Основний зміст дисертації

У вступі обґрунтовано актуальність теми, визначено об'єкт і предмет дослідження, окреслено хронологічні та територіальні межі, сформульовано мету і завдання дисертації, розкрито наукову новизну та практичне значення, викладено інформацію про апробацію одержаних результатів та публікації.

Перший розділ «Історіографія, джерельна база і теоретико-методологічні засади дослідження» містить аналіз історіографії та огляд джерел.

Характеризуючи стан наукової розробки теми, потрібно відзначити, що аграрну політику російського царату на Правобережній Україні в кінці XVIII — в першій половині ХІХ ст. в історіографії висвітлено тенденційно, що пояснюється належністю дослідника до тієї чи іншої історичної школи, яка відображала інтереси певних соціальних і національних груп. Наявну історіографію з обраної для вивчення теми можна поділити на дорадянську, радянську та сучасну.

Вивчення історії аграрних відносин на Правобережній Україні у 50-х рр. ХІХ ст. започаткував А. Раєв, який досліджував умови переходу державних маєтків у приватну власність. Раев А. О продаже государственных имений в России // Журнал Министерства государственных имуществ. — 1859. — № 3. Люстрація державних маєтків та управління ними були предметом вивчення С. Кавецького. Кавецкий С. О люстрации и регулировании казенными имениями // Журнал Министерства государственных имуществ. — 1860. — № 2. Також заслуговують на увагу праці В. Шульгіна, Шульгин В. Юго-Западный край в последнее двадцатипятилетие (1838−1863). — К.: Тип. ун-та, 1864. — 254 с.; Шульгин В. Юго-Западный край под управлением Д. Г. Бибикова. (1838−1853) // Древняя и новая Россия. — 1879. — № 5. — Т.ІІ. який на основі багатого фактичного матеріалу проаналізував застосування київськими генерал-губернаторами економічних засобів впливу проти пропольськи налаштованих жителів Правобережжя.

Правовому аспекту і характерним рисам землеволодіння і землекористування на Правобережній Україні присвячено монографії І. Рудченка Рудченко И. Записка о землевладении в Юго-Западном крае. — К.: Тип. Г. Т. Корчак-Новицкаго, 1882. та Б. Ольшамовського Ольшамовский Б. Г. Права по землевладению в Западном крае. — СПб.: Тип. Ю. А. Мансфельдта, 1899.

Для робіт Л. Похилевича Сказания о населенных местностях Киевской губернии или статистические, исторические и церквоные заметки и всех деревнях, селах, местечках и городах, в пределах губернии находищихся / Собрал Похилевич Л. — Біла Церква: Вид-ць О. Пшонківський, 2005. (Репринтне видання 1864 р.)., В. Гульдмана Гульдман В. Подольская губерния. Опыт географическо-статистического описания. — Каменец-Подольский, 1889., Н. Теодоровича Теодорович Н. Историко-статистическое описание церквей и приходов Волынской епархии. — Почаев: Тип. Почаево-Успенской Лавры, 1893. — Т. 3: Уезды Кременецкий и Заславский., М. Столпянського Столпянский Н. Девять губерний Западно-Русского края в топографическом, статистическом и историческом отношениях. — СПб.: Тип. Гогенфельдена и Ко, 1866., характерним є те, що вони містять широкий статистичний матеріал, який стосується землеволодіння, землекористування на Правобережжі.

Становище селянства в Російській імперії, особливості селянського землеволодіння і землекористування у різних регіонах імперії висвітлено у монографії І. Ігнатовича Игнатович И. Помещичьи крестьяне накануне освобождения. — М.: Тип. т-ва И. Д. Сытина, 1910.

Серед українських дослідників соціально-економічної історії, праці яких вийшли в світ у дорадянський період, варто відзначити дослідження В. Антоновича Антонович В. О происхождении шляхетских родов в Юго-Западной России. — К.: Тип. Н. Давиденко, 1867. — 62 с.; Антонович В. Исследования о крестьянах в Юго-Западной России по актам 1700−1798 гг. // Архив Юго-Западной России. — 1870. — Т. ІІ. — Ч. ІІ., І. Франка Франко І. «Король балагулів» Антін Шашкевич і його українські вірші // Зібр. творів: В 50 т. — К.: Наукова думка, 1982. — Т.35: Літературно-критичні праці (1903;1905)., М. Грушевського. Грушевський М. Ілюстрована історія України. — Київ: Золоті ворота, 1990. (Репринтне видання 1913 р.). Зокрема, В. Антонович спробував проаналізувати взаємовідносини між поляками та українцями, а також визначити пріоритети господарського життя селян і шляхти.

Незважаючи на те, що дорадянська історіографія багата статистичним матеріалом, у ній простежено еволюцію поміщицького землеволодіння, шляхи вирішення селянського питання, проте, залишився непроаналізованим основний зміст аграрної політики російського царату.

В радянській історіографії аграрні відносини досліджувалися з точки зору класової боротьби, тобто домінувала марксистсько-ленінська методологія. Основні зусилля було спрямовано на розкриття класової боротьби й становища селянства в краї. З політичних міркувань шляхетське та церковне землеволодіння не досліджувалось. У міжвоєнний період соціально-економічну історію України вивчали М. Шульгін, Шульгін М. Дворянське та селянське землекористування в Росії та на Україні. Нарис з історії поземельних відносин. — Харків: Книгоспілка, 1927. М. Слабченко, Слабченко М. Матеріали до соціально-економічної історії України ХІХ ст.: В 2-х тт. — К.: Держ. вид. України, 1925. — Т. 1. Ф. Ястребов Ястребов Ф. Нариси з історії України. Вип. VIII: Історія України в першій половині ХІХ ст. — К.: Вид-во АН УРСР, 1939. Проте у їхніх роботах не були належно висвітлені соціально-економічні перетворення царського уряду щодо змін у землеволодінні та землекористуванні.

У повоєнний період відновлюється інтерес до вивчення аграрної історії Правобережної України. Основний акцент істориками робився на дослідженні розкладу феодально-кріпосницької системи, утвердженні капіталістичних відносин в Україні у першій половині ХІХ ст. Цій проблематиці присвячено роботи М. Дружиніна, Дружинин Н. Государственные крестьяне и реформа П. Д. Кисельова. — М. — Л.: Изд-во АН СССР, 1946. — Т. 1: Предпосылки и сущность реформы. — 636 с.; Дружинин Н. Государственные крестьяне и реформа П. Д. Кисельова. — М.: Изд-во АН СССР, 1958. — Т. 2: Реализация и последствия реформы. П. Хромова Хромов П. А. Экономическое развитие России в ХІХ — ХХ вв. (1800−1917). — М.: Госполитиздат, 1950., В. Теплицького, Теплицький В. Розклад і криза кріпосницького господарства на Україні // Наукові записки Інституту економіки АН УРСР. — 1954. — № 2. А. Барановича, Баранович А. Магнатское хозяйство на Юге Волыни в XVIII в. — М.: Изд-во АН СССР, 1955. І. Гуржія, Гуржій І. Розклад феодально-кріпосницької системи в сільському господарстві України першої половини ХІХ ст. — К.: Держполітвидав УРСР, 1954.; Гуржій І. Боротьба селян і робітників України проти феодально-кріпосницького гніту (з 80-х років ХVІІІ ст. — до 1861 р.) — К.: Держполітвидав УРСР, 1958. П. Зайончковського, Зайончковский П. Отмена крепостного права в России. — М.: Изд-во АН СССР, 1954. М. Лещенка, Лещенко Н. Крестьянское движение на Украине в связи с проведением реформы 1861 г. (60-е годы ХІХ в.). — К.: Изд-во АН УССР, 1959. О. Нестеренка. Нестеренко О. Розвиток промисловості на Україні. — К.: Вид-во АН УРСР, 1959. — Ч. 1.

Причини кризи феодалізму в сільському господарстві України та розвиток товарного виробництва і торгівлі у першій половині ХІХ ст. досліджував І. Гуржій. Гуржій І. Розклад феодально-кріпосницької системи в сільському господарстві України першої половини ХІХ ст. — К.: Держполітвидав УРСР, 1954.; Гуржій І. Боротьба селян і робітників України проти феодально-кріпосницького гніту (з 80-х років ХVІІІ ст. — до 1861 р.) — К.: Держполітвидав УРСР, 1958. У своїх працях він порівнював становище казенних і поміщицьких селян, простежив розвиток поміщицьких маєтків.

Аналізу форм землеволодінні на Волині у XVIII ст. присвячено дослідження А. Барановича Баранович А. Магнатское хозяйство на Юге Волыни в XVIII в. — М.: Изд-во АН СССР, 1955. У ньому вчений показав, що основною формою землеволодіння і землекористування було велике фільваркове господарство магнатського типу, а як головні засоби феодального гніту застосовувалися посесія та корчемна оренда.

Особливості економічних відносин у феодальних маєтках з’ясовано у працях М. Маркіної. Маркина В. Магнатское поместье Правобережной Украины второй половины XVIII в. (Социально-экономическое развитие). — К.: Изд-во Киев. ун-та, 1961.; Маркина В. Крестьяне Правобережной Украины. Конец XVII — 60-е годы XVIII в. — К.: Изд-во Киев. ун-та, 1971. У них проаналізовано еволюцію поміщицького землеволодіння і землекористування на Правобережній Україні, формування магнатських маєтків й розвиток фільваркового господарства протягом XVII — XVIII ст. аграрна політика царат земельна Серед досліджень із соціально-економічної історії Правобережної України виокремлюється монографія Є. Сташевського. Сташевский Е. История докапиталистической ренты на Правобережной Украине в XVIII — первой половине XIX в. — М.: Наука, 1968. Для неї характерним є критичний аналіз люстрацій та інвентарів, законодавчих актів, діловодної документації XVIII — першої половини ХІХ ст. Автор акцентував увагу на еволюції оренди, прибутковості казенних і приватних маєтків.

Особливості аграрних відносин на Правобережній Україні в умовах приєднання регіону до Російської імперії висвітлено у монографії В. Смолія, в якій дослідник підсумовує, що від кінці XVIII ст. у краї відбувався процес перерозподілу власності на землю на користь проросійського елементу Смолій В. Возз`єднання Правобережної України з Росією. — К.: Наукова думка, 1978.

Окремим блоком з повоєнної історіографії слід виділити праці Л. Баженова, Баженов Л. Восстание 1830−1831 гг. на Правобережной Украине: Дисс. … канд. ист. наук. — К., 1973. Г. Марахова, Марахов Г. Польское восстание 1863 г. на Правобережной Украине. — К.: Изд. -во Киев. ун-та, 1967. Марахов Г. Социально-политическая борьба на Украине в 20₄₀_е гг. XIX века. — К.: Вища школа, 1979. котрі, досліджуючи польські повстання проти Російської імперії у ХІХ ст., показали вплив національного фактору на основний зміст аграрних перетворень царату.

Різноманітні аспекти правового та економічного становища, господарська діяльність та боротьба державних селян за ліквідацію кріпосного становища були предметом вивчення Т. Лазанскої. Лазанская Т. Государственные крестьяне Украины в период кризиса феодально-крепостной системы. — К.: Наукова думка, 1989.

Розмаїтий фактичний матеріал з географії, історії, культури, економіки Правобережної України зібрано та опрацьовано у двотомному краєзнавчому словнику О. Цинкаловського Цинкаловський О. Стара Волинь і Волинське Полісся: краєзнавчий словник — від найдавніших часів до 1914 року. — Вінніпег, 1986. — Т. 1.; Цинкаловський О. Стара Волинь і Волинське Полісся: краєзнавчий словник — від найдавніших часів до 1914 року. — Вінніпег, 1986. — Т. 2., що дозволяє всебічно розглянути обрану нами для вивчення тему.

Якісно новий період дослідження важливих аспектів соціально-економічної історії України розпочався з проголошенням незалежності України. Розширився доступ до архівних та закордонних джерел, науковці отримали реальну можливість об'єктивно висвітлювати історичні процеси. Одним із перших сучасних дослідників аграрної історії став С. Борисевич, який у своїй дисертації зробив висновок, що лише повстання 1830−1831 рр. змусило російський уряд застосувати більш радикальні заходи стосовно шляхетського та церковного землеволодіння. Борисевич С. Поземельні відносини в Подільській губернії протягом 1793−1861 рр.: Дис. канд. іст. наук: 07.00.02. — Дніпропетровськ, 1992.

Для розуміння специфіки аграрних відносин на Правобережній Україні цінною є монографія О. Гуржія, в якій він аналізує розвиток аграрних відносин, поширення російського права та діяльність органів місцевої влади на Україні в другій половині XVII-XVIII ст. Гуржій Олександр. Українська козацька держава в другій половині XVII-XVIII ст.: кордони, населення, право. — К.: Основи, 1996.

Особливостям розвитку господарств російських поміщиків на Правобережжі в першій половині ХІХ ст. присвятили свою розвідку Л. Горенко та Ю. Присяжнюк. Горенко Л., Присяжнюк Ю. До аграрної історії України: деякі аспекти соціально-економічного розвитку Правобережної України в ХІХ ст. (історико-економічні дослідження). — Черкаси: Сіяч, 1996.

Аграрного розвитку Правобережної України стосуються дисертації О. Козій та О. Бундак. О. Козій досліджував вплив аграрної політики російського царату на становище польської шляхти у період між повстаннями 1830−1831 і 1863 рр. Козій О. Становище польської шляхти на Поділлі: в період між повстаннями 1830−1831 рр. і 1863 років: Дис. канд. іст. наук: 07.00.01. — Львів, 1997. У своїй роботі він зробив висновок про те, що обмеження політичних і економічних прав польського населення розпочалося лише після повстання 1830 року. О. Бундак вивчала основні напрямки аграрної політики Російської імперії, шляхи і методи її реалізації в краї, еволюцію землеволодіння різних категорій населення. Бундак О. Аграрний розвиток Волинської губернії в 1795—1861 рр.: Дис. канд. іст. наук. — Львів, 1999.

Розвиток поміщицького й селянського господарств і різні форми селянського землекористування досліджував В. Непочонтний. Непочонтний В. Аграрні відносини в Подільській губернії в першій половині ХІХ ст. — К.: Четверта хвиля, 1999.

Оскільки лише дворянський стан мав право володіти населеними маєтками, то, безумовно, цінною є праця С. Лисенка та Є. Чернецького, в якій відображено соціальну історію шляхти, процеси її легітимізації та декласації. Лисенко С., Чернецький Є. Правобережна шляхта (кінець XVIII — перша половина ХІХ ст.). — Біла Церква: Вид-во Т-ва охорони пам`ятків старожит. Київщини, 2002.

Дослідження Т. Литвинової присвячені аналізу історії дворянства та соціальних проблем українського села середини ХІХ ст. Литвинова Т. Теоретико-методологічні проблеми дослідження історії дворянства та селянства Лівобережної України кінця XVIII — першої пол. XIX ст. // Україна модерна і сучасна (історія, історіографія та джерелознавство): Матеріали наукових читань, присвячених 60-річному ювілею професора Г. К. Швидько. — Дніпропетровськ: Націонал. гірнич. ун-тет, 2004.; її ж: Соціальні проблеми українського села середини XIX ст. очима повітового предводителя дворянства // Український селянин: Збірник наукових праць. — Черкаси, 2006. — Вип.10.; її ж: Соціально-економічні погляди й господарські інтереси Ф. Й. Туманського // Український історичний журнал. — 2007. — № 1.

Основні аспекти земельної політики Павла І. були предметом дослідження Ю. Рудакової, яка на основі багатого джерельного матеріалу проаналізувала основні причини повернення багатьох маєтків їх попереднім власникам і практику пожалування маєтків російським дворянам. Рудакова Ю. Основні аспекти земельної політики уряду Павла І на території Правобережної України // Український історичний журнал. — 2005. — № 3(462).

Деякі важливі аспекти обраної нами теми висвітлено О. Каденюком. Каденюк О. Аграрна історія України: Курс лекцій. — Кам'янець-Подільський: Абетка, 2005. Він дотримується думки, що магнатське землеволодіння і землекористування переважало за національною ознакою, а тому на Правобережній Україні домінував соціальний статус землевласника.

Знаменним можна назвати вихід у світ у 2006 р. узагальнюючої колективної монографії «Історія українського селянства» Історія українського селянства: Нариси: В 2 т. / НАН України. Ін-т історії України. — К.: Наукова думка, 2006. — Т. 1. Важливість цього дослідження полягає у системному підході до вивчення історії селянства від «неолітичної революції» до сьогодення та уникнення стереотипів радянської історіографії.

Становлення і функціонування господарства фермерського типу в Україні в умовах утвердження капіталістичних відносин висвітлено у науковому дослідженні В. Нечитайла, який підсумовує, що соціальною основою для формування фермерських господарств, були державні селяни. Нечитайло В. Становлення селянського господарства фермерського типу в Україні: історична ретроспектива і сучасний стан: Автореф. дис. докт. іст. наук. — Львів, 2006.

Аналізуючи роботу місцевих органів влади в першій половині ХІХ ст., М. Бармак у своїй монографії стверджує, що будь-які спроби на початку ХІХ ст. змінити сталий порядок землеволодіння на Правобережній Україні могли спричинити небажане для російського царату хвилювання польських землевласників, що могло б підірвати ще слабкі позиції російської влади. Бармак М. Формування владних інституцій Російської імперії на Правобережній Україні (кінець XVIII — перша половина ХІХ ст.) — Тернопіль: Астон, 2007.

Церковну політику російського царату, що тісно переплелася із аграрною, вивчали О. Крижанівський Крижанівський О. Церква у соціально-економічному розвитку Правобережної України (XVIII — перша половина ХІХ ст.). — К.: Вища школа, 1991. та С. Плохій Крижанівський О., Плохій С. Історія церкви та релігійної думки в Україні: Навч. посібник: У 3-х книгах. — Кн.3. Кінець XVI — середина ХІХ століття. — К.: Либідь, 1994., А. Зінченко, Зінченко А. Церковне землеволодіння в політиці царизму на Правобережній Україні наприкінці XVIII — першій половині ХІХ ст. — К.: ОП «Білоцерківська друкарня», 1994. В. Левицький. Левицький В. Церковне землеволодіння на Правобережній Україні кінця XVIII — першої половини XIX століття: Дис… канд. іст. наук: 07.00.01. — Тернопіль, 2006. О. Крижанівський, зокрема, досліджував місце церковної економіки в соціально-економічному розвитку Правобережної України, форми і методи господарювання у церковних маєтках і секуляризацію майна. А. Зінченко простежив особливості функціонування церковних маєтків у системі політичних, соціальних, конфесійних і національних відносин в краї. В. Левицький головну увагу приділив дослідженню розвитку церковного землеволодіння, методам господарювання в церковних маєтках, рівню врожаїв і структурі церковних доходів.

Польські науковці, як і російські, в своїх працях відстоювали права своїх націй на Правобережну Україну. Одним із найпомітніших досліджень дорадянського періоду є книга Ф. Вротновського, написана на основі спогадів очевидців повстання 1830−1831 рр. Wrotnowski F. Historia powstania w 1831 roku na Woіyniu, Podolu, Ukrainie, Їmudzi i Litwie. — Lipsk, 1875. Багато цінного матеріалу з життя дрібної шляхти Правобережжя можна почерпнути із праць Й. Бялині-Холодецького, Bialynia-Cholodecki J. Do dziejow drobnej szlachty Podola. — Lwow, 1911. Г. Мосьціцького, Moњcicki H. Dzieje porozbiorowe Polski w aktach i dokumentach. — Warszawa: Nakіad Gebethnera i Wolffa, B. r. — T. 1.: Od rozbiorуw do Ksiкstwa Warszawskiego 1772−1807. Й. Качковського. Kaczkowski J. Konfiskaty na ziemiach pod zaborem rosyjskiem po powstaniach r 1831 i 1863. — Warszawa, 1918. Серед сучасних польських дослідників соціально-економічної історії XVIII-XIX ст. слід відзначити В. Слівовську Њliwowska W. Mikolaj I i jego czasy (1825−1855). — Waszawa: Wiedza Powszechna, 1965. та В. Серчика. Serczyk W. Gospodarstwo magnackie w wojewуdztwie Podolskim w drugiej poіowie XVIII wieku. — Wrocіaw: Ossolineum, 1965.

Вивченню історії Правобережної України сприяли дослідження французького історика Д. Бовуа, який критично проаналізував основні причини виникнення польсько-російсько-українського трикутника та їх вплив на розвиток краю Бовуа Д. Шляхтич, кріпак і ревізор: Польська шляхта між царизмом та українськими масами (1831−1863) / Пер. з фр. З. Борисюк. — К.: Інтел, 1996. Австрійський дослідник А. Каппелер, Каппелер А. Росія як поліетнічна імперія: Виникнення. Історія. Розпад / Пер. з нім. Х. Назаркевич; наук. ред. М. Крикун. — Львів: Вид-во Укр. катол. ун-ту, 2005. простеживши формування та занепад Російської імперії, обґрунтовує висновок про те, що аграрна політика російського царату була зумовлена поліетнічністю імперії та необхідністю взаємозв`язку держави та її панівних еліт із населенням неросійських регіонів. У праці японського славіста М. Такесі Мацумура Такэси. Дробление крестьянских хозяйств Правобережной Украины в первой половине ХІХ в. и характер крестьянского землевладения // Acta Slavica Iaponica. — 2004. — Т.21. основну увагу зосереджено на дослідженні селянських господарств та їх взаємозв`язках із поміщицькими.

Отже, наведений вище аналіз історіографії свідчить, що основна увага у вивченні історії України кінця XVIII — першої половини ХІХ ст. зосереджувалася на дослідженні кризи феодально-кріпосницької системи, боротьбі селянських мас проти поміщиків, розвитку поміщицьких господарств. Оскільки дорадянські (як польські, так і російські) і радянські дослідники висвітлювали матеріал тенденційно, то й їхня оцінка аграрної політики російського царату кардинально різниться. В сучасній українській історіографії теж, на жаль, немає ґрунтовного дослідження аграрної політики російського уряду на Правобережній Україні наприкінці XVIII — в першій половині ХІХ ст. Цим і зумовлено звернення автора до вказаної теми.

Джерельною базою написання дисертації стали архівні та опубліковані документи.

Під час наукового пошуку автором опрацьовано фонди Центрального державного історичного архіву України у м. Києві (ЦДІАУК): Ф. 49 (Потоцькі - графи, польські магнати на Правобережній Україні), Ф. 127 (Київська духовна консисторія), Ф. 180 (Мотринський монастир), Ф. 193 (Київське намісницьке правління), Ф. 210 (Подільське намісницьке правління), Ф. 211 (Вознесенське намісницьке правління), Ф. 212 (Брацлавське намісницьке правління), Ф. 442 (Канцелярія київського, подільського і волинського генерал-губернатора), Ф. 442 (Цивільна канцелярія окремого корпусу та головнокомандуючого польської армії Романова Костянтина Павловича), Ф. 445 (Управління Києво-подільських військових поселень), Ф. 484 (Київський головний суд), Ф. 486 (Київська палата цивільного суду), Ф. 491 (Київська палата державних маєтків), Ф. 533 (Канцелярія київського воєнного губернатора); Державного архіву Волинської області (ДАВО): Ф. 359 (Володимир-Волинський повітовий суд), Ф.361 (Луцький повітовий суд), Ф.363 (Ковельський повітовий суд), (Луцька уніатська генеральна духовна консисторія); Державного архіву Житомирської області (ДАЖО): Ф. 2 (Житомирський повітовий суд), Ф. 10 (Новоград-Волинський повітовий суд), Ф. 18 (Волинська палата кримінального суду); Державного архіву Тернопільської області (ДАТО): Ф. 258 (Почаївська Успенська лавра); Державного архіву Хмельницької області (ДАХО): Ф. 111 (Подільський губернський комітет з забезпечення православного сільського духовенства), Ф. 115 (Подільська губернська креслярня), Ф. 227 (Подільське губернське правління); Відділ рукописів Львівської наукової бібліотеки ім. В. Стефаника НАН України: Ф. 5 (Збірка Оссолінських).

Використані архівні матеріали можна поділити на відповідні групи.

Перша група — це діловодні документи, на які спирається фактичний бік дослідження. Сюди належать розпорядження генерал-губернаторів, цивільних губернаторів, губернських правлінь, матеріали ділової переписки, пропозиції місцевих чиновників російському урядові з нововведень в управлінні краю.

Другу групу становлять матеріали інвентарів та люстрацій, описи секвестрованих і конфіскованих маєтків, угоди про отримання позик, плани та супровідна документація закладених маєтків.

Третю групу складають скарги, петиції та пропозиції від місцевого населення.

Опубліковані джерела теж, у свою чергу, можна поділити на відповідні групи. До першої з них належать нормативно-правові акти. Більшість із них старанням М. Сперанського були впорядковані й опубліковані в «Полном собрании законов Российской империи». Для російського законодавства зазначеного періоду характерним було подання у тексті нормативно-правового документу перебігу розгляду певного питання, міркування щодо цього генерал-губернатора, сенаторів, і, нарешті, рішення, яке схвалював імператор. Основна цінність законодавчих документів полягає в тому, що вони створювалися як механізми для реалізації урядової політики.

Другу групу складають різні статистичні дані довідкових видань і статистичні матеріли, опубліковані у спеціальних збірниках. До цієї групи джерел належать «Военно-статистическое обозрение Российской империи: Киевская губерния», «Военно-статистическое обозрение Российской империи: Подольская губерния», «Военно-статистическое обозрение Волынской губернии» .

Третю групу становить мемуарна література, яка дає змогу побачити хід аграрної політики російського царату очима сучасників.

Четверта група — матеріали енциклопедичних і довідкових видань.

Отже, джерельна база з обраної нами для вивчення теми є достатньо репрезентативною, достовірною і дозволяє реалізувати поставлену мету та вирішити дослідницькі завдання.

Теоретико-методологічну основу дисертації склали сукупність принципів і методів пізнання, спрямованих на об'єктивне, всебічне висвітлення подій, фактів та явищ, пов’язаних із аграрною політикою російського царату на Правобережжі у 1793−1861 рр. Усі компоненти історичного дослідження базуються на основних принципах науковості, історизму, об'єктивності, системності, розвитку, комплексності та плюралізму. Постійне їхнє дотримання дозволило викладати матеріал у систематичній і структурно завершеній формі та адекватно відображати процеси історичної сутності. Специфіка роботи зумовила використання проблемно-хронологічного, порівняльно-історичного, описового, ретроспективного, статистичного методів.

У другому розділі «Землеволодіння і землекористування дворянського стану» , що складається з двох взаємопов'язаних підрозділів, досліджено зміни у землеволодінні та землекористуванні дворянського стану, спричинені аграрною політикою царату.

У роботі обґрунтовується думка, що на аграрну політику російського уряду на Правобережній Україні впливали такі фактори, як поліетнічність імперії, загроза зовнішнього вторгнення, сильні економічні та політичні позиції еліти колишньої Речі Посполитої.

Імператриця Катерина ІІ гарантувала збереження власності шляхті за умов її лояльності до Російської імперії. Також на шляхту було поширено Жалувану грамоту дворянству від 21 квітня 1785 р., якою заборонялося без судового рішення привласнювати чужі маєтки чи розоряти їх. Однак ті землевласники, котрі відмовлялися скласти присягу на вірність імперії або брали участь у польських повстаннях, каралися секвестром і конфіскацією маєтків.

Російський уряд прекрасно розумів, що володарем краю завжди є той, хто володіє його економікою. На Правобережній Україні фінансову могутність шляхті забезпечувала земля, яка на кінець XVIII ст. майже вся була сконцентрована в її руках, а також у монастирів і церков. Крім приватних маєтків, шляхта розпоряджалася всією державною власністю, якою володіла у формі адміністративного управління або на правах посесії. Таке становище не влаштовувало царат, а тому він взяв курс на зменшення шляхетського та католицького землеволодіння і збільшення проросійського. Початок цій політиці було покладено ще за Катерини ІІ, котра роздала на Правобережжі 65 наближеним до трону дворянам частину державних і конфіскованих маєтків, у яких нараховувалось 79 550 душ селян. При цьому вона наголошувала, що слід намагатися, щоб вся нерухома власність у краї перебувала у руках благонадійних поміщиків.

Одразу після приєднання Правобережної України російські чиновники розпочали ревізію державних маєтків, перевірку шляхетських прав і документів, які б підтверджували володіння шляхтою тими чи іншими маєтками. Одночасно йшла перевірка шляхтичів на визнання їх у дворянському статусі, оскільки в Російській імперії лише дворяни мали право володіти маєтками з кріпаками.

19 квітня 1794 р. Катерина ІІ підписала указ «Про взяття в секвестр та конфіскацію маєтків учасників повстання та прийняття інших заходів для запобігання заворушень у краї». Ним російський уряд фактично дав знати місцевій еліті, що до непокірних, крім військової сили, будуть застосовуватись й економічні санкції.

Хоча складна політична ситуація в кінці XVIII — на початку ХІХ ст. змушувала царат проводити ліберальну політику на приєднаних землях, проте, в цей період готувався ґрунт для більш рішучих заходів із метою збільшення російського землеволодіння. У 1795−1835 рр. царський уряд провів ревізію державних маєтків, перевірку шляхетських прав і документів на право володіння землею.

Незадоволення поляків знищенням Речі Посполитої та зменшення їхньої політичної ролі призвели до повстання в 1830—1831 рр. Російський царат вміло використав його як привід до відкритого наступу на власність шляхти на Правобережжі. Події 1830−1831 рр. стали переломним моментом у ставленні царської влади до польського питання. Піднявши зброю проти російського царату, польська шляхта дала йому привід перейти до рішучих заходів щодо інкорпорації приєднаних земель. З цього приводу Д. Бовуа слушно зазначав: «Все мистецтво поліцейського режиму Миколи І полягало в тому, щоб при найменшій нагоді завдавати якнайдошкульніших ударів, тримаючи у страхові колишні польські території» .

Основна мета конфіскації маєтків учасників повстання полягала в тому, щоб місцеве польське населення і встановити над ним повний контроль. Згодом частина колишніх повстанців, переважно заможних і впливових людей, завдяки особистим і родинним зв’язкам домоглася не лише помилування, а повернення собі конфіскованих раніше маєтків. Так, протягом 1839−1842 рр. Микола І помилував 128 польських шляхтичів Правобережної України.

Стосовно бідної шляхти, то російський царат обрав курс на ліквідацію її як стану. Лише в 1831—1853 рр. ним на Правобережній Україні шляхетських прав було позбавлено 340 тис. осіб. Не підтвердивши бідній шляхті дворянських прав і записавши її до стану державних селян, російський уряд отримував, крім політичних, ще й значні економічні дивіденди. Значно зростала чисельність платників податків. Декласовані шляхтичі - власники маєтків — змушені були терміново їх продавати: якщо ж не встигали цього зробити, то їхнє майно переходило у державну власність.

У третьому розділі «Церковне землеволодіння і землекористування» з’ясовано різні аспекти політики російського царату щодо католицької, уніатської та православної церков.

З приєднанням в кінці XVIII ст. Правобережної України до Росії перед владою останньої постала необхідність забезпечити у приєднаному краї спокій і не допустити до заворушень на релігійній основі. Протягом усього існування Російської імперії основу її внутрішньої політики становила релігійна терпимість до іновірців. Для російського уряду важливою була не національність і віросповідання підданого, а його лояльність до держави. На перший погляд, ця ж політика простежується і на Правобережжі. Проте значне переважання в краї польської та сполонізованої шляхти і католицького духовенства змушувало російську владу діяти всупереч усталеним у цій сфері традиціям.

Починаючи з першого поділу Речі Посполитої 1772 р., Катерина ІІ ставила перед урядовцями стратегічне завдання: повернути покатоличений край у лоно російського православ’я. Для здійснення цього завдання необхідно було провести певні заходи: спочатку обмежити, а згодом звести до мінімуму вплив католицької церкви на населення Правобережної України; відібрати нерухоме майно католицької та уніатської церков; ліквідувати уніатську церкву; поширити православ’я на уніатське населення Правобережної України.

Втілюючи їх у життя, російська адміністрація проводила свою політику обережно, але послідовно. Заходи уряду в церковній політиці в краї можна поділити на два етапи. На першому місцевому населенню гарантувалася свобода віросповідання та збереження його майнових прав. Це досягалося виданням відповідних указів і розпоряджень. На другому етапі на католицьку та уніатську церкви поступово поширювався контроль російського уряду, а церковне майно передавалось у державну власність. Натомість церковнослужителі отримували грошове утримання, завдяки чому потрапляли у повну залежність від царату.

У четвертому розділі «Державні маєтки та селянське землекористування» досліджено шляхи використання державних маєтків у регіоні та селянське питання у земельній політиці російського уряду.

Відразу після приєднання Правобережної України царат провів на її території ревізію державних маєтків. З цією метою у 1793 р. в Ізяславській і Брацлавській губерніях були створені спеціальні комісії для розгляду привілеїв і документів на право володіння коронними маєтками на емфітеутичному праві. Останні залишались у власності попередніх господарів лише за умови їхньої лояльності до Російської імперії.

Фонд державного майна поповнювався шляхом конфіскацій нерухомості в учасників польського повстання та за рахунок майна непокірних католицьких та уніатських монастирів і церков.

Державні маєтки були джерелом доходу, а також використовувались урядом для нагородження чиновників. У разі фінансових труднощів в імперії ці маєтки продавались, а виручені кошти йшли на сплату боргів.

Польське повстання 1830−1831 рр. змусило російський царат знову застосувати економічні важелі для реалізації політичних цілей. Так, 22 березня 1831 р. вийшов указ про конфіскацію в державну власність майна учасників цього повстання. Прибутки з конфіскованих маєтків мали йти на виплату пенсій з інвалідності. Оскільки більшість маєтків перебувала в борговій заставі, то 10 травня 1832 р. їх передали в управління місцевим казенним палатам. Лише 5% прибутку спрямовувалося до фонду інвалідів, інша частина йшла на погашення боргів.

Відібрані на Правобережній Україні у неправославного духовенства маєтки, як правило, віддавалися в оренду та адміністративне управління. В 1835 р. із 40 помонастирських маєтків 24 було здано в оренду терміном на 6 років, 12 перебували в адміністративному управлінні, а селяни 3 маєтків були залишені на оброці. Інша частина відібраних у католицької та уніатської церков маєтків передавалася православним церквам і монастирям.

26 грудня 1837 р. сформовано Міністерство державних маєтностей, яке мало забезпечити вчасний збір податків із казенних селян і сприяти їх добробуту, захисту прав, наданню медичної допомоги, просвітництву. Цими нововведеннями царат намагався укріпити в краї проросійські позиції та збільшити прибутковість державних маєтків.

Враховуючи, що в найбільших із конфіскованих маєтків у Київській та Подільській губерніях постійно перебували війська, 4 квітня 1836 р. вони були передані до воєнного міністерства. Для управління ними передбачалося створення в Умані головної господарської контори, а в губерніях — окружних контор конфіскованих маєтків.

У більшості випадків конфісковані у Волинській губернії маєтки здавалися в орендне чи посесійне утримання російським та місцевим дворянам. У цьому разі укладався контракт, який передбачав умови оренди маєтків і суми обов’язкових платежів на користь держави.

Російська імперія була зацікавлена у співволодінні маєтками, оскільки, співвласники, управляючи маєтком, сплачували державі частину прибутків. Тим самим імперія отримувала постійне джерело фінансів не маючи, у свою чергу, ніяких зобов’язань". Також цей факт давав можливість російському уряду заявляти про своє ліберальне ставлення до шляхти і підтримку вірних імперії осіб.

Придушивши польське повстання 1830−1831 рр., царат розумів, що це не означало поразки польського національно-визвольного руху в цілому. Головним засобом послаблення польсько-шляхетського впливу на Правобережжі стала політика збільшення російського землеволодіння. Граф І. Канкрін запропонував колишні старостинські, ленні та секуляризовані маєтки віддавати в оренду тільки російським дворянам.

У 1838 р. у шляхетському користуванні на Правобережній Україні було 404 державні маєтки, в яких налічувалося 150 тис. душ селян. Російський уряд вирішив поступово замінити посесорів та управителів державних маєтків із шляхти на управителів — росіян або вірних трону прибалтійських німців, створюючи для них пільгові умови праці.

Бажаючи посилити проросійські позиції в краї, царат почав переводити державних селян на оброк. У 1840 р. в Київській губернії із 64 645 ревізійних душ на оброці перебувало 22 047, а з 38 755 ревізійних душ у державних маєтках Подільської губернії - лише 128. Упродовж 1845−1852 рр. на оброчне становище було переведено 542 державні маєтки, в яких налічувалось 182 265 ревізійних душ.

Перед російським урядом постійно гостро стояло питання наповнення державного бюджету і повернення недоїмок. Оскільки основними платниками податків були селяни, то від стану їхнього землезабезпечення залежав і рівень надходжень у бюджет. Для збільшення селянських земельних наділів царат часто практикував переселення селян на неосвоєні землі Південної України, Кавказу та Сибіру. Проте для селян Правобережної України цей шлях був закритий, адже в регіоні вони були представниками «руського народу», а уряд не бажав зменшувати його чисельність. Тому переселення правобережних селян у Сибір застосовувалося переважно як покарання. Винятком є спроба уряду переселити на Кавказ збіднілу шляхту. Єдиним джерелом збільшення площі землекористування селян у регіоні було передання їм додаткових державних земель в оренду.

Під час реформи 1848 р. запровадження інвентарів мало усунути напружене соціальне становище в краї, чітко регламентувати площу селянських наділів та кількість панщини. Однак це не дало очікуваного результату. В деяких місцевостях у селян справді покращились умови життя, але в більшості інвентарі були використані поміщиками для нового перерозподілу земель на свою користь.