Природно-заповідні території та Червоні книги в системі збереження ландшафтного і біологічного різноманіття

Зміст

• Вступ
• 1. Поняття про заповідну справу та природно-заповідний фонд України
• 2. Національна екомережа
• 3. Класифікація природно-заповідних територій
• 4. Червоні книги в системі охорони біологічного різноманіття
• Завершення
• Література

Вступ

Тема реферату «Природно-заповідні території та Червоні книги в системі збереження ландшафтного і біологічного різноманіття» .

До складу природно-заповідних територій входять ділянки суші і водного простору, природні комплекси та об'єкти, що мають особливу природоохоронну, наукову, естетичну, рекреаційну та іншу цінність і виділені з метою збереження природної різноманітності ландшафтів, генофонду тваринного і рослинного світу, підтримання загального екологічного балансу, забезпечення фонового моніторингу навколишнього середовища.

Червоні книги — офіційні документи неурядових міжнародних і національних адміністративних організацій, які містять систематизовані відомості про рослини і тварин світу чи окремих регіонів, стан яких викликає стурбованість за їх майбутнє. Червоні книги — своєрідні програми збереження і збільшення чисельності видів рослин і тварин, яким загрожує небезпека зникнення.

Мета роботи ознайомитися з природно-заповідними територіями та Червоними книгами в системі збереження ландшафтного і біологічного різноманіття.

1. Поняття про заповідну справу та природно-заповідний фонд України

Природно-заповідний фонд України включає біосферні та природні заповідники, національні природні парки, регіональні ландшафтні парки, заказники, пам’ятки природи, заповідні урочища, ботанічні сади, дендрологічні парки, зоологічні парки, парки-пам'ятки садово-паркового мистецтва.

Увесь цей природно-заповідний фонд охороняється як національне надбання і розглядається як складова частина світової системи природних територій і об'єктів, що перебувають під особливою охороною.

Заповідна справа — це пріоритет сучасної природоохоронної політики держави. Концепція розвитку заповідної справи передбачає розвиток та вдосконалення мережі природно-заповідних територій, системи керування ними та зростання їх суспільного значення для розвитку держави. Важливе значення має розробка і впровадження ефективного економічного механізму функціонування системи природно-заповідного фонду, що передбачає, зокрема, звільнення заповідників від оподаткування (плати за природні ресурси тощо) та впровадження єдиного порядку формування Державного бюджету щодо виділення коштів на збереження і розвиток природно-заповідного фонду. В основі природно-заповідної справи лежать такі принципи:

створення в заповідниках як своєрідних «еталонах» природи умов, необхідних для збереження і розвитку всіх видів тварин і рослин;

підтримання екологічної рівноваги ландшафтів шляхом охорони природних екосистем;

можливість вивчати еволюцію природних екосистем як у регіональному, так і в більш широкому біогеографічному плані; вирішувати багато аутекологічних і синекологічних питань;

мережа природно-заповідних об'єктів повинна відображати широтно-меридіанні, а в гірських регіонах — висотні закономірності поширення екосистем;

включення в сферу діяльності заповідників соціально-економічних питань, пов’язаних із задоволенням рекреаційних, краєзнавчих та інших потреб населення. Природно-заповідні території відіграють неоціненну роль в екологічному вихованні, освіті та в формуванні екологічного світогляду у широких верств населення та підростаючого покоління.

Відносини у галузі охорони, відтворення і використання природно-заповідного фонду регулюються Законом «Про природно-заповідний фонд України» (прийнятий 16 червня 1992 р) та державною Програмою перспективного розвитку заповідної справи в Україні (затверджена 22 вересня 1994 p). Закон визначає правові основи організації, охорони, використання територій та об'єктів фонду. Основна мета Програми — забезпечити збереження територій та об'єктів природно-заповідного фонду, гарантувати обґрунтований розвиток заповідної справи на період до 2015 року.

Для керування заповідною справою створено Головне управління національних парків і заповідної справи при Міністерстві природних ресурсів. У листопаді 1997 року Кабінет Міністрів України прийняв постанову про вдосконалення державного керування заповідною справою. Крім цього, прийнято ряд постанов Верховної Ради, уряду, ведеться інтеграція з країнами Європи — здебільшого з метою забезпечення дії в Україні міжнародних конвенцій.

Першочерговими і головними завданнями розвитку заповідної справи на найближчі роки визначені такі завдання:

довести площі об'єктів природно-заповідного фонду до 5, а в окремих регіонах — до 10 відсотків площі України чи відповідного регіону;

підвищити флористичну, ценотичну, фауністичну та ландшафтну репрезентативність природно-заповідного фонду. Ця проблема набуває нині особливого значення у зв’язку з необхідністю збереження всіх компонентів екосистем, а не лише рідкісних. Зберегти все багатство різних типів природного різноманіття на перших порах можна через механізм удосконалення класифікації категорій природно-заповідного фонду, потім її запровадження, що є основою репрезентативної мережі природно-заповідних територій;

активізувати роботу по створенню у прикордонних місцевостях міждержавних природно-заповідних територій. Питання формування транскордонних природно-заповідних територій є особливо актуальним, оскільки саме в цих місцях ще концентруються великі простори малозмінених лісових масивів, лук, водно-болотних угідь. За Севільською стратегією кожна країна, у тому числі й наша, повинна забезпечити створення біогеографічної мережі біосферних заповідників. Усі вони потребують підвищення ступеня репрезентативності по відношенню до регіону, який представляють:

створити Державний кадастр природно-заповідного фонду України;

розробити Національний план дій по збереженню та раціональному використанню водно-болотних угідь;

удосконалити систему державного управління, насамперед, заповідниками та національними природними парками;

удосконалити існуючу класифікацію територій природно-заповідного фонду;

розробити та впровадити ефективний економічний механізм функціонування системи територій природно-заповідного фонду, що передбачає, зокрема, звільнення заповідників від оподаткування (плати за природні ресурси тощо);

впровадити єдиний порядок формування Державного бюджету щодо виділення коштів на збереження та розвиток природно-заповідного фонду України.

2. Національна екомережа

Після розбудови завершеної мережі природно-заповідних територій постає інша проблема — формування своєї національної екомережі. Як і вся природоохоронна громадськість Європи, Україна також розпочала на державному рівні закладати перші підвалини її формування. Це зовсім новий напрям діяльності, хоча такі ідеї висловлювалися вченими вже давно.

Панєвропейська екомережа (ECONET) — це нова політика в охороні природи. Вона була започаткована в Нідерландах і зараз набуває значного розвитку. Вона розглядається як основний напрямок реалізації стратегії збереження біологічного та ландшафтного різноманіття. ECONET націлена на інтеграцію територій, що охороняються, і тих, де збереглася природна рослинність, у різних країнах Європи в єдину систему, яка б забезпечила функціонування, збереження і відтворення всього біорізноманіття. З цією метою були розроблені міжнародні критерії і стандарти (Дідух, Шеляг-Сосонко, 2001). Їх було затверджено на конференції міністрів навколишнього середовища країн Європи в Софії (Болгарія) у 1995 р. Програма створення екомережі для Європи була розроблена в 1999 р., а в 2010 р. планується її завершення. Для України така програма була розроблена в 1998 p., а 28 вересня 2000 р. прийнятий Закон України «Про Загальнодержавну програму формування національної екологічної мережі України на 2000;2015 роки» .

В багатьох європейських країнах (Нідерланди, Бельгія, Польща та ін) така екомережа вже розроблена. Подібні роботи вже здійснені в Литві та Естонії. З 1980 р. розв’язанням відповідних проблем займаються Чехія і Словаччина.

Основним каркасом екомережі буде існуюча мережа природно-заповідного фонду, але вже доповнена новими елементами. Зокрема, до неї залучатимуться інші природні території, що охороняються, та перспективні для заповідання, які будуть з'єднуватися природними екокоридорами, що забезпечить безперервний біоенергетичний та генетичний обмін у межах природного середовища. Буферні зони будуть сприяти зміцненню мережі та її захисту від зовнішніх негативних факторів. Визначатимуться й охоронятимуться центри біорізноманіття, ареали раритетності, міграційні шляхи тощо. Головна мета екомережі - зберегти весь комплекс екосистем, середовищ існування видів та їх генетичної різноманітності, не допустити подальшої фрагментації рослинного покриву, забезпечити достатній простір природних середовищ для збереження видів, створити сприятливі умови для вільного розселення і міграції видів флори та фауни, забезпечити відновлення компонентів ключових екосистем та екологічну стабільність ландшафтів України, що є запорукою стабільності людського життя.

3. Класифікація природно-заповідних територій

Території та об'єкти природно-заповідного фонду класифікуються за такими основними категоріями.

Природні заповідники — природоохоронні, науково-дослідні установи загальнодержавного значення, що створюються з метою збереження в природному стані типових або унікальних для даної ландшафтної зони природних комплексів з усією сукупністю їх компонентів, вивчення природних процесів і явищ, що відбуваються в них, розробки наукових засад охорони навколишнього природного середовища, ефективного використання природних ресурсів та екологічної безпеки.

Ділянки землі та водного простору з усіма природними ресурсами повністю вилучаються з господарського використання і передаються заповідникам.

Біосферні заповідники — природоохоронні, науково-дослідні установи міжнародного значення, що створюються з метою збереження в природному стані найбільш типових природних комплексів біосфери, здійснення фонового екологічного моніторингу, вивчення спонтанних та глобально-антропогенних змін, що відбуваються в біосфері.

Території природних і біосферних заповідників підлягають особливій охороні.

У грудні 1984 р. рішенням ЮНЕСКО до світової глобальної мережі біосферних територій, що охороняються, було включено два найстаріших заповідники України — Асканію-Нову та Чорноморський.

Заповідники є найвищими формами охорони природних територій. З одного боку, вони є «еталонами» незайманої природи, а з іншого — це природні лабораторії, в яких проводяться різноманітні комплексні наукові дослідження з вивчення природи. Тут вирішуються наукові проблеми охорони і відтворення природних ресурсів, їх обліку, ведеться пошук засобів їх поліпшення і раціонального використання (див. табл.1).

Національні природні парки — природоохоронні, рекреаційні, культурно-освітні, науково-дослідні установи загальнодержавного значення, що створюються з метою збереження, відтворення і ефективного використання природних комплексів та об'єктів, які мають особливу природоохоронну, оздоровчу, історико-культурну, наукову, освітню та естетичну цінність.

У більшості країн світу основною категорією природно-заповідних ділянок природи є національні парки. Перший у світі національний парк був створений в 1872 р. у верхів'ях річки Йеллоустоун в США, потім вони були створені в Канаді, Африці, Австралії, Новій Зеландії. Зараз їх у світі нараховується більше 2300.

Ділянки землі та водного простору з усіма природними ресурсами та об'єктами в національних парках вилучаються з господарського використання і передаються національним паркам. Охорона природи в них поєднується з науковою роботою та організацією відпочинку населення і туризмом. Використання природних ресурсів у національних парках обмежене (див. табл.2).

Регіональні ландшафтні парки — природоохоронні, рекреаційні установи місцевого чи регіонального значення, що створюються з метою збереження в природному стані типових або унікальних природних комплексів та об'єктів, а також забезпечення умов для організованого відпочинку населення.

Таблиця 1. Заповідники України (за станом на 2009 р.)

Таблиця 2. Національні природні парки України (за станом на 1999 р.)

Регіональні ландшафтні парки організовуються, як правило, без вилучення земельних ділянок, водних та інших природних об'єктів у їх власників або користувачів. Охорона природи в них має підпорядковане значення.

Заказники — природні території, створені з метою збереження і відтворення природних комплексів чи їх окремих компонентів.

Оголошення заказників проводиться без вилучення земельних ділянок, водних та інших природних об'єктів у їх власників або користувачів.

Заказники поділяються на ландшафтні, лісові, ботанічні, загальнозоологічні, ентомологічні, іхтіологічні, гідрологічні, загальногеологічні, палеонтологічні та карстово-спелеологічні.

Пам’ятки природи — окремі унікальні природні утворення, що мають особливе природоохоронне, наукове, естетичне і пізнавальне значення. Цей статус надається природним об'єктам з метою збереження їх у природному стані. Термін «пам'ятки природи» ввів відомий німецький дослідник природи Олександр Гумбольдт.

Оголошення пам’яток природи проводиться без вилучення земельних ділянок, водних та інших природних об'єктів у їх власників чи користувачів.

Пам’ятки природи поділяються на комплексні, ботанічні, зоологічні, гідрологічні та геологічні.

Пам’ятки природи існують у багатьох країнах світу і розміри їх сильно варіюють — від кількох гектарів до десятків тисяч. Так, пам’ятка природи «Ущелина динозаврів» в США займає площу 82 тис. га. У Росії відомо близько 9 тис. пам’яток природи.

Заповідні урочища — лісові, степові, болотні та інші відокремлені цілісні ландшафти, що мають важливе наукове, природоохоронне і естетичне значення, з метою збереження їх у природному стані.

Оголошення заповідних урочищ проводиться без вилучення земельних ділянок та інших природних об'єктів у їх власників чи користувачів.

Ботанічні сади — створюються з метою збереження, вивчення, акліматизації, розмноження в спеціально створених умовах та ефективного господарського використання рідкісних і типових видів місцевої і світової флори шляхом створення, поповнення та збереження ботанічних колекцій, ведення наукової, навчальної і освітньої роботи.

Ділянки землі та водного простору з усіма природними ресурсами вилучаються з господарського використання і надаються ботанічним садам.

Дендрологічні парки — створюються з метою збереження і вивчення у спеціально створених умовах різноманітних видів дерев і чагарників та їх композицій для найбільш ефективного наукового, культурного, рекреаційного та іншого використання.

Земельні ділянки з усіма природними ресурсами вилучаються з господарського використання і надаються дендрологічним паркам.

Зоологічні парки — створюються з метою організації екологічної освітньо-виховної роботи, створення експозицій рідкісних, екзотичних та місцевих видів тварин, збереження їх генофонду, вивчення дикої фауни і розробки наукових основ розведення диких тварин у неволі.

Земельні ділянки з усіма природними ресурсами вилучаються з господарського використання і надаються зоологічним паркам.

Парки — пам’ятки садово-паркового мистецтва — цей статус надається найбільш визначним та цінним зразкам паркового будівництва з метою їх охорони і використання в естетичних, виховних, наукових, природоохоронних та оздоровчих цілях.

Оголошення парків пам’ятками садово-паркового мистецтва проводиться з вилученням у встановленому порядку або без вилучення земельних ділянок, водних та інших природних об'єктів у їх власників чи користувачів.

Заказники, пам’ятки природи, ботанічні і зоологічні сади, дендрологічні парки та парки — пам’ятники садово-паркового мистецтва залежно від їх екологічної і наукової цінності можуть бути загальнодержавного або місцевого значення.

Природно-заповідний фонд України займає трохи більше 4% території країни. При цьому частка природних заповідників складає 6,4%, біосферних заповідників — 9,1%, а національних парків — 23,9% цього фонду (див. табл.3).

Наша держава здійснює заходи, спрямовані на підтримання Конвенції про водно-болотні угіддя, що мають міжнародне значення (02.02.1973 р., м. Рамсар, Іран). Україна стала 118 країною, яка ратифікувала цю Конвенцію, і 8 лютого 1999 р. Кабінет Міністрів затвердив Положення про водно-болотні угіддя.

Таблиця 3. Структура природно-заповідного фонду України (за станом на 1999 р.)

Водно-болотні угіддя — це райони боліт, драговин, торфовищ та різних водойм: природних або штучних, постійних або тимчасових, стоячих або проточних, солонкуватих або солоних, включаючи морські акваторії, глибина яких не перевищує 6 м і які є місцем існування мігруючих птахів, водно-болотної флори і фауни.

Зараз до Міжнародного переліку водно-болотних угідь занесене понад 1 тис. одиниць загальною площею близько 750 тис. км². До 2015 р. їх кількість заплановано збільшити вдвічі. В Україні «Рамсарський список» природних об'єктів, пов’язаних з водно-болотними угіддями, збільшився до 22 одиниць загальною площею 650 тис. га. Розташовані вони в основному на узбережжі Чорного і Азовського морів (див. табл.4).

Значна робота щодо визначення мережі важливих природних територій для збереження видового різноманіття та кількісного багатства птахів та інших рідкісних і зникаючих видів живих організмів (ІВА-території) в усьому світі, і в Україні в тому числі, проводиться за ІВА-програмою Всесвітньої асоціації товариств з охорони птахів BirdLife International.

На цей час в Україні відомо понад 140 ІВА-територій (їх загальна площа — понад 2,3 млн. га), в Європі - понад 3500, на Близькому Сході - понад 400, в Африці - понад 1400. Проводяться роботи з визначення ІВА-територій в Азії та Америці. Планується проведення подібних робіт в Океанії та Антарктиці.

На ІВА-територіях проводиться оцінка діючих, у межах кожної території, факторів, які негативно впливають на стан популяцій птахів, біотопів та ландшафт в цілому. За результатами цієї оцінки готується та впроваджується низка заходів, спрямованих на зменшення негативного впливу того чи іншого виду господарювання.

Таблиця 4. Перелік водно-болотних угідь України міжнародного значення

4. Червоні книги в системі охорони біологічного різноманіття

Червоні книги — офіційні документи неурядових міжнародних і національних адміністративних організацій, які містять систематизовані відомості про рослини і тварин світу чи окремих регіонів, стан яких викликає стурбованість за їх майбутнє. Червоні книги — своєрідні програми збереження і збільшення чисельності видів рослин і тварин, яким загрожує небезпека зникнення.

Міжнародний Союз охорони природи і природних ресурсів (МСОП), створений у 1948 p., організував Комісію з рідкісних і зникаючих видів, до якої ввійшли видатні вчені з багатьох країн. З 1948 по 1954 р. Комісія склала перелік видів диких тварин, що знаходилися на межі зникнення, а потім почала роботу над Червоною книгою фактів («Red data book»), яка вийшла в 1966 р. До неї ввійшло 211 видів і підвидів ссавців і 312 видів і підвидів птахів. Книга була видана у вигляді перекидного календаря із замінюваними сторінками. Кожному виду був виділений окремий листок, причому книга була надрукована на папері червоного кольору — кольору застереження. З цього часу в усьому світі стали видавати подібні переліки зникаючих видів, хоча папір для них тепер використовується звичайний і червоною буває тільки оправа.

До четвертого видання Червоної книги (1979 р) було включено 321 вид і підвид ссавців, 485 — птахів, 41 — земноводних, 141 — плазунів, 144 — риб, а також рідкісні, зникаючі і ендемічні види рослин. Зараз виходять окремі томи п’ятого видання.

З 1991 р. виходить Європейський Червоний список тварин, що знаходяться під загрозою зникнення у світовому масштабі. Крім цього, видаються Червоні книги і Червоні листки окремих держав.

Постановою Верховної Ради України від 29 жовтня 1992 р. затверджено Положення про Червону книгу України, яка є основним державним документом з питань охорони тваринного і рослинного світу. Вона містить узагальнені відомості про сучасний стан видів тварин і рослин України, які перебувають під загрозою зникнення, і заходи щодо їх збереження та науково-обґрунтованого відтворення. До Червоної книги України заносяться види тварин і рослин, які постійно або тимчасово перебувають чи зростають у природних умовах на території України, у межах її територіальних вод, континентального шельфу та виключної (морської) економічної зони і знаходяться під загрозою зникнення.

До першого видання Червоної книги Української РСР (1980) було включено 85 видів і підвидів тварин та 151 вид судинних рослин.

В останньому виданні Червоної книги України в томі «Тваринний світ» (2004) міститься 382 види і підвиди тварин, до тому «Рослинний світ» (2006) включено 541 вид, підвид, різновидність і форму вищих рослин.

Для забезпечення диференційованого підходу до визначення черговості застосування охоронних заходів усі рідкісні і зникаючі види живих організмів поділені на сім категорій, визначених на основі шкали, запропонованої в Червоній книзі МСОП:

0 категорія (зниклі) — види, про які після неодноразових пошуків, проведених у типових місцевостях або в інших відомих та можливих місцях поширення, відсутня будь-яка інформація щодо існування їх у дикій природі;

1 категорія (зникаючі) — види, що знаходяться під загрозою зникнення, збереження яких є малоймовірним, якщо триватиме далі згубна дія факторів, що впливають на їх стан;

II категорія (вразливі) — види, які в найближчому майбутньому можуть бути віднесені до категорії «зникаючих», якщо продовжиться дія факторів, що впливають на їх стан;

III категорія (рідкісні) — види, популяції яких є невеликими і які в даний час не відносяться до категорії «зникаючих» чи «вразливих», хоча їм і загрожує небезпека;

ІV категорія (невизначені) — види, про які відомо, що вони відносяться до категорії «зникаючих», «вразливих» чи «рідкісних», однак достовірна інформація, яка б дозволяла визначити до якої із зазначених категорій вони відносяться, відсутня;

V категорія (недостатньо відомі) — види, які можна було б віднести до однієї з вищеназваних категорій, однак через відсутність повної достовірної інформації питання залишається невизначеним;

VI категорія (відновлені) — види, популяції яких завдяки вжитим заходам щодо їх охорони не викликають стурбованості, однак не підлягають використанню і вимагають постійного контролю.

З метою охорони рідкісних, зникаючих і типових природних рослинних угруповань в 1997 р. створена Зелена книга України.

Цим законодавчим актом передбачено, що Зелена книга України є підставою для розробки заходів щодо охорони та невиснажливого використання природних рослинних ресурсів. Працює Національна комісія з питань Зеленої книги України.

Завершення

Усі названі заходи є одним з найважливіших кроків охорони живої природи для нинішніх і прийдешніх поколінь.

Література

1. Андрейцев В.І. Екологія і законодавство України: У 2 кн. — К.: Юрінком Інтер, 2007.

2. Білявський Г. О., Бутченко Л.І., Навроцький В. М. Основи екології: Теорія та практикум. — К.: Лібра, 2002.

3. Білявський Г. О., Падун М. М., Фурдуй Р. С. Основи загальної екології. — К.: Либідь, 2003.

4. Бровдій В.М., Гаца О. О. Екологічні проблеми України (проблеми ноогеніки). — К.: НПУ, 2000.

5. Джигирей B. C., Сторожук В. М., Яцюк Р. А. Основи екології та охорона навколишнього середовища. — Львів: Афіша, 2001.

6. Дідух Я.П., Шеляг-Сосонко Ю.Р. Класифікація екосистем — імператив національної екомережі (ECONET) України // Український ботанічний журнал. — 2000. — Т.58. — № 4. — С.393−403.

7. Заповідники і національні природні парки України // Мінекобезпеки України. — К.: Вища школа, 1999.

8. Качинський А. Б., Хміль Г. А. Екологічна безпека України: аналіз, оцінка та державна політика. — К.: НІСД, 1997.

9. Мусієнко М.М., Серебряков В. В., Брайон О. В. Екологія та охорона природи: основні терміни та поняття // Тлумачний словник-довідник. — К.: Тов-во «Знання»; КОО, 2001.

10. Основи екології та екологічного права / Ю. Д. Бойчук, М. В. Шульга, Д.С. Цалін, В.І. Дем’яненко; За заг. ред. Ю. Д. Бойчука і М. В. Шульги. — Суми: ВТД «Університетська книга», 2004.

11. Червона книга України. Вони чекають на нашу допомогу / Упо-ряд. О.Ю. і С. О. Шапаренко. — Харків: Торсінг, 2008.