Неоінституціональний напрям в економічній нобелеології

Міністерство освіти і науки України

НУВГП

Кафедра економічної теорії

Реферат

З Історії економічних учень

на тему:

«Неоінституціональний напрям в економічній нобелеології. Економічна теорія прав власності Р. Коуза»

Рівне — 2008

ЗМІСТ

Вступ

1. Неоінституціоналізм — пошуки альтернативи пануючої ортодоксії

2. Економічна теорія прав власності Р. Коуза

Висновки

Список використаної літератури

ВСТУП

Після другої світової війни відбулось відродження інституціоналізму на дещо інших засадах. Якщо неокласики і кейнсіанці сперечались щодо межі вручання держави в економіку, то інституціоналісти знайшли нові об'єкти дослідження: місце і роль в економічному житті НТР, інформації, влади, політики та ін.

Неоінтитуціоналізм — це соціально-інституціональний напрям економічної теорії нашого часу. Тема неоінституціоналізму є актуальною, хоча він і наслідує ідеї старого інституціоналізму, пояснюючи економічні явища проявом звичаїв, традицій, правових і етичних норм тощо, його специфіка полягає в тому, що основне значення надається таким «інституціям», як держава, профспілки, союзи підприємців, правові угоди, але особливо — науково-технічний прогрес і технологія. Суттєвого значення ще зовсім недавно надавалось і існуванню двох світових економічних систем — ринкової і планової. Все це накладало особливий відбиток на інституціональні теорії новітнього часу.

Водночас, незважаючи на велику кількість інституціональних досліджень нового часу, неоінституціоналізм продовжує залишатись в «тіні» двох провідних течій сучасної економічної думки — кейнсіанства і неокласичної теорії. Неоінституціоналізм не має загальної теоретичної основи, але водночас його напрямки мають чимало спільних рис.

Неоінституціоналізм як особлива економічна теорія отримав визнання у 80−90-х роках. Це виразилось у присудженні Нобелівської премії з економіки його найвидатнішим представникам Рональду Коузу у 1991 році - за роботи з проблем трансакційних витрат і прав власності, Дугласу Норту і Роберту Фотелю у 1993 році - за роботи з економічної історії.

Ідеї яких послужили джерелом серйозного зрушення у сучасному економічному аналізі, стимулювавши появу нових напрямків теоретичної думки.

1. НЕОІНСТИТУЦІОНАЛІЗМ — ПОШУКИ АЛЬТЕРНАТИВИ ПАНУЮЧОЇ ОРТОДОКСІЇ

Неоінституціоналізм — сучасний соціально-інституціональний напрям, представлений численними теоріями різноманітного інституційного спрямування. Немарксистські противники неоінституціоналізму схильні довільно, необгрунтовано взагалі вилучити його з кола сучасних самостійних напрямів світової економічної думки. Насправді ж після другої світової війни він поширився не лише в США, а й в країнах Західної Європи. Це було пов’язано з помітним посиленням тенденцій до монополізації і дер-жавного втручання в економіку, пошуками рекомендацій урядам, специфікою внутрішніх процесів розвитку економічної науки. Найбільш відомі представники неоінституціоналізму — У. Ростоу, Дж. К. Гелбрейт, Р. Хейлбронер, А. Тоффлер (США), Ж. Еллюль, Ф. Перру, П. Массе (Франція), Г. Мюрдаль, Ж. Акерман (Швеція), Р. Дарендорф (Німеччина) та ін.

Засновником неоінституціоналізму вважається Р. Коуз, якого у 1991 році удостоєно Нобелівської премії за «відкриття і роз’яснення значення вартості укладання угод та майнових прав для інституціональної структури економіки та її функціонування» — так записано в рішенні Шведської королівської академії наук. Як «прорив у розумінні» інституціональної структури економіки охарактеризували вчені дослідження Р. Коуза. Учений продемонстрував, що точність і сила аналізу можуть підвищитись, якщо здійснити його, оперуючи правами на використання товарів, а не самими товарами. Ці права, які називаються майновими, можуть охоплювати повну власність, різні види прав користувачів або права, обмежені певними пунктами контрактів і внутрішніми правилами організацій. Р. Коуз доходить висновку, що визначення майнових прав і їх розподіл між людьми на основі закону, положень контрактів тощо безпосередньо впливають на економічні рішення та їх результат. Більше того, майнові права являють головний компонент в аналізі інституціональної структури економіки.

У своїй нобелівській лекції Р. Коуз ставить у докір традиційній теорії її відірваність від життя: «Те, що вивчається, є системою, яка живе в уяві економістів, а не в дійсності. Я назвав цей результат «економічною теорією класної дошки». Свою ж заслугу Р. Коуз вбачає у «доведенні важливості для роботи економічної системи того, що може бути названо інституційною структурою виробництва».

У кожній із основних країн сучасної ринкової економіки неоінституціоналізм набув свого виду, який сформувався і розвивається під впливом особливостей національного історичного досвіду і менталітету, традицій філософської та економічної науки тощо. Однак існують корінні, конституючі ознаки, які визначають суть цього напряму і разом з тим його специфіку порівняно з іншими. Визначальна риса неоінституціоналізму — критичне ставлення до неокласичної теорії і практики ринкового господарювання. Він претендує не на доповнення, а на заміну традиційного економічного аналізу. Неокласична система «прийнятна як описання суспільства, яке колись існувало, — вважає визначний теоретик неоінституціоналізму Дж. К. Гелбрейт. — І як відбиття тієї частини економіки, яку в подальшому ми будемо називати ринковою системою, вона також є до певної міри задовільною». Однак вона не описує сучасну реальність як систему корпорацій, що визначає характер і спосіб функціонування сучасного індустріального суспільства.

У галузі методології неоінституціоналісти піддають критиці погляди представників ортодоксії на предмет і метод дослідження. Вони відкидають ортодоксальний підхід, згідно з яким предмет економічної теорії зводиться до розподілу обмежених економічних ресурсів серед альтернативних користувачів з метою максимізації задоволення їх потреб, обмежується чисто ринковими відносинами. Замість цього пропонується широкий підхід, в основу якого покладена взаємодія «інститутів». До «інститутів» належать різноманітні категорії базисного і надбудовного характеру (держава, підприємництво, власність, капітал, гроші, кредит, сім'я, профспілки, політичні партії, звички, інстинкт, традиції тощо). Тому дослідження повинні стосуватись як економічних, так і неекономічних явищ і процесів, під впливом яких складаються відносини між господарськими агентами в економічній системі.

Таке розуміння предмета дослідження тісно пов’язане з прагненням до інтеграції економічної теорії й інших суспільних наук (соціології, психології, антропології, юриспруденції тощо) або з вірою в переваги «міждисциплінарного підходу». Це одна з визначальних рис методології як інституціоналізму XIX ст., так і неоінституціоналізму.

В дусі традицій старого інституціоналізму сучасні інституціоналісти протиставляють «методологічному індивідуалізму» неокласики (тобто аналізу індивідуальних дій господарських агентів) дослідження «колективних дій» і «колективних інститутів» — корпорацій, профспілок, політичних партій тощо.

Неоінституціоналісти висловлюють незадоволення абстрактно-дедуктивним методом неокласики, недостатнім рівнем її емпіризму, особливо статичним характером досліджень. Вони відзначають також відірваність неокласичної теорії від практики управління як сфери основного застосування теорії. На противагу висунуті: історичний підхід до аналізу економічних явищ та процесів; емпіричний, описовий метод дослідження, який спирається на використання широкого статистичного і фактичного матеріалу; розгляд механізму управління як основного застосування економічної теорії.

Статичному підходу представників неокласичного напряму неоінституціоналісти протиставили вивчення економіки в розвитку, в історичній послідовності. Наголошуючи на «феномені розвитку» ,

тобто на змінах, що відбуваються в суспільстві, неоінституціоналісти вивчають динаміку соціально-економічних процесів, втілюють у дослідженнях принцип еволюційного підходу до реальності. В цьому відношенні особливо помітний генетичний зв’язок між історичною школою і неоінституціоналізмом.

Відмітні риси неоінституціонального напряму — критична спрямованість замість відвертого вихваляння приватнопідприємницького суспільства, ідея соціального контролю замість упередженого захисту конкурентної ринкової економіки. Представники неоінституціоналізму звертають увагу на суттєві недоліки сучасного ринкового господарства (економічні кризи, масове безробіття, різку соціальну диференціацію, бідність значної частини населення, контрастний розподіл обмежених економічних ресурсів), а також на соціальні і глобальні проблеми (екологічні, демографічні, расові, багатих і бід-них країн тощо). Соціальний контроль над економікою неоінституціоналісти покладають на державне втручання в механізм відтворення. Звідси практична спрямованість на розробку рекомендацій щодо економічної політики, альтернативної монетаризму і економіці пропозиції. В цілому неоінституціоналісти, як і їх попередники, не виходять за межі реформізму.

Характерна риса сучасного інституціоналізму — всебічна розробка різних концепцій трансформації суспільства, дослідження фаз (етапів, ступенів) розвитку людської цивілізації. Найбільш відомі серед них — концепції індустріального суспільства (Дж. К. Гелбрейта та ін.), постіндустріального суспільства (Д. Белла та ін.), трьох хвиль (аграрної, індустріальної, суперіндустріальної) в суспільно-економічному розвитку (А. Тоффлера), інформаційного суспільства (Дж. Несбіта) та ін.

У кожній з цих концепцій розглядається взаємодія різних тенденцій в умовах сучасної НТР, які приводять до трансформації суспільства. На перший план висунуті ті чи інші пануючі аспекти реальності (зростання значення і частки сфери послуг, ролі комп’ютеризованих знань, інформації як особливого ключового фактора виробництва, збільшення реальних доходів значної частини населення тощо).

Оцінки місця, значення і перспектив розвитку неоінституціоналізму в сучасній економічній думці країн ринкової економіки неоднозначні. Пануюча неокласична ортодоксія і ряд відомих істориків економічної теорії фактично ігнорують його як самостійний і перспективний напрям сучасної економічної науки. Вони вважають, що інституціоналізм «зник» у 30-і роки XX ст. і не знайшов свого продовження в неоінституціоналізмі. «Не дивлячись на деякі спільні риси, школа „інституціональної теорії“ являє собою не більше, ніж легку схильність до відступу від ортодоксальної економічної науки, — пише М. Блауг. — В галузі аналізу „інституціоналістам“ не вдалось виконати свою обіцянку і створити життєздатну альтернативу неокласичної теорії. Саме з цієї причини ця течія поступово втратила свій вплив, хоч критика „інституціоналістами“ неокласичної ортодоксії часто була цілком обгрунтованою'» .

Представники неоінституціоналізму відверто визнають недостатність позитивної розробки власної теорії як альтернативи неокласиці. Однак вони справедливо вказують на окремі сильні сторони неоінституціональної теорії, інтенсивність роботи щодо її подальшого розвитку, перспективи можливої зміни співвідношення напрямів в структурі сучасної економічної думки тощо. В свою чергу, посткейнсіанці підтримують неоінституціоналізм, підкреслюючи, що він може «очолити нову атаку проти безплідного теоретизування» (С. Вайнтрауб). Ортодоксальний марксизм піддає неоінституціоналізм дещо заідеологізованому критичному аналізу. Врешті-решт, незважаючи на значну специфіку, взаємовідносини неоінституціоналізму та інших напрямів сучасної економічної думки не виходять за межі типової для них подвійної альтернативності.

Такими є основні напрями розвитку і досягнення економічної теорії у світлі розвитку західної економічної думки, яка сьогодні знаходиться на передових позиціях у світі.

Розгляд основних напрямів розвитку економічної теорії свідчить, що це динамічна наука, яка відбиває зміни тенденцій в розвитку економічних явищ і процесів, у навколишньому середовищі, світовому господарстві та суспільстві в цілому. Динамізм економічної теорії проявляється також у тому, що вона сама не залишається незмінною, а прогресує відповідно до соціально-економічних змін і власних законів розвитку, оскільки еволюція ідей підкоряється внутрішній логіці, яка не обов’язково відбиває події безпосередньо.

Поняття «класична ситуація і її зміни» дає змогу не лише послідовно розкрити становлення і динамічний розвиток економічної теорії як самостійної науки, а й виявити довготермінові тенденції цього розвитку. В галузі позитивної економічної теорії, яка має справу з фактами і явищами, такими тенденціями з розвитком ринкового господарства і продуктивних сил суспільства є еволюційний перехід від переважання однофакторних концепцій цінності, вартості до переважання багатофакторних концепцій, зростання значення проблеми попиту і пропозиції; від надання переваги вивченню питань мікроекономіки до надання першочергового значення питанням макроекономіки, а потім — синтезу мікроі макроекономічних проблем; у вивченні проблем зростання багатства до дослідження ефективного розподілу та використання обмежених економічних ресурсів з метою максимально можливого задоволення людських потреб; від превалювання абстрактно-дедуктивного методу до сукупності різних методів дослідження з використанням усіх можливих прийомів наукового пізнання, щоб прийти до задовільного пояснення дійсності, тощо. В галузі нормативної економічної теорії, яка має справу з оцінними судженнями про стан і цілі економіки, найбільш яскравою тенденцією є зміна відношення до питання про участь держави (уряду) в економічному житті. Зміна класичної ситуації кожного разу супроводжується зміною в структурі економічної думки, появою нової ортодоксії.

Для XX ст., особливо останньої його третини, характерне розширення спектра напрямів і шкіл економічної теорії, його ускладнення, загострення суперництва між ними за досягнення статусу пануючої ортодоксії. За такий статус продовжується боротьба насамперед між монетаризмом і різними варіантами неокейнсіанства. Інші напрями, особливо неолібералізм та неоінституціоналізм, зміцнили свої позиції, здобули нових прибічників.

При цьому слід мати на увазі, що до широкого спектра сьогоденної неокласики належать, по-перше, неоконсервативні теорії (ця назва відбиває швидше політичне спрямування), до яких належать теорії монетаризму, економіки пропозиції, раціональних сподівань; по-друге, неоліберальні концепції. Монетаристські моделі економічного розвитку широко застосовували відповідно до конкретних умов своїх високорозвинених країн такі визначні державні діячі, як Р. Рейган, М. Тетчер, Г. Коль та їх послідовники. Відоме застосування неоліберальних концепцій Л. Ерхардом. Концепції соціальне орієнтованої ринкової економіки з активним втручанням держави в розподіл доходів використовуються в країнах Скандинавії, у Франції, Австрії та ін.

Сьогодення незалежної України нагальне вимагає не просто застосування сучасних моделей економічного розвитку, а насамперед використання посткейнсіанських та неоінституційних засад, відкоригованих відповідно до конкретних умов і національно-державних інтересів країни в цілому та превалюючої більшості її населення зокрема. Підкреслимо, що в теперішніх умовах в усьому світі не стоїть питання про відкидання ролі держави в економіці, бо й новітні неокласичні моделі фактично пропонують різні механізми участі держави в економічному житті, виходячи зі ступеня розвиненості країни, її досягнень в науково-технічному прогресі.

Для представників усіх напрямів сучасної економічної теорії характерна переорієнтація на поєднання мікроі макропідходів до вивчення економічних явищ і процесів.

Провідні представники кожного з основних напрямів сучасної економічної теорії обстоюють точку зору про життєздатність і перспективність у майбутньому XXI ст. саме свого напряму. Тим самим вони, незважаючи на численні заяви про об'єктивність ставлення до інших напрямів, врешті-решт, демонструють свою певну упередженість. Однак невизначеність майбутнього змушує їх звертатися до фактора часу як вирішального підтвердження ефективності (чи неефективності) впливу теорії на економічну політику і практику.

2. ЕКОНОМІЧНА ТЕОРІЯ ПРАВ ВЛАСНОСТІ Р. КОУЗА

Однією із фундаментальних проблем неоінституціональної економічної теорії є права власності. Економічна теорія прав власності пов’язується перш за все з іменами А. Алчіана та Г. Демсетца. Саме вони поклали початок систематичному аналізу цієї проблеми, не зважаючи на те, що економічне значення відносин прав власності достатньо очевидне. Під системою прав власності, згідно з поглядами А. Алчіана та Г. Демсетца, розуміється вся сукупність норм, що регулюють доступ до рідкісних ресурсів. Ці норми можуть встановлюватися і захищатися не тільки державою, але й іншими соціальними механізмами — звичаями, моральними настановами, релігійними заповідями. Згідно з наявними визначеннями, права власності охоплюють не тільки матеріальні об'єкти, а й нематеріальні, наприклад — результати інтелектуальної діяльності.

Необхідною умовою ефективної роботи ринку є точне визначення, або специфікація, прав власності. Чим чіткіше визначені та надійніше захищені права власності, тим тісніший зв’язок між діями економічних агентів та їхнім добробутом. Виходячи із легалізму як однієї із норм комплексу конституції ринку, можна сказати, що ця норма передбачає повагу та добровільне підпорядкування закону, який специфікує право власності. Економічним агентам вигідніше мати специфіковані права власності, ніж не мати будь-яких. Адже специфікація прав власності знижує невизначеність у взаємовідносинах і створює передумови для оптимального використання рідкісних ресурсів. Тим самим специфікація підштовхує до прийняття найефективніших економічних рішень. Навпаки, протилежне явище — «розмивання» прав власності — має місце тоді, коли вони нечітко визначені та погано захищені або підпадають під різного роду обмеження.

З погляду суспільства права власності виступають як правила гри, які впорядковують відносини між окремими агентами, а з погляду індивідуальних агентів вони становлять пучки правомочності на прийняття рішень з приводу того чи іншого ресурсу. Кожен такий «пучок» може розщеплюватися таким чином, що одна частина правомочностей починає належати одній людині, інша — іншій і т.д. Права власності мають поведінкове значення: одні способи дій вони заохочують, інші придушують (шляхом заборони або підвищення витрат) і в такий спосіб впливають на економічний вибір індивідів.

Згідно з неоінституціональною теорією, будь-який акт обміну є не що інше, як обмін пучками прав власності за допомогою контракту, який виконує роль передавального каналу. Контракт є ще одним із ключових термінів нового підходу, що поєднує між собою у єдиний ланцюг такі поняття, як права власності та економічна організація. Контракт фіксує, які саме правомочності та на яких умовах підлягають передачі, обмежуючи тим самим поведінку сторін у майбутньому. До того ж ці обмеження приймаються сторонами добровільно. Чим складніші залучені до обміну блага та чим складніша структура транзакційних витрат, що до них належать, тим складнішим є контракт.

Яким же чином відбувається встановлення, або специфікація, прав власності? Кожна із правових традицій, яких на сьогодні налічується близько десяти (романо-германська правова сім'я, загальне право, мусульманське право китайське право, африканське право, колишнє соціалістичне право), характеризується особливим поглядом на право власності та на процедуру його встановлення. Але, під кутом зору ринкових принципів взаємодії між економічними агентами, особливий інтерес становлять дві правові традиції — загальне право (соmmon law) та цивільне, або романо-германське, право (civil law). Саме ці правові традиції і були джерелом формування ринку в європейських країнах. Загальне право — у Великобританії та її колоніях, у тому числі в США, романо-германське право — у країнах континентальної Європи. Відмінності між двома традиціями істотні і стосуються багатьох аспектів.

По-перше, відрізняються самі джерела права. У романо-германському праві нові норми приймаються на основі дедукції із вже наявних законів: конституції, кодексів, простих законів, регламентів та декретів. З іншого боку, у загальному праві центральну роль відіграє прецедент, під яким розуміються традиції та попередні рішення судів зі схожого питання. Наприклад, закріпити легально право власності можна і на основі доведення того, що претендент на це право здійснював його де-факто впродовж тривалого часу. Так, легальне право власності на землю закріплюється за її фактичним користувачем по закінченні періоду у 12—20 років, якщо за цей час ніхто інший не пред’явить обґрунтованіших претензій на власність.

По-друге, дві традиції істотним чином відрізняються роллю, яка відводиться судді в прийнятті юридичного рішення. Так, у романо-германському праві дії судді найкраще визначені терміном «підпорядкування закону», тобто його завдання зводиться до пошуку та використання тієї правової норми, яка най кращим чином описує спірну ситуацію. Загальне ж право надає судді велику свободу дії — він не тільки інтерпретатор чинної правової норми, але і певно мірою, через механізм прецеденту, її творець. Суддя повинен орієнтуватися винесення справедливого рішення, у пошуку якого він може звертатися тільки до чинних норм, але й до суб'єктивних критеріїв справедливості, на допущенні суб'єктивного фактора будується механізм індивідуалізації судових рішень у загальному праві.

Але найцікавішою для нас відмінністю загального права від романо-германського права є саме трактування права власності. Починаючи з Кодексу Наполеона (1804), який ліг в основу цивільних кодексів Франції, Бельгії, Голландії, Італії, Іспанії, Португалії, ряду Балканських країн, право власності розглядається у романо-германській традиції як єдине, необмежене і неподільне. Це передбачає, що власником будь-якого ресурсу може бути лише дна людина, яка наділена трьома основними правомочностями: 1) правом володіння (аbusus); 2) правом користування (usus fructus); 3) правом розпоряджання (usus).

У країнах романо-германського права по-різному визначаються основні правочинності. Так, у Франції вони зводяться до двох — власник користується та розпоряджається речами найбільш абсолютним чином. У межах цивільного права ситуація, коли право власності на один і той самий ресурс розділялося між двома і більше суб'єктами, виключалася як пережиток феодалізму та характерного для нього делегування власником землі, королем, прав користування нею своїм васалам.

З іншого боку, загальне право виходить із концепції власності як складного пучка правомочностей, до того ж, правомочності на один і той же ресурс можуть належати різним людям. Специфікація права власності передбачає закріплення за кожною правомочністю чітко визначеного власника, а не визначення єдиного й абсолютного власника ресурсу. Тобто право власності повністю специфіковане, коли у кожної правомочності є свій виключний власник, а доступ до неї у інших суб'єктів обмежений.

На відміну від традиційної неокласичної теорії, у якій звичайно передбачались ідеалізовані умови режиму приватної власності, неоінституціональна теорія пішла далі. Вона не обмежилась визнанням неповноти реально існуючих прав власності, а піддала порівняльному аналізу різноманітні правові режими — спільної, приватної та державної власності.

Права власності та державна монополія. Проблему права як важливу та актуальну для ефективного і стабільного функціонування всієї ринкової системи розглядав також і Р. Коуз. «Вочевидь, що ринки, як вони сьогодні існують, — пише він, — для своєї діяльності потребують більшого, ніж приміщення, у якому відбувається купівля-продаж. Вони потребують також закріплення правових норм, які б визначали права та обов’язки тих, хто здійснює транзакції у цих приміщеннях» .

Великі труднощі Р. Коуз бачить тоді, коли приміщень і їх власників багато, та інтереси кожного різні, оскільки це має місце у роздрібній та оптовій торгівлі. У тих випадках, коли встановлення та підтримання приватної системи правових норм виявляється дуже важкою справою, діяльність на цих ринках має залежати від правової системи держави.

Впродовж 50—70-х та наступних років XX ст. особливу увагу Р. Коуза привертала проблема державного втручання в економіку, у тому числі — державної монополії. Цю проблему він знову вирішив парадоксально і значимо, особливо для останніх десятиліть XX ст., коли почала зростати роль ринкових методів організації та координування економіки.

Парадоксальність була в самому прикладі, за допомогою якого він аналізував можливості ринку, що були альтернативні державній монополії. У 1974 р. Р. Коуз видав статтю з оригінальною назвою «Маяк в економічній теорії». Вибір прикладу визначався тим, що вся економічна література XIX та XX століть, у тому числі і такий визнаний авторитет, як П. Семюелсон, використовувала його для доведення абсолютної, безапеляційної неминучості існування у цій галузі державної монополії й такої ж абсолютної неможливості передачі маяків у приватну власність. «Цей приклад, — пише Р. Коуз, — часто використовується як приклад послуги, яку повинен надавати уряд, а не приватне підприємство. Очевидно, економісти мають на увазі при цьому, що неможливість гарантувати отримання плати за послугу з власників суден, які виграють від існування маяка, робить для будь-якої приватної фірми чи окремої людини невигідними його будівництво та утримання». Але Р. Коуз припустив, що швидше за все жоден із прибічників таких поглядів не вивчав дійсного обслуговування маяків, ніколи не здійснив вичерпного аналізу системи фінансування та управління маяками.

Існуючий підхід Р. Коуз вважав неправильним. «Я думаю, що нам необхідно прагнути до узагальнень, які б допомагали знайти найкращі способи організації та фінансування. Але такі узагальнення будуть малокорисними, якщо вони зможуть опертися на знання того, як насправді здійснюється такого роду діяльність у різних інституціональних межах. Такі дослідження допоможуть нам виявити, які фактори важливі для загального результату, а які — ні і вже на основі цього зможуть виникнути узагальнення, що опираються на міцний ґрунт. Ці дослідження можуть слугувати й іншій цілі — показати нам багатств та різноманіття соціальних альтернатив, між якими ми можемо вибирати» .

У зв’язку з цим Р. Коуз робить невелике дослідження Британської служби маяків та її історії, в результаті якого приходить до таких висновків. «Історія ранніх періодів цієї служби показує, що всупереч переконанню багатьох економістів послуги маяків можуть забезпечуватися приватними підприємцями. У ті дні купці та судновласники могли просити у Корони для окремої людини дозволу на будівництво маяка та стягування (обумовленого) мита з суден, які отримають вигоду від його існування. Приватні власники будували, управляли, підтримували та володіли маяками, вони могли їх продавати або заповідати у спадок. Роль уряду була обмежена створенням прав власності на маяки та підтриманням цих прав. Мито збирали у портах агентів власників маяків. Проблема примусу до сплати мита стояла для них так само, як і для будь-якого постачальника товарів та послуг судновласнику. Права власності були незвичні тільки тим, що у них як умова обумовлювалась ціна — величина мита». Р. Коуз робить висновок, що економістам не слід посилатися на маяки як на приклад послуги, яку може надавати тільки уряд, а їм необхідно підшукати інший, надійніший, приклад. Однак таких прикладів, завдяки теорії прав власності, ставало все менше.

Ще у 50-ті роки Р. Коуз висунув та обґрунтував ідею про можливості створення радіомовного ринку. Вважалось загальноприйнятим, що без державного контролю в ефірі запанує хаос — станції, що конкурують, почнуть працювати на однакових хвилях, створюючи одна одній перешкоди. Р. Коуз у цьому засумнівався. Справжня причина можливості такої невпорядкованості в радіоефірі, стверджував він, — відсутність прав приватної власності на електромагнітні хвилі різної частоти. Якщо такі права будуть встановлені, виникне ефективний ринок, і потреба у державному контролі відпаде. Виступаючи у 1959 р. перед Федеральною комісією з комунікацій, Р. Коуз запропонував таку схему: комісія організує аукціон з продажу прав на мовлення на тих чи інших частотах, передає виручені кошти до казни, радіомовні компанії стають над підпорядкованими дисципліні ринку.

Науковий авторитет Р. Коузу принесли праці «Природа фірми» (1937), «Дискусія про граничні витрати» (1946), «Проблема соціальних витрат» (1960), які стали фундаментом для книги «Фірма, ринок і право» (у 1993 р. опублікована російською мовою). Перу вченого належить і кілька праць з історії економічної думки, одна з них присвячена концепції людини у Адама Сміта (1976).

Ідеї Р. Коуза послужили джерелом серйозного зрушення в сучасному економічному аналізі, породивши кілька нових напрямів теоретичної думки. Праці нобелівського лауреата надали могутнього імпульсу розвиткові теорії організації, економічної історії, юриспруденції, а тому мають величезне значення в міждисциплінарному контексті. Вони стимулювали розробку нового відгалуження в науці, об'єктом якого є сув’язь «закон та економіка» .

Досягти визначних відкриттів Р. Коуз зміг завдяки невпинній цілеспрямованій дослідницькій роботі, коли методично кожен новий одержаний результат додавався до попередніх, наче цеглинка до цеглинки у руках вправного каменяра. Вчений терпляче прямував шляхом наукового пізнання. Знадобився чималий час, щоб осягнути значення його праць, тепер уже визнаних класичними. Цікава подробиця: його твір «Проблеми соціальних витрат» за індексом цитування лідирує серед економічних статей, опублікованих у повоєнний період.

ВИСНОВКИ

На основі всього вище сказаного можна зробити наступні висновки:

1. Неоінституціоналізм — сучасний соціально-інституціональний напрям, представлений численними теоріями різноманітного інституційного спрямування.

2. Основними ознаками неоінституціоналізму є: критичний аналіз ортодоксальних теорій, спроба інтегрувати економічну теорію з іншими суспільними науками, прагнення вивчати не стільки функціонування системи, скільки її трансформацію, аналіз економічних відносин з позицій суспільних інституцій, вимоги посилити суспільний контроль над бізнесом, визнання необхідності втручання держави в економіку.

3. Найбільш відомі представники неоінституціоналізму — У. Ростоу, Дж. К. Гелбрейт, Р. Хейлбронер, А. Тоффлер (США), Ж. Еллюль, Ф. Перру, П. Массе (Франція), Г. Мюрдаль, Ж. Акерман (Швеція), Р. Дарендорф (Німеччина) та ін.

4. Засновником неоінституціоналізму вважається Р. Коуз, якого у 1991 році удостоєно Нобелівської премії за відкриття і роз’яснення значення вартості укладання угод та майнових прав для інституціональної структури економіки та її функціонування.

5. Р. Коуз зробив значний внесок у вивчення проблеми визначення прав власності. Коуз висунув гіпотезу про те, що якщо права власності чітко визначені, а трансакційні витрати малі, то ринок сам може усунути зовнішні ефекти без державного втручання, зацікавлені сторони самі знайдуть прийнятне рішення.

6. Неоінституціональна теорія не обмежилась визнанням неповноти реально існуючих прав власності, а піддала порівняльному аналізу різноманітні правові режими — спільної, приватної та державної власності.

7. Ідеї Р. Коуза послужили джерелом серйозного зрушення в сучасному економічному аналізі, породивши кілька нових напрямів теоретичної думки. Праці нобелівського лауреата надали могутнього імпульсу розвиткові теорії організації, економічної історії, юриспруденції, а тому мають величезне значення в міждисциплінарному контексті.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1. Історія економічних учень: Підручник: У 2 ч. — Ч. 2 / За ред. В. Д. Базидевича. — 2-ге вид., випр. — К.: Знання, 2005. — 567 с.

2. Історія економічних учень: Підручник / Л.Я. Корнійчук, Н. О. Татаренко, А. М. Поручник та ін.; За ред. Л.Я. Корнійчук, Н. О. Татаренко. — К.: КНЕУ, 2001. — 564 с.

3. Історія економічних учень: Навч.-метод. посібник для самост. вивч. дисц. / Л.Я. Корнійчук, Г. Ю. Кириллова, Н. О. Титаренко, С.Б. Погорєлов. — К.: КНЕУ, 2002. — 284 с.

4. Історія економічних учень: навчальний посібник. / Юхименко П.І., Леоненко П. М. — К.: Знання-Прес, 2002. — 514 с.

5. Ковальчук В., Сарай М. Економічна думка в історичному аспекті: Навчальний посібник. — Тернопіль: ТАНГ — «Астон», 1999. — 268 с.