Аксіологічні проблеми управлінської діяльності робітника освіти в умовах модернізації освітньої галузі в Україні

ВСТУП

Актуальність теми дослідження. Проблема ціннісно-мотиваційних характеристик педагогічної культури робітника освітнього закладу на етапі модернізації управлінської діяльності набуває сьогодні особливої актуальності. Через ціннісно-мотиваційні характеристики розкривається сутність, зміст та форми діяльності керівника навчального закладу, що дозволяє зрозуміти, якими шляхами має здійснюватися адаптація сучасного керівника до ринкових відносин у суспільстві; як керівник, що виступає суб'єктом формування ціннісних орієнтацій всього колективу і спрямовує його роботу в певне русло, вміє вирішувати конфлікти у власній мотиваційній сфері, інтегрувати нові цінності і ціннісні системи.

Аксіологічний аспект управлінської діяльності виступає внутрішнім чинником глибокої педагогічної орієнтації керівника будь-якого навчального закладу[56, 132].

Ціннісні орієнтації керівника загальноосвітнього навчального закладу є найважливішим елементом його внутрішньої культури, що закріплюється життєвим досвідом, всією сукупністю його емоційних переживань і відмежовує значуще, суттєве для даної людини від несуттєвого, незначущого. Сукупність ціннісних орієнтацій, що вже склалися, відстоялися, утворюють свого роду вісь свідомості, яка забезпечує сталість особистості керівника, спадковість певного типу поведінки і діяльності в управлінні і керівництві. Ці процеси простежуються у спрямованості потреб, запитів і інтересів [68, 23].

Внаслідок цього ціннісні орієнтації виступають найважливішим фактором, який регулює дії керівника. Основний зміст ціннісних орієнтацій людини взагалі - це правові, політичні, філософські, естетичні, моральні релігійні переконання, глибокі і стійкі прихильності, непохитні принципи поведінки. Тому в кожному суспільстві ціннісні орієнтації особистості стають об'єктом виховання і самовиховання, цілеспрямованого впливу.

Зміст дії і розвитку ціннісних орієнтацій керівника пов’язаний з необхідністю вирішення багатьох людських проблем протиріч і конфліктів у соціальній сфері, вибором прагнень і поривань особистості, що виражається в найбільш загальній формі боротьби між обов’язком і бажанням, мотивами морального та утилітарного характеру [71, 43].

Керівникам шкіл, які багато років обіймають посаду директора чи його заступника, звичайно, інколи важко адаптуватися до нових ціннісних орієнтацій в освіті та суспільстві. До суттєвих змін в орієнтирах легко переходить тільки людина конструктивна, здатна швидко перебудовуватися. Чим довше за часом керівник був адаптований до попереднього соціуму, тим складніше відмовитися від стійких розвинутих ціннісних орієнтацій.

Ціннісні орієнтації керівника навчального закладу виступають ознакою зрілості його особистості, показником ступеня його соціальності. Це — призма сприйняття не тільки зовнішнього, але й внутрішнього світу індивіда, обумовлений зв’язок для вирішення в індивідуальному плані питання про сенс життя, завдяки якому відбувається інтеграція сукупності ціннісних особливостей як дещо цілісне і своєрідне, характерне саме для даної особистості [69, 12].

Якість керівника навчального закладу визначається усвідомленням необхідної зміни в ціннісних орієнтаціях на етапах серйозних соціальних змін у суспільстві. Свідомий перегляд власних цінностей, здатність вирішити протиріччя і конфлікти у власній мотиваційній сфері свідчать про високий рівень особистісної культури керівника, вміння аналізувати певні зміни в усій сукупності ціннісних орієнтацій та нової їх інтеграції відповідно до мети та завдань освіти.

Сукупність ціннісних орієнтацій обумовлює також такі риси особистості, як висока моральність цілісність, здатність до вольових зусиль в ім'я обраних ідеалів і цінностей, активність життєвої позиції. Суперечливості в ціннісних орієнтаціях породжують непослідовність у поведінці керівника [85, 6].

У сучасних умовах реформування освіти необхідно об'єктивно та діалектично підходити до управлінців, що мають талант і можливий потенціал до управління, але не можуть швидко переорієнтуватися відповідно до нових цінностей ринкового суспільства. У такому випадку їм необхідно проаналізувати власну ціннісну орієнтацію.

З своїми виявами і функціями в регуляції поведінки управління мотивуючі фактори можуть бути поділені на декілька відносно самостійних складових характеристик: матеріальні потреби, прагнення та інстинкти як джерела активності особистості керівника; мотиви як причини, що визначають вибір спрямованості поведінки; емоції, суб'єктивні переважання (прагнення, бажання) та установки як засоби регуляції поведінки людини на керівній посаді [85, 20].

Згідно з першою характеристикою мотивів поведінки, керівник освіти є людиною з низьким рівнем загальної культури, у якої підсвідомість визначає спрямованість ціннісних орієнтацій. Друга характеристика визначає людину як особливість імпульсивну, особлива активність якої виявляється в критичних або визначальних для неї ситуаціях, і здатну не реагувати на події, що не стосуються її особистісних інтересів.

Найдоцільнішою для даного часу є третя характеристика мотивів діяльності, в якій ціннісна сфера регулюється певними особистісними установками, здатністю внести корекцію у поведінку і діяльність у більшості випадків. Тут спостерігається постійний розвиток мотивів діяльності.

Розвиток ціннісної орієнтації відбувається через зміну і розширення кола діяльності, що перетворює предметну діяльність.

Розширення діапазону мотивів діяльності веде до перегляду або поновлення системи цінностей. Всю систему цінностей умовно можна поділити на три категорії: предметні цінності (вся різноманітність предметів людської діяльності і природних явищ); суб'єктивні цінності як способи і критерії, на засадах яких виробляються процедури оцінювання відповідних явищ; соціальні цінності як явища, прийняті даним суспільством, предметні і суб'єктивні цінності виступають ніби два полюси ціннісного ставлення керівника до найближчого соціуму [76, 43].

Цінності, потреби, інтереси та ідеали, які притаманні суспільству на певному етапі розвитку, виступають у ролі потенційних матеріалів, що у випадку інтеріоризації особистості можуть набути спонукальної сили і стати реально діючими мотивами.

Прийняття основних категорій індивідуальної свідомості зі сфери суспільних теорій, перехід від зовнішнього до внутрішнього виступає показником конструктивної ціннісної адаптації керівника освітнього закладу до нових процесів, які відбуваються в суспільстві, і перенесення цих процесів у систему сучасної освіти. Також інтеріоризація виступає показником усвідомлення людиною нових суспільних цінностей, а також необхідність термінового переосмислення всієї старої системи [88, 76].

Керівник загальноосвітнього навчального закладу має потенціал ще не використаних мотивів, які можуть почати діяти відповідно до нових орієнтацій і більш високого рівня розвитку управлінської культури.

Ці орієнтації виконують функцію змістоутворення, тобто надають дійсності, що чітко віддзеркалюється в індивідуальній свідомості керівника, певного значення. Реформування вітчизняної освіти, вільний вибір форм і методів визначає нові змістоутворення, надає нового сенсу ціннісної орієнтації мотивам діяльності керівника і підлеглих. Нове змістоутворення полягає, насамперед, у вихованні не виконавця, а творчої особистості, здатної конструктивно змінювати світ.

Слід зазначити, що реальні мотиви керівника навчального закладу потрібно відрізняти від мотивацій, тобто раціональних пояснень дії через вказівки на соціально прийняті обставини, що спонукають до вибору конкретної дії. Такі мотивації можуть свідомо використовуватися управлінцем для маскування дійсного мотиву його поведінки [96, 59].

У наш скрутний час небажання вирішувати складні проблеми, які стоять перед керівниками загальноосвітніх навчальних закладів, можна мотивувати безвихідністю моменту, відсутністю інтересу з боку держави, недостатньою матеріальною базою тощо. Але в даній ситуації частіше за все спостерігається не спонукання до діяльності, а мотивацію відмови від неї.

Соціальні цінності і мотиви, заломлюючись крізь призму індивідуальної життєдіяльності, входять до психологічної структури керівника у формі особистісних його цінностей. Кожному керівнику освіти притаманна специфічна ієрархія цінностей, які виступають зв’язуючою ланкою між культурою суспільства і сформованою керівником культурою навчального закладу, між суспільним та індивідуальним [110, 164].

Освітні дії відображаються у свідомості керівника у формі ціннісних орієнтацій, які містять у собі також широке коло соціальних цінностей, визнаних керівником, але не завжди прийнятих ним як власні цілі і принципи. Такі цінності не спонукають до реальних мотивів діяльності управлінця, і навіть інколи призводять як до конфліктів у мотиваційній сфері особистості, так і в педагогічному колективі.

У ціннісних категоріях виражені певні орієнтації знань, інтересів і переваг різних соціальних груп та особистості. Кожна історично конкретна доба може характеризуватися специфічним набором та ієрархією цінностей, система яких сприймається як найбільш високий рівень соціальної регуляції. У ній зафіксовані ті критерії соціально визнаного (даним суспільством і соціальною групою), на основі якого розгортаються більш конкретні і спеціалізовані системи нормативного контролю, відповідні суспільні інститути і цілеспрямовані дії самих людей. Засвоєння цієї системи кожною конкретною особистістю складає необхідну основу соціалізації особистості і підтримання нормативного порядку в суспільстві [114, 352].

У свідомості зрілої індивідуальності цінності виконують функцію перспективних стратегічних життєвих цілей і мотивів життєдіяльності, реалізація яких виражається у здійсненні особистістю певного внеску в культуру, усвідомленні особистістю нових форм об'єктивних і суб'єктивних цінностей [4, 22].

Людиною з високим рівнем культури керівництва можна вважати таку особистість, в якої ціннісні орієнтації на працю домінують над іншими: орієнтаціями: на сім'ю, суспільну діяльність та інші сфери самоствердження індивіда. При цьому найчастіше зустрічається така методологічна помилка у підходах до визначення рівня культури керівника навчального закладу: фіксація розповсюдженості ціннісних орієнтацій без урахування сили їх мотиваційного впливу на підлеглих.

Ступінь наукової розробленості даної проблеми показує різноманіття підходів, концепцій і теорій ціннісної орієнтації. Проблема ціннісної орієнтації людської діяльності, у тому числі управлінської, уже давно є предметом досліджень як закордонних, так і вітчизняних авторів серед яких слід назвати (А.С. Афонін [1], В. И. Бондарь [3], Л. М. Карамушка [51], Ю. А. Конаржевський [57], М. М. Поташник [98], Маслоу [124], М. Мескон, М. Альберт, Ф. Хедоури [74]).

Спираючись на роботи: А. Маслоу «Ієрархія потреб», «двофакторну модель» Ф. Герцберга, «теорія ІВЗ» К. Альдерфер, потреби: успіху, влади, приналежності Д. Мак-Клелланда, теорію очікувань В. Врума, а також вітчизняних вчених Л. М. Карамушка «Психологія управління», М. Л. Портнов «Азбука школьного управления», М. М. Поташник «Управление современной школой», В. О. Сухомлинський «Розмова з молодим директором школи», було визначено, що у навчальному закладі ціннісні орієнтації керівника формують ціннісні орієнтації всього колективу, визначають пріоритети, напрямки і форми діяльності, вибір загального спрямування школи та її профілю.

Об'єктом дослідження є проблеми управління загальноосвітнім навчальним закладом.

Предмет дослідження. Аксіологічні проблеми управлінської діяльності робітника освіти в умовах модернізації освітньої галузі в Україні.

Мета дослідження. Визначити якісну модель ціннісної орієнтації в управлінській діяльності, що забезпечить успішне керівництво загальноосвітнім навчальним закладом.

Завдання дослідження:

1. З’ясувати сутність, структуру та функції управлінської діяльності керівника ЗНЗ.

2. Визначити роль ціннісної орієнтації особистості в структурі управлінської діяльності та шляхи її реалізації.

Гіпотеза. Автор виходить з тези, що керівник має потенціал ще невикористаних ціннісних орієнтацій, які можуть почати діяти відповідно до нових умов і більш високого рівня розвитку управлінської культури. Керівником з високим рівнем освітньої культури автор вважає таку особистість, в якої ціннісні орієнтації на раціональну діяльність, що сприяє розвитку ЗНЗ є домінуючими, і обґрунтованими.

Відповідно до завдання дослідження використовувався комплекс таких методів:

1) теоретичний аналіз філософської та психолого-педагогічної літератури, як вітчизняних так і зарубіжних авторів;

2) порівняльний аналіз, узагальнення, синтез, системний аналіз.

Теоретичну основу роботи складають сучасні концепції психологів, педагогів з проблеми управління та ціннісних мотивів у процесі управління ЗНЗ (А.С. Афоніна [1], В. И. Бондаря [3], Л. М. Карамушки [51], Ю. А. Конаржевського [57], М. М. Поташника [98], Маслоу [124], М. Мескона, М. Альберта, Ф. Хедоури [74]).

Наукова новизна дослідження полягає у розробці та уточненні якісної моделі ціннісної орієнтації потреб та мотивів, як механізмів формування педагогічної культури сучасного керівника ЗНЗ.

Практичне значення. Результати дослідження можуть бути використані директорами шкіл, студентами факультетів додаткової та післядипломної освіти за спеціальністю «Управління навчальним закладом», викладачами педагогічних вузів.

Структура дослідження. Робота складається з вступу, двох розділів, висновків до кожного розділу, висновків, списку використаних джерел (124).

РОЗДІЛ 1. УПРАВЛІНСЬКА ДІЯЛЬНІСТЬ В ЗАГАЛЬНООСВІТНІХ НАВЧАЛЬНИХ ЗАКЛАДАХ, ЇЇ СУТНІСТЬ І ФОРМИ

1.1 Особливості управлінської діяльності в загальноосвітніх навчальних закладах

Процеси глобальних змін, що відбуваються на сучасному етапі розвитку як всього українського суспільства в цілому, так і освіти зокрема, вимагають нових підходів і принципів управління навчальними закладами, пріоритетними серед яких стають основи теорії менеджменту як науки про конкурентоспроможне професійне управління. Сучасне становище в Україні вимагає формування відповідного рівня управлінського знання. Століттями у суспільній свідомості формувалось уявлення про управління і про керівників як про привілейований прошарок, що керує суспільством та окремими об'єктами. Тому об'єкт управління, тобто народ чи якийсь окремо взятий колектив, вважав цілком природним наділяти своїх керівників доленосними функціями, що перетворюють їх, по суті, у власників відповідних закладів чи установ. Сучасний рівень розвитку менеджменту повинен виходити з того, що об'єктом управління є організаційна культура того чи іншого типу, що поєднує людей єдиною неповторною оболонкою в тій чи іншій організації [16, 89].

Особистість, як її розуміють психологи, це кожна окрема людина з притаманними їй індивідуальними особливостями характеру, інтелекту, емоційної сфери. До психологічних якостей особистості належать характер, темперамент, здібності людини, а також особливості психології, зумовлені її вродженими якостями та вихованням.

Немає жодного сумніву, що особисті риси керівника, як у дзеркалі, відображаються у стилі його роботи. Найважливішими рисами керівника, на наш погляд, є: організаторські здібності; почуття відповідальності; принциповість; вимогливість, яка має бути поєднана з гуманізмом, добротою, людяністю; справедливість як поєднання доброти і правосуддя; підпорядкованість особистих інтересів інтересам справи; новаторство, винахідливість, інноваційний підхід; самостійність здатність самостійно йти до поставлених цілей, мати й відстоювати власну думку; гнучкість (не в розумінні безпринципності, а як здатність враховувати обставини, що змінюються, різні характери й манеру поведінки людей); стриманість — уміння контролювати свою поведінку, володіти собою; доброзичливість, великодушність, уміння вибачати; відсутність поганих звичок; звичка постійно слідкувати за своєю зовнішністю; оптимізм (оптимістично налаштований керівник сприяє покращанню у всіх настрою, викликає бажання працювати) [17, 39].

Окремо слід сказати про такий момент, як харизма. Харизма — це влада над людьми, побудована не на логіці, а на силі особистих рисах характеру і здібностях лідера. В основі її лежить привабливість керівника. Харизматичний керівник - це керівник від Бога, той, який користується глибокою повагою людей до нього і вірою в його безмежні можливості. Його особистість зачаровує, притягує до себе, випромінює магнетизм. Харизматичний керівник має, як правило, вражаючу зовнішність, незалежний характер, визначні риторичні здібності, упевнену манеру поведінки. Він сприймає як належне захоплення своєю особою. Харизматичний вплив лідера особливо сильний на людей, що мають потребу в присутності поряд сильної людини, якій вони, так би мовити, належать і підкоряються. Не всі харизматичні лідери мають позитивну спрямованість, іноді це антигромадські особистості, наприклад, кримінальні авторитети. Подібні харизматичні лідери менших масштабів часом впливають на учнів, боротися з їх впливом важко, але необхідно [35, 13].

Харизматичний керівник у ролі директора - це найбільш ефективний керівник, хоча такі керівники трапляються рідко. Харизма — рідкісне явище, як і будь-який талант.

З особистісних якостей керівника випливають також особливості стилю його роботи. Зупинимося на тих, які вважаємо основними. Вкажемо, перш за все, на діловитість та організованість. У роботі має бути певна система, порядок, на кожний день треба складати чіткий план, домагатися точного його виконання. Порядок має бути також у документації, на робочому місці, у всьому. Керівник мусить того ж вимагати й від підлеглих. Далі вкажемо на:

§ компетентність, знання своєї справи — знання директивних документів, відповідних законів шкільної економіки, методики, новітніх педагогічних технологій;

§ вміння працювати колективно, володіння мистецтвом спільно обговорювати й вирішувати справи. Протилежне — авторитарний, командний стиль, який мусить поступово здавати свої позиції перед колективним;

§ оперативність, уміння цінувати свій час і час своїх підлеглих, лаконічність;

§ далекоглядність — уміння бачити, тримати у полі зору проблему, головні моменти;

§ відкритість, відвертість, прозорість у роботі. Протилежне — цілковита таємничість у всьому. Деякі керівники саме на таємничості будують усю свою діяльність. Завдяки цьому створюється «імідж» всезнаючого і всесильного директора, що тримає в руках усе, в тому числі і вашу долю. Але це швидше феодальний, а не сучасний демократичний стиль;

§ рівне, однаково об'єктивне ставлення до всіх членів колективу (симпатії й антипатії демонструвати небажано);

§ мистецтво переконувати;

§ культура спілкування, ввічливість;

§ почуття гумору необхідне, щоб знімати стрес у людей і в себе. Протилежне — відсутність почуття гумору, постійно напружена атмосфера, так зване «стресове менеджерство»;

§ уміння гасити конфлікти в колективі, ліквідувати їх причини;

§ чутливість, турбота про людей. Протилежне — черствість, байдужість до проблем інших [50, 163].

Чим більше у керівника позитивних рис з числа вказаних вище, тим ефективніша його праця, тим краща атмосфера в керованому ним колективі, тим меншими зусиллями досягається бажаний результат.

Жодна інша професія не висуває таких вимог до людини, як професія педагога, вчителя, вихователя, керівника загальноосвітнього навчального закладу. Педагог-керівник зобов’язаний бути яскравою, неповторною особистістю, носієм загальнолюдських цінностей, глибоких і різноманітних знань, високої культури; прагнути до втілення в собі людського ідеалу [63, 36].

Особливі професійні і суспільні функції керівника школи: необхідність бути завжди на виду в най об'єктивніших суддів — своїх вихованців, зацікавлених батьків, колег, широкої громадськості - пред’являють підвищені вимоги до особистості директора, його морального обличчя.

Практична управлінська діяльність лише наполовину побудована на раціональних технологіях, друга її половина — мистецтво. Тому перша вимога до сучасного керівника школи — наявність здібностей до управлінської діяльності.

Педагог, керівник — це перш за все і завжди великий трудівник. Тому найважливішими професійними якостями педагога, керівника мусять бути визнані: працелюбство, працездатність, дисциплінованість, уміння визначити мету, вибрати шляхи її досягнення, організованість, наполегливість, систематичне і планомірне підвищення свого професійного рівня, відповідальність, прагнення постійно підвищувати якість своєї праці [119, 2].

В умовах переходу до ринкових відносин особливої значимості набувають людські якості керівника школи, які стають професійно значущими передумовами створення сприятливих стосунків у педагогічному процесі загальноосвітньої школи.

До цих якостей належать: людяність, доброта, терплячість, порядність, чесність, відповідальність, справедливість, обов’язковість, об'єктивність, щедрість, повага до людей, висока моральність, оптимізм, емоційна урівноваженість, потреба в спілкуванні, інтерес до життя педагогів, співробітників школи і вихованців, доброзичливість, самокритичність, дружелюбність, стриманість, гідність, патріотизм, релігійність, принциповість, чуйність, емоційна культура тощо. Керівник повинен бути, лідером здатним вести за собою підлеглих, використовуючи свій авторитет, професіоналізм, позитивні емоції. Повинен бути дипломатом, успішно долати внутрішні та зовнішні конфлікти. Насамперед керівник — це просто людина, яка володіє глибокими знаннями та вміннями, рівнем культури, чесністю, рішучістю характеру і в той же час розсудливістю, здатна бути в усіх відношеннях зразком для оточуючих [113, 157].

Особистість керівника школи, його загальна ерудиція, професійна підготовка, такт, енергійність, організаторські здібності визначають обличчя школи, діяльність педагогічного та учнівського колективів.

Кожний директор має свої особливості і достоїнства. Однак є ряд особливих якостей, необхідних для формування керівника школи. До них належать:

Висока культура, бездоганна моральність. Сучасний директор школи повинен мати фундаментальну загальноосвітню підготовку, стежити за найважливішими подіями в Україні та за її межами, йому притаманна висока принциповість, особистого життя. Грунтовне знання сучасної педагогіки і психології, майстерність педагога, компетентність у питаннях науки і культури, тонкий художній смак надають особистості директора школи особливої привабливості й не дозволяють йому опуститися до рівня пересічного господарника.

§ Керівник школи повинен уміло розподіляти обов’язки, створювати сприятливі умови для роботи, організувати належну допомогу, контроль і керівництво, забезпечити високу ділову активність колективу і постачання школи необхідними матеріалами й посібниками, виявляти твердість, рішучість і вимогливість.

§ Нині справедливо приділяється багато уваги принципам гуманізації праці. Це особливо важливо у сфері педагогічної праці. Керівник школи просто зобов’язаний бути великим оптимістом, гуманною людиною, поважати людей, любити дітей [105, 53].

Таким чином, для молодих керівників загальноосвітнього навчально-виховного закладу є дуже важлива власна модель, програма розвитку особистості менеджера освіти і удосконалення у здійсненні управлінської діяльності на посаді керівника школи.

Зупинимося на тих принципах, які особливо необхідні в теперішній період інтеграції до європейських структур: компетентність, гуманізація та демократизація управління навчально-виховним процесом.

Компетентність є результатом ґрунтовної базової підготовки та неперервного підвищення світоглядного, професійного та загальнокультурного рівня у різноманітних формах і, головне, через самоосвіту [96, 32].

Принципи науковості управління, структурно-функціонального аналізу, ситуаційного підходу пов’язані саме з компетентністю, тобто з готовністю керівника навчального закладу виконувати свої професійні обов’язки відповідно до сучасних теоретичних поглядів, дотримуватися світових вимог до менеджменту.

Компетентність — це поєднання такого рівня науки та практики в діяльності конкретного менеджера навчально-виховного процесу, яке дає змогу досягати високого кінцевого результату з мінімальними витратами нервової та фізичної енергії людей, ефективно організовувати особисту працю та працю керованого колективу.

Компетентний керівник школи чи ВНЗ спирається передусім на практичні рекомендації щодо забезпечення всебічного розвитку особистості, творчих здібностей, використання діагностичних методик, запобігання конфліктам, стимулювання та об'єднання колективу, вдосконалення стилю керівництва [76, 61].

Реалізуючи ідеї демократизації та гуманістичного світогляду з орієнтацією на європейські та загальнолюдські цінності, треба пам’ятати про національні та регіональні особливості України, враховувати регіональний менталітет населення, творчо підходити до концепцій освіти.

Принцип гуманізації ґрунтується на увазі до кожної особистості, з якою менеджер навчально-виховного процесу вступає в ділове спілкування: до викладача, учня, випадкового відвідувача. Людина розглядається не як ресурс, а як кінцева ціль, заради якої здійснюється управлінська діяльність, і водночас як важливий фактор, від якого залежить кінцевий результат [42, 104].

Режим функціонування, в якому за звичкою працюють численні навчальні заклади, веде, особливо в перехідний період, до занепаду. Щоб вижити в кризових умовах, школі треба переходити до режиму розвитку.

Демократизація передбачає децентралізацію, самостійність освітніх закладів, право педагогів на творчий пошук, широкі права учнів та студентів.

Завдяки демократизації актуалізуються педагогічні альтернативи, полегшується тягар на бюджет, суспільство все ширше переймається розвитком освіти. Однак є і недоліки: боротьба освітніх закладів за виживання в умовах нерегульованого ринку, вимушений педагогічний егоїзм, розвал єдиної системи неперервної освіти та освітянського простору, комерціалізація за природою своєю некомерційної сфери суспільного господарства [44, 14].

Принципи компетентності, гуманізації освіти і демократизації управління нею допомагають менеджеру навчально-виховного процесу розробити успішну стратегію та навчального закладу на основі проблемно-орієнтованого аналізу разом з колективом формує план реалізації змін. Інтегральна характеристика педагогічного колективу — рівень його розвитку (рівень зрілості) визначається як здатність колективу ставити актуальні та реалістичні загальні цілі, формувати структуру індивідуальних цілей, інтегрованих із загальними цілями, будувати та гнучко змінювати структуру взаємодій та взаємовідносин, що забезпечують досягнення поставлених цілей з максимально можливою ефективністю [55, 37].

Питання про здібності до управлінської діяльності, як і про педагогічні цінності, перебуває в сучасній педагогічній науці у стадії розробки. Здібності до педагогічної діяльності - це цінності особистості, що інтегровано виражаються в природних нахилах до роботи з людьми, дітьми, любові до дітей і своїх колег педагогів, отримання задоволення від спілкування з ними.

На наш погляд, слід погодитися з авторами які виділяють такі головні групи цінностей:

§ Організаторські. Виявляються в умінні згуртувати колектив учителів, учнів, допоміжний персонал школи, залучити їх до праці, розподіляти обов’язки, спланувати роботу, підвести підсумки зробленому і т.д.

§ Дидактичні. Уданому випадку керівник школи має бути учителем учителів. Він повинен дати чітку й конкретну відповідь на будь-яке запитання будь-якого учителя, пов’язане з процесом освіти і навчання учнів.

§ Перцептивні, що виявляються в умінні проникати в душевний світ кожної людини, об'єктивно оцінювати її емоційний стан, виявляти особливості психіки.

§ Комунікативні цінності, які виявляються в умінні встановлювати педагогічно доцільні стосунки з учнями, їх батьками, колегами, керівниками громадських, державних, освітніх та інших установ і організацій.

§ Сугестивні цінності, які виявляються в умінні здійснювати емоційний вплив на своїх колег, учнів, їхніх батьків та ін.

§ Дослідницькі цінності виявляються в умінні пізнавати ї об'єктивно оцінювати педагогічні ситуації і процеси.

§ Науково-пізнавальні цінності передбачають засвоєння наукових знань у своїй галузі [84, 11].

Багато спеціалістів поділяють думку про те, що відсутність яскраво виражених здібностей може бути компенсована розвитком інших важливих професійних якостей — працелюбства, чесного і серйозного ставлення до своїх обов’язків, систематичної і постійної роботи над собою.

Сучасна наука стверджує, що здібності до педагогічної діяльності (талант, покликання, задатки) — це важлива передумова оволодіння педагогічною діяльністю, однак не є вирішальною професійною якістю. Можна мати гарні задатки, але так і не розкрити їх, і, навпаки, здавалося б, людина й не виділялася видатними здібностями, але при наполегливій, цілеспрямованій, творчій праці зміцніла, піднеслася до вершин педагогічної й управлінської майстерності [90, 29].

Вступ до Болонського процесу вимагає перегляду концептуальних засад навчального процесу на всіх рівнях. Особливо це стосується середньої загальноосвітньої школи, оскільки саме вона закладає підвалини нашої країни, життєву компетентність її випускників. Саме зі школи розпочинаються витоки нових технологій, нових напрямків наукового знання, нового світо уявлення і світорозуміння громадян. Школа започатковує духовне відродження українського народу, формує нову особистість, що здатна активно і творчо реалізовувати як власний так і загальнодержавний потенціали. Саме у школі закладаються основи українського громадянського суспільства, правової держави, основи прав і свобод кожної людини, що прагне до саморозвитку і духовного вдосконалення.

Усе це наполегливо вимагає суттєвих змін в організації діяльності і функціонуванні усіх навчальних закладів, а особливо — загальноосвітніх. І тут на перший план витікає управлінсько-організаторська та координаційно-контрольна діяльність керівника школи. В нинішніх умовах ця діяльність чітко набуває характеру менеджменства — сучасного процесу планування, організації, мотивації та контролю, необхідних для формування та досягнення найвищого рівня діяльності конкурентоспроможного середнього загальноосвітнього навчального закладу [109, 82].

Очевидно, що в даному процесі ключовою постаттю є особа директора школи. Розбудова принципово нової системи освіти передбачає і нові, модернізовані, інноваційні властивості управління закладом освіти, які генеруються його керівником. Сучасний директор має бути не простим реалізатором нормативних документів і вказівок, а діячем, що здатний не лише об'єднати колектив навколо нових завдань, генерувати нові ідеї та досягти нових результатів за рахунок оптимізації й кооперації наявних ресурсів, постійно націлених на саморозвиток, а й передбачати наслідки діяльності навчального закладу, його вплив як на учнів — майбутніх громадян країни, так і на саму країну.

У Великому тлумачному словнику сучасної української мови відзначено: «Управляти — спрямовувати діяльність, роботу кого -, чого-небудь; бути на чолі когось, чогось; керувати» '.

В.Г. Афанасьєв трактує поняття «управління» як «сукупність певних дій (операцій), що здійснюють суб'єкти управління з метою забезпечення та перетворення руху до заданої мети» [82, 54].

М. Мескон, М. Альберт, Ф. Хедоурі вважають: «управління — це процес планування, організації, мотивації і контролю, необхідний для того, щоб сформулювати і досягти мети організації» [74, 220].

У тому ж великому тлумачному словнику сучасної української мови відзначено, що «Менеджмент — сукупність принципів, методів і форм управління з метою підвищення ефективності, збільшення прибутків»

Керівництво школою — це не тільки складна і багатогранна сфера діяльності її директора, в якій поєднуються аспекти організаційного, педагогічного, соціального, психологічного та технічного характеру. Сьогодні це процес переводу складної динамічної системи, якою є школа, у більш високий якісний стан, що відповідає загальноєвропейським стандартам.

Важливими факторами, що визначають стан і результати управління ЗНЗ є норми та критерії їх оцінки. Березняк Є.С. у статті «директор школи і вчитель: Етика взаємовідносин» визначає основні умови ефективної діяльності у галузі середньої освіти. Насамперед це такі:

§ обов’язкове охоплення всіх дітей шкільного віку навчанням;

§ створення у школі та вдома відповідних умов навчання;

§ ґрунтовність вивчення шкільних дисциплін, якість знань, умінь та навичок учнів;

§ залучення до справи навчання і виховання учнівських організацій та самоврядування, а також батьківського комітету;

§ послідовне здійснення принципу виховуючого та розвивального навчання;

§ постійна наполеглива робота педагогічного колективу з підвищення якості знань учнів;

§ впровадження у школі принципів наукової організації праці;

§ міцна трудова дисципліна в школі;

§ організація системи внутрішньо-шкільного контролю, вивчення системи роботи вчителів;

§ робота школи з батьками учнів.

Система управління освітою на державному, територіальному і внутрішньо-шкільному рівнях залишилася незмінною, як і десятиріччя тому. Таким чином, «незмінюваність» системи управління є потужним стабілізуючим, можна навіть сказати, «консервуючим» фактором. Зміни педагогічного процесу, не підкріплені організаційними та управлінськими діями не приведуть до реальних змін системи [6, 46].

Будь-яка організація, в тому числі й освітня, на перше місце у своєму функціонуванні ставить досягнення першості у своїй сфері діяльності. Адже зі зміною державних орієнтирів в освітній системі змінилися також і тенденції, що вивели на перший план особистісні цілі, які можна реалізувати через професійне визнання. Також фахівці з менеджменту вважають, що ґрунтом успішності є досягнення особистістю мети через певну професійну діяльність, бо професійна діяльність — одна зі сфер самореалізації особистості, де людина має можливість розкрити, проявити й розвинути професійні якості.

Ще однією аксіомою є положення про безпосередню залежність результатів роботи педагогічних колективів навчальних закладів від управлінської діяльності керівників. Підтвердженням цього є слова В. Сухомлинського, який зазначав, що «мистецтво керівництва загальноосвітньою школою полягає в тому, щоб учителів початкових класів і вчителів середніх та старших класів об'єднували єдині педагогічні переконання, щоб індивідуальна творчість, а без цього неможливий творчий колектив, образно кажучи, текла невичерпними джерелами в єдиний потік колективної майстерності, колективного досвіду, колективної турботи про знання учнів», бо саме учень стоїть у центрі педагогічного процесу й саме на формування різних освітніх можливостей останнього скерована система освіти [73, 6].

Сучасними фахівцями виділяються три групи закономірностей управління загальноосвітніми навчальними закладами. Це закономірності, що обумовлені впливом систем більш загального рівня та закономірності динаміки процесу управління; соціально-психологічні закономірності управління.

До першої групи відносять: залежність мети, технологій управління та стилю керівництва навчальним закладом від соціально-економічних процесів, ідеології державного устрою на кожному конкретному історичному етапі розвитку суспільства; вирішальний вплив систем більш загального рівня у сфері освіти на характер і зміст управління підпорядкованих систем; адаптивність — урахування в управлінні поряд із загальнодержавними законодавчо-нормативними положеннями місцевих регіональних і муніципальних умов; збалансованість зовнішніх і внутрішніх чинників, що визначають ефективність управління загальноосвітнім закладом; підзвітність результатів управління вищестоящим освітянським і регіональним органам влади.

До другої групи належать закономірності процесу управління школами: циклічність, логічна послідовність функцій управління; єдність централістських (централізованих) і децентралістських (децентралізованих) тенденцій і чинників в управлінні; відповідність внутрішньої структури управління меті та змісту діяльності навчального закладу; залежність ефективності управління від рівня аналітичного прогнозування та якості моделювання діяльності; збалансованість стратегічного і регулятивного менеджментів; ієрархічність та якісна взаємозалежність усіх структурних елементів управління; прямо пропорційна залежність якості управління від повноти й рівноваги між прямим та зворотним зв’язками; функціональна визначеність суб'єктів і компонентів управління; наявність деструктивних і дестабілізаційних факторів і процесів; залежність ефективності управління від адекватного керівництва на всіх структурних рівнях та в усій системі в цілому.

До третьої групи соціально-психологічних закономірностей управління навчальним закладом належать такі: прямо пропорційну залежність ціннісної орієнтації до праці педагогічного колективу від матеріально-технічного і побутового забезпечення, культури управління; залежність згуртованості педагогічного колективу від роботи керівництва закладу, спрямованої на запобігання конфліктам і створення позитивного психологічного клімату; залежність розвитку творчої педагогічної діяльності від ступеня демократизації управління та рівня професійної свободи; прямої залежності стабільності кадрів від індивідуального підходу до особистості; залежність задоволення результатами праці від її об'єктивної оцінки та своєчасного, систематичного стимулювання; залежність ефективності управління навчальним закладом від психологічної готовності адміністрації до керівництва, а також її лідерських і професійних якостей.

Наявність виокремлених, систематизованих і певною мірою розкритих закономірностей є підґрунтям для визначення принципів управління навчальним закладом [56, 45].

В Україні на початку XXI століття склалися досить сприятливі умови для оновлення управління освітою. Нова система управління має бути державно-громадською, враховувати регіональні особливості, орієнтувати освітній заклад на розвиток.

Процес усвідомлення оновлення й адаптації до змін вимагає терпіння й часу. А ще — підготовки професійного керівника, що є висококваліфікованим фахівцем як у галузі управління взагалі, так і у конкретній галузі, якою він управляє. Однак, якщо рівень управлінської культури, як компонента даної компетентності нового директора є недостатнім, не має сенсу говорити про ефективну роботу навчального закладу. Адже саме високий рівень управлінської культури є запорукою результативної діяльності керівника.

За всю історію розвитку цивілізації людство виробило лише три принципово різні інструментарії управління, тобто впливу на людей: ієрархія, культура, ринок. Основний засіб впливу на людей у системі ієрархії - це відносини «влада — підлеглість»; тиск на людину «згори»; примус; контроль над розподілом матеріальних благ та ін.

Іншим інструментарієм управління є культура — це вироблені та визнані суспільством, організацією, групою цінності, соціальні норми, установки; шаблони поведінки, ритуали, традиції, тощо.

Два крайніх елементи в названій тріаді - ієрархія і ринок — дають або ж формальну, адміністративно-командну, жорстку ієрархічну систему управління, в умовах якої людина здає в оренду периферійну нервову систему, або ж неформальну, м’яку соціально-психологічну горизонтальну систему управління, коли в оренду людина здає свою центральну нервову систему. Важливий якісний елемент неформальної системи управління в тому, що в ній людина підпорядкована не структурі, а культурі.

Розмову про формування культури керівника сучасного закладу освіти слід розпочати з формування загальної особистісної культури або, як визначає К. Корсак в статті «Новому сторіччю нову орієнтацію змісту шкільної освіти», сучасної цивілізаційної компетентності. На думку вченого можна визначити вісім великих груп компетентностей:

§ ринкова культура (заповзятливість, відповідальність, культ праці в поєднанні з гордістю за її результати);

§ правова культура (повага до законів та їх безумовне використання, повага до волі й рівності);

§ демократична культура (особиста автономність і мобільність, громадянська

§ активність, повага до основних конвенцій, принципів);

§ культура діалогу (толерантність, повага до плюралізму, знання чужих мов та інших культур, уміння цивілізовано відстоювати свою позицію перед опонентами тощо);

§ організаційна (корпоративна) культура (знання основ праксеології, раціонального адміністрування, повага до свого й чужого часу);

§ технологічна культура (навички безпечної та ефективної діяльності в сучасній техносфері, уміння прогнозувати події та уникати небезпеки);

§ екологічна культура (знання і застосування законів екології, здатність існувати в біосфері, не завдаючи їй шкоди);

§ культура повсякденного побуту (знання валеології, турбота про естетику свого оточення, навички безконфліктного буття) [23, 57].

Без культури не може бути демократизації і, відповідно, не може бути цілеспрямованої роботи зі створення правової демократичної держави.

Культура — поняття досить складне, яке має всі ознаки цілісної динамічної системи, що складається з багатьох структурних елементів, або компонентів, які перебувають у певних зв’язках і взаємозалежності. Вона становить собою сукупність матеріальних і духовних цінностей, створених людством у процесі суспільно-історичної практики.

Системністю визначається і саме поняття «культура управлінської праці», що включає такі її різновиди: загальна або загальнолюдська, культура, культура політична, правова, естетична, педагогічна з її багатьма відтінками залежно від типу і специфіки навчального закладу. Різноманітність самих видів культур, як і різних сфер їх застосування, а також чисельність форм управлінської етики вимагає, звичайно, системного підходу й аналізу, без яких управління суспільством сьогодні практично неможливе. Плюралізм думок, політичних дискусій, широка полеміка про шляхи подальшого розвитку країни виявили відсутність як загальної, так і управлінської культури у більшості з керівних кадрів, що негативно впливає на темпи і характер реформи загальної освіти [23, 83].

На нашу думку, дефіцит культури, відсутність її пріоритету в суспільстві є однією з причин «гальмування» перебудови освітньої системи і, перш за все, її основної ланки — середньої загальноосвітньої школи. Об'єктивний аналіз реального стану справ у цій системі свідчить не тільки про розрив зв’язків між окремими її ланками, але й про серйозні порушення «стиковки» між ступенями самої школи. Це вимагає створення відпрацьованої системи управління загальною середньою освітою, ліквідації її проміжних ланок, усунення дублювання і таке інше. Зростає необхідність різко підвищити кваліфікацію й культуру праці управлінського персоналу і, в першу чергу, керівників шкіл [29, 116].

Культурно працювати — це значить уміти правильно розставити кадри на вирішальних ланках, працювати творчо, з перспективою, завжди бачити кінцеву мету і вибирати найбільш раціональні методи її досягнення. А для цього треба постійно вчитися, наполегливо оволодівати науковими принципами управління, вміло керуватися ними у своїй управлінській діяльності.

Культура управління школою, відмічав професор Ю. А. Конаржевськнйце виконання адміністрацією сукупності вимог, які висуваються до процесу управління, зумовлених нормами моралі, етики, естетики, права, принципами організації і технології управління [57, 59].

Спробуємо дати коротку характеристику тим з них, які відповідають більш загальному поняттю «педагогічна», або «професійна», культура і вимоги яких повинні розповсюджуватися на кожного керівника школи.

По-перше, загальна, або, як прийнято говорити, загальнолюдська культура (порядок розгляду компонентів не вказує на ї пріоритет попередніх пал наступними). Під загальною культурою розуміють найбільш просту форму «культурності», коли; людяна здобула певну освіту, засвоїла деякі правила етикету і досягла відповідного ї рівня в користуванні ними. Безумовно, для керівника сучасної школи цього рівня явно недостатньо. Він має бути носієм високої загальнолюдської культури, що визначається, перш за все, справжньою інтелектуальністю і високою духовністю. Носій цієї культури повинен мати високу моральність, широкий світогляд, глибоку ерудицію, справжні поняття про честь, совість, громадську мужність, уміти володіти собою в будь-якій, навіть екстремальній ситуації [36, 109].

Безумовно, така людина, а тим більше керівник, не може бути автократом, лише адміністратором; їй абсолютно не властиві диктат, окрик, зарозумілість й інші якості, характерні для віджилої командно-бюрократичної системи.

Як не парадоксально, але навіть за умов науково-технічної революції, коли непомірно зростає роль людського інтелекту, питання освіти і культури постійно відсувалися на другий план. Так виник той горезвісний «залишковий» принцип фінансування, який, по суті, й призвів ці галузі до кризового стану. Нещодавно введені курси основ естетики, етики, основ економічних знань й психології сімейного життя аж ніяк не вирішили всіх питань, пов’язаних з культурним становленням особистості школяра, бо не охоплюють усіх проблем цієї широкої сфери людських стосунків. Тому вважаємо за доцільне включення в концепцію запільної середньої освіти курсу практичного людинознавства та основ культури, які не тільки знайомили б молодь з унікальними досягненнями загальнолюдської культури, але й виховували б у неї практичні навички її використання [40, 218].

Культура спілкування. Сьогодні ці слова звучать на різних рівнях, їх повторюють не тільки педагоги, для яких цей аспект є обов’язковим атрибутом їх професії, але й філософи, соціологи, економісти, керівники підприємств і представники управлінської науки. І це не випадково, оскільки найновіші соціологічні дослідження показують, що поганий настрій не тільки негативно позначається на працездатності людини, але й значно знижує продуктивність її праці.

Культура спілкування неможлива також без високої культури мови керівника, бездоганного знання української мови.

Мова є важливою формою людського спілкування, і ми не повинні забувати про це у своїй практичній діяльності. Величезну роль живого слова вчителя неодноразово підкреслював видатний український педагог А. С. Макаренко, який вважав слово важливим інструментом педагогічної техніки. Без оволодіння цією технікою сьогодні не може бути справжнього керівника.

Серед різноманітності рис і факторів, якими характеризується всебічно і гармонійно розвинена особистість, важливе значення, особливо для керівника, має естетична, або художня, культура [50, 127].

Естетичне виховання, як і культуру взагалі, не слід ототожнювати зі здобутою освітою: можна бути освіченою, але невихованою людиною, бо вихованість й освіченість — це абсолютно різні поняття. Вихованість проявляється в діях і вчинках людини, вона свідчить про її моральність, про те, що знання не тільки засвоєні, але й стали внутрішніми переконаннями, увійшли в звичку, стали, як кажуть, «другою натурою».

Першорядне місце в естетичному вихованні займає формування культури почуттів людини; воно повинно проводитися шляхом емоційного впливу і сприяти формуванню навичок і звичок високої моральності й поведінки.

Таким чином, естетична культура — це невід'ємна частина загальної культури керівника, закономірне вираження його інтелекту, освіченості і вихованості. Розвивати цю культуру, постійно виховувати в собі естетичні смаки і погляди на оточуючу дійсність і процеси, що в ній відбуваються, не просто побажання, а обов’язкова вимога до сучасного керівника.

Тільки такий керівник зможе по справжньому оцінити роль художніх основ в діяльності свого колективу, включаючи оформлення робочих місць з урахуванням вимог дизайну, інтер'єру, освітлення, кольору і навіть музичного супроводу. Адже спеціальні дослідження показують, що всі ці умови значною мірою підвищують продуктивність праці, зберігають працездатність і здоров’я працівників.

Дуже важливим аспектом професійної придатності будь-якого керівника, в тому числі й директора школи, є правова культура, знання ним юридичних основ управління. Перш за все не стосується трудового законодавства, відповідних нормативних документів, які регулюють працю вчителя та інших працівників школи; уміння в кожному окремому випадку вибрати із Кодексу законів найбільш ефективний засіб для впливу на підлеглих. Правові норми охоплюють надзвичайно і широке коло управлінських рішень керівника, починаючи з працевлаштування і закінчуючи звільненням того чи іншого працівника з посади, яку той обіймає. І в кожному окремому випадку, перш ніж прийняти відповідне рішення, слід глибоко проаналізувати ситуацію, що склалася. Дуже часто, нехтуючи цією вимогою, керівники шкіл, будучи неграмотними в юридичному плані, припускаються серйозних помилок при оформленні наказів, розпоряджень або інших правових документів. Як результат цього виникають небажані, екстремальні умови, що часто призводить до дестабілізації обстановки, порушення нормального психологічного клімату і відповідної атмосфери в колективі [66, 61].

Таким чином, особливо зростає значення правової культури керівника навчального закладу, його вміння встановлювати і підтримувати належні взаємовідносини з підлеглими.

До цих положень хотілося б додати, що загальна культура керівника навчального закладу включає ще й поняття педагогічної культури, від якого походить поняття «методична культура»; національної (етнічної) культури; комунікативної (спілкування і мовлення) культури.

Для визначення рівня загальної особистісної культури керівника ЗНЗ, методичної культури та комунікативної культури ми розробили пам’ятки, за допомогою яких можна визначити рівень компетенції людини, що пропонується на посаду керівника закладу освіти, або керівника, який уже працює на цій посаді. Результати таких досліджень дають можливість скласти індивідуальні програми удосконалення загальної особистісної культури керівника освітньої установи.

Рівень висвітлення сутності поняття «управлінської культури» у науці є недостатнім, однак, незважаючи на це, навіть існуючі концепції найчастіше суперечать одна одній. Так, вчені московської школи розглядають управлінську культуру як міру і спосіб творчої самореалізації особистості керівника школи в різноманітних видах управлінської діяльності, спрямованої на освоєння, передачу і створення цінностей і технологій в управлінні школою [5, 87].