Славетне місто Івано-Франківськ

Національний технічний університет України Київський політехнічний інститут Факультет менеджменту та маркетингу Кафедра менеджменту Спеціальність Менеджмент організації

КРАЄЗНАВЧА РОБОТА з курсу

Історія української культури на тему:

Славетне місто Івано-Франківськ Студентка І курсу, групи УВ-11

Фісенко Еліза Сергіївна Викладач: Махінько Г.І.

Київ-2012

ЗМІСТ ВСТУП

1. Історія міста

1.1 Час заснування міста

1.2 Життя міста у XVIII-XIX ст.

1.3 XX ст. — сьогодення

2. Культура і мистецтво Івано-Франківщини

3. Пам’ятки культури Івано-Франківська:

3.1 Музеї

3.2 Архітектура

3.3 Бібліотеки

3.4 Театр

3.5 Пам’ятники

4. Відомі особистості та їх внесок у розвиток міста ВИСНОВОК СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ ВСТУП У світі є багато прекрасних куточків, один з них — Карпати. Це перлина в скарбниці України. У цьому можна переконатись, відвідавши Івано-Франківщину — край з неповторною історією та культурою, цікавими людьми.

Тут жили і боролися Ярослав Осмомисл, Данило Галицький, Іван Франко, Леся Українка.

На території області проживають етнічні групи населення — гуцули, бойки, покутян. Кожному з них властиві мовні та музичні особливості, архітектура, звичаї.

Тут гордо, вище всіх в Україні, височіє гора Говерла. Неначе намиста сяють на її схилах Прутянскі водоспади.

Це край, де знаходяться найчистіші гірські джерела, квітучі луки, будинки відпочинку, мінеральні води з цілющими властивостями.

Окрім чудових рівнинних і гірських природних ландшафтів, значна частина яких збереглася у первозданному вигляді, Івано-Франківщина приваблює численними пам’ятками культури і архітектури. На території області під охорону держави взято три з половиною тисячі пам’яток історії та архітектури. На державному обліку в Івано-Франківській області знаходиться 869 пам’яток історії та 142 — монументального мистецтва, 1440 — археології. 24 пам’ятки занесено до Державного реєстру національно-культурного надбання, зокрема могила композитора Д. Січинського, фольклориста М. Бучинського (м. Івано-Франківськ), актора М. Бенцаля (м. Коломия), будинок, в якому перебував І. Франко (с. Криворівня Верховинського району) та ряд інших.

Івано-Франківськ (до 1962 року — Станіслав) — найбільший серед 14-ти міст Прикарпаття, нині добре знаний в Україні обласний центр. Це місто змішаних деталей, натяків, асоціацій, спогадів. Івано-Франківськ — іграшкове місто. Воно розташоване на Покутській рівнинній території південного заходу України у межиріччі Бистриці Надвірнянської і Бистриці Солотвинської. Територія міста становить 3,89 тис. га (0,3% території області). Обласний центр розташований за 30 км від підніжжя Українських Карпат і знаходиться на висоті 244 м над рівнем моря. В місті проживають більше 230 тис. мешканців. У підпорядкуванні Івано-Франківської міської ради знаходяться 5 навколишніх сіл: Вовчинець, Угорники, Микитинці, Крихівці, Хриплин.

Тут завжди було все — фортеці, мури, ратуші, ринок, церкви, синагоги, пасаж, вілли, річки, сади, гори, млини і стайні, мостові, брами, подвір'я, історії, звички і звичаї.

Місто Івано-Франківськ з'єднує - Карпати з Покуттям, Прикарпаття із Закарпаттям, Дністер із Прутом, Буковину з Галичиною, Бескиди з Чорногорією…

1. Історія міста

1.1 Час заснування міста Місто виникло на базі військового укріплення на території двох старовинних сіл Заболоття та Княгинин між річками Бистриця Солотвинська та Бистриця Надвірнянська. У середині XVII ст. У 1662 році на даній території магнат Андрій Потоцький заснував місто Станиславів, яке назвав в честь свого молодшого сина. У цьому ж році місто отримало магдебурське право, тобто населенню дозволялось створити свої органи самоврядування, цехи та ремісничі спілки, сповідувати свою релігію. Через деякий час після заснування міста, під керівництвом французького інженера-фортифікатора Франсуа Корассіні з м. Авіньйона розпочалось будівництво міцної шестикутної фортеці з бастіонами. [1]

Станіславській фортеці відводилася роль форпоста в закріпленні польського панування на українських землях Галичини. Але, згодом, збудована військова фортеця в межиріччі Бистриць перетворюється у торговий, ремісничий і культурно-освітній центр Прикарпаття.

У серпні 1663 року польський король Ян Казимир юридично підтвердив надання місту Станиславову магдебурзького права і затвердив герб міста у вигляді відчиненої брами із трьома вежами та хрестом у створі воріт. [Додаток 1]

У 1665 році було збудоване дерев’яне приміщення вірменського костьолу. Через рік в місті було збудовано першу дерев’яну міську ратушу, навколо якої тупилися по профілях ремесла — парки, крамниці і склади.

У 1672 році був збудований палац Потоцьких та закладений парафіяльний костьол, який через деякий час був збудований Ф. Корассіні та французьким архітектором К. Беное в українському стилі. Обидві памятки збереглися до наших днів.

У 1695 році Ринкова площа і вулиці навколо ратуші вкриваються бруківкою. Йде швидке спорудження багатих кам’яних будинків, де жили шляхтичі та купці. У цьому ж році завершується будівництво кам’яної ратуші на місці першої дерев’яної. Вона мала вигляд 9-ти поверхової круглої вежі на кам’яній основі з фігурою лицаря на шпилі. [3]

1.2 Життя міста у XVIII-XIX ст.

XVIII століття ознаменувалося тяжкими випробуваннями для міста. Місто переходило з рук в руки поляським, російським та австрійським військам. У 1772 році містом остаточно заволоділи австрійські війська і аж до 1918 році місто перебувало під їхньою владою.

Хоч час був і важкий, все ж місто розвивалось. Протягом століття був збудований новий єзуїтський костьол (старий дав тріщину і його розібрали).

У 1767 побудовані солодовий і варний цехи станиславівського бровару — нинішній пивзавод по вул. Hовгородській, 49.

У 1784 р. було відкрито гімназію з п’ятикласною формою навчання, а також ще одну нормальну школу. З’являються нові вулиці: Галицька, Тисменицька, Зосина Воля (тепер вул. Євгена Коновальця), Заболотівська. Всього налічувалося тоді 268 будинків. Околиці Станиславова нагадували села з полями, городами та пасовищами біля хат.

У 1790 році прокладено першу шосейну дорогу Стрий-Станиславів-Коломия-Кути.

У 1797 році у місті відкрито першу жіночу та нормальну (тобто чотирьохкласну) єврейські школи. На кінець століття у Станиславові проживало 908 сімей, з них 407 — українських і польських та 397 — єврейських (всього 5448 чоловік). 312 родин належали до так званих «комірників», яким засоби до існування давала лише праця по найму.

На початку XIX століття в місті розпочалися дуже великі зміни, так у 1802 році австрійський уряд відкупив Станиславів і вирішив знищити фортифікаційні мури й вали, а також передав міську ратушу у розпорядження армії, яка перетворила її у складське приміщення та міську тюрму. Йшли інтенсивні роботи по знесенню Станиславівської фортеці: розбиралися укріплення, засипалися фортечні рови, розрівнювалися вали. Фортечний матеріал йшов на бруківку старих й нових вулиць.

У 1823 році у Станиславові була відкрита перша книгарня, при якій існувала невеличка читальня, що обслуговувала мешканців міста й околиць.

В 1827 році урочисто відкрито перший міський сквер (нині на Вічевому майдані). Мешканці міста називали його «Краттерівка» на честь ініціатора його появи австрійського старости тодішнього Станиславова Франциска Краттера.

У 1830 році створено першу поштову службу.

У 1842 році розпочала свою роботу окружна лікарня, через три роки було відкрито єврейську лікарню на 50 ліжок. На середину XIX століття в місті налічувалося 10 ремісничих цехів, які об'єдннували 376 майстрів і 264 челядника й учня. Працювало 4 бровари, гарбарня, 2 кондитерські мануфактури, 5 цегелень, 12 млинів, а також підприємства по виготовленню лікерів, свічок і мила; було 3 великі та 50 малих крамниць.

24 березня 1848 р. під впливом революційних подій в Австрії та Польщі у Станиславові починає формуватися загін національної гвардії, до якої зразу ж записалося 125 чоловік. Через шість днів у місті так як і по всій Австрійській імперії було скасовано кріпацтво. У серпні цього ж року Міністерство освіти Австрії дозволило ввести викладання української мови в гімназіях, в тому числі у Станиславові.

У 1861 році почав працювати паровий млин потужністю 80 кінських сил — один з трьох на всю Східну Галичину. 1 вересня 1866 року до міста урочисто прибув перший поїзд на залізниці Львів-Чернівці.

В середині 1879 року місті виходило багато газет і журналів, серед яких були «Омнібус», «Гонець», «Потсуп», «Гасло», «Хроніка», «Господар і Промишленик» та інші.У вересні 1883 року. До міста на запрошення Владислава Дзвонковського знову приїхав Іван Франко.

20 листопада 1898 р. був урочисто відкритий пам’ятник польському поетові Адаму Міцкевичу (до 100-річчя з дня народження).

1.3 XX ст.- сьогодення

XX століття було найбільш бурхливе в житті міста. На початку століття в було збудовано духовну семінарію, приміщення української гімназії, тенісний корт, великий торговельний центр «Пасаж» Гартенбергів — крита галерея з рядом крамниць й фешенебельною кав’ярнею «Едісон» на другому поверсі. Початок століття ознаменувався також безліччю мітингів та демонстрацій трудящих, які висували безліч економічних та політичних вимог.

9 травня 1903 р. в Станіславі перебував видатний український композитор Микола Лисенко, а в листопаді 1905 р. тут гастролювали знамениті українські артисти Марія Заньковецька та Микола Садовський. В місті неодноразово виступали видатні галицькі співаки Соломія Крушельницька та Олександр Мишуга. Ще більш важливою подією 1905 р., про яку писав тоді відомий вчений Михайло Грушевський, було відкриття Станіславської української гімназії, яка була створена австрійським урядом та галицьким намісництвом на вимогу громадськості краю.

21 липня 1912 року мешканці Станиславова мали змогу спостерігати за першими польотами над містом на літаку, здійсненими графом М. Скіпіо дель Кампо.

13 листопада 1918 року було оголошено про утворення Західно-Української Hародної Республіки (ЗУHР). 1 січня 1919 року Станиславів стає її столицею.

У 1920 році у місті діяло 80 підприємств, на яких працювало 950 робітників. Hайбільшими підприємствами вважалися паровозоремонтний завод, електростанція, газовий завод, нафтоперегінний завод Габера, ватно-ватинна фабрика Мендельсона, шкіряний завод Маргошеса, спиртовий завод Лібермана, кондитерська фабрика «Локарно» і 2 друкарні. Налічувалося 4475 будинків; 158 домовласників володіли не менш як двома будівлями.

Вже у 1925 році в місті було 6 державних гімназій, з них 3 польські, українська, єврейська і німецька. Крім того, працювало 18 шкіл і духовна семінарія. Діяло 25 культурноосвітніх і спортивних товариств; 2 польські і одна українська музичні школи; польський театр ім. Монюшка і український ім. Тобілевича, два аматорських єврейських театри. На той час в місті діяло вже 18 великих і 27 дрібних напівкустарних підприємств із загальною кількістю працюючих 2600 чоловік. Працювало невеличке підприємство В. Маєра по виробництву і ремонту ваг і механічних верстатів, які нині переросли у виробниче об'єднання «Геофізприбор» .

Протягом 1939 — 1940 років в місті вдкрилися столярна, кравецька і шевська майстерні, меблева промислово-кооперативна артіль. Залізничні майстерні були реорганізовані у паровозоремонтний завод. Почала працювати кондитерська фабрика. Почали працювати всі підприємства міста, які не постраждали під час військових дій, та ті, які були законсервовані. Розпочато будівництво взуттєвої фабрики, організовано швейну фабрику в приміщенні колишньої фабрики Шуртмана по вул. Бельведерській.

В березні 1940 року відкрито перший в області вуз — Станіславський учительський інститут. Почали працювати три педагогічні школи і педагогічні курси. На початок 1941 року в місті діяло 50 промислових підприємств, де працювало 6600чоловік; 14 лікарняних установ, міська санітарна станція, будинок грудної дитини, 28 шкіл, 2 музичні школи і середнє музичне училище, 5 кінотеатрів, клуби, гуртки художньої самодіяльності.

Протягом 1945 року був відкритий Станіславський медичний інститут з 14 теоретичними і 3 клінічними кафедрами.

За наступних десять років з 1960р. по 1970р. створено Центральну науково-дослідну лабораторію управління нафтодобувної промисловості. У новозбудованому триповерховому будинку (тепер вул. Бандери) відкрилася обласна станція переливання крові, на вул. Дадугіна (тепер вул. Коновальця).

1983 — По місту пройшов перший тролейбус.

8 квітня 1990 року над міською Радою Івано-Франківська був піднятий український національний прапор. [2]

2. Культура і мистецтво Івано-Франківщини

Особливу увагу хочу приділити культурному та науковому розвитку Івано-Франківська. З цим містом тісно пов’язані життя і творча праця багатьох видатних діячів культури і науки.

Івано-Франківщина — край чудової, казкової природи, край з надзвичайно багатими історичними та культурними традиціями, край, що у всі часи давав приклад величі й нескореності національного духу.

На терені області розвинуті різні види художніх народних промислів. Руками різьбярів, гончарів, вишивальниць, мосяжників народжуються мистецькі твори, що розходяться по світу і які можна побачити в музеях Нью-Йорка, Торонто, Києва і Москви.

В області є п’ять міст, що згадуються в давньоруських літописах. Серед них: Тисмениця (1143), Снятин (1158), Тлумач (1213), Коломия (1240). Та найдавнішим є Галич, перша згадка про який відноситься до 898 року. Пізніше він став столицею могутнього Галицького князівства і Галицько-Волинської держави. На базі пам’яток княжого Галича створений національний заповідник «Давній Галич».

Івано-Франківщина є батьківщиною оспіваних у «Слові о полку Ігоревім» князя Ярослава Осмомисла і княгині Ярославни, дівчини-патріотки з Рогатина, що увійшла в історію під ім'ям Роксолани і як дружина султана відіграла значну роль у політичному житті Туреччини XVI ст. Тут народились керівник опришківського руху Олекса Довбуш, сподвижник Богдана Хмельницького Семен Височан, письменники Іван Вагилевич, Василь Стефаник, Марко Черемшина, Лесь Мартович, Марійка Підгірянка, мистецтвознавець Святослав Гординський, композитор Анатолій Кос-Анатольський, художники Ярослав Пстрак та Василь Касіян, скульптори Михайло Бринський та Григорій Крук, провідні діячі національно-визвольного руху Дмитро Вітовський та Степан Бандера, найбільший націоналіст за всю історію України, Великий Українець і проголошений народом Герой України.

Тут бували і працювали Іван Франко, Михайло Грушевський, Денис Січинський, Олександр Олесь, Богдан Лепкий, Олекса Новаківський, Михайло Коцюбинський, Максим Рильський. 1919 року, коли Станіслав був столицею ЗУНР, тут в різний час побували Володимир Винниченко, Симон Петлюра, Євген Коновалець.

Для послуг населення у сфері культури в області діє 717 Будинків культури, Народних домів та клубів. При закладах функціонує до 4 тис. клубних формувань і об'єднань. В клубних закладах області проведено більше 55 тисяч різноманітних культурно — масових заходів.

Мережа бібліотек складає 752 бібліотечні установи, послугами яких скористалися понад 602 тис. відвідувачів. Загальний документальний фонд бібліотек нараховує понад 9 млн. примірників книг.

В області діють 5 театрально — концертних закладів.

В області на державному обліку перебуває 3903 пам’ятки, з них: 1490 — пам’ятки археології (у тому числі 15 — національного значення), 833 — пам’ятки історії (у тому числі 8 — національного значення), 155 — пам’ятки монументального мистецтва (у тому числі 1 — національного значення), 1360 — пам’ятки архітектури, містобудування, (у тому числі 87 — національного значення).

Переважна більшість пам’яток архітектури, містобудування — споруди дерев’яної і мурованої культової архітектури, пам’ятки житлового і громадського будівництва, зосередженого, в основному, в історичних містах. Пам’яток житлового будівництва нараховується 585, найбільше їх в обласному центрі - 437, громадських — 221, культових — 513, фортифікаційних — 11, промислових — 30.

Серед археологічних пам’яток, близько 300 трипільських поселень, 40 могильників і 20 поселень культури карпатських курганів, 250 пам’яток черняхівської культури (II-V ст.) та 325 давньоруських поселень і 60 городищ. За письмовими джерелами найстарішими містами в області є Галич (988р.), Рогатин (1200р.), Товмач, тепер Тлумач (1213р.), Тисмениця (1144р.), Снятин (1158р.), Коломия (1241р.).

Особливої уваги серед зазначених пам’яток заслуговують пам’ятки дерев’яної сакральної архітектури та середньовічні замки.

В області під охороною держави перебуває 587 пам’яток сакральної архітектури, в тому числі: церков — 446, дзвіниць — 88, каплиць — 2, костелів — 31, синагог — 7, келій, палат духівництва — 6, монастирів — 7. З них — пам’яток національного значення — 122, місцевого значення — 465.

Серед пам’яток архітектури — середньовічних замків найбільш привабливими з точки зору розвитку туристичної галузі області є замок XIV-XVIII ст. в м. Галичі, замок та башта замку XVII ст. в с. Раковець Городенківського району, замок XVI ст. в с. Чернелиця Городенківського району, замок XVI ст. в с. Пнів Надвірнянського району. За рахунок коштів державного бюджету протягом останніх років проводиться ремонтно-реставраційні роботи на Пнівському та Галицькому замках.

Історія Прикарпаття оживає у його 16-ти музеях, що перебувають у комунальній власності та 100, що діють на громадських засадах. Привабливими для відвідувачів є численні приватні колекції творів народних майстрів, якими особливо славиться етнорегіон Гуцульщина. на збереженні в них майже 270,0 тис. експонатів. [4]

франківськ прикарпаття історія культура

3. Пам’ятки культури Івано-Франківська

3.1 Музеї

Візитною карткою Івано-Франківська є міська ратуша, в якій 46 років працює Івано-Франківський краєзнавчий музей. На правах відділів йому підпорядковується низка музеїв різних профілів: Літературний музей Прикарпаття (відкритий 1986 р.), Криворівнянський літературно-меморіальний музей Івана Франка (1953 р.), Торговецький літературно-меморіальний музей Леся Мартовича (1971 р.), історико-краєзнавчий музей О. Довбуша в с-щі Печеніжин, краєзнавчий музей у с-щі Солотвин.

Івано-Франківський обласний художній музей найбільш вартісну частину музейної колекції якого репрезентує експозиція сакрального мистецтва Галичини ХV-ХХ століть. Музей-пам'ятка дерев’яної архітектури та живопису ХVІ-ХVІІ ст. в м. Рогатині (1983) який функціонує на правах філії, розміщений в Церкві Святого Духа (1596), окрасою і найбільшою цінністю якої є величний іконостас (1650).

Коломийський музей народного мистецтва Гуцульщини і Покуття ім. Й. Кобринського справедливо вважають перлиною культурного надбання не лише Прикарпаття, а й України в цілому. В колекціях музею зібрано понад 30 тис. унікальних творів народного мистецтва. Ідея створення музею виникла ще в кінці XIX століття.

Чимала колекція писанок у Коломийському музеї народного мистецтва Гуцульщини та Покуття ім. Й. Кобринського, а також велика пошуково-збиральницька робота його працівників дали можливість відкрити в Коломиї у 1987 році окремий і поки що єдиний у світі, музей Писанки.

Косівський музей народного мистецтва і побуту Гуцульщини, як відділ Коломийського музею народного мистецтва Гуцульщини та Покуття ім. Й. Кобринського був відкритий в 1969 році.

Долинський краєзнавчий музей «Бойківщина» Омельяна і Тетяни Антоновичів — один з наймолодших у карпатському регіоні - заснований у 1998 році. Музей має відділи природи, історії, етнографії, сакрального мистецтва

Історико-меморіальний музей Степана Бандери — лідера ОУН, натхненника УПА, ідейні переконання якого стали прикладом незламної волі у безкомпромісній боротьбі за незалежність України.

Впродовж 2008 р. було відновлено родинний дім С. Бандери в Старому Угринові.

Івано-Франківський музей визвольних змагань Прикарпатського краю було урочисто відкрито 14 жовтня 1997 року. Його співзасновниками стали Івано-Франківська обласна рада та обласне товариство «Меморіал». Філія музею — Дем’янів Лаз, де під час розкопок в 1989 році було знайдено 524 останки галичан, знищених службами НКВД перед приходом німців в 1940;1941 роках.

3.2 Архітектура Ратуша (будинок для самоврядування міської влади) за традицією європейських середньовічних міст завжди будувалася в центрі квадратної площі, яка традиційно носила назву Ринок, де відбувалися щоденні торги продуктовими товарами, що їх доставляли селяни з навколишніх сіл. [Додаток 1]

Івано-Франківська ратуша — будинок в центральній частині Івано-Франківська розташований на Площі Ринок.

Одна з небагатьох ратуш в Україні, збудованих у стилі модерн.

Теперішня ратуша була побудована у вигляді польського військового ордена Virtuti Militari (вид зверху). Цей орден, зокрема, давали бійцям армії Галлера за ліквідацію ЗУНР.

Івано-Франківська ратуша — єдина світська споруда в Україні, яка має позолочений купол.

Тепер тут розміщується обласний краєзнавчий музей.

Вірменська церква або Вірменський костел Непорочного Зачаття Найсвятішої Діви Марії (народна назва — «голуба церква») — пам’ятка архітектури національного значення у місті Івано-Франківську. Сьогодні це — Покровський кафедральний собор української автокефальної православної церкви.

Храм розташований у самому середмісті Івано-Франківська біля площі А. Шептицького за адресою: вул. Вірменська, буд. 6.

Вірменська церква в основі є взірцем барочного стилю. Храм являє собою цегляну, тринавову базиліку з трансептом. Головний фасад увігнутий з трикутним фронтоном, фланкований двома круглими баштами. Церкву перекрито напівциркульним склепінням з розпалубками, центральний об'єм перекритий куполом без барабану, що спирається на опорні стовпи за допомогою підпружних арок і вітрил. У оформленні інтер'єру храма використані іонічний ордер, а також дерев’яна скульптура, яка, вочевидь, належить різцю М. Полеєвського, на стінах фрески, виконані Я. Солецьким, що вміщені на карнизі центрального вівтаря та трансепту.

Привертає увагу виконана у вірменському стилі вівтарна плита Хачкар, яка є в центрі вівтаря.

Палац Потоцьких є пам’яткою архітектури та містобудування історичного значення. Комплекс палацу був збудований у 1672 — 1682 рр. (його звів польський коронний гетьман Андрій Потоцький для себе і родини.). Добудовувася у 80-х роках ХХ століття. Він використовувався спершу, як місце проживання власників Станіславова, а згодом впродовж десятиліть — як військовий госпіталь. У радянські часи тут знаходився військовий госпіталь.

Наразі дослідники не мають навіть приблизного «портрету» резиденції. Історія палацу найбільш ймовірно зберігається у польських або австрійських архівах. [Додаток 2]

Темпель — реформістська синагога в м. Івано-Франківськ. Будівля виконана в мавританському стилі з елементами неоренесансу. Вхід в темпель був із західного боку через хол в головну залу, з трьох сторін оточену галереями для жінок. Загалом було 300 сидячих місць. У східній стіні є апсида, у якій раніше розміщався старовинний мавританський Арон Гакодеш. Спочатку по кутах синагоги розміщувались чотири вежі, оздоблені зірками Давида.

Станіславська фортеця (Станіславівська фортеця) — заснована у 1662 році, зараз є історико-архітектурним пам’ятником ХVII-XIX ст. Розташована на території нинішнього Івано-Франківська. Місто-фортеця було споруджене в короткий термін 5 місяців (початок будівництва у 1661р.), за проектом Франсуа Корассіні з Авіньйону (Франція) у формі правильного шестикутника (з шириною сторони 400м) з додатковими бастіонами, редутами і фортом. Фортеця будувалась за останнім словом новітньої фортифікаційної науки, яка вже не передбачала традиційних середньовічних башт, бійниць у стінах, бойового помосту для захисників з внутрішньої сторони. На вістрях шестикутника розташувались бастіони — зовнішні п’ятикутні укріплення, що дозволяли здійснювати флангуючий мушкетний обстріл вздовж стін. Поперечний розріз стін складав земляний вал завширшки 20−30 м, зміцнений ззовні дубовими колодами. Вже після 15 років заснування Станиславівська фортеця була настільки сильною що змогла зупинити у 1672 р. величезну турецьку армію, витримавши тривалу облогу.

Нажаль до нашого часу збереглася тільки частина оборонного цегляного муру на розі вул. Новгородської та Бельведерської. Зараз триває реставрація цієї частини.

Колегіальний костел Пресвятої Діви Марії — найдавніша монументальна споруда Івано-Франківська після ратуші.

Нині колегіальний костел Пресвятої Діви Марії — єдина культова споруда в місті, яка використовується не за призначенням. У 1965році тут розмістили геологічний музей. Проведене у зв’язку з цим переоблаштування приміщення не сприяло збереженню унікальної пам’ятки. Повторна реставрація відбулася у 1980 році, відколи в костелі розміщується Івано-Франківський художній музей'. У ньому експонуються унікальні зразки образотворчого, народного та сакрального мистецтва краю. [Додаток 2]

Греко-католицький кафедральний собор Святого Воскресіння Христового (єзуїтський костел) 1753−1763 рр.

Ченці ордена єзуїтів побудували в Станиславові свій костел, який є витвором австро-баварської барокової школи і виділяється чіткою композицією основних об'ємів, пропорційністю в чому простежуються деякі риси класицизму. Стрункий силует головного фасаду доповнюють шатроподібні завершення двох веж, форми яких запозичені з гуцульської деревяної архітектури. Багатий декор інтер'єру доповнює барочна скульптура головного вівтаря, де розміщені фігури ангелів, святих і апостолів. Будівництво первісного єзуїтського костелу в місті розпочалося в 1720 році, завершилося в 1729 р. — тоді у ньому відбулося перше богослужіння. Технічні помилки при будівництві костелу призвели до того, що з’явились тріщини, які загрожували як самій споруді, так і парафіянам. У зв’язку з цим в лютому 1752 року костел був розібраний. Причиною незадовільного технічного стану костелу були, як вважають дослідники, його надто неглибокі фундаменти, що не могли витримати ваги самої споруди. Отже костел був розібраний до основи. Нове будівництво було завершене в 1763 році.

Сьогоднішня споруда кафедрального собору має назву церкви Святого Воскресіння, що була головною українською церквою міста Станиславова від початку його існування та збудованої ще в 1601 році в с. Заболоття на місці сьогоднішньої синагоги.

Храм реставрувався в 1835 р., 1885 р., 1995 р. і 2003 р. В 1849 році переданий Українській Греко-Католицькій Церкві; в храмі встановлений п’ятиярусний іконостас. [6]

3.3 Бібліотеки

Івано-Франківська обласна універсальна наукова бібліотека ім. І. Франка — головний заклад у сфері бібліотечно-інформаційного обслуговування населення Івано-Франківської області, методичний та координаційний обласний центр бібліотек різних систем і відомств, обласне сховище творів друку.

Будинок споруджений в 1913 р. Спочатку тут розташовувалися: Народний дім, банк «Самопоміч», штаб української громади міста (1918 р.), філія «Просвіти». У 1920;1930 рр. в будинку проживав віце-президент ЗУНР і голова Української радикальної партії адвокат Левко Бачинський. Фасад споруди прикрашає кам’яне зображення лева, що спирається на скелю — герб Галичини. В 2006 р. на стіні будівлі встановлено пам’ятну дошку Станіславу Вінцензу та Івану Франку.

Івано-Франківська обласна бібліотека для дітей імені П. Козланюка — обласна дитяча бібліотека у місті Івано-Франківську з 65-річною історією; носить ім'я українського письменника і громадського діяча Петра Степановича Козланюка (1904—1965).

Старовинний будинок, де квартирує обласна дитяча бібліотека, не лише своєю архітектурою і зараз прикрашає місто, а й має власну історію.

Науково-технічна бібліотека Івано-Франківського Національного технічного університету нафти і газу — культурно-освітня установа. Це обласний методичний центр бібліотек вищих навчальних закладів освіти ІІІ-ІV рівнів акредитації.

Бібліотека заснована в 1963 році, при новоствореному інституті нафти і газу. Перші книги, в кількості 1062 примірників, були передані Львівським політехнічним інститутом. [7]

3.4 Театр

Івано-Франківський академічний обласний музично-драматичний театр імені Івана Франка — створений 20 грудня 1939 року.

29 серпня 2008 року театру присвоєно звання «академічний».

У різні часи тут творили: В. Гаккебуш, заслужений артист України Г. Лаврик, народний артист України В. Нестеренко, народний артист України В. Смоляк, М. Станіславський, народний артист України М. Равицький, заслужений артист України Д. Чайковський; актори: заслужений артист України І. Базилевич, заслужений артист України П. Бобров, дуже шанована і улюблена всіма заслужений артист України Оксана Затварська, заслужений артист Л. Іванова, заслужений артист України В. Мельник, відома драматична акторка Галицької сцени Марія Слюзар, заслужений артист України Ю. Шиманський, Є. Нікітченко, заслужений артист України О. Чернявська, народний артист України М. Кавуненко, народний артист України С. Романюк, народний артист Х. Фіцалович, Ф. К. Гловацький;

Художники: заслужений діяч мистецтв Якутської АРСР М. Зелінський, О. Дольц, заслужений діяч мистецтв Д. Нарбут; заслужений артист України М. Драк;

Композитори та диригенти: Я. Барнич, В. Затварський, І. Фіцалович, В. Сидорак та А. Ремезов.

Балетмейстери: В. Петрик, Я. Чуперчук.

Жива історія сьогоднішнього театру — заслужений артист України В.І. Родь, учень А. М. Бучми; народний артист України Ю. Суржа, народний артист України Т. Перета, заслужені артисти України: Р.Л. Держипільський, О. Г. Шиманський, Ж.В. Добряк-Готв'янська, В. В. Пантелюк, Г. В. Бабинська, О.С. Іваницька, С. Б. Якубовський, Г. О. Талалай, Н. Романова, В. Юрців, В. Шиманська-Мартинова; головний художник заслужений діяч мистецтв України О. В. Семенюк, заслужений працівник культури України, асистент режисера С.Ф. Павліська.

Івано-Франківський академічний обласний театр ляльок ім. Марійки Підгірянки — створений у 1945 році. Названий на честь української дитячої поетеси Марійки Підгірянки. Перший режисер — Тетяна Нікітіна.

Після відселення з Народного дому № 1 в розпал репетицій до Різдвяних свят ляльковики знову під чужим дахом — завдяки отцеві-митрату Миколі Сімкайлу, який надав приміщення Катехитичного центру для показу вистав. 1999 року вони поселилися у колишньому приміщенні міської прокуратури. Після проведення довготривалого капітального ремонту і реконструкції зали та виробничих приміщень 1 червня 2005 відбулося урочисте відкриття театру, приурочене 60-річчю від дня заснування.

Український народний театр імені Івана Тобілевича — один з театрів Західної України, створений 1928 у Станіславові Я. Давидовичем як стаціонарний театр, спершу з перевагою музичного репертуару.

З 1929—1930 під керівництвом Миколи Бенцаля і Володимира Блавацького став мандрівним.

У діяльності УНТТ були репрезентовані два напрями: прихильника літ.-реалістичного театру М. Бенцаля і В. Блавацького, що орієнтувався на стиль «Березоля».

1933 (вересень) — Блавацький з частиною акторів перейшов до театру «Заграва»; наприкінці 1938 р. з обох цих театрів утворився Театр ім. І.Котляревського (1938;1939), на базі якого у вересні 1939 постав Львівський Державний Український Драматичний Театр ім. Лесі Українки.

3.4 Пам’ятники У сучасному Івано-Франківську встановлено низку пам’ятників — переважно українським національним діячам культури та історії, — Іванові Франку, Степанові Бандері тощо. В місті з багатими християнськими традиціями є також релігійні пам’ятники — Статуя Пресвятої Діви Марії та Монумент Ісусу Христу.

Найстаріший пам’ятник, що зберігся до наших днів — Адамові Міцкевичу (1930).

У період незалежності (від 1991 року) в місті було прибрано зразки радянської монументальної пропаганди, натомість у Івано-Франківську з’явився величний монумент Каменяра, чиє ім'я носить місто. Таким чином, практично всі івано-франківські пам’ятники належать сьогоднішньому періоду незалежної України. [7]

4. Відомі особистості та їх внесок у розвиток міста

Лев Бачинський (1872−1930) — відомий галицький громадсько-політичний діяч.

Після листопадового зриву 1918 р. у Львові, Л. Бачинський працював державним секретарем (комісаром) Станіславівського повіту. Коли Станіслав став столицею ЗУНР, Л. Бачинський був обраний віце-президентом Української Національної Ради. Був автором конституційного закону від 3 січня 1919 р. про об'єднання ЗУНР з Українською Народною Республікою (УНР).

Одна з вулиць сучасного Івано-Франківська названа ім'ям Л. Бачинського.

Садок Баронч (1814−1892) — галицький польський історик, фольклорист, архівіст, вірменин за національністю. Саме він підготував і опублікував одну з перших в історичній літературі книгу про нього «Пам'ятки міста Станіславова» (1858). З особливою любов’ю написані С. Барончем сторінки, де йдеться про пам’ятки історії та культури міста.

Юліан Целевич (1843−1892) — відомий вчений і педагог. Три основні праці принесли Ю. Целевичу визнання як дослідника історії Галичини. «Дещо за поселеннє Угорської України русинами і за унію церкви православної угорських русинів з Римом» (1868), «Історія Скиту Манявського» (1887 р.) і «Опришки» (1882−1891 рр.). Ю. Целевич присвятив свої дослідження рідному краю, де він народився, учителював (у Монастирчанах біля Солотвина та в Станіславській гімназії), слухав легенди про опришків Довбуша, мандрував з учнями і студентами до скитських руїн.

Євген Желехівський (1844−1885) — відомий український лексикограф. Він був одним із засновників товариства «Просвіта» у Львові, а потім створив філію цього товариства у Станіславові. Є. Желехівський вів велике листування з відомими українськими діячами, зокрема М. Бучинським, Олександром Барвінським, Омеляном Партицьким та ін. За словами В. Качкана, палкий любитель місцевого фольклору, Є. Желехівський збирав на Станіславщині приказки, колядки, повір'я, народні пісні та досліджував їх.

На основі зібраних матеріалів видав збірник під назвою «З уст народу» (1868 р.)

Василь Ільницький (1823−1895) — письменник і педагог. Як відзначають дослідники, важливим матеріалом, який розкриває боротьбу галицької інтелігенції за національні права, показав як гуртувався народ навколо ідейних культурно-просвітницьких лідерів, був нарис В. Ільницького «Зав'язане Ради Руської в Станіславові. Буча Польська». Провідною думкою твору є створення в Станіславові Руської Ради, яка б розбудила суспільство від довгого сну, «згуртувала народність нашу і забезпечила дані нам свободи» .

Францішек Карпінський (1741−1825) — відомий польський поет, один з попередників польського романтизму. Крім поезій, Карпінському належать також цікаві спогади, так звані «Пам'ятники», які були опубліковані в Кракові у 1844 р. В них подано чимало даних, які стали важливими джерелами з історії міста початку другої половини XVIII століття.

Микола Лепкий (1878−1945) — гімназійський професор.

Антін Могильницький (1811−1873) — письменник і громадянсько-політичний діяч.

Гнат Павлюх (1879−1972) — здібний керівник, педагог, він був головою гуртка «Рідна Школа» (1908;1928 рр.) в Станіславові.

Микола Сабат (1879−1972) — відомий діяч освіти. Н. Сабат опрацював видання «Кобзаря» з оригінальним коментарем, за що його обрано дійсним членом НТШ у Львові.

Денис Січинський (1865−1909) — композитор. Ним було написано найкращі композиції: кантату «Лічу в неволі» (в с. Вікторів в 1901 р.) та «Минулі літа» (1907) на слова Т. Шевченка, хорові твори на слова І.Франка «Непереглядною юрбою», «Даремне пісне», «Пісне моя», музика до театральних п'єс та ряд солоспівів з фортепіано, а також інструментальні твори та обробки народних пісень.

Іван Вагилевич (1811−1866). У Станіславові проходила юність видатного українського письменника, вченого, одного з перших галицьких просвітителів, учасника славнозвісної «Руської Трійці» та співавтора альманаху «Русалка Дністрова». 5]

ВИСНОВОК

У загальних рисах історія Івано-Франківська відома, хоч і у ній є чимало «білих плям», що вимагають нового їх вивчення, вагомого підтвердження або ж заперечення, взагалі нового погляду на виникнення і розвиток обласного центру.

Менш відома історія Івано-Франківська як міста, тобто історія його окремих площ і вулиць, окремих його будинків, місць перебування у місті відомих діячів історії і культури, письменників, митців різних профілів тощо.

З моєї роботи можна зробити такі висновки:

По-перше, у період 1662 року до наших днів на території західної України виникло і розвивалося місто, яке 1962 року носило назву Станіслав, а дев’ятого листопада з нагоди 300-річчя міста постановою уряду СРСР його було перейменовано на Івано-Франківськ.

Як бачимо, історія заснування теперішнього Івано-Франківська криє в собі багато таємниць. Це пояснюється перш за все тим, що українські історики не завдали собі праці, щоб вивчити наші багатющі архіви, а пішли слідами польських дослідників (офіційна версія), хоч і серед них, як бачимо, не було єдиної думки про дату і засновника нашого міста. Звідси і думка про Станіслава Андрія Потоцького (за іншою гіпотезою — Єнджея) як засновника Станіславова, названого так на честь його сина Станіслава, за іншою версією — батька, а за ще однією — сина Єнджея Потоцького. Така традиція була потрібна польським історикам тільки для того, щоб і в даному випадку показати культуртрегерську місію польської шляхти на українських землях, а разом з тим підняти престиж роду Потоцьких, який криваво записався в історії українського народу і народної творчості.

По-друге, Станіслав, від початку заснування і до сьогодні залишається економічно розвинутим містом, яке має досить розгалужену інфраструктуру. Все це зводиться до соціально-політичної стабілізації, що є одним із головних чинників до процвітання міста.

В 1917 році Станіслав став центром державотворчого відродження України, адже саме в цей час на території міста існував ЗУНР, що зробило політичний внесок у розвиток міста.

По-третє, Івано-Франківськ є невід'ємною частиною роботи такого великого механізму, як Україна. Адже, саме на території Івано-Франківська знаходяться прибуткові підприємства, установи, тут знаходиться основний сировинний придаток держави (нафта, газ тощо).

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1. Сайт облдержадміністрації Івано-Франківської області http://www.if.gov.ua/

2. Івано-Франківськ. Все про місто [електронне джерело] http://www.ivfrankivsk.if.ua/menu.php?id=3001

3. Коротка історія Івано-Франківська [електронне джерело] http://www.history.iv-fr.net/article.php?id=941

4. Культура і мистецтво Івано-Франківщини [електронне джерело] http://webtour.org.ua/Istoriya-Kolomiyi/2011;10−15−18−41−40.html

5. Відомі люди Івано-Франківська [електронне джерело] http://www.ivfrankivsk.if.ua/menu.php?id=3003

6. Архітектурно-історичні пам’ятки Івано-Франківська [електронне джерело] http://franuk.com/misto/pamjatku

7. Культура Івано-Франківська [електронне джерело] http://uk.wikipedia.org/wiki/Категорія:Культура_Івано-Франківська