Історичні аспекти розвитку медичного страхування в світовій практиці та в Україні

Початок страхування в Україні належить до далекого минулого в її історії, оскільки страхування характеризувалося тим, що в основному переважали угоди страхової взаємодопомоги. зміст полягав у тому, що всі особи, які уклали так звані «угоди», погоджувалися покривати збитки якогось конкретного учасника товариства, тобто, діяв принцип взаємного розподілу збитків. Прикладом укладання такої угоди в Україні було страхування поміж чумаками, згідно з якою спільно відшкодовувалися збитки потерпілому в дорозі в разі падіння вола, поломки колеса чи самої арби тощо.

Виникнення та подальший розвиток медичного страхування та страхової медицини в Україні як системи проглядається через призму державного тодішнього устрою країни та відноситься до середини XIX сторіччя, коли в царській Росії 26 серпня 1866 року в зв’язку з настанням епідемії холери було прийняте тимчасове положення, згідно з яким власники фабрик і заводів зобов’язувалися організовувати для своїх робітників лікарні (із розрахунку 1 ліжко на 100 людей). Це й поклало початок формуванню так званої фабрично-заводської медицини, в т. ч. і в Україні.

Першим промисловим підприємством, де в 1870 році, тобто через 4 роки після введення названого вище положення та за 42 роки до прийняття закону про страхування, була створена вперше в Україні лікарняна каса, став адміралтейський завод «Руссуд» у місті Миколаєві. Саме тут, на асигнування першого лікарняного збору коштів, підприємці уклали першу в Україні угоду для надання медичної допомоги з Миколаївським військово-морським шпиталем.

Відомо, що в кінці XIX і на початку XX сторіччя запровадження медичного страхування як частини системи соціального страхування, стало невід'ємною вимогою політичного робітничого руху в Україні.

Принятий в 1912 році Державною Думою закон «Про соціальне страхування на випадок хвороби» став результатом колективної боротьби робітників і прогресивної громадськості, в тому числі й лікарів і надав поняттю «лікарняні каси» нормативну базу через затвердженний статут про їх діяльність. Це дозволило лікарняним касам стати організаційними осередками надання медичної допомоги працюючому населенню за страховим принципом, що поклало початок формуванню системи страхової медицини дореволюційного періоду в Україні.

Згідно з тодішнім Положенням про страхування, джерелами фінансування системи медичного страхування, що здійснювалося через лікарняні каси, були внески промисловців і самих робітників-членів лікарняних кас, на частку яких припадало 60% усіх витрат (у 1,5 раза більше дотації працедавців), а також поступлення від страхових товариств.

В Україні функціонували переважно лікарняні каси при промислових підприємствах. Саме вони здійснювали оплату отриманої медичної допомоги за встановленими випадками, організовували надання безкоштовної медичної допомоги робітникам і членам сімей.

У 1913 році урядом були внесені доповнення до статуту лікарняних кас, що давало право організовувати лікарні, амбулаторії, санаторії, аптеки. Взаємовідносини лікарняних кас з лікарями також будувалися в наступних формах: залучення лікарів-спеціалістів різних професій на договірних засадах або зарахування лікаря на постійну роботу.

Лікарняні каси створювалися як у великих промислових центрах України, так і в окремих повітах, а також у губерніях і відкривалися навіть у селах. Загалом, у дореволюційний період, в Україні була створена власна дієва система страхової медицини. Після жовтневого перевороту 1917 року за короткий період часу вона відчула на собі його наслідки, випробувавши як підйоми, так і падіння.

Про визнання ролі лікарняних кас у організації медичної допомоги засвідчує декрет Ради Народних комісарів від 14 (27) листопада 1917 року «Про безкоштовну передачу лікарняним касам лікувальних закладів, підприємств». Зміна структури та підпорядкованості лікарняних кас перетворила на нові демократичні медичні заклади. Джерелами фінансування, щодо формування коштів лікарняних кас, відповідно з Положенням про забезпечення робітників на випадок хвороби, стали внески учасників медичного страхування в розмірі від 1 до 2%, а при чисельності учасників страхування менше 500 осіб — 3% від заробітної плати та доплати власниками підприємств у розмірі 2/3 від суми внесків учасників страхування.

Декрет Раднаркому України «Положення про страхування на випадок хвороби» від 2 травня 1919 року запровадив страхування у вигляді грошової допомоги на всіх осіб, котрі були зайняті в усіх галузях народного господарства. Страхування здійснювали загальноміські та окружні лікарняні каси за рахунок внесків працедавців (10% від фонду заробітної плати) та надходжень.

Лікарняні каси надавали безкоштовну лікарську допомогу робітникам, у тому числі ліками та перев’язочними засобами.

Керівники охорони здоров’я країни того часу, так і не зрозумівши змісту діючої системи медичного страхування, прийшли до висновку про недопустимість паралельного існування двох медицин — «страхової» та «державної». Прийняте за пропозицією «Положення про соціальне забезпечення працюючих» від 31 жовтня 1918 року, а потім постанова Раднаркому «Про передачу всієї лікувальної частини колишніх лікарняних кас Народному комісаріату охорони здоров’я» (1919 р.) стали основою для «одержавлення» страхових організацій та ліквідації лікарняних кас. На початок 1921 року в Україні були повністю ліквідовані лікарняні каси, незважаючи на не прийняття такого рішення в першу чергу працівниками лікарняних кас. Ці протести не мали успіху через використання державою тези про необхідність боротьби з меншовиками та за єдність радянської охорони здоров’я.

Другий етап розвитку страхової медицини в Україні пов’язаний з переходом країни в березні 1921 року до так званої «нової економічної політики» (НЕП), що для охорони здоров’я стало відходом від бюджетної системи фінансування та спричинило передачу медичних закладів на фінансування до місцевих бюджетів з подальшим різким скороченням фінансування та запровадженням часткової оплати за отриману медичну допомогу. Перед закладами охорони здоров’я постала проблема пошуку нових джерел фінансування. Ринкові відносини, що тільки зароджувалися на той час в Україні, вимагали від системи охорони здоров’я пристосування до законів і реанімування страхової медицини.

Основну роль у цьому відіграв декрет Раднаркому України від 10 грудня 1921 року «Основне положення про соціальне забезпечення робітників і службовців на випадок тимчасової і постійної втрати працездатності та членів сімей, на випадок хвороби годувальника», відповідно до якого страхуванню підлягали робітники промислових підприємств, а також працівники, які були зайняті в сільскому господарстві та знаходилися у підпорядкуванні промислових підприємств.

Внески працедавців до бюджету соціального страхування складали 28%. Окрім цього, до бюджету на охорону здоров’я підприємства та заклади відраховували 5,5−7% від фонду заробітної плати залежно від встановлених в 1919 році Наркомпраці восьми розділів (класів) шкідливості.

Весь бюджет охорони здоров’я за період існування робітничої медицини в Україні складався чотирьох головних джерел фінансування: державних асигнувань, коштів місцевого бюджету, страхового фонду медичної допомоги та інших джерел. В роки НЕП питома вага асигнувань на охорону здоров’я за рахунок страхового фонду складала майже половину (44−49,5%) усіх коштів, місцевих бюджетів — більше третини (31,6−35,3), а державні асигнуваннявсього 8,0−9,6%.

Кількість робітничих поліклінік в Україні зросла з 54 (в момент їх створення) першийробітничої медицини, при якому вже в 1924 році почали функціонувати курси фабрично-заводських лікарів.

Таким чином, в Україні знову була створена власна модель страхової медицини — система робітничої медицини, що розвивалася паралельно з мережею медичних закладів різних рівнів Наркомату охорони здоров’я і що найголовніше — це не суперечило основним принципам існуючої державної системи охорони здоров’я.

Систему робітничої медицини України, яка активно використовувала принципи страхової медицини і елементи ринкових відносин, спіткала, як і саму систему страхової медицини, чергова невдача. В 1927 році, згідно з постановою уряду про утвердження принципу державної охорони здоров’я, вона була скасована, а її заклади передані Наркомату охорони здоров’я. З цього часу в Україні розпочалося функціонування державної системи охорони здоров’я з централізованою формою управління, характерною ознакою якої стало монопольне володіння виробництвом медичних послуг і фінансування за залишковим принципом.

Медичне забезпечення населення за страховими принципами на землях Західної України здійснювалося відповідно до діючих законів країн, що панували в той час на цих територіях.

Угорщина, яка володіла на той час землями нинішнього Закарпаття, в 1867 році добилася в складі Австро-Угорської монархії політичного дуалізму, що дало можливість запровадженню внутрішнього самоуправління в країні і це сприяло модернізації різноманітних сфер громадського життя, в тому числі й системи охорони здоров’я.

Не дивлячись на цілу низку законодавчих актів з покращання медичного забезпечення населення, медична допомога й надалі залишалася платною. Відшкодування її вартості за отримані медичні послуги неспроможних осіб і осіб, котрі були офіційно визнані бідними, проводилося із громадських фондів.

Питання промислової медицини з 1840 року зводилося тільки до формального права робітників претендувати на лікарську допомогу за рахунок працедавців, що спонукало в році робітників до створення страхових лікарняних кас. У 1885 році страхові каси вже об'єднували 40,6% робітників промислових підприємств Угорщини. Страхові внески були встановлені в розмірі до 1,5% заробітної платні.

Історичні дані засвідчують, що медичне страхування робітників промислових підприємств Угорщини виявилося більш успішним, ніж подібне забезпечення найманих селян і наймитів, які отримали можливість на безкоштовну медичну допомогу та незначні відшкодування витрат тільки в 1900 році та й то лише з приводу сільськогосподарського травматизму.

Висока смертність і захворюваність населення в буржуазній Польщі, яка включала на той час в свою територію більшу частину теперішньої Західної Європи, в тому числі й землі Західної України, на початку 20-х років вимагала термінових заходів. Окрім того, час вимагав створення служби, яка охопила б медичною допомогою все працююче населення, забезпечила йому лікарську допомогу на випадок хвороби та гарантувала виплату допомоги при непрацездатності.

Ці та інші зазначені причини спонукали уряд буржуазної Польщі в 1919 році видати Декрет про страхування на випадок хвороби, який був затверджений у вигляді закону в 1920 році.

І вже на кінець 1928 року кількість застрахованих у лікарняних касах Польщі склала майже 8% населення країни, коли, в той же час, у Англії, Німеччині, Австрії кількість застрахованих доходила за ці роки до 33%. У кожному повіті тодішньої країни функціонували лікарняні каси, які мали свої амбулаторні заклади — «лікувальні центри», що відкривалися в повітових містах і невеликих містечках. Для роботи в них запрошувалися вільнопракти-куючі лікарі, лікарі центрів та інші, котрі надавали медичну допомогу в домашніх умовах, вели амбулаторний прийом, окрім того займалися приватною практикою.

Основу фінансування лікарняних кас складали відрахування підприємств і застрахованих.

Майже 5 млн. населення, які раніше лікувалися у знахарів, повивальних бабок і фельдшерів, отримало можливість користуватися лікарською допомогою.

Аналіз історичних даних засвідчує, що страхова медицина як система, а також її окремі складові в кінці XIX — на початку XX сторіччя неодноразово «відвідували» Україну, тобто, на її теперішніх територіях певний час вже існували різноманітні форми надання медичної допомоги на страхових засадах. Запровадження до практичної діяльності охорони здоров’я незалежної України системи медичного страхування з використанням власного досвіду дозволить створити багатоукладність у медичному забезпеченні населення, що є на сьогодні надто актуальним.