Поняття конституційного права людини на безпечне для життя і здоров"я довкілля (реферат)

Реферат на тему:

Поняття конституційного права людини на безпечне для життя і здоров’я довкілля Будь-яка правова система держави значне місце приділяє правам людини і громадянина. Визнання і закріплення у законодавстві прав людини і громадянина, їх обсяг, види і зміст у сучасних умовах становлять одну з актуальних, пріоритетних і найважливіших проблем.

Традиційний підхід до характеристики прав громадян УРСР базувався на їх поділі на: громадянські (особисті), політичні, соціально-економічні, культурні. Що стосується конституційного права людини і громадянина на безпечне для життя і здоров’я довкілля, то воно навіть не згадувалось. Питання про визнання права на безпечне навколишнє природне середовище поставив О. С. Колбасов у монографії «Экология: политика — право» у 1976 році. «У Радянському Союзі є широкий комплекс конституційних положень, які визначають і захищають права громадян на сприятливий стан навколишнього природного середовища» [1].

Конституція СРСР від 7 жовтня 1977 р. (ст. 67), Конституція України від 20 квітня 1978 р. (ст. 40) не сформулювали право на безпечне для життя і здоров’я довкілля і не визначили гарантій його забезпечення. Але за своїм змістом вони виразили це право, тобто право людини жити в сприятливих природних умовах. «Громадяни України мають право на охорону здоров’я. …Це право забезпечується заходами щодо оздоровлення навколишнього середовища …» .

На міжнародному рівні право на сприятливе навколишнє середовище було закріплено в Декларації Стокгольмської конференції ООН з охорони навколишнього природного середовища (1972р.), принцип перший якої проголошує: «Люди мають фундаментальне право на вільні, якісні та адекватні умови життя в навколишньому середовищі, якість якого дає змогу вести гідне та благополучне життя». У Декларації ООН з навколишнього середовища і розвитку (1992 р., Ріо-де-Жанейро) у першому принципі було підкреслено: «Люди перебувають у центрі інтересів сталого розвитку. Вони мають право на здорове та плідне життя у гармонії з природою» .

Право людини і громадянина на безпечне для життя і здоров’я довкілля у сучасній юридичній літературі є малодослідженою групою конституційних прав.

Учені це право називають по-різному: «право на здорове та сприятливе навколишнє середовище», «право на життя у сприятливих природних умовах», «право на сприятливий стан навколишнього природного середовища», «право на здорове навколишнє природне середовище», «право на безпечне та здорове навколишнє середовище», «право на сприятливе навколишнє середовище», «право екологічної безпеки» тощо.

У юридичній літературі існує декілька визначень права на безпечне для життя і здоров’я довкілля.

П. Рабінович вважає, що конституційне право на безпечне для життя і здоров’я довкілля — це можливості людини, необхідні для її фізичного існування, для задоволення її біологічних, матеріальних потреб [2].

На думку С. Грицкевича, зазначеним правом доцільно вважати закріплену нормами Конституції якісно нову, самостійну групу можливостей, спрямовану на задоволення екологічних потреб та інтересів. Виходячи з цього, право на безпечне для життя і здоров’я довкілля є одним із елементів системи конституційних екологічних прав людини й громадянина [3].

Н. Кобецька пропонує таке визначення: «право на безпечне для життя і здоров’я довкілля — це закріплена Конституцією України і забезпечена державою можливість суб'єкта проживати в середовищі, яке не спричиняє шкоду здоров’ю, користуватися для задоволення своїх життєвонеобхідних потреб безпечними природними благами, вимагати від держави, а також інших фізичних і юридичних осіб виконання екологічної безпеки, а у випадках їх порушення звертатися за захистом порушеного права до компетентних органів» [4].

Зазвичай права людини поділяють на «негативні» й «позитивні». Першими вважаються такі, що є у індивіда від природи — свобода слова, совісті тощо, і держава мусить не позбавляти та не обмежувати цих прав. Другі - право на достатній рівень життя, на соціальний захист, на охорону здоров’я, на працевлаштування тощо, потребують від держави чимало зусиль та коштів для їхнього забезпечення.

Право на безпечне для життя і здоров’я довкілля поєднує риси «негативних» і «позитивних» прав.

Комплексний характер права на безпечне для життя і здоров’я довкілля зумовлює проблеми у віднесенні його до тієї чи іншої категорії прав людини і громадянина.

На думку Н. Кобецької, право людини і громадянина на безпечне для життя і здоров’я довкілля, може бути віднесене до соціальних прав [4]. Сюди їх відносить і В.І. Андрейцев, який виклав своє бачення щодо виділення цього права в окрему групу в межах соціальних прав у науковій статті «Концепція правового забезпечення екологічної політики України» [5].

Л. Воєводін у монографії «Юридический статус личности в России» право на сприятливе навколишнє середовище відніс до групи прав і свобод у соціальній галузі. На його думку це має своє обґрунтування, тому що формування соціальної держави торкається і сфери взаємодії суспільства і природи [6]. Н. Болотіна в публікації «Концепція кодифікації законодавства України про соціальне забезпечення» зазначає, що поняттям соціального захисту охоплюються, крім права на соціальне забезпечення, й інші соціальні права, зокрема право на безпечне для життя і здоров’я довкілля [7].

П. Рабінович зазначає, що всі права людини є соціальними у тому значенні, що вони обумовлені соціумом, суспільством як за змістом, так і за засобами їх здійснення. З огляду на це «несоціальних» прав людини (особи) взагалі існувати не може. Права людини слід класифікувати насамперед за змістом (характером) людських потреб, що цими правами забезпечуються. Згідно з цією класифікацією право на безпечне для життя і здоров’я довкілля він відносить до фізичних (життєвих) прав людини і громадянина [8]. О. Колбасов, С. Боголюбов відносять це право до групи прав людини, яка включає право на життя, фізичну недоторканість і ін., тобто до групи особистих прав [9].

Необхідно зазначити, що соціальні права перебувають у безпосередній залежності від ступеня економічного розвитку держави, спроможності покращити життя громадян, забезпечити її гідний рівень, задовольнити матеріальні та духовні потреби членів суспільства. Безпечне довкілля є необхідною умовою розвитку живого організму, життя взагалі. Немає значення, визнає це право держава чи ні. Людина володіє ним завдяки своїй появі на світ. Право на безпечне для життя і здоров’я довкілля є навіть первинним щодо права на життя. Це зумовлено тим, що останнє виникає з моменту народження. Але воно може і не настати, якщо майбутні потенційні батьки опиняться в небезпечному навколишньому середовищі. На нашу думку, право на безпечне для життя і здоров’я довкілля повинно бути визнано особливим правом, яке вимагає першочергової уваги з боку держави. Воно не відноситься ні до особових, ні до соціальних прав.

В. Костицький у публікації «Конституційне регулювання охорони довкілля: український і світовий досвід» конституційне право на безпечне для життя і здоров’я довкілля називає правом екологічної безпеки [10]. В. Андрейцев у статті «Право громадян на екологічну безпеку: проблеми конституційно-правового забезпечення» також зазначене право відносить до категорії «права громадян на екологічну безпеку». Хоча при цьому зазначає, що можна і треба дискутувати щодо тотожності зазначених категорій [11]. Таку ж думку висловлює і О. Хіміч в публікації «Взаємозв'язок екологічної безпеки із законністю» [12]. Російський учений С. Дзейтов ототожнює право на екологічну безпеку з правом на сприятливе навколишнє середовище [13].

Існує поділ і за часом виникнення прав. Звідси поява поняття «покоління прав людини». Право на безпечне для життя і здоров’я довкілля відноситься до третього покоління прав водночас з правами на мир, міжнародне спілкування, солідарність, незалежність тощо. Особливість третього покоління прав полягає у тому, що вони є колективними і можуть реалізовуватися сумісно, — це так зване солідарне право.

До цієї концепції треба відноситися обережно. Реалізація права на безпечне довкілля здійснюється не тільки народом, а і зусиллями окремих осіб, і колективний характер права може передбачати наділення ним кожної людини, що підтверджено законодавством.

Розмаїття підходів до назви права на безпечне для життя і здоров’я довкілля та віднесення до тієї чи іншої групи прав людини і громадянина негативно впливає на розкриття змісту аналізованого права, робить неможливим розроблення повноцінного механізму його реалізації.

На сьогодні найбільш розповсюдженим є використання категорії екологічних прав і віднесення до неї конституційного права на безпечне для життя і здоров’я довкілля.

Екологічні права були відображені в ст. 46 проекту нової Конституції України, де було записано, що кожний має право на екологічно безпечне для життя і здоров’я навколишнє середовище. У сучасному вигляді ст. 50 Конституції України проголошує право кожного на безпечне для життя і здоров’я довкілля.

Право на безпечне для життя і здоров’я довкілля належить до тих прав і свобод, сукупність яких дозволяє судити про положення особистості в суспільстві. Цінність права жити в безпечному середовищі можна порівняти з цінністю права на труд, охорону здоров’я та ін. Більш того, оскільки зараз від стану довкілля все більше залежить здоров’я людини, успішна реалізація цього права створить необхідні умови для здійснення усіх інших прав людини та громадянина. Відповідно забруднення довкілля може розглядатися як опосередковане порушення всіх інших прав людини.

Право людини і громадянина на безпечне для життя і здоров’я довкілля тісно пов’язано з такими правами, як:

1) право кожного на життя;

2) право кожного на повагу до його гідності;

3) право на належні, безпечні і здорові умови праці;

4) право на охорону здоров’я, медичну допомогу та медичне страхування;

5) право користуватися природними об'єктами права власності народу України.

Але зазначене право не поглинається ними, бо має свою сферу застосування, свої засоби забезпечення.

Аналіз поняття конституційного права людини і громадянина на безпечне для життя і здоров’я довкілля дає підстави стверджувати, що досліджуване право претендує до віднесення його до самостійної групи конституційних екологічних прав у загальній системі прав і свобод людини і громадянина в Україні. Чітке визначення зазначеного права сприятиме зміцненню статусу особи, посиленню механізму гарантій та реалізації. Право кожного на безпечне для життя і здоров’я довкілля як інтегрована правова категорія, що синтезує в своїй основі ряд галузевих прав — це абсолютне, загальнолюдське, природне, невід'ємне від інших прав. На нашу думку, право на безпечне для життя і здоров’я довкілля — це визнана і гарантована Конституцією, законами України і забезпечена державою можливість людини і громадянина користуватися сприятливим для проживання середовищем, як природною сферою мешкання, придатною для життя, набувати і захищати його в порядку, межах, формах і спосіб, що передбачено законодавством для задоволення своїх життєво важливих матеріальних і духовних інтересів.

Література:

1. Колбасов О. С. Экология: политика — право. Правовая охрана природы в СССР. — М.: Наука, 1976. — С. 6.

2. Рабінович П.М., Хавронюк М.І. Права людини і громадянина: Навчальний посібник. — К.: Атіка, 2004. — С. 10.

3. Грицкевич С. Екологічні права в системі конституційних прав людини і громадянина // Право України. — 2001. — № 8. — С. 54−56.

4. Кобецька Н. Р. Екологічні права громадян України: Автореф. дис. канд. юрид. наук. — К., 1998. — С. 6.

5. Андрейцев В.І. Концепція правового забезпечення екологічної політики України // Право України. — 1994. — № 3−4. — С. 28.

6. Воеводин Д. Юридический статус личности в России. — М.: Изд-во МГУ, изд. группа ИНФРА М. — НОРМА, 1997. — С. 214.

7. Болотіна Н. Право людини на соціальне забезпечення в Україні: проблема термінів і понять // Право України. — 2000. — № 4. — С. 37.

8. Рабінович П.М., Хавронюк М.І. Права людини і громадянина: Навчальний посібник. — К.: Атіка, 2004. — С. 10.

9. Колбасов О. С., Боголюбов С. А. Закон об охране природы в СССР. Каким ему быть? Мнение и предложения ученых. — М.: Юрид. лит., 1991. — С. 26.

10. Костицький В. Конституційне регулювання охорони довкілля: український і світовий досвід // Право України. — 2003. — № 10. — С. 49.

11. Андрейцев В.І. Право громадян на екологічну безпеку: проблеми конституційно-правового забезпечення // Вісник Київського університету. Юридичні науки. — 2001. — Вип. 41. — С. 5.

12. Хіміч О. Взаємозв'язок екологічної безпеки із законністю: окремі аспекти // Право України. — 2003. — № 11. — С. 66.

13. Дзейтов С. А. Государство и экологическая безопасность // Автореф. дисс. на соискание уч. ст. канд. юрид. наук. — СПб., 1994. — С. 3.