судовий збір сплачується у гривнях з урахуванням офіційного курсу гривні до іноземної валюти, встановленого Національним банком України на день сплати. Однак якщо день подання позову не співпадає з днем сплати судового збору (збір сплачується раніше), то останній визначається з урахуванням офіційного курсу гривні до іноземної валюти, встановленого Національним банком України саме на день сплати, а не на день подання позову (абзац другий частини першої статті 6 Закону). Аналогічним чином вирішується й питання щодо сплати судового збору за подання апеляційних (касаційних) скарг у відповідних справах, тобто цей збір визначається з урахуванням офіційного курсу гривні до іноземної валюти, встановленого на день сплати судового збору за подання скарги [11, ч. 2.6.].

Відповідно до Постанови Пленуму Вищого господарського суду України № 7 від 21.02.2013 р. «Про деякі питання практики застосування розділу VI Господарського процесуального кодексу України», якщо судовий збір було сплачено за місцем подання позову (заяви, скарги) до господарського суду, а в подальшому матеріали справи було передано в порядку частини першої статті 17 ГПК до іншого господарського суду, то останній не вправі в зв’язку з цим повертати відповідну заяву чи скаргу з посиланням на відсутність належних доказів сплати судового збору, оскільки після порушення провадження у справі приписи статті 63 ГПК застосовуватись не можуть, а визначальним є сам факт надходження суми судового збору до спеціального фонду державного бюджету [11, абз. 2 п. 2.4. ч. 2].

Якщо судовий збір сплачується за подання позовної заяви до суду в розмірі, визначеному з урахуванням ціни позову, а встановлена при цьому позивачем ціна позову не відповідає дійсній вартості спірного майна або якщо на день подання позову неможливо встановити точну його ціну, розмір судового збору попередньо визначає суд з подальшою сплатою недоплаченої суми або з поверненням суми переплати судового збору відповідно до ціни позову, встановленої судом у процесі розгляду справи. У випадку якщо розмір позовних вимог збільшено або пред’явлено нові позовні вимоги, недоплачену суму судового збору необхідно сплатити до звернення до суду з відповідною заявою. У разі зменшення розміру позовних вимог питання щодо повернення суми судового збору вирішується відповідно до статті 7 Закону.

У Законі передбачений випадок, коли позовну заяву подано після подання заяви про вжиття запобіжних заходів чи заяви про забезпечення доказів або позову, то розмір судового збору зменшується на розмір судового збору, сплаченого за подання заяви про вжиття запобіжних заходів чи заяви про забезпечення доказів або позову.

За подання позовної заяви, що має одночасно майновий і немайновий характер, судовий збір сплачується за ставками, встановленими для позовних заяв майнового та немайнового характеру. Якщо в позовній заяві об'єднано дві або більше вимог немайнового характеру, пов’язаних між собою підставами виникнення або поданими доказами, судовий збір сплачується окремо з кожної з таких вимог [11, п. 2.11 ч. 2].

За повторно подані позови, що раніше були залишені без розгляду, судовий збір сплачується на загальних підставах. У разі якщо сума судового збору підлягала поверненню у зв’язку із залишенням позову без розгляду, але не була повернута, до повторно поданого позову додається первісний документ про сплату судового збору.

За подання зустрічних позовних заяв, а також заяв про вступ у справу третіх осіб із самостійними позовними вимогами судовий збір справляється на загальних підставах.

У разі вибуття із справи позивача судовий збір сплачується його правонаступником, якщо збір не був сплачений.

При роз'єднанні судом позовних вимог судовий збір, сплачений за подання позову, не повертається і перерахунок не здійснюється. Після роз'єднання судом позовних вимог судовий збір повторно не сплачується.

У випадку якщо позов подається одночасно кількома позивачами до одного або кількох відповідачів, судовий збір обчислюється з урахуванням загальної суми позову і сплачується кожним позивачем пропорційно долі поданих кожним з них вимог окремим платіжним документом.

Судовий збір справляється з урахуванням загальної суми позову також у разі:

· подання позову одним позивачем до кількох відповідачів;

· об'єднання суддею в одне провадження кількох однорідних позовних вимог.

Чинним законодавством не встановлено якихось спеціальних вимог щодо оформлення платіжних документів, за якими перераховуються суми судового збору. Отже, таке перерахування здійснюється за загальними правилами згідно з вимогами Закону України «Про платіжні системи та переказ коштів в Україні» і відповідних нормативно-правових актів Національного банку України. Платіжне доручення на безготівкове перерахування судового збору, квитанція установи банку про прийняття платежу готівкою додаються до позовної заяви (заяви, скарги) і мають містити відомості про те, яка саме позовна заява (заява, скарга, дія) оплачується судовим збором. Відповідні документи подаються до господарського суду тільки в оригіналі; копії, у тому числі виготовлені із застосуванням технічних засобів (фотокопії тощо) цих документів, не можуть бути належним доказом сплати судового збору [11, п. 2.20 ч.2].

2.3 Звільнення від сплати судових витрат у господарському процесі

Для ґрунтовного аналізу даного питання необхідно розділити його розгляд на дві частини: по-перше, відстрочення та розстрочення сплати, зменшення розміру та звільнення від сплати судового збору як складової судових витрат у господарському процесі та, по — друге, звільнення від сплати сум, що підлягають сплаті за проведення судової експертизи, призначеної господарським судом, витрат, пов’язаних з оглядом та дослідженням речових доказів у місці їх знаходження, оплати послуг перекладача, адвоката та інших витрат, пов’язаних з розглядом справи.

Щодо першої частини, а саме відстрочення та розстрочення сплати, зменшення розміру та звільнення від сплати судового збору як складової судових витрат у господарському процесі. Відповідно до ст. 5 Закону України «Про судовий збір», законодавцем встановлено перелік осіб (в тому числі державних органів) та обставин, коли такою стороною господарського процесу судовий збір не сплачується. Згідно з статтею 8 Закону, законодавець уповноважує господарський суд на право винесення ухвали про відстрочення або розстрочення сплати судового збору на певний строк, але не довше ніж до ухвалення судового рішення у справі на підставі врахування судом майнового стану цієї сторони господарського процесу. Відповідно до цієї ж підстави суд може зменшити розмір судового збору або звільнити від його сплати. Відповідно до Постанови Пленуму Вищого господарського суду України № 7 від 21.02.2013 р. «Про деякі питання практики застосування розділу VI Господарського процесуального кодексу України», врахування судом майнового стану сторони це єдина підстава для вчинення господарським судом дій, зазначених у статті 8 Закону [11, п. 3.1 ч.3].

Щодо другої частини, а саме звільнення від сплати сум, що підлягають сплаті за проведення судової експертизи, призначеної господарським судом, витрат, пов’язаних з оглядом та дослідженням речових доказів у місці їх знаходження, оплати послуг перекладача, адвоката та інших витрат, пов’язаних з розглядом справи. Це питання необхідно розглядати в контексті розподілу судових витрат, відповідно до Господарського процесуального кодексу. Відповідно до ст. 49 ГПК, суми, які підлягають сплаті за проведення судової експертизи, послуги перекладача, адвоката та інші витрати, пов’язані з розглядом справи, покладаються:

· при задоволенні позову — на відповідача;

· при відмові в позові - на позивача;

· при частковому задоволенні позову — на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Згідно з Постановою Пленуму Вищого господарського суду України № 7 від 21.02.2013 р. «Про деякі питання практики застосування розділу VI Господарського процесуального кодексу України», відшкодування сум за проведення судової експертизи, призначеної господарським судом, витрат, пов’язаних з оглядом та дослідженням речових доказів у місці їх знаходження, оплати послуг перекладача, адвоката та інших витрат, пов’язаних з розглядом справи здійснюється господарським судом шляхом зазначення про це у рішенні, ухвалі, постанові за наявності документального підтвердження витрат, як-от угоди про надання послуг щодо ведення справи у суді та/або належно оформленої довіреності, виданої стороною представникові її інтересів у суді, платіжного доручення або іншого документа, який підтверджує сплату відповідних послуг, а також копії свідоцтва адвоката, який представляв інтереси відповідної сторони, або оригінала ордеру адвоката, виданого відповідним адвокатським об'єднанням, з доданням до нього витягу з договору, в якому зазначаються повноваження адвоката як представника або обмеження його прав на вчинення окремих процесуальних дій.

У разі неподання відповідних документів у господарського суду відсутні підстави для покладення на іншу сторону зазначених сум [11, п. 6.3 ч.6].

Якщо суд апеляційної або касаційної інстанції чи Верховний Суд України, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, суд відповідно змінює розподіл судових витрат [4, с. 25].

3. ПРОБЛЕМИ ТА ШЛЯХИ ВДОСКОНАЛЕННЯ ІНСТИТУТУ СУДОВОГО ЗБОРУ У ГОСПОДАРСЬКОМУ ПРОЦЕСУАЛЬНОМУ ПРАВІ

3.1 Проблеми функціонування інституту судового збору у господарському процесуальному праві

У період становлення правової держави проблема інституту судового збору у господарському судочинстві досить актуальна, оскільки питання пов’язані з розвитком цього інституту безпосередньо впливають на можливість реалізації особою права на звернення до суду та отримання судового захисту, а отже, і потреба в подальшому його науковому осмисленні не тільки збереглася, але й значно посилилась. Інститут судових витрат в цілому та судового збору як його частини, як і сам господарський процес, є динамічним, мінливим явищем. Залежно від різних чинників — соціальних, економічних, політичних він постійно змінюється, адаптуючись до реалій сьогодення. Підтвердження цього факту — історія розвитку та становлення держави і права з існуючими на різних історичних етапах теоріями про форму судового збору, концептуальними підходами пізнання цього важливого процесуального інституту. І це закономірно, оскільки в умовах розпочатої перебудови держави на нових сутнісних началах зростало усвідомлення важливості, значущості вирішення питання про найбільш ефективні форми та види судового збору як елемент судових витрат у господарському процесуальному праві.

Інститут судового збору безпосередньо впливає на можливість реалізації особою права на звернення до суду та отримання судового захисту і може розглядатися як установлене законодавством обмеження доступності до правосуддя. Разом з тим, якщо розмір судового збору «розумно» встановлений законодавцем, то наведений інститут виступає своєрідним «фільтром», який утримує від необґрунтованого звернення особи до суду. На підтвердження цього доцільно навести Рекомендації відносно шляхів полегшення доступу до правосуддя № R (81)7, прийняті Комітетом міністрів Ради Європи 14 травня 1981 р., відповідно до яких прийняття справи до провадження не повинно зумовлюватися сплатою стороною державі якої-небудь грошової суми, розміри якої нерозумні стосовно справи, яка розглядається. У тій мірі, в якій судовий витрати (у тому числі судовий збір) є явною перешкодою для доступу до правосуддя, їх (його) необхідно, по можливості, скоротити або анулювати [10, п. 11].

Проблема взаємозв'язку доступності правосуддя та несення судових витрат та судового збору як його елементом не є новою для юридичної науки проте мало дослідженою. Ю.В. Білоусов зазначає, що вирішення питання доступу до правосуддя визначається різними чинниками: по-перше, процесуальними, по-друге, судоустрійними і організаційними, по-третє, які відображають ефективність роботи усієї юридичної інфраструктури суспільства. На погляд Н. Ю. Сакари, усунення фінансової перешкоди при зверненні до суду та забезпечення доступності правосуддя не має здійснюватися за рахунок скасування сплати судових витрат і судового збору як його частини, враховуючи сутність і призначення вказаного інституту [19, с. 200].

Неправильне законодавче економічне обґрунтування суми судового збору, тобто встановлення занадто великого його розміру, що стягується при зверненні особи до суду породжує ще одну проблему, яка не так тісно зв’язана з інститутом судового збору, як з інститутом судових витрат в цілому та фінансовим становищем сторони у господарському спорі. Дана проблема виникає у процесі здійснення господарського судочинства, і полягає у визначення судом розміру сум, що підлягають сплаті за наданні послуги захисника. В реальних умовах правозастосовної практики в Україні значна частина витрат на правову допомогу залишається не відшкодованою у повному обсязі. Причиною такого стану речей є не тільки окремі недоліки норм чинного законодавства, але і позиція суддівського корпусу, що часом виглядає не готовим до визнання і застосування в Україні сучасних підходів стосовно надання та оплати правової допомоги, а також подальшого відшкодування вартості юридичних послуг [14, с. 101].

3.2 Шляхи вдосконалення інституту судового збору в рамках господарського процесуального права Однією із підстав прийняття Закону України «Про судовий збір» є Указ Президента України «Про Концепцію вдосконалення судівництва для утвердження справедливого суду в Україні відповідно до європейських стандартів» № 361 / 2006 від 10 травня 2006 року. У зазначеній Концепції законодавцем визначено, що «судові витрати (судовий збір), які несе особа, не повинні бути перешкодою для судового захисту її прав. Отже, вимогу про доступність правосуддя буде додержано лише тоді, коли буде створено ефективну систему надання правової допомоги…» [8, абз. 3 ч.1]. Тому в результаті набрання чинності Законом України «Про судовий збір», встановлено чіткий, економічно обгрунтваний порядок розрахунку та розмір судового збору, який повинен бути сплачений особою у разі її звернення до суду, у тому числі господарського суду. Економічна обґрунтованість розміру судового збору законодавець пов’язує безпосередньо із ціною позову, який визначається відповідно до ГПК України та Закону України «Про Державний бюджет України» на поточний рік. Отож, проблема взаємозв'язку доступності правосуддя та несення судових витрат (у тому числі судового збору) сторонами на даний момент у процесі вирішення. Як поточний результат цієї діяльності стало прийняття Закону України «Про судовий збір». Обов’язком законодавця залишається коригування коефіцієнта ставок та розміру мінімальної заробітної плати відповідно і межах яких визначається розмір судового збору до поточних економічних реалій країни.

Щодо проблем функціонування інституту судових витрат, що виникають у процесі здійснення господарського судочинства, а саме визначення судом розміру сум, що підлягають сплаті за наданні послуги захисника.

При прийняті рішення стосовно розподілу судових витрат за надання правової допомоги, суд має бути проінформованим про рівень цін на юридичні послуги, що склалися на момент розгляду справи, так як часто судді у своєму рішенні вказують занижений розмір судових витрат за надання правової допомоги, що виглядає як мінімум несправедливо до захисника (захисників) однієї із сторін господарського процесу.

У визначенні «розумності» витрат на оплату правової допомоги цілком можуть стати у пригоді Правила адвокатської етики, затверджені Установчим З'їздом адвокатів України від 17.11.2012 року.

Відповідно до Правил адвокатської етики, гонорар є єдиною допустимою формою отримання адвокатом винагороди за надання правової допомоги клієнту [9, ч.1 ст. 28], він повинен бути законним за формою і порядком внесення і розумно обґрунтованим за розміром. Тобто гонорар, що належить до сплати адвокату (адвокатському об'єднанню), апріорі є «розумним», оскільки того вимагають етичні засади адвокатської діяльності.

Можна з упевненістю сказати, що основним критерієм визначення «розумного» необхідного розміру оплати юридичних послуг слід вважати саме обсяг часу і роботи, що вимагаються для належного виконання доручення.

І, навпаки, не слід надавати надто великого значення ціні позову, розміру позовних вимог. Адже обсяг часу і роботи юриста залежить, перш за все, від обсягу інформації та документів, які необхідно обробити в ході процесу, від тривалості розгляду справи, від позиції і дій опонента. Не буде перебільшенням сказати, що від ціни позову обсяг роботи юриста залежить в останню чергу. А тому і в останню чергу має враховуватися при визначенні розумності гонорару юриста.

Найбільш доцільним було б встановити граничні розміри компенсації витрат на правову допомогу на рівні середніх погодинних ставок адвокатських об'єднань України. Визначення середніх погодинних ставок адвокатських об'єднань України доцільно доручити Міністерству юстиції України.

Розмір компенсації витрат на правову допомогу в жодному разі не має залежати від того, за чий рахунок здійснюється така компенсація — держави чи недержавного суб'єкта.

ВИСНОВКИ Комплексне дослідження під впливом нових ідей і положень Конституції основних проблем функціонування інституту судового збору у господарському судочинстві, аналіз чинного господарського процесуального законодавства і судової практики дозволили сформувати ряд положень, що відображають механізм функціонування правосуддя при розгляді і вирішенні господарських справ, а також науково-прикладні аспекти дослідження проблеми сучасного правосуддя. При цьому найбільш важливі і принципові наукові результати дослідження зводяться до того, що ефективність функціонування правосуддя у господарських справах залежить від подальшого удосконалення існуючої судової системи і процесуального законодавства та відповідного належного фінансування.

При цьому розробка проблем сучасного правосуддя, зокрема, і тих, що стосуються судових витрат та судового збору як їх елемента у господарському судочинстві, набуває певного значення і в контексті міжнародно-правових стандартів правосуддя. Стаття 8 Загальної декларації прав людини наголошує, що кожна людина має право на ефективне поновлення у правах компетентними національними судами у разі порушення її основних прав, наданих їй Конституцією чи законом. У ст. 6 Європейської конвенції з прав людини зазначено, що кожна людина при визначенні її громадянських прав і обов’язків має право на справедливий і відкритий розгляд незалежним і безстороннім судом, створеним відповідно до закону.

У курсовій роботі розглянуто хронологію становлення інституту судового збору, обґрунтовується необхідність розвитку цього інституту з урахуванням економічних і соціальних реалій держави. Поряд зі своїми безпосередніми процесуальними цілями норми законодавства, які регулюють функціонування інституту судового збору сприяють залученню для потреб країни, особливо в перехідний період, як найбільше коштів та часткової компенсації коштів, які витрачає держава на здійснення правосуддя.

Важливим принципом, що знаходить реалізацію в інституті судового збору та судових витрат загалом, є принцип доступності судового захисту прав і інтересів. У роботі проаналізовано цей принцип у контексті взаємозв'язку доступності правосуддя та несення судового збору сторонами господарського процесу.

Додатково обґрунтовується висновок, що регулювання суспільних відносин, пов’язаних із функціонування інституту судового збору, здійснюється як нормами господарського процесуального, так і нормами фінансового права. Відстоюється погляд, що інститут судового збору та судових витрат в цілому, є комплексним міжгалузевим інститутом господарського процесуального права.

Перспективою подальших наукових розвідок порушених проблем може бути використання отриманих результатів у наступних наукових досліджень, зокрема при дослідженні питань додаткових елементів правового механізму судового збору та співвідношення розміру судового збору до поточних економічних реалій держави.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Конституція України: [Текст]: офіц. текст: [прийнята на п’ятій сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 р.] - Закон від 28.06.1996 № 254к/96-ВР // Відомості Верховної Ради України (ВВР), 1996, № 30, ст. 141.

2. Господарський кодекс України [Текст]: Кодекс від 16.01.2003 № 436-IV // Відомості Верховної Ради України (ВВР), 2003, № 18, № 19−20, № 21−22, ст. 144.

3. Цивільний кодекс України [Текст]: Кодекс від 16.01.2003 № 435-IV // Відомості Верховної Ради України (ВВР), 2003, № 40−44, ст. 356.

4. Господарський процесуальний кодекс України [Текст]: Кодекс від 06.11.1991 № 1798-XII // Відомості Верховної Ради України (ВВР), 1992, № 6, ст. 56.

5. Закон України «Про судовий збір» [Електрон. ресурс]: Закон від 08.07.2011 № 3674-VI. — Режим доступу: http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/3674−17.

6. Закон України «Про Державний бюджет України на 2015 рік» [Електрон. ресурс]: Закон, Бюджет від 28.12.2014 № 80-VIII. — Режим доступу: http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/80−19.

7. Закон України «Платіжні системи та переказ коштів в Україні» [Електрон. ресурс]: Закон від 05.04.2001 № 2346-III — Режим доступу: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/2346−14.

8. Указ Президента України «Про Концепцію вдосконалення судівництва для утвердження справедливого суду в Україні відповідно до європейських стандартів» від 10.05.2006 № 361/2006. [Електрон. ресурс]: .- Режим доступу: http://zakon1.rada.gov.ua/laws/show/361/2006.

9. Правила адвокатської етики [Електрон. ресурс]: Правила затверджені Установчим З'їздом адвокатів України від 17.11.2012 р.: — Режим доступу: http://vkdka.org/pravil-advokatskoji-etiki.

10. Рекомендація R (81) 7 Комітету міністрів державам-членам стосовно шляхів полегшення доступу до правосуддя [Електрон. ресурс]: Рекомендації, Міжнародний документ від 14.05.1981 № R (81)7. — Режим доступу: http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/994₁₃₃.

11. Постанова Пленуму Вищого господарського суду України «Про деякі питання практики застосування розділу VI Господарського процесуального кодексу України» [Електрон. ресурс]: Постанова від 21.02.2013 № 7 — Режим доступу: http://zakon1.rada.gov.ua/laws/show/va007600−13.

12. Білоусов Ю.В. Судові витрати як складова доступності правосуддя [Текст] / Ю.В. Білоусов // Університетські наукові записки.- 2013. — № 3 (15). — 89 с.

13. Вишневецька В. О. Правове регулювання державного мита: Автореф. Дис. канд. юрид. Наук: 12.00.07 [Текст] / В. О. Вишневецька // Нац. акад. Держ. податк. служби. України. — Ірпінь, 2005. -194 с.

14. Головань І.В. Зв’язок справедливого розподілу витрат на правову допомогу та ефективності реалізації права на судовий захист [Текст] / І.В.Головань // Підприємництво, господарство і право. — 2014. — № 6 — 104 с.

15. Демченко С. Ф. Теоретичні аспекти становлення і розвитку економічного судочинства в Україні [Текст]: монографія / С. Ф. Демченко. // - К.: Вид-во «Преса Україна», 2009. — 240 с.

16. Єфремова Н.М. Процесуальні засоби забезпечення доступності правосуддя у сфері підприємницької та іншої економічної діяльності (у контексті міжнародно-правових стандартів): дис. 12.00.15 [Текст] / Н.М.Єфремова. // перевидав. Київ — 2012. — 220 с.

17. Оніщенко Н.М. Соціальний вимір правової системи: реалії та перспективи: Монографія / Н.М. Оніщенко, Н. М. Пархоменко., відп. ред. Ю. С. Шемшученко. — К.: Видавництво «Юридична думка», 2011. — 176 с.

18. Похиленко І.С. Правове регулювання судового збору в господарському процесі [Текст] / І.С. Похиленко. // Часопис Київського університету права — 2011. — № 4. — с. 34−39.

19. Сакара Н. Ю. Проблема доступності правосуддя у господарських справах: монографія [Текст] / Н. Ю. Сакара. // Нац. юрид. акад. України ім. Ярослава Мудрого. — Х.: Право, 2013. — 256 с.