Аналіз системи світових економічних зв"язків провідних країн Латиноамериканського регіону в системі глобалізованого світового господарства

Вступ

латиноамериканський регіон економічний антикризовий

Латиноамериканський регіон на початку ХХІ століття став одним із найбільш динамічно розвинутих та найбільш привабливим для розвинених країн.

Актуальність теми полягає в великомасштабних змінах на міжнародній арені спричинені економічним зростанням та впливом на світове господарство нових промислово розвинених країн Латиноамериканського регіону.

Важливість дослідження промислово розвинених країн Латиноамериканського регіону зумовлена стрімким зростанням впливовості цього регіону, а особливо підвищенням ролі Бразилії, Аргентини та Мексики в середині регіону та на міжнародній арені, а також вагомим впливом на соціальний та економічний розвиток країн Латиноамериканського регіону.

Предметом даної роботи виступають система світових економічних зв’язків провідних країн Латиноамериканського регіону в системі глобалізованого світового господарства.

Об'єктом даної роботи є соціально-економічні системи найбільш розвинених країн Латиноамериканського регіону, як основа участі цих країн у Міжнародному поділі праці та системі світо-господарських зв’язків в цілому Метою роботи є аналіз сучасних економічних систем промислово розвинених країн Латиноамериканського регіону, інтеграційних процесів в середині регіону, дослідження місця та ролі Бразилії, Аргентини та Мексики у світовій економіці та їхньої позиції на міжнародній арені.

Завдання, необхідні для досягнення мети:

? розглянути особливості розвитку промислово розвинених країн латиноамериканського регіону в кінці ХХ, початку ХХІ століття;

? виявити особливості розвитку країн на сучасному етапі;

? дослідити ефективність економік країн в умовах світової фінансової кризи та посткризовий період;

? проаналізувати місце та роль Бразилії в угрупуванні країн BRIChS;

? простежити місце Аргентини в глобалізованому світовому господарстві;

? визначити Зовнішню економічну політику Мексики;

?дати характеристику Бразильської парадигми інтеграції в Західній півкулі;

? проаналізувати роль MERCOSUR в Латиноамериканському інтеграційному процесі;

? визначити Особливості співробітництва України з країнами Латиноамериканського регіону Емпірична база роботи, в процесі дослідження і написання випускної роботи були використані: монографічні видання вітчизняних та зарубіжних авторів за проблематикою теми дослідження. Наукові публікації вітчизняних і зарубіжних авторів, дослідженні спеціалізовані засоби масової інформації (солідні журнали, тижневики за темою дослідження), Інтернет джерела, статистичні довідники, інформаційні бюлетені

1.Латинська Америка в глобалізованому світовому господарстві

1.1 Трансформаційні процеси в Латинській Америці у XXI столітті

Переживши «втрачене десятиліття» 1980;х і низку криз в 1990;і роки і на початку нового століття, країни Латинської Америки і Карибського басейну (ЛАКБ) здебільшого змінили алгоритм суспільного розвитку і в рамках нової модернізаційної моделі домоглися безперечних позитивних зрушень. У 2003;2008 рр. національні економіки, як писала латиноамериканська друк, «розвивалися з крейсерською швидкістю». У цей період агрегований ВВП країн ЛАКБ виріс на 1/3.Такого ривка в регіоні не фіксувалося давно. Відстаючи за темпами зростання від Китаю, Індії та ряду інших азіатських країн, Латинська Америка випереджала всі індустріально розвинені держави і поступово скорочувала відставання від світового економічної авангарду.

У зазначений період латиноамериканські країни істотно наростили експорт (з 384 млрд до 901 млрд дол) і забезпечили стабільне позитивне сальдо зовнішньої торгівлі, сумарно склало близько 373 млрд дол Помітно зросли іноземні прямі інвестиції і в 2,6 рази збільшилися золотовалютні резерви, перевалили за 500 млрд дол, що говорило про зміцнення фінансових позицій регіону. На це вказувало і зниження боргового навантаження на економіки латиноамериканських держав: у 2003;2008 рр. обсяг державного боргу скоротився з 57,7 до 26,1% ВВП. Важливе значення мали також успіхи політики таргетування інфляції - утримання її в межах 5−7%. Тим самим був відсунутий кошмар невтримного зростання цін, десятиліттями супроводжував розвиток Латинської Америки. [58,c.223]

На хвилі економічного підйому і завдяки відчутному зростанню державних витрат на соціальні потреби у регіоні зріс життєвий рівень широких суспільних верств, а число латиноамериканців, які живуть за межею бідності, у 2002;2008 рр. зменшилася майже на 20% - з 221 млн до 180 млн осіб. За іншими даними, число бідних скоротилося ще більше — на 60 млн. У будь-якому випадку мова йде про значуще соціальне зрушення. Про це свідчило і послідовне скорочення безробіття: з 11% у 2003 до 7,5% в 2008 році.

«Прощавай, бідність, ласкаво просимо, споживання», — так назвав у 2007 р. Стати, присвячену становищу в Латинській Америці, престижний лондонський тижневик «Економіст». Чим же було обумовлене подібного роду «вертикальний зліт» латиноамериканської економіки? [20,c.17]

Ключову роль зіграла державна стратегія в провідних країнах регіону, яка створила сприятливі макроекономічні умови, в тому числі валютно-фінансові. По-перше, підвищилася роль центральних банків, що стали міцною опорою національних фінансових структур. По-друге, зміцніла фіскальна система і розширилася оподатковуваний база — основа формування бездефіцитного бюджету. Акумуляція міжнародних резервів дала можливість сформувати так звані стабілізаційні фонди на випадок негоди («rainy day funds «). По-третє, більшість країн перейшли до використання гнучкого обмінного валютного курсу, що дозволяє коригувати вартість національних грошових одиниць залежно від конкретної господарської ситуації та з урахуванням положення на зовнішніх ринках. Саме забезпечення фінансової стабільності стало найважливішою передумовою динамічного зростання реальних секторів економіки. Певне значення мав і різкий приріст грошових переказів трудових мігрантів (у 2007 — 65 млрд дол). Для окремих країн це стало важливим фінансовим підмогою. [24,c.51]

Економічний підйом 2003;2008 рр. в більшості випадків відбувався в рамках моделі, що заперечувала крайності неолібералізму, слідування рецептами якого дорого обійшлося латиноамериканським країнам на рубежі століть (досить згадати найгострішу кризу в Аргентині в 2001;2002 рр.). Сучасну модель економічної політики в регіоні характеризують такі принципи і елементи:

— Пріоритетна ставка на розвиток внутрішнього ринку та забезпечення господарського зростання переважно за рахунок внутрішніх джерел накопичення; скорочення залежності від зовнішнього фінансування;

— Державна підтримка в різних формах національної індустрії («реіндустріалізація») і місцевих товаровиробників;

— Диверсифікація господарства та зовнішніх зв’язків; підвищений інтерес до інноваційних секторах, заохочення науково-технічних досліджень і розробок, розширення сектора «нової економіки», заснованої на передових технологічних рішеннях;

— Відродження концепції змішаної економіки, створення державних підприємств і повернення державі природної ренти;

— Частковий контроль над цінами і таргетування інфляції;

— Курс на підвищення доходів і соціальної захищеності малозабезпечених верств населення і збільшення частки працюючих за наймом в національному доході; на цій основі - зростання споживчого попиту і ємності внутрішнього ринку;

— Сприяння капіталізації найбільших місцевих компаній, що мають стратегічне значення, за рахунок національних інвестицій;

— Стримане ставлення до ТНК і постійні переговори з ними для отримання більш вигідних (з точки зору національних інтересів) умов співпраці;

— Поглиблення латиноамериканської інтеграції (зокрема, шляхом розширення рамок МЕРКОСУР і створення нових об'єднань) і певне дистанціювання від зовнішньополітичного курсу США. [43,c.57]

Перераховані принципи (їм слід значна група країн ЛАКБ) у сумі цілком можна визначити як антитезу «Вашингтонському консенсусу», гіркі плоди якого спровокували зростання націоналізму і так звану ліву хвилю в Латинській Америці.

Таким чином, цілому ряду латиноамериканських правлячих режимів, які позиціонували себе як націоналістичні та лівоцентристські, вдалося продемонструвати, що в руслі «лівого дрейфу» можна забезпечити поєднання економічного зростання та соціального прогресу. Це важливо для оцінки нової модернізаційної моделі, що заперечує принципи ринкового фундаменталізму і надає перевагу захисту національних інтересів країн ЛАКБ і ліквідацію найбільш кричущих громадських диспропорцій. [17,c.20]

Звичайно, латиноамериканський господарський ривок був зроблений в сприятливих зовнішніх умовах, характеризувалися безпрецедентним збільшенням світових цін на основні товари регіонального експорту. Так, в період з 2002 р. В грудні 2007 ціни на мідь підвищилися в 4,5 рази, на нафту — в 2,8, на кукурудзу і сою — в 1,7 рази і т. д. Це зіграло не останню роль у зміцненні загального валютно-фінансового стану країн ЛАКБ, підвищенні прибутків підприємців та наповненні державних бюджетів.

Коректна оцінка ролі зовнішнього чинника має тут велике теоретичне і практичне значення. Ряд експертів безпосередньо пов’язували економічний бум в Латинській Америці з високою міжнародною кон’юнктрурою. Наприклад, у квітні 2008 на щорічній асамблеї Міжамериканського банку розвитку (МАБР) в Майамі було представлено доповідь, в якому проводилася думка, що прискорений розвиток регіону стало наслідком зовнішніх умов, а не національних стратегій зростання. Отже, погіршення становища на світових ринках неминуче мало перекреслити досягнуті результати. У цьому сенсі глобальна фінансово-економічна криза 2008;2009 рр. став стратегічним шоком, серйозним викликом новому латиноамериканському модернізаційного проекту. [61,c.330]

Отже на початку ХХІ сторіччя країни Латиноамериканського регіону значно зміцнили свої економічні системи, скоротили рівень безробіття, збільшили золотовалютний запас, зменшили зовнішні борги, чим продемонстрували свою економічну та політичну зрілість, готовність зайняти гідне місце на міжнародній арені та у світовому господарстві.

1.2 Країни Латинської Америки і новий економічний порядок

Найгострішу кризу 1997 — 1998 рр., Якa, розпочавшись в Азії, охопила багато країн світу, включаючи і РK, і держави Латинської Америки, змусила з новою силою заговорити про необхідність реконструкції світової фінансової архітектури. У другій половині 90-х років міжнародними фінансовими інститутами були засновані різні робочі органи з обговорення та розробки проектів реформи. Так виник рух за новий міжнародний фінансовий порядок, в якому взяли участь представники МВФ, СБ, Банку міжнародних розрахунків (БМР); Організації економічного співробітництва та розвитку (ОЕСР); Світової організації торгівлі (СОТ) та інших міжнародних інститутів. Нинішня глобальна фінансово-еконо чний криза виявилася в центрі уваги такого авторитетного форуму, як Група 20 («Велика двадцятка», або G-20). [4,c.7]

На регіональній конференції на вищому рівні, що проходила в тій же Мексиці у вересні 1999 під широкою назвою «До міжнародної фінансової системи, більш стабільної, передбачуваної і пов’язаної із соціальним розвитком», в числі основних тем обговорювалася необхідність перебудови міжнародної фінансової системи як однієї з найважливіших умов забезпечення сталого розвитку. Тоді наголошувалося, що регіональні об'єднання і групи країн, що розвиваються, такі, як Група-77, Група-24, Група-15, Група Ріо, повинні активізувати діалог з Групою-7 та іншими індустріально розвиненими державами та міжнародними фінансовими інститутами в справі формування нової фінансової системи і приділяти більше уваги узгодження своєї економічної політики. [35,c.8]

Важливим підсумком роботи Всесвітнього саміту зі сталого розвитку (Йоганнесбург, 2002) з’явилася розробка концепції партнерства між державою, бізнесом і громадянським суспільством, з одного боку, і розвиненими і країнами що розвиваються — з іншого. Цей новий підхід до проблем сталого розвитку дозволив подолати колишні труднощі, коли провідна роль у їх вирішенні відводилася першим. Тим самим у представників обох груп держав з’явилася можливість спільно розробляти плани практичного вирішення таких проблем. Природньо, зустріч в Йоганнесбурзі не дала чудодійних рецептів, за допомогою яких в одночас можна було б покінчити з убогістю, скоротити розрив між багатими і бідними країнами, радикально оздоровити навколишнє середовище і підняти рівень охорони здоров’я. Але її важливе значення і відмінність від інших форумів полягало в тому, що вона продемонструвала прихильність всього світового співтовариства ідеям сталого розвитку, розуміння нагальної необхідності прийняття практичних заходів у цьому напрямку, націлила на досягнення реальних результатів по согласованни м міжнародним зобов’язанням. [28,c.211]

Так, в липні 2008 в Каракасі на зустрічі держав Латиноамериканської економічної системи (ЛАЕС) однією з основних тем порядку денного було питання про формування нової фінансової архітектури регіону. У числі інших починань підняв питання про перерозподіл міжнародних фінансових потоків на користь Півдня. Однак більша їх частина спрямовувалася в Китай, Індію, держави Південно-Східної Азії. Так, приплив прямих іноземних інвестицій в країни Латинської Америки в 2002 склав 32% від загального обсягу таких капіталовкладень в країни. І хоча за п’ять років (до 2007р.) Їх обсяг зріс на 97%, частка регіону в загальному обсязі прямих інвестицій в світі, що розвивається склала менше 25%. За даними експертів ЕКЛАК, прямі іноземні інвестиції в Латинську Америку скоротилися з 184 млрд. дол в 2007 до 89 млрд. дол. У 2008 р.; очікується і подальше скорочення їх припливу на 50% 2009 р. — До 43 млрд долл.6. [64,c.123]

При обговоренні питання про офіційної допомоги розвитку представники регіону наполягали на тому, щоб «індустріально розвинений Північ» виконував свої зобов’язання щодо виділення 0,7% свого ВВП на такого роду допомогу. Тим часом на ділі тільки п’ять європейських країн виконують це зобов’язання. З 105,3 млрд. дол у вигляді офіційної допомоги розвитку, спрямованої в РK, Латинська Америка отримала тільки 6,9 млрд. дол, або 6,5% вказаної суми. Чи не краще йде справа з зовнішньою заборгованістю країн регіону. Хоча частка останніх у загальному обсязі боргів РС скоротилася з 33% в 2002 до 22% у 2007, платежі з обслуговування зовнішньої заборгованості за цей період зросли з 128 млрд. дол до 135 млрд долл. [37,c.133]

Слід сказати про те, що країни Латинської Америки неодноразово і в різному міжнародному форматі заявляли про свою зацікавленість в істотній перебудові склалася в XX в. «Нерівноправної і несправедливої», на їхню думку, системи міжнародних економічних і фінансових відносин. Робилися і спроби на ділі змінити цю систему. Так, у 70-ті роки минулого сторіччя ініціатором боротьби РK за Новий міжнародний економічний порядок (НМЕП) виступила Мексика. Широкий резонанс отримало тоді заяву президента Луїса Ечеверрії на XXVI сесії Генеральної Асамблеї ООН жовтня 1971 року. Зауважте на проблему «економічної деколонізації», він назвав збільшення нерівності між багатими і бідними країнами настільки ж серйозною проблемою, як загроза ядерної войни. З Мексикою та її тодішнім лідером була пов’язана розробка такого важливого документа, як «Хартія економічних прав і обов’язків держав», покликана служити юридичною основою НМЕП. Цей документ, що не втратив актуальності й сьогодні, на сесії Генеральної Асамблеї ООН було прийнято переважною більшістю голосів (120 — за, 6 — проти і 10 утрималися). [10,c.33]

Через ряд обставин (розпаду Радянського Союзу і соціалістичного табору загалом, активно підтримували боротьбу країн, що розвиваються за свої національні інтереси, повального звернення багатьох країн периферії світового капіталізму до ідеології неолібералізму та практиці ринкових реформ, падіння престижу Мексики як лідера руху за НМЕП у зв’язку з її вступом до північноамериканський інтеграційний блок НАФТА) рух за перебудову міжнародних економічних відносин на два десятиліття «завмерло» або принаймні послабшав. Його відродження почалося лише наприкінці минулого — початку нинішнього століття, коли чітко позначилися негативні наслідки і ефекти неоліберальної глобалізації: зберігається (якщо не погіршується) асиметрія у розвитку центрів світової економічної системи (США та інші індустріально розвинені держави) і країн периферії, що почастішали фінансовоекономічні потрясіння, посилення соціальної диференціації і нерівності в розподілі плодів економічного зростання і доходів у країнах «відстає розвитку». 19, c.14]

У числі основних принципів НМЕП, якими повинні керуватися всі члени міжнародної спільноти, були названі: право кожної держави вільно розпоряджатися своїми природними ресурсами, повагу права кожного народу вибирати соціально-економічну систему і підпорядковувати приватну власність національним інтересам; підпорядкування іноземного капіталу законами країни перебування; скасування дискримінаційної практики відносно експорту країн, більш широке надання фінансових коштів в цілях розвитку на умовах тривалого терміну виплати, низького відсотка і відсутності диктату. [54,c.66]

Bизначилися і нові лідери в русі за перебудову міжнародних економічних і фінансових відносин. Змарнувала свій колишній авторитет Мексика в Латинській Америці змінили «висхідний гігант» Бразилія і «бунтуюча» Венесуела з її орієнтацією на побудову «соціалізму XXI століття» .

Нові лідери Латинської Америки — конкуруючі між собою революційно налаштований, експансивний Уго Чавес і врівноважений лівий центрист Лула да Сілва розуміли, що рейтинг їх значимості і ваги в міжнародних справах, можливості їх впливу на вирішення ключових проблем сучасності багато в чому залежать від числа країн, готових підтримати їхні погляди як у самій Латинській Америці, так і за її межами. При цьому у кожного з суперників є свої «козирі» (свого роду «економічні приманки»), які вони використовують у «вербуванні» прихильників в Латинській Америці. «Це суперництво, суть якого можна виразити формулою» нафта або етанол «, втілилося в серії візитів глав обох держав у вересні-жовтні 2007 (У. Чавеса — до Аргентини, Уругвай, Болівію, Еквадор; Лули — у п’ять центральноамериканських і карибських країн), в ході яких кожен їх них прагнув зміцнити свої позиції. Якщо Чавес давав гарантії (на найближчі 100 років!) поставок нафти і газу та багатомільярдних інвестицій в нафто-і газопереробки, то Лула презентував програму виробництва бразильського етанолу, яку підтримував президент США Дж. Буш (США прагнули зменшити залежність від невідновлюваних енергоносіїв) [28,c.133]

Однак, є всі підстави вважати, що в обстановці нинішньої фінансово-економічної кризи, що перервала розвиток латиноамериканських країн, Відсунувши перспективу їх виходу на траєкторію сталого зростання і ускладнила вирішення таких пріоритетних завдань, як ліквідація або скорочення масової убогості і бідності, країни цього регіону та їх нинішні лідери — Бразилія і Венесуела — будуть спільно і активно брати участь в русі за перебудову міжнародних економічних і фінансових відносин, домагатися змін в моделі неоліберальної глобалізації, прирікає їх на нерівноправність у відносинах з розвиненою Північчю і «кульгає» розвиток. Контури їх позиції в цьому питанні вже досить чітко позначилися: це спільна боротьба проти диктату однієї наддержави, що стала епіцентром нинішньої глобальної кризи, за багатополярний світ, за примат закону в міжнародних відносинах, за розширення участі латиноамериканських та інших країн, що розвиваються у вирішенні проблем світового розвитку; це і вимога розвиненим державам Півночі про перерозподіл фінансових ресурсів на користь країн, що страждають від масової бідності, усунення всіх форм обмежень у доступі РK на ринки Півночі, розробка нових правил та механізмів регулювання світової торгівлі з урахуванням інтересів та за участю РK. [45,c.140]

Перші спроби країн півдня Західної півкулі вибудувати власну фінансово-економічну систему були зроблені ще в минулому десятилітті. У грудні 1997 на саміті в бразильському місті Форталеза президенти Аргентини, Бразилії, Уругваю і Парагваю домовилися про координацію фінансової та банківської політики своїх країн і прийняли амбітне рішення про введення — за прикладом Європейського союзу (ЄС) — єдиної валюти (гаучо). Детально розроблений пакет підлягають здійсненню у цьому зв’язку заходів був представлений на розгляд президентів у липні 1998 на зустрічі, що проходила на Вогненнії землі в сусідній Аргентині, і спрямований ними на доопрацювання. Однак сталося непередбачуване: у січні 1999 в Бразилії вибухнула найгостріша економічна криза, яка спонукала тодішнього президента Аргентини К. Менема висловитися за жорстку прив’язку і навіть заміну аргентинського песо американським доларом. Такий оборот подій надовго відклав здійснення планів введення єдиної валюти в Південноамериканському загальному ринку — Меркосур. [11,c.58]

У 2008 р. світова фінансово-економічна криза, труднощі в залученні зовнішніх фінансових ресурсів для цілей розвитку, нестійкість і падіння престижу долара як універсальної валюти знову зробили питання про єдиної регіональної валюти і впровадженні нової форми розрахунків між південноамериканськими країнами надзвичайно актуальним.

З новою ініціативою виступили президенти Бразилії та Аргентини. У вересні 2008 вони домовилися відмовитися від долара у взаємних розрахунках і перейти на систему платежів в торгівлі в національних валютах — реалі і песо. Керівництво ці двох найбільших країн Південного конуса вважає, що цей крок допоможе справі регіональної інтеграції та стимулюватиме економічне зростання. При цьому розрахунок в національних грошових одиницях не є обов’язковим і стосується тільки торгових угод. На думку бразильського лідера, така система розрахунків є «першим кроком по реалізації ідеї регіональної валютної інтеграції … вона веде до скорочення вартості експортно-імпортних операцій, що особливо важливо для малих і середніх підприємств». Економісти обох країн підрахували, що вартість банківських послуг та інші фінансові витрати у торговельних операціях між Бразилією і Аргентиною можуть скоротитися на 2,5%.

Поки процес іде повільно. Так, згідно з даними Центрального банку Аргентини, за перші сім місяців дії нової системи розрахунків «без посередництва долара» нею скористалися 160 підприємств, провівши 214 операцій. Обсяг угод між Аргентиною і Бразилією з використання системи розрахунків у місцевих валютах склав 122,8 млн. дол, а обсяг взаємної торгівлі з жовтня 2008 р. В квітні 2009 досяг 13,1 млрд долл. Це означає, що сума операцій в національних валютах склала поки менше 1% взаємної торгівлі. [20,c.51]

У травні 2009 між центральними банками двох країн було також підписано угоду про валютний обмін (валютний своп — swap de monedas) на суму в 1500 млн. дол Це — суттєве доповнення до прийнятого раніше рішення, його мета — зменшення витрат з конвертації валют за допомогою долара.

Відправним моментом у формуванні власної, незалежної фінансової системи південноамериканських країн стало рішення про створення (у 2007 р.) Банку Півдня (БП, Banco del Sur) як якоїсь комбінації банку розвитку та стабілізаційного фонду. Діяльну участь у цьому прийняв Чавес. Основним аргументом на користь створення БП було бажання самостійно розпоряджатися «своїми» ресурсами, створювати «свої» фонди і мати «свій» Центробанк. [22,c.285]

Першими, хто підтримав ідею створення такого банку, були президенти Аргентини Нестор Кіршнер (2003 — 2007 рр.) І Болівії Ево Моралес. Подібна схема певною мірою дублювала вже існуючі Андську корпорацію розвитку та Латиноамериканський резервний фонд. Однак у пропозиції венесуельського президента простежувався дещо інший підхід: спочатку використовувати резерви Венесуели (а потім і інших держав ЛА) для фінансування найбільш важливих об'єктів інфраструктури в економічній і соціальній сферах країн — членів Союзу південноамериканських націй (UNASUR). У БЮ Венесуела була готова відраховувати 10% від накопичених нею резервів в 40 млрд. дол, що складає 4 млрд. дол, хоча і небагато, але це був би перший крок. У грудні 2007 президенти Аргентини, Бразилії, Болівії, Венесуели, Еквадору, Уругваю і Парагваю офіційно оголосили про заснування БЮ з початковим статутним капіталом у 7 млрд. дол Зазначимо, що цю ініціативу не підтримали Перу і Колумбія, Чилі ж обмежилася роллю спостерігача .Із семи країн — засновників банку на три (Бразилію, Аргентину, Венесуелу) припадає близько 70% ВВП і сумарного обсягу торгівлі регіону. На ділі, однак, реалізація ідеї створення банку зіткнулася з низкою проблем: позначилися деякі розбіжності політичного плану («асиметрична гра сторін»), а також технічні та організаційні труднощі (визначення структури кредитного портфеля, вибір пріоритетних проектів, порядок внесків в капітал банку, форма управління та ін.) Все це стримує розгортання операцій банку. [33,c.211]

У ході останньої зустрічі (вересень 2009) міністри фінансів обговорили також статут банку. Його початковий капітал склав 2 млрд. дол, з яких 85% належать Венесуелі, інші 15% - Кубі, Болівії та Нікарагуа. У наміри венесуельського президента входить також зміцнення національних грошових систем, вдосконалення порядку розрахунків та кредитування у взаємній торгівлі, підготовка переходу до єдиної регіональної валюти. У цих цілях засновуються нові органи, наприклад, такі, як Валютний рада, Палата взаємних розрахунків, спільний Резервний форд.

Слідом за країнами Меркосур — Аргентиною і Бразилією — рішення відмовитися від долара і ввести свою грошову одиницю було прийнято також членами <�АЛБА>. У квітні 2009 глави держав Боліварійской ініціативи підписали у венесуельському місті Кумана рамкову угоду про введення умовної грошової одиниці - сукре — у взаєморозрахунках з торговельних операцій і при реалізації проектів економічного співробітництва, ввести в обіг яку планується з січня 2010 Спочатку сукре функціонуватиме як електронна валюта, однак, якщо її введення себе виправдає, вона стане реальною (повноцінної) грошовою одиницею і, як очікує президент Еквадору, економіст за освітою і досвідом роботи, може навіть перетворитися на єдину валюту для всієї Латинської Амерікі20. Як приклад була взята європейська валюта євро, яка у 1999 р. Використовувалася тільки в безготівкових розрахунках, а через три роки почався випуск готівкових грошей — банкнот і монет. [64,c.330]

Зміщення у інституційно-Політичній надбудові - кроки у Бік створення конфедерації (про що у свій час, як відомо, мріяв Симон Болівар). Новим свідченням тому служить підписання 12 главами держав і урядів південноамериканських країн (у їх числі такі великі, як Аргентина, Бразилія, Венесуела, Колумбія, Перу, Чилі) Установчого договору про перетворення Південноамериканського співтовариства в Союз південноамериканських націй — UNASUR (травень 2008, місто Бразиліа). На цій зустрічі її високопоставлені учасники підтвердили свій намір створити єдиний простір, інтегроване в політичному, економічному, соціальному і культурному плані. Висловили переконання в тому, що інтеграція і союз країн Південної Америки необхідні для досягнення прогресу в справі сталого розвитку і підвищення добробуту своїх народів, для вирішення таких гнітючих регіон проблем, як бідність, соціальна виключеність, соціальна нерівність. У міжнародному плані, вважають президенти, інтеграція повинна стати важливим кроком на шляху будівництва багатополюсного, збалансованого та справедливого миру. Чи можна в світі таких фактів всерйоз говорити про нібито пануючі у країнах Південної Америки непримиренні розбіжності, про різні цілі їх ліворадикальних і лівоцентристських лідерів? Представляється, що підстав для таких тверджень немає. [36,c.69]

Отже за Нового економічного порядку розвиваючися країни Латноамериканського регіону добилися значних результатів у відносинах всередині регіону, про що свідчать створення власного «Банку Півдня», підписання договору про співробітництво UNASUR, за яким країни найбільші країни регіону приходять до спільних рішень для боротьби зі спільними проблемами, які так довго нависали над регіоном. За умови сталого розвитку відносин у середині регіону країни Латиноамериканського регіону можуть стати одним із найпотужніших союзів на міжнародній арені. [12,c.121]

1.3 Вплив світової фінансової кризи на економіку країн Латинської Америки

У середіні 2008 Світову фінансову систему охопіла кризу ліквідності, що зародитися ла ся в сполучення Штатах и боляче вдарили (внаслідок глобалізації) по десятках країн на всех континентах, у тому чіслі в Латінській Амеріці. За оцінкою експертів МВФ, сітуацію, що склалось — Критичні перевантаження на копійчану ринках — можна Було порівняті з всесвітньої депресією качану 1930;х років. У Латінській Амеріці світова криза дала про себе знати самперед помітнім зниженя темпів економічного розвітку: з 5,7% у 2007 до 4,2. У 2008 р. и -2,5% у 2009 р. «Як и в інших регіонах світу, — зазначили ЕКСПЕРТ Фонду, — у латіноамеріканському регіоні економіка зіткнулася з комбінацією низки негативних факторів: зниженя актівності, більш складаними зовнішніми умовами і все ще високою інфляцією».

Початкові перебої на копійчаних ринках США и Деякия інших держав, що з’явилися Вже в середіні 2007, були спрійняті в странах ЛАКБ підкреслено індіферентно. «Латинська Америка дізналася про ці труднощі з газет. Роком пізніше, коли хвиля Банкрутства охопіла Уолл-стріт и звалівся банк Леман Бразерс, регіон продовжував ставитися до цього зі зневагою, оскількі криза прямо них не торкалася «, — писав відомій аналітик Дієго Кабот. Подібно російській владі, латіноамеріканські керівнікі говорили про свої країни як про «острови спокою та стабільності» у бурхливому океані міжнародніх потрясінь. Пріймаючі на качану жовтня 2008 бельгійського принца Філіпа, Який Прибув у Буенос-Айрес з представником ділового кола, Аргентинський президент Крістіна Фернандес де Кіршнер характеризувала Аргентину як надійний притулок для бізнесу та зазначала міцність національної моделі розвітку, що дозволяло країні успішно протистояти зовнішнім кризовим ефектам. [56,c.65]

Однак ситуація в економіках латіноамеріканськіх країн ставала все більш складаною. Спочатку криза матеріалізувався обвалом фондових рінків. 29 вересня 2008 індекс «Мерваль» біржі Буенос-Айреса, що фіксує курси акцій найбільшіх Аргентинський компаний, впавши на 8,68%, що стало найглібшім падінням за Шість з половиною років — з 11 лютого 2002, и закріпівся на позначці 1545 пунктів (ще в лютому 2008 цею Показник знаходівся на Рівні прежде 2000). За наявних свідченнямі, Біржові брокери до последнего моменту сподіваліся, що глобальні негаразди обійдуть Аргентину стороною. Альо, як писала газета «Насьон», «Ця Ілюзія віпарувалася, коли ставиш всесвітній фінансовий колапс». Жовтень 2008 ставши біля ПОВНЕ розумінні слова «чорним» місяцем для біржі Буенос-Айреса. Акції 10 провідніх компаний («блакитні фішки») порівняно з квітнем того ж року знецініліся на астрономічну суму в 70 млрд песо, в ряді віпадків ВТРАТИ становили до 50% корпоратівної капіталізації. Падіння акцій на столічній біржі (головної фондового майданчика країни) стало сигналом згортання ділової актівності. [31,c.133]

Аргентина не стала винятком. «Ефект Мусону» («monsoon affect»), або стрімке знецінення акцій, поширилося практично на весь регіон. У другій половіні 2008р. Бразильський біржовій індекс «Бовеспа» впав на 49%, мексиканський фондовий ринок просів на 29%, колумбійській — на 25, а чілійській — на 23%. Це Падіння Було глибшим, ніж у розвинення странах, хоча й не йшлось ні в яке порівняння з російськім чотириразовим скороченням біржової капіталізації. Стало зрозуміло, що економіки країн, що розвиваються не володіють імунітетом від кризових явищ, що виникли в центрах капіталістічної системи. Тим самим було поставлено під питання вже стало модним теорія декаплінг — Зростаючої господарської та фінансової незалежності периферії від центру. Сумнівів Дода и зниженя курсів національніх валют по відношенню до долара США, Яке у вказаною період склалось від 14% в Аргентині до 45% у Бразилії. [27,c.236]

Напередодні 2009 негатівні наслідки світового «фінансового землетрусу» (за висловом преси) перекинувся на реальні сектори латіноамеріканської економікі. Національні ринкі Припинили зростання й завмерли в очікуванні розвітку подій у найбільшіх партнерів ЛАКБ: США, Японії та Євросоюзу. Для семи найбільшіх економік регіону (так звані ЛАКБ-7: Аргентина, Бразилія, Венесуела, Колумбія, Мексика, Перу и Чилі, на частку яких припадає 91% регіонального ВВП) умови зовнішньої торговли в період з липня по груеднь 2008 погіршіліся на 25%. У результаті в квітні 2009 зовнішньоторговельній оборот регіону знизився на 31,8% (експорт — на 29,2% и імпорт — на 34,6%) у порівнянні з тим же місяцем роком раніше.

У Латінській Амеріці криза торкнулася Головних Локомотивів індустрії: металургію, машинобудування, хімічну, електротехнічну та текстильними промисловість, автомобілебудування и виробництво запасних частин и компонентів. Зрозуміло, що не всі держави були зачеплені кризою в рівному ступені. У чіслі найбільш постраждалих опинилися Мексика і країни Центральної Америки и Карибського басейну, в максимальному Ступені залежні від північноамеріканськіх рінків (Наприклад, 80% мексиканського експорту направляється в США і Канаду). «Економічна рецесія в сполучення Штатах знизила актівність на експортних платформах, розташованих в субрегіоні (Центральна Америка и Карибський басейн.) і створеня для постачання північноамеріканського ринку «, — констатували есперт еклак. [65,c.347]

В умовах кризи відбулося стіск міжнародного кредиту (International credit crunch). Це особливо відчулося на корпоративному Рівні, що додало проблем латиноамериканському бізнесу та зажадало від влади вишукувати додаткові фінансові ресурси для підтримки підприємців, насамперед — у реальному секторі. Крім того, через зниження глобальної ділової актівності Дещо зменшено Грошові перекази в ЛАКБ трудових мігрантів. Зокрема, для Мексики 2009 р. Таке СКОРОЧЕННЯ склалось 13,4%, а в цілому по світу, що розвівається переклади скороти з 338 млрд дол. У 2008 р. до 317 млрд 2009 р., Або на 6%.

Агреговано оцінюючі соціально-економічну сітуацію в регіоні, есперт еклак вказало на такі наслідки кризи, як скорочення виробництва в реальному секторі, Падіння обсягів зовнішньої торговлі, виявлення бюджетного дефіціту, зростання безробіття та бідності. Зокрема, кількість бідніх знов виросло — з 180 до 189 млн осіб (до 34,1% населення), в тому чіслі мешкають серед зліднях, — з 71 до 76 млн, або до 13,7% сукупного населення країн ЛАКБ. [58,c.223]

Світові потрясіння змусили правлячі кола проаналізуваті сітуацію, що склалась під кутом зору домінуючіх трендів глобального розвитку. Латиноамериканські політики, писала преса, «прієдналіся до хору світовіх лідерів, Які з жалем говорили про глобальні ЕФЕКТ невдалої Економічної політики сполучення Штатів». К. Фернандес де Кіршнер, віступаючі в ООН, зазначіла, що ЯКЩО попередні кризи, стрясалісь міжнародну економіку в 1995;1999 рр. (мексиканські, азіатська, російська, бразильський), зароджуваліся в странах, що розвіваються (на ринках, що формуються), звідсі їх назви — «ефект текілі», «ефект рису», «ефект Горілки», «ефект кайпіріньї», то тепер спусковим гачок кризи спрацював в цітаделі капіталізму, сполучення Штатах Америки. Це давало прівід назваті его глобальні Наслідки «ефект джазу». На думку глави Аргентинського уряду, нинішня криза зайвий раз підтвердила неспроможність неоліберальніх концепцій знизити роль держави в економічному жітті. Маючі на увазі «Пожежні заходи» Вашингтона з порятунку американской фінансової системи, К. Фернандес де Кіршнер підкресліла, що дирижизм и інтервенціоналізм парадоксальним чином відроділіся в Країні, «Звідки нас запевнялі в непотрібності держави». Як писав журнал «Нотісіас», «фінансова криза перетворів Уолл-стріт у цвинтарі догматичних ідеологій «. Можна навести також думку Аргентинського історика та економіста Маріо Рапопорта, Який зауважив: «ліберальний північноамеріканській капіталізм трансформувався (Який парадокс!) У державному капіталізмі в стилі колишнього СРСР». Від себе додамо, що серія Банкрутства і спіраль дефолтів в амеріканській економіці в очах латіноамеріканців поставили под сумнів роль США як глобальної фінансової та господарського стабілізатора и регулятора.

Розбіраючі причини Нової кризи, латіноамеріканські ідеологі в якості сутнісної характеристики відзначили її «чисто Грошова» підгрунтя, відірваність фінансового сектора від реальної економіка. У цьом смороді угледіли «порушення логіки капіталістичного розвитку», яке складається у виробництві матеріальніх та духовних цінностей з метою їхнього продажу та отримання грошей, а не у відтворенні самих грошей як таких. [2,c.250]

Криза 2008;2009 рр. На відміну від колишніх, була зустрінута в ЛАКБ, що називається, у всеозброєнні. Демонстрацією регіонального оптимізму стала участь президентів Мексики і Колумбії у Всесвітньому економічному форумі в Давосі в січні 2009 на превеликий подив учасників зустрічі (вона почалася зі слів модератора: «Коли у США застуда, у решти країн континенту запалення легенів»), лідери цих країн стверджували, що Латинська Америка дістала уроки з колишніх кризових потрясінь і значно зміцнила свої господарські та фінансові інститути. На їхню думку, набутий досвід, накопичені ресурси та проведені структурні реформи повинні були дозволити латиноамериканцям порівняно швидко вийти з рецесії. [8,c.160]

У практичному плані у відповідь на удари глобальної кризи латиноамериканські країни прийняли безпрецедентні в їхній історії пакети антикризових заходів, макроекономічний зміст яких відповідав генеральній лінії господарської політики провідних держав регіону. Головним було: збільшення державних інвестицій; підтримка реального сектора; податкове стимулювання інвестиційного та інноваційного процесів; «підігрів» споживчого попиту; заохочення експорту і захист місцевих товаровиробників; зовнішньополітичні дії, спрямовані на просування торговельно-економічних інтересів країн ЛАКБ. У цілому мова йшла про рішення антициклічного характеру.

Розглянемо основні блоки антикризових заходів, прийнятих в регіоні.

1. Грошово-фінансова політика (головна мета — надати економіці додаткову ліквідність і підтримати фінансову систему):

— Зниження облікової ставки центральних банків. Найбільш яскравий приклад — Чилі, де ставка була знижена з 8,25 до 2,25%;

— Відкриття нових ліній короткострокового кредитування фінансових установ;

— Розширення операцій репо (Продаж цінних паперів певного достоїнства з зобов’язанням їх зворотного викупу за обумовленою ціною);

— Надання позик ЦБ місцевим компаніям реального сектора для рефінансування їх зовнішньої заборгованості. ЦБ Бразилії, зокрема, виділив 36 млрд дол на допомогу 4000 підприємств;

— Проведення переговорів про нові кредити з міжнародними фінансовими організаціями і банками: Світовий банк, МВФ, МАБР, Андская корпорація розвитку.

2. Фіскальна політика (завдання — підтримати виробничий і споживчий попит):

— Зниження окремих податків (зокрема, на експорт) і соціальних виплат з боку роботодавців;

— Надання податкових пільг промисловим компаніям при придбанні нових засобів виробництва;

— Кредитування купівлі споживчих товарів тривалого користування (автомобілі, побутова електротехніка і т.д.);

— Розширення іпотечного кредитування («м'які» кредити під порівняно низькі відсотки і на тривалий термін);

— Скорочення державних непродуктивних витрат.

3. Політика у сфері зовнішньої торгівлі та обмінного курсу валют (мета — підвищити рівень конкурентоспроможності та стимулювати експорт):

— Зниження обмінного курсу національних грошових одиниць стосовно основних світових валют;

— Прийняття різних протекціоністських заходів, що захищають місцевих виробників «чутливих товарів» (як правило: текстиль, взуття, побутова техніка, металовироби, транспортні засоби);

— Укладання угод про валютні свопи, дозволяють оплачувати імпортовані товари національною валютою (наприклад, Мексика — США, Бразилія — Китай, Аргентина — Китай і т.д.);

4. Виробничо-галузева політика (завдання — модернізувати структуру національної економіки):

— Істотне розширення обсягів громадських робіт, фінансованих державою, насамперед — у житловому і дорожньому будівництві. Наприклад, Банк розвитку Бразилії виділив 75 млрд дол на кредити будівельним компаніям;

— Здійснення комплексу заходів підтримки ключових галузей економіки: сільське господарство (Аргентина і Бразилія), нафтова промисловість (Бразилія і Мексика), автомобілебудування (Аргентина, Бразилія, Колумбія, Мексика), гірський видобуток (Чилі) і т. д.;

— Посилення допомоги малому та середньому підприємництву: субсидовані кредити, прямі державні закупівлі продукції, сприяння зовнішньоторговельної діяльності. Наприклад, Мексика вирішила витратити на ці цілі в 2009 — 2012 рр. понад 19 млрд дол, а Венесуела і Колумбія створили спільний фонд у розмірі 200 млн дол для адресної підтримки мікро-та малих підприємств.

5. Політика в області соціальних і трудових відносин (мета — пом’якшити наслідки кризи для населення і загальмувати зростання безробіття):

— Прийняття заходів щодо збереження зайнятості і скорочення неформального сектора економіки, що досягає в окремих країнах ЛАКБ 40% ВВП (ослаблення податкового навантаження на підприємців, фіскальне заохочення виходу працюючих за наймом з «чорних» і «сірих» зон);

— Продовження політики підвищення заробітних плат і пенсій (незважаючи на кризу, спостерігалося в багатьох країнах регіону. Крім того, у ряді випадків пенсіонерам виплачувалися одноразові допомоги);

— Збільшення посібників з безробіття (в Аргентині - з 105 до 210 дол на місяць) і виплат субсидій молодим (у Чилі - у віці 18−24 років) низькооплачуваним працівникам;

— Збільшення фінансування національних систем підготовки кадрів. Наприклад, в Колумбії служба професійного навчання удвічі (на 250 тис.) збільшила число місць у своїх установах для молоді 16−26 років. У Перу була запущена спеціальна програма перепідготовки безробітних, в Мексиці прийняли програму надання тимчасових робочих місць і т. д.;

— Виділення додаткових фінансових ресурсів на розвиток закладів освіти та охорони здоров’я.

У сфері міжнародних зв’язків антикризові зусилля держав ЛАКБ були спрямовані на: а) зміцнення регіонального фінансово-економічного співробітництва, б) зміна механізму функціонування МВФ (використовуючи участь у роботі «великої двадцятки» Аргентини, Бразилії і Мексики), в) поліпшення відносин з США у світлі політики уряду Б. Обами; г) пошук нових зарубіжних партнерів — зокрема, активізація взаємодії з позарегіональними членами групи БРІК (Росія, Індія, Китай).Латиноамериканські країни підтримали рішення про збільшення капіталізації Світового банку, що дозволило істотно наростити обсяги фінансової допомоги регіону: з 5 млрд дол у 2007 до 15 млрд 2009 р. [60,c.78]

Свідченням інтенсифікації контактів з іншими висхідними країнами в багатосторонньому форматі стала взаємодія Аргентини, Бразилії і Мексики з Росією, Індією і Китаєм в рамках «великої двадцятки». Це було особливо важливо, оскільки на нарадах «двадцятки» вироблялися колективні антикризові заходи і формувалися контури майбутнього фінансово-економічного світового устрою. Зокрема, латиноамериканські та інші держави, що розвиваються домоглися значного конкретного рішення: перетворення Форуму фінансової стабільності в Рада фінансової стабільності та включення до нього розвиваються країн-членів «великої двадцятки». Як зазначалося в спеціальному комюніке, Рада покликана сприяти стабілізації глобальної фінансової системи і займатися розробкою правил наднаціонального фінансового регулювання і нагляду. Крім того, було прийнято рішення про перерозподіл квот у МВФ і Світовому банку на користь держав, що розвиваються. Це — серйозне зрушення в напрямку підвищення їх ролі і впливу в світовій економіці. [51,c.223]

Реалізація антикризових програм, прийнятих в країнах ЛАКБ, неабиякою мірою сприяла тому, що наслідки глобальних потрясінь були демпфовані, а економіки регіону хоч і зазнали відчутних втрат, але в цілому вистояли і зберегли значний потенціал відновлення та зростання. Вже в серпні 2009 нобелівський лауреат з економіки Пол Кругман висловив думку, що Латинська Америка добре підготовлена ??до того, щоб протистояти кризі, і подолає її раніше, ніж індустріально розвинені держави. Наприкінці вересня 2009 Аугусто де ла Торі (головний економіст Світового банку з проблем ЛАКБ) заявив, що регіон в цілому продемонстрував ознаки виходу з кризи. На думку експерта, першими відновлять економічне зростання Аргентина, Бразилія та Чилі, слідом за ними — Колумбія, Перу і Домініканська Республіка, а потім і інші країни. Навіть Мексика, де кризові явища досягли максимальної глибини, може показати в 2010 відчутний приріст ВВП. «Латинська Америка, — підкреслив А. де ла Торе, — не зазнала системного збитку і знаходиться в сприятливій для швидкого відновлення макроекономічної ситуації …». Аналогічну оцінку дали і фахівці МВФ, які в огляді стану світової економіки в жовтні 2009 відзначили: «Регіон Латинської Америки і Карибського басейну демонструє ознаки стабілізації і відновлення». [21,c.5]

Підсумки: Країни Латиноамериканского регіону переживши не одну важку кризу винесли певні уроки та зробили де-які висновки, які допомогли їм впоратися зі світової кризою 2008;2009 значно швидше та ефективніше, ніж багатьом розвиненим країнам світу. Це знов таки каже про значне зміцнення як економічної так і політичної сили країн регіону.

2.Нові індустріальні країни Латиноамериканського регіону

2.1 Бразилія і BRIChS (вихідна країна гігант)

Бразилія займає на міжнародній арені особливе місце. Ця «країна-континент» за своїми людськими та природним ресурсам, за рівнем і темпами розвитку економіки, науки і техніки, за «питомою вагою» у регіональних та глобальних справах постає в якості однієї з провідних держав нової світової системи, що складається в XXI столітті.

Але акцентована спрямованість Бразилії у світовий торгово-економічний і політичний простір — порівняно недавній феномен, що дав про себе знати в результаті глибоких внутрішніх трансформацій і зрушень, що відбулися в останні два десятиліття. Саме господарські та політичні зміни, що забезпечили підйом і модернізацію країни, зробили можливим її активну участь у створенні сучасної архітектури міжнародних економічних і фінансових відносин. Бразилія, яку ще недавно називали «сплячим гігантом», «прокинулася» у геоекономічному і геополітичному сенсі. Про це свідчить багато що: її позиція щодо ключових проблем світової політики, міцне лідерство в Латинській Америці, участь у роботі Великої двадцятки, підключення до зустрічей Вісімки, все більш широка взаємодія з іншими «висхідними гігантами» в рамках групи БРІК (Бразилія, Росія, Індія, Китай).

Особливо вагомих успіхів країна досягла в 2003;2010 рр. — У період президентства Луїса Інасіо Лули да Сілви (Лули). Президент стверджує, що до 2020 Бразилія стане, як мінімум, п’ятою економікою світу. Тим самим визначено вектор і поставлені орієнтири подальшого сходження бразильської держави. [23,c.334]

Таблиця 1. Зміна обсягу ВВП,%

Вихід Бразилії на старт нинішнього, якісно нового етапу розвитку не був швидким і простим. Її більш ніж 500-річна історична траєкторія (країна була відкрита 23 квітня 1500) рясніла суспільними катаклізмами та економічними провалами, в результаті чого в країні до кінця XX століття склалася вкрай складна ситуація, що характеризувалася глибокими господарськими дисбалансами, крайнім соціальною нерівністю, масової бідністю, тотальною корупцією, політичною нестабільністю (парадигмальний приклад — імпічмент, винесений президенту Фернандо Коллора в 1992 р.). Але на тлі внутрішніх негараздів і драматичних подій чітко почали проступати контури нинішнього модернізаційного проекту, реалізація якого порівняно швидко принесла відчутні позитивні плоди.

Сьогоднішні економічні успіхи Бразилії - результат переходу до моделі відкритої економіки, структурних реформ, що проводяться з початку 1990;х рр. і забезпечили модернізацію всього господарського механізму. У рамках реалізації «Плану Реал» (з 1994 р.) Та інших макроекономічних рішень стратегічного характеру національна економіка не тільки позбулася таких «родимих ??плям», як неконтрольована інфляція, а й набула нових масштабів і якість[68,c.211]

Виділимо основні структурні зрушення, що мали місце в останні два десятиліття і сформували сучасний вигляд бразильської економіки.

Стрижнем економічної трансформації стала приватизація більшості низькоефективних державних підприємств. У 1997;2000 рр. Бразилія посіла перше місце у світі за сумою доходів, отриманих від передачі держвласності в приватні руки. Тільки приватизація телефонної компанії «Телебраз» принесла в казну 19 млрд дол — це стало наймасштабнішим актом приватизації в Латинської Америки і третім у світі.

Відчутно зросла роль ряду передових галузей обробної промисловості, що стало результатом урядової політики, що визначила і підтримала стратегічні напрямки розвитку: виробництво інвестиційних товарів, медикаментів, напівпровідників і програмного забезпечення. Особлива увага приділялася підвищенню технологічної культури виробництва. У результаті до кінця першого десятиліття нинішнього століття за рахунок місцевого виробництва забезпечувалося 90% попиту на промислові вироби, у тому числі понад 80% - на машини й устаткування. З високотехнологічних галузей стрімко зросла авіабудування. Компанія «Ембраєр» (Embraer) стала третім у світі виробником літальних апаратів, поступаючись тільки концернам «Боїнг» і «Ейрбас». [41,c.55]