Зміст

Вступ

1. Позитивізм

2. Структуралізм

3. Соціобіологізм

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

Сцієнтизм (від лат. scientia — знання, наука), світоглядна позиція, в основі якої лежить представлення про наукове знання як про найвищу культурну цінність і достатню умову орієнтації людини у світі. Ідеалом для сцієнтистів виступає не всяке наукове знання, а насамперед результати і методи природничонаукові пізнання. Представники сцієнтизму виходять з того, що саме цей тип знання акумулює в собі найбільш значимі досягнення всієї культури, що він достатній для обґрунтування й оцінки усіх фундаментальних проблем людського буття, для вироблення ефективних програм діяльності.

Як усвідомлена орієнтація сцієнтизм затверджується в буржуазній культурі наприкінці 19 в., причому одночасно виникає і протилежна світоглядна позиція — антисцієнтизм. Останній підкреслює обмеженість можливостей науки, а у своїх крайніх формах тлумачить її як силу, далеку і ворожу справжньої сутності людини. Протиборство сцієнтизма і антисцієнтизма приймає особливо гострий характер в умовах сучасної науково-технічної революції і в цілому відбиває складний характер впливу науки на громадське життя. З одного боку, науковий прогрес відкриває усе більш широкі можливості перетворення природної і соціальної дійсності, з ін. сторони — соціальні наслідки розвитку науки виявляються далеко не однозначними, а в сучасному капіталістичному суспільстві нерідко ведуть до загострення корінних протиріч суспільного розвитку. Саме суперечливий характер соціальної ролі науки і створює живильний ґрунт для сцієнтизма і антисцієнтизма. При цьому сцієнтизм висуває науку як абсолютний еталон усієї культури, тоді як антисцієнтизм усіляко третирує наукове знання, покладаючи на нього відповідальність за різні соціальні антагонізми. Конкретними проявами сцієнтизму служать концепція науки, що розвивається в рамках сучасних шкіл неопозитивізму, технократические тенденції, властиві деяким шарам бюрократії і науково-технічної інтелігенції в сучасному буржуазному суспільстві, а також устремління ряду представників гуманітарного знання, що намагаються розвивати соціальне пізнання строге за зразком природних наук. Позиції антисциентизма захищають деякі напрямки сучасної буржуазної філософії (насамперед екзистенціоналізм), а також представники буржуазної гуманітарної інтелігенції.

Марксистська філософія відкидає обидві ці форми абсолютизації соціальної ролі науки. Підкреслюючи виняткову роль науки в суспільному житті, марксизм-ленінізм розглядає її в зв’язку з ін. формами суспільної свідомості і показує складний, багатобічний характер цього зв’язку. З цього погляду, наука виступає як необхідний продукт розвитку людської культури і разом з тим — як одне з головних джерел і стимуляторів щирого прогресу самої культури, матеріальної і духовний. Звідси глибокий взаємозв'язок науки із світоглядом, величезний вплив, що роблять суспільні науки на весь хід суспільного розвитку, на боротьбу ідей у сучасному світі. У марксистсько-ленінській філософії оцінка соціальної ролі науки дається в реальному контексті конкретних соціальних систем, що обумовлюють істотно різну, нерідко протилежну роль наукового знання в житті суспільства.

Найбільш впливовими нині серед сцієнтичних напрямків є позитивізм, структуралізм, соціобіологізм.

1. Позитивізм

Перший (класичний) позитивізм

Перший позитивізм, представниками якого у XIX сторіччі були О. Конт, Дж. С. Мілль і Г. Спенсер, виникає як реакція на засилля натурфілософії. Натурфілософія, виникнувши у стародавні часи як вчення про природу, прагнула створити цілісну картину світу, не звертаючись до даних інших наук, у відриві від експерименту і природознавства. Якщо в античні часи це було необхідно, у період Відродження ще терпимо, то в міру розвитку природознавства спекулятивні, умоглядні побудови натурфілософів як минулого, так і Нового часу (Ф. Шеллінг, Л. Окен) стали гальмом наукового розвитку, тому що натурфілософія замінювала невідомі ще їй дійсні зв’ямки чічнц ідеальними, фантастичними і заміщала факти, яких було недостатньо вигадками.

Однак реакція позитивістів на засилля натурфілософії виявилас я и.ід мірною — вони стали виступати не проти, а проти філософії взагалі.

Французький філософ Опост Конт (1798−1857 рр.) вважає, що «наука сама собі філософія», що наука, метою якої є опис, а не пояснення, повинна відповідати на питання «Як?», а не «Чому?». Вона повинна займатися тільки явищами, які можливо спостерігати, відкинувши все, що не підвладне акм тереженню. У розвитку людського пізнання Конт виділяє три стадії.

1. Теологічна, на якій люди шукають причини незрозумілих явищ серед надприродних, божественних сил.

2. Метафізична, коли причинами природних явищ вважають певні абстрактні сутності, такі як «природа», «сила», «тяжіння» .

3. Позитивна, що складається з накопичення експериментальних, практично корисних знань.

Другий позитивізм

Основними представниками другого позитивізму були Е. Мах та Р. Авенаріус.

Австрійський фізик і філософ Е. Мах (1838−1916 рр.) виступив з критикою понять абсолютних маси, сили, інерції, простору і часу у фізиці Ньютона, і ця критика стала одним з теоретичних джерел теорії відносності А. Ейнштейна. Але у галузі філософії Е. Мах спільно з німецьким фізиком В. Оствальдом висунув концепцію третього шляху, що уникає крайностей матеріалізму й ідеалізму. Наука, на думку Маха та Оствальда, повинна бути описовою, у ній немає місця жодним поясненням та жодним загальним поняттям, таким як матерія, причинність, необхідність та ін. Критерієм істинного знання є, за Е. Махом, принцип «економії мислення» — істинно те, що мислиться найбільш економне, просто відображає факти без усяких загальних понять та пояснень, що є «паразитами» у науці. Паразитом у науці Мах оголошує і таке поняття, як «атом», оскільки в той час атоми ще не спостерігалися фізиками.

Послідовно застосовуючи свою концепцію чисто описової науки, Е. Мах приходить до висновків, що всі речі є ні чим іншим, як комплексами відчуттів, і якраз відчуття є елементами світу.

Третій позитивізм (неопозитивізм)

Неопозитивізм виникає у 20-і роки XX століття в Австрії, Польщі, Англії. Віблією неопозитивізму стає «Логіко-філософський трактат» А. Вітгенштейна, в якому він відкидає всю традиційну філософську проблематику і вважас єдиним завданням філософії аналіз мови науки. Філософія, за Вітгенштейном, повинна стати «синтаксисом наукової мови» .

Неопозитивісти висунули декілька ідей, що склали ядро їхнього вчення. Б. Рассел та Л. Вітгенштейн сформулювали концепцію логічного атомізму, .Згідно з якою світ складається з окремих, не зв’язаних один з одним, неподільних «атомарних» фактів. «Світ» , — стверджував Л. Вітгенштейн, — «є сукупністю фактів, а не сукупністю речей». Б. Рассел пише: «Все — це факт: перехід Цезаря через Рубікон — факт, схід сонця та мій зубний біль — теж факт». Атомарні факти фіксуються у «протокольних реченнях», з яких утворюються складні «молекулярні» речення. Філософія і повинна виробляти правила, за якими створюються складні «молекулярні» речення науки. Саме тому роль філософії - бути синтаксисом мови науки.

Другою базовою ідеєю неопозитивізму є верифікаціонізм (можливітсь перевірки). За цією концепцією, всі можливі речення діляться на осмислені, що можуть бути зіставлені з чуттєвими даними, і тоді можна буде сказати, істинні вони чи облудні, і неосмислені, які не можна зіставити з чуттєвими даними і, тому не можна відповісти на питання про їхню істинність. Неосмисленими є всі твердження філософії, вони не істинні і не неправдиві, але не мають смислу. Неосмисленими є також всі твердження будь-якої релігії, всі закони науки, всі загальні висновки.

Пізніше один з відомих англійських позитивістів К. Поппер запропонував замінити верифікаціонізм фальсифікаціонізмом.

Згідно цієї концепції, теоретичні гіпотетичні побудови повинні бути ризикованими, вони повинні не стільки узагальнювати факти, скільки завбачувати деякі ситуації таким чином, щоб емпірично можна було їх спростувати. Гіпотеза, яка взагалі не може бути спростована, не має наукової цінності. Тому найбільш цінними у науці є не гіпотези, що дозволяють чи допускають будь-що, а гіпотези, що забороняють будь-що, оскільки безліч підтверджень перших ще не дасть нам гарантій їхньої істинності, у той час як виявлення єдиного порушення заборони вже спростовує цю заборону.

Ще однією основною ідеєю неопозитивізму, яка випливає з викладеного вище, є фізикалізм. За цією концепцією, науковими визнаються тільки ті теоретичні твердження, що можна висловити мовою фізики, за допомогою фізичних термінів, усі ж інші оголошуються безглуздими. Фізикалізм — це фактично один із різновидів редукціонізму (зведення усієї багатоманітності дійсності до однієї з її форм й усієї різноманітності теоретичних відображень дійсності у науці до однієї з наук).

На основі викладених вище основних положень була створена стандартна концепція науки, в якій основоположними є три положення (тези).

1. «Ф-теза» — існують «чисті» факти науки, які абсолютно не залежать від засобів їх вираження й осмислення.

2. «Л-теза» — можливий вичерпний аналіз усіх наукових тверджень засобами логіки.

3. «К-теза» — розвиток наукового значення йде кумулятивно як кількісне накопичення чистих фактів науки, висловлених у логічно строгих побудовах.

У результаті розвитку природознавства і філософії у період після другої світової війни виявилася неспроможність всіх цих тез. Разом з тим треби зазначити, що у деяких областях, у логічному аналізі структури наукового знання, у дослідженнях мови науки у неопозитивістів, були серйозні досягнення, зумовлені головним чином зв’язками, які ця філософія мала з математикою, фізикою, математичною логікою. Певний вплив і поширення неопозитивізму були викликані початком науково-технічної революції та збільшенням чисельності наукових кадрів й інженерно-технічних робїгникш, яким інколи імпонувала схожість неопозитивізму на справжню науку, його зарозуміле ставлення до філософії та всіх суспільних наук як до набору неосмислених тверджень.

Внаслідок виявленої нездатності неопозитивізму відповісти на насущні питання розвитку науки, на неспроможність вказати шлях вирішення найгостріших соціальних проблем ця філософія у повоєнний час швидко втрачає свій вплив. Тому закономірним є розвиток в останні десятиріччя четвертого позитивізму — постпозитивізму.

Четвертий позитивізм (постпозитивізм)

Четвертий позитивізм, або постпозитивізм (інші назви — постаналітична філософія, філософія науки, неораціоналізм) — новий напрям, що інтенсивно розвивається і об'єднує загальний об'єкт дослідження — наукове знання, що розвивається, та негативне ставлення до неопозитивізму. Виділяються два основних напрямки: «критичний раціоналізм» й «історична школа» .

Критичний раціоналізм. Критичне ставлення до основних положень неопозитивізму виникає ще у 30-і роки, коли К. Поппер висуває свою концепцію наукової діяльності як діяльності, передусім, критичної. Він виходить з незводимості наукової теорії до емпіричних даних, проте з цього вірного положення робить надмірний, крайній висновок про відсутність такої залежності взагалі. Наукові гіпотези, за Поппером, творяться мислителями вільно, і після цього вони намагаються знищити одна одну у взаємній критиці, як на дуелі. Постійні бої між гіпотезами, криза, перманентна революція — це і є нормальний стан науки. Наукова теорія повинна забороняти (цю вимогу було прийнято і пізнім неопозитивізмом), а діяльність вчених з винаходу заборон не раціональна, вона інтуїтивна, спонтанна. Раціональне лише спростування наукових гіпотез, а не їх створення. Наука, за Поппером, стоїть на болоті, а палі її йдуть у трясину, не знаходячи ніде твердої опори. Наукове знання у нього рухається за схемою: від першої початкової проблеми до тимчасової теорії (гіпотези) і через ліквідацію (знищення) помилок у ній — до нової проблеми. Наукові ідеї (гіпотези й теорії) утворюють у Поппера третій світ, відмінний і від фізичного і психічного світів, який розвивається за своїми внутрішніми законами, за своєю логікою. Саме внутрішні фактори визначають розвиток науки (ця концепція отримала назву інтерналізму) так само, як внутрішньовидова боротьба та природний відбір, згідно Ч. Дарвіну, визначають еволюцію видів тваринних організмів.

Співробітник і учень К. Поппера І. Лакатос займає проміжне місце між критицизмом та історичною школою. У своїй книзі «Докази та спростування» Лакатос показав недостатність формально-логічного аналізу науки. Він поділяє спростування на локальні, що спростовують один з наслідків теорії, і глобальні, що спростовують її основну ідею. Лакатос відкидає не тільки верифікаціонізм, але й фальсифікаціонізм, вважає, що наукові теорії не тільки недоказові, але й не спростовані.

Пізніше Лакатос розробляє концепцію дослідницьких програм як методологічної основи наукового розвитку. Дослідницька програма Лакатоса вмішує три основні елементи:

1. ядро — положення, прийняті за вихідні, вони не підлягають перевірці;

2. захисний пояс — сукупність допоміжних припущень, що можуть перевірятися та уточнюватися;

3. методологічні правила — негативна евристика, система заборони, що допомагає рятувати ядро від руйнування.

Метою науки концепції дослідницьких програм стає не пізнання дійсності, а захист твердого ядра. Розвиток науки вже постає не як серія нескінченних дуелей у дусі мушкетерських натур, а як послідовність позитивних і негативних зрушень у захисному поясі дослідницької програми. Поділ наукової теорії на «тверду» частину — ядро — і «м'яку», змінну частину — захисний пояс — дозволяє Лакатосу подолати повну залежність наукової теорії від емпіричних даних, не звертаючись до іншої крайності - абсолютизації їх незалежності. На цьому шляху Лакатосу вдається уникнути абстрактного протиріччя крайнього інтерналізму (абсолютизації внутрішніх факторів розвитку науки) та ексгерналізму (абсолютизації зовнішніх факторі" розвитку науки).

Концепція Лакатоса — це деякий крок уперед у порівнянні з еволюційним підходом К. Поппера. Однак і вона не дає відповіді на питання про причини зміни дослідницьких програм, не вирішується і проблема виникнення нового знання. У «м'яку» частину дослідницької програми Лакатое: (на противагу неопозитивістам, які взагалі ігнорували «метафізичні твердження») включає всю культуру, не роблячи винятків для теології, астролоні, алхімії та чорної магіїтому вага є хиткою, безбережною, а концепції" певною мірою ненауковою. По суті, концепція Лакатоса не дає вирішення основних проблем розвитку науки і є значною мірою кроком в сторону.

У роботах постпозитивістів показана необґрунтованість стандартної концепції науки логічного позитивізму:

1. не існує чистих наукових фактів (вони завжди теоретично навантажені);

2. не можливий вичерпний логічний аналіз наукового пізнання;

3. розвиток науки йде шляхом чергування еволюційних і революційних етапів.

Історична школа

Представники історичної школи (А. Койре, М. Поляні, С. Тулмін, Н. Хен-сон, Т. Агассі) так само, як і представники критичного раціоналізму, негативно ставилися до неопозитивізму, але вони критикували неопозитивізм не «зсередини», а «ззовні» за його вузькість. Представники історичної школи розвивають, головним чином, екстерналістську концепцію розвитку науки, в якій вважаються переважними ненаукові фактори, що визначають її розвиток. Як один з таких головних факторів, екстерналісти виділяють соціальний — «наукове суспільство» — наукову школу, яка має свою стандартну концепцію — парадигму, основою якої є прийняті методи та зразки вирішення дослідницьких завдань.

Американський методолог С. Тулмін зосереджує увагу на динамічній стороні науки, на модифікації змісту її понять. Він вважає необхідним сполучення логіки й історії науки та показує історичну мінливість стандартів раціональності і науковості, які приймаються науковим товариством. Пропонує розглядати наукову теорію як «концептуальну популяцію», в якій члени популяції відносно автономні і зміна їх не призводить до повної перебудови теорії. Популяція понять еволюціонує як і біологічна популяція, для аналізу еволюції яких необхідно врахування внутрішніх факторів (логіка) і зовішніх — середовища існування (соціокультурного контексту). Таким чином, Тулмін намагається подолати протилежність екстерналізму й інтерналізму. Відбір нововведень здійснюється групою авторитетних експертів з рахуванням історичних, політичних, і соціокультурних факторів. Достоїнством концепції С. Тулміна є увага до реальної історії науки, істотним недоліком — розмитість, невизначеність поняття «середовище існування» .

Т. Кун, автор відомої книги «Структура наукових революцій», основну увагу спрямовує на динамічні аспекти науки і намагається врахувати вплив «соціокультурного контексту». Він представляє розвиток науки як чергування еволюційних («нормальна наука») і революційних періодів, протягом яких відбувається зміна суспільних стандартів мислення — парадигм. У нормальному періоді відбувається тільки застосування відомих методів для вирішення таких завдань у нових галузях. «Учені наводять порядок у своєму господарстві фактів, втискаючи природу у коробку». Коли ж це стає неможливим, відбувається зміна парадигм.

Пізніше Т. Кун диференціює поняття парадигми і виділяє з нього:

1. «дисциплінарну матрицю» — закони й узагальнення, що поділяються науковим товариством;

2. «категоріальну модель» — систему цінностей, прийнятих суспільством, що становить «метафізичну» частину парадигм;

3. «зразки» — приклади вирішення конкретних проблем.

Головним у концепції Т. Куна стає аналіз діяльності наукового товариства, групової структури науки, що є цінним і дає можливість уникнути крайностей інтерналізму й екстерналізму. Але тут Т. Кун впадає в іншу крайність — соціологічну, намагається підмінити методологію науки соціологією, вважає неможливим вироблення методологічних правил і незрівнянними, несумірними різні наукові теорії, що відображають один об'єкт, зважаючи на те, що поняття цих теорій мають різний смисл і є «несумірними, неспільномірними» .

Розвиток цих тенденцій у роботах інших постпозитивістів, наприклад П. Фейерабенда, приводить останнього до концепції методологічного анархізму.

Фейерабенд справедливо виступає проти крайнього емпіризму, характерного для всього позитивізму. З метою нейтралізації догматичного килиму емпіризму він пропонує принцип «теоретичного плюралізму», за яким мію жинність теорій одного об'єкта є нормою для науки, бо «чистих», теоретично ненавантажених фактів взагалі не існує, тому вони не можуть бути критерієм у виборі теорії. Більш того, саме теорія вирішує, що саме потріймо вважати фактом, а що ні.

Такий підхід призводить до свого роду методологічного паралічу з єдиною рекомендацією: дій, як тобі заманеться. Усяка, навіть найбільш абсурдна ідея, вважає Фейерабенд, збільшує знання.

У цілому, в рамках постпозитивізму, отримано багато цікавих результатів і, за своїм впливом, лише в останній час став дещо поступатись герменевтиці.

2. Структуралізм

Філософський структуралізм виникає у двадцятих роках XX століття (основні представники: К. Леві-Стросс, М. Фуко, Ж. Лакан та ін.) як антитеза ірраціональності екзистенціалізму та як продовження позитивістських прагнень до побудови філософії у вигляді точної науки (інколи його називають французькою різновидністю позитивізму).

Структуралізм проголошує себе «послідовно науковим» і супротивним антинауковим ірраціоналістичним спекуляціям філософії екзистенціалізму. На противагу емоційно-суб'єктивістській екзистенції висувається мова, Іцп розуміється як справжня реальність людського буття.

Спочатку структуралізм з’являється у конкретно-наукових напрямках к період переходу деяких гуманітарних наук від емпіричного описового рівня досліджень до абстрактно-теоретичного. В основі цього переходу було використання структурного методу, моделювання та елементів формалізації та математизації.

Структурний метод спочатку був розроблений у структурній лінгвістиці, а після цього розповсюдився на літературознавство, етнографію й інші гуманітарні науки. Його основу складає виявлення структури як сукупності відношень, інваріантних при певних умовах. Тобто структура — це не просто скелет тривких відношень елементів системи, а ще і сукупність правил, за якими з однієї системи можна одержувати інші. При цьому центр ваги переноситься з елементів і їх властивостей на відношення між елементами, і залежні них реляційні (системонадбані, цільні) властивості. Цей принцип називається «методологічним приматом відношень над елементами у системі» .

Основні ступені структурного методу.

1. Виділення первинної безлічі об'єктів, в яких припускається наявність єдиної структури. Увага при цьому зосереджується на виявлені тривких станів, а не на динаміці - «примат синхронії над діахронією» .

2. Розчленування об'єктів на елементарні частини (сегменти), в яких повторюванні відношення зв’язують різнорідні пари елементів; виявлення у кожному елементі істотних для цих відношень властивостей.

3. Розкриття відношень перетворення між сегментами, їхня систематизація та побудова абстрактної структури шляхом безпосереднього синтезу або формально-логічного і математичного моделювання.

4. Виведення зі структури усіх теоретично можливих наслідків (конкретних варіантів) та перевірка їх на практиці.

Для структуралізму характерне прагнення до свідомого маніпулюванням знаками, словами, образами, символами виявлення неусвідомлених глибинних структур, прихованих механізмів, перехід до вивчення яких і забезпечує наукову об'єктивність дослідження, дозволяє відволіктися від суб'єкта зовсім або уявити його, як щось похідне від структур.

Об'єкт дослідження структуралізму — це культура як сукупність знакових систем, найважливіша з яких мова, але до неї також входять наука, мистецтво, релігія, міфологія, звичаї, мода, реклама та ін. Саме у цих об'єктах виявляються приховані закономірності, яким несвідомо підкоряється людина і які визначають відношення людської свідомості до світу.

Ігнорування цього опосередкування спричинює виникнення ілюзій вільної людської діяльності.

Конкретнонауковий структуралізм показав свою плідність у вивченні культури первісних племен, фольклористиці та інших областях, але викликав і різку критику з ряду важливих питань. Так, М. Фуко вважає, що поняття «людина» не повинно застосовуватися у науковому і філософському знанні: воно існує лише завдяки особливій культурній ситуації, що склалася у XVII сторіччі, і приречене на зникнення при її модифікації: «Людина зітреться, як зображення на морському піску». Така позиція призвела до різкого падіння впливу структуралізму. Французькі студенти, що брали участь у подіях 1968 року, писали на плакатах: «Структури не виходять на вулиці» .

Представники екзистенціалізму, персоналізму, феноменології піддали гострій критиці структуралізм як сцєнтистську, антигуманістичну течію, не відділяючи цілком правомірне прагнення до наукового дослідження суспільних явищ від концепцій, подібних «смерті людини», що, очевидно, неправомірно.

3. Соціобіологізм

Соціальний біологізм (етологізм, генетичний детермінізм) — важливий напрям у сучасній західній філософії, що ставить за мету здійснити синтез природних і соціальних наук на основі виявлення еволюційно-біологічних передумов соціальної поведінки людини.

У 1975 році відомий американський ентомолог Едвард О. Уілсон видав книгу «Соціобіологія: новий синтез», в якій еволюція розуміється як адаптаціогенез на основі наявності зачатку поведінкових форм людини у тварин.

Уілсон вважає доцільним використання об'єктивного розгляду людини і всієї її культури з точки зору інопланетянина (прибульця з іншого світу), для якого всі науки про людину (гуманітарні, соціальні, а також і мистецтво) будуть розділами біології.

Природничо-наукові передумови соціобіологізму складають етологія і математичне моделювання у біології й екології. В етології - науці про поведінку тварин (К. Лоренц) — будь-яка поведінка тварини розглядається як щеплення спадкового та надбаного, в якому агресія є природною властивістю, яка набуває у людини форми «войовничого ентузіазму» як прояву життєвої сили. З іншого боку, у популяції тварин є й альтруїстична поведінка, що веде до збільшення пристосування одних індивідів за рахунок зниження пристосування інших. Така поведінка відіграє важливу роль в еволюції, якщо її дотримується більша частина популяції.

У соціобіологізмі використовуються також дані популяційної генетики, екології, еволюційної теорії, медицини, соціальної психології, антропології, етнографії, лінгвістики та ін. Основним поняттям соціобіологізму є генно-культурна коеволюція, що розуміється як спільний, взаємодіючий перебіг процесів органічної та культурної еволюції. Основні компоненти коеволюції - це гени і культура, що «тримають один одного на прив’язі» .

У процесі геннокультурної коеволюції головну роль відіграють три типи поведінки:

1. на основі опозиції альтруїзму-егоїзму;

2. сексуальна поведінка;

3. агресивна поведінка.

Хід коеволюції спрямовується епігенетичними правилами, які визначають шляхи трансляції від генів до культури і від культури до генів, однак провідна роль при цьому відводиться генам, оскільки вони програмують первинні і вторинні епігенетичні правила, а культурний вплив лише виявляє та закріплює задані генетикою властивості поведінки й мислення людини (генетичний детермінізм).

Саме спрямування соціобіологізму на виявлення того, наскільки людина детермінована філогенетично, не може не викликати позитивного ставлення. Не викликає заперечень і спроба визначити, наскільки саме людська соціальна поведінка зумовлена генетично. Приваблює також широке застосування матеріалу різноманітних природничих та гуманітарних наук.

У рамках соціобіологізму виділилися загальна соціобіологія і соціобіологія людини, у який широко обговорюються такі питання, як співвідношення біологічного і соціального, психологічного і фізіологічного, генетичних передумов і виховання, а також загальне розуміння природи живого, природи людини і перспектив її розвитку.

З іншого боку, достатньо помітні й такі недоліки, як однобічність, що виявляється не тільки у біологічному детермінізмі, а й у обмеженому розумінні людини як біосоціальної істоти. Таке розуміння є недостатнім не стільки через те, що пріоритет надається біологічному, скільки тому, що повністю усунені фактори вищого порядку — духовності людини, що і роблять її справжнім «мікрокосмом». Духовність формується, звичайно, на основі біологічних і соціальних факторів, але чим більшою є духовність, тим автономнішою є людивна. Саме духовність як здатність усвідомлювати себе у світі та змінювати себе, а через це і світ є видовою ознакою людини. У цьому полягає свобода, і звідси випливає відповідальність людини за свої вчинки і долю.

Крім того, не можна не бачити, що соцюбіологічні дослідження несуть у собі велику небезпеку (як от генна інженерія) проникнення у «святая святих» природи, її глибинні таємниці, що веде до можливості маніпулювання як особистістю, так і еволюцією людини.

Висновок

Сцієнтизм — концепція, що полягає в абсолютизації ролі науки в системі культури, в ідейному житті суспільства. Він почав складатися у філософії кінця XIX — початку XX вв., коли в зв’язку з розвитком науки було поставлене питання про її роль і місце в системі культури. У цих умовах виник сцієнтизм і антисцієнтизм. Особлива гострота виникла в суперечці під час НТР, у зв’язку з питанням про досягнення і наслідки науки.

Негативні риси сцієнтизма — не враховує складну системну організацію громадського життя, у якій наука займає важливе, але не домінуюче місце. Як зразок науки сцієнтизм звичайно розглядає природні і так називані точні науки. Будучи не строго оформленою системою поглядів, а скоріше ідейною орієнтацією, сцієнтизм виявляється по-різному, з різним ступенем і силою — від зовнішнього наслідування точним наукам, що виражається в штучному застосуванні математичної чи символіки навмисному доданні аналізу філософсько-світоглядних чи соціально-гуманітарних проблем форми, характерної для точних наук (аксіоматична побудова, система дефініцій, логічна формалізація), до абсолютизації природничих наук як єдиного знання і заперечення філолофсько-світоглядної проблематики як позбавленої пізнавального змісту і значення (неопозитивізм). Сцієнтизм у філософії знаходить вираження в недооцінці її своєрідності в порівнянні з іншими науками, заперечення філософії як особливої форми суспільної свідомості, що має свою специфіку в порівнянні з іншими науковими знаннями. Сцієнтизм у соціології зв’язаний із запереченням особливостей об'єкта соціального аналізу в порівнянні з об'єктами, досліджуваними в природничих науках, з ігноруванням необхідності обліку ціннісних моментів, з емпіризмом і описовістю, ворожим відношенням до всяких побудов, що мають вихід у соціально-філософську проблематику, з абсолютизацією значення кількісних методів у соціальних дослідженнях.

Протистоїть йому антисцієнтизм. Наполягає на обмеженості можливостей науки в рішенні корінних проблем людського існування, у крайніх проявах оцінюючи науку як ворожу людському існуванню. Філософія розглядається як щось принципово відмінне від науки, що носить чисто утилітарний характер і нездатної піднятися до розуміння справжніх проблем світу і людини. Антисцієнтизм трактує соціально-гуманітарне знання виняткове як форму свідомості, до якої незастосуємо принцип об'єктивності наукового дослідження. Крайні форми: Ницше, Хайдеггер, Бердяєв — прагнення розглядати дійсність з позиції людини, що трагічно боре з іншим світом, куди входить і наука. Відстоюючи принципи наукового підходу до усякої світоглядної, філософської і соціально-гуманітарної проблематики, марксизм тяжів до сцієнтизму, але в той же час заперечував плоский сциентизм із його ігноруванням складних питань про місце і функцію науки в системі культури, про відношення різних форм суспільної свідомості. Реакцією на сцієнтистские утопії є посилення антитехнициськой хвилі. Розвінчування ілюзій сцієнтистского оптимізму викликає до життя «антиутопії».

У XX столітті створена безліч антиутопій. У цьому жанрі працювали письменники: Г. Уэллс, А. Франк, Дж. Лондон, Р. Маренн-бери, брати Стругацкие, М. Замятін, О. Хаксли й ін. У їхніх добутках відображені різко критичні образи техно-будущего, де наука і техніка досконалі і подавлені воля й індивідуальність. Творці антиутопій разом зі сциентистами виходять з ідей усевладдя науки і техніки. При цьому не можна ігнорувати роль антиутопій як специфічного застереження людства: дивитеся, що може відбутися, якщо не контролювати розвиток науки і техніки, якщо не враховувати потреби людини, його духовно-моральні цілі і цінності.

Список використаної літератури

1. Швырев В. С., Юдин Э. Г., Про так називаний сцієнтизм у філософії, «Питання філософії», 1969, № 8.

2. Швырев В. С., Юдин Э. Г., Світоглядна оцінка науки: критика буржуазних концепцій сциентизма й антисциентизма, М., 1973.

3. Сноу Ч. П., Дві культури, пров. з англ., М., 1973; Людина — наука — техніка.

4. Степанов В. Я., Філософія. Навчальний посібник. — Вінниця: Тезис, 1999.

5. Мамардашвили М. К., Современная европейская философия (XX век), М., 1993.

6. Ганс Георг Гадамер, Философские основания XX века, М., 1998.