Поняття і види зовнішньоторговельної політики: протекціонізм, фритредерство. 
Групи країн, що перебудовують економіку для її подальшого функціонування

КОНТРОЛЬНА РОБОТА.

з дисципліни міжнародна економіка План.

1. Поняття і види зовнішньоторговельної політики: протекціонізм, фритредерство.

2. Групи країн, що перебудовують економіку для її подальшого функціонування на ринкових засадах.

Список використаної літератури.

1. Поняття і види зовнішньоторговельної політики: протекціонізм, фритредерство Органічною складовою зовнішньоекономічної політики є політика зовнішньоторговельна, що можна визначити як курс дій урядових і владних структур, використання таких принципів, методів та інструментів впливу на розвиток торгівлі країни, завдяки яким забезпечується досягнення визначених цілей та реалізація національних інтересів.

Зміст, структура та напрями зовнішньоторговельної політики визначаються такими складовими:

• •.експорт та імпорт (товарна і регіональна структури, обсяг співвідношення, динаміка);

• •.мито і митні податки (елементи митного тарифу — товарної класифікації тарифу, структура тарифу, методи визначення країни походження товару, види та рівень ставок митний склад та рівень митних податків);

• •.кількісні обмеження (види, контингенти, рівень);

• •.нетарифні методи регулювання (технічні бар'єри, адміністративні формальності, валютно-кредитне регулювання тощо);

• •.підтримка національного експорту (фінансова-кредитна, податкова, валютно-кредитна, організаційно-технічна тощо).

Щодо зазначених складових прийнято також говорити планування відповідної державної політики щодо експорту, кількісних обмежень, підтримки національного виробника — експортера тощо.

Національний рівень характеризується розгалуженою системою інструментів регулювання міжнародної торгівлі, які застосовуються при реалізації зовнішньоекономічної та зовнішньоторговельної політик. За економічною природою, цілями і впливом на структуру, обсяги та динаміку зовнішньої торгівлі вони поділяються на дві великі групи: протекціоністські та ліберальні, або фритредерські. Відповідно до цього в міжнародних торговельних економічних відносинах прийнято виокремлювати два типи зовнішньоторговельних політик — протекціоністську та ліберальну (рис. 4.3).

Першими теоретиками і практиками протекціонізму були меркантилісти (від італ. mercante — торговець, купець) У. Стаффорд, Т. Мен, А. Серра (Великобританія), Г. Скаруффі, А. Монкретьєн (Франція), які обґрунтовували необхідність активного втручання держави в зовнішню торгівлю та господарське життя з метою захисту вітчизняної промисловості, купців торговців від іноземної конкуренції та вимагали цього від своїх урядів. Система протекціонізму, яка передбачала високе мито, адміністративне обмеження імпорту та фінансову підтримку молодих галузей.

Рис. 4.3. Типи зовнішньоторговельних політик держав.

національної економіки, була характерна для розвинутих країн у XVI-XVIIIст. За політики протекціонізму сформувалась промисловість Великобританії, стабільні позиції на світовому ринку посіли індустрії Німеччини, США, Франції та деяких інших країн.

Протекціонізм як державна політика захисту внутрішнього ринку іноземної конкуренції протягом історії розвитку міжнародних торговельно-економічних відносин еволюціонував від простих державних заходів до складних систем регулювання торгівлі, що застосовуються інтеграційними угрупованнями. Тому економічну, політичну організаційну сутність сучасного протекціонізму доцільно розглянути в контексті його основних форм (рис. 4.4).

Кожна країна для регулювання зовнішньої торгівлі, а саме експортних та імпортних потоків товарів і послуг, застосовує певну кількість торговельних обмежень, як тарифних, так і нетарифних. Ці обмеження, в свою чергу, характеризуються ся певним рівнем (розміром) — мінімальним, середнім або максимальним. Оскільки в світі немає жодної країни, яка б не використовувала протекціоністські інструменти в торгівлі, то прийнято вважати, що для кожної національної економіки існує рівень обґрунтованого протекціонізму (оптимальна кількість обмежень торгівлі у поєднанні з прийнятним їх рівнем). Таким чином, обґрунтованим можна вважати такий рівень захисту внутрішнього ринку, який, з одного боку, не входить у протиріччя з національними інтересами.

Рис. 4.4. Систематизація форм протекціонізму.

та імперативами національної безпеки, а з іншого — забезпечує нормальний, неускладнений доступ конкурентоспроможних зарубіжних товарів та послуг на ринок даної країни. Зменшення кількості та рівня обмежень у зовнішній торгівлі, як порівняно початковою точкою обґрунтованого протекціонізму, так і в цілому прийнято називати процесом лібералізації зовнішньої торгівлі. І навпаки, їх збільшення, як до межі обґрунтованого протекціонізму, так і вище неї, свідчить про посилення протекціоністських тенденцій у зовнішньоторговельній політиці держави.

Крайнім проявом протекціонізму є автаркія (від гр. autarkeia — самовдоволення) — політика відособлення, країни від економіки інших країн з метою створення замкнутого, національного господарства, що відзначається самозабезпеченням. Автаркія призводить до скорочення економічних зв’язків з іншими країнами, відмови від використання переваг міжнародного розподілу праці і формування замкнутої економіки. Політику автаркії важко здійснювати протягом тривалого часу внаслідок того, що відсутність зарубіжної конкуренції призводить до гальмування прогресивних структурних змін в економіці, науково-технічного прогресу, процесів підвищення якості та розширення асортименту продукції. Крім того, обов’язковою умовою автаркії є наявність на території країни різноманітних ресурсів, особливо палива та сировини, потенційна забезпеченість продовольством, а також підтримка населенням такої державної політики. У світовій практиці частіше зустрічається не повна, а часткова автаркія, тобто політика, спрямована на досягнення незалежності від зовнішніх поставок окремих товарів або послуг. Необхідність досягнення такої незалежності обґрунтовується, як правило, політичними і військовими аргументами. Незважаючи на те, що в чистому вигляді автаркія існувала тільки за натурального господарства в період докапіталістичних формацій, історичний досвід усіх країн показує, що обсяги і жорстокість заходів, регулюючих зовнішньоекономічну діяльність, перебувають у зворотній залежності від рівня і темпів соціально-економічного розвитку країн.

Монополія держави на зовнішню торгівлю та інші види зовнішньоекономічної діяльності являє собою виключне право держави здійснювати зовнішньоекономічні зв’язки через соціально вповноважені на це органи (єдиним суб'єктом зовнішньоекономічної діяльності є держава). Державна монополія зовнішньої торгівлі була введена в радянській Росії Декретом про націоналізацію зовнішньої торгівлі в 1918 p., а аналогічний принцип організації зовнішньоекономічних зв’язків — зафіксований у Конституції СРСР та конституціях інших соціалістичних країн. Такий рівень протекціонізму відповідав одночасно і вимогам централізованої системи управління народними господарствами соціалістичних країн, і їх політичним інтересам.

Протекціонізм виник як державна політика, і тривалий час його інструменти застосовувались тільки національними урядами. Розвиток інтеграційних процесів зумовив появу протекціонізму, який провадять інтеграційні угруповання стосовно третіх країн, тобто за кількістю суб'єктів. Так, країни ЄС вже на початку 90-х років мали єдину зовнішньоторговельну політику з неприхованими елементами колективного протекціонізму. В таких випадках протекціонізм називається або наднаціональним (за назвою типу міжнародної організації, що керує інтеграційним угрупуванням), або колективним (за ознакою кількості суб'єктів протекціоністських заходів) чи просто протекціонізмом інтегральних угруповань. Уразі застосування інструментів проктеціонізму одним суб'єктом — державою — протекціонізм набуває форми державного, або національного.

За об'єктом захисту протекціонізм поділяється на селективний (захисний), наступальний (агресивний) і тотальний (суцільний)?^.

Об'єктом захисту селективного протекціонізму є окремі (вибіркові) галузі національної економіки, що потребують захисту. До них традиційно в світовій економіці належать сільське господарство (існує навіть спеціальний термін — аграрний протекціонізм), сфера послуг, молоді галузі національної економіки.

При наступальному (або агресивному) протекціонізмі захищаються не найменш розвинуті та уразливі виробництва і а, навпаки, ті галузі економіки, які за умов протекціоністських заходів здатні вже сьогодні або найближчим часом здійснити наступ (агресію) на відповідні світові товарні ринки. Комбінацією, селективного і наступального є протекціонізм тотальний (суцільний), коли майже рівномірно захищаються всі галузі національної економіки.

Історично першим і тривалий час основним інструмент протекціонізму в торгівлі був митний тариф (його структура, ставки мита, метод визначення країни походження товару тощо). Такий протекціонізм називається тарифним і в чистому вигляді в сучасних зовнішньоторговельних політиках майже не застосовується. Політика захисту внутрішнього ринку від іноземної" конкуренції може ґрунтуватися також на вжитті нетарифних заходів таких як ліцензування і квотування, «добровільне» обмежені експорту, встановлення мінімальних імпортних цін, застосування високих імпортних податків і механізму імпортних депозитів адміністративних формальностей і технічних бар'єрів тощо. Такий тип протекціонізму буде називатися нетарифним.

Нетарифними за походженням є ще два типи протекціонізмі неопротекціонізм і так званий прихований протекціонізм. Неопротекціонізм — це обмеження на міжнародну торгівлю, що вводять країни на доповнення до традиційних (тарифних) обмеження небажаного імпорту товарів. До неопротекціоністських, як правило, належать заходи додаткового тиску на експортера товарів/послуг у дану країну, такі як «добровільне» обмеження експорту, технічні бар'єри, адміністративні формальності, «впорядкування» торговельних угод. Про прихований протекціонізм доречно говорити тоді, коли важко відокремити заходи внутрішньої економічної політики від протекціонізму, тобто національні зарубіжні суб'єкти господарської діяльності ставляться в однакову ситуацію, але внаслідок різного рівня економічного розвитку країн, різниці в конкурентоспроможності товарів зарубіжними партнерами ці заходи сприймаються як протекціоністські. Засоби нетарифного, прихованого та неопротекціонізму ефективно використовують індустріально розвинуті країни, захищаючи внутрішні ринки від небажаного за асортиментом або обсягами імпорту товарів чи послуг з менш розвинутих країн. Зрозуміло, що жодна зовнішньоторговельна політика не може ґрунтуватися тільки на нетарифних заходах. На практиці кожна країна застосовує змішаний протекціонізм як поєднання тарифних і нетарифних методів та інструментів впливу на процес досягнення національних торговельно-економічних інтересів. За спрямованістю заходів протекціонізм можна поділити на два типи:

обмежувальний (імпортний) — як система інструментів і методів прямого та непрямого обмеження імпорту;

стимулюючий (експортний) — як система інструментів і методів відкритого та завуальованого стимулювання національного)бництва, особливо експортного.

Для сучасних систем регулювання зовнішньої торгівлі індустріально розвинутих країн характерніший пріоритет стимулюючо-рекспортного протекціонізму в поєднанні із загальновизнаними шоленими міжнародними організаціями методами прямого щеження імпорту та широким застосуванням непрямого (приватного) обмеження імпорту.

За терміном дії протекціоністські заходи поділяються на дов-ітрокові, короткострокові та однордзові. Такий поділ є знач-jjo мірою умовним, оскільки не існує де-юре критеріїв довго і іроткостроковості стосовно протекціоністських заходів. Проте у найширшому розумінні довгостроковими слід вважати протекціїстські заходи, термін дії яких перевищує 2−3 роки. Відносно строків дії протекціоністських політик говорити взагалі недоречно внаслідок того, що кожна зовнішньоторговельна політика має одночасно як протекціоністські, так і фритредерські. Цей, тому постійною проблемою зовнішньоторговельної полі-кожної країни є дилема: протекціонізм — свобода торгівлі, межах якої і перебуває реальна зовнішньоторговельна політика. і Лібералізація зовнішньої торгівлі - це розширення свободи Економічних дій і зняття обмежень на діяльність у сфері міжнародної торгівлі для національних господарюючих суб'єктів, а також трощення доступу на внутрішній ринок для зарубіжних суб'єктів.

Стосовно лібералізації зовнішньоторговельних заходів щодо імпорту і в теоретичному, і практичному планах завжди по питання: на захисті чиїх інтересів має стояти держава — споживачі чи виробників? Як споживачі громадяни країни, безуму заінтересовані в ліквідації митних бар'єрів, що дозволяє зі вати ціни внутрішнього ринку на іноземну продукцію і створювати зростання цін на товари вітчизняного виробництва, продуценти (виробники) вони заінтересовані в збереженні тих місць, існування яких визначається попитом саме на вітчизняну продукцію. Проте світова економічна історія довела?! відкриті економіки ефективніші, ніж закриті.

Відомо, що чим динамічнішим є процес лібералізації торіщ тим більше потерпають від іноземної конкуренції галузі, не можуть швидко адаптуватися до нових реалій міжнародног ділу праці. Тому сама лібералізація породжує протекціоні? вимоги та настрої виробників і населення в цілому. В меншу винутих країнах ця ситуація загострюється ще й внаслідок що позитивний ефект від лібералізації міжнародного обміну і шими отримують сильніші партнери, а вже потім — слабші,<| пояснюється наявністю більш розгалуженої структури економі$ у сильних партнерах, яка не тільки відповідає вимогам міжнародщ го поділу праці, а й є гнучкішою та конкурентоспроможнішою, ajj.

Лібералізація торгівлі є віддзеркаленням об'єктивного пррі| су інтернаціоналізації національних економік. Сьогодні мщ| виокремити такі її типи:

• •.двостороння;

• •.багатостороння (наднаціональна);

• •.глобальна.

Двостороння лібералізація міжнародної торгівлі відбува при наданні країнами одна іншій торговельних преференцій, знижують кількість і рівень обмежень на здійснення експор імпортних операцій.

Багатостороння лібералізація зумовлена укладанням баг сторонньої угоди про зону вільної торгівлі, вступом у митЦ союз або інше економічне інтеграційне угруповання. СамегГ цей тип лібералізації можна назвати наднаціональним.

Глобальна лібералізація зовнішньоторговельної політики ни здійснюється при вступі в систему ГАТТ-СОТ та в мірув роботі цієї міжнародної організації.

2. Групи країн, що перебудовують економіку для її подальшого функціонування на ринкових засадах.

Країни з перехідною економікою — це угруповання держав, які перебувають у процесі реформування політичної та соціально-еко­номічної структури, трансформації існуючих тут раніше адмініст­ративно-командних економічних систем у ринкову економіку. Йдеться про країни так званого другого світу, тобто сукупність постсоціалістичних держав Центральної та Східної Європи і колишні радянські республіки. За ознакою проголошення та проведення ринкових перетворень до групи перехідних можна віднести й такі азіатські держави, як В'єтнам і Китай. Але метою процесу рефор­мування тут було визначено не відмову від соціалістичної системи, а її вдосконалення за допомогою ринку та створення змішаної економіки при збереженні влади за компартією. Однак і тут відбу­вається реальний процес трансформації колишньої неринкової сис­теми у ринкову, хоча й зі своєю специфікою. Це дає підстави економістам-аналітикам виділяти цей регіон як окрему частину світо­вого господарства і робити узагальнення, властиві лише даним краї­нам. Такий аналіз зазвичай є темою окремих спеціальних дослі­джень. У наданому нижче аналітичному матеріалі йдеться про постсоціалістичні європейські країни та регіон СНД.

У процесі перебудови своїх економічних систем різні держави використовують різноманітні моделі системних реформ як у внутрішній, так й у зовнішній сферах. Враховуючи неоднакові стар­тові умови, різний час започаткування перетворень (80-ті роки в країнах Центральної та Східної Європи, початок 90-х років — у пострадянських республіках), а також суттєві відмінності у реалі­зації зазначених реформ, зрозумілою є різниця у швидкості просу­вання шляхом ринкового реформування різних постсоціалістичних країнах. Найбільшого успіху у цьому напрямі досягли Польща, Угорщина, Чехія, Словенія, Естонія, Словаччина. Певною мірою результативними також можна вважати заходи урядів більшості балканських і решти балтійських країн. Щодо переважної більшості держав колишнього СРСР, про успіхи на шляху ринкових перетво­рень можна говорити досить обережно. Реально відчутними тут є лише окремі елементи структурних ринкових реформ.

Основні напрями системних ринкових перетворень, що мають бути реалізовані в процесі трансформації усіх перехідних суспільств, можна розподілити на чотири широкі аналітичні категорії, які тісно пов’язані та взаємодіють між собою. Це:

1.Перегляд ролі держави, який серед іншого передбачає:

а)проведення законодавчої реформи, складовими якої є конституційна, майнова, банківська, контрактна та інші реформи;

б)реформування законодавчих інститутів;

в)регулювання діяльності природних монополій;

г)реалізацію необхідних інструментів та інституційних механізмів непрямого керування економікою, а саме — податкової системи, контролю за бюджетом і видатками, інститутів непрямого кредитно-грошового регулювання;

д)відповідні зміни у соціальній сфері, тобто створення системи страхування від безробіття при непрацездатності, реформування системи соціальних послуг (охорони здоров’я, освіти тощо), пенсійного забезпечення.

2.Макроекономічна стабілізація, основними інструментами якої є проведення жорсткості податкової та кредитної політики, вирішення проблеми надлишкової грошової маси, перегляд показників витрат з метою врегулювання зовнішніх розрахунків.

3.Розвиток приватного сектору, приватизація, реформа виробничої структури передбачають:

а)спрощення процедур закриття й відкриття підприємств;

б)оформлення права приватної власності;

в)чітке формування та розподіл права власності (власність на землю, промисловий капітал, житловий фонд і реальну нерухомість) г) галузеву й виробничу реформу, ліквідацію монополій.

4. Реформа цін і ринків. Йдеться про реформування всіх видів ринків: ринку товарів і послуг, праці, фінансового ринку тощо, лібералізацію цін, лібералізацію зовнішньої торгівлі, вивільнення структури заробітної плати, реформування процентних ставок.

Основними моделями здійснення зазначених ринкових транс­формацій є: перша — це модель «шокової терапії», або швидких радикальних реформдруга — модель поступового, повільного або еволюційного реформуванняцю модель визначають як «градуалістський підхід». Переважно радикальні методи реформування своєї економіки обрали Польща, меншою мірою Чехія, частково Естонія. Більшість держав Східної та Центральної Європи (Болгарія, Угор­щина, Словаччина, Словенія, Румунія) та весь регіон СНД надали перевагу еволюційному характеру ринкових перетворень.

У найбільш реформованих на сьогодні економіках постсоціалістичних країн домінуючими напрямами реформування в 90-ті роки були заходи, спрямовані на лібералізацію, приватизацію та фінансову макростабілізацію.

Лібералізація, або децентралізація, передбачає послаблення кон­тролю з боку держави та подолання державної монополії в еко­номіці на макрой мікрорівнях. Цей комплекс заходів включає: звільнення цін на більшість товарів та послуг, зняття обмежень на створення приватних підприємств, надання економічним суб'єктам права виходу на світові ринки, передачу повноважень центрального уряду місцевим державним органам та недержавному секторові.

Для порівняння глибини процесу лібералізації в країнах Центральної та Східної Європи і в країнах СНД західні експерти запро­понували декілька показників економічної децентралізації. Ці показники ґрунтуються на коефіцієнтах, пов’язаних зі звільненням внутрішніх ринків, зовнішньої торгівлі та експортних ринків, а та­кож свободою входження у приватний сектор. Порівняння прове­дено за 1989 і 1994 pp. Бали щодо економічної свободи подано в таблиці 2.7.1 за шкалою, визначеною в межах від 0 до 100 порівняно з країнами — членами організації економічного співробітництва та розвитку (ОЕСР).

Як бачимо, середня кількість балів зросла від 3 до 70. На думку авторів дослідження це означає, що більшість зі згаданих країн пройшла майже дві третини відстані від центрального планування до рівня економічної свободи країн ОЕСР за кілька років.

Хоча економічна децентралізація суттєво прогресує, її рівень, виміряний за допомогою трьох коефіцієнтів, піднявся неоднаково. Найбільший прогрес спостерігався у лібералізації внутрішніх ринків, тоді як свобода входження у внутрішні ринки зростала найповільніше. Державні обмеження зовнішньої торгівлі також послабилися і цей показник значно збільшився майже в 75% країн, зазначе­них у запропонованому дослідженні.

Таблиця 2.7.1. Ступінь економічної свободи в країнах з перехідною економікою.

Країни.	1989 рік.	1994 рік.
Албанія.
Болгарія.
Хорватія.
Чеська Республіка.
Східна Німеччина.
Естонія.
Угорщина.
Латвія.
Литва.
Польща.
Румунія.
Словаччина.
Словенія.
Україна.

.

Джерело: Державні фінанси: Теорія і практика перехідного періоду в Центральній Європі. — К.: Основа, 1998. — С. 50.

Ще один, більш універсальний, показник вимірювання економічної децентралізації, запропонований сучасними дослідниками перехідних економік, вартий уваги. Йдеться про вимірник, який враховує десять економічних факторів: 1) торговельну політику- 2) податкову політику;

3) державне споживання виробленої продукції- 4) монетарну політику- 5) рух капіталу та іноземні інвестиції- 6) політику в банківській сфері- 7) контроль цін і заробітної плати- 8) права власності- 9) регулювання- 10) чорний ринок. Країни оцінювалися за шкалою від 1 до 5, причому 1 бал означав високий рівень економіч­ної свободи, а 5 балів вказували на те, що державне втручання або державна власність досягають високого рівня, а економічна свобода І або дуже обмежена, або відсутня. За таким критерієм країни, середній бал оцінки яких за означеними факторами коливається між 1 і 2, вважаються країнами з вільною економікою, між 3 і 4 — І переважно з невільною, а між 4 і 5 — з пригніченою економікою'. Наприклад, до країн з балами у межах 1 і 2 входять Гонконг, Сінгапур, Швеція, Великобританія. До країн з балом 5 належить Куба, Лаос, Північна Корея.

Таблиця 2.7.2. Показник економічної свободи країн з перехідною економікою у 1996 р

Країни.	Бали.	Характеристика економіки.
Албанія.	3,45.	" Переважно невільна.
Болгарія.	3,5.	Переважно невільна.
Хорватія.	3,7.	Переважно невільна.
Чеська республіка.	2,0.	Переважно вільна.
Естонія.	2,35.	Переважно вільна.
Угорщина.	2,9.	Переважно вільна.
Латвія.	3,05.	Переважно невільна.
Литва.	3,5.	Переважно невільна.
Польща.	3,15.	Переважно невільна.
Румунія.	3,7.	Переважно невільна.
Словаччина.	3,35.	Переважно невільна.
Словенія.	2,95.	Переважно вільна.
Україна.	4,0.	Пригнічена.

Джерело: Державні фінанси: Теорія і практика перехідного періоду в Центральній Європі. — К.: Основа, 1998. — С 50.

Отже, за свідченнями досліджень, з 1990 р. — від процесу започаткування реформ у країнах з перехідною економікою — зроблено значний поступ у напрямі вільної економіки. Винятком тут є Україна, але й у ній починаючи з 1994 р. спостерігається певний прогрес у децентралізації економіки.

Загалом на сьогоднішній день економіка більшості країн Східної та Центральної Європи значною мірою лібералізована. Серед країн, що постали на пострадянському просторі, найбільших результатів у цьому напрямі досягли Балтійські країни. Переважно успішни­ми є країни, де чітко визначені права власності, від яких передусім залежать банківські позики, що надаються приватним особам компаніями, у тому числі міжнародними фінансовими організаціями, а отже, й можливість та ефективність економічної допомоги країн Заходу.

Вирішальне значення для вибору будь-якої із заданих моделей реформування постсоціалістичної економіки має політика в галузі приватизації, методами реалізації якої є велика і мала приватизація.

Велика приватизація для країн з перехідною економікою це перш за все процес роздержавлення, тобто надання у повну або часткову приватну власність великих державних підприємств. Цей процес здійснюється на платній (викуп підприємства його робітниками або сторонніми особами, у тому числі й іноземцями) або на без­платній основі (ваучерна приватизація).

Мала приватизація передбачає створення приватних підприємств малого та середнього бізнесу. Шляхами її реалізації є продаж, оренда, реституція (повернення власності її колишнім володарям).

Процес малої приватизації майже завершений у державах Східної та Центральної Європи і досить успішно відбувається у країнах СНД.

Велика приватизація для країн з перехідною економікою виявилася більш складним завданням, ніж передбачалося на початку ринкових реформ. її реалізація проходить з різним ступенем успіху. Навіть у Польщі, уряд якої першим із постсоціалістичних країн Східної та Центральної Європи ухвалив закон про приватизацію й планував провести її прискореним темпом, за 1990;1996 pp. у приватні руки було передано 414 державних підприємств. Однак значна частина промисловості все ще перебуває під контролем держави. Державні підприємства, на яких зайнято майже 40% робочої сили, забезпечують надходження лише 5% доходів держбю­джету. У 1998 р. з 50 польських державних компаній, що були вклю­чені у план приватизації, у приватні руки перейшли тільки 15. Сьогодні ця країна взагалі відмовилася від плану прискореної приватизації.

Програми безплатної, тобто ваучерної, приватизації крім Польщі було прийнято в Чехії, Словаччині, Болгарії, Румунії, а також в країнах СНД. Громадяни цих держав отримали ваучери, бони або сертифікати, що визначали права цих громадян на певну частку державної власності, яка підлягає приватизації. У деяких з країн Східної та Центральної Європи ця частка була досить відчутною. Наприклад, у Чехії її вартість становила 1 тис. дол. США, в Румунії - 500 дол. Однак практика ваучерної приватизації виявилася успіш­ною лише в Чехії, хоча цей процес у даний час і тут загальмувався. Більшість постсоціалістичних країн відмовилися від цієї форми проведення приватизації як основного інструменту перерозподілу державної власності і перейшли до платного або комерційного варіанта її трансформації. Перевага у цьому випадку майже всюди віддається проведенню аукціонів, у тому числі за участю іноземних інвесторів. А, наприклад, для Казахстану головною формою приватизації великих підприємств стало надання їх у трастове керування іноземним компаніям з наступним продажем підприємств цим компаніям на певних умовах (погашення боргів підприємств, збе­реження робочих місць, капіталовкладення у виробництво тощо) за низькими цінами.

Складовою приватизаційних програм у країнах Східної та Центральної Європи стало проведення аграрних реформ, результатами чого є встановлення приватної власності на землю. Купівля/продаж землі існує в Польщі, Чехії, Угорщині, Югославіїземельний ринок формується й в інших державах регіону.

Таблиця 2.7.3. Питома вага різних видів господарств у загальній площі сільськогосподарських угідь.

Країни.	Кооперативи.		Державне господарство.		Приватні господарства.
	1989 р.	1995 р.	1989 р.	1995 р.	1989 р.	1995 р.
Болгарія.	;
Польща.
Румунія.
Словаччина.
Словенія.	;	;
Угорщина.

Джерело: Богомолов О. Т. Реформы в зеркале международных отношений. — М., 1998. — С. 83.

У пострадянських республіках аграрні приватизаційні реформи розпочато в країнах Балтії, у Туркменистані, Вірменії, Грузії та Україні.

Децентралізація економіки і перш за все лібералізація цін, про­цес трансформації відносин власності в національних економічних системах постсоціалістичних країн можуть бути ефективними лише за умови проведення урядом політики економічної й, зокрема, фінан­сової стабілізації. Стабілізаційні заходи передбачають жорсткі бю­джетні обмеження, значне скорочення урядових видатків, зменшен­ня кредитування промислових підприємств, формування сучасної банківської системи та зниження банківських процентних ставок.

Отож, йдеться перш за все про жорстку податкову та кредитну полі­тику уряду. Сюди ж відносяться й деякі стабілізаційні інструменти зовнішньоекономічної сфери, а саме активне використання валют­ного курсу — важливого орієнтира, що вливає на цінові параметри.

Активне проведення зазначеної стабілізаційної політики дає можливість вже за короткий термін знизити високій рівень інфляції, що виникає внаслідок лібералізації цін. Так у Польщі в результаті вжиття заходів фінансової стабілізації за шість місяців — з берез­ня до серпня 1990 р. — інфляція знизилися до 4% порівняно з 30% за останні місяці 1989 р. В Югославії за ті самі півроку рівень інфляції знизився до 10% порівняно з 64% у грудні 1989 р.

Однак, у довгостроковій перспективі програма фінансової стабі­лізації виявилася успішною лише там, де обмеження в грошовій та кредитній сферах поєднувалися із заходами, спрямованими на ство­рення ефективної ринкової інфраструктури та стимулювання ви­робництва, перш за все, у малому бізнесі, а також на розробку й впровадження правової системи гарантування іноземних інвестицій. Цей висновок підтверджує досвід реформування економіки в Угор­щині, Польщі, Словенії, Чехії, Естонії.

Складовою перетворень грошово-кредитної сфери у всіх постра­дянських країнах стало введення власних валют, які на сьогодні є головним платіжним засобом цих країн. Однак більшість націо­нальних валют залишаються слабкими, що зумовлено як інфляцій­ними процесами, так і загальноекономічним становищем ще нереформованих економік.

Зовнішня макростабілізація за умов трансформації перехідних економік передбачає впровадження низки заходів, найважливіши­ми серед яких є регулювання валютного курсу, дотримання зовніш­ньоекономічної рівноваги, у тому числі в сфері зовнішньоторговель­них операцій, вирішення проблеми заборгованості тощо.

З існуючих систем валютного регулювання більшість постсоці-алістичних країн надали перевагу встановленню плаваючого ва­лютного курсу із систематичним корегуванням його центральним банком. Зазначене корегування курсу валюти відбувається залеж­но від стану торговельного балансу, інфляційних очікувань, рівня цін всередині країни. Деякі з постсоціалістичних країн обрали ре­жим фіксованих валютних курсів. Зокрема, в Естонії, Литві і Бол­гарії встановлено системи валютних комітетів (currency board), за якими національна валютна фіксується щодо іноземної (або щодо кошика іноземних валют) у певному співвідношенні без будь-яких коливань.

Ще один аспект політики регулювання валютних курсів — це визначення ступеня конвертованості національної валюти. Серед країн Східної та Центральної Європи практично повністю конвер­тованими є угорський форинт і чеська крона. Для решти країн цього регіону характерні певні обмеження (менші - у Польщі, більші - в Албанії) при проведенні валютних операцій. У перехідних еконо­міках пострадянських держав ступінь конвертованості їхніх ва­лют також різний. Вищим він є в Киргизії, Казахстані, в Україні, Росії, нижчим — в інших країнах. Найбільш суттєві обмеження у цій сфері спостерігаються в Білорусії, Туркмени, республіках Закав­каззя. Загалом лише Казахстан, Киргизстан і Росія змогли у 1999 р. вийти на валютний режим, рівень якого передбачається статтею VIII Статуту МВФ, де йдеться, зокрема про конвертованість за по­точними операціями. Майже такий самий валютний режим існує в Литві й Латвії. Естонія ж взагалі відмінила всі обмеження на рух капіталу, а рівень лібералізації з інших валютних операцій в цій країні майже відповідає стандартам західноєвропейських держав.

Практично для всіх постсоціалістичних економік актуальною є проблема зовнішньої заборгованості. Значні бюджетні відрахуван­ня, спрямовані на обслуговування зовнішнього боргу, здатні спри­чинити суттєві ускладнення при проведенні фінансово-грошової та фіскальної політики. Додатковий борговий тиск на бюджет також значною мірою загострює вирішення численних соціальних проблем. Саме тому міжнародні позичальники — Світовий Банк, МВФ, Лондон­ський і Паризький клуби — кредитори, без допомоги яких немож­ливе навіть часткове розв’язання проблеми зовнішньої заборгова­ності постсоціалістичних держав, у своїх рішеннях щодо них керу­ються не лише економічними, а й політико-соціальними критеріями. Списання 50% заборгованості Польщі у 1992 р. та реструктуризація решти боргу, або цьогорічна реструктуризація російського та україн­ського зовнішніх боргів — яскраве тому підтвердження.

Ще один важливий зовнішній інструмент децентралізації пере­хідних економік та їх макростабілізації - це лібералізація зовніш­ньої торгівлі. Безперечними вигодами від її проведення є те, що лібералізована зовнішня торгівля стримує ціни на імпортні товари, а отже, й інфляцію, підвищує рівень життя, стимулює іноземні інве­стиції, а для країн Східної та Центральної Європи ще й прокладає шлях у Європейський Союз. Серед багатьох економістів до остан­нього часу панувала думка про те, що швидко проведена лібералі­зація торгівлі та ціноутворення сприятиме прискоренню трансфор­мації постсоціалістичних економік та підвищенню їх конкуренто;

спроможності. Але практика реформування у цій галузі свідчить про те, що ставлення урядів і підприємців країн з перехідними економіками до лібералізованої зовнішньої торгівлі є досить не­однозначним. Однією з суттєвих макроекономічних проблем, яка пов’язана з відкриттям ринків, є зовнішньоторговельний дефіцит. В Естонії, наприклад, він сягнув рівня 24% обсягу ВВП країни, в Хорватії - 19%. Дефіцит платіжного балансу Польщі лише за перші два місяці 2000 року становив 949 млн дол. США, або близь­ко 8,1% ВВП — цифра висока, як для польської економіки. Оче­видно така ситуація чинить значний тиск на курс національної валюти і всю макрополітику. Окрім того, під економічною загро­зою опиняються цілі галузі національного виробництва, наприк­лад, текстильна або взуттєва промисловість чи важке машинобуду­вання і особливо — сільське господарство, тобто ті галузі, для яких конкуренція з продукцією з-за кордону виявляється непосильною. Така ситуація породжує вжиття протекціоністських заходів з боку урядів колишніх соціалістичних країн. Проте вимоги ВТО, ЄС та іноземних інвесторів, кошти яких вкрай потрібні перехідним еко­номікам, змушують їхнє керівництво частіше надавати перевагу більш вільній політиці в галузі зовнішньої торгівлі.

Якщо ж говорити про макрореформи загалом, то сьогодні провідні економісти, й зокрема експерти Світового Банку, на підставі досвіду реформування постсоціалістичних економік стверджують, що утвердження тут конкуренції першочергово вимагає структурних зрушень, тоді як лібералізована зовнішня торгівля не є необхідним або достатнім чинником для створення конкурентного середови­ща і модернізації економіки. Саме проведення комплексних струк­турних реформ дає можливість успішно реалізувати реальні рин­кові перетворення. Про це свідчить практичний досвід реформу­вання найбільш просунутих постсоціалістичних економік, якими на сьогодні є економіка Польщі та Угорщини. Сучасні результати розвитку цих країн дають можливість проаналізувати найважливіші закономірності, етапи та складові процесу ринкової трансформації.

За 10 років реформ (з 1989 р.) обсяг ВВП Польщі і загальна величина його в розрахунку на душу населення збільшилися у 2 рази. З 1992 р. тут розпочався процес швидкого зростання малого бізнесу. Він розпочався з торгівлі та послуг, а пізніше охопив і промислове виробництво, переважно невеликі заводи та фабрики, які вивільнялися з великих об'єднань ще соціалістичних часів. На сьогодні частка малих і середніх компаній становить більше як дві третини всього обсягу ВВП Польщі.

В Угорщині десятирічна практика реформування забезпечила зростання обсягу ВВП (в цілому й на душу населення) у півтора рази. Але тут малий бізнес не став основним чинником зростання економіки. Угорщина перебудувала структуру національної еконо­міки, продавши більшість великих державних підприємств інозем­ним компаніям і зробивши усе можливе для залучення в країну значних інвестицій. Більша їх частина зосереджена в машинобуду­ванні, електротехніці та електроніці. У 1990 р. частка цих галузей становила 20% обсягу промислового виробництва та 12% вируч­ки від усього угорського експорту. Тепер цей сектор дає Угорщині більше 40% промислового виробництва та 60% експорту в країни Європейського Союзу. Загалом на частку компаній, що належать іноземцям, сьогодні припадає третина всього ВВП Угорщини та три чверті експорту країни. У результаті Угорщина змогла включити­ся в Європейські виробничі системи. До того ж рівень її інтегрова­ності у технологічні ланцюжки Європи є більшим за той, що мали Іспанія та Португалія, вступаючи в ЄС.

Найбільш важливим результатом реформ в Угорщині та Польщі, на думку експертів, є те, що в обох країнах на сьогодні сформовані потрібні базові умови для довготермінового і сталого зростання, такого, яке може дозволити їм протягом найближчих 20 років до­сягнути стандартів Євросоюзу.

Важливими складовими успіху в цих моделях постсоціалістичної трансформації стали стрімкий розвиток і гнучкість приватно­го сектору, а також той факт, що уряди країн, реструктуризуючи державний сектор, змусили державні підприємства дбати про дов­гострокову перспективу. В Угорщині цього добилися завдяки прий­няттю жорсткого законодавства про банкрутство та продажу най­більших компаній іноземних корпораціям. Польський уряд пішов на різке скорочення дотацій з бюджету, чим змусив держпідприємства продавати приватним компаніям свої збиткові підрозділи, залишаючи собі лише основний бізнес, аби вижити. У жодній з республік СНД або в ватіканських країнах подібних реформ не проводили. Навіть у Чехії, країні, що за роки реформ змогла забез­печити зростання обсягу ВВП (в цілому й на душу населення) більш, ніж на 100%, досі не зроблено важливого кроку перенесення акцен­тів у стимулюванні розвитку економіки від збиткових індустріаль­них гігантів на нові види бізнесу. Через систематичну практику надання значних кредитних коштів саме збитковим державним підприємствам у 90-х роках на сьогодні більше третини загальних обсягів усіх банківських кредитів в країні є майже безнадійними, тобто практично не мають шансів бути поверненими, а економіка країни виявилася вразливою для фінансової кризи 1998 р.

Важливо зазначити, що для подолання трансформаційного спа­ду в Польщі та Угорщині було вжито, як фіскальних та фінансових, так і правових та політичних заходів. У країнах з перехідними економіками, які найменш просунулися на шляху реформування, друга складова практично відсутня.

Загалом результати десятирічного розвитку колишніх соціалі­стичних країн виявилися для них досить неоднозначними. Для ро­зуміння глибини проблем здійснюваної трансформації досить ілюс­тративним є приклад Східної Німеччини. Навіть через 10 років після падіння Берлінської стіни східнонімецькі землі виживають лише за рахунок гігантських субсидій західних земель. Загальний обсяг цих субсидій за минулі 10 років сягнув астрономічної суми — від 600 до 800 млрд дол. США. Після нетривалого піднесення у 1992; 1994 pp. економіка Східної Німеччини майже не зростає. Вона уже вся у приватних руках, але лише за останні кілька років державі довелося рятувати від неминучого банкрутства 150 найбільших під­приємств. Східнонімецькі землі споживають у півтори рази більше, ніж самі виробляють. Різницю покривають субсидії західних земель. Рівень безробіття у цій частині Німеччини дорівнює майже 20%.

Ціна ринкових реформ € високою практично для всіх колишніх соціалістичних країн. За даними Світового Банку, у 1989 р. лише 4% населення цих країн жили за межею бідності. У 1999 р. частка цих людей збільшилася у 10 разів, і становила 40%. При цьому в найскладнішому становищі опинилися більшість країн колишнього Радянського Союзу і Південної Європи. І навіть у відносно благо­получних державах Центральної Європи реально зросли доходи не більше ЗО % населення, а доходи майже 20% - різко зменшилися.

Найбільш успішну динаміку розвитку серед країн Східної та Центральної Європи демонструють, як було зазначено вище, Польща, Словенія, Угорщина, Чехія. Подана нижче таблиця відображає де­які результати та тенденції розвитку трьох країн цієї групи.

Таблиця 2.7.4. Порівняльна таблиця наявних і прогнозованих еко­номічних показників для Польщі, Чехії та Угорщини.

Країна.	Зростання ВВП, %.				Середньорічна інфляція, %.
Польща.	4,8.	3,5.	4,5.	5,0.	12,0.	7,3.	7,7.	6,0.
Чехія.	— 2,7.	— 0,5.	2,0.	3,0.	10,7.	2,5.	5,0.	6,0.
Угорщина.	5,1.	3,8.	4,5.	5,0.	14,3.	10,0.	9,0.	8,0.

Експерти, порівнюючи кількісні параметри розвитку країн Захід­ної і Центральної Європи, прогнозують, що для подолання розриву у країнах Центральної Європи протягом найближчих 20 років показник економічного зростання має бути як мінімум на три про­центи за рік вище за аналогічний показник у країнах Західної Європи. До того ж це зростання має бути забезпечене перш за все новими інвестиціями та підвищенням якості товарів.

Серед постсоціалістичних балканських держав останні два роки спостерігаються певні позитивні зміни в Болгарії, тоді як у Румунії відбувається гальмування темпів поступального розвитку.

Суттєві відмінності розвитку в 90-х роках властиві колишнім радянським республікам. Прибалтійські республіки, які розпоча­ли ринкові перетворення раніше і здійснюють їх більш цілеспря­мовано і поступальним темпом, відповідно, раніше змогли подола­ти трансформаційний спад. Вж| у 1994 р. тут появилися ознаки стабілізації, а з 1996 р. розпочався поступальний розвиток економі­ки. Найвищі показники економічного зростання серед держав Прибалтики демонструє Естонія. Важливим чинником зазначено­го успіху регіону є іноземні інвестиції. В Естонії, наприклад, обсяг прямих іноземних інвестицій перевищує 1,2 млрд дол. США, що для країни з населенням 1,4 млн чол. є досить великою силою.

Серед інших пострадянських республік відносно успішно роз­виваються Узбекистан, Киргизстан, Білорусь. У другій половині 90-х років у більшості країн цього регіону зміцнили стабілізаційні тенденції. Це стало можливим перш за все завдяки успіхам у про­веденні урядами держав жорсткої фінансової політики. Щорічні темпи зростання цін впали до 10-ЗО%. Спостерігається поступ у реформуванні банківської сфери, формується нова податкова й бю­джетна політика.

У результаті проведення програм приватизації майже в усіх країнах — членах СНД значна частина виробництва припадає на недержавні підприємства. їх частка у ВВП країн зазвичай коли­вається у межах 1/3−2/3 (залежно від критеріїв класифікації). Але процес проведення приватизації у всіх зазначених країнах відбувається нерівномірно, непослідовно, спричиняючи значне роз­шарування суспільства. До того у багатьох державних підприємств після приватизації знизилася ефективність. Наприклад, у Росії це характерно для семи підприємств з десяти приватизованих.

Загалом більшість економістів визнають, що майже всі колишні радянські республіки вже пройшли нижчу точку трансформаційного спаду, і з кінця 90-х років тут розпочався процес повільних економічних зрушень. Але значна кількість проблем, пов’язаних із реалізацією ринкових перетворень, залишається невирішеною (перш за все неплатежі, інвестиційна та бюджетна кризи тощо). А еконо­мічне зростання, тенденції якого спостерігаються останнім часом, наприклад, в Росії чи Україні, переважно не є результатом дії чин­ників довготермінового характеру, і тому немає підстав для стабіль­ності й тривалості.

Лише за умови проведення урядами всіх постсоціалістичних держав послідовних структурних реформ, спрямованих на створен­ня ефективної ринкової економіки, можна очікувати довготрива­лого економічного зростання.

Список використаної літератури.

1. Мировая экономика и международные экономические отношения.// За ред. Акопова Е. С., Воронкова О. Н., Гаврилко Н. Н. — Р. на Д., 2000.

2. Міжнародні валютні відносини. // За ред. Філіпенко А.С. — К., І997.

3.Рокачов В. В. Міжнародна економіка. — К., 2000.

4. Щербанин Ю. А., Рожков К. Л. Международные экономические отношения.- М., 1997.

5. Міжнародні економічні відносини. //За ред. Філіпенко. — К., 1994.